Психологія особистості злочинця

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Психологія особистості злочинця

Охарактеризувати особистість злочинця - означає дослідити і визначити типологічно криміногенно значущі якості індивіда.

Особистість злочинця - це сукупність типологічних якостей індивіда, які зумовлюють скоєне ним злочинне діяння певного виду.

Злочини скоюються не через задатки індивіда до злочинної поведінки і навіть не через те, що індивід не хоче або не розуміє, що потрібно жити за законом, а в результаті того, що у даної людини вкоренилась система змістовних утворень, яка зумовлює її викривлене ставлення до певної сторони соціальної дійсності.

Оцінюючи особистість людини, яка скоїла злочин, потрібно виявити домінуючі спонукання та узагальнені способи її життєдіяльності, які утворюють загальну схему її поведінки та стратегію життєдіяльності. Людська поведінка організується певними вихідними ціннісними позиціями особистості.

Головним системоутворюючим фактором типу особистості є механізм її змістоутворення.

В ціннісному змістоутворенні поведінки злочинців є загальний дефект, який полягає в неадекватній оцінці ними власної користі злочинного діяння. Більш чи менш усвідомлюючи свою антисоціальну суть, злочинці за звичай висувають систему самовиправдальних мотивів і нейтралізують ті соціальні цінності, які перешкоджають досягненню злочинних цілей. Зняття з себе відповідальності на підставі самовиправдання своїх дій - одна з характерних особливостей більшості злочинців.

Причини своєї злочинної поведінки злочинець вбачає не в своїх негативних якостях, а в зовнішніх обставинах, поведінці інших людей. Скоєння злочину поєднується, як правило, з високою самооцінкою злочинця. Це вказує на неадекватність оцінок злочинців, глибокі порушення у сфері самооцінки та самоконтролю особистості. Формується система психічного самозахисту особистості злочинця.

Самовиправдання навмисного злочину здійснюється різними способами:

- утрируванням (перебільшенням) вини жертви;

- знеціненням суспільних та правових норм шляхом протиставлення їх нормам референтних антисоціальних груп (банди, злодійські шайки);

- перенесенням відповідальності на інших осіб, виправданням обставинами, які виникли тощо.

Справжні вихідні мотиви поведінки злочинця можуть трансформуватись, видозмінюватись, приховуватись, оформлятись в потрібному для нього вигляді.

Мотивація злочину формується особистісними негативними якостями злочинця - користливістю, помстою, ревнощами, системою складних поглядів (неправильним розумінням поняття обов'язку, товаришування тощо).

Для злочинців-рецидивистів особливо характерними є глибокі зміни в мотиваційно-потребовій сфері: вона надто примітивна, а дії здійснюються на низькому імпульсивно-установочному рівні регуляції. Мотивація таких дій прихована, що і створює видимість «безмотивного» злочину.

Потреби кожної людини є для нього як система індивідуальних необхідностей. Соціалізована особистість не може існувати тільки на рівні споживання. Її психічний розвиток передбачає зміщення центру потреб на творення, саморозвиток та самореалізацію. Але ця суттєво важлива якість соціалізованої особистості не сформована у більшості злочинців.

Потреби осіб, які скоїли злочини, відрізняються вузькістю, обмеженістю, недорозвитком соціально позитивних видів потреб (в праці, моральній поведінці), збоченням (статеві збочення, наркотична залежність тощо).

Для багатьох злочинців є характерними спонукання, які виникають стихійно, їх залежність від випадкових ситуацій. Дезінтеґрованість цілісно-регулятивної системи особистості - основна відмінність більшості злочинців. Окремі егоїстичні устремління злочинців, вириваючись з загальних соціально-позиційних зв'язків, стають антисоціальними, регулюють поведінкову систему особистості на підсвідомому рівні.

Підсвідомі механізми психічної регуляції проявляються у всіх установочних діях, в широкій системі поведінкових стереотипів особистості злочинця. Чим нижчим є рівень самосвідомості (а цим і характеризується більшість злочинців), тим вищою є роль підсвідомих механізмів регуляції поведінки.

Розробляючи типологію осіб, що вчинили злочини, можна використати різні підстави, критерії (правові, соціальні, психологічні) або типоутворюючі ознаки: ступінь суспільної небезпеки; психологічні особливості; спрямованість протиправних дій; зміст, глибина і стійкість криміногенної мотивації; головні властивості характеру; психічні аномалії, рівень соціальної адаптації, криміногенного зародження). Класифікація може бути зроблена і за суб'єктивною стороною вчиненого і навіть за окремим складом злочинів особливої частини кримінального кодексу. Все це залежить від того, як тонко зауважив Г.М. Міньковський, що, для чого і як має вивчатись.

