1.Дійсна доповідь представлена відповідно до пункту 1 статті 19 Конвенції, що набрала сили у відношенні України 24 лютого 1987 року. Дійсна доповідь складена відповідно до загальних керівних принципів, що стосуються форми і змісти доповідей, що повинні представлятися державами-учасниками відповідно до пункту 1 статті 19 Конвенції. Він охоплює період 1997-1999 років.

2.Після представлення третьої періодичної доповіді Україна зняла застереження до Конвенції у відношенні невизнання Україною компетенції Комітету Організації Об'єднаних Націй проти катувань, зроблені нею під час підписання Конвенції 27 лютого 1986 року. Законом від 5 листопаду 1998 року № 234-Х1В Україна зняла застереження до Конвенції проти катувань і цілком визнала на своїй території компетенцію Комітету, передбачену статтями 21 і 22 Конвенції.

3. Доповідь була підготовлена спільними зусиллями міністерства юстиції, Державного департаменту з питань виконання покарань, міністерства закордонних справ, міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Служби безпеки, Верховного суду, міністерства праці і соціальної політики, міністерства охорони здоров'я, міністерства утворення і науки і Державного комітету статистики.

4. Після представлення в 1997 році третьої періодичної доповіді Україна неухильно дотримує політики пріоритету інтересів особистості і примата міжнародного права, як це закріплено в Конституції України і знаходить своє відображення в динамічно розвивається законодавстві.

5. Діяльність української пенітенціарної системи строго регламентується Виправно-трудовим кодексом, прийнятим у 1970 році і введеним у дію в 1971 році. Зважаючи на те, що Україна як член Організації Об'єднаних Націй брала участь у розробці Мінімальних стандартних правил звертання з укладеними, цей Кодекс увібрав у себе основні їхні вимоги, не суперечить їм і діє дотепер.

6. За роки незалежності України у Виправно-трудовий кодекс внесено понад 100 змін і доповнень. Усі вони були спрямовані на гуманізацію і демократизацію виконання і відбування покарань, дотримання основних прав і свобод особи.

7. Відповідно до концепції реформування, оголошеної постановою Кабінету міністрів України від 11 липня 1991 року, система виконання покарань України вже дев'ятий рік йде по шляху послідовного і цілеспрямованого реформування.

8. З урахуванням необхідності створення пенітенціарної служби як автономної соціальної організації відповідно до концепції реформування і рекомендацією експертів Ради Європи 22 квітня 1998 року президентом України Л.Д. Кучмою видано указ про утворення на базі Головного керування виконання покарань міністерства внутрішніх справ Державного департаменту з питань виконання покарань як центрального органа виконавчої влади. Цим же указом визначений ряд заходів щодо реформування діяльності системи виконання покарань. 31 липня 1998 року Указом президента України затверджене положення про Державний департамент із питань виконання покарань.

9.11 грудня 1998 року Верховна Рада України прийняла Закон України про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів у зв'язку з утворенням Державного департаменту з питань виконання покарань, що створив правове поле для самостійного функціонування Департаменту.

10.12 березня 1999 року указом президента України Департамент остаточно виведений з підпорядкування МВС України.

11. Проведена реорганізація системи виконання покарань України спростила систему керування, що стала більш гнучкий, оперативний і діючої за рахунок концентрації всіх сил і засобів в одному відомстві, включаючи служби охорони, нагляду і безпеки, виключила виконання невластивих їй функцій і втручання в справи посадових осіб, що безпосередньо не відповідають за її діяльність.

12. У 2000 році Верховною Радою прийнятий закон про структуру і загальну чисельність персоналу кримінально-виконавчої системи, яким установлений норматив чисельності персоналу в розмірі 33% від кількості засуджених і осіб, що утримуються в місцях позбавлення волі.

13. У 1997 році Радою Європи опублікована доповідь про оцінку тюремної системи України, що був зроблений у рамках спільної програми Європейського співтовариства і Ради Європи по реформуванню правової системи, місцевого самоврядування і правоохоронної системи України. Ця оцінка ґрунтувалася на результатах вивчення законодавства України і практики його застосування в 22 установах 8 регіонів з рекомендаціями з реформування кримінально-виконавчої системи.

4. Значна робота була проведена по забезпеченню дотримання прав людини і приведенню національного законодавства у відповідність з європейськими нормами і стандартами, що дозволило протягом останнього років зробити ряд істотних кроків по гуманізації відбування карних покарань, зміцненню законності і стабілізації обстановки в місцях позбавлення волі.

15. Для створення належних умов змісту арештованих і засуджених кабінетом міністрів у 1994 році була прийнята спеціальна програма приведення умов змісту осіб у місцях позбавлення волі у відповідність з міжнародними стандартами. Реалізація цієї програми дозволила додатково створити 26 200 місць. Робота зі створення додаткових місць і поліпшенню умов змісту продовжується.

16. Збільшення числа ув'язнених у місцях позбавлення волі значно загострює проблеми розміщення, працевлаштування і створення необхідних умов змісту засуджених і ув'язнених. Тому одночасно з розвитком бази місць позбавлення волі і приведенням її у відповідність з міжнародними стандартами в Україні ведеться робота зі скорочення кількості тюремного населення.

17. Керуючись принципами гуманізму, Верховна Рада в 1997-2000 роках приймала закони про амністії, що дозволило скоротити чисельність засуджених. Але основне зниження чисельності засуджених буде досягнуто після проведення судово-правової реформи і прийняття нового карного законодавства, що передбачає розширення застосування санкцій, не зв'язаних з позбавленням волі. Це дозволить кардинально зменшити напруженість в області розміщення засуджених і підслідних.

