Структура особистості, її розвиток

Размещено на http://www.allbest.ru/

Структура особистості, її розвиток

План

1. Поняття «індивід», «особистість», «індивідуальність»

2. Структура особистості, її розвиток

2.1 П'ять потенціалів структури особистості

2.2 Особливості індивідуального розвитку людини за Ананьєвим

3. «Я-концепція»

1. Поняття «індивід», «особистість», «індивідуальність»

Для розуміння природи особистості потрібно з'ясувати співвідношення цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як у класичній, так і в сучасній психології. До їх числа належать поняття індивіда, особистості, індивідуальності.

Людина народжується на світ з генетично закладеними в неї потенційними можливостями стати саме людиною. Не слід вважати, що немовля - це «чиста дошка» на якій під впливом соціуму «пишуть» ознаки людяності. Немовляті притаманні анатомічні та фізіологічні властивості тіла й мозку, що належить тільки людині. Вони забезпечують у перспективі оволодіння прямоходінням, знаряддями праці та мовою, розвиток інтелекту, самосвідомості тощо. Але система біологічних, генетичних, анатомічних, фізіологічних чинників передбачає становлення людини лише в певних соціальних, культурно-історичних умовах цивілізації. Щоб підкреслити біологічну зумовленість новонародженої дитини і дорослої людини самото людського роду та відрізнити їх від тварин, використовують поняття індивіда як протилежне поняттю особини тварини.

Тільки індивідні якості, тобто притаманні людині задатки, анатомо-фізіологічні передумови, закладають підвалини створення особистості.

Особистість - це найскладніше психологічне утворення, особлива властивість, що виникає на певному етапі онтогенетичного розвитку людини. Людина в утробі матері ще не є особистістю, не є суб'єктом. Отже особистістю не народжуються, а народжуються індивідом.

Індивід (від лат. individuum - «неподільний») - це окремий самостійний організм, біологічна істота, представник людської спільноти. Індивід - це людина як одинична природна істота, представник виду Homo sapiens, продукт філогенетичного й онтогенетичного розвитку, єдності вродженого і набутого, носій індивідуально своєрідних природних властивостей. У понятті «індивід» окреслено природне тілесне буття людини.

Термін «індивід» означає, з одного боку, «єдина, нероздільна істота», яка виступає як єдине ціле», та, з іншого боку, «окремий представник людської спільності». ці якості індивіда проявляються на вищому рівні інтеграції суб'єкта - у його індивідуальності.

Індивідний рівень властивостей людини включає статевовікові та конституційні (включаючи нейродинамічні) особливості, які прийнято вважати безособовими передумовами розвитку суб'єкта. Індивідний рівень відображає переважно природні особливості організації психічних процесів, а особистісний - соціально привнесений.

У психологічній науці категорія «особистість» відноситься до числа базових понять. Але поняття «особистість» не є суто психологічним і вивчається всіма суспільними науками, у тому числі філософією, соціологією, педагогікою тощо.

Наявність численних визначень особистості свідчить про складність самого феномену особистості. Кожне із визначень особистості, що є у науковій літературі, підкріплюється експериментальними дослідженнями і теоретичними обґрунтуваннями і тому зумовлюються врахування при розгляді поняття «особистість». Частіше за все під особистістю розуміють людину у сукупності її соціальних та життєво важливих якостей, що набуті нею у процесі соціального розвитку.

Таким чином, особистість - це конкретна людина, взята в системі її стійких соціально обумовлених психологічних характеристик, які проявляються у суспільних зв'язках та відношеннях, визначають її моральні вчинки і мають суттєве значення для неї самої та оточуючих.

З'являючись на світ як індивід, людина включається в систему суспільних взаємовідносин і процесів, у результат чого набуває особливу соціальну властивість вона стає особистістю. Це відбувається тому, що людина, включаючись у систему суспільних зв'язків, виступає у якості суб'єкта - носія свідомості, яка формується і розвивається у процесі діяльності.

«Особистість» - як соціально-психологічна сутність людини, формується в результаті засвоєння людиною суспільних форм свідомості і поведінки, суспільно-історичного досвіду людства (особистістю ми стаємо під впливом життя в суспільстві,виховання, навчання, спілкування, взаємодії).

Соціологія розглядає особистість як представника певної соціальної «групи», як соціальний тип, як продукт суспільних відносин. Але психологія враховує, що у той самий час особистість є не тільки об'єктом суспільних відносин, не тільки відчуває соціальні впливи, але відбиває, перетворює їх, оскільки поступово особистість починає виступати як сукупність внутрішніх умов через яків відбиваються зовнішні впливи суспільства. Ці внутрішні умови являють собою поєднання спадково-біологічних властивостей і соціально обумовлених якостей, які сформувалися під впливом попередніх соціальних впливів. По мірі формування особистості внутрішні умови стають більш глибокими, у результаті один і той же зовнішній вплив може оказати на різних людей різний вплив. Таким чином, особистість - не тільки об'єкт та продукт суспільних відносин, але й активний суб'єкт діяльності, свідомості, самосвідомості.

Особистість є поняттям соціальним, воно виражає все, що є в людині надприродного, історичного. Особистість не є вродженою, але виникає у результаті культурного і соціального розвитку.

Особистість - людина, що активно освоює і цілеспрямовано перетворює природу, суспільство і самого себе, володіє унікальним, динамічним співвідношенням просторово-часових орієнтацій,переживань потребнісного і вольового характеру, змістових спрямованостей, яка забезпечує свободу самовизначення у вчинках і міру відповідальності за їх наслідки перед природою.

