Форми вияву психіки: психічні стани і властивості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Форми вияву психіки: психічні стани і властивості

План

1. Поняття і види станів

2. Стани особистості

2.1 Кризові стани особистості

3. Властивості особистості

3.1 Базові властивості особистості (темперамент, характер, здібності)

3.2 Властивості особистості, що програмуються (інтелект, спрямованість, самосвідомість)

1. Поняття і види станів

Під психічним станом розуміють відносно стійкий рівень психічної діяльності, що визначився у даний час і який проявляється у підвищеній чи зниженій активності особистості. Кожна людина щодня відчуває різні психічні стани. При одному психічному стані розумова чи фізична діяльність протікає легко і продуктивно, при іншому - важко і неефективно. Пізнавальні, емоційні і вольові процеси проявляються у відповідних станах, що визначають функціональний рівень життєдіяльності індивіда.

Психічні стани розділяються на ситуативні і особистісно стабільні. Ситуативні стани характеризуються тимчасовою своєрідністю протікання психічної діяльності в залежності від ситуаційних обставин. До стійких психічних станів особистості відносяться:

· оптимальні і кризові стани;

· межові стани (психопатія, неврози, розумова відсталість);

· психічні стани порушеної свідомості.

Загальнофункціональні стани психічної активності.

Найбільш загальним базовим психічним станом є стан бадьорості - стан оптимальної ясності свідомості, здатності індивіда до свідомої діяльності.

Оптимальна організованість свідомості виражається в узгодженості різних сторін діяльності, підвищеної уважності до її умов.

Рівень оптимальної психічної діяльності людини залежить від внутрішніх і зовнішніх факторів, як земних, так і космічних. Стан здоров'я, емоційні цикли, пора року, час доби, різні фази Луни, протистояння планет і зірок, рівень сонячної активності - все це суттєві фактори нашої психічної активності.

Психічна активність полягає у постійному аналізі важливості інформації, що поступає і знаходження адекватної поведінкової відповіді на ситуації, що змінюються. Бадьорість - стан активної психічної взаємодії індивіда із середовищем.

Рівень бадьорості зумовлюється змістом діяльності людини, його відношенням до цієї діяльності, інтересом, захопленістю.

Бадьорий стан - стан свідомої діяльності. Проте рівні свідомої діяльності можуть бути різними - від екстазу і натхнення до дрімоти. Найбільша працездатність проявляється у людини через 3 і 10 годин після пробудження, а найменша - в інтервалі між 3 і 7 годинами ранку. На загальний психічний стан людини впливає комфортність чи дискомфортність ситуації, ергономічне (ергономіка - наука про оптимізацію засобів чи умов людської діяльності) організаційне середовище, мотивація діяльності і умови її здійснення.

Психічна напруга на протязі тривалого часу призводить до стану втоми - тимчасовому зниженню працездатності внаслідок виснаження ресурсів індивіда. Різко знижуються точність і швидкість операцій, сенсорна чутливість, осмисленість сприйняття, виникають зміни в емоційно-вольовій сфері.

Стан втоми виникає і при монотонному впливі. В цих випадках необхідною є спеціально організована зовнішня стимуляція, направлена на подолання монотонної діяльності людини (використання функціональної музики, кольорових і динамічних змін візуального середовища, що сприймається).

Стан психічної напруги - це комплекс інтелектуальних і емоційно-вольових проявів у складних умовах діяльності. В залежності від гостроти ситуації і індивідуальної підготовленості до її подоланню психічна діяльність індивіда може бути дезорганізованою внаслідок «звуження свідомості» чи надзвичайно мобілізованою на досягнення адаптативного результату.

В екстремальних ситуаціях у багатьох людей відбуваються психічні деформації, які підвищують імпульсивну (часто неадекватну обставинам) активність, знижується логічність і критичність мислення, неадекватно відображаються обставини ситуації, що загрожує. Почуття тривоги гіперболізується, переходить в страх, а інколи і в жах, емоції набувають астенічний характер: виникає фізична слабкість, нерухомість чи хаотичність рухів.

