Основні поняття психології

Размещено на http://www.allbest.ru

1. Особливості психології як науки

Слово "психологія" походить від двох старогрецьких слів: "psych" - душа і "logos" - наука. Отже, це наука про душу.

Як наука, психологія розвинулась з філософії. Перші психологи з'явилися в середовищі філософів, які порушували психологічні проблеми й займалися питаннями душі. На даному етапі психологія - наука про загальні психічні закономірності взаємодії людини із середовищем.

Наука пройшла довгий шлях розвитку, відбувалася зміна розуміння об'єкту, предмету та цілей психології. Можна умовно виділити ряд етапів розвитку наукового розуміння природи психіки та предмета психології як науки:

1 етап - психологія як наука про душу - І тис. до н.е.-ХVІІ ст.;

ІІ етап- психологія як наука про свідомість - ХVІІ ст.-кінець ХІХ ст.;

ІІІ етап- психологія як наука про поведінку, несвідомі психічні явища та цілісні структури психіки - кінець ХІХ ст.-30-ті роки ХХ ст.;

ІV етап- психологія як наука про пояснення психічних явищ людини, розуміння її неповторної індивідуальності та про вплив на неї -

30-ті роки ХХ ст. дотепер.

У ІV ст. до н.е. у філософії з'явилась перша система психологічних знань, яка належала видатному ученому античної Греції Арістотелю. Він вважав, що душа є сутністю живого тіла, "здійсненням" його буття. Свої погляди Арістотель виклав у трактаті "Про душу", який можна розглядати як один з перших в історії людської думки науковий психологічний твір.

У V-IVст. до н.е. грецький лікар Гіпократ зробив першу спробу з'ясувати, чим зумовлюються індивідуальні відмінності у поведінці людей, розробивши гуморальну теорію темпераментів.

У ІІІ ст. до н.е. римський лікар Гален, узагальнюючи досягнення фізіології та медицини, розглянув питання про фізіологічну основи психіки.

Таким чином, в античному світі психологія як наука розвинулася під впливом і філософських знань, і природничо-наукових досліджень у медицині.

Починаючи з ХІІ ст. у зв'язку із розвитком культури поняття "психіка" і "душа" набувають різного сенсу, проте з лінгвістичної точки зору означають одне й те саме.

У ХVІ ст. у західноєвропейських текстах вперше зустрічається термін "психологія". Основним методом дослідження в психології є спостереження та самоспостереження.

ХVІІ ст. відкрило нову епоху в розвитку психологічних знань. Саме в цей період заклались методологічні основи сучасної психології.

Наприкінці ХІХ ст. завершується розвиток психології як складової частини філософії. Психологія стає самостійною галуззю знань. Предметом психології стає свідомість, яку трактують з матеріалістичної або ідеалістичної позиції. У світі починають працювати 45-5- експериментальних психологічних лабораторій та кабінетів, створюються національні психологічні товариства. На початку ХХ ст. виникає ціла низка психологічних напрямів, кожен з яких починає розробляти свій категоріальний апарат. Основні методи дослідження - експеримент, спостереження та інтроспекція.

З 30-х років ХХ ст. у психології з'являється багато нових течій та галузей, кожна з яких визнає свій предмет психології. Одна частина орієнтується на природничі науки, друга - на гуманітарні. Сьогодня психологію не можна вважати природничою наукою, хоча метод, завдяки якому вона отримала самостійність, запозичений нею саме з природничих наук. Не можна її вважати й соціальною наукою, хоча соціум не лежить поза її науковою увагою. Психологія існує на перетині природничих і соціальних наук, але має власне неповторне поле дослідження - психічну реальність (так само і людина не є ані суто біологічною, ані суто соціальною істотою, а являє собою передусім окремий світ - а саме світ психічний).