В кримінології - науці, що спеціально присвячена

вивченню особистості злочинця, досить детально розроблена класифікація різних кримінальних типів. Найбільш відомими є:

За об'єктом посягання, характером злочинних дій, виділяють три великі типологічні групи злочинців;

* корисливі;

* насильницькі;

* корисливо-насильницькі.

За характером, ступенем суспільної небезпеки злочинні типи поділяються на:

* випадковий тип, об'єднує людей, які вперше вчинили злочин через випадкові обставини при загальній соціально-позитивній спрямованості особистості;

- ситуативний тип особистості злочинців, які вчинили злочин під впливом несприятливих умов формування їх особистості, проте в загальному їх характеризують більше позитивно ніж негативно;

* нестійкий тип, до нього відносяться особи, які також вчинили злочин вперше, але які допускали раніше різні правопорушення, аморальні вчинки;

* злісний тип, який включає осіб, які неодноразово здійснювали злочини, у тому числі раніше засуджених за це;

* особливо-небезпечний тип особистості злочинців, яких визнано небезпечними або особливо-небезпечними рецидивістами за вчинені важкі злочини.

Можлива розробка й інших типологічних варіантів особистості злочинців, наприклад, за суб'єктивною стороною в залежності від форми провини - навмисно або необережно скоєний злочин. Під час дослідження психологічних особливостей осіб, що здійснили різні злочинні діяння, привертає увагу така інтеґративна якість особистості як соціальна адаптивність, яка впливає на поведінку людини в різних, у тому числі і в кримінальних ситуаціях.

В основі соціальної адаптивності міститься психічна адаптація людини «як результат діяльності цілісної саморегулюючої системи, активність якої забезпечується не просто сукупністю окремих компонентів (підсистем), а їх взаємодією і «співдіянням», які породжують нові інтеґративні якості, які не характерні окремим предметам, що їх утворюють. Саме тому осіб, що здійснюють злочини, умовно можна поділити на дві великі групи, два основних типи:

* соціально-адаптивний тип особистості;

* соціально-дезадаптивний тип, з виділенням

проміжних варіантів особистості.

Соціально-адаптивний тип відрізняється високим рівнем нервово-психічної, емоційно-вольової стійкості, протистоянням до стресів, до тривалих психофізіологічних перевантажень, стенічним типом реагування в складних, критичних ситуаціях, розвиненими адаптивними властивостями нервової системи: силою, рухливістю нервових процесів. Ці якості можуть посилюватись добре розвиненим інтелектом, що дозволяє суб'єкту успішно освоювати той чи інший спосіб здійснення злочинів, гнучким мисленням, кмітливістю, прагматичним здійсненням злочину, але і пізніше у ситуаціях активної протидії зусиль правоохоронних органів. Такі особи часто мають досить широке коло інтересів (і не тільки у кримінальній сфері), добру пам'ять, розвинену увагу та уяву, загострене сприймання.

Такий тип особистості розповсюджений серед тих, кого вважають професійним злочинцем, хто є лідерами злочинних груп, активними учасниками здійснення групових злочинів, керівниками різних організованих бандитських формувань. Якщо застосувати цю типологію, тоді можна сказати, що високий рівень соціальної адаптивності відрізняє перш за все осіб, яких віднесено до злісного і особливо небезпечного кримінального типу.

Завдяки своїй соціальній «мімікрії», швидкому пристосуванню до змін, які відбуваються в суспільстві, представники названих вище злочинних типів для своєї користі здатні вміло добувати різні переваги, блага, присвоюючи незаконним шляхом великі матеріальні засоби. Названі вище якості особистості дозволяють їм довше за інших правопорушників залишатись невпійманими.

Саціально-дезадаптивний тип особистості злочинця. Такі особи відрізняються перш за все своєю низькою емоційно-вольовою стійкістю, зниженим опором до стресу, невротичними симптомами, психічними аномаліями, розладами, психопатичними особливостями особистості, недостатньо високий інтелект, слабо розвинені прогностичні здібності. Крім того, поведінка таких суб'єктів здебільшого буває зумовлена досить примітивними потребами (проводити час в постійних розвагах, які супроводжуються вживанням спиртних напоїв, наркотиків). А оскільки такі потреби не завжди можуть бути задоволені, все це сприяє появі у них неконтрольованого стану фрустрації, підвищеної агресивності, які проявляються при здійсненні різних злочинів насильницького характеру, починаючи від звичайного хуліганства і закінчуючи більш небезпечними злочинними діями, актами вандалізму, розбійними нападами.

