Формування психіки в юнацькому віці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування психіки в юнацькому віці

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ I. ЮНАЦЬКИЙ ВІК ЯК ОБ'ЄКТ ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

1.1 Визначення поняття „особистість" та окреслення її структури, самооцінка в Я-концепції

1.2 Розвиток психіки

1.3 Психологічна характеристика юнацького віку

РОЗДІЛ II. СОЦІАЛЬНІ ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ НОВОУТВОРЕНЬ У ПСИХІЦІ В ЮНАЦЬКОМУ ВІЦІ

2.1 Мотиви діяльності і професійного самовизначення в період юності

2.2 Формування психіки в період юності

2.3 Формування характеру, як процес становлення стійких психологічних новоутворень особистості в юнацькому віці

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність дослідження формування психіки у юнацькому віці зумовлена тим, що людський характер - залишався і залишається однією з найцікавіших і найвідкритіших питань дослідження в області психології, педагогіки. Саме дослідження характерів, особливостей поведінки особистості - є одним з важливих питань, яке вивчає психологія. Особливо важливим є формування характеру в юнацькому віці, який визначає багато психологічних установок на майбутнє.

Особистість розвивається формуючись. У психології і педагогіці під формуванням розуміють сукупність прийомів і способів соціального впливу на індивіда, ціллю якого є створення у нього системи певних соціальних цінностей, світогляду, просоціальних установок, виховання моральних якостей. Розвиваючись, особистість приймає певну форму - певний спосіб організації, структуру, котрий може як сприяти гармонійному розвитку, так і гальмувати його.

Юнацький вік - етап формування самосвідомості і власного світогляду, прийняття відповідальних рішень, людської близькості, коли цінності дружби, любові є першорядними.

Відповідаючи самому собі на питання «хто я?», «який я?», «до чого я прагну?», молода людина формує: самосвідомість; власний світогляд; прагне самоствердити свою самостійність та оригінальність.

Юнацький вік являє собою наче «третій світ», що існує між дитинством і дорослістю, тому, що біологічно-фізіологічне і статеве дозрівання завершено, але в соціальному відношенні - це ще не самостійна доросла особистість. Юність - це період прийняття відповідальних рішень, що визначають усе подальше життя людини: вибору професії і свого місця в житті, сенсу життя, вироблення світогляду і життєвої позиції, супутника життя, створення своєї сім'ї. Найважливіший психологічний процес юнацького віку - становлення самосвідомості і стійкого образу своєї особистості, свого «Я».

У ранньому юнацькому віці поглиблюються та розширюються рефлексивні характеристики самосвідомості. Рефлексія - це процес самосвідомості, на основі якого відбувається самопізнання особистістю самої себе як активного суб'єкта своєї життєдіяльності. Найважливішим надбанням цього віку є відкриття свого внутрішнього світу. Завдяки рефлексії молода людина набуває здатності заглиблюватись в себе, в свої переживання, усвідомлювати свої емоції не тільки як похідні від певних зовнішніх подій, а як стани власного Я.

Якщо підліток пізнаючи себе через призму інших орієнтується на те, “який я серед інших, наскільки я схожий на них”, то старшокласник більшою мірою орієнтується на те, який він в очах оточуючих, наскільки він відрізняється від інших і наближений до свого ідеалу.

Особливо значущим процесом у розвитку юнацької самосвідомості є формування особистісної ідентичності, становлення адекватного, усвідомленого уявлення про свою значимість.

Мета курсової роботи - проаналізувати соціальні передумови формування новоутворень у психіці у юнацькому віці.

Завдання курсової роботи:

- зробити визначення поняття „особистість" та окреслети її структуру, самооцінки в Я-концепції;

- розглянути процес розвитку психіки;

- зробити психологічну характеристику юнацького віку;

- визначити мотиви діяльності і професійного самовизначення в період юності;

- проаналізувати формування психіки в період юності;

- проаналізувати формування характеру, як процес становлення стійких психологічних новоутворень особистості в юнацькому віці;

РОЗДІЛ I. ЮНАЦЬКИЙ ВІК ЯК ОБ'ЄКТ ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

1.1 Визначення поняття „особистість" та окреслення її структури, самооцінка в Я-концепції

Особистість можна охарактеризувати як особливий вимір психології людини, як особливий простір життя, на якому індивід заявляє про себе як про суб'єкт власної діяльності. Отже, суб'єктом не народжуються. Індивід стає суб'єктом своєї діяльності, а в ширшому плані - життя, протягом життєвого шляху, в процесі свого сходження до особистості [8, 67].

Особистість розвивається формуючись. У психології і педагогіці під формуванням розуміють сукупність прийомів і способів соціального впливу на індивіда, ціллю якого є створення у нього системи певних соціальних цінностей, світогляду, просоціальних установок, виховання моральних якостей. Розвиваючись, особистість приймає певну форму - певний спосіб організації, структуру, котрий може як сприяти гармонійному розвитку, так і гальмувати його [4, 45].

Основу особистості складає її структура, тобто відносно стійкий зв'язок і взаємодія усіх сторін особистості як цілісного утворення.

У сучасній психології є кілька точок зору на структуру особистості.

Розглянемо деякі з них:

1. Структура особистості за С.Л. Рубінштейном включає три підструктури:

- спрямованість - проявляється у потребах, інтересах, ідеалах, переконаннях, домінуючих мотивах діяльності і поведінки, у світогляді;

- знання, уміння, навички - набуваються у процесі життя і пізнавальної діяльності;

- індивідуально-типологічні особливості - проявляються у темпераменті, характері, здібностях.

2. Структура особистості за К.К.Платоновим включає чотири підструктури:

- підструктура спрямованості - об'єднує відношення і моральні риси особистості ;

- підструктура форм відображення - індивідуальні особливості окремих психічних процесів, які формуються в процесі соціального життя;

- підструктура соціального досвіду - включає знання, навички, уміння і звички, набуті в особистому досвіді, шляхом навчання;

- підструктура біологічно обумовлена - типологічні властивості особистості, статеві і вікові особливості, її патологічні зміни, які значною мірою залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку.