Психічні стани людини залежать від того, які можливі наслідки ситуації вона передбачає і яке значення їм надає. Одні і ті є самі обставини можуть у різних людей викликати різні стани. Чим вищою є небезпека, тим вищою є рівень тривоги, напруги психічної саморегуляції індивіда.

Агресивний стан. До екстремальних агресивних станів належить і підвищена агресивність - стійке прагнення індивіда нанести фізичну чи психотравмуючу шкоду іншим людям.

Агресія може бути фрустраційною (агресія проти тих, хто стає перепоною досягненню важливих цілей), імпульсивною, афективною. Вона може бути навмисною чи інструментальною (коли агресія використовується лише як засіб досягнення цілі).

Агресивність як стійка риса формується у несприятливих умовах психічного розвитку особистості, є показником несформованості у неї соціальної ідентифікації. Чим нижчим є рівень соціалізованості, тим вище рівень агресивності індивіда.

Агресивність індивіда пов'язана із дефектами соціалізації, негативним впливом масової культури, дефектами у психічній саморегуляції індивіда. Проте суттєву роль тут грають і генетичні аномалії, особливості ендоктрінно-гуморальної організації індивіда.

Як прояв дефекту психічної саморегуляції агресивність пов'язана із слабкістю у індивіда антистресового захисту, підвищеним рівнем тривожності. У формуванні агресивних типів відзначається їх рання емоційна деривація (недостатність позитивних емоцій у ранньому дитинстві), жорстокість у поводження, суворість відношення батьків і найближчого оточення.

Часто агресивність розвивається як протидія авторитарної влади у сім'ї, малих групах, коли у індивіда залишається один шанс на самоствердження за допомогою агресивних дій.

Психічна дезорганізація в особистісно важких ситуаціях призводить до загального емоційного захвату всієї свідомої діяльності індивіда - звуженню свідомості. Цей стан супроводжується розладнанням логічного мислення, підвищенню навіюваності і само навіюваності, нав'язливим станам, конфліктній взаємодії із середовищем (стан стресу, афекту і фрустрації).

Сугестивний стан. Здавен людству відоме явище глибокого навіювання, що об'єднується поняттям гіпноз.

Термін «гіпноз» (від грец. - сон) уведений у використання англійським хірургом Дж.Бредом, який вперше почав вивчати це явище. Він виявив велику схожість гіпнотичного стану із станом природного сну.

Скоріш за все: гіпноз - це механізм особливої схильності людини щодо навіюваній силі слова при певних умовах.

Навіюваність людини підвищується в ситуації втоми, психічному послабленні, при надзвичайних впливах. У цих умовах сильний вплив середовища піддається охоронному гальмуванню, а словесні впливи, слабкі у тому числі, набувають великої сили.

Людина охоплена горем, страхом, переляком інстинктивно звертається до іншої людини і підпадає під сильний його вплив, мимовільно «виключає» свою вольову регуляцію. Гіпноз пов'язаний із підсвідомим сприйняттям лідерства іншої людини. Це не означає, що люди, які підпадають під гіпноз є слабкодухими. І сильна волі при гіпнозі блокується. Спрацьовує звичка, яка вкорінена у суспільство людей на протязі тисячоліть - «слідування за лідером». Спрацьовує при цьому біологічно сформований пристосувальний механізм не згасання «сторожового пункту» і у стані глибокого сну реагує на надзвичайно тихий оклик дитини.

Якщо гіпноз - це частковий сон, то сон - частковий гіпноз; в стані сну, як вважають дослідники, перебудовуються, інтегруються враження, що набуті днем, укріплюється довгострокове запам'ятовування. Звідси можливість впливати на психіку індивіда у стані гіпнозу, і в стані сну.

При дослідженні гіпнозу виявлений ефект пост гіпнотичної поведінкового програмування: даний у гіпнотичному сні наказ обов'язково виконується при виході індивіда із стану гіпнозу.

