Психологія та фізіологія людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний авіаційний університет

Інститут заочного та дистанційного навчання

Контрольна робота

з дисципліни: Психофізіологія

Варіант № 6

Виконала студентка 3 курсу

Спеціальність психологія

Ігнат'єва Євгенія Юріївна

Залікова книжка № 090416

м. Лубни 2011 р.

Завдання № 6

1. Розкрийте суть психофізіологічної проблеми: єдність та співвідношення психологічного і фізіологічного в людині

Уперше про несвідомі аспекти психіки почав говорити німецький філософ і математик Готфрід Лейбніц (1646-1716), який відкрив диференціальне та інтегральне обчислення. Саме він висловив думку про єдність тілесного і психічного. Підставою для такої єдності мислитель вважав духовний початок. Світ складається з безлічі монад (від грец. «монос» - єдине). Кожна з них «психічна» і наділена здатністю сприймати все, що відбувається у Всесвіті. Погляди вченого перекреслювали Декартову концепцію про рівність психіки і свідомості. Згідно з Лейбніцом, «переконання в тому, що в душі є лише такі сприйняття, які вона усвідомлює, є джерелом найбільших помилок».

У душі безперервно відбувається непомітна діяльність «малих перцепцій». Цим терміном Лейбніц позначив неусвідомлювані сприйняття. Усвідомлення сприйнять стає можливим завдяки тому, що до простої перцепції (сприйняття) приєднується особливий психічний акт - апперцепція, зокрема увага й памґять.

Співвідношення духовних і тілесних явищ Лейбніц виразив формулою, відомою як психофізичний паралелізм. Ці явища не можуть, усупереч поглядам Декарта, впливати одні на одних. Залежність психіки від тілесних дій - це ілюзія. Душа і тіло здійснюють свої операції самостійно й автоматично. Проте божественна мудрість позначилася в тому, що між ними є гармонія.

Отже, ідеї Лейбніца змінили й розширили уявлення про психічне. Особливо важливим стало визнання існування так званої несвідомої психіки.

Внесок у розмежування психіки й свідомості зробили дослідження гіпнозу, які стали популярними в Європі завдяки діяльності австрійського лікаря Месмера, що пояснював свої гіпнотичні сеанси дією магнітних закінчень (флюїдів). Згодом, відкинувши месмеризм, англійський хірург Бред став прихильником фізіологічного трактування гіпнозу (запропонувавши термін «нейрогіпноз»). Однак далі вирішальну роль він надав психологічному чиннику.

Під час використання гіпнозу в практиці медиків спостерігали факти психічно регульованої поведінки з вимкненою свідомістю (тим самим підтримувалося уявлення про несвідому психіку). Щоб ввести в гіпнотичний стан, потрібний «раппорт» - створення ситуації взаємодії між лікарем і пацієнтом: несвідома психіка, яку оголює гіпноз, є соціально несвідомою. Адже її ініціює й контролює інша людина.

Біхевіоризм, а разом з ним психоаналіз, ущент підірвали психологію свідомості. Учені доводили, що за покровом свідомості існують могутні пласти неусвідомлюваних субґєктом психічних сил, процесів і механізмів.

Про те, що сфера психічного простягається за межами явищ, які досліджує субґєкт і про які він здатний відзвітувати, говорили й до того, як психологія набула статусу досвідченої науки. Але змінив у такому руслі предмет цієї науки саме психоаналіз.

Саме психоаналізом назвав своє вчення австрійський лікар Зиґмунд Фройд (1856-1939). Як і багато інших класиків сучасної психології, він тривалий час вивчав центральну нервову систему, набувши солідної репутації фахівця в цій галузі. Ставши лікарем, лікуючи хворих на психічні розлади, він спочатку намагався пояснити їхні симптоми динамікою нервових процесів (використовуючи, зокрема, сечєновське поняття гальмування). Однак що більше він заглиблювався в цю сферу, то гостріше помічав незадоволеність. Ні в нейрофізіології, ні в панівній тоді психології свідомості він не бачив засобів, що давали б змогу пояснити причини патологічних змін у психіці своїх пацієнтів. А не знаючи причини, доводилося діяти наосліп, оскільки лише усунувши їх, можна було сподіватися на терапевтичний ефект. Шукаючи вихід, замість аналізу свідомості він вдався до аналізу прихованих, глибинних шарів психічної активності особистості. До Фройда вони не були предметом психології. Після нього стали його невід'ємною частиною.