Низький рівень соціальної адаптації можна спостерігати у осіб, яких в кримінології вважають нестійким, а також ситуативним типом злочинців, які часто опиняються у владі обставин, якими їм важко управляти, зберігаючи потрібну емоційно-вольову стійкість, самоконтроль за своїми діями і поведінкою. Можна вести мову про проміжні або змішані типи, бо у осіб, що вчинили злочин (маємо на увазі законослухняних громадян) в різній мірі сформовано різні компенсаторні властивості особистості, які дозволяють підтримувати певний рівень соціальної адаптації в різних ситуаціях.

2. Психологія конфлікту в правоохоронній діяльності

Конфлікт - суспільний феномен, який супроводжує людство на всіх етапах його існування. Розвиток прогресивних тенденцій в житті суспільства, вдосконалення діяльності й особистісних якостей його членів неможливі без вміння ефективно розв'язувати конфлікти, що виникають, виявляти та попереджувати появу інших.

Прогалини у знаннях в цій галузі явно проявилися сьогодні, коли в країні відбувається процес активного державотворення. Трансформаційні процеси загострили соціальні, політичні, міжособистісні, екологічні та інші види конфліктів. Особливо це відчули фахівці, які за родом своєї діяльності покликані розв'язувати різноманітні протиріччя між людьми, передусім, працівники органів внутрішніх справ (ОВС). Діяльність працівників ОВС має ознаки «природної» конфліктної ситуації (владність повноважень, якими наділені працівники ОВС, необхідність застосування заходів примусу з метою ефективної протидії злочинності, умови постійної двобічної протидії), тобто безперервно, перманентно протікає проблемно це і зобов'язує працівників ОВС професійно розбиратися з проблемними ситуаціями та конфліктами. Вміння виявляти причини виникнення протиріч, механізм розвитку й способи попередження конфлікту, конфліктні обставини, що сприяють здійсненню протиправних вчинків, прогнозувати конфліктні ситуації, керувати поведінкою людей, що беруть участь в конфлікті, є важливою професійною якістю працівника ОВС.

До найпоширеніших психологічних конфліктів відносяться міжособистісні, що охоплюють практично всі сфери людських відносин. Будь-який конфлікт врешті-решт зводиться до міжособистісного. Чіткого визначення такого конфлікту очевидно дати не можна. Але коли йдеться про нього, то ми одразу уявляємо картину протиборства двох людей на підставі зіткнення протилежно спрямованих мотивів.

Міжособистісні конфлікти мають свої відмінні риси, що зводяться до такого:

1. У цих конфліктах протиборство людей настає безпосередньо, коли стикаються їхні особисті мотиви. Суперники сходяться віч-на-віч.

2. Виявляється весь спектр відомих причин: загальних і приватних, об'єктивних і суб'єктивних.

3. Міжособистісні конфлікти для суб'єктів конфліктної взаємодії - це своєрідний «полігон» перевірки характерів, темпераментів, вияву здібностей, інтелекту, волі та інших індивідуально-психологічних особливостей.

4. Такі конфлікти відрізняються високою емоційністю й охопленням практично всіх сторін відносин між конфліктуючими суб'єктами.

5. Міжособистісні конфлікти торкаються інтересів не тільки конфліктуючих, а й тих, з ким вони безпосередньо пов'язані: службовими або міжособистісними відносинами.

Усі підрозділи ОВС, як елементи системи управління, одночасно виступають в ролі керівних і керованих. Між ними існують постійні прямі й зворотні зв'язки. Прямі зв'язки (згори вниз) виходять від суб'єкта управління у формі наказів, розпоряджень, інструкцій. Зворотній зв'язок (знизу вгору) від об'єкта управління здійснюється у вигляді донесень, звітів, інформації про виконання управлінських рішень. Районні відділи внутрішніх справ, наприклад, по відношенню до управління МВС України в області чи місті є об'єктом управління, але вони одночасно виступають як суб'єкт управління, оскільки керують підлеглими ланками (службами, підрозділами, відділами). І хоча зв'язки між елементами системи ОВС суворо регламентовані за підлеглістю, координацією та субординацією, за термінами й обов'язковістю виконання управлінських рішень, за обсягом інформації, персональною відповідальністю, як об'єкти управління, так і суб'єкти управління за певних обставин стають учасниками конфліктів. Це і зумовлює потребу в формуванні конфліктної компетентності у працівників ОВС. Актуальними стають саморегуляція, корекція дій, побудова моделей поведінки, вміння самостійно підвищувати свою конфліктостійкість, з'ясовувати причини конфліктів.