18. Подальше реформування кримінально-виконавчої системи спрямовано, насамперед, на соціальну переорієнтацію системи виконання карних покарань з урахуванням міжнародного досвіду, принципів гуманізму, законності, демократизму, справедливості, диференційованого й індивідуального виховного впливу на засудженого. Передбачається також внесення радикальних змін у чинне законодавство і реорганізація системи виконання покарань, прийняття нового Кримінально-виконавчого кодексу, при розробці якого враховані міжнародні норми і стандарти і досвід закордонних країн. Це - якісно новий законопроект, що відповідає сучасним вимогам і міжнародній пенітенціарній практиці. Зокрема, проектом кодексу передбачається ввести новий порядок і умови виконання карних покарань на принципах диференційованого й індивідуального підходу до виправлення засуджених. Для цього перебудовується класифікація установ по ступені безпеки, прогресивна поетапна зміна умов змісту засуджених у міру їхнього виправлення, визначаються гарантовані права засуджених на побачення, одержання посилок, передач, придбання продуктів харчування і відрахування засобів із заробітної плати на особові рахунки. Більш чітко будуть урегульовані питання матеріально-побутового і медико-санітарного забезпечення і питання надання засудженим психологічної і педагогічної допомоги. Реформування передбачає більш широке залучення до роботи з засудженими цивільного населення і громадськості і посилення контролю над діяльністю виправних установ.

19. Крім цього, Департаментом розроблений проект закону про державну службу виконання покарань, що буде визначати організаційно-правові основи її діяльності, правовий і соціальний захист персоналу, що у свою чергу дозволить підняти престиж професії і стимул до роботи.

20. У лютому 1998 року і липні 1999 року комісією Європейського комітету проти катувань (ЕКПП) здійснена перевірка установ кримінально-виконавчої системи України на предмет дотримання їхніми адміністраціями положень відповідної Конвенції. У цілому вони позитивно відзначили зусилля адміністрацій щодо розвитку установ, але одночасно був зроблений ряд рекомендацій з режиму змісту осіб, засуджених до страти, і по матеріально-побутових умовах змісту арештованих.

21. Для більш тісного співробітництва з ЕКПП розпорядженням кабінету міністрів від 20 листопаду 1999 року № 1257 Департамент із питань виконання покарань визначений національним органом по зв'язках з Європейським комітетом проти катувань. Державним департаментом з питань виконання покарань прийняті міри, спрямовані на реалізацію цих рекомендацій, у результаті чого частина з них успішно виконана, а над виконанням інших робота продовжується.

22. Зокрема, більше уваги стало приділятися охороні здоров'я спецконтингенту в установах кримінально-виконавчої системи, налагоджені більш тісні контакти між медичними службами установ по виконанню покарань і лікувальних закладів міністерства охорони здоров'я. Ургентні хворі проходять лікування винятково в лікарнях міністерства охорони здоров'я.

23. З метою забезпечення своєчасного запобігання поширення інфекційних захворювань весь засуджений і укладені проходять обов'язковий медичний огляд.

24. Працівниками комунально-побутових служб, медичним персоналом і черговими змінами здійснюється постійний контроль за своєчасним і якісним готуванням їжі для засуджених і дотриманням правил санітарії і гігієни.

25. У практику роботи виправно-трудових установ упроваджені нові форми і методи: створені кімнати для відправлення релігійно-культових обрядів; періодично проводяться зустрічі зі служителями культу; створена соціально-психологічна служба; скасована існуюча раніше складна номерна система ідентифікації установ виконання покарань і введена нова - по місцю їхньої дислокації.

26. Припинено організаційні й оперативні зв'язки з військовими, для чого в 1998-1999 роках департаментові внутрішніми військами МВС передані функції по нагляду, безпеці й охороні установ виконання покарань.

27. Планомірно здійснюються й інші заходи щодо поліпшення комунально-побутового забезпечення, медичного обслуговування, харчування і працевлаштування укладених і засуджених. Робота з приведення умов змісту укладену і засуджених у відповідність з міжнародними вимогами, а також дотримання основних положень Конвенції проти катувань і інше жорстоке, нелюдських або принижуюче достоїнство видів звертання і покарання продовжуються і знаходяться на постійному контролі уряду України.

28. Україною підписаний і ратифікований Протокол № 6 Європейської Конвенції по правах людини, що передбачає скасування страти в мирний час. Відповідно до Закону від 22 лютого 2000 року № 1483-111 про внесення змін у Карний, Карно-процесуальний і Виправно-трудовий кодекси замість страти вводиться довічне позбавлення волі.

З початку березня 1997 року в Україні був уведений мораторій на страту і вироки, по яких передбачалася вища міра покарання, більш не виповнювалися.

Основними завданнями Департаменту є:

1. Здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань;

2. Розроблення рекомендацій щодо організації тримання осіб, взятих під варту, забезпечення виконання вироків суду і застосування передбачених законом засобів виправлення і перевиховання засуджених;

3.Здійснення контролю за виконанням вироків суду за окремими видами додаткових покарань;

4. Забезпечення примусового лікування засуджених, хворих на алкоголізм та наркоманію;

5. Забезпечення додержання вимог законодавства в органах і установах виконання покарань, запобігання злочинам, дисциплінарним проступкам з боку засуджених до позбавлення волі та щодо них, їх припинення та виявлення і розкриття злочинів, вчинених в органах і установах виконання покарань, проведення дізнання у справах про ці злочини, здійснення оперативно-розшукової діяльності;

6. Керівництво органами і установами виконання покарань, організація виробничо-господарської діяльності з наданням засудженим роботи, забезпечення їх професійної підготовки та загальноосвітнього навчання;

7. Правовий і соціальний захист осіб рядового і начальницького складу, працівників кримінально-виконавчої системи та членів їх сімей; удосконалення роботи з кадрами, їх професійної підготовки. []

Роль пенітенціарної психології в пенітенціарній системі

Однією з найбільш розвитої складової юридичної психології є пенітенціарна (від латинського poenitetiarius - виправний, покаяний) психологія. Її так само називають "виправно-трудовою" або "виправною" психологією. У наш час термін "пенітенціарна" і "виправна" психологія розглядаються як синоніми.

Предмет вивчення пенітенціарної психології складають факти, закономірності і механізми прояву психіки в окремих засуджених, соціально-психологічні явища в їхньому середовищі, а так само як ефективність методів впливу, що використовуються працівниками виправних установ у процесі виконання різноманітних видів покарань.

Пенітенціарна психологія повинна робити практичні рекомендації з ресоціалізації засуджених, розробляти методи і прийоми психологічної корекції особистості правопорушника.

Ресоціалізація особистості засуджених зв'язана насамперед з їхньою ціннісною переорієнтацією, формування в них механізму соціально позитивного поводження. Створення умов формування адаптаційного поводження особистості - основна задача виправних установ. Рішення цієї задачі зв'язано з теоретичною розробкою проблеми особистості в процесі виконання покарання.