В сучасних умовах науково-технічного поступу психологія бурхливо розвивається в нерозривному взаємозв'язку з іншими галузями наукового знання і суспільної практики. Психологія як наука становить систему пов'язаних між собою та з іншими науками галузей. Передусім це соціальна, історична, економічна, етична, юридична, політична психологія, психолінгвістика та психологія мистецтва. Нерозривний зв'язок існує між психологією та природничими науками і насамперед між психологією та фізіологією, внаслідок чого сформувалися спеціальні дисципліни - психофізіологія й психофізика. Розв'язання проблем виникнення й розвитку психіки в процесі біологічної еволюції спричинило формування таких галузей знань, як зоологічна та порівняльна психологія. Крім того, на межі природничих наук та психології формується і розвивається ряд напрямів, до яких можна віднести загальну, диференціальну й генетичну психофізіологію.

Важливі психологічні проблеми виникають на перетині педагогіки і психології при вивченні закономірностей розвитку особистості, вікових та індивідуальних особливостей дітей, а також при розробці нових методів навчання й виховання.

Потребують психологічних знань і технічні науки, пов'язані з діяльністю людини в умовах комп'ютеризованих, автоматизованих та автоматичних систем. На перетині технічних і психологічних наук сформувалися спеціальні дисципліни й напрями - психологія праці й інженерна психологія, котрі використовують психологічні знання для оптимізації діяльності спеціалістів, а також для проведення профорієнтаційної, профконсультаційної роботи, відбору кадрів та їх навчання. Ці науки спричинили виникнення науково-прикладного комплексу - ергономіки. Базою об'єднання всіх спеціальних психологічних дисциплін є загальна психологія, яка теоретично й експериментально розробляє фундаментальні психологічні проблеми.

Психічна активність людини спрямована на різні предмети. Задовольняючи свої матеріальні та духовні потреби, як необхідні умови життя, людина шукає й отримує з навколишнього природного та соціального середовища потрібні для цього джерела, набуває знань, планує свої дії, визначає методи й шляхи їх здійснення, докладає великих зусиль, щоб досягти певної мети, переживає успіхи і невдачі. Усе це - психічна активність людини, предмет вивчення психології, яка вивчає, яким чином зовнішній вплив переходить до внутрішнього, психічного відображення і стає регулятором нашої діяльності. А також вона вивчає загальні закономірності психічних процесів і своєрідність їхнього протікання в залежності від умов діяльності і від індивідуально-типологічних особливостей людини.

Коло явищ, які вивчає психологія, у кожної людини виявляється чітко і досить виразно: це наші почуття, думки, образи, сприймання, прагнення, бажання, уява, погляди тощо - все, що утворює внутрішній зміст нашого життя, яке дається нам безпосередньо і належить нам.

Отже, психологія - одна з наук про людину. Вона - метод орієнтування організму в навколишньому світі, регулятор поведінки і діяльності в динамічних умовах середовища

Значення психології серед інших наук постійно зростає. Водночас і світ у своєму динамічному русі стає дедалі складнішим і загадковішим. Виникають нові проблеми людського існування, що вимагають нових наукових підходів, теорій, концепцій, нової методології і нових методів дослідження психічних явищ. Проте це не означає, що все надбане раніше психологією як наукою має бути відкинуто як застаріле і непотрібне. Адже існують одвічні проблеми людського буття, глобальні питання, відповідь на які сучасна наука не може дати без урахування попереднього досвіду.

2. Сприймання. Сутність та основні якості сприймання

Сприймання - це процес відображення у свідомості предметів або явищ оточуючого світу, що в даний час впливають на наші органи чуття, це складна система процесів, завдяки якій у людини виникає суб'єктивний образ дійсності, який називається сприйняттям. Сприймання класифікується за:

- властивостями - предметність, цілісність, структурність, осмисленість, константність;

- за участю аналізаторів - зорових, смакових, слухових, нюхових, рухових, дотикових, больових, органічних.

Результатом процесу сприймання є сприйняття - відображення предметів, подій або станів речі як цілості.

