Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

• Вступ
• 1. Міжособисті відносини у малій групі (аналітичний огляд літератури)
• 1.1 Феноменологія малих груп
• 1.2 Міжособистісні відносини в групі
• 1.3 Групова згуртованість
• 2. Матеріал та методи дослідження
• 2.1 Матеріал дослідження
• 2.2 Методи дослідження
• 2.2.1 Методика діагностики міжособистісних і міжгрупових відносин („Соціометрія”) Дж. Морено
• 2.2.2 Соціально-психологічна само-атестація малої групи як колективу (СПСК)
• 2.2.3 Методика визначення групової згуртованості Сішора
• 3. Аналіз та інтерпретація результатів дослідження
• Висновки
• Список літератури
• Додатки

Вступ

Тема моєї курсової роботи „Діагностика міжособистих відносин у малій групі”. Вибір теми обумовлений тим, що проблема міжособистих відносин одна з найважливіших у питанні формування людської психіки, її розвитку і становлення розумного, культурної поведінки.

Її дослідження має важливе значення, як для теорії психологічного розвитку людини, так і для суспільної практики, будь то дослідження психології людських взаємин у чи суспільстві вивчення міжособистісних відносин у малій групі і колективі.

Ці відносини формують людини як особистість, дають можливість людині придбати визначені риси характеру, інтереси, звички, схильності, засвоїти норми і форми морального поводження в колективі, сприяють розвитку й удосконалюванню комунікативних можливостей людини, внаслідок чого він стає більш здатним до міжособистісних контактів і відкриває для себе більш широкі можливості для розвитку.

Актуальність цієї проблеми полягає в тому, що на нинішньому життєвому етапі спостерігається зміна норм поведінки в суспільстві і зокрема в малих групах, колективах, відбувається ломка старих стереотипів. Змінюються життєві умови й у зв'язку з цим міняються шляхи досягнення життєво важливих цілей, сенсу життя.

Спостерігається усе більше роз'єднання між членами групи. У них складаються такі взаємини, у яких людина не може виявити свої кращі якості, а натомість демонструє байдужість та високий рівень комфортності у групі. Така тенденція приводить до збільшення рівня тривожності у людей, що у свою чергу викликає часті неврози та депресії.

Цю тему було досліджено в працях Андрєєвої Г.М., Куніциної В.Н., Погольши В.М., Донцова А.И., Волкова И.П., Паригіна Б.Д., Петровського А.В., Ньюком Т., Дж. Морено, К. Левіна, Л. Фестингера та інших. Менш досліджені аспекти визначення самого поняття малої групи (її кількість). Мета курсової роботи на тему є.

Мета дослідження - прослідкувати динаміку росту групової згуртованості юнаків 16-17 років 10-11-го учбових класів.

Гіпотеза дослідження: якщо мала група у продовж тривалого часу виконуватиме спільну діяльність, то вона формується як колектив.

Об'єкт курсової роботи - міжособисті відносини у малій групі.

Предмет - динаміка росту групового розвитку.

Вибір мети та гіпотези дослідження обумовив такі задачі:

- аналітичний огляд науково-теоретичних джерел інформації присвячених темі дослідження;

- вибір методів та методик дослідження;

- аналіз та аргументація результатів власних досліджень.

Для перевірки висунутої нами гіпотези були використані такі методи (збір інформації, статистичний аналіз) та методики соціально-психологічна само-атестація малої групи як колективу (СПСК) та методика визначення групової згуртованості Сішора.

Наукова новизна та практичне значення роботи полягає в тому, що дослідження проведено на групі юнаків у віці 16-17 років, які саме в цьому віці та теперішніх соціальних умовах формують основні уявлення про себе, про інших людей та суспільні цінності. Дуже важливо щоб юнаки мали змогу мати гарні соціальні контакти і без перешкод набувати такого цінного досвіду міжособистих відносин. Експеримент та апробація наслідків було проведено на базі Загальноосвітньої школи 1-3 ступенів № 87 Ленінського району міста Харкова.

Курсова робота чітко структурована, вона складається з вступу, першого розділу присвяченого аналітичному огляду науково-теоретичних джерел інформації присвячених темі дослідження.

Другий розділ стосується характеристики матеріалу та методів дослідження. В третьому розділі роботи автором аналізується та аргументується результати власних досліджень. Останніми підрозділами роботи є висновки.

1. Міжособисті відносини у малій групі (аналітичний огляд літератури)

1.1 Феноменологія малих груп

Під феноменологією розуміється опис основних явищ, характерних для малих груп зазначає Немов Р.С. 10, с. 203.

Ті самі члени групи в різних характерним для неї системах відносин звичайно займають неоднакове положення. Місце кожної людини в групі визначається поняттями «позиція», «статус», «внутрішня установка», «роль».

Позиція - це офіційне положення людини в тій чи іншій підсистемі відносин (староста, голова заради). Від позиції займаної людиною в групі, залежить ступінь його потенційного впливу на вчинки інших членів групи.

Статус - це реальний соціально-психологічна характеристика положення людини в системі внутрішньо-групових відносин, ступінь його дійсної авторитетності для інших, здатність робити на членів групи істотний психологічний вплив.

Внутрішня установка - це особисте суб'єктивне сприйняття людиною свого власного статусові, то, як він оцінює своє реальне положення, свій авторитет і ступінь впливу на інших членів групи.

Дійсний статус і його сприйняття людиною можуть чи збігатися розходитися.

Роль - це нормативно завдань і колективно схвалюваний зразок поводження, очікуваного від людини, що займає в групі визначену позицію.

Соціально-психологічну структуру групи описують так саме в поняттях композиції, каналів комунікацій.

Композиція - це характеристика, що відбиває своєрідність індивідуального складові групи.

Канали комунікацій - система міжособистих зв'язків, що забезпечують взаємодію і передачу інформації від одних членів групи до інших. Немов Р.С. виділяє дві основних види структури каналів внутрішньо-групових комунікацій: централізована (А) і децентралізована (Б). На малюнку 1.1 представлено їхні схеми, а також деякі їхні варіанти, що найчастіше зустрічаються на практиці [10, с. 205-207].

А.

а) фронтальна б) радіальна в) ієрархічна

Б.

г) ланцюгова д) кругова е) повна

Малюнок 1.1 Схема структури каналів внутрішньо-групових комунікацій.