3. Структура особистості за К.К.Ковальовим включає чотири підструктури:

- спрямованості - визначає відношення людини до дійсності, включає різні властивості, систему взаємодіючих потреб та інтересів, ідейних і практичних установок. Домінуюча спрямованість визначає всю психічну діяльність особистості ;

- можливості - включають систему здібностей, яка забезпечує успішне здійснення діяльності. Різні здібності взаємопов'язані і взаємодіють одні з одними;

- характер - визначає стиль поведінки особистості у соціальному середовищі. У ньому проявляється зміст і форма духовного життя людини. У системі характеру виділяються моральні і вольові якості;

- система вправ - забезпечує саморегуляцію, самоконтроль і корекцію дій і вчинків, життя і діяльності.

4. Структура особистості за З.Фройдом:

- «Его» - виконує функції захисту від тиску соціального середовища. Напівнесвідоме «Его» опирається свідомому «Супер-его»;

- «Супер-его» - керується принципом дотримання соціальних норм.

- «Ід» - керується прагненням до насолоди. Принцип Его - реальність, а спосіб його функціонування - вироблення захисних механізмів у стані тривоги. Фройд стверджував, що у залежності від виховання вже на перших стадіях дитинства виробляються способи захисту «Его», які перетворюються на риси характеру особистості дорослого.

Отже, завершуючи розгляд основних теоретичних положень про сутність особистості, наведемо ряд визначень цього поняття, що належать відомим психологам.

«Особистість - це суб'єкт і об'єкт суспільних відносин» (А.Г.Ковальов).

«Особистість - суб'єкт діяльності» (О.Н.Леонтьєв).

«Особистість - дієздатний член суспільства, який усвідомлює свою роль в ньому» (К.К.Платонов).

«Особистість - сукупність внутрішніх умов, через які заломлюються зовнішні впливи» (С.Л.Рубінштейн).

В психологічних дослідженнях самооцінка інтерпретується як емоційно-оціночна складова Я-концепції [6, 107], особистісне утворення, що приймає безпосередню участь в регуляції поведінки і діяльності, як автономна характеристика особистості, її центральний компонент, що формується при активній участі самої особистості відображає якісну своєрідність її внутрішнього світу. [8, 12] Визначальна роль відводиться самооцінці в рамках дослідження проблем самосвідомості: вона характеризується як стрижень цього процесу, показник індивідуального рівня його розвитку, інтегруюче начало, його особистісний аспект, органічно включений в процес самоусвідомлення. У вітчизняній психології методологічною основою трактування особистості і самооцінки як її компонента є принципи розвитку, детермінованості, єдності свідомості і діяльності. Особистість розглядається в системі її реальних відносин, в конкретних соціальних ситуаціях, як суб'єкт практичної та теоретичної діяльності. Самооцінці як особистісному утворенню відводиться центральне місце в загальному контексті формування особистості - її здібностей, можливостей, направленості, активності, суспільної значимості. Специфіка трактування особистості в зарубіжній психології, як правило прямо проектується на розуміння сутності самооцінки: вона або визнається, як і особистість, конфліктною, або розглядається як протиставлення справжнього і демонстративного уявлення про себе. [8, 13] В зарубіжних дослідженнях спостерігається контрастне протиставлення основних факторів формування самооцінки - підкреслення преважної ролі в її розвитку або спілкування з оточуючими, або власної діяльності дитини. В дослідженнях інтеракціоністського напрямку основна роль у формування самооцінці відводиться „іншому" як її першоджерелу розвитку. В рамках гуманістичної психології більше акцентується роль внутрішніх факторів розвитку самооцінки - емоцій, потреб суб'єкту. Звернення до емоційно - мотиваційної сфери при розгляді умов, що визначають становлення самооцінки, характерно і для психологів неофрейдистського напрямку. В контексті емоційно - мотиваційної сфери здійснювались і дослідження соціально - психологічних умов формування рівня домагань і самооцінки в школі К.Левіна. [5; 8]За К.Роджерсом самооцінка формується на основі оцінки індивіда іншими людьми. Для формування позитивної Я- концепції та адекватної самооцінки, дитина має почувати себе прийнятою, це є головною умовою подальшої самоактуалізації. [13, 16]Наявність різних підходів до розуміння сутності самооцінки свідчить про її складність і багатогранність як психологічного феномену. В самооцінці органічно поєднуються два взаємопов'язані аспекти: процесуальний і структурний. Двоєдина природа самооцінки знайшла відображення в тих визначеннях, які даються їй в психологічній літературі: в них або актуалізуються її операційні характеристики, фіксуються способи, за допомогою яких людина оцінює себе, або виділяються її показники як особистісного утворення. [8, 13]

Самооцінка, з одного боку, розуміється як найважливіше утворення особистості, яке бере безпосередню участь в регуляції людиною своєї поведінки і діяльності, як автономна характеристика особистості, її центральний компонент, який формується при активній участі самої особистості і відображає якісну своєрідність її внутрішнього світу. Ядром самооцінки є цінності. [13, 11]

З іншого боку, самооцінка характеризується як стрижень процесу самосвідомості, показник рівня її розвитку. Самооцінка в трьохкомпонентній схемі Я- концепції частіше за все прямо ототожнюється з емоційно - ціннісним відношенням суб'єкта до себе, рідше - з образом Я або концепцією Я в цілому. Однак, треба зазначити, що на практиці відділення оцінки від знання суб'єкта про себе викликає значну складність, а іноді й взагалі неможливе.[13, 12]

Структура самооцінки розглядається дослідниками як така, що має два компоненти - когнітивний і емоційний, що функціонують в нерозривній єдності. Перший відображає знання людини про себе в різній ступені оформленості та узагальненості, другий - ставлення до себе, „афект на себе". Знання про себе людина отримує в соціальному контексті, і вони обов'язково „обростають" емоціями. Проте, якісні відмінності виділених елементів придає їх єдності внутрішньо диференційованих характер.[8, 16]При вивченні самооцінки акцентується увага на операційних характеристиках, способах, за допомогою яких людини оцінює себе, показниках самооцінки як особистісного утворення. У самооцінці бачать проекцію якостей, що усвідомлюються, на внутрішній еталон, зіставлення своїх характеристик з ціннісними шкалами, форму відображення ставлення до себе, особистісну думку про власну цінність, позитивну чи негативну установку на себе, рівень власної гідності, засіб і підсумок формування „образу Я" або „Я-концепції".В психологічній літературі в якості найважливіших факторів генезису самооцінки розглядається спілкування з оточуючими і власна діяльність суб'єкту. В спілкуванні засвоюються критерії оцінок, їх форми, види, способи оцінювання, в індивідуальному досвіді здійснюється їх апробація, наповнення особистісними смислами. Виділення з оцінок оточуючих основ і способів оцінювання, перенос їх на себе, тобто народження діяльності самооцінювання стає можливим на етапі розвитку у дітей предметних дій і мовлення. Поява здатності у дітей оцінювати себе співвідноситься в дослідженнях з розвитком у дитини таких феноменів, як виникнення етичних інстанцій, почуття ідентичності, автономії та ініціативи, виділення себе і усвідомлення психічних процесів. З утворенням поняття „Я", з появою уявлень про свої можливості. [8, 14]