Виділяються п'ять основних властивостей сприймання: безпосередність, упорядкованість, структура, значимість, селективність і стабільність. Сприймання безпосереднє, оскільки відбувається тоді, коли діє збудник. Воно впорядковане, бо спостерігаємо певну цілість, а не безладно розміщені елементи, Те, в якому порядку будемо спостерігати, пов'язано зі значенням, яке даний предмет чи явище має для спостерігача. Ця значимість спричиняється до селективності сприйняття. Ми не не спостерігаємо всього, що відбувається довкола нас, а звертаємо увагу лише на деякі оточуючі предмети. І нарешті, сприймання має певну стабільність - предмет або явище, раз зауважені, будемо подібно розпізнавати й у подальшому. Без цієї риси сприймання орієнтація в оточуючому просторі та будь-яка цілеспрямована діяльність були б ускладнені чи навіть неможливі.

На спосіб сприймання оточуючої дійсності впливають не лише об'єктивні риси об'єктів сприйняття, але й характерні риси особи спостерігача:

- потреби й цінності, що їх особа виділяє й визнає, визначають значимість збудників. Наприклад, коли людина відчуває голод, то потреба пошуку харчів буде мати вирішальний вплив на організацію сприймання, на передньому плані виявиться все, що надається для їжі, а серед цих речей виділяться та продукти, які найбільше смакують - вони будуть мати найбільше значення у процесі сприймання;

- досвід і сподівання - те, що відповідає здобутим раніше знанням, сприймається значно легше й більш докладно, ніж те, з чим ще не стикалися. При організації сприйняття враховується набутий досвід. Так само й те, що відповідає нашим планам сприймається легше, ніж інші речі чи явища;

- пізнавальні схеми - актуальні ставлення чи більш тривалі позиції, особисті погляди, система цінностей та закріплені пізнавальні схеми мають велике значення при сприйманні дії збудників. Якщо вони нові, попередньо незнані й не викликають жодних асоціацій, то особа часто їх не сприймає. Але також, людина часто бачить якийсь краєвид, то врешті перестає його помічати.

За відношенням до психічного життя людини сприймання набуває особливого значення. Різновиди сприймання:

- інтелектуальний - сприймання змісту, розуміння понять і термінів, посиленої дії пам'яті, уваги, мислення;

- емоційний - сприймання художніх, мистецьких творів. Тут провідну роль відіграє безпосередній вплив сприйманого об'єкту на почуття - моральні, естетичні;

- сприймання за змістом - це сприймання простору, руху, часу. Сприймання простору відбувається за участю зору, слуху, дотику. Спеціального органу для сприймання часу немає - важливу роль у цьому відіграють різні органічні зміни, ритмічність їх дії (дихання, серцебиття тощо).

Щоб орієнтуватися в оточуючому світі людина повинна виконувати велику кількість пізнавальних дій, які відбуваються згідно з певними правилами, що їх визначає структура людського мозку, а саме: відчуття та спричинений ними процес сприймання, а також уявлення, увага, пам'ять, мислення.

Однак, деколи зустрічаються явища розладу процесу сприймання, які виявляються в труднощах з розпізнаванням, у спотворенні матеріалу спостереження, у галюцинаціях та фальшивому розпізнаванні. Різних видів порушення процесу сприймання зазнають не лише ті, хто перенесли певні травми і хвороби, але й цілком здорові люди.

Отже, завдяки процесу сприймання живий організм здобуває інформацію про стан середовища, що має визначальне значення для пристосування до зовнішніх умов. Сприймання властиве лише для людини й вищих тварин. На нижчих рівнях наявна лише реакція та збудники.

3. Структура емоційної сфери психічного. Емоційні психічні процеси: емоції, почуття, стани

Зрозуміти поведінку людини неможливо без знайомства зі сферою її емоційного життя. Емоції, які мають ситуаційний характер і типові також для тваринного світу, наприклад страх, а також характерні лише для людини тривалі почуття, як приязнь чи любов, надають людському життю особливого колориту. Емоційні переживання можуть випливати з різних джерел. Існує ряд теорій, покликаних з'ясувати зв'язок між суб'єктивними почуттями й змінами в біологічному функціонуванні організму.