2. Структура особистості

2.1 П'ять потенціалів структури особистості

Особистість отримує свою структуру із видової будови людської діяльності і характеризується п'ятьма потенціалами: пізнавальним, ціннісним, творчим, комунікативним і художнім.

Гносеологічний (пізнавальний) потенціал визначається об'ємом і якістю інформації, якою володіє особистість. Ця інформація складається із знань про зовнішній світ (природний і соціальний) і самопізнання. Цей потенціал включає у себе психологічні якості, з якими пов'язана пізнавальна діяльність людини.

Аксіологічний (ціннісний) потенціал особистості визначається набутими нею у процесі соціалізації системою ціннісних орієнтацій у моральній, політичній, релігійній, естетичній сферах, тобто її ідеалами, життєвими цілями, переконаннями та прагненнями. Мова тут заходить про єдність психологічних і ідеологічних моментів, свідомості і самосвідомості, яка виробляється за допомогою емоційно-вольових і інтелектуальних механізмів, розкриваючись в її світовідчутті, світобаченні і сто прагненні.

Творчий потенціал особистості визначається отриманими нею і самостійно набутими вміннями і навичками, здатністю до дій створюючого чи руйнівного, продуктивного чи репродуктивного характеру і мірою їх реалізації у тій чи іншій сфері (чи декількох сферах) труда, соціально-організаторській і критичній діяльності.

Комунікативний потенціал особистості визначається мірою і формами її товариськості, характером і міцністю контактів, що встановлюються з іншими людьми. За своїм змістом міжособистісне спілкування виражається у системі соціальних ролей.

Художній потенціал особистості визначається рівнем, змістом, інтенсивністю її художніх потреб і тим, як вона їх задовольняє. Художня активність особистості розгортається і у творчості - професійному чи самодіяльності, і у «споживанні» творів мистецтва.

Таким чином, особистість визначається не своїм характером, темпераментом і фізичними якостями і т.і., а тим, 1) що і як вона знає; 2) що і як вона цінить; 3) що і як вона створює; 4) з ким вона спілкується; 5) якими є її художні потреби і як вона їх задовольняє, а головне, якою є міра її відповідальності за свої вчинки, рішення, долю.

Особлива і не схожа на інших особистість у повноті її духовних і фізичних властивостей характеризується поняттям «індивідуальність». Індивідуальність виражається в наявності різного досвіду, знань, думок, переконань, у відмінностях характеру і темпераменту, індивідуальність волю ми доводимо, стверджуємо.

Індивідуальність - це своєрідне поєднання особливостей, які відрізняють одну людину від іншої (це індивідуально-неповторні особливості організму, і ті, які варто зарахувати до унікальних властивостей особистості).

Узагальнюючи розглянуте вище, можна стверджувати, що особистість - це системна якість, якої набуває індивід у взаємодії із соціальним оточенням. Ця взаємодія існує у двох головних формах - спілкуванні та спільній діяльності.

2.2 Особливості індивідуального розвитку людини за Ананьєвим

Розглянемо особливості індивідуального розвитку людини з точки зору відомого радянського вченого, засновника ленінградської школи психології, Б.Г. Ананьєва.

Вчений обґрунтував, що кожна людина має яскраву індивідуальність, яка є інтегральною властивістю, яка поєднує природжені і індивідуальні особливості. Через індивідуальність (своєрідне поєднання особливостей, які відрізняють одну людину від іншої) розкривається: своєрідність особистості, її здібності, сфера діяльності якій має надаватися перевага. В індивідуальності виділяються базові властивості і ті, що програмуються. До базових відносяться темперамент, характер, здібності людини. Саме базові якості розкривають динамічні характеристики психіки (емоційність, темп реакцій, активність, пластичність, чуттєвість).

Базові властивості особистості - це поєднання її вроджених і набутих у процесі виховання і соціалізації рис.

Головною силою, що рухає розвиток індивідуальності є її властивості, що програмуються - спрямованість, інтелект і самосвідомість. Індивідуальність володіє особистим внутрішнім психічним світом, самосвідомістю і саморегуляцією поведінки, яке складається і діє як організатор поведінки „Я”.

Б.Г. Ананьєв представляв індивідуальність як єдність і взаємозв'язок властивостей людини як індивіда (психосоматична організація особистості, яка робить її представником людського роду), суб'єкта діяльності і особистості.

Індивідуальність людини являє собою складну структуру, яка є цілісним утворенням з певною організацією властивостей. Функціонування такого утворення можливе лише при взаємодії різних властивостей, які і є компонентами цієї структури.

Першим рівнем такої структури є природна основа (психофізіологічний рівень), другий - психологічні властивості особистості і третій, найбільш високий - соціально-психологічні властивості. Базовим блоком в структурі особистості є індивідуальний досвід особистості, в якому реалізуються в знаннях, уміннях, навичках, звичках і вчинках властивості особистості. Керує цим блоком у вищезгаданій системі самосвідомість.

В цій структурі можна виділити основні блоки:

· Індивідуально-психологічні особливості людини. До них відносяться властивості і тип нервової системи, темперамент, який визначає динамічну сторону особистості, а також характер, який визначає стійку сторону особистості.

· Загальні і спеціальні здібності людини, які мають природну основу у властивостях нервової системи і завдатках.

· Структура інтелекту як цілісне багаторівневе утворення, яке складається із певних елементів пізнавальної діяльності людини.