Централізовані структури каналів комунікацій (А) характеризуються тім, що в них один із членів групи завжди знаходиться на перетинанні всіх напрямків спілкування, у центрі уваги і відіграє основну роль в організації групою діяльності.

Децентралізовані структури комунікацій (Б) відрізняються комунікативною рівністю всіх учасників кожний із членів групи усередині структур має однаковими з усіма можливостями приймати, переробляти і передавати інформацію.

Централізовані структури каналів комунікацій характеризуються тим, що в них один із членів групи завжди знаходиться на перетинанні всіх напрямків спілкування, у центрі уваги і відіграє основну роль в організації групової діяльності. Через таку людину в групі здійснюється обмін інформацією між іншими членами групи.

На мал. 1.1 А показані три варіанти централізованої структури: фронтальна, радіальна і ієрархічна. Фронтальна структура каналів комунікацій (а) характеризується тим, що її учасники безпосередньо знаходяться поруч і, не вступаючи і прямі контакти. Це дозволяє їм у якомусь ступені враховувати поводження і реакції один одного в спільній діяльності. Найбільш знайомим для вчителя прикладом фронтальної структури є та, котра утвориться в класі на уроці, при фронтальній роботі.

Радіальний варіант централізованої структури комунікацій (б) відрізняється від фронтального тем, що учасники діяльності не можуть безпосередньо сприймати, бачити або чути один одного й обмінюються інформацією тільки через центральну особу. Це утрудняє окремому членові групи можливість враховувати поводження і реакції інших, зате дозволяє йому працювати цілком самостійно, незалежно, до кінця виявляючи власну, індивідуальну позицію.

Відмінна риса централізованої ієрархічної структури комунікацій (в) полягає в тому, що тут мається скільки, не менш двох, рівнів супідрядності учасників, причому частина з них може безпосередньо бачити один одного в процесі спільної діяльності, а частина немає. Міжособистісне спілкування кожного при цьому обмежено, і комунікації можуть здійснюватися в основному між двома рівнями співпідпорядкованості, що розташовуються поруч. На мал. 1.1 Б, де показана схема такої структури комунікацій, індивіда 1, що займає верхню 1 ступінь в ієрархії супідрядності, є безпосередній помічник 2, якому, у свою чергу, підлеглі три інших приватники. Індивід 1 взаємодіє з індивідом 2, що має можливість спілкуватися з тими, хто знаходиться на ступені 3 [7, с.154]..

Типові варіанти децентралізованих структур комунікацій, основна відмінність яких від централізованих полягає в комунікативній рівності всіх учасників, представлені на малюнку під знаком Б. Поняття «комунікативна рівність» у даному випадку означає, що кожний із членів групи усередині цих структур має однаковими з усіма можливостями приймати, переробляти і передавати інформацію, вступаючи у відкрите, необмежене спілкування з товаришами по групі.

Ланцюговий варіант цієї структури комунікацій (г) являє собою таку систему спілкування, у межах якої міжособистісна взаємодія здійснюється як би по ланцюжку. Кожний з учасників, за винятком двох крайніх, тут взаємодіє з двома сусідами, а ті, хто займає крайні Позиції, тільки з одним. Ця структура спілкування характерна, Наприклад, для конвеєрної роботи, що одержала широке поширення в промисловості.

Кругова структура комунікацій (д) відрізняється від ланцюгової. По-перше, тут однаковими можливостями розташовують усі без винятку члени групи. По-друге, що мається в їхньому розпорядженні інформація може циркулювати між членами групи, доповнюватися й уточнюватися. По-третє, знаходячись віч-на-віч, учасники такої структури комунікацій можуть безпосередньо спостерігати за реакціями один одного, враховувати їхній і своїй роботі.

Усі варіанти структур, що обговорювалися нами, комунікації в групі в тім або іншому ступені обмежені. У них кожний з учасників розташовує або нерівними можливостями вступу в безпосереднє спілкування з іншими, або рівні мі, але проте обмеженими. Поряд з розглянутими структурами комунікацій існує ще одна, котра називається повної або необмеженої (е). У ній ніяких перешкод для вільного міжособистісного спілкування учасників не виникає і кожний із членів групи може зовсім вільно взаємодіяти з всіма іншими.

Вибір на практиці тієї або іншої структури комунікацій визначається цілями і задачами, що коштують перед групою. Якщо, наприклад, практична задача полягає в удосконалюванні системи спілкування в даній групі (наприклад, при використанні на уроці групових форм роботи), то основна увага повинна бути звернена на канали комунікацій. При необхідності швидко й оперативно вирішити покладені на групу задачі, насамперед, визначають її оптимальну композицію. Іноді педагога може зацікавити положення окремих дітей у системі міжособистісного спілкування, то, як вони самі представляють своє місце у взаєминах з однолітками. У такому випадку корисним може виявитися аналіз структури учнівського колективу або якої-небудь іншої дитячої групи з позицій ролей і внутрішніх установок.

Соціально-психологічну основу усіх відносин, що складаються в групі, складають прийняті в ній моральні цінності і норми. Цінностями є те, що в даній групі найбільш значимо, важливо і коштовне. З моральних цінностей звичайно випливають ті норми, якими у своїх відносинах керуються члени групи. У керуванні діяльністю групи норми виконують ряд важливих функцій. Найбільш істотні з них -- регулятивна, оцінна, що санкціонує і стабілізує.

Регулятивна функція норм полягає в тому, що вони визначають (регулюють) поводження людей у групі і за її межами (якщо мова йде про них як об представників своєї групи), задають зразки їхніх взаємодій і взаємин, формують основні вимоги, пропоновані до членів даної групи самими її учасниками.

Відповідність поводження людини прийнятим у групі нормам істотно впливає на його положення в системі відносин даної групи. Вплив це багатобічне: з одного боку, якщо людина випливає сформованій і прийнятим у групі нормам, то підвищується його авторитет в очах навколишніх; з іншого боку - визнання значимості людини, підвищення його статусу впливає на інших членів групи. Від нього деякою мірою починає залежати і сама сукупність що складаються і групі норм і відносин: він стає їхнім генератором.