Аутосугестивна (самонавіювання) саморегуляція психічних станів. Здатність людини до навіювання широко використовується у психічній саморегуляції: шляхом самонавіювання, медитації людина здатна значно змінити свій психічний і фізіологічний стан. Слово може бути засобом самонавіювання, може впливати на всі психофізіологічні процеси. Психічні образи, які мимовільно актуалізуються людиною, можуть виявляти такий самий вплив, як і реальні об'єкти. Людина здатна повністю концентруватися на певному образі чи ідеї. Можливим є містичний розлад свідомості, ухід від дійсності.

У психічній саморегуляції індивіда поряд із гетерохтонними навіюванням (навіюванням із боку) суттєве значення має самонавіювання - аутосугестія.

Свідомість людини є діалогічною - і наодинці із собою людина є включеною у соціальне спілкування. Розмірковуючи «про себе», заглиблюючись у свій внутрішній світ, вона взаємодіє із психічними образами соціально засвоєного світу. Внутрішній світ людини є динамічним, він піддається різним рекомбінаціям. Образи уяви можуть боротися проти образів реального світу.

Уся складність внутрішнього життя людини пов'язана із процесами самоаналізу, само програмування і самонавіювання. Ці процеси можуть бути конструктивними і деструктивними. Людині необхідно блокувати негативні фактори, використовувати тільки позитивне самонавіювання.

Втілюючи у свідомість той чи інший образ, ми створюємо певний регуляційний механізм. Створені нами психічні образи добра чи зла, благополуччя чи неблагополуччя, здоров'я чи нездоров'я мають реальну силу.

психічний особистість характер здібність

2. Стани особистості

2.1 Кризові стани особистості

Для багатьох людей окремі життєві і службові конфлікти обертаються психічною травмою, що важко переноситься, душевним болем. Індивідуальна психічна вразливість особистості залежить від її моральної структури, ієрархії цінностей, того значення, яке вона надає різним життєвим уявленням.

Деякі люди є високочутливими до ущемлення почуття гідності, несправедливості, нечесності, інші - до ущемлення їхніх матеріальних інтересів, престижу, внутрішньо групового статусу. Тривала побутова невлаштованість, розпад сім'ї, звільнення з роботи, раптова інвалідність можуть викликати глибокі кризові стани.

На психотравмуючі обставини адаптивна особистість, як правило, реагує захисною перебудовою своїх установок. Суб'єктивна система її цінностей направляється на нейтралізацію травмую чого психіку впливи. У процесі такого захисту відбувається корінна перебудова особистісних відносин. Душевний безлад, що викликаний психічною травмою, заміщується реорганізованою впорядкованістю. У той самий час дезадаптовані особистості наслідують псевдовпорядкованість - соціальне відчуження, ухід у світ мрій, пристрасть до алкоголю і наркотикам.

Соціальна дезадаптація індивіда може проявлятися в різних формах, зокрема:

Стан негативізму - перевага в особистості негативних реакцій, втрата позитивних соціальних контактів.

Ситуаційна опозиція особистості - різка негативна оцінка окремих осіб, їх поведінки і діяльності, агресивність по відношенню донних.

Соціальна відчуженість (аутизм) особистості - стійка самоізоляція індивіда у результаті конфліктних взаємодій із соціальним оточенням.

Відчуженість проявляється у стійкому почутті поодинокості, відторгненості, а іноді у озлобленості. Соціальна відчуженість може набути форми стійкої особистісної аномалії: особистість втрачає здатність враховувати позиції інших людей, різко послаблюється чи повністю гальмується її здатність до співпереживання емоційним станам інших людей, порушується соціальна ідентифікація. На цьому ґрунті порушується стратегічне смислоутворення: індивід припиняє турбуватися про завтрашній день.

Тривалі навантаження, що важко переносяться, нездоланні конфлікти можуть викликати в індивіда стійкий депресивний стан (від лат. - придушення) - негативний емоційно-психічний стан, що супроводжується хворобливою пасивністю. У стані депресії індивід відчуває придушеність, що важко переноситься, тугу, відчай, відстороненість від життя, відчуває безперспективність існування.

В одних психічних станах проявляються стійкі особистісно характерні стани. Але бувають і ситуативні, епізодичні стани особистості, які не тільки не є характерними для неї, але і суперечать загальному стилю її поведінки. Причинами цього можуть бути різні тимчасові обставини: ослабленість психічної саморегуляції, трагічні події, що захопили особистість, психічні зриви, що обумовлені порушенням обміну речовин, емоційними спадами тощо.