· Спрямованість особистості, у основі якої знаходиться певна ієрархія потреб, інтересів та переконань.

· Соціальні властивості особистості, які включають моральні якості і соціальну активність.

На основі оцінки властивостей особистості можна скласти психологічний портрет - свій чи іншої людини. В психологічний портрет зазвичай включають: темперамент; характер; здібності; спрямованість, її види (ділова, особистісна, комунікативна); інтелектуальність - ступень розвитку і структура інтелекту; емоційність - рівень реактивності, тривожності, стійкості; вольові якості - вміння долати труднощі, настирливість у досягненні мети; товариськість; самооцінка (знижена, адекватна, підвищена); рівень самоконтролю; здатність до групової взаємодії.

Розвиток індивідуальності людини продовжується все життя. З віком змінюється лише позиція - із об'єкта виховання у родині, школі, вузі вона перетворюється у суб'єкт виховання який має активно займатися самовихованням. Самовиховання і зміни програмованих властивостей особистості забезпечують плідну творчу діяльність і таким чином впливають на зміни певних базових якостей, наприклад характеру. Разом із тим закомплексованість людини не дозволяє їй розкрити себе і тоді виникає думка про недостатні здібності, можливості до професійного зростання людини тощо, хоча насправді ця людина є цілком нормальною, необхідно лише допомогти їй розкритися.

психологія особистість індивідуальність ананьєв

3. «Я-концепція»

«Я-концепція» - це виявлення самосвідомості. Вона становить собою динамічну систему уявлень людини про себе. Ця система становить основу вищої саморегуляції людини, на базі якої вона будує свої стосунки зі світом, що її оточує.

Для того, щоб більш докладно розглянути проблему «Я-концепції» звернемося до підсистеми особистості «свідомість-самосвідомість».

Підсистема особистості «свідомість-самосвідомість» відображає її об'єктивний світ, індивідуальну самосвідомість. Свідомість - здатність людини до рефлексії, адекватного відображення навколишнього світу, подій, що відбуваються в ньому, своєї Батьківщини, обов'язку тощо, а також створення до них свого ставлення.

Через свідомість людина здатна пізнати сутність навколишнього світу, розуміти його та одночасно знати про те, що вона знає або не знає. Необхідною складовою свідомості є знання. Поза знаннями немає свідомості. Усвідомити будь-який об'єкт - значить включити його в систему своїх знань і зарахувати до певного класу предметів, явищ.

Проте свідомість виявляється не тільки в узагальненому знанні навколишньої дійсності, а й у певному оцінному, теоретичному і практичному ставленні до неї. Тому іншою необхідною складовою свідомості є переживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим. Людина усвідомлює не лише об'єкти, їхні властивості та зв'язки, а й їхню значущість для себе, суспільства, що й створює умови для актуалізації механізмів, які забезпечують розгортання цілеспрямованої діяльності. Усвідомлення є актом свідомості, предметом якої є сама діяльність.

Конкретною формою реального усвідомлення людьми об'єктивного світу є мова. Тому свідомість, на думку О.М.Леонтьєва, є відображенням дійсності, немовби заломленим через призму суспільно вироблених мовних значень, уявлень і понять.

Характерними структурними компонентами свідомості є:

· знання про навколишній світ, природу, суспільство. Рівень свідомості перебуває в прямій залежності від рівня опанування знань і досвіду особистості. У процесі суспільно-історичного розвитку в людини виникла потреба в знаннях, яка є головною її рушійною силою, мотивом пізнавальної діяльності;;

· виокремлення людиною себе в предметному світі як суб'єкта пізнання, розрізнення суб'єкта - «Я» та об'єкта - «не Я», протиставлення себе як особистості об'єктивному світу. Характерним є самопізнання, що стало підґрунтям для самосвідомості, тобто усвідомлення власних фізичних і морально-психологічних якостей;

· цілеспрямованість, планування власної діяльності та поведінки, передбачення її результатів. Цей бік свідомості виявляється в самоконтролі та коригуванні власних дій, перебудові змісту їх стратегії і тактики, якщо цього вимагають обставини;

· ставлення до об'єктивної дійсності, до інших людей, до самої себе.

Ставлення особистості до свого оточення виявляється в оцінці предметів та явищ і здатності до критики своїх дій, в яких важливу роль відіграє емоційно-вольова сфера.

Людині властиві також і неусвідомлені форми психічної діяльності (інстинкти та автоматичні дії, потяги тощо). Але несвідоме включається у свідоме, і завдяки цьому людина може його контролювати.

Фокус свідомості може бути спрямований і на самого суб'єкта, на його власну діяльність, його внутрішній світ. Таке усвідомлення людиною самої себе отримало в психології статус особливого феномену - самосвідомості.

Самосвідомість - це здатність людини усвідомлювати саму себе, своє «Я», свої потреби, інтереси, цінності, своє буття і його сенс, власну поведінку й переживання тощо.

Структура самосвідомості людини складна. Вона відзначається різноманітністю форм вияву, які пов'язані з усіма аспектами її психічної діяльності:

· пізнавальної - самокритичність, самоаналіз, самооцінка, само переконання, самоіронія тощо;

· емоційної - самозадоволення,самоповага, самолюбство, само схвалення тощо;

· вольові - самодисципліна, само наказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість тощо.

