Етнопсихологічні чинники формування "Образу-Я" особистості
Аналіз етнопсихологічних чинників формування "Образу-Я" особистості через активізацію ментального функціонального простору. Самопізнання в ментальному просторі, системі ментальних вартостей. Сімейно-родинне середовище і формування "Образу-Я" дитини.
Рубрика | Психология |
Вид | статья |
Язык | украинский |
Дата добавления | 26.08.2012 |
Размер файла | 71,1 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Зміст
- Етнопсихологічні чинники формування "Образу-Я” особистості
- Самопізнання в ментальному функціональному просторі
- Самопізнання в системі ментальних вартостей
- Сімейно-родинне середовище і формування "Образу-Я” дитини
- Список використаних джерел
Етнопсихологічні чинники формування "Образу-Я” особистості
У статті аналізується процес формування "Образу-Я” особистості через механізм активізації ментального функціонального простору. Розглядаються найважливіші етнопсихологічні чинники реалізації ментального потенціалу: сімейно-родинне середовище, рідна мова.
Поступ демократичного суспільства неможливий без утвердження поваги і почуття власної гідності самоцінної особистості, морально-духовним ядром якої з позиції психологічної науки є "Я-концепція" як результат самосвідомості.
Для формування національної самосвідомості дітей і підлітків замало обладнати українську світлицю, придбати самобутній національний одяг чи організувати ансамбль бандуристів. На наш погляд, потрібно максимально використати "безплатний” психологічний матеріал: активізувати благотворний сімейно-родинний виховний вплив, запровадити бездоганне виконання рідномовних обов'язків, розв'язувати психолого-педагогічні шкільні проблеми через оптимізацію технології, взаємин - одну з основних технологій життєдіяльності українців.
Самопізнання в ментальному функціональному просторі
Відомо, що самоусвідомлення не є безпричинною первинною реальністю, а породжується як багаторівневою системою образу світу, так і взаємовідносинами між суб'єктом і цим світом. У соціальній психології на основі ідеї цілісності світу (Е. Гуссерль) стверджується, що психосоціальним тлом життєвого шляху особистості є соцієтальна психіка як "позаперсональна система, яка включає в себе дані не тільки відображувального, а й наслідково-відтворювального з покоління в покоління регулятивного характеру" [4, с.114]. Ця своєрідна психокультура соціуму зосереджує як усвідомлену, так і неусвідомлювану частину інформаційно-духовної системи. Водночас, за К. Юнгом, людина народжується не тільки з біологічною, а й з психологічною спадщиною - колективним несвідомим, що є чи не найглибшим пластом нашої психіки. Воно "мов повітря, що однакове скрізь, яким дихають всі, але яке не належить нікому. Його зміст (що називається архетипами) - первинні умови або патерни психічного формування взагалі" [цит. за 11, с.83]. Це колективне несвідоме майже цілком закладене в структурі соцієтальної психіки і може частково репрезентуватися в образах, що фіксуються в міфах, легендах, казках, пареміях, релігіях, соціальній енергії соціуму або виявляються в сновидіннях, фантазіях окремих індивідів. Способи ж такої репрезентації залежать, на наш погляд, від культурно-історичних особливостей спільноти і визначаються ментальністю етносу й духовними цінностями окремого його представника. Під етнічною ментальністю в цьому контексті розуміється "сукупність типових для даного етносу планів/проектів поведінки і життєтворчості, світоглядних орієнтирів та цінностей" (Б. Попов, 1997) [3, с.6], які реалізуються через спільну мову, надбання культури, систему морально-етичних вартостей тощо.