Представлення про правильність або неправильність групових ціннісних орієнтацій і норм у відомому смислу відносно пояснює Куніцина В.Н. Воно буває різних у людей, що цю правильність визначають. Те, що здається, наприклад, безумовно правильним учителеві, може не показатися таким для учнів, і навпаки. У молодших школярів свої поняття про цінності, як правило, відмінні от того, що цінують старші школярі і тим більше дорослі. Тому в кожнім конкретному випадку при визначенні групових норм, їхньої прийнятності або неприйнятності доцільно попередньо уточнити суб'єкта, з позицій якого вони оцінюються 5, с. 123.

Важливо ввести ще одне розмежування. Відносність норм виражається також і в тім, що для тієї самої людини одночасно можуть існувати норми різного рівня (ступеня) обов'язку. Під груповою нормою першого рівня обов'язковості розуміється соціальна норма, порушення якої зовсім неприпустимо. Нормою середнього рівня обов'язковості можна назвати таку, котра допускає деякі незначні відхилення від неї. Нарешті, нормою низького рівня обов'язковості є така, дотримання якої вважається справою смаку, а відхилення від неї ніякому покаранню не підлягають. До норм першого рівня відносяться, наприклад, юридичні норми, порушення яких карає за законом; до числа норм другого рівня можна віднести велику частину норм моральності, не сформульованих у твердій формі моральних імператорів (наприклад, норма «збути чесним» у деяких випадках життя допускає відхилення). Нормою низького рівня обов'язковості може бути така, що людина сам установлює для себе і якої зовсім не обов'язково повинні випливати інші члени групи. До цієї категорії можна віднести особливо високі моральні соціальні норми, що виступають у формі ідеалів. Носіями цих норм є звичайно передові люди свого часу. Для характеристики поводження таких людей існує спеціальне поняття «наднормативна діяльність».

Наднормативна діяльність виявляється в тім, що, не задовольняючи тими нормами, якими керуються інші, людина сам для себе вибирає і влаштовує більш високі норми і випливає ім. Мова в даному випадку йде, звичайно, про такі норми, зміст яких полягає в прийнятті людиною на себе добровільних зобов'язань по здійсненню діяльності, корисної для інших людей 10, с. 210. Прикладом такого роду діяльності можуть служити різноманітні форми соціальної поведінки, уже розглянуті нами [4, с.187].

Керування групою, на думку Смирнова Е.О. та Калягина Е.В., її самоврядування, вплив на психологію і поведінку окремих членів групи звичайно здійснюється і через офіційно призначених осіб -- керівників, і через неофіційних осіб, що користуються авторитетом серед членів даної групи, що мають у ній високий статус і іменованих лідерами. Авторитет лідера в групі звичайно не менш сильний, чим авторитет керівника. Лідер у стані підняти, потягнути членів групи на будь-яку справу 11 с. 84. Чи потрібний лідер у групі і чому він з'являється в ній?

Немов Р.С. приводить такі закономірності. Права, дані керівникові групи, не завжди достатні для того, щоб у будь-який момент діяльності спонукати членів групи на здійснення потрібних учинків. У житті будь-якої групи чимало таких моментів, коли потрібно переконувати, а не наказувати, просити, а не розпоряджатися, і тут лідер незамінний. У ролі лідерів можуть виступати й офіційні керівники груп, але на практиці це трапляється рідко, тому що якості лідера і керівника, їхні внутрішньо групові функції не тільки не збігаються, але іноді прямо протилежні.

Наприклад, задача керівника в конфліктній ситуації, що заважає роботі, полягає в тім, щоб зняти конфлікт і зробити так, щоб він не заважав роботі. Права, дані керівникові, іноді допускають робити це ціною збитку, заподіяного деяким особистим інтересам окремих членів групи. У цій же ситуації задача лідерів буде зовсім іншою: зняти конфлікт шляхом прийняття в увагу особистих інтересів кожного учасника, навіть ціною нанесення деякого збитку роботі. У турботах керівника на першому місці звичайно знаходиться справа, а в турботах лідера -- людина із усіма її емоціями. Далеко не всі керівники, що успішно справляються з «діловими» функціями, настільки ж затишно почувають себе, коли в групі виникають проблеми міжособистісних відносин. Часто гарний керівник є посереднім лідером, і навпаки 10, с.212.

1.2 Міжособистісні відносини в групі

Звичайно, за порівняно короткий час індивіди, що складають групу, не можуть зміниться як особистості. Поступово в групі відбувається складна динаміка і ситуативна мінливість внутрішньо групових відносин з відносною особистісною стійкістю.

У кожної людини є свої позитивні і негативні риси, особливі достоїнства і недоліки. Поведінка людини в групі визначена не тільки особистістю, але й особливостями групи. Від людей у групі, соціального оточення, від особливостей групи, у котру попадає людина, залежить, якою стороною, позитивної чи негативною, вона виступає у взаєминах з людьми.

Група, вказує Цукерман Г.А., впливає на психологію і поведінку індивіда, частина змін, породжуваних психологічним впливом групи, зникає, як тільки людина виходить зі сфери впливу групи, інші продовжують існувати, залишаючи помітний слід в особистості і за певних розсудів, перетворюючи в особистісні риси [13, с. 32]. Особлива увага в ході соціально-психологічного вивчення груп і колективів приділяється взаєминам. Вони поділяються на офіційні і неофіційні, відносини керівництва і підпорядкування (лідерство), ділові й особисті, раціональні й емоційні.

Офіційними називають відносини, що виникають між людьми на посадовій основі. Неофіційні відносини складаються на базі особистих чи приватних взаємин людей. Ділові відносини виникають у зв'язку зі спільною чи роботою по її приводу.

Особисті відносини складаються між людьми незалежно від виконуваної роботи. У раціональних міжособистих відносинах на перший план виступають знання людей друг про друга й об'єктивні оцінки, засновані на особистому, індивідуальному сприйнятті людини людиною стверджував Цукерман Г.А. [13, с. 48].

Відносини керівництва і підпорядкування розглядаються в колективі на прикладі лідерства - уміння впливати на психологію і поводження окремих членів групи.

Відносини в групах закономірно змінюються. Спочатку бувають відносно байдужними, потім можуть стати конфліктними і перетворитися в колективістські.

Міжособистісні відносини в групах залежать не тільки від включених у них людей, але і від соціальних ситуацій, у яких ці відносини формуються і розвиваються.