Самосвідомість у психологічній літературі розглядають як складне утворення в структурі психіки особистості, а образ «Я» - як видове. Образ «Я» - продукт самосвідомості, тобто вияву усвідомлення та оцінки індивідом себе як суб'єкта практичної і теоретичної діяльностей, ідеалів, переконань, які мотивують його активність. Види образів «Я»: соціальне «Я», духовне «Я», фізичне «Я», інтимне «Я», сімейне «Я» тощо, а також «Я» реальне, «Я» ірреальне», теперішнє, майбутнє, фантастичне тощо.

На відміну від самосвідомості, образ «Я», крім усвідомлених компонентів, містить несвідоме «Я» на рівні самопочуття, уявлень. Головна функція образу «Я» - забезпечити інтегрованість, цілісність індивіда, його особисті ту сутність, досягти суб'єктивної гармонійності. «Я» - концепцію вивчають науки про людину і суспільство.

У сучасних психологічних дослідженнях підкреслюється роль образу «Я» як узагальненого механізму саморегуляції особистості, зазначають, що саме образ «Я» забезпечує самототожність (ідентифікацію), особистісну відповідальність, породжує почуття соціальної причетності. Механізм саморегуляції «Я-концепції» виявляється у вербалізованій формі: власного бажання - «я хочу», усвідомлення своїх можливостей - «я можу», вимогливості - «мені потрібно», цілеспрямованості - «Я-прагну».

Індивіди з різними «Я-концепціями» не однаково сприймають світ: правильне чи неправильне, спотворено, наприклад: «Я-реальне» і «Я-ідеальне» не збігаються. Це спричиняє незадоволення розчарування. Від задоволення рівня домагань у досягненні особистості залежить формування важливого компонента самосвідомості - самоповаги. Вона впливає фактично на всі аспекти діяльності людини: включає і задоволеність собою, і прийняття себе, і почуття власної гідності, і позитивне ставлення до себе, і узгодженість свого над особистісного та ідеального «Я». Мотивація досягнення, будучи домінуючою для людини, є також важливим регулятором її розвитку.

Процес самоконцептуалізації змінюється залежно від віку. Уявлення індивіда про себе інтегруються в більш складні системи. Якщо в самосвідомості підлітків, старшокласників в образі «Я» ще немає певної стабільності, їх процес самопізнання перебуває в стані формування, то у студентів спостерігаються значні зрушення в напрямі особистісної сталості «Я-концепції». Самосприйняття в цьому віці стає більш узагальненим, якісно новим. Воно полягає не стільки в кількісний оцінці своїх рис, скільки в прагненні оцінювати себе з позицій нового соціального статусу, здатності до засвоєння професійних знань, готовності до створення сім'ї.

Ідентифікація - це спосіб пізнання, при якому встановлюється подібність об'єктів шляхом знаходження спільного та відмінного в їх ознаках.

У сучасній психології ідентифікацію розглядають у трьох аспектах:

· як процес виявлення подібності одного конкретного індивіда з іншим, а також як ототожнення себе своїх властивостей з персонажами художньо-мистецьких творів, із життєвими зразками поведінки, вчинками осіб референтних груп на основі прийняття їх цінностей;

· як процес бачення суб'єктом іншої людини як проекції себе, уявне наділення її своїми рисами характеру, особливостями ставлення до людей, життя;

· як механізм перенесення себе в простір обставин життя іншої людини, тобто засвоєння особистісних смислів за допомогою емпатії.

Рефлексія. Рефлексивна свідомість виявляється в осмисленні й переживанні людиною як окремої дії, вчинку, так і сенсу буття. Виникнення у людини здатності до рефлексії свідчить про високий рівень її самосвідомості, готовність не лише до пізнання самого себе, корекції своєї поведінки, способу життя. Рефлексія виявляється тоді, коли особистість виокремлює себе із сфери буття, життєвої ситуації та оцінює в співвідношенні з моральними еталонами - чи так «Я» живу?

У результаті вона може змінюватися, переоцінюючи минуле задля майбутнього, вступати в діалог з собою, уявним співбесідником. У психології підкреслюють ідею діалогічної природи, процесу аналізу особистістю себе. Кожен може захищати або засуджувати себе в полеміці, дискусії з собою чи уявним співрозмовником, що сприяє зіставленню різних поглядів, пошуку істини.

Людина переконує себе, коли є протиріччя дій, суджень, коли треба подолати сумнів, прийняти рішення, реалізувати його. Самопереконання може виявлятися в формах самовиправдання та самонавіювання.

Під час розвитку людини рефлексивна свідомість є на різних рівнях і в різних формах. Як властивість індивіда, рефлексивність - це здатність відображати не лише свій образ «Я», а й усвідомлювати сутність своєї взаємодії з іншими людьми. У сфері саме міжособистісних взаємин рефлексія є важливим компонентом моральності поведінки індивіда. Здатність до рефлексії об'єднує функції поведінки та управління людиною своїми вчинками.

Розвиток самосвідомості людини виявляється у самоспостереженні, критичному ставленні до самої себе, в оцінці своїх позитивних і негативних якостей, самовладанні й відповідальності за свої вчинки.

Власне самосвідомість пов'язана із здатністю до рефлексії, до погляду на себе як індивідуальну реальність, окрему від природи та інших людей. Вона стає наявною не лише для інших, а й для себе.