Особистісне зростання людини передбачає передусім інтегрування нового ментального матеріалу в свідомості. "Чим більше ми усвідомлюємо себе шляхом самопізнання і діємо відповідно до цього, тим більше зменшуються шари особистого несвідомого, що накладаються на колективне несвідоме" (Дж. Фейдимен, Р. Фрейгер, 1991) [11, с.93]. Колективне несвідоме при цьому виконує роль своєрідної інформативно-енергетичної матриці для соцієтального порівняння індивідом себе зі спільнотою, чим здобувається нове знання як про світ, так і про самого себе з дальшим інтегруванням у свідомість і самосвідомість. Гадаємо, що уявлення про себе ("Образ-Я”) сучасної людини не є продуктом суто її власної життєдіяльності як результату інтеріоризації оцінних ставлень інших людей, зіставлення наслідків своїх учинків і дій із соціальне схвалюваними вартостями, особистої інтерпретації свого соціально-рольового статусу тощо. "Образ-Я" формується не без участі колективного несвідомого як глибинного структурного утворення особистості і, отже, є також результатом, на нашу думку, відбитку або "архетипу” багатовікового соцієтального досвіду людського самопізнання, акумулювання всіх тих "Образів-себе”, які створювались попередніми представниками етносу. Цей образ-"структура" несвідомий, через те він завжди неусвідомлено проектується за будь-якої спроби самопізнання, організує і спрямовує психічний матеріал. Скажімо, для українського колективного несвідомого, на думку О. Кульчицького, найхарактернішим є архетип "Магна Матер" - тип "доброї”, "ласкавої”, "плодючої” Землі українського чорнозему" [8, с.55]. Архетип "Магна Матер”, виконуючи інформативно-енергетичну функцію, формує такі ментальні бінарні опозиції, як "добрий-злий”, "ласкавий-неприязний”, "працьовитий-лінивий”, що починають працювати як завдані конструкти становлення "Образу-Я” представника українського етносу і оцінювання ним навколишнього світу.
Звичайно, не кожна людина має високий ступінь етнічної ідентичності й виявляється носієм усіх національних рис. Однак вона перебуває в ментальному полі соціуму незалежно від глибини інтеграції з ним: є носієм національної самосвідомості (володіє рідною мовою, засвоює і примножує досягнення національної культури, дотримується народних звичаїв тощо) чи, навпаки, це особа - такий собі "етнічний байстрюк”, який заперечує свою приналежність до етнічної спільноти, до якої споконвіку входили його предки. Достовірно встановлено, що однією з складових особистісної кризи є "втрата соціальної ідентичності, звичної тотожності себе, свого "Я" з певними соціальними об'єктами-орієнтирами - суспільством, професією, способом життя, мовою, національністю, політичною позицією і багато чим іншим" [4, с.257].
Соцієтальна психіка, ментальний "генотип" індивіда трансформуються під впливом конкретних культурно-історичних умов, але видозмінюються значно повільніше за ті зміни, які простежуються в соціально-економічній сфері життя соціуму. Розвиток національної самосвідомості народу і окремої особистості визначається як поступом етносу на шляху самоутвердження в світовій спільноті, усвідомленням ознак своєї національної самобутності, подоланням комплексу національної меншовартості, плеканням рідної мови і національної культури, так і реформуванням системи освіти, управлінням процесом формування особистості на національно-ментальному підґрунті. Виняткове значення тут має досвід використання чинника ментальності для інтенсифікації навчально-виховного процесу. З огляду на це актуальним убачається активізація вчинку самопізнання підростаючого покоління у виховних системах саме на етнопсихологічній основі.
Самопізнання в системі ментальних вартостей
Подібно до того як розвиток самосвідомості і самопізнання засвідчує вищий щабель особистісного зростання (поява самосвідомості означає нову епоху в розвитку особистості, оскільки стає можливим оволодіння процесом її розвитку, активне і цілеспрямоване самовиховання (Л. Виготський, С. Рубінштейн), так і утвердження самопізнання - духовно-моральної цінності, наявність усталених рефлексійних традицій у народі говорить про його життєздатність і потенцію дальшого національно-культурного розвою.
Аналіз філософсько-психологічної спадщини переконує, що увага до масного "Я”, до пізнання себе, встановлення своїх духовних першооснов традиційне для української культури і науково-теоретичних пошукань вчених. Ще Г. Сковорода стверджував, що перш ніж пізнати світ людина має пізнати саму себе як частину Всесвіту. "Якщо хочеш виміряти небо, землю і моря, - повинен виміряти себе” [5, с.162]. Пізнаючи себе і навколишній світ, людина самоутверджується, розвиває свої природні нахили й здібності, обирає свій шлях. Отож "основна проблема людського існування - щастя конкретної людини - розв'язується лише подвигом самопізнання, через який виявляється "внутрішня”, "сердечна”, "єдина" людина" (В. Храмова, 1992) [8, с.15].
На думку К. Соковича, дидаскала і ректора Київської братської школи, "найбільша мудрість, найвища філософія, найпотрібніша теологія полягає в тому, щоб пізнати самого себе. ”, а сентенція "пізнай самого себе”, наголошував він, "може навчити нас трьом великим речам. При уважному її розгляді людина може дізнатися, чим вона була до народження, чим стала, народившись, і чим буде потім" [6, с.445].