Особливу роль в формуванню самооцінки дослідники відводять сім'ї. Факти свідчать про те, що недостача любові з боку близьких, породжує у дитини дефіцит самоставлення аж до неприйняття себе. До факторів, які впливають на формування самооцінки, належать такі як стиль виховання в сім'ї, зацікавленість дорослих у справах дитини; в школі - педагогічна оцінка, замученість дітей в оцінну діяльність. Батьківська неприязнь або умовне прийняття сприяють розвитку реально ослабленого і безпорадного „Я", яке переховується під маскою грандіозного „Я", що демонструється. У цьому випадку реальне „Я" постійно відчуває потребу бути прийнятим, а позитивна самооцінка забезпечується шляхом спеціальних маневрів: уникання спокус, приховування правди, передбачення обвинувачень із спробою самовиправдання, раціоналізації, заміщення, перекладання відповідальності за свої вчинки на інших, зменшення почуття провини через знаходження недоліків в інших людях. [13, 15]

Монополія батьків на спілкування з дитиною, самосвідомість якої тільки починає формуватись, призводить до того, що їхні установки є вирішальним чинником формулювання змістових засад її Я-концепції. Самооцінка відображає ступінь розвитку в індивіда почуття самоповаги, відчуття власної цінності і позитивного ставлення до всього того, що входить до сфери його Я. Тому низька самооцінка передбачає неприйняття себе, самозаперечення, негативне ставлення до своєї особистості. Крім того, самооцінка виявляється в усвідомлених судженнях індивіда, в яких він прагне визначити свою непересічну значущість. Самооцінка - цінність і значущість, котрі індивід приписує собі в цілому та окремим сторонам свої особистості, поведінки, діяльності, комунікації; відіграє роль важливого особистісного утворення і одного з центральних компонентів Я-концепції, вміщує у своїй побудові особистісні значення і смисли, систему ставлень і вартостей. Водночас це складна психоформа внутрішнього світу людини, котра визначає характер її самоставлення, ступінь самоповаги, рівень домагань, ціннісне прийняття чи неприйняття себе; виконує регулятивну, захисну і навіть терапевтичну функції; може бути різного рівня усвідомлення, адекватності. [6, 107]

Для адекватної самооцінки істотними є три моменти. По-перше, важливу роль у її формуванні відіграє зіставлення образу реального Я з образом ідеального Я, тобто з уявленням про те, якою людина хотіла б бути. По-друге, важливий чинник формування самооцінки, пов'язаний з інтеріоризацією соціальних реакцій індивіда. Це означає, що особа схильна оцінювати себе так, як оцінюють її інші люди. По-третє, індивід оцінює успішність своїх дій-виявів через формат своєї ідентичності. [6, 26]Результати експериментальних досліджень свідчать, що люди все ж здатні адекватно оцінювати свої якості та можливості. Аналізовані самооцінки - своєрідні схеми самоставлення, що узагальнюють минулий досвід людини, організують та структурують нову інформацію стосовно певного аспекту Я. Експериментально доведено, що самооцінка приховано чи явно присутня у будь-якому самоописі. Всіляка спроба себе охарактеризувати містить оціночний елемент, який функціонує за загальноприйнятими нормами, уявленням про рівень домагань. Самооцінка, як пише Р.Бернс, величина не постійна, вона змінюється залежно від обставин. Джерелом оціночних значень є різних уявлень індивіда про себе є його соціокультурне середовище, у якому ці уявлення нормативно фіксуються в мовленнєвих значеннях. [4;6]

Критичним віком для розвитку самосвідомості і самооцінки, зокрема, є підлітковий вік, в якому найбільш інтенсивно проходить процес самопізнання. Самооцінка підлітків істотно залежить від оцінок їх референтними однолітками, в той час як юнаки орієнтуються більше на самооцінку, ніж на оцінку їх оточуючими. Самооцінка переважає все більше як регулятор поведінки, хоча значущість оцінок оточуючих зберігається.

1.2 Розвиток психіки

характер психіка юнацький особистість

На відміну від неорганічної природи живий організм безперервно взаємодіє з навколишнім середовищем. Еволюція організму, починаючи від найпростішого живого існування вірусу, кінчаючи людиною, - це зміна форм, що ускладнюються, взаємодії. Організм без зовнішнього середовища, що підтримує його існування, неможливий; тому в наукове визначення організму повинна входити й середовище, що впливає на нього, відзначав И.М. Сєченов. Без розуміння змін середовища і її впливів на організм не можуть бути зрозумілі ні розвиток психіки людини в її філогенезі (розвиток людини із тваринного миру), ні в її онтогенезі (формування особистості людини).

Відомо, що Чарльз Дарвін відкрив закони еволюції тваринних істот і походження людини на основі мінливості всього живого й спадковості, що закріплює й утримує придбані ознаки шляхом природного добору.

На самому початку розвитку життя намітилися дві основні форми мінливості у взаємодії організмів і середовища. Вони й визначили вже в одноклітинних організмів поділ всіх живих істот на дві основні галузі: рослин і тварин. Одна, пасивна форма проявлялася в основному в зміні фізико-хімічних процесів і будови організму під впливом неоднорідного середовища. Інша, активна форма мінливості, що визначила розвиток тварин, проявлялася в основному в зміні форм поводження організму, тобто в зміні способів і форм його активного реагування на вплив середовища, що змінюється.

Взаємодія організму й середовища в його будь-якій формі можливо тому, що навіть самому найпростішому організму властива фізіологічна форма відбиття середовища - подразливість.