Складні задачі, що стоять перед карально-виправними установами, можуть успішно вирішуватися тільки на основі загальної перебудови їхньої діяльності, комплексних соціальних і психолого-педагогічних програм ресоціалізації різних категорій засуджених.

Виправна психологія з'ясовує закономірності й особливості життєдіяльності людини, що відбуває покарання, позитивні і негативні фактори умов соціальної ізоляції для особистісної самореалізації індивіда. Задача працівників виправних закладів складається в діагностиці особистісних дефектів засуджених, розробці програм їхнього виправлення, попередженні тих численних негативних "впливів в'язниці", що традиційно підганяють до криміналізації.

До загальних задач виправної психології відносяться:

· психологічна діагностика особистісних якостей кожного засудженого, виявлення конкретних дефектів її загальної соціалізації, правової соціалізації, а так само дефектів її психічної саморегуляції;

· розробка тривалої програми індивідуально-особистісної психолого-педагогічної корекції, її поступової реалізації;

· здійснення необхідних мір психотерапії, релаксації, зняття різноманітних психологічних бар'єрів, проявів кримінального психологічного захисту;

· розробка і застосування нових принципів режиму, його гуманітаризація;

· різнобічне відновлення зруйнованих соціальних зв'язків особистості, мобілізація її психічної активності, формування соціально-позитивного мікросередовища;

· формування соціально-позитивних життєвих перспектив.

У наш час у зв'язку з членством України в Раді Європи пенітенціарна система в нашій країні повинна збігатися з міжнародними стандартами. У рішенні всіх цих задач особливе значення має наукова і практично орієнтована пенітенціарна психологія - наука про внутрішні психічні механізми самореорганізації особистості. Виправити через покаяння - це основний принцип пенітенціарної психології.

У забезпеченні реалізації конкретних заходів щодо створення у виправній установі гуманного режиму головна роль належить психологам, що не тільки вивчають особливості прибуваючих засуджених у карантині, але і готують для співробітників установ рекомендації з індивідуальної і групової виправно-ресоціалізуючій діяльності, а так само проводять із засудженими необхідну психоконсультативну і психокорекційну роботу.

Синдром вигоряння у працівників пенітенціарної системи

У період реформування кримінально-виконавчої системи однією з найважливіших проблем є попередження синдрому „вигоряння" серед працівників виправних колоній. Досі цьому питанню не надавали належної уваги ні науковці, ні керівництво Державного департаменту України з питань виконання покарань. Але проблема існує, отже потребує не тільки наукового вивчення, але й розробки психологічних методів і засобів збереження психічного і соматичного здоров'я працівників кримінально-виконавчої системи.

Підвищений інтерес до людини як суб'єкту праці обумовив увагу дослідників до змін, що відбуваються з особистістю в процесі виконання професійної діяльності [1 - 3; 8 - 11]. Раніше у вітчизняній та зарубіжній літературі вказувалося тільки на позитивне значення трудової діяльності для розвитку особистості, описувалися механізми й умови ефективної професіоналізації людини. З іншого боку, називалися негативні психічні стани, що виникали під час праці, зокрема, такі як стомлення, стрес тощо. Але комплексний вплив професійної діяльності на психічне та фізичне здоров'я особистості лишався „за кадром".

Порівняно недавно в іноземній, а потім і у вітчизняній літературі з'явилося поняття „емоційне вигоряння", що віддавна розглядалося як аспект професійної деформації і визначалося як стан знемоги, виснаження з відчуттям власної марності.

Термін „burnout" (емоційне вигоряння) 1974 року увів американськийпсихіатр X. Дж. Фрейденбергер для характеристики психологічного стан у здорових людей, що перебувають в інтенсивному й тісному спілкуванні з клієнтами в емоційно/напруженій атмосфері при наданні професійної допомоги. Згідно з сучасними уявленнями, під „психічним вигорянням" розуміють стан фізичного, емоційного і розумового виснаження, що проявляється у професіях соціальної сфери.

Синдром емоційного вигоряння має три основні складові:

емоційне виснаження як почуття емоційної спустошеності й утоми,

викликане власною роботою;

деперсоналізацію як цинічне ставлення до своєї праці та її об'єктів;

редукцію професійних досягнень як виникнення у працівників

почуття некомпетентності у своїй професійній сфері, усвідомлення неуспіху.

Ці компоненти дещо відображають специфіку тієї професійної сфери, в якій уперше виявили такий феномен. Особливо це стосується другого компонента вигоряння, а саме деперсоналізації, що нерідко відбиває стан сфери соціального обслуговування людей і надання їм допомоги. Дослідження останніх років не тільки підтвердили правомірність цієї структури, але й дозволили істотно розширити сферу її поширення, включивши професії, не пов'язані із соціальною сферою. Це призвело до певної модифікації поняття „вигоряння" та його структури.

Під психічним вигорянням розуміємо професійну кризу, пов'язану з роботою в цілому, а не тільки з міжособистісними стосунками в її процесі. Таке розуміння трохи видозмінило і його основні компоненти: емоційне виснаження, цинізм, професійна ефективність. На нашу думку, якщо з цих позицій розглядати поняття деперсоналізації, то воно має ширше значення. Це негативне ставлення не тільки до клієнтів, але й до лраці, її предмета в цілому.

Варто зазначити, що емоційне вигоряння зазвичай вивчається на прикладі професій, що передбачають надання допомоги рюдині (психологів, лікарів, психотерапевтів, соціальних працівників тощо). Але феномен вигоряння трапляється й в інших сферах діяльності, пов'язаних, наприклад, з ризиком для життя (військові, працівники правоохоронних органів, системи виконання покарань).

Нами було розглянуто особливості синдрому вигоряння у працівників системи виконання покарань. Вибір саме цієї групи не випадковий. По-
перше, за даними дослідників, емоційному вигорянню піддаються
представники соціально-значимих професій, до яких відносимо й
діяльність особового складу виправних колоній (за критеріями,
визначеними Е. Климовим):

Об'єкт професійної діяльності володіє не тільки соціальним, але й суб'єктивними характеристиками: реагуванням на професійний вплив за власною, а не професійною логікою.