Межові психічні стани особистості. Психічні стани, суміжні між нормою і патологією (слабкі форми психічних розладів), називаються межовими станами. До них відносяться :реактивні стани, неврози, психопатоподібні стани, затримка психічного розвитку (розумова відсталість).

Всі межові стани є аномальними, вони пов'язані із порушенням певної суттєвої сторони психічної саморегуляції, які зводяться до наступних особливостей.

· Часта і швидка зміна настрою, недостатність прихоенергетичних можливостей індивіда, підвищена нервово-психічна виснажуваність, слабкість нервової системи.

· Ригідність, малорухомість нервово-психічних процесів, що обумовлює замкненість індивіда, уникання контактів з людьми, гіпертрофія поодинокості, протиставляння оточуючому соціальному середовищу.

· Підвищена збудженість, імпульсивність, гнівливість, образливість, жорсткість, схильність до конфліктним взаємодіям, завищена самооцінка, рівень зазіхань.

· Підвищена конформність, слабохарактерність, інтелектуальна обмеженість, некритичність.

Для поведінки осіб із психічними аномаліями характерними є конфліктність, підвищена імпульсивність, спонтанність спонук, послабленість механізму понятійно-мотиваційної регуляції.

Психічні аномалії можуть бути тимчасовими (реактивні стани, неврози) і стійкими особистісними особливостями (психопатія, розумова відсталість).

3. Властивості особистості

3.1 Темперамент

Засновником вчення про темперамент був давньоримський лікар Гіппократ (Vст. До н.е.), який вважав, що у тілі людини є чотири основні рідини: кров, слизь, жовч та чорна жовч. Назви темпераментів, які походять від цих назв збереглися до наших днів: холеричний походить від слова жовч, сангвіні стичний - від кров, флегматичний - слиз і меланхолічний - чорна жовч. Перевагою тієї чи іншої рідини Гіппократ і пояснював виявлення того чи іншого темпераменту у конкретної людини.

Темперамент має певним набором психологічних характеристик:

Активність - інтенсивність взаємодії з навколишнім світом;

Реактивність - сила і тривалість реакцій після завершення дії стимулу;

Темп дій - швидкість виконання різних дій (мова, ходіння, рух та ін);

Чутливість - тонкість сприйняття зовнішнього світу; Пластичність (або ригідність) - здатність (чи нездатність) до швидкої перебудови в діяльності;

Підлеглість (домінантність) - схильність підкорятися (або підкоряти), бути веденим (або ведучим);

Нейротизм - неврівноваженість, нестабільність;

Емоційність - ситуативні переживання, що виявляються у зацікавленому ставленні людини до когось, до чогось (задоволення - незадоволення, страждання, напруга, збудження - заспокоєність тощо; за емоційністю люди поділяються на емоційно стійких (стабільних) та тривожних (нестабільних);

Емоційна стабільність характеризується врівноваженістю, стійкістю до перешкод, холодністю, негнучкістю, нездатністю співчувати переживанням інших;

Емоційна нестабільність - це постійне емоційне напруження, переживання особистої загрози, підвищена чутливість до невдач і помилок, самозвинувачення, прагнення до самовдосконалення;

Екстраверсія - спрямованість назовні; екстраверти потребують від зовнішнього середовища постійної стимуляції, вони товариські, прагнуть до нових вражень, схильні до ризику, готові до швидких реакцій; їхня поведінка характеризується розкутістю, вони оптимістичні, веселі, запальні та агресивні, сприймають людей і явища поверхнево;

Інтроверсія - спрямованість усередину, на себе; інтроверти живуть багатим внутрішнім світом, чим стримують свою життєву активність. Вони замкнені, мало товариські, загальмовані, серйозні, витримані, люблять порядок, схильні до самоспоглядання, уникають компанії, віддані дружбі з обмеженим колом людей.Темперамент це біологічний фундамент особистості, який базується на властивостях нервової системи, пов'язаний з будовою тіла та обміном речовин в організмі. Темперамент успадковується, а тому зусилля людини мають спрямовуватися не на його зміну, а на те, щоб його знати використовувати для адекватної реалізації у відповідній діяльності. Це зумовлюється тим, що темперамент визначає стиль поведінки людини та способи організації нею своєї діяльності.