Подразливість являє собою здатність живої істоти відповідати на безпосередні впливи середовища процесами, що підтримують життя організму. Подразливість викликає пристосувальні процеси, що врівноважують організм із середовищем і сприяє виникненню вищих форм відбиття.

Рослини зупинилися на фізіологічній формі відбиття. Тварини в процесі еволюції на основі подразливості виробили властивість відповідати на впливи середовища, не тільки що безпосередньо впливають на життєві функції організму, але й на сигнальні впливи, які підготовляють, орієнтують організм у середовищі. Інакше кажучи, у тварин у процесі їхньої еволюції виникає новий вид подразливості, що виконує сигнальну функцію, - чутливість.

Чутливість - це властивість, придбана тваринами на певних етапах еволюції, відбивати вплив середовища. За допомогою чутливості організм завжди суб'єктивно відбиває вплив середовища. З її появою починається еволюція психічного відбиття, вищою формою якого є свідомість.

Відзначимо, що раніше всього психічне відбиття виникло у формі неясних позитивних або негативних переживань, що сигналізують про динамік стану організму і його рівновазі із середовищем. Надалі на цій основі виникла більше складна форма відбиття - відчуття як суб'єктивний образ об'єктивного миру. Таке розуміння психіки дозволяє розглядати її як властивість самого життя, необхідне на певному щаблі еволюції тварин.

Еволюція подразливості в рослин змінювалася дуже мало. У тварин же мінливість їхньої активної взаємодії із середовищем, що змінюється, привело до утворення нервової системи - органа, спеціалізованого на виникненні й передачі подразнення, викликуваного впливами зовнішнього середовища.

Первісною формою психічного відбиття й регуляції поводження є інстинкти. Інстинктами називають уроджені, складні, біологічно доцільні й тому спадково закріплені форми поводження.

Будучи цілісною реакцією всього організму на комплексні подразники зовнішнього й внутрішнього середовища, інстинкти по своїх механізмах представляють ланцюгові безумовні рефлекси. Це можуть бути дуже довгі ланцюги рефлексів, у яких кінець одного рефлексу служить подразником для наступної ланки ланцюга.

У тварин у їхніх обох галузях уроджені інстинктивні форми поводження є основними. У людини ж інстинкти відіграють важливу роль тільки в перші місяці його життя, а потім стають такими рудиментами, як волосяний покрив шкіри або червоподібний відросток прямої кишки. Рудимент - це функція або орган, що залишився в спадщину від тваринних предків. Багато західних психологів переоцінюють роль інстинктів у психіці людини. Фактично ж у дорослої людини інстинктивні прояви підлеглі свідомої діяльності й контролюються нею. Тільки у виняткових випадках інстинкти можуть визначати поводження людини.

Як би не були різні досить численні інстинкти тварин. вони завжди пов'язані із задоволенням біологічних потреб. Основними з них є: половою, інстинкт турботи про потомство, інстинкт харчування, самозбереження, стадний інстинкт, інстинкт сезонної міграції й т.д.

Інстинктивні форми поводження можуть бути різної складності, але в їхній основі завжди лежать прості безумовні рефлекси із шаблоновою відповіддю на безпосередній біологічно позитивний або негативний подразник. Прикладом більше простих таких рефлексів є насторожування вух або поворот голови в службового собаки у відповідь на звук - як орієнтовний рефлекс або відскакування - як захисний рефлекс. В інстинктивному поводженні тварин іноді проявляється гадана особливим «розумом» доцільність. Однак ця доцільність обумовлена чисто зовнішніми факторами, і поводження тварини зі зміною середовища піддається лише дуже незначній перебудові. Ледь змінюється певний комплекс умов, що викликає інстинктивні дії, як порушується стрункий плин інстинктивних дій - птах може кинути пташенят, ссавця загризти потомство. Іноді ж безглуздість учинків тварини виражається так чітко, що часом викликає подив. Так, птаха висиджують не тільки чужі покладені їм яйця, але й зовсім не схожі на них камені. Пояснюється це тим, що весь ланцюг інстинктивних актів поводження тварини, досить доцільна тільки в умовах формування великої кількості поколінь, у дуже малому ступені може уточнюватися в умовах, що змінюються.

Розвиток головного мозку в галузі людини із самого початку дало можливість в інстинктивному поводженні обпертися на сполучення тимчасово діючих подразників. Ніж більше високорозвинена хребетна тварина, тим легше, що змінилися умови, середовища знімають застарілі інстинктивні форми поводження.

Навичками у тварин називаються придбані в індивідуальному досвіді форми поводження, які забезпечують диференційоване пристосування тварини до мінливих умов середовища. По своїх механізмах навички є складними умовними рефлексами й здійснюються за допомогою вищої нервової діяльності.

Найпростіші навички можуть утворюватися навіть в одноклітинних тварин. Так, таргана можна привчити брати їжу тільки із чорних квадратів шахового поля. Бджоли не тільки добре запам'ятовують малюнки польових квітів на лотках вулика й поступово вчаться запам'ятовувати дорогу до вулика, але й виробляють умовні рефлекси на захід конюшини.

Розвиток сигнального значення відбиття середовища, тобто психічного відбиття, відбувається, коли з'являється біологічна необхідність передбачення подій у середовищі, що змінюється. Прикладом впливу середовища, що має сигнальне значення, є такий звук або захід, що сам по собі не здатний впливати на життєві процеси, але може служити сигналом близької небезпеки або видобутку. Так, наприклад, якщо жаба не бачить людину, то він може кричати й свистіти - вона не буде реагувати. А слабкий звук ляпанцю об воду сприймається жабою як сигнал небезпеки, заміченою іншою жабою, і змушує її стрибати у воду. Перші звуки - лемент, свист у жаби не мають сигнального значення, яке вони мають, зокрема, в оленя, а другий - має. Але якщо який-небудь подразник придбав у тварини сигнальне значення, виходить, воно вже має здатність до психічного відбиття й, отже, має психіку.

У житті навички, розвиваючись, приводили до виникнення найбільш складної форми поводження тварини - розумового. Розумовими, їх ще називають інтелектуальними, є форми поводження, спрямовані на рішення нових завдань не шляхом успадкованих або раніше придбаних в особистому досвіді способів, а на основі відбиття існуючих між предметами зв'язків і відносин.