Виникненню конфліктів на соціально-професійній основі сприяють такі причини, як: недосконалість системи добору й розстановки кадрів; зазіхання працівника на вищу посаду й обмеженість можливостей їх задоволення у підрозділі; прогалини в нормативних документах, що регулюють порядок несення служби; різний ступінь зацікавленості суб'єктів під час взаємодії на кожному етапі професійної діяльності; правова закріпленість працівника за посадою або місцем при низькому рівні його ділових якостей і при наявності іншої кандидатури на його заміну, яку керівник не може здійснити; крайнощі кадрової політики у підрозділах (повна заміна фахівців-практиків дипломованими фахівцями або, навпаки, приниження ролі чи навіть ігнорування фахівців з дипломами).

До соціально-психологічних причин конфліктів належать: хибні образи конфлікту, коли об'єктивна конфліктна ситуація відсутня, але відносини сторін помилково сприймаються ними як конфліктні; різний підхід до оцінки одних і тих же складних подій; психологічні умови застосування офіційної оцінки; втрата й перекручення інформації в процесі міжособистісної та міжгрупової комунікації; розбалансована рольова взаємодія людей; внутрішньогруповий фаворитизм.

Досить специфічними є соціально-демографічні причини конфліктів: коли у підрозділі починають переважати інтереси однієї демографічної групи над іншою, відбувається перерозподіл ролей, негативні сторони психології різних вікових груп загострюються (нестриманість, прагнення до новаторства, загострене почуття новизни, критичність молодого покоління та ін.).

Організаційні причини конфліктів складають: недосконала система організації структури МВС України в цілому (сьогодні відбувається реорганізація системи МВС України: слідство, державна служба по боротьбі з економічними злочинами, державний департамент з питань виконання покарань відокремилися в окремі департаменти, податкова міліція - взагалі самостійна установа), неправильна організація праці у підрозділі (жорсткий розподіл обов'язків і функцій або надмірна зміна функцій персоналу, застарілі посадові інструкції, неправильний розподіл заробітної плати).

До матеріально-технічних причин належать: застаріле обладнання та машини, праця в несприятливих умовах (перебування у засідках: погані погодні умови, нерухомість тривалий час, загазованість, шум).

Конфлікти можуть бути зумовлені й такою причиною як недосконала нормативна регламентація: нечіткий розподіл функцій між різними посадовими особами (дублювання функцій, паралелізм в роботі).

Досить складною причиною, що зумовлює конфлікти, є помилки в державній політиці стосовно реалізації правоохоронної функції: відсутність органічної єдності державних, групових й індивідуальних інтересів (помилково зрозумілий державний інтерес породжує недбале ставлення до особистих або групових інтересів: завищення або заниження норм навантаження, необґрунтований їх перегляд, одностороння орієнтація на ті або інші окремі показники господарської діяльності, приниження ролі «неголовних» підрозділів служби, порушення принципів внутрішньовиробничої кооперації).

Правоохоронна діяльність внаслідок гострої протидії злочинцям, використовуючи специфічні сили й засоби, ставить працівників у ситуацію морального конфлікту. Такі конфлікти виникають за наявності протилежної спрямованості мотивів, коли суб'єкту доводиться розумово «зважувати» суспільну необхідність, що позначається на вимогах обов'язку, і особисті плани, раціонально усвідомлювані мотиви й бажання, що йдуть врозріз з ними, коли виникає сумнів між вибором близької і віддаленої мети, коли людина стоїть перед вибором між великим і малим злом тощо.

Серед конфліктів, які мають професійне значення для працівників ОВС, слід звернути увагу на зовнішні і внутрішні конфлікти.

Зовнішні конфлікти проявляються як гострі моральні протиріччя між людьми (особа-суспільство, особа-група, особа-особа, група-група, група-суспільство). Вони виражають розбіжність спрямованості ціннісних орієнтацій окремих осіб, соціальних груп і суспільства.