Самосвідомість має свою власну структуру. З одного боку, в ній можна виокремити систему психічних процесів, пов'язану із самопізнанням, переживанням власного ставлення до себе й регулювання власної поведінки. З іншого боку, можна говорити про систему відносно стійких утворень особистості, які виникають як продукти цих процесів. Через самопізнання людина приходить до певного знання про саму себе. Ці знання входять до змісту самосвідомості як її серцевина. Спочатку вони постають у вигляді окремих ситуативних, нерідко випадкових образів себе, які виникають у конкретних умовах спілкування та діяльності. Далі ці образи інтегруються у більш або менш цілісне й адекватне поняття власного «Я». Однак будь-який аспект пізнання, а також людина в цій ролі є невичерпним. Тому самопізнання, як і будь-яка інша форма пізнання, не зумовлює кінцеве, абсолютно завершене знання. Не досить чітко усвідомлюючи його «відкриває» і до того часу користується старими знаннями про себе, старими оцінками, хоча вони насправді вже не відповідають змісту нового психологічного утворення й об'єктивному його вияву.

Самопізнання відображає суб'єктивне уявлення про себе. Внаслідок цього уявлення людини про саму себе не завжди адекватне. Наприклад, мотиви, які людина висуває, обґрунтовуючи перед іншими людьми та перед собою свою поведінку (навіть тоді, коли вона прагне правильно усвідомити власні спонуки й суб'єктивно цілком щира), аж ніяк не завжди відображають ці спонуки, що реально зумовлюють її дії.

Переживання різних емоцій, які супроводжують процеси самопізнання, формують у людини ставлення до себе.

Знання про себе, поєднане з певним ставленням до себе, становить самооцінку особистості.

Однією з підстав для виокремлення видів самооцінки є така її характеристика як адекватність. Відповідно до ступеня адекватності звичайно розрізняють два види самооцінки: адекватну й неадекватну. У свою чергу неадекватна самооцінка щодо еталона, з яким вона порівнюється, може бути завищеною або заниженою.

Самооцінка людини формується під впливом різних чинників. Це й порівняння образу реального «Я» з образом ідеального «Я», тобто з уявленням про те, якою людина хотіла б бути. Це й привласнення людиною таких оцінок і стандартів, які вона отримує від інших людей, насамперед від свого найближчого оточення. І, нарешті, це успішність дій самої людини - як реальних, так і уявних. Незалежно від того, чи лежать в основі самооцінки власні судження людини про себе або інтерпретації суджень інших людей, індивідуальні ідеали або культурно задані стандарти, вона завжди має суб'єктивний характер.

Зміст знань людини про себе і ставлення до себе з початкових етапів формування мають свій «вихід» через процес саморегулювання й самоорганізації особистістю своєї поведінки. Обов'язковою рисою саморегулювання є постійне внутрішнє оцінювання протікання акту поведінки, яке співвідноситься з прямим або передбачуваним оцінюванням його іншими людьми.

Функцію коригування дій або вербальних компонентів поведінки в саморегулюванні виконує механізм самоконтролю, що становить внутрішній звіт особистості про співвіднесення мотиву, мети дії та її ходу. Механізм самоконтролю виявляється у готовності перевести дію в інше річище, внести в неї додаткові елементи. Це немовби спілкування всередині самої особистості - між особистістю в дії та особистістю, що планує дію з певною метою.

Центральною ланкою і мотивом Я-концепції є самоповага. Я-концепція є ядром особистості, важливою частиною самосвідомості людини. До неї входять неусвідомлені уявлення, які узгоджуються й не повинні суперечити усвідомленим властивостям. Я-концепція - стійке, внутрішнє узгоджене й несуперечливе, зафіксоване в словесних визначеннях уявлення людини про саму себе. Вона виконує важливі функції у житті цілого покоління: забезпечує внутрішню узгодженість знань людини про саму себе, сприяє інтерпретації й мотивації нового досвіду і є джерелом очікування якихось дій щодо себе. Термін «Я» багатозначний. Він містить тілесні відчуття, образ тіла; само тотожність («Я» - триваюча цілісність); протяжність («Я» - мої думки, мої речі, моя група, моя релігія тощо), є точкою відліку (егоцентризм) і т.д. Наше «Я» має просторові й тимчасові риси як точки між минулим і майбутнім.

Самоповага - узагальнена характеристика, закладена в ранньому дитинстві, її складно змінити. Синонім до самоповаги - відчуття власної гідності. Рівень самоповаги відображається у переважаючій мотивації.

Т.Шибутіна позує зв'язок бажання влади з низькою самоповагою. Адекватна самоповага передбачає добре регульоване відчуття провини, незалежність від чужих оцінок.

Що нижча самоповага, то більше нетерпимо людина ставиться до критики, гумору.

У.Джемс запропонував психологічну «формулу»:

Успіх

Самоповага= -------------------------------------------------

Рівень домагань

Самоповага визначає адекватність людини в навколишньому світі. Низький рівень самоповаги зумовлює для індивіда неадекватність у значущих для нього сферах, схильність до самообману, боязнь правди, домінування мотиву самоствердження й високий розвиток багатьох форм психологічного захисту. Самоповага визначає характер взаємин з іншими (наприклад, що більше людина не поважає себе, то більше вона не цінує й побоюється інших, прагне самостверджуватися, принижувати своїх партнерів).

Низький рівень самоповаги може виявлятися як відчуття малоцінності, бути прихованим за самовпевненістю й бравадою, виявлятися через постійне зниження своїх можливостей, самоприниження. Люди з низьким рівнем самоповаги, зазвичай, неадекватно оцінюють інших: чекають агресивних дій або похвали.