Відомо, що розумове поводження - основна форма діяльності людини. Нам притаманні із тваринами всі види розумової діяльності: індукція, дедукція, абстрагування, аналіз незнайомих предметів. Без цієї спадкоємної лінії розвитку поява мислення людини дійсно було б чудом. Розвиток найпростішого розумового поводження тварин було пов'язане з виникненням можливості предметного відбиття їх на підставі комплексу відчуттів. Так, шимпанзе здатні розрізняти й запам'ятовувати трикутники, кулі, піраміди по їхньому фарбуванню й формі й використати ці диференційовані подання у своєму поводженні.

Найпростішим видом розумового поводження, що опирається на відбиття співвідношення між предметами, є так звані обхідні дії, недоступні, зокрема, курям, однак добре доступні собакам і повністю доступні людиноподібним мавпам. Найбільше повно проявляється розумова діяльність при спробах використання тваринами різних предметів як найпростіші знаряддя.

Проведені під керівництвом И.П. Павлова досвіди із шимпанзе Рафаелем і Розою показали, що ці тварини мають уміння помічати деякі зв'язки між предметами й використати їх з метою задоволення своїх потреб. Перед Рафаелем був поставлений ящик з апельсином, що ясно виднівся через отвір. Тварина намагалася опанувати ним, але наткнулося на несподівану перешкоду: на шляху стояла запалена спиртівка, і Рафаель обпалився. Це не перешкодило, однак, йому впоратися із завданням. Він направився до бака з водою, притяг його до ящика, погасив вогонь і дістав принаду. В інших випадках це завдання вирішувалося Рафаелем ще простіше: для того щоб погасити спиртівку, він уже не тяг цілий бак з водою, а набирав воду в кухоль або в рот і гасив полум'я. И.П. Павлов, спостерігаючи за цими досвідами, сказав: «Ми починаємо розуміти, яким образом відбувається мислення людини, про яке стільки розмов і стільки всякої порожньої балаканини».

Основна ознака психіки людини полягає в тому, що крім спадкоємних і особисто придбаних форм поводження людина володіє новим, найважливішим засобом орієнтування в навколишній дійсності - знаннями, які являють собою концентрований досвід людства, переданий за допомогою мови. Психіка людини формується й постійно збагачується в умовах соціального оточення, у процесі засвоєння соціального, суспільного досвіду. Якщо тварина, вирощена в штучних, ізольованих умовах, зберігає всі свої видові якості, то людина без соціального оточення не здобуває ніяких людських якостей.

З переходом від тваринного існування до людського суспільства виникло два нових фактори формування психіки людини: це суспільна праця з використанням знарядь праці і язикове спілкування. З виникненням прямоходіння в людини звільнилися руки, розширився кругозір, виникли умови для інтенсивного розвитку його орієнтовної діяльності. Це, безумовно, привело до виникненню знарядь праці, трудового процесу. Людина починає жити у світі постійних знарядь праці, через які з покоління в покоління передаються трудові операції.

Психічне відбиття миру людиною пов'язане з його суспільною природою, вона опосередковується суспільно виробленими знаннями. Вищою формою психіки є свідомість людини, що виникло, як ми вже відзначили, у процесі суспільно-трудової практики. Свідомість нерозривно пов'язане з язиком і мовою. Завдяки свідомості людина довільно регулює своє поводження.

Змістом психіки є ідеальні образи об'єктивно існуючих явищ. Але ці образи виникають у різних людей своєрідно. Як правило, вони залежать від минулого досвіду, знань, потреб, інтересів, психічного стану й т.д. Інакше кажучи, психіка - це суб'єктивне відбиття об'єктивної дійсності в ідеальних образах, на основі яких регулюється взаємодія людини із зовнішнім середовищем.

1.3 Психологічна характеристика юнацького віку

На сьогодні не існує єдиної загальноприйнятої класифікації вікових періодів розвитку людини.

Наприклад Д.Б. Ельконін вік від 15 до 17 років виділяє у такий період - як старший шкільний вік (рання юність). Провідна діяльність даного віку - навчально-професійна; сфера психіки, яка переважно розвивається - пізнавальна; психічні новоутворення даного віку - професійні інтереси, світогляд, самосвідомість. [16, 89]

В класифікації Д. Бромлея виділяється 5 циклів розвитку:

- цикл "юність" в свою чергу поділяється на стадії: 1 - старше шкільне дитинство (від 11 до 15), 2 - пізня юність (від 15до 21 року);

- цикл "дорослість" складається з 3 стадій: 1 - рання "дорослість" (від 21 до 25), 2 - середня дорослість (від 25 до 40), 3 - пізня дорослість (від 40 до 55 ). Досліджуваний вік припадає на 2 стадію циклу "юність", та 1 стадію циклу "дорослість". [12, 79]

За класифікацією Е. Еріксона: [18, 93]

- від 12 до 19 років (підлітковий та юнацький вік);

- від 20 до 25 років (рання зрілість)Класифікація Квінна віковий етап;

- від 12 до 18 років підлітковий, юнацький вік;

- від 18 до 40 років отримав назву молодість;

Г. Крайг виділяє наступні вікові періоди: [23, 94]

- від 12 до 19 років підлітковий і юнацький вік;

- від 19 до 40 років рання дорослість;

Рання юність (15-17 років) тільки початок цього складного етапу розвитку, що завершується приблизно до 20 -21 років, пізня юність -18-25 років [24, 67].

Юнацький вік - етап формування самосвідомості і власного світогляду, прийняття відповідальних рішень, людської близькості, коли цінності дружби, любові є першорядними.

Відповідаючи самому собі на питання «хто я?», «який я?», «до чого я прагну?», молода людина формує: 1) самосвідомість; 2) власний світогляд; 3) прагне самоствердити свою самостійність та оригінальність.

Юнацький вік являє собою наче «третій світ», що існує між дитинством і дорослістю, тому, що біологічно-фізіологічне і статеве дозрівання завершено, але в соціальному відношенні - це ще не самостійна доросла особистість. Юність - це період прийняття відповідальних рішень, що визначають усе подальше життя людини: вибору професії і свого місця в житті, сенсу життя, вироблення світогляду і життєвої позиції, супутника життя, створення своєї сім'ї.