Природа внутрішніх конфліктів інша. Їх джерелом є складність, різнохарактерність самих мотивів особи, підпорядкованих один одному.

Розв'язання внутрішнього конфлікту може стати у ряді випадків приводом для виникнення зовнішнього конфлікту. Зокрема, якщо людина вирішила працювати з правоохоронними органами на конфіденційній основі, це може бути, наприклад, результатом розв'язання внутрішнього конфлікту (між страхом виявлення її у середовищі, в якому вона вимушена працювати, і усвідомленням необхідності такої співпраці), що може призвести до виникнення зовнішнього конфлікту між конфідентом і середовищем його діяльності (якщо це середовище має протилежну моральну спрямованість).

Особливість діяльності працівників ОВС полягає в тому, що іноді вони вимушені працювати в злочинному середовищі, приховуючи свою причетність до державних структур. У таких ситуаціях у свідомості людини одночасно співіснують дві моральні системи - одна, яку вона поділяє сама, й інша, яку поділяє злочинне середовище, й відповідно з якою вона повинна будувати свою поведінку в цьому середовищі. Наприклад, випадок із кінофільму «Місце зустрічі змінити не можна», коли працівник карного розшуку Шарапов входить у банду «Чорна кішка».

У свідомості людини в таких ситуаціях одночасно конфліктно взаємодіють різні системи моральних цінностей. З цієї точки зору цей конфлікт може бути визнаний внутрішнім. Однак специфіка внутрішнього конфлікту полягає в тому, що для нього характерна протидія норм, цінностей, мотивів, визнаних особистістю як правильні.

Для зовнішнього конфлікту, навпаки, характерне заперечення правильності протилежних переконань, поглядів, цінностей, ідей. Працівник, який працює у чужому середовищі, вимушений приховувати своє конфліктне ставлення до тієї системи моральних цінностей, яка панує у цьому середовищі. Такий стан зумовлений не ситуацією морального вибору (вибір працівником вже зроблений), а особливостями оперативної роботи. Тому цей конфлікт можна назвати прихованою формою зовнішнього конфлікту.

Форм вияву моральних конфліктів у правоохоронній діяльності існує багато. Вони зумовлені конкретними особливостями того або іншого напряму цієї діяльності, специфічними умовами, в яких ведеться ця діяльність, соціально-психологічними характеристиками учасників конфлікту та іншими обставинами.

Розвиток конфлікту веде до його вирішення, тобто вибору певного варіанту вчинку або поведінки. Тут важливо допомогти людині визначити правильну позицію, покладену в основу рішення, яке вона приймає. При цьому така позиція буде стійкішою, якщо усвідомлювані людиною моральні вимоги переростуть у її переконання.

Аксіомою у вирішенні моральних конфліктів нерідко є положення про пріоритет суспільного інтересу перед приватним. Але у дійсності це положення іноді розуміють і реалізують спрощено й грубо. Конфліктну ситуацію нерідко вирішують, віддавши у жертву загальному інтересу інтереси окремої особи, не помічаючи при цьому, що ситуація за ретельнішого аналізу виявляє, можливо, дещо складніший спосіб свого вирішення, але такий, за якого реалізація загального інтересу не потребує ніяких жертв від особи.

Непоодинокі випадки й виникнення конфліктів творчої нереалізації. Вони назрівають тоді, коли не збігаються очікування творчої діяльності з конкретним змістом праці, наявним потенціалом творчих здібностей і їх використанням.

Служба в ОВС - різновид державної служби, яка проходить в спеціалізованому органі виконавчої влади і здійснюється спеціально уповноваженими суб'єктами з метою реалізації функцій держави у практичній юридичній діяльності. Специфіка мети і завдань служби, правового статусу працівника підрозділів ОВС, характер службово-трудової функції вимагають правового регулювання праці державних службовців ОВС, чіткого визначення їх повноважень і юридичної відповідальності.