О. Кульчицький, беручи до уваги селянську структуру української нації, зазначав, що їй "властиві рефлексивні настанови, спрямовані на самозаглиблення і самопізнання, а воднораз і на адекватніше сприйняття, розуміння інтимного кола” [8, с.12]. Це одна із системотворних ознак, притаманних менталітетові українського народу і його психологічному складу.
Моральний ідеал людини, за Т. Шевченком, осередком світогляду якої є наука, а головною силою - розум, - це "вільний дух, що сам на основі свого пізнання самовизначається” (М. Шлемкевич, 1992) [9, с.23]. Саме ця ідея поряд з педагогічними концепціями Г. Сковороди, О. Потебні, І. Франка, О. Яніна, Г. Ващенка, пов'язаними з психопедагогікою самопізнання й самотворення, як наголошує П. Кононенко, має бути покладена в основу національної педагогіки [1, с.24].
Теоретико-експериментальні дослідження проблеми психології самосвідомості особистості та різних аспектів самопізнання є традиційними для української психологічної науки. Так, П. Чамата фактично започаткував українську психологічну школу з проблеми самосвідомості, розвинуту далі дослідженнями його учнів та послідовників.
Отож можна стверджувати, що активізація вчинку самобачення, самопізнання як у науково-філософському плані, так і на повсякденному рівні життєтворчості є однією з ознак української ментальності і свідчить про високий рівень етногенезу. Через це самопізнання, "рідне розуміння себе” (Л. Силенко)"як в узагальненому вигляді на рівні філософської рефлексії, так і в конкретно-індивідуальному, може сприяти створенню розумного громадянського суспільства з відповідним державним устроєм, що забезпечив би плідний самовияв творчого потенціалу особистості" [8, с.16].
Сімейно-родинне середовище і формування "Образу-Я” дитини
Через спільну мовну, культурну, морально-етичну основу ментальність як одна із засад духовного життя соціуму і індивіда визначає не лише світосприймання нації, а й впливає на спосіб самобачення і саморозуміння окремого її представника. Духовний світ ментальності родини благотворно впливає на становлення особистості дитини в її ранньому віці, бо має чи не найбільший потенціал для відтворення культурно-історичного середовища етногрупи, її традицій, звичаїв і обрядів. Саме в дошкільну пору, за даними вікової психології, закладається структура особистості дитини, зокрема її настанова щодо світу, інших людей і самої себе, "основи для пізнішої постави в житті: для оптимізму, для довіри до себе і до життя або песимізму й зрезигнованості" (Б. Цимбалістий, 1992) [8, с.78].
етнопсихологічний особистість дитина ментальний
Ось чому такі ідеальні риси, як доброта, добродушність, лагідність, ніжність, сердечність, традиційно культивовані матір'ю, нерідко стають морально-ціннісним підґрунтям для формування "Я-ідеального” сина чи доньки.
Людина перебуває в координатах соцієтального простору нескінченного ланцюга поколінь "і мертвих, і живих, і ненароджених” (Т. Шевченко). Щоб пізнати себе, належить усвідомити своє місце на цій життєвій матриці, віднайти свою точку підпори. надати життю ментального смислу - набути соціально-етнічної ідентичності. Можливість для самореалізації на площині минулого й прийдешнього, предків і нащадків закладена для людини в самій сімейно-родовій структурі через соціально-психологічний механізм реалізації ментальних функцій батьків і дітей (Схема.1).
Людину невідомого походження, в якої немає ні батьків, ні родичів, народна мудрість називає "без роду і племені”. У традиціях українського народу було реконструювання ланцюга предків, знання "родинного дерева” до сьомого коліна, прагнення обов'язково мати в сім'ї кількох дітей - надії, віри та майбутньої опори у старості. На жаль, сьогодні мало усвідомлюється зв'язок зі своїми предками, наші сучасники, за нерясними винятками, слабо ідентифікують себе з минулим своєї родини. Знання родоводу обривається дуже рано, і тим самим втрачається духовна основа життя - зменшується відповідальність за збереження і зміцнення ментальних традицій роду. А мудрість життя полягає в продовженні свого роду, свого імені - народити і виплекати дитину, передати їй духовну спадщину минулих поколінь, забезпечуючи цим її вічність.