Найважливіший психологічний процес юнацького віку - становлення самосвідомості і стійкого образу своєї особистості, свого «Я». Становлення самосвідомості відбувається за декількома напрямками: 1) відкриття власного внутрішнього світу; 2) виникає усвідомлення неповоротності часу, розуміння скінченості свого існування; 3) формується цілісне уявлення про самого себе, ставлення до себе, причому спочатку усвідомлюються й оцінюються людиною особливості свого тіла, зовнішності, привабливість, а потім уже морально-психологічні, інтелектуальні, вольові якості. На основі аналізу досягнутих результатів у різних видах діяльності, врахування думок інших людей про себе і самоспостереження, самоаналізу своїх якостей і здібностей у юнаків формується самоповага, як узагальнене ставлення до себе [22, 89].

Існують різні вікові теорії психологічного розвитку в періоді юності. Уявлення про розвиток особистості складалися в науці під впливом великої кількості різноманітних теорій. Головним в юнацькому віці є формування ідентичності, створення власного "Я". Тільки максимально усвідомлюючи себе, своє особисте "Я", людина здатна проявити свою індивідуальність, в такому випадку людина відчуває себе вільною і щасливою бо знайшла відповідь на проблему людського існування [16, 128].

На кожній фазі життєвого шляху, як підкреслював Л.С. Виготський, складаються певні соціальні ситуації розвитку особистості. Соціальна ситуація розвитку визначає форми і шляхи, йдучи по яких, інвалід оволодіває новими особливостями особистості, черпаючи їх із соціальної дійсності, як з основного джерела розвитку, той шлях на якому соціальне стає індивідуальним [12, 146].

Соціальна ситуація розвитку може бути змінена людиною відповідно до того, як вона прагне замінити своє місце в оточуючому світі, усвідомлюючи, що наявне місце не відповідає її можливостям. Якщо даний процес не відбувається, то виникає відкрите протиріччя між образом життя особистості і її можливостями [24, 76].

Існує ціла низка поглядів зарубіжних вчених щодо умов розвитку особистості:

За З. Фрейдом основою індивідуального та особистісного розвитку є вроджені потяги, або інстинкти, єдиним джерелом психічної енергії є біологічні потяги [16, 117].

За К. Юнгом розвиток це "індивідуалізація", як диференціація від спільноти. Кінцева ціль індивідуалізації - досягнення найвищого рівня "самості", цілісності та повної єдності всіх психічних структур [19, 48].

А. Адлер вважав, що у людини від народження є соціальне почуття, яке зумовлює поєднання з суспільством, подолати почуття особистої неповноцінності, та добитись успіху за рахунок різного роду компенсацій [9, 79].

На думку К. Хорні, основне джерело енергії для розвитку особистості - почуття тривожності, некомфортності, а саме прагнення до безпеки [18, 164].

Потреба в безпеці та захисті значно впливає на вибір професії [17, 154]. Період вибору професії для молодої людини - це період коли молоді люди намагаються розібратися та визначитись в своїх потребах, інтересах, здібностях, цінностях та можливостях. Зазвичай до 25 років молоді люди підбирають роботу, яка їм підходить. Найбільш важливими мотивами вибору ними професії є: практичні роздуми, батьківські установки, бажання реалізувати свої здібності, інтерес до професії, її престижність та орієнтація на систему цінностей особистості, яка є дуже динамічною з віком. Якщо вибрана професія співпадає з "Я-концепцією" особистості, то дана особистість добивається самоактуалізації. Професіональна "Я-концепція" - це уявлення особистості про себе, як про професіонала [3, 57].

Над проблемою "Я-концепції" особистості працювали Б.Г. Ананьєв, І.С. Кон, Д.О. Леонтьєв, О.Б. Орлов.[10, 49] Теоретично з цим поняттям пов'язанні такі психологічні терміни, як самооцінка, самосвідомість, самореалізація. Хабермасу Ю. Виділяє Я-ідентичність що утворюється з сукупності особистісної та соціальної ідентичності [29, 74].

Психосоціальна концепція розвитку особистості показує тісний зв'язок психіки людини і характеру суспільства, в якому вона живе. Е. Еріксон увів поняття «групова ідентичність», яка формується з перших днів життя; дитина орієнтована на включення у певну соціальну групу, починає розуміти світ, як ця група. Але поступово в дитини формується «егоідентичність», почуття сталості та безперервності свого «Я», незважаючи на те, що відбувається багато змін. Формування егоідентичності - тривалий процес; він містить ряд стадій розвитку особистості. У юнацькому віці (5-та стадія) формується центральна форма егоідентичності. Бурхливе фізіологічне зростання, статеве дозрівання, занепокоєність тим, як він виглядає перед іншими, необхідність знайти фахове покликання, здібності, уміння - ось питання, що постають перед підлітком, юнаком На цій стадії наново постають всі критичні питання минулого. Якщо на ранніх стадіях у дитини сформувалися автономія, ініціатива, довіра до світу, впевненість у своїй повноцінності, значущості, то юнак успішно створює цілісну форму егоідентичності, знаходить своє «Я», визнання себе з боку оточуючих. У протилежному випадку відбувається дифузія ідентичності, і молодь не може знайти своє «Я», не усвідомлює своїх цілей і бажань, відбувається повернення, регресія до інфантильних, дитячих, утриманських реакцій, з'являється неясне, але стійке відчуття тривоги, самітності, спустошеності, виникає постійне чекання чогось такого, що може змінити життя, але сама людина активно нічого не робить, з'являється страх перед особистим спілкуванням і нездатність емоційно впливати на осіб протилежної статі, ворожість, презирство до оточуючих, почуття «невизнання себе» з боку інших людей. Якщо людина знайшла себе, то ідентифікація полегшується [18, 56].

РОЗДІЛ II. СОЦІАЛЬНІ ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ НОВОУТВОРЕНЬ У ПСИХІЦІ В ЮНАЦЬКОМУ ВІЦІ

2.1 Мотиви діяльності і професійного самовизначення в період юності

Юність - завершальний етап формування особистості. За віковою періодизацією юнацький вік поділяють на дві частини: рання юність (14,5-15 - 17 років) та старший юнацький вік (18-25 років). Рання юність (старший шкільний вік) охоплює вікові межі 14,5-15 - 17 років. Старший школяр стоїть на порозі виходу у самостійне життя. Тому рання юність - це вік безпосередньої підготовки підростаючої особистості до життя як дорослої людини. Важливі завдання юнацького віку - вибір професії, підготовка до трудової діяльності та підготовка до вступу у шлюб та створення власної сім'ї. Л.Божович підкреслює, що саме це створює нову соціальну ситуацію розвитку.