Адекватність самооцінки й самоповага залежать від виховання в ранньому дитинстві. Якщо дитину сприймають як власність, у неї з'являється відчуття малоцінності. Впливає відсутність емоційної, теплої атмосфери в сім'ї, переважання жорстких заходів, авторитарність і деспотичність батьків тощо. Низький рівень самоповаги потребує значних витрат енергії на психологічний захист. У таких дітей часто формується психологія самокатування, постійний психологічний дискомфорт, комплекси; зазвичай наявна сором'язливість, боязнь помилок, сильний самоконтроль, відсутність спонтанності.

Способи компенсації зниженої самоповаги різні. Можна зменшити рівень домагань. Інші вибирають втечу від себе, своїх проблем і труднощів (тобто формуються різні форми психологічного захисту). Більш гідний шлях - змінити своє ставлення до ситуації й змінити свою поведінку, знизити рівень домагань до своїх можливостей.

У людей із зниженою самоповагою складається велика внутрішня дистанція з іншими людьми. Часто вони відчувають захоплення й пристрасть, які швидко змінюються страхами, занепокоєнням, підозрілістю, неодмінною боязню втратити улюблену людину, ревнощами. Ці суперечливі відчуття пояснюють невпевненість в собі, болісним відчуттям малоцінності, яке змушує вимагати постійних доказів пошани й любові партнера і приводить до гострого переживання самотності й неминучості формування форм психологічного захисту.

Термін «захисні механізми» в 1926 р. запропонував З.Фройд. На його думку, захист - необхідна умова збереження стабільності особистої структури в умовах постійного патогенного конфлікту між різними рівнями самосвідомості.

У широкому значенні психологічний захист - будь-який (свідомий або несвідомий) спосіб, за допомогою якого особистість оберігає себе від дії, як загрожує напруженості, що веде до дезінтеграції особистості.

Загальна її функції - знищення страху й збереження самооцінки.

Досить близьке психологічне поняття, яке позначає стійкі й складні способи психологічного захисту - комплекси. Комплекси - емоційно забарвлена сукупність рис, образів, уявлень щодо власних рис особистості й зовнішності, яка виникає на ґрунті розчарувань, нещастя: виражається у формі захисної, компенсаторної поведінки, коректується.

Найвідоміший - комплекс меншовартості. Він наявний в інших виявах переживання своєї (можливо лише уявної) ущербності, наприклад, комплекс старої діви, комплекс бідних людей, комплекс провінційності, комплекс малого росту, повноти й інших фізичних вад, комплекс невдахи чи комплекс незначного рівня досягнень, сексуальний комплекс.

Самореалізація - здійснення індивідуальних та особистих можливостей «Я» за допомогою власних зусиль, а також сумісної діяльності з іншими людьми. Самореалізація активізується щодо рис, властивостей та якостей людини, які раціонально й морально прийнятні та які підтримує суспільство. Водночас особистість є такою якою вона зробить себе сама, наскільки вона сама себе відчуває. Самореалізація є атрибутом існування особистості.

Самореалізація відіграє найважливішу роль впродовж усього життєвого шляху особистості, фактично визначаючи його. Передумови до самореалізації закладені в природі людини й існують як задатки, які в процесі розвитку людини, формування її особистих властивостей стають основою здатності до самореалізації. Образ світу також змінюється впродовж усього життя людини. Він повинен ставати дедалі повнішим та адекватнішим. Однак умовою успішної самореалізації є динамічна функціональна єдність, де образ світу й образ «Я» ніби врівноважені через адекватне розуміння свого місця у світі й використання адекватних соціальних умінь. У разі порушень цієї рівноваги людині для вирішення проблем самореалізації доводиться шукати умовно-компенсаторні шляхи за типом психологічного захисту.

Найбільш вивченими механізмами психологічного захисту (як перетворення травмуючої інформації) отримали спеціальні назви: заперечення, придушення, раціоналізація, витіснення, проекція, відчуження, заміщення, сновидіння, сублімація, катарсис.

Заперечення - це прагнення уникнути нової інформації, яка є несумісною із уявленнями про себе, що склалися. Захист проявляється в ігноруванні потенційно тривожної інформації, відхилення від неї. Заперечення призводить до того, що деякий зміст а ні зразу, а ні з часом не може дійти до свідомості.

При запереченні відбувається переорієнтація уваги. Її напрямок змінюється так, що людина стає особливо неуважною до сфер життя і певним аспектам подій, які для неї є неприємними і можуть її травмувати. Тим самим вона превентивно (з випереджанням) відсторонюється від них. Під впливом заперечення ми прагнемо про щось не думати, відганяти від себе думки. Коли у чомусь немає можливості признатися собі самому, то найкращим виходом залишається по можливості не заглядати у цей страшний кут. Таким чином діє, наприклад, страх перед невдачею, коли людина прагне запобігти станів, що, на її думку, загрожують поразкою.