Людина протягом життя прагне змоделювати певні ментально-теоретичні конструкти, щоб було кому успадкувати неповторність свого світобачення і свого місця в ньому, свого планетарного призначення на часовій площині в координатах попередніх і прийдешніх поколінь. У давнину про смерть людини сповіщали церковні дзвони як засвідчення доброї слави її земного життя. Це спонукувало земляків небіжчика замислитись: "А хто я? ”, "Який я?", "Який слід на Землі залишу після себе?", "Як згадуватимуть мене люди після моєї кончини? ” Відбувався активний процес самоусвідомлення і саморепрезентації "Що люди скажуть”, формувалось почуття обов'язку і відповідальності перед нинішнім, минулим і прийдешнім поколіннями: самореалізуватися передусім як Людині, як Батькові-Матері, залишити по собі добру пам'ять. Родинно-національна ж розмитість, навпаки, призводить до нівелювання, втрати свого істинного "Я”. На думку М. Шлемкевича, "добре б нам, слідами Т. Шевченка, найперше приглянутись до родини, на ній показувати, на її проблемах розгортати й розуміти ширші людські взаємини” [9, с.144]. Саме в родині людина здатна подолати "страшну самотність душ серед крикливої порожнечі”, пізнати себе, відкрити своє "Я”, повернути втрачену честь і гідність самоцінній особистості, здійснити "безкомпромісне повернення до власного доглибинного "Я" (В. Храмова, 1992) [8, с. 19].
Через родину особистість репрезентує своє інтимно-особистісне "Я" в загальнолюдське, геополітичне "Ми”.
У стабільному соціальному середовищі розвиток особистості опосередковується внутрішніми психологічними закономірностями, проходить фази адаптації, індивідуалізації та інтеграції (А. Петровський). Процес соціалізації особистості відбувається в конкретних культурно-історичних умовах у духовній площині ментального поля соціуму. Гуманістична ж психологія розглядає соціалізацію як самоактуалізацію "Я-концепції" особистості.
Зі Схеми 2 легко пересвідчитись, що процес соціалізації дитини, процес активного засвоєння і відтворення нею ментального досвіду розпочинається саме з родини, в атмосфері неповторного інтимно-духовного спілкування з батьками. Саме в сім'ї, в родині дитина вперше усвідомлює і викристалізовує, самоактуалізує власний "Образ-Я" ("Я- (ім'я) ”; "Я-син (дочка) ” тощо. Це може відбуватися і в умовах стихійного впливу різних обставин життєдіяльності родини, однак визначальну основу закладає лише виховання, що здійснюється в родині на підґрунті народної педагогіки. Саме народна педагогіка найповніше відображає особливості народного буття та світогляду, весь різнобарвний спектр етнічної ментальності. Ще в VІ-ІХ ст., як стверджує П. Кононенко, саме на ґрунті багатовікового досвіду наші пращури усвідомили: "Ми (вони) - не греки, не римляни, не варяги, ми - руси! І де живемо - то земля наша, бо завойована кров'ю і виплекана та опоетизована працею, розумом, серцем незчисленних поколінь” [1, с.22]. Запорука національного самоусвідомлення - саме в родині.
Рідна мова як засіб самопізнання
Однією з проблем є повернення мовно-культурної самосвідомості чималій верстві населення України. Адже мова як продукт культури, крім своєї основної інформаційно-комунікативної функції, виконує і означальну (сигнікативну) функцію і тим самим є ще й засобом самопізнання. Світовідчуття прадавніх українців органічно транслюються в ментальне поле їхніх нащадків передусім через рідну мову. "Рідна мова - це найважливіша основа, що на ній зростає духовно й культурно кожний народ" (І. Огієнко) [2, с.3]. Особистісний зміст словникового складу закладає конструкти когнітивної схеми "Образу-Я”, за допомогою яких індивід означує своє самобачення. Такі конструкти, семантичне опрацьовані нашими предками в процесі функціювання багатовікової культури і рефлексійної активності, часто зустрічаються, скажімо, в українських пареміях (прислів'ях, приказках, загадках, ідіоматичних виразах і т. ін.), які "концентрують у собі усталені форми розумової діяльності етносу (асоціативні реакції, сенсорні еталони, моделі перцептивних дій, типові операції мислення тощо” (С. Таглін, 1994) [7, с.21]. Наведемо деякі мовні конструкти-паремії, якими українці оцінюють ті чи інші свої характеристики: "Я такий, як хліб м'який”, "Кожному добрий - собі злий” (доброта); "Так, як я вам винний”, "Я по правді кажу”, "Ні сном, ні духом не винен" (чесність); "Не дам з себе насміятися”, "Хіба ж таки я послідніший од усіх”, "Ми не в тім'я биті” (почуття власної гідності); "Моя хата з краю”, "Собі на умі”, "Моє діло, як кажуть, мірошницьке: запусти, та й мовчи" (соціальна пасивність, індивідуалізм) тощо. Трапляються конструкти на позначення внутрішніх конфліктів, суперечливостей в "Образі-Я”: "І горе мені, і добре мені - і б'ють мене, і правда моя”, "І добре мені, і зле мені - і б'ють мене, і плакати не дають" та ін. За змістом паремій можна скласти уявлення про екстернальні тенденції локусу контролю: ("Якби я міг! Та не дав мені Біг”, "Ех, якби-то!. та що й казать? Кебети не маю" та ін. (пошук винного) і, навпаки, інтернальні: "Ніхто не винен, самая”, "Люди, як люди: були б ми добрі”, "Ніде правди діти” та ін. (докір собі).