Перед старшим шкільним віком постає необхідність самовизначення, вибору свого життєвого шляху як завдання найважливішої життєвої значущості. Вибір професії стає психологічним центром ситуації розвитку старшокласника. Старші школярі дивляться на теперішнє уже з позиції майбутнього.

Старший шкільний вік - початкова стадія фізичної зрілості і одночасно стадія статевого дозрівання. Старшокласники готові до фізичних та розумових навантажень. Фізичний розвиток сприяє формуванню навичок і вмінь у праці, спорті, відкриває можливості для вибору професії. Усвідомлення своєї фізичної сили і привабливості, здоров'я впливає на формування у юнаків та дівчат високої самооцінки, впевненості в собі, життєрадісності, оптимізму, активності, поривання до дій.

Проте статева зрілість не означає зрілості соціальної. Юність є перехідним періодом від зрілості фізичної до зрілості соціальної. Якщо статеве дозрівання у зв'язку із акселерацією настає раніше на 2-3 роки, соціальна зрілість настає пізніше, оскільки більше часу потрібно для здобуття освіти.

Саме в ранньому юнацькому віці головним новоутворенням є відкриття власного Я, розвиток рефлексії, усвідомлення власної індивідуальності та її властивостей, поява життєвого плану, настанова на свідому побудову власного життя. Значної ваги у свідомості старшокласників набуває усвідомлення ними тих якостей оточуючих людей і своїх власних, які зумовлюють людські взаємини.

Ранній юнацький вік має вирішальне значення в розвитку особистості, накладаючи відбиток на подальший життєвий шлях. Адже здійснений у юнацтві життєвий вибір буде визначати в подальшому успішність життєвого шляху особистості в цілому.

В ранній юності значно зменшується гострота міжособистісних конфліктів і меншою мірою проявляється негативізм у взаєминах з оточуючими людьми. Покращується загальне фізичне і емоційне самопочуття дітей, зростає їхня контактність та комунікативність. Відзначається більше витримки у поведінці. Усе це засвідчує, що криза підліткового віку або пройшла, або ж їде на спад. Одночасно відбувається стабілізація внутрішнього світу, що виявляється у зниженні рівня тривожності, нормалізації самооцінки.

Ранній юнацький вік - це вік не менших зрушень, ніж підлітковий, проте вони якісно інші і пов'язані із пошуками відповіді на запитання “яким бути?”.

Юнаки та дівчата намагаються досягти автономії. При цьому розмежовується поведінкова автономія (потреба і право самостійно вирішувати питання, які стосуються їх особистого життя), емоційна автономія (потреба і право мати власні прив'язаності, вподобання та вибирати їх незалежно від батьків), моральну і ціннісну автономію (потреба і право на власні погляди, норми, ціннісні орієнтації і фактична їх наявність).

Старший юнацький вік (18-25 років) - це початок дорослості. На цьому етапі молода людина є уже зрілою і в фізичному, і в соціальному плані.

Професійна орієнтація - науково-практична система підготовки підростаючої особистості до свідомого професійного самовизначення. Цю включають повідомлення про різні професії, їхні особливості, виховання інтересу до певної професії чи групи професій з урахуванням особистих нахилів.

Профорієнтаційна робота має три основні складові: професійна інформація, професійна консультація і попередній професійний відбір.

Проблема професійної орієнтації за своїм змістом і засобами є комплексною. В її розв'язанні беруть участь підприємства й установи різних галузей народного господарства, науки, культури, мистецтва, засобів масової інформації.

Центральним у профорієнтаційній роботі зі старшокласниками є її психологічний аспект, оскільки предмет професійної орієнтації - це формування ставлення, інтересів, намірів і здібностей особистості до майбутньої професійної діяльності.

З П.о. тісно пов'язана розробка професіографічного матеріалу та методів психодіагностики особистості.

Професійна придатність - відповідність індивідуальних рис професіонала вимогам, які висуває певна професія до рівня розвитку цих рис. П.п. сприяє досягненню особистістю високих показників у праці і морального задоволення від неї.

Професійне самовизначення юнаків та дівча - процес прийняття рішення особистістю щодо вибору майбутньої трудової діяльності. Воно полягає в усвідомленні особистістю себе як суб'єкта конкретної професійної діяльності і передбачає самооцінку людиною індивідуально-психологічних якостей та зіставлення своїх можливостей з психологічними вимогами професії до спеціаліста.

Професіографія - розділ психології праці, предметом вивчення якого є опис професій відповідно до тих вимог, які вони ставлять до людини. Результатом професіографії є складання професіограми.

Професіограма - перелік і опис загально трудових і спеціальних умінь та навичок, необхідних для успішного виконання певної професійної діяльності. Розробкою теоретичних і практичних проблем професіограми займається психологія праці і її розділ - професійна орієнтація. Знання професіограми основних професій і видів праці має важливе значення для свідомого вибору професій і проведення профконсультацій. Учитель, який проводить профорієнтаційну роботу серед учнів і батьків, має бути обізнаний з професіограмою основних сучасних професій. роботи серед учнів і батьків.

2.2 Формування психіки в період юності

Юність - надзвичайно складна, суперечлива стадія життєвого шляху, яка закладає ціннісний фундамент особистості.

Розвиток самосвідомості.

Нові інтелектуальні можливості, які виникають в ранній юності, розширюють горизонти самосвідомості молодої людини. Розвиток самосвідомості в цьому віці настільки яскравий та наочний, що дослідники різних психологічних напрямків мають єдину позицію в оцінці його значення для формування особистості.

Самосвідомість - це, перш за все, механізм, за допомогою якого людина пізнає себе і ставиться до самої себе. Ми поділяємо погляд П.Чамати [7, 234], згідно з якою виділяються три основні компоненти самосвідомості:

1) когнітивний (пізнавальний) - система уявлень і знань індивіда про себе (самопізнання, самоаналіз, уявлення про себе, самооцінка тощо);

2) емоційно-оцінний - емоційна оцінка своїх уявлень і знань індивіда про себе, емоційне ставлення до себе (почуття скромності, гордості, власної гідності тощо);

3) поведінковий (регулятивний) - усі ті прояви психічної активності, у яких виступає свідоме регулювання власних дій, вчинків, свого ставлення до оточуючих і до самого себе (самовладання, самодисципліна, самоконтроль тощо).