Науковий період вивчення темпераменту починається із робіт І.П.Павлова, який виділив низку властивостей нервової системи та описав типи наступним чином: 1-й тип - сильний, врівноважений, рухливий;

2-й тип - сильний, неврівноважений;

3-й тип - сильний, врівноважений, інертний;

4-й тип - слабкий.

Кожний компонент типу нервової системи має свої особливості:

1. Сильний - висока працездатність у тривалій і напруженій праці. Втрачена сила швидко поновлюється. У складних несподіваних ситуаціях людина тримає себе в руках, не втрачає бадьорості, емоційного тонусу; не реагує на слабкі впливи, які її обходять; не звертає уваги на дрібниці, і вони її не відволікають.

2. Врівноважений - поводиться спокійно і зібрано у будь-яких збудливих обставинах; без зусиль затамовує непотрібні й неадекватні бажання, відкидає зайві думки; працює рівномірно, без випадкових злетів і падінь.

3. Рухливий - здатний швидко й адекватно реагувати на зміни в ситуаціях, легко відмовляється від напрацьованих, але вже непотрібних стереотипів і швидко набуває нових навичок, звичок до нових умов і людей; емоції швидко виникають і яскраво виявляються; здатний миттєво запам'ятовувати, має прискорений темп дій і мови.

Основним чотирьом типам нервової системи відповідають чотири типи темпераментів. Так сангвінік характеризується: здатністю легко пристосовуватися до умов, що змінюються, здатністю до опору труднощам життя, рухливістю, товариськістю, широким колом знайомств, частою зміною прихильностей, активністю і працездатністю, швидким переключанням на нову роботу, здатністю до перенавчання, продуктивністю діяльності, оптимістичністю, поверховістю у сприйнятті людей і явищ, нудністю і млявістю за відсутністю зовнішніх стимулів. Для холерика характерно підвищена збудливість, велика життєва енергія, недостатність самовладання, невитриманість, різкість, поривчастість рухів, захопленість новими справами при не витривалості сил, змінність настрою від злету до падіння, нетерпимість, запальність, галасливість. Флегматику притаманна мала чутливість та емоційність, заспокійливість, повільність, врівноваженість, впертість, терплячість, витриманість, самовладання, витривалість, працездатність, інертність, надійність у дружбі, несхильність до змін оточення, вузькість кола спілкування, хороша опірність сильним і тривалим подразникам. Меланхолік характеризується високою чутливістю, емоційною вразливість, пасивністю, загальмованістю, інертністю, сльозливістю та образливістю, боязливістю, тривожністю, невпевненістю у собі, боязкістю, нерішучістю, невиразністю міміки та рухів, настороженістю до всього нового, ніяковістю у присутності нових людей, самостійністю, чутливістю до людей, багатством асоціативного внутрішнього світу.

Особливості емоційності полягає у тому, що людина з певним типом темпераменту має індивідуальну схильність реагувати на ситуацію переважно однією з вроджених емоцій:

Сангвінік - народжується схильним до позитивних емоцій;

Холерик - має схильність до люті і гніву;

Флегматик - не схильний до бурхливого прояву емоцій, а потенційно тяжіє до прояву позитивних емоцій;

Меланхолік - особливо схильний до реакції страху.

Людина, як правило являє собою суміш типів темпераменту при домінуванні одного із складових, до якого приєднуються риси інших. Оцінюючи себе і інших слід пам'ятати, що темперамент не перебудовується, тому слід спрямовувати свою діяльність не на те, що перебудовувати когось, а на те, щоб знайти способи для повної реалізації кожного. Для цього можна порадити взаємодоповнювати риси людини, що притаманні одному типу темпераменту, рисами іншого.

Чисто формально, без урахування специфіки кожної індивідуальності, при організації пар для виконання виробничих завдань, можна виходити із наступного принципу: холерику легше працювати з сангвініком, сангвініку з меланхоліком, меланхоліку - з флегматиком.