Цей далеко не повний аналіз засвідчує, що наші предки виплекали великий арсенал мовних засобів для влучного і глибокого означення своїх особливостей і, воднораз, для адекватного сприймання і розуміння свого найближчого соціального оточення. Паремії можуть бути одним з важливих засобів етнопедагогічного впливу на дитину як у родині, так і у виховному закладі. "Засвоюючи паремійний фонд свого народу, дитина засвоює етнічні форми сприйняття, мислення, спілкування, вартісних орієнтацій тощо” (С. Таглін, 1994) [7, с.21], у тім числі й етнічні форми самосприйняття і самооцінювання. Рідна мова, зокрема її паремійний фонд, розширює семантичний простір "Образу-Я” дитини, поглиблює і диференціює його, отже, допомагає їй інтегрувати переживання особистого досвіду, набутого в соціокультурному середовищі.
До рідномовної культури дитина залучається ще в ранньому дитинстві через сприймання народної казки. Тільки вона, на думку відомого психоаналітика і дитячого психолога Б. Бетельхейма, може "захопити увагу дитини, викликати її допитливість, збагатити життя, стимулювати її фантазію, розвивати інтелект, допомогти зрозуміти саму себе, свої бажання і емоції, сприяти підвищенню впевненості дитини в собі і в своє майбутнє” [цит. за 10, с.248]. Саме в народній казці, творцями якої є мільйони людей, сконцентровується згусток людської мудрості, досвіду, акумулюються найцінніші надбання етнічної ментальності. Казка впливає не так на свідомість дитини, як на її глибинні підсвідомі пласти.
Контент-аналіз українських народних казок показав, що більшість з них за своїм змістом і формою викладу можуть стимулювати морально-рефлексійну активність дитини: ідентифікуючи себе з позитивним героєм, дитина мимоволі починає порівнювати себе з ним, розширюючи при цьому межі свого самопізнання. У багатьох казках ("Рукавичка”, "Колобок”, "Коза-дереза”, "Солом'яний бичок" та ін.) містяться словесні конструкти для "Образу-Я” героя, що наставляє дитину ставити відповідні запитання "А хто я? ”, "Який я? ” і шукати на них відповідь.
Не лише соціально-побутове, а й велике психологічне значення має ім'я наречення дитини - давнього звичаю, пов'язаного з вибором імені для новонародженого. Вважалося: ім'я визначає долю людини. Сучасні психологічні спостереження засвідчують, що слово-ім'я - перший вербальний конструкт для позначення дитиною вперше усвідомленого "Образу-Я”. Принагідне нагадаємо один з рідномовних обов'язків, про який говорив І. Огієнко: "Бережи своє особове ім'я й родове прізвище в повній національній формі й ніколи не зміняй їх на чужі. Найменша тут зміна - то вже крок до винародовлення” [2, с.9].
Актуалізація невичерпного надбання народної мудрості, звернення до джерел ментальності етносу є необхідною соціально-психологічною умовою як усвідомлення національної самобутності, так і самоусвідомлення своєї неповторності. Через це реалізація принципу народності виховання (насамперед навчаючи дітей рідною мовою, враховуючи багатовікові культурно-виховні традиції) має бути аксіомою будь-якої педагогічної технології.
Список використаних джерел
1. Кононенко П. Національна педагогіка в реформуванні освіти / П. Кононенко // Освіта і управління. - 1997. - Т.1. - № 3. - С.71-76.
2. Огієнко І. Наука про рідномовні обов'язки: Рідномовний катехізис для вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів і широкого громадянства. - К., 1994.