Правові основи управління силами і засобами ОВС являють собою складну систему правових приписів законодавчого характеру, підзаконних актів органів державної влади, відомчих нормативних актів, які безпосередньо регламентують діяльність підрозділів ОВС у практичній діяльності. До нормативно-правових актів за їх юридичною силою, що регламентують діяльність щодо управління ОВС в особливих умовах, зокрема, викликаних різноманітними протиріччями, належать:

- Конституція України (передусім, статті 3, 19, 24, 25, 27-29,40,50,55-57,59-63,85,106);

- міжнародні нормативно-правові акти, ратифіковані Україною;

- закони України;

- норми матеріального та процесуального права, об'єднані в кодекси України і закони України;

- постанови Верховної Ради України;

- укази і розпорядження Президента України;

- постанови Кабінету Міністрів України;

- надвідомчі міжгалузеві нормативні акти;

- відомчі нормативні акти МВС;

- міжвідомчі нормативні акти;

- нормативні акти місцевих державних адміністрацій;

- нормативні акти органів місцевого самоврядування.

Заходи, які застосовуються в умовах конфлікту, повинні здійснюватися в тих межах, в яких цього потребує гострота ситуації, що склалася. Ці заходи повинні бути сумісними з обов'язками, які випливають із діючих міжнародних договорів України. До міжнародно-правових актів, що закріплюють правовий статус особи, права і свободи, які не можуть бути обмежені в умовах конфлікту, відносяться: Міжнародна Хартія прав людини; Загальна декларація прав людини; Конвенція запобігання масовим і брутальним порушенням прав людини; Міжнародний пакт про громадянські й політичні права тощо.

Слід також виділити блок міжнародних нормативних актів, які становлять загальні принципи охорони правопорядку та здійснення поліцейської діяльності: Кодекс 00Н поведінки посадових осіб щодо підтримання правопорядку, Основні принципи застосування сили і вогнепальної зброї посадовими особами щодо підтримання правопорядку тощо.

Важливе місце посідають закони України, в яких встановлені повноваження ОВС під час їх дій в умовах конфлікту, викликаних порушеннями громадського порядку й ускладнення оперативної обстановки. До них належать Закони України: від 20 грудня 1990 року «Про міліцію»; від 18 лютого 1992 року «Про оперативно-розшукову діяльність»; від 26 березня 1992 року «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України»; від 16 березня 2000 року «Про правовий режим надзвичайного стану»; від 10 листопада 1994 року «Про транспорт»; від 24 лютого 1994 року «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»; від 22 червня 2000 року «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» та ін.

У наведених законах закріплені спеціальні положення, які безпосередньо спрямовані на регулювання організації та здійснення охорони громадського порядку органами внутрішніх справ та прийняття необхідних заходів реагування на різкі зміни й ускладнення оперативної обстановки. Так, у Законі України від 20 грудня 1990 року «Про міліцію» зазначається, що одним з основних завдань міліції є гарантування особистої безпеки громадян, захист їхніх прав і свобод, законних інтересів, запобігання правопорушенням та їх припинення. Разом з тим у ст. 10 Закону закріплені основні обов'язки міліції, серед яких: забезпечення безпеки громадян і громадського порядку (п. 1); забезпечення громадського порядку під час проведення масових заходів комерційного характеру на кошти організацій або осіб, які їх проводять (п. 27).

Обов'язковою та необхідною умовою забезпечення нормальної діяльності працівників ОВС з організації охорони громадського порядку при ускладненні оперативної обстановки є право на застосування спеціальних засобів.

Безпосередньо в ст. 14 Закону передбачено, що «працівники міліції мають право застосовувати кайданки, гумові кийки, засоби зв'язування, сльозогінні речовини, світлозвукові пристрої відволікаючої дії, пристрої для відкривання приміщень і примусових зупинок транспорту, водомети, бронемашини та інші спеціальні й транспортні засоби, а також використовувати службових собак у таких випадках:

- припинення масових безчинств і групових порушень громадського порядку (п. 1);

- запобігання опору працівникові міліції та іншим особам, які виконують службові або громадські обов'язки з охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю (п. 6).

Важливим кроком на шляху підвищення ефективності виконання завдань з охорони громадського порядку силами ОВС та силами внутрішніх військ в умовах ускладнення оперативної обстановки стало прийняття Закону України від 16 березня 2000 року «Про правовий режим надзвичайного стану».

Згідно зі ст. 1 цього закону правовий режим надзвичайного стану спрямований на забезпечення безпеки громадян у разі стихійного лиха, аварій і катастроф, епідемій та епізоотій, а також на захист прав і свобод громадян, конституційного ладу під час масових порушень правопорядку, що створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або за спроби захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства.

