Етнопсихологічні чинники формування "Образу-Я" особистості

Аналіз етнопсихологічних чинників формування "Образу-Я" особистості через активізацію ментального функціонального простору. Самопізнання в ментальному просторі, системі ментальних вартостей. Сімейно-родинне середовище і формування "Образу-Я" дитини.

Рубрика Психология
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 26.08.2012
Размер файла 71,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

  • Етнопсихологічні чинники формування "Образу-Я” особистості
  • Самопізнання в ментальному функціональному просторі
  • Самопізнання в системі ментальних вартостей
  • Сімейно-родинне середовище і формування "Образу-Я” дитини
  • Список використаних джерел

Етнопсихологічні чинники формування "Образу-Я” особистості

У статті аналізується процес формування "Образу-Я” особистості через механізм активізації ментального функціонального простору. Розглядаються найважливіші етнопсихологічні чинники реалізації ментального потенціалу: сімейно-родинне середовище, рідна мова.

Поступ демократичного суспільства неможливий без утвердження поваги і почуття власної гідності самоцінної особистості, морально-духовним ядром якої з позиції психологічної науки є "Я-концепція" як результат самосвідомості.

Для формування національної самосвідомості дітей і підлітків замало обладнати українську світлицю, придбати самобутній національний одяг чи організувати ансамбль бандуристів. На наш погляд, потрібно максимально використати "безплатний” психологічний матеріал: активізувати благотворний сімейно-родинний виховний вплив, запровадити бездоганне виконання рідномовних обов'язків, розв'язувати психолого-педагогічні шкільні проблеми через оптимізацію технології, взаємин - одну з основних технологій життєдіяльності українців.

Самопізнання в ментальному функціональному просторі

Відомо, що самоусвідомлення не є безпричинною первинною реальністю, а породжується як багаторівневою системою образу світу, так і взаємовідносинами між суб'єктом і цим світом. У соціальній психології на основі ідеї цілісності світу (Е. Гуссерль) стверджується, що психосоціальним тлом життєвого шляху особистості є соцієтальна психіка як "позаперсональна система, яка включає в себе дані не тільки відображувального, а й наслідково-відтворювального з покоління в покоління регулятивного характеру" [4, с.114]. Ця своєрідна психокультура соціуму зосереджує як усвідомлену, так і неусвідомлювану частину інформаційно-духовної системи. Водночас, за К. Юнгом, людина народжується не тільки з біологічною, а й з психологічною спадщиною - колективним несвідомим, що є чи не найглибшим пластом нашої психіки. Воно "мов повітря, що однакове скрізь, яким дихають всі, але яке не належить нікому. Його зміст (що називається архетипами) - первинні умови або патерни психічного формування взагалі" [цит. за 11, с.83]. Це колективне несвідоме майже цілком закладене в структурі соцієтальної психіки і може частково репрезентуватися в образах, що фіксуються в міфах, легендах, казках, пареміях, релігіях, соціальній енергії соціуму або виявляються в сновидіннях, фантазіях окремих індивідів. Способи ж такої репрезентації залежать, на наш погляд, від культурно-історичних особливостей спільноти і визначаються ментальністю етносу й духовними цінностями окремого його представника. Під етнічною ментальністю в цьому контексті розуміється "сукупність типових для даного етносу планів/проектів поведінки і життєтворчості, світоглядних орієнтирів та цінностей" (Б. Попов, 1997) [3, с.6], які реалізуються через спільну мову, надбання культури, систему морально-етичних вартостей тощо.