Першим імпульсом до їхнього вивчення стало застосування гіпнозу. Навіявши загіпнотизованій людині, щоб вона здійснила яку-небудь дію після пробудження, можна спостерігати, як людина, виконуючи її при повній свідомості, але не знаючи справжньої причини, починає придумувати для неї мотиви, щоб виправдати свій учинок. Справжні причини від свідомості приховані, але саме вони керують поведінкою. Саме ці сили почав аналізувати Фройд і його послідовники. Вони створили один з наймогутніших і найвпливовіших напрямів у сучасній науці про людину, названий психоаналізом. Використовуючи різні методики тлумачення психічних виявів (вільний асоціативний потік думок у пацієнтів, образи їхніх сновидінь, помилки пам'яті, обмовки, перенесення пацієнтом своїх відчуттів на лікаря та ін.), вони розробили складну й розгалужену систему понять, оперуючи якими, описували глибинні «вулканічні процеси», приховані за свідомістю.

Основним серед цих процесів було визнано сексуальну енергію потягу. З дитинства в умовах сімейного життя вона визначає мотиваційний ресурс особистості. Зазнаючи різних трансформацій, вона пригнічується, витісняється і, однак, проривається крізь «цензуру» свідомості обхідними шляхами, розряджаючись у різних симптомах, зокрема патологічних (розлади рухів, сприйняття, памґяті тощо).

Цей погляд зумовив перегляд колишнього трактування свідомості. Її активну роль у поведінці не відкидали, але уявляли істотно іншою, ніж у традиційній психології. Її ставлення до несвідомої психіки вважали невідворотно конфліктним. Водночас тільки завдяки усвідомленню причин пригнічених потягів і потаємних комплексів вдається (за допомогою техніки психоаналізу) позбутися душевної травми, яку вони завдали особистості.

Відкривши обґєктивну психодинаміку і психоенергетику мотивів поведінки особистості, приховану «за лаштунками» її свідомості, Фройд змінив розуміння предмета психології. Психотерапевтична діяльність Фройда і його послідовників оголила важливу роль мотиваційних чинників як об'єктивних, отже, незалежних від того, що нашіптує «голос самосвідомості», регуляторів поведінки.

Ученням Фройда опанувало чимало його учнів, серед них були ті, хто створив власний напрям, - Альфред Адлер (1870-1937) та Карл Юнг (1875-1961).

К. Юнг назвав свою психологію аналітичною, А. Адлер - індивідуальною. Біля витоків психоаналізу їхні імена були тісно пов'язані. Першим нововведенням Юнга було поняття «колективне несвідоме». У несвідому психіку індивіда можуть, за Фройдом, увійти явища, витіснені з свідомості. Юнг вважав, що вони ніколи не можуть бути індивідуально надбаними, а є дарами далеких предків. Аналіз дає змогу визначити структуру цього дару, що його творять кілька архетипів.

Приховані від свідомості організатори особистого досвіду, архетипи виявляються у сновидіннях, фантазіях, галюцинаціях, а також у творах культури. Юнг запропонував популярний згодом розподіл людських типів на екстравертів - спрямованих назовні, зосереджених на соціальній активності та інтровертів - спрямованих усередину, зосереджених на власних потягах (які Юнг, слідом за Фройдом, назвав «лібідо», однак вважав неправомірним ототожнювати їх із сексуальним інстинктом).

Адлер, модифікуючи початкову доктрину психоаналізу, виокремив як чинник розвитку особистості відчуття неповноцінності, породжене, зокрема, тілесними дефектами. Як реакція на це відчуття, виникає прагнення до його компенсації і надкомпенсації, щоб досягти переваги над іншими. У «комплексі неповноцінності» приховано джерело неврозів.

Психоаналітичний рух набув значного поширення в різних країнах. Зґявлялися нові повґязані з динамікою неусвідомлюваних потягів варіанти пояснення і лікування неврозів, комплексів, психічних травм. Змінювалися також уявлення самого Фройда про структуру й динаміку особистості.