Емоційні переживання мають свій знак, інтенсивність, тривалість і глибину. Можна виділити окремі їх типи з огляду на зміст, інтенсивність і тривалість.

Діяльність людини, її поведінка завжди викликають позитивне або негативне ставлення до неї. Ставлення до дійсності відображується в мозку й переживається як задоволення або незадоволення, радість, сум, гнів, сором. Такі переживання називають емоціями, почуттями. Емоції та почуття здійснюють сигнальну та регулювальну функції, спонукають людину до знань, праці, вчинків або стримують її.

Емоції та почуття органічно взаємопов'язані, але за змістом і формою переживання вони не тотожні.

Емоції - це загальна активна форма переживання організмом своєї життєдіяльності. Розрізняють прості і складні емоції. Переживання задоволення від їжі, бадьорості, втоми, болю - це прості емоції. Вони властиві і людям і тваринам. В людському житті прості емоції перетворилися на складні емоції і почуття, які виникають у результаті усвідомлення об'єкта, що викликаї їх, розуміння їхнього життєвого значення (переживання задоволення при сприйманні музики, пейзажу).

Почуття - це специфічні людські, узагальнені переживання ставлення до людських потреб, задоволення або незадоволення яких викликає позитивні або негативні емоції - радість, любов, гордість або сум, гнів, сором тощо.

Умови життя та діяльності викликають почуття різного рівня активності. Розрізняють стенічні емоції та почуття - ті, що посилюють активність, спонукають до діяльності, та астенічні - ті, що пригнічують людину, зменшують її активність, демобілізують. Характерна особливість емоцій і почуттів полягає в тому, що вони цілковито захоплюють особистість.

Природа емоцій і почуттів органічно пов'язана з потребами. Потреба як нужда в чомусь завжди супроводжується позитивними або негативними переживаннями в різних їх варіаціях. Характер переживань зумовлюється ставленням особистості до потреб, обставин, які сприяють або не сприяють їх задоволенню. У людини як суспільної істоти виникли вищі, духовні потреби, а з ними й вищі почуття - моральні, естетичні, пізнавальні, які не властиві тварині.

Емоції й почуття потребують зовнішнього вияву, який необхідний для зняття внутрішньої емоційної напруги. Емоції впливають на хід пізнавальних процесів і на успішність людських вчинків.

Розвиток емоційності, мотивований індивідуальними рисами організму особи, умовами оточуючого середовища, впливом випадкових подій, а найперше власною активністю, приводить людину на протязі конкретних, чітко виділених періодів до почуттєвої зрілості.

Однак не всі доходять до зрілості в емоційній сфері за однаковий час і на однаковому рівні. Тому великого значення набуває формування почуттєвої сфери життя. Цьому можуть сприяти виховна діяльність, особливо необхідна в дитинстві, та самовиховання, роль якого зростає в дорослому віці. Такі форми впливу конче потрібні для того, щоб людина навчилася зріло виявляти пережиті емоції й почуття та свідомо нести моральну відповідальність за дії, виконані під їх впливом.

4. Поняття особистості в психології. Структура особистості

Особистість - це конкретний людський індивід з індивідуально виявленими своєрідними розумовими, емоційними, вольовими та фізичними властивостями. Особистість виникла й розвинулася у процесі суспільно-історичного розвитку людства, у процесі роботи. Належність особистості до певного суспільства, до певної системи суспільних відносин визначає її психологічну та соціальну сутність. Особистість людини - це емпіричний вимір людської особи, тобто все те, що в людині можна спостерігати або ж про що можна зробити висновки на основі її багатогранної активності. Однією з найяскравіших характеристик особистості є її індивідуальність. Задля кращого розуміння процесів, які відбуваються в особистості, її ділять на складові частини, між якими існує певна залежність. Таким чином, в особистості виділяють: потяги, темперамент, потреби, цінності й характер.