Особистісне зростання людини передбачає передусім інтегрування нового ментального матеріалу в свідомості. "Чим більше ми усвідомлюємо себе шляхом самопізнання і діємо відповідно до цього, тим більше зменшуються шари особистого несвідомого, що накладаються на колективне несвідоме" (Дж. Фейдимен, Р. Фрейгер, 1991) [11, с.93]. Колективне несвідоме при цьому виконує роль своєрідної інформативно-енергетичної матриці для соцієтального порівняння індивідом себе зі спільнотою, чим здобувається нове знання як про світ, так і про самого себе з дальшим інтегруванням у свідомість і самосвідомість. Гадаємо, що уявлення про себе ("Образ-Я”) сучасної людини не є продуктом суто її власної життєдіяльності як результату інтеріоризації оцінних ставлень інших людей, зіставлення наслідків своїх учинків і дій із соціальне схвалюваними вартостями, особистої інтерпретації свого соціально-рольового статусу тощо. "Образ-Я" формується не без участі колективного несвідомого як глибинного структурного утворення особистості і, отже, є також результатом, на нашу думку, відбитку або "архетипу” багатовікового соцієтального досвіду людського самопізнання, акумулювання всіх тих "Образів-себе”, які створювались попередніми представниками етносу. Цей образ-"структура" несвідомий, через те він завжди неусвідомлено проектується за будь-якої спроби самопізнання, організує і спрямовує психічний матеріал. Скажімо, для українського колективного несвідомого, на думку О. Кульчицького, найхарактернішим є архетип "Магна Матер" - тип "доброї”, "ласкавої”, "плодючої” Землі українського чорнозему" [8, с.55]. Архетип "Магна Матер”, виконуючи інформативно-енергетичну функцію, формує такі ментальні бінарні опозиції, як "добрий-злий”, "ласкавий-неприязний”, "працьовитий-лінивий”, що починають працювати як завдані конструкти становлення "Образу-Я” представника українського етносу і оцінювання ним навколишнього світу.

Звичайно, не кожна людина має високий ступінь етнічної ідентичності й виявляється носієм усіх національних рис. Однак вона перебуває в ментальному полі соціуму незалежно від глибини інтеграції з ним: є носієм національної самосвідомості (володіє рідною мовою, засвоює і примножує досягнення національної культури, дотримується народних звичаїв тощо) чи, навпаки, це особа - такий собі "етнічний байстрюк”, який заперечує свою приналежність до етнічної спільноти, до якої споконвіку входили його предки. Достовірно встановлено, що однією з складових особистісної кризи є "втрата соціальної ідентичності, звичної тотожності себе, свого "Я" з певними соціальними об'єктами-орієнтирами - суспільством, професією, способом життя, мовою, національністю, політичною позицією і багато чим іншим" [4, с.257].

Соцієтальна психіка, ментальний "генотип" індивіда трансформуються під впливом конкретних культурно-історичних умов, але видозмінюються значно повільніше за ті зміни, які простежуються в соціально-економічній сфері життя соціуму. Розвиток національної самосвідомості народу і окремої особистості визначається як поступом етносу на шляху самоутвердження в світовій спільноті, усвідомленням ознак своєї національної самобутності, подоланням комплексу національної меншовартості, плеканням рідної мови і національної культури, так і реформуванням системи освіти, управлінням процесом формування особистості на національно-ментальному підґрунті. Виняткове значення тут має досвід використання чинника ментальності для інтенсифікації навчально-виховного процесу. З огляду на це актуальним убачається активізація вчинку самопізнання підростаючого покоління у виховних системах саме на етнопсихологічній основі.

Самопізнання в системі ментальних вартостей

Подібно до того як розвиток самосвідомості і самопізнання засвідчує вищий щабель особистісного зростання (поява самосвідомості означає нову епоху в розвитку особистості, оскільки стає можливим оволодіння процесом її розвитку, активне і цілеспрямоване самовиховання (Л. Виготський, С. Рубінштейн), так і утвердження самопізнання - духовно-моральної цінності, наявність усталених рефлексійних традицій у народі говорить про його життєздатність і потенцію дальшого національно-культурного розвою.

Аналіз філософсько-психологічної спадщини переконує, що увага до масного "Я”, до пізнання себе, встановлення своїх духовних першооснов традиційне для української культури і науково-теоретичних пошукань вчених. Ще Г. Сковорода стверджував, що перш ніж пізнати світ людина має пізнати саму себе як частину Всесвіту. "Якщо хочеш виміряти небо, землю і моря, - повинен виміряти себе” [5, с.162]. Пізнаючи себе і навколишній світ, людина самоутверджується, розвиває свої природні нахили й здібності, обирає свій шлях. Отож "основна проблема людського існування - щастя конкретної людини - розв'язується лише подвигом самопізнання, через який виявляється "внутрішня”, "сердечна”, "єдина" людина" (В. Храмова, 1992) [8, с.15].

На думку К. Соковича, дидаскала і ректора Київської братської школи, "найбільша мудрість, найвища філософія, найпотрібніша теологія полягає в тому, щоб пізнати самого себе. ”, а сентенція "пізнай самого себе”, наголошував він, "може навчити нас трьом великим речам. При уважному її розгляді людина може дізнатися, чим вона була до народження, чим стала, народившись, і чим буде потім" [6, с.445].