Водночас уявлення про психіку розширилося. У ній не лише виявили свідомі та несвідомі пласти психіки, а й стверджували, що вона (психіка), по-перше, може існувати й поза організмом; по-друге, тісно пов'язана з попереднім розвитком людства і Всесвітом; по-третє, містить змістовні та інформаційні аспекти життєдіяльності минулого, теперішнього і майбутнього.

У цьому контексті важливим є досягнення транс персональної психології. Трансперсональні переживання інтерпретують ті, хто переживав їх як повернення в історичні часи й дослідження свого біологічного та духовного минулого, коли людина проживає спогади з життя предків, зі своїх втілень.

Трансперсональні явища містять не тільки трансценденцію, подолання часових барґєрів, а й трансценденцію просторових обмежень. Сюди належать досвід злиття з іншою людиною в стані двоєдиності (тобто відчуття злиття з іншим організмом в один стан без втрати власної самоідентичності) або досвід повного ототожнення з іншим, підлаштування до свідомості цілої групи осіб або розширення свідомості до такого ступеня, що здається, ніби нею охоплено все людство. Аналогічно індивід може вийти за межі суто людського досвіду і «підключитися» до того, що виглядає як свідомість тварин, рослин або навіть неживих обґєктів і процесів. Важливою категорією трансперсонального досвіду з трансценденцією часу і простору будуть різноманітні явища екстрасенсорного сприйняття, наприклад, досвід існування ззовні тіла, телепатія, прогноз майбутнього, ясновидіння, переміщення в часі та просторі, досвід зустрічей з душами померлих або з надлюдськими духовними єствами (архетипні форми, божества, демони тощо).

Під час трансперсональних переживань люди часто одержують доступ до докладної езотеричної інформації про відповідні аспекти матеріального світу, яка значно перевершує їхню загальну освітню підготовку й специфічні знання з цієї галузі. У розповідях людей після трансперсональних переживань і переживань епізодів ембріонального існування, моменту запліднення і фрагментів свідомості клітини, тканини й органа були точні медичні відомості про анатомічні, фізіологічні аспекти процесів, що відбувалися.

Так само спадковий досвід, елементи колективного й расового несвідомого (в юнгівському значенні) і «спогади минулих втілень» часто містять прикметні деталі історичних подій, костюмів, архітектури, зброї, мистецтва або релігійної практики стародавніх культур (про що людина знати ніяк не могла).

Трансперсональний досвід іноді містить події з мікрокосму і макрокосму, зі сфер, недосяжних безпосередньо людським органам чуття, або з періодів, що історично передують появі Сонячної системи, Землі, живих організмів. Ці переживання чітко вказують, що якимсь нез'ясовним наразі чином кожен з нас має інформацію про весь Всесвіт, про все, що існує, кожен має потенційний емпіричний доступ до всіх його частин і в певному розумінні є одночасно всією космічною системою й нескінченно малою її частиною, окремим і незначним біологічним єством.

Під час трансперсональних переживань люди часто відчувають яскраві та складні епізоди з інших культур та інших історичних періодів, проживають епізоди зі своїх попередніх життів. У процесі розгортання цих переживань людина зазвичай розуміє, що певні особи з її реального життя нагадують важливих осіб-учасників із ситуацій карм її попередніх життів. Міжособове напруження, проблеми й конфлікти з ними людина часто впізнає й інтерпретує як прямі наслідки деструктивних патернів карм.

Повторне проживання й досвід такий ситуацій-спогадів карм дає полегшення, звільнення від обтяжливих кармічних «зав'язків», причому відчуття й поведінка людей, у яких індивід під час трансперсональних переживань побачив дійових осіб його попередніх втілень, мають тенденцію змінюватися в специфічному напрямі, який збігається з курсом подій під час трансперсональних переживань під час ребефінгу або голотропного занурення. Важливо підкреслити, що ці зміни відбуваються абсолютно незалежно, навіть якщо причетні до них особи перебувають за тисячі кілометрів і не було контакту й спілкування з цими особами.

Ми також дотримуємося поглядів, згідно з якими психіка, по-перше, формується на основі взаємодії різних форм психічного, теперішнього й минулого; по-друге, поєднує чотири рівні - несвідомий, підсвідомий, свідомий і надсвідомий, які виконують певні функції.