Цим професіям притаманні властивості „зустрічного соціального резонансу": її представники залежать від суспільства, суспільство залежить від них [2].

По-друге, особливостями роботи у місцях позбавлення волі є умови розвитку негативних симптомів, що згодом обумовлюють формування синдрому вигоряння в цілому. Маємо на увазі такі соціально-психологічні чинники діяльності у виправній колонії:

1.Зміст діяльності: робота з засудженими відзначається суперечливим характером, оскільки пов'язана, з одного боку, з перевихованням ув'язнених та їх ресоціалізацією, а з іншого - з постійним контролем їх поведінки та контактів з кримінальною субкультурою, яка сама є закритою і суворо структурованою.

2. Особливості клієнтів: виховна робота з засудженими має будуватися у рамках особистісного підходу, що припускає безоцінне, приймаюче, толерантне ставлення до їх особливостей, їх минулого, сьогодення та майбутнього, а також зацікавленість у їхньому розвитку і соціально-позитивній самореалізації. З іншого боку, практично у кожного працівника виправної колонії існує психологічний бар'єр, пов'язаний з толерантним ставленням до засуджених, який або ігнорується, або приховується і незнаходить адекватного вираження у професійній діяльності.

Тимчасові параметри діяльності й обсяг роботи: підвищене
навантаження, понаднормова робота стимулюють розвиток вигоряння.
Це, зокрема, підтверджують дослідження В. Орла, згідно з якими між
тривалістю робочого дня та вигорянням існує достовірний кореляційний
зв'язок [5].

Характер стосунків з колегами. Рольовий, визначеній статутом і відносинами, він не дозволяє суб'єктові задовольняти потребу в саморозкритті. Не допускається емоційно відкрите, довірливе спілкування, що суперечить самій природі людини. Окрім того, має значення і ступінь професійної самостійності та незалежності, необхідність приймати важливі, соціально значимі рішення. Дослідження [5] підтверджують важливість такого чинника, як зворотний зв'язок, брак якого співвідноситься з усіма трьома компонентами вигоряння, призводячи до підвищення рівня емоційного виснаження та деперсоналізації, знижуючи професійну самоефективність

Так, виходячи з даних опитування працівників колоній і слідчих ізоляторів, ми визначили, що ефективнішими є працівники, які мають, з одного боку, високий рівень стресостійкості, а з іншого -- захоплюються ще й іншою діяльністю (спорт, творчість, навчання тощо). Ми впевнені, що творча діяльність виконує роль механізму компенсації негативних переживань, які з'являються в процесі роботи з засудженими, та сприяє конструктивній поведінці в умовах напруги.

Отже, ми визначили ряд особистісних (стресостійкість, coping-якості)
і поведінкових (наявність альтернативної діяльності) особливостей, що
дозволяють суб'єктові адекватно протистояти ознакам синдрому вигоряння.

поведінка пенітенціарний конфлікт

II. Особливості соціально-психологічної служби в установах виконання покарань

2.1 Положення,що регламентують діяльність соціально-психологічної служби установи виконання покарань

Положення про відділення соціально-психологічної служби установи виконання покарань

1. Відділення соціально-психологічної служби (далі - відділення) як основна організаційна ланка в структурі установи виконання покарань (далі - установа) створюється для безпосереднього забезпечення оптимальних умов відбування кримінального покарання у вигляді позбавлення волі та проведення із засудженими соціально-психологічної роботи, спрямованої на формування у них правослухняної поведінки і стимулювання становлення на життєву позицію, яка відповідає соціальним нормам.

2. Соціально-психологічна робота із засудженими здійснюється на підставі індивідуальних програм та методик, які розробляються для різних класифікаційних груп засуджених з урахуванням мотивів скоєння злочинів та їх складу, ступеня суспільної небезпеки, особистісних якостей засуджених та їх поведінки.

3. Кожне відділення забезпечується окремим житловим приміщенням, для розташування засуджених з комунально-побутовими умовами, які відповідають встановленим нормам.

4. Відділення очолює начальник, посадові обов'язки та права, якого визначаються даним Положенням. Посада начальника відділення підлягає заміщенню особами начальницького складу,що мають,як правило, вищу освіту гуманітарного профілю.

Загальне керівництво начальниками відділень здійснює начальник установи, який всіляко сприяє їм у створенні належних умов для роботи.

Безпосередньо роботу начальників відділень організовує заступник начальника установи із соціально-психологічної роботи зі спецконтингентом.

Чисельність засуджених у відділенні встановлюється згідно з чинними нормативами щодо організаційної структури установи виконання покарань, затвердженими відповідними наказами Державного департаменту України з питань виконання покарань.

8 Розподіл засуджених по відділеннях після перебування у відділенні карантину, діагностики та розподілу здійснюється з урахуванням їх особистісних та кримінально-правових ознак розподільчою комісією, яку очолює начальник установи або особа, що його заміщує.

9. Переведення засуджених з одного відділення до іншого допускається лише за виняткових обставин (конфліктні стосунки між окремими засудженими, реорганізація відділень, хвороба засудженого) за мотивованим письмовим наказом начальника установи з урахуванням думки начальника відділення.

10. З местою сприяння розвитку у засуджених соціальної активності та корисної ініціативи у вирішенні питань організації вільного часу засуджених, їх побуту, праці та навчання у відділенні створюється і функціонує рада колективу засуджених, діяльність якої спрямовує начальник відділення.

Рада колективу засуджених обирається щорічно на зборах засуджених відділення у складі голови та членів, відповідальних за напрямки роботи. Склад ради затверджується начальником відділення.

11. Зі складу голів рад колективів засуджених відділень створюється рада колективу засуджених установи. Склад ради щорічно затверджується наказом начальника установи. Рада працює під керівництвом начальника установи та бере участь у вирішенні в межах установи питань, передбачених пунктом 10 даного Положення.

Особи, які злісно порушують вимоги режиму відбування покараная, зі складу членів ради колективу засуджених виключаються.