3. Попов Б. Ментальність українського народу в контексті вічності // Освіта. - 1997. - № 59-60.
4. Психологія і педагогіка життєтворчості: Навч. - метод. посібник / За ред. . Л.В. Сохань. - К., 1996. - 792 с.
5. Сковорода Г. Наркіс. Розмова про те: пізнай себе // Твори: В 2 т. - Т.1. - К.: Обереги, 1988. - С.15-195.
6. Сокович К. Трактат про душу // Пам'ятки братських шкіл на Україні (кінець XVI - поч. XVIII ст.). - К.: Наукова думка, 1988. - 534 с.
7. Таглін С. Про народні паремії, національну свідомість та "малоросіянство" як етнопсихологічний феномен // 36. Харківського історико-філолог. тов-ва. - Т.3. - Харків, 1994.
8. Українська душа / Під ред.В. Храмової. - К.: Фенікс, 1992. - 168 с.
9. Шлемкевич М. Загублена українська людина. - К.: Фенікс, 1992. - 168 с.
10. Обухова Л.Ф. Детская психология: теории, факты, проблемы / Л.Ф. Обухова. - М.: Тривола, 1998. - 352 с.
11. Фейдимен Дж. Личность и личностный рост / Дж. Фейдимен, Р. Фрейгер. - М.: Из-во Моск. открытого ун-та, 1991. - Вып.1. - 116 с.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Аналіз самоставлення до образу фізичного "Я" у загальній структурі Я-концепції особистості. Соціально-психологічні чинники формування феноменів, їх вплив на розвиток особистості юнацького віку. Проблеми, пов'язані з викривленим сприйманням власного тіла.
статья [22,9 K], добавлен 06.09.2017Особливості формування образу як структурного компоненту картини світу особистості. Сім’я як мала соціальна група та її вплив на формування свідомості підлітків. Дослідження ідеального "образу матері" у підлітків за допомогою методу вільних асоціацій.
курсовая работа [188,9 K], добавлен 04.02.2015Аналіз поглядів на сутність, природу, генезис самооцінки особистості. Невпевненість, низька і позитивна самооцінка. Пояснення норм поведінки. Контроль за звичками. Механізм становлення самосвідомості. Метод позитивного підкріплення. Формування "образу-Я".
курсовая работа [28,1 K], добавлен 04.01.2014Закономірності становлення самосвідомості особистості. Формування "Я-концепції" особистості. Важлива роль у формуванні самооцінки зіставлення образу реального "Я" з образом ідеального "Я". Форми активності людини, особа як суб'єкт самовдосконалення.
курсовая работа [82,7 K], добавлен 22.08.2010Сім’я як виховний інститут. Поняття соціалізації особистості. Психологічні механізми соціалізації, за допомогою яких батьки впливають на дітей. Батьківське ставлення, його вплив на формування дитячої особистості. Причини неадекватного ставлення до дитини.
курсовая работа [118,2 K], добавлен 07.10.2012Концепції психологічних основ виховання в сучасній педагогічній психології. Роль дитинства в становленні особистості. Поняття виховного впливу. Ефективність психогімнастики як засобу емоційного впливу на формування особистості дитини дошкільного вiку.
курсовая работа [52,3 K], добавлен 09.02.2011Аналіз загальнотеоретичних підходів у вивченні особливостей розвитку самосвідомості особистості. Обґрунтування вченими структурних компонентів самосвідомості, як особливої ознаки вікового становлення. Розкриття складників самосвідомості "Я-образу".
статья [27,7 K], добавлен 11.10.2017Аналіз проблеми спрямованості особистості у філософської, психологічної та педагогічної літератури. Формування відповідних компонентів професійної спрямованості майбутніх психологів. Методики діагностування типу спрямованості особистості студентів.
автореферат [61,0 K], добавлен 19.04.2013Аналіз формування "Я-концепції" у дитини 1-3 років у структурі самосвідомості дитини раннього віку. Підходи до тлумачення феномену самосвідомості у ранньому дитинстві. Методи підвищення педагогічної культури батьків з питань розвитку самосвідомості.
курсовая работа [73,0 K], добавлен 12.06.2016Особистість як об'єкт дослідження в психології, спроби її визначення, структура та елементи. Етапи формування та розвитку особистості людини як багатогранного процесу, фактори, що чинять вплив на нього. Проблеми, що негативно відбиваються на особистості.
курсовая работа [31,9 K], добавлен 16.03.2010