Кожна зі значимих соціальних груп вносить свій внесок у психологію і поведінку особистості, і цей внесок аж ніяк не є однозначно позитивним чи негативним. Він різний і про це в першу чергу свідчить наявність у людей безлічі достоїнств і недоліків, велику частину яких придбали, знаходячись у групах.

Розглянемо в узагальненому виді основні факти, що свідчать про позитивний і негативний вплив групи на індивіда.

Позитивний вплив групи на формування і розвиток особистості полягає в наступному: у групі індивід зустрічається з людьми, що є для нього основним джерелом духовної культури; відносини між людьми, що складаються в групах, несуть у собі позитивні соціальні норми і ціннісні орієнтації, що засвоюються особистістю, включеної в систему групових взаємин; група є місцем, де індивід відпрацьовує свої комунікативні уміння і навички; від учасників групи індивід одержує інформацію, що дозволяє йому правильно сприймати й оцінювати собі, зберігати і зміцнювати всі позитивне у своїй особистості, рятуватися від негативного і недоліків; група постачає індивіда системою позитивних емоційних підкріплень, необхідних ля його розвитку [11, с.102-127].

На психологію індивіда група впливає через систему відносин, що складаються в ній, зокрема через відносини даного індивіда з іншими учасниками групи. При різних відносинах індивіди виявляють собі з різної, позитивної чи негативний, сторони, тому для забезпечення переважно позитивного впливу групи на особистість важливо домогтися того щоб міжособистих відносини в ній були сприятливими.

Точність і глибина відображення особистості в групі прямо залежати від відкритості, інтенсивності і різнобічності спілкування даної особистості з іншими членами групи.

Якщо про позитивний вплив групи на індивіда багато і добре написано в педагогічній, соціологічній і психологічній літературі, то про факти негативного впливу відомо небагато. Донедавна через визначену ідеологізацію психологи і педагоги про ці факти воліли умовчувати. Особливо багато даних про можливий негативний вплив групи на індивіда накопичено в соціальній психології малих груп, початок який було покладено дослідженнями вітчизняних і закордонних учених, проведеними ще на початку XX століття.

Французький дослідник Г. Лебон у книзі під короткою назвою «Юрба», опублікованої в 1895 році, спробував вивести загальні законі поводження людини в неорганізованій спільності людей 10, с. 263. Він затверджував, що середня людина в масі людей, у юрбі виявляє більш низький рівень інтелекту, чим поза нею. У юрбі він більш довірливий, агресивний, запеклий, нетерплячий, аморальний і навіть здатний поводитися на рівні тварини. Очевидно, Г. Лебон перебільшував негативний вплив юрби на індивіда, але, проте, у його судженнях і висновках містилася визначена частка істини. Її підтвердили наступні експериментальні дослідження.

Ті специфічні зміни в психології і поведінці людини під впливом юрби, на які одним з перших звернув увагу Лебон, уважно досліджені в соціальній психології за назвою «знеособлювання» і «деіндивідуалізація».

Було показано, що, коли людина відчуває на собі вплив деякої соціальної спільності, внутрішньо не організованої, у її психології і поведінці в більшому ступені виявляється те загальне, що властиво даній групі, і в набагато меншому ступені те, що складає її власну індивідуальність. Людина в юрбі нерідко перестає бути особистістю, тому даний феномен одержавши назву «знеособлювання» [14, с.163].

Іншим можливим негативним наслідком групового впливу може бути тієї вплив, що виявляється звичайно на обдарованих творчих особистостей, що істотно відрізняються по своїй психології від більшості членів даної групи. На це звернув увагу В.М. Бехтерев. Провівши ряд експериментів, у результаті яких порівнювалися показники творчої роботи групи й індивіда, В.М. Бехтерев показавши, що у творчості група може уступати особливо обдарованим особистостям 10, с. 274. Колективне творче рішення, якщо воно приймається по «більшості», методом простого голосування, нерідко виявляється більш низької якості, чим приватна творчість особливо обдарованих особистостей, включених у дану групу. Такі особистості. Знаходячись під сильним психологічним тиском «кваліфікованого» (насправді некомпетентного) більшості, стримуються, придушуються у своєму творчому розвитку.

Підтримуючий стиль поведінки можна визначити як будь-яку поведінку, у результаті якої інша людина починає більше себе цінувати. Непідтримуючий стиль - поведінка, у результаті якої інша людина оцінює себе нижче цінує себе менше.

Відмова в підтримці іноді може бути ненавмисною, бути результатом нерозуміння важливості підтримки для особистісної самооцінки. Однак в обох випадках результатом стає використання індивідом психологічних захистів.

Міжособистісна атракція

Серед людей, що входять у коло нашого спілкування, завжди є ті, хто нам подобається більше, ті, хто нам подобається менше, і ті, хто нам узагалі не подобається. Тобто наше сприйняття інших людей, як правило, супроводжується більш-менш вираженим оцінним відношенням до них. При цьому ми досить швидко визначаємо, хто нам подобається, а хто немає. Прагнення подобатися іншим людям і їхні взаємні почуття стосовно нас складають важливу сторону соціального життя, відіграють значну роль у гарному самопочутті будь-якої людини. Наші переваги виявляються при виборі друзів і майбутнього чоловіка і жінки; багато груп формуються на основі взаємної привабливості вхідних у них людей пише Бодалев А.А. 3, с. 24.

Процес переваги одних людей іншим, взаємного притягання між людьми, взаємної симпатії одержав назву «міжособистісна атракція» (від англійського attract -- залучати, притягати, заполонювати, приваблювати) зазначає Погольша В.М. 5, с. 69. Як видно з приведеного визначення, атракція -- це, насамперед емоція, що має своїм предметом іншої людини. Разом з тим це порівняно стійка оцінна реакція, що спонукує нас діяти певним чином при взаємодії з конкретною людиною. Тим самим атракція з'являється як визначений вид соціальної установки, як відношення однієї людини до іншого. Таким чином, вона завжди включена в міжособистісний контекст, виступаючи одним із ключових факторів формування і реалізації міжособистісних відносин.

Серед факторів, що роблять найбільший вплив на процес міжособистісної атракції, можна виділити зовнішні стосовно процесу безпосередньої міжособистісної взаємодії (іноді них називають екологічними) і внутрішні, тобто ті, що виникають у процесі взаємодії, або власне міжособистісні детермінанти атракції. Розглянемо докладніше кожну з цих груп.