О. Кульчицький, беручи до уваги селянську структуру української нації, зазначав, що їй "властиві рефлексивні настанови, спрямовані на самозаглиблення і самопізнання, а воднораз і на адекватніше сприйняття, розуміння інтимного кола” [8, с.12]. Це одна із системотворних ознак, притаманних менталітетові українського народу і його психологічному складу.

Моральний ідеал людини, за Т. Шевченком, осередком світогляду якої є наука, а головною силою - розум, - це "вільний дух, що сам на основі свого пізнання самовизначається” (М. Шлемкевич, 1992) [9, с.23]. Саме ця ідея поряд з педагогічними концепціями Г. Сковороди, О. Потебні, І. Франка, О. Яніна, Г. Ващенка, пов'язаними з психопедагогікою самопізнання й самотворення, як наголошує П. Кононенко, має бути покладена в основу національної педагогіки [1, с.24].

Теоретико-експериментальні дослідження проблеми психології самосвідомості особистості та різних аспектів самопізнання є традиційними для української психологічної науки. Так, П. Чамата фактично започаткував українську психологічну школу з проблеми самосвідомості, розвинуту далі дослідженнями його учнів та послідовників.

Отож можна стверджувати, що активізація вчинку самобачення, самопізнання як у науково-філософському плані, так і на повсякденному рівні життєтворчості є однією з ознак української ментальності і свідчить про високий рівень етногенезу. Через це самопізнання, "рідне розуміння себе” (Л. Силенко)"як в узагальненому вигляді на рівні філософської рефлексії, так і в конкретно-індивідуальному, може сприяти створенню розумного громадянського суспільства з відповідним державним устроєм, що забезпечив би плідний самовияв творчого потенціалу особистості" [8, с.16].

Сімейно-родинне середовище і формування "Образу-Я” дитини

Через спільну мовну, культурну, морально-етичну основу ментальність як одна із засад духовного життя соціуму і індивіда визначає не лише світосприймання нації, а й впливає на спосіб самобачення і саморозуміння окремого її представника. Духовний світ ментальності родини благотворно впливає на становлення особистості дитини в її ранньому віці, бо має чи не найбільший потенціал для відтворення культурно-історичного середовища етногрупи, її традицій, звичаїв і обрядів. Саме в дошкільну пору, за даними вікової психології, закладається структура особистості дитини, зокрема її настанова щодо світу, інших людей і самої себе, "основи для пізнішої постави в житті: для оптимізму, для довіри до себе і до життя або песимізму й зрезигнованості" (Б. Цимбалістий, 1992) [8, с.78].

етнопсихологічний особистість дитина ментальний

Ось чому такі ідеальні риси, як доброта, добродушність, лагідність, ніжність, сердечність, традиційно культивовані матір'ю, нерідко стають морально-ціннісним підґрунтям для формування "Я-ідеального” сина чи доньки.

Людина перебуває в координатах соцієтального простору нескінченного ланцюга поколінь "і мертвих, і живих, і ненароджених” (Т. Шевченко). Щоб пізнати себе, належить усвідомити своє місце на цій життєвій матриці, віднайти свою точку підпори. надати життю ментального смислу - набути соціально-етнічної ідентичності. Можливість для самореалізації на площині минулого й прийдешнього, предків і нащадків закладена для людини в самій сімейно-родовій структурі через соціально-психологічний механізм реалізації ментальних функцій батьків і дітей (Схема.1).

Людину невідомого походження, в якої немає ні батьків, ні родичів, народна мудрість називає "без роду і племені”. У традиціях українського народу було реконструювання ланцюга предків, знання "родинного дерева” до сьомого коліна, прагнення обов'язково мати в сім'ї кількох дітей - надії, віри та майбутньої опори у старості. На жаль, сьогодні мало усвідомлюється зв'язок зі своїми предками, наші сучасники, за нерясними винятками, слабо ідентифікують себе з минулим своєї родини. Знання родоводу обривається дуже рано, і тим самим втрачається духовна основа життя - зменшується відповідальність за збереження і зміцнення ментальних традицій роду. А мудрість життя полягає в продовженні свого роду, свого імені - народити і виплекати дитину, передати їй духовну спадщину минулих поколінь, забезпечуючи цим її вічність.