Характер (грец. - карбування, відбиток) - це сталі риси особистості, що формуються і проявляються в її діяльності і спілкуванні та зумовлюють типові для неї способи поведінки. Отже, характер є сукупністю певних рис особистості. Кожна риса характеру є рисою особистості, але далеко не кожна риса особистості є рисою її характеру. Для того, щоб бути рисою характеру риса особистості має бути досить виразною; тісно пов'язаною з іншими рисами характеру в одне ціле (що і становить характер); систематично виявлятися в різних видах діяльності, ситуаціях, обставинах. Характер можна визначити як частину структури особистості, в яку входять тільки досить виразні риси особистості, суттєво пов'язані одна з одною як ціле. Існує кілька підходів до класифікації характерів, в основі яких - виділення за певною ознакою їхніх рис.

1. Ставлення до певних аспектів діяльності:

до праці - працелюбство, схильність до творчості, старанність, відповідальність, ініціативність, настійливість або протилежні риси - пасивність, безвідповідальність, лінощі тощо;

до інших, колективу, суспільства - товариськість, чуйність, уважність, колективізм - і замкненість, брутальність, презирство, індивідуалізм;

до самого себе - самоповага, гордість, самокритичність або самолюбство, зарозумілість, самовпевненість, егоїзм;

до речей - акуратність, бережливість, щедрість або неохайність, недбалість, скупість.

Здібності

Не тільки темперамент та характер вносять свій внесок у структуру особистості. Людина вступає у світ як індивід, наділений сукупністю природних властивостей, а його здібності формуються в діяльності, розвиваються на основі генетично визначених задатків. Здібності реалізуються як можливості, в залежності від середовища. Спадковість визначає можливості, а середовище - наскільки до них вдається наблизитися. Спадковість створює лише межі для розвитку здібностей, і то досить широкі і, як правило, не вичерпні, а їх реалізація визначається навчанням і вихованням.

Про здібності людини часто судять по її продуктивності. Але продуктивність залежить не тільки від вроджених задатків, але й від низки інших факторів, перш за все від розвитку відповідної системи операцій, умінь і способів дій у певній конкретній галузі. Рівень розвитку операцій, умінь і навичок залежить від виховання і навчання. Тому часто можна зустріти людей, які є обдарованими, але досягають менших результатів і їх продуктивність досить мала, а менш обдаровані, але ті, що добре навчені, у яких розвинені емоційно-вольові риси характеру, виявляються більш продуктивними.

У сучасній психології під здібностями розуміють особливі властивості психологічної функціональної системи, які виражаються у певному рівні її продуктивності. Кількісні параметри продуктивності системи: точність, надійність, швидкість функціонування. Рівень здібностей визначається мірою можливості вирішити протиріччя між властивостями індивіда і ставленням особистості. Здібності характеризуються також своєрідністю індивідуальних прийомів чи індивідуальним стилем діяльності. Важливим моментом у визначенні здібностей є співвідношення загальних і спеціальних здібностей. Загальні здібності пов'язані із розвитком інтелекту і певних особливостей особистості. Ними є:

Готовність до праці, потреба працювати, працелюбство і висока працездатність;

Риси характеру - уважність, зібраність, цілеспрямованість, спостережливість;

Розвиток творчого мислення, гнучкість розуму, вміння орієнтуватися у складних ситуаціях, адаптативністю, висока продуктивність розумової діяльності.

Загальні здібності визначають схильність людини до широкого спектру діяльності і можливість переключатися з одного його виду на інший. Крім того, загальні здібності виступають як соціально-психологічна основа розвитку спеціальних здібностей до певного виду діяльності. Саме вони визначають ефективність діяльності в ситуаціях, які потребують від особистості виявлення різноманітних, інколи протилежних якостей. Спеціальні здібності визначено тими об'єктивними вимогами, які ставить перед людиною певна галузь виробництва, культури, мистецтва тощо. Кожна спеціальна здібність є синтезом певних властивостей особистості, що формують її готовність до активної та продуктивної діяльності. Здібності не тільки виявляються, а й формуються в діяльності. З розвитком спеціальних здібностей розвиваються і загальні їх сторони. Високі спеціальні здібності мають у своїй основі достатній рівень розвитку загальних здібностей.