До зовнішніх, тобто не зв'язаним безпосередньо з процесом взаємодії, факторам атракції Погольша В. відносить наступні: ступінь виразності в людини потреби в аффіліації; емоційний стан партнерів по спілкуванню; просторова близькість.

До внутрішніх, або власне міжособистісних, детермінантам атракції можна віднести: фізичну привабливість партнера по спілкуванню; демонстрований стиль спілкування; фактор подібності між партнерами по спілкуванню; вираження особистого відношення до партнера в процесі спілкування 5, с. 63-74.

Нам подобаються красиві люди. Зрозуміло, погляди на красу суб'єктивні, але проте ми сприймаємо її як важливий елемент встановлення і розвитку міжособистісних відносин. За даними численних досліджень, красива зовнішність забезпечує і дівчинкам, і хлопчикам більш високу популярність починаючи вже з чотирьох років. При бесіді з дорослими діти на питання «добре або погано бути красивим» відповідають, що «краще бути красивим, тому що тоді тебе усі будуть любити і не будуть кривдити» (свідчення того, що діти усвідомлюють привілейоване положення красивих).

Колективні відносини

Для того щоб назвати малу групу колективом, вона винна відповідати рядові дуже високих вимог: успішно справлятися з покладеними на неї задачами, мати високу мораль, гарні людські відносини, створювати для шкірного свого члена можливість розвитку як особистості, бути здатної до творчості, тобто як група давати людям більше, ніж може дати торба тієї ж кількості індивідів, що працюють окремо.

Психологічно розвитий як колектив вважається така малий група, у якій склалася диференційована система різних ділових і особистих взаємин споруджуваних на високій моральній основі. Такі відносини Андрієва Г.М. називає колективістськими. Колективістські відносини автор „Соціальної психології” визначає через поняття моральності, відповідальності, відкритості колективізму, контактності організованості, ефективності й інформованості [1, с.181].

1) Моральність. Побудова внутрішньо-колективних і поза-колективних відносин на нормах і цінностях загальнолюдської моралі.

2) Відповідальність. Відносини членів групи до спільної роботи до цілям і задачам, що коштують перед групою.

3) Відкритість. Здатність встановлювати і підтримувати гарні споруджувані на колективістській основі взаємини з іншими колективами, а також з новачками у своєму колективі.

4) Колективізм. Прагнення спільно вирішувати всі питання, зберігаючи і зміцнюючи групу, перешкоджаючи її руйнуванню.

5) Контактність. Взаємна товариськість, гарні особисті, емоційно-сприятливі дружні відносини між членами групи.

6) Організованість. Здатність до швидкого створення і зміни організаційної структури ділових взаємин, необхідних для ефективної групової роботи.

7) Інформованість. Приступність усім членам групи найбільш важливої інформації про стан справ у ній і про кожен член групи.

8) Ефективність. Успішність рішення колективом усіх наявних у нього задач.

Таких малих груп, що цілком би відповідали всім перерахованим вимогам колективу, у дійсності немає. Більшість реальна існуючих малих груп займає проміжне положення між слаборозвиненою групою і високорозвиненим колективом.

Шлях рухові різних малих груп до колективу індивідуальний, і кожна з них проходити його по своєму, включаючи період кризи. Але головне полягає в тому, що практично в кожній малій групі залишаються свої внутрішні проблеми, що не дозволяють їй піднятися до рівня розвитку ідеального колективу [1, с.182-184].

1.3 Групова згуртованість

Другою стороною проблеми формування малої групи є проблема групової згуртованості. У цьому випадку досліджується сам процес формування особливого типу зв'язків у групі, які дозволяють зовні задану структуру перетворити в психологічну спільність людей, у складний психологічний організм, що живе по своїх власних законах [1, с. 210].

Проблема групової згуртованості також має солідну традицію її дослідження, що опирається на розуміння групи насамперед як деякої системи міжособистісних відносин, що мають емоційну основу. Незважаючи на наявність різних варіантів інтерпретації згуртованості, ця загальна вихідна посилка присутня у всіх випадках. Так, у руслі социометрического напрямку згуртованість прямо зв'язувалася з таким рівнем розвитку міжособистісних відносин, коли в них високий відсоток виборів, заснованих на взаємній симпатії. Соціометрія запропонувала спеціальний «індекс групової згуртованості», що обчислювався як відношення числа взаємних позитивних виборів до загального числа можливих виборів:

C_гр = ,

де З -- згуртованість, r(+) -- позитивний вибір, N -- число членів групи. Змістовна характеристика взаємних позитивних виборів тут, як і взагалі при застосуванні соціометричній методики, опущена. «Індекс групової згуртованості» є строго емоційна характеристика малої групи.

Даний підхід був розвинений у концепції А. і Б. Лоттов, що прямо вказують, що згуртованість обумовлена міжособистісною атракцією. Причини симпатії, що демонструють члени групи друг до друга, можуть бути викликані частотою взаємодії, його кооперативним характером, демократичним стилем керівництва, погрозою з боку інших груп, успіхом групової діяльності. Виникла на основі атракції згуртованість приводить і до підвищення продуктивності діяльності групи [3, с. 80].

Інший підхід був запропонований Л. Фестингером, коли згуртованість аналізувалася на основі частоти й міцності комунікативних зв'язків, що виявляють у групі. Буквально згуртованість визначалася як «сума всіх сил, що діють на членів групи, щоб утримувати їх у ній». Вплив школи Левина на Фестингера додало особливий зміст цьому твердженню: «сили» інтерпретувалися або як привабливість групи для індивіда, або як задоволеність членством у групі. Але й привабливість, і задоволеність аналізувалися за допомогою виявлення чисто емоційного плану відносин групи, тому згуртованість і тут представлялася як деяка характеристика системи емоційних переваг членів групи. (Ця ж думка звучить й у визначенні згуртованості, даному іншим послідовником Левина - А. Зандером: «Згуртованість ґрунтується на привабливості групи для її членів».)