Крім цього, ми визнаємо можливість окремого й незалежного від людського мозку існування психічного у психіці й поза нею.

Психічне - це те, що містить психоенергію будь-якої полярності і може взаємодіяти з психікою та іншим психічним.

У психічному його психоенергії закодовані в думки, почуття, вольові акти, стани, ідеї, установки та інше, які є несвідомі, підсвідомі, свідомі й надсвідомі для індивіда, а також різні за величиною енергетичного потенціалу. Водночас кожна думка, висловлювання, емоція, почуття, вчинок, дія, акт поведінки й сама поведінка та діяльність і окремого індивіда, і будь-якої соціальної спільності містить певний заряд психоенергії, який викидається (впливає) на інші суб'єкти соціального буття.

Матеріальні, інформаційні, історичні, духовні, політичні, ідеологічні, військові, навчально-бойові, бойові, екстремальні, космічні, планетарні, дієві, мисленні, чуттєві та поведінкові форми існування психічного трансформуються (розобґєктивуються) в певний психопотенціал, а останній, у разі відповідних умов, обґєктивується у вказані форми існування психічного.

Психоенергетичний потенціал може бути і позитивним, і негативним.

Звґязок і взаємодія психіки з людським мозком, психіки і психічного відбувається на енергетичному рівні. Це засвідчує, по-перше, існування в просторі й часі (Всесвіт) різних видів і форм психоенергії; по-друге, її здатність обґєктивуватися і розобґєктивуватися; по-третє, можливість взаємодії з іншими видами й формами психоенергії; по-четверте, миттєво передаватися й сприйматися в просторі й часі; по-п'яте, її здатність зберігати змістовно-інформаційний та енергетичний потенціал.

2. основна функція ретикулярної формації полягає в:

а) контролювання ендокринної системи;

б) координація рухів;

в) регуляція тонусу головного мозку.

Вірна відповідь виділена кольором.

Завдання 15

1. Визначте структурні одиниці та функціональні особливості спинного мозку.

Спиннимй момзок -- нижній відділ ЦНС, розташований в хребтовому каналі. Він починається на рівні нижнього краю отвору потиличної кістки і є безпосереднім продовженням довгастого мозку (нижня частина головного мозку), а внизу закінчується конічним звуженням, від якого вниз відходить кінцева нитка, сформована із сполучної тканини. Ця нитка спускається в крижовий канал і прикріплюється до його стінки. Спинний мозок у дорослої людини являє собою тяж довжиною 41-45 см, дещо сплющений спереду назад, діаметром -- 1 см, масою близько 35 г.

Спинний мозок має два потовщення: шийне і поперекове, що відповідають місцям виходу з нього нервів, які йдуть до верхніх і нижніх кінцівок.

У центрі спинного мозку проходить вузький спинномозковий канал, заповнений спинномозковою рідиною, який сполучається з системою шлуночків головного мозку. Спинний мозок вкритий трьома оболонками: твердою, павутинною, м'якою, які також сполучаються з аналогічними оболонками, що вкривають головний мозок.

Права і ліва частина спинного мозку спереду і ззаду розділені глибокими борознами. Навколо центрального каналу розташована сіра речовина, яка складається з тіл вставних нейронів (інтернейронів, 95%) і рухових (моторних) нейронів (5%). На поперечному розрізі сіра речовина формує фігуру, схожу на метелика.

Передній виступ сірої речовини називається вентральним рогом; в ньому розташовані тіла рухових нейронів. З них виходять аксони, які, з'єднуючись між собою, утворюють вентральні нервові корінці.

Протилежний виступ -- дорсальний рог, від нього виходять дорсальні (задні) нервові корінці, що являють собою відростки чутливих (сенсорних) нейронів; тіла цих нейронів лежать за межами спинного мозку в дорсальних гангліях.

Передні та задні корінці поблизу від спинного мозку з'єднуються між собою, вкриваються єдиною жироподібною оболонкою і утворюють спинномозковий змішаний нерв.

Від спинного мозку відходить 31 пара змішаних нервів, відповідно до яких виділяють 31 сегмент (8 шийних, 12 грудних, 5 поперекових, 5 крижових, 1 куприковий). Кожному сегменту спинного мозку відповідає певна ділянка тіла, що пов'язана руховою та чутливою іннервацією з даним сегментом.