Серед переліку умов, за яких може бути запроваджено надзвичайний стан, необхідно відзначити виникнення масових порушень правопорядку, що супроводжуються насильством над громадянами та обмежують їхні права і свободи (ст. 4 Закону). Перелік сил і засобів, що залучаються в умовах введення надзвичайного стану, визначає ст. 20 Закону, згідно з якою «забезпечення громадського порядку, охорони життя, здоров'я, прав, свобод і законних інтересів громадян в умовах надзвичайного стану може здійснюватися силами і засобами органів Міністерства внутрішніх справ України, в тому числі внутрішніх військ, військ цивільної оборони, Служби безпеки України відповідно до їх повноважень, встановлених законом».

Особливе місце у врегулюванні питань охорони громадського порядку відводиться нормам матеріального права, що об'єднані в кодекси, норми яких безпосередньо чи опосередковано впливають на сферу охорони правопорядку в умовах ускладненої оперативної обстановки. Так, у Кодексі України про адміністративні правопорушення зазначені норми, що передбачають адміністративну відповідальність за такі правопорушення:

а) порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідеміологічних правил і норм (ст. 42);

б) злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовця чи ображання їх (ст. 185);

в) порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій (ст. 1851);

г) публічні заклики до невиконання вимог працівника міліції (ст. 1857).

У системі правових заходів, що покликані забезпечити охорону громадського устрою України, його політичної й економічної системи, особистості, прав і свобод громадян, власності і всього правопорядку від злочинних посягань в умовах ускладнення оперативної обстановки важливу роль відіграє Кримінальний кодекс України.

Повсякденна діяльність ОВС передбачає виконання різноманітних службових завдань, але при цьому кожний підрозділ і працівник ОВС завжди перебувають у стані готовності до виконання покладених на них завдань залежно від зміни або ускладнення оперативної обстановки.

Враховуючи вищенаведені обставини, а також можливість виникнення різноманітних масових безпорядків, Міністерство внутрішніх справ України 30 вересня 1995 р. прийняло наказ №662 «Про порядок переведення органів, підрозділів, установ, закладів системи МВС України на посилений варіант оперативно-службової діяльності». Згідно з наказом під посиленим варіантом діяльності ОВС слід розуміти комплекс організаційних заходів, пов'язаних із залученням значної кількості особового складу до виконання оперативно-службових завдань з метою найшвидшої стабілізації оперативної обстановки, коли наявними силами і засобами, що безпосередньо залучені до охорони громадського порядку, при повсякденному режимі роботи їх виконати неможливо.

Безпосередня регламентація діяльності не тільки зведених загонів, а й підрозділів ОВС, з'єднань, частин внутрішніх військ, вищих закладів освіти МВС України з ліквідації масових безпорядків закріплена в наказі МВС України від 31 травня 1999 р. №443 «Про затвердження Настанови про дії ОВС України з ліквідації масових безпорядків». Ця Настанова, відповідно до законодавства України та нормативних актів МВС України, визначає поняття масових безпорядків, сили й засоби, що залучаються до проведення операції з їх ліквідації, завдання та порядок розробки розрахунку, організацію управління цими силами й засобами, основні організаційні, практичні заходи й тактику дій ОВС під час припинення масових безладь.

Відповідно до наказу організація ліквідації масових безпорядків здійснюється згідно з оперативним планом «Хвиля», узгодженим з правоохоронними органами, органами виконавчої влади, комплексом заходів, спрямованих на ліквідацію масових безчинств.

За ускладнення оперативної обстановки, зумовленої виникненням певного виду конфлікту (соціального, воєнного тощо), цілком справедливо постає питання щодо створення спеціального керівного органу (комісії з надзвичайних ситуацій, оперативні штаби), який здійснюватиме функції управління силами і засобами різноманітних підрозділів ОВС, внутрішніх військ, вищих закладів освіти МВС України. Ці положення закріплені в наказі МВС України від 24 червня 1995 р. №415 «Про вдосконалення діяльності Оперативного штабу МВС України». Так, наказом затверджується Положення про Оперативний штаб МВС України, його склад та функціональні обов'язки посадових осіб.

Це деякі основоположні нормативно-правові акти, що регламентують діяльність щодо управління ОВС в умовах конфлікту. Вищевикладене з усією очевидністю свідчить про те, що система законодавства з питань організації управління силами й засобами ОВС за ускладнення оперативної обстановки являє собою складну й багаторівневу структуру. Неабияке значення в ній відводиться юридичній відповідальності працівників ОВС, яка є складовою частиною їх спеціального правового статусу як посадової особи.