У деяких розробках цієї ідеї вводиться й такий показник, як співвідношення нагород і втрат, які має індивід у групі. «Нагороди» (виграші) - це задоволення біологічних потреб, безпека, прийняття іншими, підтримка самооцінки. «Втрати»: час і зусилля для взаємодії з неприємними партнерами, критика або відкидання з боку партнерів й ін. Перевищення «виграшів» над «втратами» означає високий рівень згуртованості. Незважаючи на більшу розшифровку «привабливості», емоційна база згуртованості зберігається й у цих концепціях.

Ще більш повний список детермінант згуртованості був запропонований Д. Картрайтом. Основна його ідея полягає в тім, що згуртованість залежить не тільки від властивостей групи, але від їхнього співвідношення з потребами членів групи, з їхніми очікуваннями «сприятливого членства». Це дозволяє зберегти групу, забезпечити ріст участі членів групи й переживання ними почуття безпеки, створити особливу «групову атмосферу». Хоча й тут акцент зроблений на емоційні характеристики, модель фіксує взаємозв'язок різних факторів й є найбільш повної [1, с.211].

Була, щоправда, запропонована й інша програма дослідження згуртованості, пов'язана з роботами Т. Ньюкома, що вводить особливе поняття «згода» і при його допомозі намагається інтерпретувати згуртованість. Він висуває нову ідею в порівнянні з тими, які втримувалися в підходах Морено й Фестингера, а саме ідею необхідності виникнення подібних орієнтації членів групи стосовно якимсь значимим для них цінностям. Безсумнівна продуктивність цієї ідеї, на жаль, виявилася девальвованої, оскільки подальший її розвиток потрапило у тверду схему теорії поля. Розвиток подібних орієнтації, тобто досягнення згоди, мислилося як зняття напруг у поле дії індивідів, причому зняття це здійснюється на основі певних емоційних реакцій індивідів. Хоча й із застереженнями, але думка про емоційну основу згуртованості виявилася основної й у цьому варіанті пояснення. Не випадково при короткому, «підсумковому» визначенні згуртованості знову підкреслюється її емоційна природа: «Згуртованість - почуття «Ми», ступінь зв'язку членів групи один з одним, наприклад, за рахунок взаємної симпатії» [12, с. 134].

Існує цілий ряд експериментальних робіт з виявлення групової згуртованості, або, як часто їх позначають, по виявленню групової єдності. З них треба назвати дослідження А. Бейвеласа, у яких особливе значення надається характеру групових цілей. Операційні цілі групи - це побудова оптимальної системи комунікацій; символічні цілі групи - це мети, що відповідають індивідуальним намірам членів групи. Згуртованість залежить від реалізації й того й іншого характеру цілей. Як бачимо, інтерпретація феномена стає тут ширшою.

Велика кількість різних підходів до дослідження згуртованості дозволяє зробити висновок, що феномен сам по собі вкрай важливий, але ще не цілком досліджений. У всякому разі можна зробити висновок, що згуртованість - це багатомірне й багатофакторне явище. Логічно уявити собі новий підхід до дослідження згуртованості, якщо він буде опиратися на прийняті принципи розуміння групи й, зокрема, на ідею про те, що головним інтегратором групи є спільна діяльність її членів. Тоді процес формування групи і її подальшого розвитку з'являється як процес все більшого згуртовування цієї групи, але аж ніяк не на основі збільшення лише емоційної її привабливості, а на основі все більшого включення індивідів у процес спільної діяльності. Для цього виявляються інші підстави згуртованості. Щоб краще зрозуміти їхню природу, варто сказати, що мова йде саме про згуртованість групи, а не про сумісність людей у групі. Хоча сумісність і згуртованість тісно зв'язані, кожне із цих понять позначає різний аспект характеристики групи. Сумісність членів групи означає, що даний склад групи можливий для забезпечення виконання групою її функцій, що члени групи можуть взаємодіяти. Згуртованість групи означає, що даний склад групи не просто можливий, але що він інтегрований щонайкраще, що в ньому досягнута особливий ступінь розвитку відносин, а саме такий ступінь, при якій всі члени групи в найбільшій мері розділяють мети групової діяльності й ті цінності, які пов'язані із цією діяльністю. Це відмінність згуртованості від сумісності підвело нас до розуміння істоти згуртованості в рамках принципу діяльності [1, с.211-212].

У вітчизняній соціальній психології нові принципи дослідження згуртованості розроблені А. В. Петровским. Вони становлять частину єдиної концепції, названої раніше «страто-метричну концепцією групової активності», а пізніше - «теорією діяльносного опосередкування міжособистісних відносин у групі».

Основна ідея полягає в тім, що всю структуру малої групи можна уявити собі як складається із трьох (в останній редакції - чотирьох) основних шарів, або, в іншій термінології, «страт»: зовнішній рівень групової структури, де дані безпосередні емоційні міжособистісні відносини, тобто те, що традиційно вимірялося соціометрією; другий шар, що представляє собою більше глибоке утворення, позначуване терміном «ціннісно-орієнтована єдність» (ЦОЄ), яке характеризується тим, що відносини тут опосередковані спільною діяльністю, вираженням чого є збіг для членів групи орієнтації на основні цінності, що стосуються процесу спільної діяльності. Соціометрія, побудувавши свою методику на основі вибору, не показувала, як відзначалося, мотивів цього вибору. Тому для вивчення другого шару (ЦОЄ) потрібна інша методика, що дозволяє розкрити мотиви вибору. Теорія ж дає ключ, за допомогою якого ці мотиви можуть бути виявлені: це - збіг ціннісних орієнтації, що стосується спільної діяльності. Третій шар групової структури розташований ще глибше й припускає ще більше включення індивіда в спільну групову діяльність: на цьому рівні члени групи розділяють мети групової діяльності, і, отже, тут можуть бути виявлені найбільш серйозні, значимі мотиви вибору членами групи один одного. Можна припустити, що мотиви вибору на цьому рівні пов'язані із прийняттям також загальних цінностей, але більше абстрактного рівня: цінностей, пов'язаних з більше загальним відношенням до праці, до навколишньої, до миру. Цей третій шар відносин був названий «ядром» групової структури [5, с. 62].

Все сказане має безпосереднє відношення до розуміння згуртованості групи. Ця характеристика з'являється тут як певний процес розвитку внутрішньогрупових зв'язків, що відповідає розвитку групової діяльності. Три шари групових структур можуть одночасно бути розглянуті і як три рівні розвитку групи, зокрема, три рівні розвитку групової згуртованості (мал. 1.1).