Розвиток спинного мозку

У людського ембріона спинний мозок доходить до кінця хребтового каналу; але після народження в ході зростання спинний мозок росте значно повільніше, ніж хребет. Врешті-решт, коли зростання людини припиняється, спинний мозок закінчується на рівні 1-го поперекового хребця. Тим не менше, спинномозкові нерви продовжують виходити через ті самі міжхребцеві канали, які збігалися з межами сегментів спинного мозку на стадії ембріону. Тому нервові корінці, перш ніж вийти з хребтового каналу, спочатку йдуть вниз, доки не досягають відповідного міжхребцевого отвору. Нижче першого поперекового хребця, де власне спинний мозок вже відсутній, нерви, що йдуть донизу, формують пучок, який називається «кінський хвіст» (cauda equina).

Сіра речовина спинного мозку оточена білою речовиною. Це відростки нейронів, які є чутливими і руховими провідними шляхами. Ті з них, що несуть інформацію з периферії та внутрішніх органів до спинного і головного мозку називаються висхідними (чутливими). Інші -- низхідні (рухові) несуть імпульси від головного і спинного мозку до периферичних частин тіла та внутрішніх органів. Спинний мозок здійснює дві функції: рефлекторну і провідникову.

Як рефлекторний центр спинний мозок здатний здійснювати складні рухові рефлекси та регулює функції внутрішніх органів (шлунку, кишечнику, судин, сечового міхура, серцевого м'яза).

Провідникова функція полягає в забезпеченні зв'язку і узгодженні роботи всіх відділів ЦНС, за допомогою низхідних і висхідних провідних шляхів.

Оболонки спинного мозку

Спинний і головний мозок вкриті трьома сполучнотканними оболонками, які розвиваються з оточуючої мозкову трубку мезодерми. Ззовні розташована тверда оболона (dura mater), яка утворена щільною волокнистою сполучною тканиною. Глибше знаходиться павутинна оболона (arachnoidea), яка є тонким, безсудинним листком рихлої волокнистої сполучної тканини. Безпосередньо до речовини мозку прилягає м'яка (судинна) оболонка (pia mater), яка утворена також волокнистою сполучною тканиною, але на відміну від павутинової оболонки містить мережі кровоносних судин мозку. Всі три оболонки у вигляді єдиного, безперервного футляра покривають спинний і головний мозок.

Тверда оболонка спинного мозку (dura mater spinalis) являє собою мішок циліндрової форми, який вільно покриває спинний мозок. В ділянці великого потиличного отвору вона щільно зрощена з його краєм, а на рівні II поперекового хребця загострюється і переходить в кінцеву нитку твердої оболонки спинного мозку (filum terminale dura mater medulla spinalis). Вона доходить до II поперекового хребця, де і прикріпляється. Між твердою оболонкою і окістям хребтового каналу, яке називають зовнішнім листком твердої оболонки, є значний за об'ємом надтвердооболонний (епідуральний) простір (cavum epidurale), який заповнене жировою клітковиною і венозним сплетенням. У епідуральному просторі також проходять покриті відрогами твердої оболонки корінці спинномозкових нервів. Ці відроги мають вид рукава і зазвичай містять обидва корінці. Відроги твердої оболонки, її нитка і фіброзні пучки волокон, які сполучають її передню поверхню із задньою поздовжньою зв'язкою хребта, фіксують тверду оболонку в хребтовому каналі. Між внутрішньою поверхнею твердої оболонки, яка покрита ендотелієм, і глибше розташованою павутиновою оболонкою є вузький субдуральний простір (cavum subdurale).

Павутинна оболонка спинного мозку (arachnoidea spinalis) повторює форму твердої оболонки і місцями міцно з нею зв'язана сполучнотканинними волокнами. Створюючий її тонкий, прозорий листок з обох боків покритий ендотелієм. Між павутинною і судинною оболонками є широкий підпавутиновий простір (cavum subarachnoidale) заповнене спинномозковою рідиною (liquor cerebrospinalis). Цей простір особливо широкий в ділянці кінського хвоста спинного мозку. Краніально-підпавутинний простір спинного мозку безпосередньо продовжується в однойменний простір головного мозку.