Здібності розвиваються в обдарованість, а потім талант.

Поняття обдарованості не має загальновизнаного визначення. Обдарованість - це система здібностей людини, яка дозволяє їй досягнути значних успіхів в одній або кількох видах діяльності.

Талант - високий рівень розвитку здібностей, насамперед спеціальних. Це сукупність здібностей, що дають змогу отримати продукт діяльності, який вирізняється новизною, високим рівнем досконалості та суспільною значущістю.

Талант може виявитися в усіх сферах людської праці: в організаторській і педагогічній діяльності, в науці, техніці, у найрізноманітніших видах виробництва.

Геніальність - найвищий рівень творчих виявів особистості, який втілюється у творчості, що має історичне значення для життя суспільства. Геній, образно кажучи, створює нову епоху в своїй царині знань. Для генія характерні творча продуктивність, оволодіння культурною спадщиною минулого і водночас долання старих норм і традицій. Геніальні особистості своєю творчою діяльністю сприяє прогресивному розвитку суспільства.

3.2 Властивості особистості, що програмуються

Інтелект

У повсякденному житті ми , коли говоримо про інших, вживаємо вислови - „інтелектуал”, „зовсім без інтелекту”. Розуміючи під інтелектом щось дуже добре для людини, її розум, вдумливу поведінку, здатність до навчання.

Так що ж таке інтелект? У сучасній психології існує, як мінімум, три трактування поняття інтелект.

1) Біологічне трактування: „здатність свідомо пристосовуватися до нової ситуації”.

2) Педагогічне трактування: „здатність до навчання”.

3) Структурний підхід сформульований А.Біне : інтелект, як „здатність адаптувати засоби і цілі”. З точки зору структурного підходу, інтелект - це сукупність тих чи інших здібностей.

Сукупність пізнавальних процесів людини визначає його інтелект.

Стрижень інтелекту складає здатність людини виділити у ситуації істотні властивості і привести свою поведінку у відповідність до них. У такому розуміння виділяють два основних компоненти інтелекту: інтелект як спосіб пізнавати оточуючий світ і як спосіб регуляції поведінки на основі цього пізнання.

Інтелект є одним із найбільш складних і багаторівневих утворень людської психіки. У нього входить по-перше, система психічних процесів, за допомогою якої людина відображає і пізнає оточуючий світ. В цій системі три базових блоки: увага, пам'ять, мислення. Шлях пізнання від відчуття, сприйняття, уявлення до абстрактного мислення. По-друге, блок оцінки ситуації; по-третє, прийняття рішення; четверте, регуляція поведінки. Завершується вся система інтелекту самооцінкою і самоконтролем. Емоції особливо сильно підключаються до блоку оцінки ситуації, прийняття рішення і регуляції поведінки.

Виходячи з цього інтелект - це система психічних процесів, які забезпечують реалізацію здібностей людини оцінювати ситуацію, приймати рішення і у відповідності до цього регулювати свою поведінку.

Серед функцій інтелекту однією з найважливіших є взаємодія з оточуючим середовищем через адаптацію до нього, тобто вміння орієнтуватися в умовах і відповідно будувати свою поведінку. Адаптація здійснюватися двома шляхами - асиміляцією та акомодацією. Асиміляція - пристосування ситуації через зміну умов, обставин до людини, її індивідуального стилю діяльності. Акомодація - пристосування людини до ситуації, що змінюється, через зміну стилю мислення.

В психології існує поняття загального інтелекту і двох його підструктур.

Під загальним інтелектом розуміють складну інтегральну якість, певний синтез властивостей психіки, які забезпечують у сукупності успішність будь-якої діяльності. Виділяють також дві підструктури загального інтелекту - вербальний і невербальний інтелект.

Вербальний інтелект - інтегральне утворення, функціонування якого здійснюється у мовно-логічній формі і ґрунтується переважно на знання. Невербальний інтелект - інтегральне утворення, функціонування якого пов'язано із розвитком наочно-дієвого мислення, що ґрунтується на зорові образи і просторові уявлення.