Людина протягом життя прагне змоделювати певні ментально-теоретичні конструкти, щоб було кому успадкувати неповторність свого світобачення і свого місця в ньому, свого планетарного призначення на часовій площині в координатах попередніх і прийдешніх поколінь. У давнину про смерть людини сповіщали церковні дзвони як засвідчення доброї слави її земного життя. Це спонукувало земляків небіжчика замислитись: "А хто я? ”, "Який я?", "Який слід на Землі залишу після себе?", "Як згадуватимуть мене люди після моєї кончини? ” Відбувався активний процес самоусвідомлення і саморепрезентації "Що люди скажуть”, формувалось почуття обов'язку і відповідальності перед нинішнім, минулим і прийдешнім поколіннями: самореалізуватися передусім як Людині, як Батькові-Матері, залишити по собі добру пам'ять. Родинно-національна ж розмитість, навпаки, призводить до нівелювання, втрати свого істинного "Я”. На думку М. Шлемкевича, "добре б нам, слідами Т. Шевченка, найперше приглянутись до родини, на ній показувати, на її проблемах розгортати й розуміти ширші людські взаємини” [9, с.144]. Саме в родині людина здатна подолати "страшну самотність душ серед крикливої порожнечі”, пізнати себе, відкрити своє "Я”, повернути втрачену честь і гідність самоцінній особистості, здійснити "безкомпромісне повернення до власного доглибинного "Я" (В. Храмова, 1992) [8, с. 19].

Через родину особистість репрезентує своє інтимно-особистісне "Я" в загальнолюдське, геополітичне "Ми”.

У стабільному соціальному середовищі розвиток особистості опосередковується внутрішніми психологічними закономірностями, проходить фази адаптації, індивідуалізації та інтеграції (А. Петровський). Процес соціалізації особистості відбувається в конкретних культурно-історичних умовах у духовній площині ментального поля соціуму. Гуманістична ж психологія розглядає соціалізацію як самоактуалізацію "Я-концепції" особистості.

Зі Схеми 2 легко пересвідчитись, що процес соціалізації дитини, процес активного засвоєння і відтворення нею ментального досвіду розпочинається саме з родини, в атмосфері неповторного інтимно-духовного спілкування з батьками. Саме в сім'ї, в родині дитина вперше усвідомлює і викристалізовує, самоактуалізує власний "Образ-Я" ("Я- (ім'я) ”; "Я-син (дочка) ” тощо. Це може відбуватися і в умовах стихійного впливу різних обставин життєдіяльності родини, однак визначальну основу закладає лише виховання, що здійснюється в родині на підґрунті народної педагогіки. Саме народна педагогіка найповніше відображає особливості народного буття та світогляду, весь різнобарвний спектр етнічної ментальності. Ще в VІ-ІХ ст., як стверджує П. Кононенко, саме на ґрунті багатовікового досвіду наші пращури усвідомили: "Ми (вони) - не греки, не римляни, не варяги, ми - руси! І де живемо - то земля наша, бо завойована кров'ю і виплекана та опоетизована працею, розумом, серцем незчисленних поколінь” [1, с.22]. Запорука національного самоусвідомлення - саме в родині.

Рідна мова як засіб самопізнання

Однією з проблем є повернення мовно-культурної самосвідомості чималій верстві населення України. Адже мова як продукт культури, крім своєї основної інформаційно-комунікативної функції, виконує і означальну (сигнікативну) функцію і тим самим є ще й засобом самопізнання. Світовідчуття прадавніх українців органічно транслюються в ментальне поле їхніх нащадків передусім через рідну мову. "Рідна мова - це найважливіша основа, що на ній зростає духовно й культурно кожний народ" (І. Огієнко) [2, с.3]. Особистісний зміст словникового складу закладає конструкти когнітивної схеми "Образу-Я”, за допомогою яких індивід означує своє самобачення. Такі конструкти, семантичне опрацьовані нашими предками в процесі функціювання багатовікової культури і рефлексійної активності, часто зустрічаються, скажімо, в українських пареміях (прислів'ях, приказках, загадках, ідіоматичних виразах і т. ін.), які "концентрують у собі усталені форми розумової діяльності етносу (асоціативні реакції, сенсорні еталони, моделі перцептивних дій, типові операції мислення тощо” (С. Таглін, 1994) [7, с.21]. Наведемо деякі мовні конструкти-паремії, якими українці оцінюють ті чи інші свої характеристики: "Я такий, як хліб м'який”, "Кожному добрий - собі злий” (доброта); "Так, як я вам винний”, "Я по правді кажу”, "Ні сном, ні духом не винен" (чесність); "Не дам з себе насміятися”, "Хіба ж таки я послідніший од усіх”, "Ми не в тім'я биті” (почуття власної гідності); "Моя хата з краю”, "Собі на умі”, "Моє діло, як кажуть, мірошницьке: запусти, та й мовчи" (соціальна пасивність, індивідуалізм) тощо. Трапляються конструкти на позначення внутрішніх конфліктів, суперечливостей в "Образі-Я”: "І горе мені, і добре мені - і б'ють мене, і правда моя”, "І добре мені, і зле мені - і б'ють мене, і плакати не дають" та ін. За змістом паремій можна скласти уявлення про екстернальні тенденції локусу контролю: ("Якби я міг! Та не дав мені Біг”, "Ех, якби-то!. та що й казать? Кебети не маю" та ін. (пошук винного) і, навпаки, інтернальні: "Ніхто не винен, самая”, "Люди, як люди: були б ми добрі”, "Ніде правди діти” та ін. (докір собі).