Структуру особистості розглядають по-різному. Одні вважають, що в ній доцільно розглядати лише психологічні компоненти (пізнавальні, емоційно-вольові, спрямованість), інші виокремлюють у ній ще й біологічні аспекти (особливості нервової системи, вікові зміни в організмі, стать), які не можна ігнорувати у процесі виховання особистості. Однак протиставляти біологічне соціальному в особистості не можна, оскільки у структурі особистості вони утворюють єдність і взаємодію.

У структурі особистості розрізняють типове та індивідуальне. Типове є те, що властиве кожній людині і характеризує її як особистість - її свідомість, активність, розумові та емоційно-вольові прояви тощо. Індивідуальне - це те, що характеризує окрему людину - її фізичні та психологічні особливості, спрямованість, здібності, риси характеру, тобто те, чим людина вирізняється від інших людей.

Психолог К.Платонов у структурі особистості виокремлює чотири підструктури:

- спрямованість особистості: моральні якості, установки, стосунки з іншими. Визначається суспільним буттям людини;

- досвід: знання, вміння, навички, звички. Набувається досвід у процесі навчання й виховання;

- форми відображення: охоплює індивідуальні особливості психічних процесів, що формуються протягом соціального життя і виявляються в пізнавальній та емоційно-вольовій діяльності людини;

- біологічно зумовлені функції особистості: об'єднує типологічні властивості особистості, статеві й вікові особливості та їх патологічні зміни, що великою мірою задежать від фізіологічних та морфологічних особливостей мозку.

Психологічна структура особистості дуже складна і багатогранна. Пізнавальна, емоційно-вольова діяльність особистості, її потреби, інтереси, ідеали та переконання, самосвідомість - складові духовного життя особистості, які перебувають у складній взаємодії і в своїй єдності становлять її "Я", яке керує всіма аспектами внутрішнього життя та проявами його в діяльності та стосунках з іншими.

5. Здібності. Поняття про здібності. Структура здібностей. Загальні та спеціальні здібності

психологія наука поняття

Серед істотних властивостей людини є її здібності. Здібності та діяльність, особливо праця, органічно взаємопов'язані. Людські здібності виникли й розвинулись у процесі праці, й виявляються вони в діяльності і у праці. Здібності як рушійна сила відіграли провідну роль у розвитку науки і техніки, створенні матеріальних і духовних багатств, суспільному прогресі. Із розвитком праці та суспільного життя людські здібності розвивалися, змінювалися за змістом і структурою, виникли й розвинулися загальні та спеціальні здібності.

Здібності - це своєрідні властивості людини, її інтелекту, що виявляються в навчальній, трудовій, особливо науковій та іншій діяльності і є необхідною умовою її успіху. Кожна людина здібна до певного виду діяльності. Характеризуючи здібності людини, ми робимо висновки про них з погляду вимог, які висуває до людини навчальна, виробнича, наукова та будь-яка інша діяльність, оцінюємо її як активного діяча, творця матеріальних і духовних цінностей.

Здібності людини спираються на наявні у неї знання, вміння та навички і формуються й розвиваються у процесі набування людиною нових знань, умінь і навичок.

Не можна сказати, що здібності людини зводяться до її вмінь, знань і навичок, ці поняття не тотожні.

Здібності - це такі психологічні особливості людини, від яких залежить оволодіння знаннями, вміннями та навичками, але які самі по собі до знань, умінь і навичок не зводяться. Щодо знань, умінь і навичок здібності постають як певна можливість для оволодіння знаннями, вміннями і навичками. А те, чи перетвориться ця можливість на дійсність, залежатиме від багатьох чинників: форм і методів навчання та виховання, сімейних умов тощо.