Придушення. При придушенні захист проявляється у блокуванні неприємної, небажаної інформації чи при її переводі із системи що сприймає у пам'ять, чи при виході із пам'яті у свідомість. Придушення вступає у дію лише тоді, коли тенденція небажаної дії досягає певної сили. У цих умовах відповідні сліди супроводжують начебто спеціальними мітками, які і утруднюють мимовільне їх пригадування - блокують їх, - хоча інформація, що маркується таким чином, у пам'яті зберігається. Як відомо, для закріплення слідів у довгостроковій пам'яті вони мають бути особливим чином емоційно забарвлені - марковані. Необхідне емоційне забарвлення (оцінка) визначає у наступному доступність слідів довільного пригадування. Коли людина відганяє думку про те, чого вона не хоче зробити, вона говорить собі: «Не дуже вже було потрібно. Існують речі більш важливі», тим самим виявляє негативне емоційне маркування. Оскільки придушення впливає на інформацію, коли вона уже просунулася до системи пам'яті, то ця інформація встигає набути фізіологічних (вегетативних) компонентів. Вони зберігаються і можуть проявлятися у обмовках, описках, невловимих рухах, нав'язливих станах, тобто у різноманітних симптомах.. Ці симптоми у символічній формі відображають зв'язок між реальною поведінкою і придушеною інформацією. Якщо вдається створити умови для усвідомлення причин конфлікту, то він піддається управлінню. Його можна послабити чи взагалі нейтралізувати за допомогою розумової діяльності, яка направлена на перебудову ієрархії особистісних цінностей.

Раціоналізація. Раціоналізація - це захист, пов'язаний із усвідомленням і використанням у мисленні тільки тієї частини інформації, що пригадується, завдяки якій власна поведінка представ як така, що добре контролюється і не суперечить об'єктивним обставинам. При цьому неприйнятна частина ситуації із свідомості віддаляється, особливим чином перетворюється і після цього усвідомлюється, але вже у перетвореному вигляді.

Головна особливість раціоналізації полягає у спробі створити гармонію між бажаним і реальним положенням і тим самим упередити втрату самоповаги. Ця спроба пояснити поведінку, яка не підтверджується об'єктивним аналізом, чи спроба виправдати невдачу і недосягнення цілі.

Раціоналізація може суперечити фактам і законам логіки, але це не обов'язково. Вона може бути розумною і логічною. У цьому випадку її ірраціональність полягає у тому, що заявлений мотив діяльності не є істинним. Наприклад, інколи людина стверджує, що її професійна некомпетентність протікає із поганого фізичного стану: «Якщо б мене перестали мучити головні болі, я б зосередився на роботі». У цьому випадку поради підлікуватися, не перевтомлюватися, розслабитися, очевидно не допоможуть, якщо ця людина тому і хворіє, що на службі від неї немає ніякого толку.

Раціоналізація - це завжди виправдовувальне відношення до своєї поведінки і своїм принципам. При цьому людина може бути впевненою у своїй відвертості. Проте суб'єктивна переконаність у власній відвертості ні в якому разі не може служити критерієм істинності. Мотив вчинку необов'язково співпадає із причиною, які передувала дії, оскільки виправдувальні мотиви часто висуваються і усвідомлюються після реалізації дії.

Коли захист не включився своєчасно, дисонанс, що виникає, переживається як тривога, шкода за чимось. Не отримавши бажаного і засмічуючись з цього приводу, людина, втішаючи себе, говорить: «Не дуже і хотілося». У подібних випадках використовують варіант раціоналізації, що має назву «Зелений виноград». Він спонукає знецінити чи дискредитувати блага, що є недоступними. Його сутність у тому, що при нестачі сил і волі для здійснення наміченого, людина, перебільшує складності для здійснення наміченого, вмовляє себе, що робити цього і не треба. Інший варіант раціоналізації - «Солодкий лимон». Він направлений на перебільшення цінності тих благ, які вже є і важливості отриманого результату.

Таким чином, раціоналізація - це пошук хибних підстав, коли людина не ухиляється від зустрічі із загрозою, а нейтралізує її, інтерпретує безболісним для себе способом. З цією метою реальний стан справ піддається змістовному аналізу, і цьому стану дається таке пояснення, на основі якого людина може перебувати в ілюзії, що діє із розумних і достойних мотивів. Наприклад, у звичайних поясненнях алкоголіків використовується мотивування, яке є прийнятним для оточуючих і самого хворого, при яких він зберігає можливість уявити себе як жертву несприятливих обставин і може відчути себе правим.

Витіснення. Витіснення пов'язано із униканням внутрішнього конфлікту шляхом активного виключення із свідомості (забування) не інформації про те, що відбулося в цілому, а тільки справжнього, але неприйнятного мотиву своєї поведінки. Витіснення направлено на те, що раніше було усвідомлене хоча б частково, а забороненим стало вторинним і тому утримується у пам'яті. Воно означає, що у подальшому цій спонуці, хоча вона і існує, не дозволяється вступати в область свідомості.

Умовою витіснення виступає результат порівняння нової інформації з ідеалом «Я». При несприятливому для особистості результаті такого порівняння деякі потяги відколюються від єдності з іншими, затримуються на шляху руху до реалізації, тобто на найближчий час для них виключається можливість задоволення. Витіснення як форма переживання, що є відсутнім у свідомості, вперше було описано З.Фрейдом. Виключенням мотиву даного переживання із свідомості призводить до його забування. Причина подібного забування - намір запобігти невдоволення, яке викликається даним пригадуванням. Помилки пригадування як наслідок витіснення виникають внаслідок тиску внутрішнього протесту, який змінює хід думки. Аналізуючи матеріал, відносно якого у людини виявляється постійна розсіяність чи вперте забування, можна побачити його приховані спонуки.