Цей далеко не повний аналіз засвідчує, що наші предки виплекали великий арсенал мовних засобів для влучного і глибокого означення своїх особливостей і, воднораз, для адекватного сприймання і розуміння свого найближчого соціального оточення. Паремії можуть бути одним з важливих засобів етнопедагогічного впливу на дитину як у родині, так і у виховному закладі. "Засвоюючи паремійний фонд свого народу, дитина засвоює етнічні форми сприйняття, мислення, спілкування, вартісних орієнтацій тощо” (С. Таглін, 1994) [7, с.21], у тім числі й етнічні форми самосприйняття і самооцінювання. Рідна мова, зокрема її паремійний фонд, розширює семантичний простір "Образу-Я” дитини, поглиблює і диференціює його, отже, допомагає їй інтегрувати переживання особистого досвіду, набутого в соціокультурному середовищі.

До рідномовної культури дитина залучається ще в ранньому дитинстві через сприймання народної казки. Тільки вона, на думку відомого психоаналітика і дитячого психолога Б. Бетельхейма, може "захопити увагу дитини, викликати її допитливість, збагатити життя, стимулювати її фантазію, розвивати інтелект, допомогти зрозуміти саму себе, свої бажання і емоції, сприяти підвищенню впевненості дитини в собі і в своє майбутнє” [цит. за 10, с.248]. Саме в народній казці, творцями якої є мільйони людей, сконцентровується згусток людської мудрості, досвіду, акумулюються найцінніші надбання етнічної ментальності. Казка впливає не так на свідомість дитини, як на її глибинні підсвідомі пласти.

Контент-аналіз українських народних казок показав, що більшість з них за своїм змістом і формою викладу можуть стимулювати морально-рефлексійну активність дитини: ідентифікуючи себе з позитивним героєм, дитина мимоволі починає порівнювати себе з ним, розширюючи при цьому межі свого самопізнання. У багатьох казках ("Рукавичка”, "Колобок”, "Коза-дереза”, "Солом'яний бичок" та ін.) містяться словесні конструкти для "Образу-Я” героя, що наставляє дитину ставити відповідні запитання "А хто я? ”, "Який я? ” і шукати на них відповідь.

Не лише соціально-побутове, а й велике психологічне значення має ім'я наречення дитини - давнього звичаю, пов'язаного з вибором імені для новонародженого. Вважалося: ім'я визначає долю людини. Сучасні психологічні спостереження засвідчують, що слово-ім'я - перший вербальний конструкт для позначення дитиною вперше усвідомленого "Образу-Я”. Принагідне нагадаємо один з рідномовних обов'язків, про який говорив І. Огієнко: "Бережи своє особове ім'я й родове прізвище в повній національній формі й ніколи не зміняй їх на чужі. Найменша тут зміна - то вже крок до винародовлення” [2, с.9].

Актуалізація невичерпного надбання народної мудрості, звернення до джерел ментальності етносу є необхідною соціально-психологічною умовою як усвідомлення національної самобутності, так і самоусвідомлення своєї неповторності. Через це реалізація принципу народності виховання (насамперед навчаючи дітей рідною мовою, враховуючи багатовікові культурно-виховні традиції) має бути аксіомою будь-якої педагогічної технології.

Список використаних джерел

1. Кононенко П. Національна педагогіка в реформуванні освіти / П. Кононенко // Освіта і управління. - 1997. - Т.1. - № 3. - С.71-76.

2. Огієнко І. Наука про рідномовні обов'язки: Рідномовний катехізис для вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів і широкого громадянства. - К., 1994.

3. Попов Б. Ментальність українського народу в контексті вічності // Освіта. - 1997. - № 59-60.