Одночасно, заперечуючи тотожність здібностей та важливих компонентів діяльності - знань, умінь і навичок, психологія підкреслює їх єдність. Тільки у процесі спеціального навчання можна встановити, чи має людина здібності до певного виду діяльності. Ігнорування відмінності між здібностями та знаннями в певний момент часто призводить до помилок в оцінюванні можливостей.

Таким чином, між здібностями та знаннями існує складний зв'язок. Здібності залежать від знань, але здібності визначають швидкість та якість оволодіння цими знаннями. Щодо знань, умінь та навичок здібності швидше виявляються не в їх наявності, а в динаміці оволодіння ними, тобто в тому, наскільки за однакових умов людина швидко, глибоко, легко і міцно опановує знання та вміння.

Кожна здібність (наприклад, до малювання, музики, техніки, науки тощо) - це синтетична властивість людини, яка охоплює цілу низку загальних і часткових властивостей у певному їх поєднанні. Структура здібностей визначається конкретною діяльністю і різниться за видами діяльності.

До загальних властивостей особистості належать індивідуально-психологічні якості, що характеризують належність людини до одного з трьох типів людей, визначених І.Павловим як "художній" (властива яскравість образів, вразливість, емоційність - це художники музиканти, актори), "розумовий" (характерне вміння оперувати абстрактним матеріалом, поняттями, математичними залежностями) та "середній".

До часткових властивостей людини належать: уважність (здатність тривало і стійко зосереджуватись на завданні); чутливість (до зовнішніх вражень, спостережливість).

Особливо важливу роль у структурі здібностей відіграє здатність людини мислити. Важливе значення тут мають такі якості мислення, як широта, глибина, якість, послідовність, самостійність, критичність, гнучкість.

Існує тісний взаємозв'язок здібностей і вольових якостей - ініціативності, рішучості, наполегливості, вміння володіти собою, переборювати труднощі.

Характеризуючи здібності, можна виокремити в них загальні (що відповідають не одному, а багатьом видам діяльності - у навчанні, праці, грі, розумовій діяльності) та спеціальні (що відповідають більш вузьким вимогам певної діяльності).

Завдяки загальним здібностям люди успішно оволодівають різними видами діяльності, легко переходять від однієї діяльності до іншої, наприклад учні успішно засвоюють різні навчальні дисципліни.

Спеціальні здібності виявляються у спеціальних видах діяльності. Наявність певних властивостей є підґрунтям спеціальних здібностей. Так, уява - важлива ознака літературних здібностей, абсолютний музичний слух - підґрунтя музичних здібностей.

Загальні та спеціальні здібності взаємопов'язані й доповнюють одні одних. Серед видатних діячів було багато людей, у яких поєднувався високий рівень загальних і спеціальних здібностей - це М.Ломоносов, Т.Шевченко, М.Бородін та ін.

Найвищий щабель розвитку здібностей, що виявляються у творчій діяльності, результати якої мають історичне значення в житті суспільства, у розвитку науки, літератури, мистецтва, називають геніальністю. Геніальність відрізняється від талановитості суспільною значущістю тих завдань, які людина розв'язує. Геній виражає найпередовіші тенденції свого часу.

Кожному історичному етапу розвитку людства відповідає певний рівень розвитку здібностей. У процесі діяльності люди здобувають знання, оволодівають уміннями, навичками, необхідними для розвитку здібностей. В умовах науково-технічного прогресу здібності змінюються, з'являються нові їх різновиди.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Т.Б. Партико. Курс загальної психології. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів (спеціальність "Психологія"). Львів: Видавничий центр ЛНУ ім.. І.Франка, 2002

2. С.Д. Максименко, В.О.Соловієнко. Загальна психологія. Навчальний посібник, 3-тє видання, стереотипне. К.: МАУП, 2007

3. Психологія. З викладом основ психології релігії (під редакцією отця Юзефа Макселона). Львів: "Свічадо", 1998

Размещено на Allbest.ru