Слід пам'ятати, що несвідоме не підвладно часу. Події, які були раніше витісненими і через багато років знову введені у свідомість, не втрачають свого емоційного заряду і діють на свідомість із силою минулого. У цьому смислі і говорять про неможливість коректування того, що є витісненим переживаннями, що відбулися пізніше. Зміни можливі лише у свідомості, тобто в умовах довільного доступу до такої інформації. Розрядка напруги наступить тоді, коли свідомий розумовий процес проникає до місця, де зберігається те, що раніше було витісненим, і там долається опір.

Оскільки події, які є витісненими у несвідоме, зберігають емоційний енергетичний заряд, оскільки вони постійно шукають можливості вийти назовні - пробиваються у свідомість. Для утримання їх у несвідомо у стані потрібен постійна витрата енергії. У той же час, коли витіснений потяг робить спробу пробитися у свідомість, суб'єктивно це відчувається як переживання тривоги, страху без причини. Таким чином, завдяки витісненню деякі потяги не можуть бути задоволеними, але вони уносять із собою у підсвідомість енергетичний заряд, який провокує підвищення емоційності і тривожності, які у свою чергу, спонукають людину змінювати логіку. У цьому випадку під впливом витіснення використовується особливо - афективна (чорно-біла) логіка, пов'язана із наданням переваги крайнім варіантам у оцінці дійсності. У певному смислі це прояв загальної тенденції: при сильному емоційному збудженні людина схильна допускати у свідомість тільки ті уявлення, які є сприйнятливими для її пристрастей, інші ж зразу витісняються. (вочевидь не бачить і не чує, тобто не сприймає факти, які суперечать почуттям). Існує шанс повернути те, що є витісненим у свідомість. Воно може пробитися у свідомість при умові, якщо факт не відкидається, але відкидається його логічність, тобто правильне відношення до нього. «Це було, але ми з ним не погодились». Це спосіб прийняти до відома те, що є витісненим як (за певною причиною) певним чином необґрунтоване, у свій час неправомірне, а тому тоді і неприйнятне. У цих умовах зміст витісненого вже має досягнути свідомості, а його емоційний супровід, із-за чого все відбулося, нейтралізується.

Витіснення може бути не тільки частковим, але витіснена поведінка здатна повністю відновлюватися у стані стресу, при втомі чи ре ласі, а також при прийомі алкоголю, коли знижуються численні форми захисту. Коли витіснення є неповним, то зазвичай залишається не витісненим відношення людини до істинного мотиву. Воно зберігається і проникає у свідомість у трансформованому вигляді як почуття немотивованої тривоги, яка супроводжується інколи соматичними явищами. Наприклад, в учня якому не подобаються уроки гри на музичному інструменті, раптом можуть з'явитися спазми чи судоми у руках.

Проекція. Проекція - вид психологічного захисту, пов'язаний із несвідомими переносом неприйнятних власних почуттів, бажань чи прагнень на інших. Вона можу бути усвідомлена як неусвідомлене відторгнення власних неприйнятних думок, установок чи бажань і приписування іншим людям з метою перекладання відповідальності за те, що відбувається всередині «Я», на оточуючий світ.

Суб'єктивно проекція переживається як відношення, направлене на Вас від Них, тоді як справа полягає навпаки. При проекції людина починає звинувачувати інших утому, що вони роздратовані, у той час як сама відчуває роздратування, заявляє, що її не люблять, хоча у дійсності розлюбила сама, дорікає іншим у власних помилках. Проекція - луна неусвідомлених установок, яка звільняє людину від тривоги відкрити ту чи іншу тенденцію у себе. При виявленні небажаних якостей у інших почуття провини стає слабшим, і це приносить полегшення. Побічні продукти проекції - іронія, сарказм, ворожість.

В якій мірі людина не була б неправою, вона готова звинувачувати всіх, крім себе самого. Наслідки проекції спостерігаються тоді, коли стикнувшись із негідним вчинком, небажаною якістю, людина частково урізає інформацію про це, не усвідомлюючи, що це її власний вчинок чи якість. Пропускаючи у свідомість інформацію про існування несприятливого факту як такого, людина змінює його належність - відносить не до себе, а до іншої особи чи об'єкту, доповнюючи (змінюючи) тим самим витіснену частину інформації.

Внаслідок проекції інформація про себе трансформується таким чином, що не сама людина налаштована вороже, є агресивною, жадібною, а інша особа по відношенню до неї. Можна сказати, що формується образ ворога, а коли дехто бачить ворога, у нього включаються захисні механізми, які дозволяють перекласти, спроектувати відповідальність за власні помилки на «них».

Володіючи позитивною самооцінкою, людина, як правило, впевнена в собі і не потребує демонстрації особливих достоїнств власної персони. У неї немає бажання постійно самостверджуватися. При низькій самооцінці, напроти, людина хронічно невдоволена собою, внаслідок конфлікту між бажаним і реальним образами «Я». Цей конфлікт запускає механізм проекції і тим самим веде к формуванню установки негативного сприйняття оточуючих. Тому низька самооцінка - ключова ланка, яка підвищує імовірність виникнення проекції, а проекція грає помітну роль у формуванні різних упереджень: станових, расових і ті.

Механізм проекції дозволяє зрозуміти, чому той, хто допомагає людині, відчуває до неї велику симпатію, ніж той, у кого не було приводу зробити це. У цьому випадку на іншого проектуються позитивні якості і вчинки, за які цього іншого починають любити. З іншого боку, зло, яке здійснене по відношенню до іншої людини, наприклад жорстоке, несправедливе поводження з нею, знижує привабливість постраждалого в очах кривдника.

Размещено на Allbest.ru