4. Психологія і педагогіка життєтворчості: Навч. - метод. посібник / За ред. . Л.В. Сохань. - К., 1996. - 792 с.

5. Сковорода Г. Наркіс. Розмова про те: пізнай себе // Твори: В 2 т. - Т.1. - К.: Обереги, 1988. - С.15-195.

6. Сокович К. Трактат про душу // Пам'ятки братських шкіл на Україні (кінець XVI - поч. XVIII ст.). - К.: Наукова думка, 1988. - 534 с.

7. Таглін С. Про народні паремії, національну свідомість та "малоросіянство" як етнопсихологічний феномен // 36. Харківського історико-філолог. тов-ва. - Т.3. - Харків, 1994.

8. Українська душа / Під ред.В. Храмової. - К.: Фенікс, 1992. - 168 с.

9. Шлемкевич М. Загублена українська людина. - К.: Фенікс, 1992. - 168 с.

10. Обухова Л.Ф. Детская психология: теории, факты, проблемы / Л.Ф. Обухова. - М.: Тривола, 1998. - 352 с.

11. Фейдимен Дж. Личность и личностный рост / Дж. Фейдимен, Р. Фрейгер. - М.: Из-во Моск. открытого ун-та, 1991. - Вып.1. - 116 с.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Аналіз самоставлення до образу фізичного "Я" у загальній структурі Я-концепції особистості. Соціально-психологічні чинники формування феноменів, їх вплив на розвиток особистості юнацького віку. Проблеми, пов'язані з викривленим сприйманням власного тіла.

    статья [22,9 K], добавлен 06.09.2017

  • Особливості формування образу як структурного компоненту картини світу особистості. Сім’я як мала соціальна група та її вплив на формування свідомості підлітків. Дослідження ідеального "образу матері" у підлітків за допомогою методу вільних асоціацій.

    курсовая работа [188,9 K], добавлен 04.02.2015

  • Аналіз поглядів на сутність, природу, генезис самооцінки особистості. Невпевненість, низька і позитивна самооцінка. Пояснення норм поведінки. Контроль за звичками. Механізм становлення самосвідомості. Метод позитивного підкріплення. Формування "образу-Я".

    курсовая работа [28,1 K], добавлен 04.01.2014

  • Закономірності становлення самосвідомості особистості. Формування "Я-концепції" особистості. Важлива роль у формуванні самооцінки зіставлення образу реального "Я" з образом ідеального "Я". Форми активності людини, особа як суб'єкт самовдосконалення.

    курсовая работа [82,7 K], добавлен 22.08.2010

  • Сім’я як виховний інститут. Поняття соціалізації особистості. Психологічні механізми соціалізації, за допомогою яких батьки впливають на дітей. Батьківське ставлення, його вплив на формування дитячої особистості. Причини неадекватного ставлення до дитини.

    курсовая работа [118,2 K], добавлен 07.10.2012

  • Концепції психологічних основ виховання в сучасній педагогічній психології. Роль дитинства в становленні особистості. Поняття виховного впливу. Ефективність психогімнастики як засобу емоційного впливу на формування особистості дитини дошкільного вiку.

    курсовая работа [52,3 K], добавлен 09.02.2011

  • Аналіз загальнотеоретичних підходів у вивченні особливостей розвитку самосвідомості особистості. Обґрунтування вченими структурних компонентів самосвідомості, як особливої ознаки вікового становлення. Розкриття складників самосвідомості "Я-образу".

    статья [27,7 K], добавлен 11.10.2017

  • Аналіз проблеми спрямованості особистості у філософської, психологічної та педагогічної літератури. Формування відповідних компонентів професійної спрямованості майбутніх психологів. Методики діагностування типу спрямованості особистості студентів.

    автореферат [61,0 K], добавлен 19.04.2013

  • Аналіз формування "Я-концепції" у дитини 1-3 років у структурі самосвідомості дитини раннього віку. Підходи до тлумачення феномену самосвідомості у ранньому дитинстві. Методи підвищення педагогічної культури батьків з питань розвитку самосвідомості.

    курсовая работа [73,0 K], добавлен 12.06.2016

  • Особистість як об'єкт дослідження в психології, спроби її визначення, структура та елементи. Етапи формування та розвитку особистості людини як багатогранного процесу, фактори, що чинять вплив на нього. Проблеми, що негативно відбиваються на особистості.

    курсовая работа [31,9 K], добавлен 16.03.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.