Корисна ініціатива засуджених реалізується також шляхом їх участі у роботі гуртків за інтересами

Начальник відділення соціально-психологічної служби зобов'язаний:

1)володіти даними щодо чисельного, соціально-дсмографічного, кримінально-правового та персонального складу засуджених відділення;

2)забезпечувати створення належних побутових умов у відділенні, вимагати від засуджених дотримання чистоти і порядку у приміщеннях та на прилеглій території, збереження майна відділення;

3)перебувати на протязі свого робочого часу серед засуджених відділення, спостерігати за їх поведінкою;

4)забезпечувати виконання засудженими встановленого в установі розпорядку дня, вимог режиму відбування покарання;

5)проводити огляд зовнішнього вигляду засуджених та здійснювати контроль за дотриманням ними встановленої форми одягу, вилучати у них заборонені предмети;

6)організовувати та проводити поіменні перевірки наявності засуджених відділення на місцях їх знаходження згідно до розпорядку дня;

7)роз'яснювати засудженим їх права та обов'язки, організовувати проведення щоденних інформаційних годин;

8)здійснювати прийом засуджених з особистих питань, вирішувати їх заяви та скарги, надавати допомогу в захисті їх законних прав та інтересів;

9)піклуватися про стан здоров'я засуджених, слідкувати за виконанням ними правил санітарії та гігієни;

10)при надходженні до відділення новоприбулих засуджених ознайомлюватись з даними первинного вивчення їх особистості в період перебування у відділенні карантину, діагностики та розподілу і укладати індивідуальні програми соціально-психологічної роботи із засудженими;

11)в період відбування покарання засудженими вивчати їх особистість, аналізувати хід виконання індивідуальних програм соціально-психологічної роботи із засудженими та періодично здійснювати оцінку прогресу виправлення засуджених;

12) сприяти відновленню та підтримці засудженими соціально-корисних зв'язків, залучати до цієї роботи родичів засуджених,представників громадськості, релігійних організацій, які заєрестровані у встановленому законом порядку;

13)складати характеристики на засуджених для розгляду питань щодо переведення їх до колоній з іншим режимом утримання, умовно-дострокового звільнення від покарання, застосування амністії або помилування та в інших необхідних випадках;

14)сприяти трудовій зайнятості засуджених на виробництві установи та оволодінню робочими спеціальностями, контролювати їх вихід на роботу та ставлення до праці;

15)залучати засуджених, які не мають повної загальної середньої освіти, до навчання у загальноосвітніх навчальних закладах;

16)організовувати та проводити серед засуджених просвітницькі, культурно-масові,фізкультурно-оздоровчі та інші заходи, які забезпечують їх зайнятість у вільний час;

17)заохочувати та розвивати соціально-корисну ініціативу засуджених шляхом залучення їх до корисної діяльності, організації роботи ради колективу засуджених відділення та гуртків за інтересами;

18)виявляти засуджених, які потребують підвищеного контролю за їх поведінкою, та у взаємодії з іншими службами установи проводити з ними індивідуально-профілактичну роботу;

19)виявляти та попереджувати конфліктні ситуації між засудженими та протиправні дії з їх боку;

20)бути присутнім при поміщенні (звільненні) засуджених у штрафні ізолятори, переведенні в приміщення камерного типу, під час відбування засудженими стягнення регулярно проводити з ними індивідуально-профілактичну роботу;

21)роз'яснювати засудженим основні положення законодавства про зайнятість та соціальний захист населення, сприяти попередньому вирішенню питань їх побутового та працевлаштування після звільнення;

22) аналізувати інформацію про стан рецидивної злочинності серед засуджених, які раніше відбували покарання у відділенні, а також про осіб, які були повернуті із колоній-поселень за порушення вимог режиму відбування покарання;

23)своєчасно надавати представникам інших служб установи інформацію про засуджених, яка має значення для їх виправлення та безпеки;

24)підтримувати у належному стані та своєчасно оновлювати наочну інформацію у приміщеннях відділення;

25)щомісячно доповідати заступнику начальника установи із соціально-психологічної роботи зі спецконтингентом рапортом про наслідки роботи.

15. При виконанні своїх обов'язків начальник відділення має право:

1)використовувати соціально-педагогічні, психологічні та інші форми і методи роботи із засудженим, які є доцільними з точки зору їх виправлення та не протирічать встановленому порядку відбування покарання;

порушувати питання про вживання персоналом установи заходів,
спрямованих на забезпечення законних прав та інтересів засуджених.

брати участь у засіданнях комісії з питань переведення засуджених до колоній з іншим режимом утримання, умовнодострокового звільнення від покарання, застосування амністії або помилування та інших комісій, доповідати свої пропозиції щодо доцільності прийняття тих чи інших рішень відносно засуджених,

вносити керівництву установи пропозиції щодо застосування до засуджених заходів заохочення та стягнення, користуватися дисциплінарними повноваженнями, визначеними кримінально-виконавчим законодавством;

закріплювати за засудженими індивідуальні спальні місця та місця для збереження особистих речей і продуктів харчування;

отримувати від частин і служб установи інформацію стосовно засуджених відділення, яка має значення для їх виправлення;

порушувати перед керівництвом установи питання щодо надання допомоги у створенні належних умов утримання засуджених та зміцнення матеріально-технічної бази для проведення соціально-психологічної роботи у відділенні;

звертатись до методично-виховної ради установи за наданням методичної та практичної допомоги в організації роботи із засудженими.[]

2.2 Теоретичне обґрунтування діяльності соціальних працівників у пенітенціарній сфері

Найбільш інтенсивний розвиток соціальної роботи в Україні, почався в 90-і. роки ХХ ст.. На сучасному етапі розвитку соціальної роботи в Україні велике значення має розробка її теоретичних основ.