М.Боришевський зазначає: “Щоб збагнути винятково важливу роль самосвідомості… слід підкреслити, що предметом чи, точніше, об'єктом самосвідомості… є все єство людини, будь-які її сторони: це і усвідомлення й оцінка свого тіла в цілому, його особливостей порівняно з тілесними характеристиками оточуючих людей, усвідомлення й оцінка… власних моральних якостей…, своїх ставлень, свого місця серед них - і так до нескінченності”. Самосвідомість характеризується також своїм головним продуктом - уявленням про себе, образом Я, який може набувати різної модальності. Образ Я є результат самопізнання, форма узагальненого уявлення людини про себе.

Образ Я включає уявлення про себе як про жінку чи чоловіка; певний зміст інтересів, нахилів, ціннісних орієнтацій. Основу, ядро образу Я складає самооцінка, яка є однією з умов успішної діяльності особистості.

Рання юність є періодом пошуку власного Я, основою формування якого виступає структурована індивідуальна система ціннісних орієнтацій. Завдяки їй у молодої людини розвивається адекватна ідентичність, яка забезпечує готовність до життєво важливих виборів, до особистісного та соціального самовизначення, формування життєвих перспектив. Юнацький вік є сензитивним для впливу на процес формування ціннісних орієнтацій як стійкого елемента життєвої перспективи.

У ранньому юнацькому віці поглиблюються та розширюються рефлексивні характеристики самосвідомості. Рефлексія - це процес самосвідомості, на основі якого відбувається самопізнання особистістю самої себе як активного суб'єкта своєї життєдіяльності. Найважливішим надбанням цього віку є відкриття свого внутрішнього світу. Завдяки рефлексії молода людина набуває здатності заглиблюватись в себе, в свої переживання, усвідомлювати свої емоції не тільки як похідні від певних зовнішніх подій, а як стани власного Я.

Якщо підліток пізнаючи себе через призму інших орієнтується на те, “який я серед інших, наскільки я схожий на них”, то старшокласник більшою мірою орієнтується на те, який він в очах оточуючих, наскільки він відрізняється від інших і наближений до свого ідеалу.

Особливо значущим процесом у розвитку юнацької самосвідомості є формування особистісної ідентичності, становлення адекватного, усвідомленого уявлення про свою значимість.

Е.Еріксон, розглядаючи розвиток самості в цьому віці, розкриває взаємозв'язок біологічного дозрівання із соціальними ролями та очікуваннями індивіда. На думку вченого, психосоціальна ідентифікація відбудеться в тому випадку, коли молода людина зможе об'єднати все, що вона знає про себе, в єдине ціле, осмислити, пов'язати з минулим та спроектувати в майбутнє. В тому випадку, коли індивід виявився неспроможним вирішити завдання ідентифікації, він не може визначити своє Я, що спричиняє кризові явища в розвитку ідентичності.

Є категорія молодих людей, у яких становлення ідентичності про ходить зі значними труднощами. Часто ідентичність досягається ними тільки після тривалого періоду вагань, пробних ціннісних виборів. Індивідів входить в смугу так званого психосоціального мораторію, який продовжує в часі перехідний період від дитинства до зрілості. У такій ситуації молода людина втрачає цілеспрямованість та пасивно очікує того часу, коли їй буде надана можливість “знайти себе”. Вона не може виробити власну систему цінностей, цілей та ідеалів, завершити психосоціальне самовизначення. Індивід перебуває у стані невизначеності, розгубленості, що спричинює кризові явища у розвитку ідентичності, неадекватну ідентичність.

Формування ідентичності в ранньому юнацькому віці завершується більш структурованою системою ціннісних орієнтацій, яка визначає життєві пріоритети та послідовність постановки та реалізації цілей. З'являються досить визначені міркування щодо того, ким бути і як будувати своє подальше життя. Завдяки відчуттю індивідуальної само тотожності, єдності та наступності власного Я молода людина готова вибирати життєві цілі, формувати життєві плани, будувати життєві перспективи, робити зважений, обміркований життєвий вибір.

Емоційний розвиток.

У ранньому юнацькому віці збагачується емоційна сфера підростаючої особистості.

Внутрішній світ старшокласників досить складний і тендітний.

В юності нерідко зустрічається загострення переживання самотності, яке, згідно з думкою Е.Фрома, якщо триває довго і не зникає з переходом у новий вік, може призвести до психічних розладів такою ж мірою, як фізичний голод до смерті. Переживання самотності в ранньому юнацькому віці в нормі не є стабільним і зникає при встановленні хороших особистісних стосунків з оточуючими людьми.

Винятково важлива риса особистості, яка започатковується у ранній юності - самоповага, яка являє собою узагальнену самооцінку, міру прийняття чи неприйняття себе як особистості. Юнаки та дівчата із заниженою самоповагою мають низький рівень соціальних домагань особистості, ухиляються від усякої діяльності, у якій наявний момент змагання. Такі молоді люди часто відмовляються від досягнення поставлених цілей, оскільки втратили віру у власні сили. Це, у свою чергу, підкріплює занижену самооцінку.

Самоставлення, самооцінка, локус контролю, агресивність, самотність.

Світогляд і переконання.

Характерною рисою розвитку особистості в ранньому юнацькому віці є вироблення її світогляду, тобто системи поглядів на світ, суспільне життя, його минуле і майбутнє, на мораль, науку, мистецтво, на людину і сенс її життя. Світогляд, становлячись, регулює взаємини юнаків та дівчат, впливає на формування їх ціннісних орієнтацій, на поведінку, ставлення до людей і проектування свого майбутнього.

У ранньому юнацькому віці моральна свідомість особистості піднімається на вищий щабель, ступінь свідомих моральних переконань. Молода людина обирає доцільні форми поведінки в різних ситуаціях, виходячи з власних моральних настанов і переконань.

Становлення моральних якостей старшокласників тісно пов'язане з формуванням їх моральних ідеалів. Моральні ідеали виступають як взірець, з яким учні звіряються у процесі свідомого самовиховання та самоудосконалення своєї особисті. Ідеали старшокласників стають більш узагальненими та усвідомлюються ними вже не у вигляді конкретної особи, як у підлітковому віці, а як певна система вимог до моральних якостей особистості.