Павутинна і судинна оболонки сполучені між собою тонкими сполучнотканинними нитками, які пронизують підпавутинний простір. Спинний мозок зв'язаний з твердою оболонкою симетрично розташованими з боків зубчастими зв'язками, (lig. denticulatum).

Судинна оболонка спинного мозку (pia mater spinalis) безпосередньо прилежить до мозкової речовини і утворює розташовану в передній серединній щілині передню поздовжню перегородку (septum longitudinale anterior). Судинна оболонка разом з мозковими судинами проникає в мозкову тканину.

2. Хто вперше висунув поняття "рефлекс":

а) Декарт;

б) Демокрит;

в) Спіноза;

г) Аристотель.

Вірна відповідь виділена кольором.

Завдання 25

1. Розкрийте зміст проблем загальних та часткових властивостей нервової системи.

Нервова система -- цілісна морфологічна і функціональна сукупність різних взаємопов'язаних нервових структур, яка спільно з гуморальною системою забезпечує взаємопов'язану регуляцію діяльності усіх систем організму та реакцію на зміну умов внутрішнього та зовнішнього середовища. Нервова система діє як інтегративна, зв'язуючи в єдине ціле чутливість, рухову активність та роботу інших регуляторних систем (ендокринної та імунної).

У більшості тварин нервова система складається з двох частин -- центральної та периферичної. Центральна нервова система хребетних (зокрема людини) складається з головного та спинного мозку. Периферична нервова система складається з сенсорних нейронів, сукупностей нейронів, що називаються гангліями, та нервів, що сполучають їх між собою та з центральною нервовою системою.

Нерви залежно від складу їхніх волокон поділяють на чутливі, рухові і змішані. Чутливі нерви містять доцентрові волокна, рухові -- відцентрові волокна, а змішані -- обидва види нервових волокон. Багато нервів та їхніх розгалужень на периферії крім нервових волокон мають нервові вузли (ганглії). Вони складаються з нейронів, відростки яких входять до складу нервів, та їхніх розгалужень (нервові сплетення).

Наукою доведено, що існує зв'язок основних властивостей нервових процесів (сили, рівноважності, рухливості) з важливими для діяльності психофізіологічними особистісними якостями людини. Так, із силою нервових процесів пов'язані довгочасна витривалість та витривалість до екстремального напруження, стійкість. Реакції на випадкові подразники зумовлюються рівноважністю нервових процесів. Швидкість перебігу розумових процесів і пам'яті залежить від рухливості, лабільності та сили нервових процесів.

Нині в диференційній психології використовується 12-вимірна класифікація властивостей нервової системи людини, запропонована В. Д. Небиліциним. До неї входять 8 первинних властивостей (сила, рухливість, динамічність та лабільність у відношенні до збудження та гальмування) та 4 вторинних властивості (урівноваженість за цими основними властивостями). Доведено, що такі властивості можуть належати як до всієї нервової системи (її загальні властивості), так і до окремих аналізаторів (часткові, або парціальні властивості).

Слід відзначити, що ці вроджені анатомо-фізіологічні особливості будови мозку, органів чуття та руху або вроджені задатки й визначають природну основу індивідуальних відмінностей між людьми. На думку І. П. Павлова, підґрунтя індивідуальних відмінностей складають домінуючий тип вищої нервової діяльності та особливості співвідношення сигнальних систем. Виходячи з цих критеріїв, можна виділити три типологічні групи людей: художній тип (домінування першої сигнальної системи), розумовий тип (домінування другої сигнальної системи) та середній тип (рівне представництво).

Виділені І. П. Павловим типологічні групи припускають наявність різних вроджених задатків у представників тієї чи іншої групи. Так, головна відмінність художнього типу від розумового виявляється у сфері сприймання, де для "художника" характерне цілісне сприймання, а для "мислителя" - поділ на окремі частини; у сфері уяви та мислення в "художників" спостерігається домінування образного мислення та уяви, тоді як для "мислителя" більш характерне абстрактне, теоретичне мислення, в емоційній сфері особи художнього типу відрізняються підвищеною збудливістю, а для представників розумового типу більш властиві помірковані, інтелектуальні реакції на події. Не випадково переважна більшість художників (скульпторів, живописців, музикантів, акторів тощо) мають певною мірою виражені риси художнього типу. Якості розумового типу створюють умови для сприятливого розвитку діяльності, пов'язаної з оперуванням абстрактним матеріалом, поняттями, математичними виразами тощо. Легко зрозуміти, яке широке коло конкретних дисциплін (математика, інформатика, філософія, мовознавство тощо) може вимагати саме таких якостей, як передумов успішного оволодіння діяльністю.