На першому рівні (що відповідає поверхневому шару внутрішньогрупових відносин) згуртованість дійсно виражається розвитком емоційних контактів (В). На другому рівні (що відповідає другому шару - ЦОЄ) відбувається подальше зімкнення групи, і тепер це виражається в збігу в членів групи основної системи цінностей, пов'язаних із процесом спільної діяльності (Б). На третьому рівні (що відповідає «ядерному» шару внутрішньогрупових відносин) інтеграція групи (а виходить, і її згуртованість) проявляється в тім, що всі члени групи починають розділяти загальні цілі групової діяльності (А).



Шар В -- безпосередні емоційні контакти

Шар Б - ЦОЄ (ціннісно-орієнтована єдність)

Шар А - «ядро» (спільна групова діяльність, цілі)

Рис. 1.1 Структура малої групи з погляду страто-метричній концепції

Істотним моментом при цьому виступає та обставина, що розвиток згуртованості здійснюється не за рахунок розвитку лише комунікативної практики, але на основі спільної діяльності. Крім того, єдність групи, виражена в єдності ціннісних орієнтації членів групи, інтерпретується не просто як подібність цих орієнтації, але і як втілення цієї подібності в практичних діях членів групи. При такій інтерпретації згуртованості обов'язковий третій крок в аналізі, тобто перехід від установлення єдності ціннісних орієнтації до ще більш високого рівня єдності - єдності цілей групової діяльності як вираження згуртованості. «Якщо кожний з вищезгаданих феноменів згуртованості є показником інтегрованості лише окремих шарів і шарів внутрішньогрупової активності, то спільність мети, будучи детермінантом всіх їх разом узятих, може служити референтом дійсної єдності групи як цілого». Можна вважати, звичайно, що збіг цілей групової діяльності є в той же самий час і вищий рівень ціннісної єдності групи, оскільки самі мети спільної діяльності є також певна цінність. Таким чином, у практиці дослідження згуртованість повинна бути проаналізована і як збіг цінностей, що стосуються предмета спільної діяльності, і як свого роду «діяльносне втілення» цього збігу [1, с. 214].

Експеримент А.И. Донцова, проведений в 14 московських середніх школах, мав на меті виявити, як у роботі вчителів збігаються подання про цінності діяльності з реальним втіленням їх у повсякденній практиці викладання й виховання. Виявлялися два шари згуртованості: згуртованість, продемонстрована при оцінці «еталонного» учня, і згуртованість, продемонстрована при оцінці реальних учнів. У результаті дослідження був отриманий висновок, що сукупність оцінок реальних учнів, дана вчителями однієї школи, вище, ніж погодженість їхніх подань про еталон учня, тобто згуртованість у реальній діяльності виявилася вище, ніж згуртованість, зареєстрована лише як збіг думок (тому що відношенням до еталона може бути тільки думка, але не реальна діяльність) [4, с. 284].

Друга частина дослідження дала досить цікавий результат. Коли оцінюванню піддавалися не учні, а колеги-вчителі, то єдність ціннісних подань виявилося вище в тому випадку, коли мова йшла саме про еталон учителя, і нижче, коли давалися оцінки реальним колегам. Інтерпретація цього факту знову підтверджує основний принцип: конкретним предметом діяльності вчителя не є інший учитель - колега, тому оцінювання його, а виходить, і збіг такого роду цінностей не є параметр безпосередньої конкретної діяльності даної групи. Навпроти, «еталонний» колега більшою мірою виявився цінністю, включеної в безпосередню практику роботи вчителі. (Образ такого «еталонного» колеги виникає, наприклад, на різних методичних конференціях, зборах «предметників».) Таким чином, була підтверджена гіпотеза дослідження про те, що дійсна інтеграція групи (а отже, і її згуртованість) здійснюється насамперед у ході спільної діяльності [1, с. 215].

Таке розуміння згуртованості дозволяє по-новому підійти до факту формування малої групи. Виникнувши завдяки зовнішнім обставинам, мала група «переживає» тривалий процес свого становлення як психологічна спільність. Найважливішим змістом цього процесу є розвиток групової згуртованості. У ході цього розвитку група не просто напрацьовує деякі норми й цінності, а члени її не просто засвоюють їх. Здійснюється набагато більше глибока інтеграція групи, коли цінності про предметну діяльність групи все більшою мірою розділяються окремими індивідами, не тому, що вони їм більше або менше «подобаються», а тому, що індивіди включені в саму їхню спільну діяльність. Діяльність же ця стає настільки значимої в житті кожного члена групи, що він приймає її цінності не під впливом розвитку комунікацій, переконання, але самим фактом свого усе більше повного й активного включення в діяльність групи. Головним детермінантом утворення групи в психологічному значенні цього слова виступає спільна діяльність. Вона є, таким чином, не тільки зовні задану умову існування даної групи, але й внутрішня підстава її існування [1, с. 210-215].

колектив група міжособистісний згуртованість

2. Матеріал та методи дослідження

З метою об'єктивізації запланованого дослідження, для підтвердження його ідеї, реалізації мети та завдань, досягнення науково-практичних результатів були застосовані певні матеріали та методи дослідження.

2.1 Матеріал дослідження

Матеріалом дослідження послугували результати обстеження (тестування) 16-ти школярів одного класу: 8 хлопчиків та 8 дівчаток.

Підлеглими обстеженими були особи української національності, міста Харкова.

Дослідження проводилося за умов оптимального комфорту, у приміщенні з температурним режимом 18-20 ^оС, з освітленням 300 Лк (згідно до ДОСТ гостів України, 1999 р.).

Водночас обстеженню підлягало 16 осіб у дві серії з інтервалом в 1 рік, які підвергались одним і тім же методам дослідження, які проводилися в однакових умовах з урахуванням незалежних перемінних (температура, зовні шуми, заходи, наявність зовнішнього спостерігача та ін..).

Кожний обстежений займав зручну позу та працював звичайною ручкою.

Характеристики вибірки:

- Вік: 16 років - 7 чоловік, 17 років - 9 чоловік;

- Освіта: неповна середня;

- Соціальний статус: школярі.

2.2 Методи дослідження

Методів, за допомогою яких у психології вивчаються міжособистісні взаємини, досить багато і провести дослідження за допомогою всіх методів не можливо.