Юридична відповідальність працівників ОВС має специфічний характер: реалізується в результаті скоєного правопорушення, є не просто порушенням виконання обов'язку, а й реакцією на правопорушення, яка зумовлює настання несприятливих наслідків для винної особи. Чинне законодавство України не завжди конкретизує відповідальність окремих категорій працівників ОВС (виняток: кримінальна та адміністративна відповідальність). На ефективність юридичної відповідальності працівників ОВС впливає чітке вказування на склад правопорушень, що спричиняють дисциплінарну, матеріальну та інші традиційні види відповідальності.

Особливості юридичної відповідальності працівників ОВС полягають у наявності двох контекстів: загальнолюдського й службового (працівник ОВС несе підвищену відповідальність за порушення норм права, оскільки наділений більшим обсягом прав і обов'язків-повноважень стосовно особистості та громадянина): ширше коло підстав до відповідальності; наявність підстав відповідальності, які застосовуються лише для працівників ОВС як до службовців; підвищений рівень відповідальності щодо тих її видів, які поширюються на громадян; виникнення складів правопорушень як безпосереднього результату наявності державно-владних повноважень.

Системність правового регулювання відносин управління ОВС в умовах конфлікту ускладнюється низкою об'єктивних обставин:

1. Множинністю джерел правового забезпечення управління ОВС в умовах конфлікту.

2. Розрізненістю джерел правового забезпечення управління ОВС в умовах конфлікту (конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне, трудове та інші галузі права); відсутність, за винятком загальних положень, норм, які б регулювали управління ОВС в умовах певного конфлікту, що призводить до численних запитань, труднощів у практичній діяльності.

3. Особливістю формування структури системи управління ОВС, а також порядком побудови і механізму функціонування ОВС в умовах певного виду (соціального, міжнаціонального, воєнного тощо) конфлікту.

4. Окремі закони, розпорядження Уряду і МВС не мають необхідного тиражу і у більшості випадків до підрозділів ОВС не доходять.

5. Пошук необхідних керівникові нормативних вказівок і положень за усім масивом нормативних актів забирає час, зусилля і в зоні конфлікту практично неможливий.

6. Керівники підрозділів ОВС в умовах соціального (міжнаціонального, воєнного) конфлікту більше керуються командами «згори» (якщо вони надходять) і здоровим глуздом, інтересами тих або інших працівників, громадян, ніж нормативними документами.

7. Науково-дослідна робота проводиться кволо, а за деякими питаннями зовсім не ведеться. Висновки й пропозиції, як правило, розкидані по численних малодоступних джерелах. Немає чіткості й систематизації з питань розвитку і локалізації конкретного (соціального, політичного, міжнаціонального, воєнного тощо) конфлікту, реалізації заходів регулюючого впливу на поведінку конфліктуючих.

8. Кількість методичної літератури (лекції, огляди, звіти) обмежена і до виконавчого рівня майже не доходить.

Звідси висновок про важливість узагальнення розрізнених правових норм щодо управління ОВС в умовах конфлікту, дій працівників ОВС у конкретному конфлікті, їх взаємодії з іншими органами (правоохоронними і виконавчої влади), і введення їх після відповідної обробки в єдиний кодифікаційний акт. Таким актом могла б стати нова Настанова для працівників ОВС щодо охорони громадського порядку в умовах конфлікту. Її розробка і прийняття дозволить усунути велику кількість однакових норм, заповнити прогалини в правовому регулюванні, надати йому логічну послідовність і цілеспрямованість. Про необхідність такої настанови свідчить опитування, що проводилося в ході дослідження.

злочинець самозахист конфлікт правоохоронний

Список літератури

1. Коновалова В.О., Шепітько В.Ю. Юридична психологія: Академічний курс: Підруч.для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. - К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре»», 2004.

2. Юридична психологія. / За заг. ред. Я.Ю. Кондратьєва. - К., 2000.

3. Ішмуратов А.Т. Конфлікт і згода. - К., 1996.

4. Бандурка О.М. Управління в органах внутрішніх справ України: Підручник. - Харків: Ун-т внутр. справ, 1998.

5. Андросюк В.Г, Казміренко Л., Юхновець Г.О. та ін. Професійна психологія в ОВС: Загальна частина. - К., 1996.

6. Васильев В.Л. Юридическая психология. - СПб., 2000.

7. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - №4.

Размещено на Allbest.ru