Відзначаємо, що належність людини до художнього типу не означає слабкості інтелектуальної діяльності, оскільки мова йде про відносне домінування образних компонентів психіки над розумовими.

Взагалі друга сигнальна система в людини переважає над першою, і це явище носить відносний характер, оскільки роль мови та мислення у трудовій діяльності людей є провідною й процеси відображення особистістю світу опосередковуються її словесно вираженими думками.

Проблему загальних та часткових властивостей нервової системи хочу розкрити у плані прояву у людини різного роду здібностей. У ході історичного розвитку виробилися різні спеціалізовані здібності. Всі вони виступають проявами здібностей людини до трудової діяльності, засвоєння в процесі навчання того, що було створено людством у його історичному розвитку. Отже, розрізняють спеціальні здібності та загальну здібність, яка за своєю сутністю є не що інше, як здібність до навчання та праці.

Загальну здібність часто позначають терміном "обдарованість". Як писав С. Л. Рубінштейн: "Під обдарованістю в такому випадку, на відміну від спеціальних здібностей або дарувань, розуміють загальну даровитість; у зарубіжній літературі її зазвичай ототожнюють з інтелектом".

Якщо під загальною обдарованістю розуміють узяту в її єдності сукупність усіх даних людини, від яких залежить продуктивність діяльності, то до неї включають не тільки її інтелект, але й єдність та взаємопроникнення з інтелектом і всіх інших якостей та властивостей людини, таких, наприклад, як емоційна сфера, темперамент, темп діяльності тощо.

Питання про загальну та спеціальну обдарованість виявилося досить дискусійним серед психологів. Одні, як, наприклад, Торндайк, схильні зводити обдарованість до суми спеціальних здібностей, інші (Спірмен, Штерн) визнають загальну обдарованість, але завжди протиставляють її спеціальній. Більше того, у деяких випадках загальна обдарованість розглядається як спеціальна функція центральної нервової системи, тобто обдарованість перетворюється в біологічно закріплену константну властивість.

Диференціація спеціальних здібностей у дійсності зайшла так далеко, що врешті-решт була доведена її необґрунтованість, оскільки не можна звести обдарованість до простої механічної суми спеціальних здібностей, так само як і протиставляти загальну обдарованість спеціальним здібностям.

Отже, лише єдність загальних та спеціальних властивостей, взятих у взаємопроникненні, забезпечує справжній вияв обдарованості людини.

2. Основною функцією парасимпатичної нервової системи є:

а) механізм пристосування;

б) підтримка ресурсів організму;

в) зв'язок організму з оточуючим середовищем.

Вірна відповідь виділена кольором. Функції парасимпатичної нервової системи: сповільнення ритму серцевих скорочень, розширення деяких кровоносних судин (звуження коронарних), посилення секреції залоз, посилення перистальтики кишечника, звуження зіниць.

фізіологічний спинний мозок нервовий

Література:

1. Александровский Ю.А. Состояние психической дезадаптации и их компенсация. -- М.. 1976.

2. Анохин П.К. Биология и нейрофизиология условного рефлекса. - М.: Медицина, 1968. - 547 с.

3. Асратян З.А. Очерк по физиологии внутреннего рефлекса. -- М., 1970.

4. Блум Ф.А., Лейзерсон, Л. Мозг, разум й поведение. -- М.: Мир, 1988. - 284 с.

5. Воронин Л.Г. Физиология ВНД. - М. 1979.

6. Воронин Л.Т. Колбановский В. Н., Маш Р.Д. Физиология ВНД й психология. - М.: Просвещение, 1977.

7. Выготский Л.С. Избранные психологические исследования. - М., 1956.

8. Выготский Л.С. Развитие высших психологических функций. - М., 1960.

9. Данилова Л.Й. Крылова А. Л. Физиология ВНД. - М. 1989.

10. Дмитриев А.С. Физиология ВНД. - М., 1972.

Размещено на Allbest.ru