Існує кілька моделей теоретичного обґрунтування практики соціальної роботи в суспільстві. Усі ці моделі можна звести до трьох основних:

1)Психолого-орієнтована

2)Соціолого-ориєнтована

3)Комплексно-орієнтована

Теоретичне обґрунтування різних напрямків соціальної роботи в суспільстві, розроблено в більшому або меньшому ступені. Так, наприклад, вивчення джерел по теорії соціальної роботи показало, що, якщо соціальна робота з інвалідами, дітьми, літніми, жінками, безробітними і іншими категоріями населення має досить розроблене теоретичне обґрунтування, то теорія соціальної роботи в пенітенціарній сфері у вітчизняній науці фактично не розглядається. Можливо, тому, що довгий час вважалася, що засуджені не можуть бути клієнтами соціальної роботи, тому що вони не є повноправними членами суспільства і відбувають заслужене покарання, не маючи права на допомогу соціальних працівників, тобто про суть феномену злочинності розглядалася з позицій моралі й емоцій. Суспільство розглядає злочинців як групи далеких, що стоять поза суспільством елементів. “У злочинцях бачать тільки “монстрів”. Цим суспільство вчиняє з карними злочинцями так само, як вони вчиняє зі своїми жертвами”.[9] Однак на основі аналізу даних про злочинність, про злочинні особистості можна затверджувати, що злочинність - це різновид людської поведінки, а злочинці - це девіанти. Правопорушення -одна з форм антисоціальної поведінки, поведінки нестандартної, що відрізняється від норм, встановлених у суспільстві як законодавчо, так і в морально-етичній сфері. “Існує так названа девіантна субкультура,у який є така система цінностей, норм і форм поводження, що визнає визначена група антигромадських елементів і будує на ній свої відносини один з одним. Ця субкультура поводиться усередині суспільства порівняно відчудженню, що породжує існування конфлікту із суспільством”.[10] Діяльність соціального працівника повинна бути спрямована саме на подолання і запобігання такого конфлікту і максимально можливе усунення такий девіантной субкультури. Деякі аспекти теорії пенітенціарної соціальної роботи обговорюються в різних аспектах права, педагогіки, психології, психіатрії, соціології, однак, проте, єдиної теорії пенітенціарної соціальної роботи не існує. На нашу думку теоретичне обґрунтування пенітенціарної соціальної роботи також зводиться до психолого-орієнтованих, соціолого-орієнтованих і комплексних моделей. На наш погляд найбільш ефективною моделю пенітенціарної соціальної роботи є саме комплексна. Існує і визначена особливість пенітенціарної соціальної роботи, що полягає в тім, що вона більше чим всі інші напрямки соціальної роботи в суспільстві, ізольована від цього суспільства. І регулюється юридично-правовими нормами відповідно до карного і кримінально-виконавчого законодавства,тоді як всі інші напрямки соціальної роботи спираються в основному на цивільне, адміністративне і соціальне право. Цей факт, безсумнівно, повинний враховуватися при підготовці фахівця з пенітенціарної соціальної роботи, причому як професійної, так і морально-етичної. Необхідно розробити спеціальні програми навчання для підготовки саме соціальних працівників у пенітенціарній сфері, у яких основний упор повинний бути зроблений на правове утворення майбутніх соціальних працівників.

Також у рамках загальної теорії соціальної роботи необхідно розробити єдине теоретичне обґрунтування пенітенціарної соціальної роботи, цього вимагає практична діяльність пенітенціарної системи, перетворення якої і перебудова самих принципів пенітенціарної політики з репресивних на гуманістично-орієнтовані, зусиллями одного МВС України неможливо. Необхідні суспільні інститути, що могли б ефективно регулювати пенітенціарну систему. Одним з таких інститутів і є соціальна робота. Для розробки теоретичних основ Української пенітенціарної соціальної роботи, можливо, звертання до міжнародного досвіду. У країнах Західної Європи і США інститут соціальної роботи в пенітенціарній сфері досить розвитий і гарно теоретично " підкований ". Однак при цьому варто враховувати специфіку ситуації сформованої в пенітенціарній системі сучасної України. Це, звичайно ж, і стереотипи у відношенні засуджених сформовані в нашому суспільстві, і економічна ситуація. Перспективи розвитку соціальної роботи в пенітенціарній сфері в нашій країні дуже великі, тому що пенітенціарна соціальна робота з'єднує в собі знання з різних галузей наук про суспільство і людину, адже, як відомо соціальна робота носить міждисциплінарний характер що дозволяє використовувати у своїй діяльності методики різних наук. У пенітенціарній соціальній роботі особливо важливо те, що вона носить універсальний характер, що дозволяє максимально точно і правильно розглянути проблему кожного клієнта і побудувати оптимальний саме для нього вихід з даної проблеми, чого не може зробити ні психологія яка розглядає тільки психологічні аспекти, ні право розглядаюче тільки правову сторону проблеми.

Соціальна робота дозволяє побачити весь спектр умов необхідних для допомоги клієнтові.

Інститут пенітенціарної соціальної роботи важливий ще і тому, що найчастіше, людина яка знаходиться на волі може вирішити свою проблему шляхом обговорення її з різними фахівцями, до яких він може звернутися в будь-який момент як тільки цього побажає, засуджений у силу істотного обмеження своїх прав просто не має можливості звернутися до кого-небудь за допомогою. Таким чином, можна затверджувати, що соціальна робота в пенітенціарній системі грає дуже важливу роль у забезпеченні необхідними умовами людей, що знаходиться в місцях позбавлення волі, тобто в пенітенціарної системі України.

Принципи діяльності соціального працівника в пенітенціарній сфері

Принципи соціальної роботи є одночасно й елементами наукової теорії й основних правил емпіричної діяльності. Вони поділяються на загальфілософські, загальнонаукові (соціально-політичні, психолого-педагогічні й ін.) і специфічні принципи соціальної роботи. Специфічні принципи соціальної роботи це: принцип універсальності, принцип охорони соціальних прав, принцип профілактики, принцип соціального реагування, принцип клієнтоцентризму, принцип опори на власні сили, принцип максимізації соціальних ресурсів, принцип конфіденційності і толерантності.[11] Усі ці принципи також є і принципами пенітенціарної соціальної роботи, як частини соціальної роботи.

Однак на основі виконаного аналізу можна затверджувати, що соціальна робота в пенітенціарній сфері володіє ще декількома специфічними принципами, це: гуманізм, законність і справедливість.

Принцип законності в діяльності соціальних працівників у пенітенціарній сфері має глибокі моральні підстави. Соціальний працівник повинний сприяти приведенню засудженого до законослухняного поводження. Найбільш загальний зміст принципу законності випливає з ч.2 ст. 15 Конституції України. "Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, посадові особи, громадяни і їхні об'єднання зобов'язані дотримувати конституції України і закони". Особи, що відбувають покарання зобов'язані неухильно дотримувати вимоги законів, що визначають порядок і умови.

При виконанні покарання ,відповідно до нової редакції Виправно-трудового кодексу, засудженим повинні бути роз'яснені в повному обсязі їхнього права й обов'язку, умови праці і відпочинку, передбачені для них законом. Реалізація принципу законності при виконанні карних покарань полягає в тому, що: по-перше, повинно бути строго дотримане правове положення засуджених, забезпечене неухильне виконання ними покладених на них обов'язків і заборон; по-друге, повинна бути забезпечена реальна можливість використання засудженими або особами які представляють їхні інтереси, прав наданих законом.[12] Однак, найчастіше застосування цього принципу до засудженого носить переважно декларативний характер і задача соціального працівника забезпечувати і використовувати даний принцип до засудженого в реальності. Принцип справедливості містить вимоги відповідності між практичною ролю різних людей у житті суспільства і їх соціальним станом, між їх правами й обов'язками, працею і винагородою, правопорушенням і стягненням, заслугами людей і їх визнанням. Невідповідність у цих відносинах розцінюється як несправедливість. У філософській літературі прийнято вбачати в справедливості два аспекти: що зрівнює і розподіляє. Перший зв'язаний з необхідністю забезпечення рівності громадян перед законом, другий аспект говорить, що: "покарання або інший захід кримінально-правового впливу, що підлягає застосуванню до особи яка вчинила злочин, повинні бути справедливими, тобто відповідати ваги злочину, обставинам його здійснення й особистості винного" (ст......УК України). Принцип справедливості повинен реалізовуватися не тільки виконанням кримінально-караних правообмежень, але і застосуванням до засуджених пільг і заохочень. У цілому справедливість - один з найбільш важливих принципів, що повинний забезпечуватися в діяльності соціального працівника в пенітенціарній сфері.

Принцип гуманізму є основним у діяльності соціального працівника, Він знаходить своє вираження в Конституції щопроголошує, що: "людина, його права і волі є вищою цінністю (ст.2). Відповідно до ч.2 ст.21 Основного Закону,"ніхто не повинний піддаватися катуванням, насильству, іншим жорстоким або принижуючим людську гідність звертанням або покаранням". Принцип гуманізму відображений у ст.......України. "Покарання й інші заходи кримінально-правового впливу не можуть мати своєю метою заподіяння фізичних страждань або приниження людського достоїнства". Гуманізм по сформованим у радянській юридичній науці поняттям має дві сторони. Одна сторона виражається в " мінімумі і м'якості репресії". Інша сторона захищає суспільство і допускається існування найсуворіших покарань, аж до страти. На нашу думку таке розуміння гуманізму трохи застаріло тому що воно власне кажучи виправдує період 30-х - початок 50-х рр. ХХ сторіччя в Україні, коли карна репресія була найбільш сувора, а мільйони людей відбували покарання в сталінських таборах і в'язницях. На нашу думку гуманізм у відношенні до злочинця означає насамперед "людське" відношення держави і суспільства до нього і невірно зводити його до усього лише всіляким напрямкам послаблень для засуджених при виконанні покарання. Гуманізм - це відмовлення від так називаного "функціонального" підходу до засудженого, коли він розглядався як "функція", засіб досягнення кримінально-виконавчою системою економічних, фінансових, політичних та інших. цілей.[13] Гуманізм - це насамперед визнання можливості кожного засудженого повернутися до законослухняного життя в суспільстві, це визнання співробітниками кримінально-виконавчої системи, засуджених як рівних собі по їхньому людському єству і сутності. Однак у той же час принцип гуманізму не означає всепробачення, строгість режиму виконання покарання може навіть підсилюватися, але подібні міри не повинні вести до руйнування людського в людині, підривати здоров'я засудженого, перетворювати його в об'єкт маніпулювання. Принцип гуманізму відбиває в міжнародних документах про звертання з засудженими. У такий спосіб принцип гуманізму спростовує та думка, що в'язниця робить жахливої погану людину, а гарну - поганою.

Соціальний працівник більш ніж інші фахівці пенітенціарної системи повинен орієнтуватися на принцип гуманізму у своїй роботі з засудженими, тому що саме він розуміє, що звертаючись з засудженими як з " нижчою істотою" ми тільки викликаємо до прояву гірші якості його особистості, що він виявляє в помсті суспільству. Використовуючи репресивні заходи для відношення до засудженого ми ніколи не зможемо домогтися, щоб засуджений дивився на світ і робив свої вчинки з позицій гуманізму . Тому орієнтація пенітенціарної системи саме на морально-гуманістичні принципи і проведення відповідно до них пенітенціарної політики є найважливішою задачею сучасного суспільства. І проводити в життя ці принципи повинний саме соціальний працівник у виді специфічних особливостей його професійної діяльності.

Функції соціального працівника в пенітенціарних установах

У пенітенціарних установах найважливіші функції соціальних працівників полягають у тому, щоб: разом із засудженими і персоналом-адміністрацією скласти план навчання і роботи в період позбавлення волі; допомогти засудженим перебороти психологічну кризу в зв'язку з перебуванням під арештом; сприяти в їх адаптації до середовища УВП; допомогти організувати вільний час і продовжити навчання; захищати і спостерігати, щоб не порушувалися права засуджених; допомагати порадою родичам ув'язненого в рішенні проблем зв'язаних з позбавленням його волі; допомагати ув'язненому в регулюванні фінансових питань; підготувати ув'язненого до виходу на волю, у тому числі по можливості підшукати йому житло, роботу; регулювати відносини засуджених і персоналу, тому що найчастіше співробітники УВП відносяться до засуджених як до безнадійно непоправних . Також однієї з найголовніших функцій залишається допомога найбільш нужденним у ній групам і категоріям засуджених які і на волі традиційно є об'єктами соціальної роботи. Це насамперед - неповнолітні, молодь, жінки, безробітні, пенсіонери, інваліди.

Одна з найбільш соціально-незахищєних категорій засуджених - інваліди. Розглянемо функції соціальних робітників які допомогають данній категорії засудженим. За статистичними даними і установах кримінально-викнавчій системі відбувають покарання близько 22 000 інвалідів, з яких 54,7 % мають інвалідність 1 та 2 груп, 48 000 засудженних старше 55 років, з них 17,3 % непенсійного віку.

Виконання покарання у відношенні засуджених з інвалідністю і засуджених, пенсійного віку має свої особливості обумовлені необхідністю обліку стану їхнього здоров'я і фізичних можливостей, соціального стану в суспільстві. Виправно-трудовим законодавством для них передбачені особливі умови, пільги, напрямок інвалідів на їхнє прохання у Будинки інвалідів і старих. Соціальні працівники повинні сприяти одержанню інвалідами усіх відзначених пільг наданих чинним законодавством.

Таким чином, розглянувши тільки одну категорію об'єктів допомоги ми спостерігаємо те які різноманітні і численні функції повинний виконувати соціальний працівник у пенітенціарній системі. На сучасному етапі розвитку пенітенціарної системи існує особливість діяльності соціальних працівників яка полягає в тім що, соціальний працівник повинний узяти на себе функції скасованих через фінансових труднощів працівників по виховній, культурно-масовій, правовій і спортивно-оздоровчій роботі.

Тобто можна зробити невеликий висновок про те, що функції пенітенціарного соціального працівника досить різноманітні, починаючи від допомоги в поліпшенні побуту і житлових умов, до психологічного консультування засуджених і персоналу. Однак основними на наш погляд є наступні:

Правова допомога і підтримка засуджених

Психолого-педагогічна діагностика особистості засудженого

Розробка разом з адміністрацією УВП програм соціально-психологічної і професійної реабілітації засуджених.

Адаптація засуджених до середовища УВП.

3.2.Основні напрямки діяльності соціального працівника в пенітенціарній системі.

У теорії прийнято виділяти два основних аспекти соціальної роботи в пенітенціарній сфері: правовий і психологічний. Розглянемо кожний з них.

Правовий аспект соціальної роботи в пенітенціарних установах:

Однієї з функцій соціального працівника в пенітенціарній сфері є правова підтримка і забезпечення засуджених. За роки існування Радянської пенітенціарної системи у персонала й адміністрації виправних установ створилися стереотипи у відношенні засуджених у відповідності, з якими засуджені не мають ні яких прав. Найчастіше права засуджених порушувалися всупереч існуючому законодавству, дуже часто ув'язнені використовувалися в якості безкоштовної робочої сили, однак "праця ув'язнених не є самоціллю. Він повинний усього лише підготувати його до життя після виходу на волю, а це можливо лише тоді, коли тюремні підприємства будуть обладнані як звичайні. Тому що праця є не покаранням або засобом зменшення витрат на утримання засуджених, а винятковий фактор ресоциалізиції засуджених. Виховання працею лише припускає привчення до праці, але треба пам'ятати, що праця завжди менш ефективна ніж утримання, про це свідчить практичний пенітенціарний досвід. При дослідженнях практики застосування покарання у федеральній системі США, американський учений Даниэл Глейзер з'ясував, що тривале утримання знижує рецидив. Отже потрібно використовувати засоби і методи навчання в перевихованні засуджених"[16].

Широке застосування репресій у значній формі обумовлене формування в населення своєрідної правосвідомості зв'язаного з застосуванням до засудженого найжорстокіших мір. Таке положення справ неприпустимо, необхідно регулювати правовідносини засуджених і суспільства. Адже карається людина, позбавленням волі, а не позбавленням умов до нормального існування. У теж час не можна затверджувати про те, що ніякі міри не приймаються, особливо на рівні законодавства. Було прийнято близько 40 указів президента, постанов уряду й інших нормативно-правових актів. ("Про установи й органи виконуючі карні покарання у виді позбавлення волі", "Про внесення змін і доповнень у Виправно-трудовий кодекс СРСР, Кримінальний кодекс СРСР, Кримінально-процесуальний кодекс СРСР та ін.) Схвалена концепція реорганізації кримінально-виконавчої системи, існує програма будівництва в'язниць і слідчих ізоляторів, але в реальності весь стан справ глибоко відрізняється від законодавчо закріпленого. Так у відповідності зі статтею 51 Кримінально-виконавчого кодексу України закріплене матеріально-побутове забезпечення засуджених до позбавлення волі" яке являє собою комплекс організаційних заходів проведених на основі норм кримінально-виконавчого законодавства ,спрямованих на створення умов для забезпечення нормальної життєдіяльності засуджених у період відбування покарання.” Значення матеріально-побутового забезпечення засуджених виявляється в тім, що добре налагоджений побут сприяє моральній зміні особистості засудженого, закріпленню позитивних звичок, привчає його до порядку і дисципліни. Матеріально-побутове забезпечення містить у собі створення належних житлово-комунальних умов, організацію харчування, речового забезпечення і торговельного обслуговування. У виправних центрах регламентація більшості зазначених напрямків матеріально-побутового забезпечення здійснюється на основі норм загального законодавства,. Найчастіше, засуджені не можуть захистити свої права в області матеріального забезпечення, і отут необхідна допомога соціального працівника, що повинний стежити за виконанням основних норм матеріально-побутового і правового забезпечення і забезпеченням законності при виконанні покарання у виді позбавлення волі , при недотриманні цих норм соціальний працівник повинний сповіщати про це відповідним органам і установам. Також соціальний працівник може здійснювати зв'язок між родичами й ув'язненим, стежити за безперешкодним відправленням кореспонденції засудженому і їм самим, допомагати засудженому в регулюванні фінансових питань, питань зв'язаних з відправленням релігійного вірування засудженого. Причому, необхідно відзначити що відправлення релігійного культу дуже важливо для багатьох засуджених, тому що з загального числа засуджених віруючої вважає себе кожен третій. За даними на середину 1995р. серед засуджених православні християни складали 18 300 чоловік, баптисти - 3 900, мусульмани - 2 250 чоловік таким чином, у пенітенціарній системі України утримується приблизно 34 000 віруючих (без обліку засуджених якиі знаходяться у в'язницях і колоніях-поселеннях). Робота конфесіональних організацій, привернення до віри, сприяють поліпшенню взаємин, зміцненню дисципліни і порядку, розширюють контакти з зовнішнім світом, визначають можливість покаяння за вчинене, роблять допомога в моральному вихованні, організації побуту і дозвілля, трудового пристрою.