До найважливіших характеристик інтелекту належать:

Глибина - здатність усвідомлювати сутність предметів і явищ, розуміти причини їх виникнення та закономірності їхнього розвитку (перебігу) тощо;

Критичність - оцінка предметів і явищ з бажанням піддати сумніву гіпотези, концепції, явища;

Гнучкість - здатність переключатися з однієї ідеї на іншу, в тому числі протилежну власній;

Широта розуму - здатність бачити проблему широко, у взаємозв'язку з іншими явищами;

Швидкість - здатність продукувати багато ідей та швидко вирішувати завдання;

Оригінальність - здатність продукувати нові ідеї, що відрізняються від загальноприйнятих поглядів;

Допитливість - потреба завжди знаходити найкраще рішення.

Найбільш ефективно свої здібності реалізують люди, у яких гармонійно розвинений як вербальний, так і невербальний інтелект, як загальні, так і спеціальні здібності.

Крім пізнавального, існує також професійний та соціальний інтелект. Професійний - орієнтований на спеціалізацію в діяльності, на це підстроюється його структура.

Соціальний інтелект - вміння вирішувати проблеми між особистісних відносин, знаходити раціональний вихід із ситуації.

Спрямованість - це властивість особистості, що становить собою систему взаємопов'язаних внутрішніх спонукань, які спрямовують та орієнтують її життєвий шлях у соціальному просторі й часі.

Під спрямованістю розуміють систему домінуючих мотивів. Провідні мотиви підпорядковують собі всі інші й характеризують будову всієї мотиваційної сфери людини. Виникнення ієрархічної структури мотивів є передумовою стійкості особистості.

Головними компонентами спрямованості є усвідомлені мотиви поведінки: цілі, інтереси, ідеали, переконання особистості. Їхня стійка ієрархія дає змогу в певних межах передбачити загальну спрямованість особистості, її вчинків. Проте на поведінку людини впливають не тільки усвідомлені, а й мало усвідомлені мотиви. Їхнє співвідношення визначає поведінку людини в новій ситуації.

Спрямованість особистості виявляється через конкретну діяльність, вчинки і поведінку. Саме вона спрямовує рух особистості в соціальному просторі й часі. А в основі спрямованості особистості лежить відповідна мотивація. Вона складається із взаємозв'язку якостей, цілей і потреб особистості, які є стимулами і важливі для досягнення мети і ситуації. Мотивація виникає періодично.

Сила мотивації та стійкість лінії поведінки особистості не лише інша в різних людей, а й змінюється з часом. Мотивація спрямована на кожну з цілей поведінки. Мотивація має такі компоненти: активація, напрям і цілеспрямоване управління ставленням.

· Активацію розуміють як спонуку до дії.

· Напрям визначають як особисте рішення про вибір мети.

· Управління поведінкою пов'язано з тими чинниками, які сприяють реалізації поведінки, аж до досягнення мети.

Мотиви завжди є спонукальною силою. Вони входять у структуру когнітивних та емоційних процесів, але на них нашаровуються життєві установки.

На основі домінуючої мотивації людини розрізняють три основні види спрямованості: спрямованість на взаємодію, спрямованість на завдання (ділова спрямованість) і спрямованість на себе (особиста спрямованість).

Спрямованість на взаємодію спостерігається в тих випадках, коли вчинки людини визначаються потребою у спілкуванні, прагненням підтримувати добрі стосунки з колегами тощо.

Спрямованість на завдання, або ділова спрямованість, відображає перевагу мотивів, які породжуються діяльністю: інтерес до процесу праці, безкорисливе прагнення до опанування нових навичок та умінь. Людина з такою спрямованістю орієнтується на співпрацю з колективом, домагається найбільшої продуктивності праці - своєї та інших людей, намагається обґрунтовано довести свою думку, яку вважає корисною для виконання завдання.

Спрямованість на себе, або особиста спрямованість - для неї характерна перевага мотивів досягнення особистих цілей.

Размещено на Allbest.ru