До числа цих методів входять тест Э. Шострома в адаптації Л.Я. Гозманом (POI -- CAT) і інші методи виміру міжособистісних симпатій і прихильностей, розроблені Л.Я. Гозманом і його співавторами; методика діагностики міжособистих відносин Т. Лірі; «Q-сортування» В. Стефансона діагностика основних тенденцій поведінки в реальній групі та представлень про себе; ОМО (тест на сумісність) В. Шутца, а також розроблений В.Н. Куніциной блок методик виміру емоційних взаємин. У нього входять наступні методи: AMORE (установки на визначений тип симпатії і любові); БЕТРОЗИ і ПРИМАТ (перший опитник вимірює прихильність до близької людини (не родичеві), другий -- прихильність до матері); АПЭ (авторитетність, розуміння й емоційна близькість у шлюбі); «ЗНАЧИМІ ОСОБИ» (партнерський і залежний типи відносин зі значимими людьми). У дану групу входить також опитник КОСКОМ (комунікативна і соціальна компетентність), у якому є шкала стабільності людських відносин;.

Згадані вище методики не є валідними до дослідження саме групової згуртованості. Розглянемо декілька досить надійних і точних методик, що дають цінну інформацію для оцінки рівня розвитку в малій групі міжособистісних відносин, характерних для колективу.

2.2.1 Методика діагностики міжособистісних і міжгрупових відносин („Соціометрія”) Дж. Морено

Соціометрична техніка застосовується для діагностики міжособистісних і міжгрупових відносин з метою їхньої зміни, поліпшення й удосконалювання. За допомогою соціометрії можна вивчати типологію соціального поводження людей в умовах групової діяльності, судити про соціально-психологічну сумісність членів конкретних груп 9.

Соціометрична процедура. Загальна схема дій при соціометричному дослідженні полягає в наступному. Після постановки задач дослідження і вибору об'єктів вимірів формулюються основні гіпотези і положення, що стосуються можливих критеріїв опитування членів груп. Тут не може бути повної анонімності, інакше соціометрія виявиться малоефективною. Вимога експериментатора розкрити свої симпатії й антипатії нерідко викликає внутрішні утруднення в опитуваних і виявляється в деяких людей у небажанні брати участь в опитуванні. Коли питання або критерії соціометрії обрані, вони заносяться на спеціальну картку або пропонуються в усному виді по типі інтерв'ю. Кожен член групи зобов'язаний відповідати на них, вибираючи тих або інших членів групи в залежності від більшої або меншої схильності, переваги їхній у порівнянні з іншими, симпатій або, навпаки, антипатій, довіри або недовіри і т.д.

При цьому соціометрична процедура може проводитися в двох формах. Перший варіант - непараметрична процедура. У даному випадку випробуваному пропонується відповісти на питання соціометричної картки без обмеження числа виборів випробуваного. Якщо в групі нараховується, скажемо, 12 чоловік, то в зазначеному випадку кожний з опитуваних може вибрати 11 чоловік (крім самого себе). Таким чином, теоретично можливе число зроблених кожним членом групи виборів у напрямку до інших членів групи в зазначеному прикладі буде дорівнює (N-1), де N - число членів групи. Точно так леї і теоретично можливе число отриманих суб'єктом виборів у групі буде дорівнює (N-1). Відразу усвідомимо собі, що зазначена величина (N-1) отриманих виборів є основною кількісною константою соціометричних вимірів. При непараметричній процедурі ця теоретична константа є однакової як для індивідуума, що робить вибори, так і для будь-якого індивідуума, що став об'єктом вибору. Достоїнством даного варіанта процедури є те, що вона дозволяє виявити так називану емоційну експансивність кожного члена групи, зробити зріз різноманіття міжособистісних зв'язків у груповій структурі. Однак при збільшенні розмірів групи до 12-16 чоловік цих зв'язків стає так багато, що без застосування обчислювальної техніки проаналізувати їх стає досить важко.

Іншим недоліком непараметричної процедури є велика імовірність одержання випадкового вибору. Деякі випробувані, керуючись особистим мотивом, нерідко пишуть в опитувачах: «вибираю всіх». Ясно, що така відповідь може мати тільки два пояснення: або у випробуваного дійсно склалася така узагальнена аморфна і недиференційована система відносин з навколишніми (що малоймовірно), або випробуваний свідомо дає помилкова відповідь, прикриваючи формальною лояльністю до навколишньої і до експериментатора (що найбільше ймовірно).

Аналіз подібних випадків змусив деяких дослідників спробувати змінити саму процедуру застосування методу й у такий спосіб знизити імовірність випадкового вибору. Так народився другий варіант -- параметрична процедура з обмеженням числа виборів. Випробуваним пропонують вибирати строго фіксоване число з усіх членів групи. Наприклад, у групі з 25 чоловік кожному пропонують вибрати лише 4 або 5 чоловік. Величина обмеження числа соціометричних виборів одержала назву «соціометричного обмеження» або «ліміту виборів».

Багато дослідників вважають, що введення «соціометричного обмеження» значно перевищує надійність соціометричних даних і полегшує статистичну обробку матеріалу. З психологічної точки зору соціометричне обмеження змушує випробуваних більш уважно відноситися до своїх відповідей, вибирати для відповіді тільки тих членів групи, що дійсно відповідають пропонованим ролям партнера, лідера або товариша по спільній діяльності. Ліміт виборів значно знижує імовірність випадкових відповідей і дозволяє стандартизувати умови виборів у групах різної чисельності в одній вибірці, що й уможливлює зіставлення матеріалу по різних групах.

В даний час прийнято вважати, що для груп у 22-25 учасників мінімальна величина «соціометричного обмеження» повинна вибиратися в межах 4-5 виборів. Істотна відмінність другого варіанта соціометричної процедури полягає в тому, що соцометрична константа (N-1) зберігається тільки для системи одержуваних виборів (тобто з групи до учасника). Для системи відданих виборів (тобто в групу від учасника) вона виміряється новою величиною d (соціометричним обмеженням). Уведенням величини d можна стандартизувати зовнішні умови виборів у групах різної чисельності. Для цього необхідно визначати величину d по однаковій для всіх груп імовірності випадкового вибору. Формулу визначення такої імовірності запропонували у свій час Дж. Морено й Е. Дженнінгс: