Саморегуляція психіки

Основні компоненти формування особистості. Адекватна та неадекватна самооцінка, шляхи її виправлення. Вплив виховання на самовиховання, слова та волі на процес саморегуляції. Мовно-розумовий рівень регуляції, його роль у діях самоконтролю людини.

Рубрика Психология
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 20.07.2011
Размер файла 33,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

  • 1. Вплив виховання на самовиховання
  • 2. Шляхи виправлення власної самооцінки
  • 3. Вплив слова та волі на процес саморегуляції
  • Список використаної літератури

1. Вплив виховання на самовиховання

Формування особистості передбачає три основні компоненти: вплив соціального середовища; цілеспрямований виховний вплив суспільства на особистість через соціальні інститути - виховання та свідомий, цілеспрямований вплив людини самої на себе, тобто самовиховання. Перші два компоненти мають об'єктивний характер, третій - суб'єктивний, оскільки містить процеси, що відбуваються у свідомості людини: осмислення, оцінку, відбір тих позитивних зовнішніх впливів, які складають основу її переконань, ідеалів, життєвих цілей, мотивів діяльності, звичок.

Проте, як зазначає С.В. Ковальов, ці процеси лише тоді можуть називатись самовихованням, коли вони являють собою свідомі дії особистості, спрямовані на самовдосконалення, тобто дії, в яких людина виступає активним суб'єктом самоосвіти, морального, трудового, фізичного, естетичного саморозвитку. А особистісно-зорієнтована виховна технологія і являє собою одночасне розгортання виховування (дій педагога) і самовиховання (дій вихованця), які вирішують педагогічні завдання. У найзагальнішому визначенні самовиховання, на думку І.Д. Беха та Ю.М. Орлова, це певний тип ставлення, дій щодо самого себе і власного майбутнього з точки зору відповідності певним моральним нормам.

На думку А.І. Кочетова, "принцип максимальної ефективності саморозвитку особистості полягає у прагненні людини [усвідомленому й інстинктивному] якнайшвидше розвинути всі ті якості, сили і здібності, які в ній уже виявились.". Усвідомлюючи необхідність вдосконалення в будь-якій галузі, особистість починає це робити з наростаючим ступенем самостійності й осмисленості. В результаті відбувається прискорення психічного розвитку особистості, що й становить провідну функцію самовиховання

Якщо виховання, як зауважують деякі дослідники, може інколи здійснюватися незалежно від волі і бажання вихованця, то самовиховання як процес усвідомленого, цілеспрямованого і бажаного розвитку можливе лише в разі збігу сприятливих зовнішніх умов і певних внутрішніх передумов. Зокрема, як зазначає І.Д. Бех, самовиховання ґрунтується на повазі особистості до себе. Як діяльність, самовиховання знаходить своє вираження у збігові об'єкта і суб'єкта. Особливість цієї взаємодії пов'язана з подвійністю позиції особистості у самовихованні, оскільки людина виступає немовби у двох особах стосовно себе - в особі виховуваного і в особі вихователя. При цьому основна мета - "створення" індивідуумом себе через творче ставлення до себе.

І.А. Донцов підкреслює: "Особисте вдосконалення виступає в першу чергу як виявлення творчо перетворювального ставлення людини до самої себе. Воно, власне, є способом творчої взаємодії людини, культивування нею самої себе через активну участь в основних сферах соціального життя".

Самовиховання - якісно відмінний етап у розвитку особистості, що відкриває нові можливості у взаємодії між нею і зовнішнім світом шляхом усвідомлення особистістю себе, свого місця в навколишньому світі і власної поведінки у ньому. Визнаючи особливості самовдосконалення, відомий український психолог Г.С. Костюк писав: "Самовиховання - вища форма виявлення саморуху особистості, що розвивається, в якій вона виступає суб'єктом свого розвитку". Як особливий вид діяльності "самовиховання вимагає активного усвідомлення особистістю власного "я" (самосвідомість), стосунків з навколишнім світом (світогляду, свого життєвого досвіду, самого процесу роботи над собою)".

Особистість, яка розглядається не тільки як об'єкт, але й як активний суб'єкт виховання, зорієнтована на те, щоб зовнішні педагогічні впливи, переломлюючись через її внутрішнє сприйняття, породжували у ній обдумування і переживання розриву між досягнутим і бажаним. Таким чином, виховання і самовиховання у становленні особистості утворюють єдиний процес.

Органічна єдність виховання й самовиховання закладена в природі психічного розвитку людини. Результативність виховних впливів залежить від позиції дитини, від її настрою, світосприйняття. Батьки та педагоги добре знають, що дитина - не матеріал до будь-якого маніпулювання. Вона часто буває "вередливою", "непіддатною", "упертою" і "нерозумною". Опір особистості вихованню існує постійно, а з часом і зростає. Невміння чи небажання враховувати цю реальність - один з недоліків виховної роботи. У книзі "Виховання і самовиховання" С.М. Ковальов, звертаючи увагу на цю тенденцію, писав:". чужі вказівки для особистості, що розвивається, служать не більше ніж "дорадчим голосом". Особистість у цьому процесі розглядається не тільки як результат впливу зовнішніх сил, але й як результат активної діяльності самої людини. Активно змінюючи і перетворюючи навколишній світ, людина змінює і власну поведінку.

Таким чином, глибокий аналіз взаємозв'язку виховання та самовиховання у працях українських педагогів та психологів формує основу розуміння ефективної організації процесу, який має за мету виховання гармонійної особистості, яка здатна не тільки сприймати зовнішній вплив виховання, але свідомо самовдосконалюватись та виховувати себе.

2. Шляхи виправлення власної самооцінки

Відповідно до ступеня адекватності розрізняють два види самооцінки: адекватну й неадекватну. Неадекватна самооцінка згідно еталона, з яким вона порівнюється, може бути завищеною або заниженою.

Знати самооцінку дуже важливо. Це відіграє важливу роль у процесі взаємовідносин, морального спілкування, в які люди як соціальні істоти, безперечно, вступають. Знаючи тип самооцінки можна певною мірою нею регулювати. У визначенні власної самооцінки слід знати орієнтовні характеристики людей із заниженою і завищеною самооцінкою.

Людина з низькою самооцінкою відчуває себе невдахою. Вона не хоче братися ні за що нове, оскільки боїться, що в неї нічого не вийде. Вона терпіти не може ризику, тому що не вірить, що її зусилля матимуть позитивні наслідки. Вона не намагається щось змінити у своєму житті, оскільки вважає, що майбутнім керувати неможливо, і все визначиться само собою. Характерні якості таких людей: упевнені в глибині душі, що небагато варті (принижена гідність); бояться здійснити помилки; постійно мріють про фізичну досконалість; обмежуються інтересами і вчинками, які добре відомі і безпечні; не вміють сприймати компліменти; в спілкуванні з іншими передусім турбуються про враження, яке справляють на оточуючих; несміливі; схильні до самозгубної поведінки (наприклад, вживання наркотиків); не сприймають критики, або впадають від неї в розпач.

Людина з високою самооцінкою бачить себе господарем становища. Вона розуміє, що являє собою неповторну особистість і може багато дати іншим людям. Вона ризикує, хоча і не завжди успішно, тому що хоче жити насиченим життям і засвоїти досвід, який допоможе їй вирости. Така людина не вважає, що нею керують зовнішні обставини: навпаки, вона вважає, що сама спрямовує хід свого життя. Вона почувається впевненою і добре знає, чого хоче. Для неї в житті існує менше розчарувань. Якщо хтось ображає її чи не любить, вона вважає, що це їхні труднощі, і не сприймає цього серйозно. Така людина знає себе, свої слабкі і сильні сторони досить добре, щоб відчувати себе упевненою навіть у випадку несхвалення її дій чи вчинків оточуючими. Характерні риси таких людей: впевнені в глибині душі, що вони володіють достатньою цінністю; роблять помилки і вчаться на них; сприймають свій фізичний вигляд таким, як він є, навіть якщо він недосконалий; досліджують нові можливості та інтереси, використовують їх як можливість для подальшого зростання; спокійно сприймають компліменти; безпосередні в спілкуванні з іншими; турбуються про своє фізичне й емоційне здоров'я; сприймають критику як можливий шлях зростання.

Навчитися об'єктивно судити про себе, давати справедливу самооцінку - важливе завдання у реальній підготовці до роботи над собою. Перш за все потрібно врахувати, що вирішальними умовами об'єктивної самооцінки є:

наявність життєвого досвіду;

спостережливість;

постійне самопізнання;

справедлива суспільна думка в колективі.

Доцільно виділити такі правила формування об'єктивної самооцінки:

Перш за все необхідно шукати в собі все позитивне і розвивати його. Негативне не тим небезпечне, що є, а тим, що його людина бачить, терпить, а воно постійно завойовує її внутрішній світ, штовхає до негативних дій і вчинків; руйнує позитивні якості. Негативне можна перемогти, якщо знаєш про нього і розвиваєш у собі позитивні якості.

Слід починати із самооцінки однієї діяльності, а потім перенести на інші сфери життєдіяльності (спорт, працю, навчання).

Порівняти свою самооцінку з оцінкою інших людей. Якщо необхідно - встановити причини розбіжностей.

Необхідність наявності еталону, ідеалу зразка, згідно якого людина ефективніше оцінює себе, вимогливіше ставиться до себе і постійно прагне до самовдосконалення.

Постійний пошук особистості самої себе (пізнання, аналіз, оцінка) - шлях до зрілого самовиховання.

І.С. Кон вважає, що у самооцінці свого “Я” важливу роль відіграють такі компоненти:

Когнітивний, що містить уявлення суб'єкта про себе і навколишнє середовище, в якому він перебуває (рівень пізнавальних здібностей, сила інтелекту, вміння аналізувати свої внутрішні психічні процеси, задоволеність чи незадоволеність своїм соціальним становищем порівняно з іншими (статус у групі, колективі, суспільстві).

Емоційно-оцінний: авторитет серед ровесників, ставлення інших до власного “Я”, міра впливу себе на інших.

Суспільно-поведінковий: бажання завжди бути лідером, прагнення самоутвердитися з - поміж інших, зайняти пріоритетне місце, спираючись при цьому на свої сильні якості інтелектуальних здібностей, фізичні та моральні переваги або, навпаки, бути непомітними у групі (колективі), триматися осторонь відповідальних колективних справ, знаючи "слабкі місця свого “Я”.

Важливу роль у формуванні адекватної самооцінки особистості відіграє співставлення образу реального „Я" (якою людина себе уявляє) з образом ідеального „Я" (з уявленням про те, якою людина хотіла б бути). Таку концепцію розробив Карл Роджерс в рамках свого гуманістичного підходу.

В основі особистості, за цим підходом, лежать дві найголовніші потреби людини: потреба у схваленні себе іншими та потреба у самосхваленні, яке забезпечується самооцінкою. Якщо людина в реальності досягає характеристик, що визначають для неї ідеальний „ образ Я", вона повинна мати високу самооцінку. Якщо ж людина відчуває великий розрив між цими характеристиками і реальністю своїх досягнень, її самооцінка буде низькою. Ці дві концепції „Я" - „Я-реальне" та „Я-ідеальне" настільки важливі, що психологічні проблеми можуть спричинятися їх співвідношенням. Нормально, якщо ідеальне уявлення про себе набагато відрізняється від реального, його можна досягнути. Але коли ідеальне „Я” нереалістично досконале і людина знає, що його неможливо досягнути, це призводить до високої тривожності. Отже, основний закон: чим більша розбіжність між “Я” реальним та ідеальним, тим нижча самооцінка особистості і навпаки.

Важливо підкреслити, що низька самооцінка призводить до невисоких досягнень, депресії, труднощів в адаптації. Особистість з високою самооцінкою має тенденції до фокусування на своїх успіхах та досягненнях, в той час, як низька самооцінка призводить до зосередження на недоліках та негативних особистісних якостях.

Інша точка зору на природу самооцінки полягає в тому, що людина оцінює успішність своїх дій та проявів крізь призму власної ідентичності. Вона відчуває задоволення не від того, що робить добре, а від того, що обрала визначену справу і саме її робить добре.

Якщо наш погляд на себе не є конгруентним (схожим на те, як ми діємо, думаємо та відчуваємо), ми розвиваємо викривлене уявлення про себе. Наприклад, особа може бачити себе повністю вільною від заздрості та незадоволення успішним шлюбом сестри, проте відчуває певну гіркоту зустрічаючись зі щасливим подружжям. Тоді її відчуття заздрості не „вписуються" в систему самоуявлень. Згідно концепції Карла Роджерса вона може заперечувати відчуття, що неконгруентні з її „Я-концепцією", і не дозволяти свідомості визнати їх. В такому разі ми свідомо сприймаємо свої відчуття та інформацію лише коли формулюємо їх у своєму внутрішньому мисленні. Уникнення такого внутрішнього осмислення може призводити до неадекватної самооцінки, в той час як відчуття часто спричиняють несвідомий внутрішній конфлікт. Отже, самооцінка формується під впливом успіху у тій сфері, яка для особистості займає впливове місце в системі цінностей. Для різних вікових етапів, в різних ситуаціях цінності можуть бути різними. Ще один важливий фактор формування самооцінки, пов'язаний з інтеріоризацією соціальних реакцій на людину. Людина схильна оцінювати себе так, як, на її думку, її оцінюють інші.

Отже, потреба особистості у схваленні себе іншими та у самосхваленні, призводить до рефлексії оцінок власних та сторонніх, порівняння досягнень, накопичення досвіду.

Реагуючи певним чином на дії людини (схвалення-заохочення чи несхвалення-покарання), батьки, вчителі, вихователі створюють умови гідності „Я" особи. Вони показують, коли дитина поводиться „гідно" чи „негідно" відповідно до інших встановлених вимог. Вона інтеріоризує багато таких стандартів поведінки і сприймає себе позитивно лише у випадку дії згідно з встановленими правилами. Згодом власні внутрішні відчуття, які не узгоджуються з системою умов для позитивного „Я-образу" витісняються, а отже заважають подальшому позитивному розвитку. Роджерс наполягає на тому, що умовою позитивної самооцінки є обов'язкове усвідомлення та викриття усіх заперечуваних відчуттів та досвідів людини. Тільки так ми можемо сприймати себе такими, якими ми є, одночасно постійно намагаючись бути кращими.

Як підсумок слід наголосити, що люди докладають значних зусиль для того, щоб „вписатися" у структуру суспільства. Самооцінка, незалежно від того, чи на її поверхні власні судження людини про себе або інтерпретації суджень інших людей, індивідуальні ідеали чи культурно задані стандарти, завжди має суб'єктивний характер.

Дослідники виділяють наступні умови покращення самооцінки особистості:

визначити причини низької самооцінки;

емоційна підтримка і соціальне схвалення;

досягнення;

вирішення внутрішніх конфліктів.

Найперша умова виправлення неадекватної самооцінки - вміння та "виходити назустріч проблемам", намагатись вирішувати їх, а не уникати. Люди, які починають діяти замість того, щоб уникати, більш схильні сприймати труднощі реалістично, відверто та без захисних реакцій. Протилежне сприйняття характерне для людей з низькою самооцінкою.

Несприятлива самооцінка виражається у запереченні, викривленому уявленні та уникненні в спробі зміни усвідомленої правди. Цей процес призводить до загального неприйняття себе і складає основу неадекватної самооцінки. Це також блокує можливість підвищення самооцінки шляхом досягнень і успіхів, оскільки викривлене сприйняття себе виступає як механізм захисту від нових переживань, які принесуть, на думку людини, ще більше негативних вражень. Однак постійне „ підгодовування" особи з низькою самооцінкою без її реальних дій та досягнень може лише підкріплювати неадекватну самооцінку.

В процесі пошуку схвалення від інших (як і від себе) формується загальна самооцінка. До того часу, як особа навчиться розуміти себе, вона уже має досвід схвалення чи несхвалення себе іншими людьми. Самооцінка такої людини буде впливово формуватися і обмежуватися тим, що інші думають про неї і їхнім селективним схваленням чи несхваленням. Це робить її жертвою постійного пошуку виправдання власних дій іншими та заважає самоактуалізації особистісних потенціалів.

Людині що надто залежна від соціального схвалення притаманні:

Труднощі в саморозкритті. Люди бояться, що відверта розповідь про справжні думки та досвіди шокують інших і призведуть до несхвалення і обирають уникнення внутрішніх конфліктів;

Протиріччя між уникненням конфлікту та загрозою власній самооцінці вирішується у самозахисній поведінці;

Світ фантазій характеризується сильною потребою у схваленні іншими, але одночасно і страхом перед неприйняттям іншими). Цікаво, що люди залежні від схвалення погано сприймаються їх ровесниками. Їх описують як занадто схильних до самозахисту.

Отже, другим шляхом виправлення неадекватної самооцінки є емоційне схвалення в розумних межах з метою саморозкриття особистості.

Наступним кроком буде стимулювання особистості до певних дій, що займають основне місце в її системі цінностей і нададуть можливість реалізувати свої потенційні можливості. Існує чітка схильність до підвищення самооцінки при підвищених успіхах. Знайшовши свою ідентичність у роботі, яка приносить задоволення чи успіх, людина має реальну змогу активно вирішувати власні внутрішні протиріччя. Це вимагає щирості та відвертості з собою.

3. Вплив слова та волі на процес саморегуляції

Суттєву роль у саморегуляції діяльності, поведінки відіграє слово. Воно виділяє об'єкт із середовища, даючи йому ім'я і включаючи його в категорію подібних; як одиниця мовлення воно дає людині змогу організовувати свою і чужу поведінку, аналізувати зовнішнє середовище. На аналітичності слова, його ролі у формуванні понять наголошував Л.С. Виготський.

Значною є роль мовлення в розвитку довільної сфери особистості, індикатором якої виступає довільна увага. Слово в актах довільної уваги забезпечує виконання таких її функцій, як утримання та контроль. Воно, за словами Р.М. Грановської, створює можливість для продовження дії зовнішнього стимулу, заміщуючи його (в тому числі шляхом повторення), попереджаючи переключення сприймання на інший стимул; узагальнений образ сприймання категоризується (порівнюється з назвою), і таким чином завбачується зворотний вплив слова на точність подальшого сприймання; мовлення (слово) визначає вибірковість уваги, організує структуру сприймання, формує архітектоніку пам'яті.

Мовно-розумовий рівень регуляції відіграє визначальну роль у діях самоконтролю. Г.С. Никифоров оцінює самоконтроль як основний психологічний механізм, спрямований на своєчасне запобігання або виявлення вже допущених людиною помилок у процесі виконання тієї чи іншої діяльності. Самоконтроль як найважливіша ланка в контурах самоуправління та саморегуляції включає багаторівневу ієрархію контрольних механізмів, за допомогою яких людина сама себе контролює:

1) за перебігом окремих психічних процесів (сприймання, пам'ять, мислення, уява);

2) за власним станом (емоційна сфера);

3) за властивостями, які стали рисою характеру.

саморегуляція самооцінка самоконтроль психіка

Відмінність між діями існує і в тому, як здійснюється організований вплив суб'єкта на довкілля. У психології розрізняють рефлекторні, інстинктивні, імпульсивні та вольові дії. За словами С.Л. Рубінштейна, в психологічному відношенні суттєва відмінність між вольовою та інстинктивною дією полягає в тому, що в інстинктивній дії відсутнє усвідомлення передбачення її результатів, вона не має цілі; вольова ж дія спрямована на усвідомлену ціль; така дія випереджається уявленням про її ціль або результат. Основна відмінність імпульсивної дії від вольової полягає у відсутності в першій і наявності в другій свідомого контролю. Відсутність усвідомленої цілі та свідомого контролю суттєво відрізняє афективну (імпульсивну) дію-розрядку від вольової дії як свідомо цілеспрямованого акту. Вольова дія - це свідомо цілеспрямована суто людська дія, за допомогою якої людина планомірно здійснює ціль, яка стоїть перед нею, підкорюючи свої імпульси свідомому контролю і змінюючи навколишню дійсність відповідно до свого задуму.

Регулятором свідомої діяльності, на думку В. Селіванова, є воля як особливий психічний процес. Воля - вищий рівень регулювання, коли для переборення труднощів потрібне особливе зусилля. Однак воля - не якась абстрактна сила, а свідомо спрямована активність; “становлення волі - це становлення суб'єкта, здатного до самовизначення” (С.Л. Рубінштейн).

Вольова активність виявляється тільки в діях особливості, в її навчальній, трудовій (професійній), пізнавальній, суспільній діяльності. Змістовий бік вольової активності визначається спрямованістю особистості, тобто домінуючими світоглядними установками й переконаннями, моральними почуттями та інтересами. Форма вияву вольової активності визначається тими психічними процесами, які беруть участь у здійсненні діяльності.

Вольові процеси, за визначенням С.Л. Рубінштейна, не ш чимось протилежним інтелектуальним, пізнавальним та емоційним процесам; немає ніякого взаємовиключення між інтелектом, почуттям і волею. Процес може бути водночас і інтелектуальним, і емоційним, і вольовим. Вольовий процес містить інтелектуальні та більш або менш емоційні моменти, а інтелектуальні та емоційні процеси, у свою чергу часто бувають вольовими (довільна увага, довільна пам'ять).

Вольовий процес має чотири основні стадії, або фази:

1) виникнення спонуки й попередня постановка цілі;

2) стадія обговорення та боротьби мотивів;

3) прийняття рішення;

4) виконання. У реальному перебігу вольової дії різні фази можуть, залежно від конкретних умов, набувати більшої або меншої питомої ваги, інколи зосереджуючи на собі весь вольовий акт, а інколи зовсім випадаючи з нього.

Регулююча, стимулююча і затримуюча функції волі мають специфічний прояв на особистісному рівні. Вольовими рисами особистості є відносно стійкі, не залежні від даної ситуації психічні утворення. До них насамперед належить цілеспрямованість, яка визначає напрями вияву таких властивостей особистості, як сміливість, наполегливість, рішучість.

Отже, саморегуляція діяльності, поведінки здійснюється на основі операціонального та інформаційного компонентів, зумовлюється значною мірою особистісно-мотивацій-ним, але, як і всі системні складові, має відносну самостійність.

Саморегуляція - це вміння особистості керувати станом свого здоров'я, емоціями, почуттями, психічним станом, діями, вчинками, поведінкою. Рушійною силою саморегуляції, про що вже йшлося, є воля. Достатній рівень розвитку волі - необхідна основа і умова для здійснення програми самовиховання. Воля пов'язана з увагою, мисленням, пам'яттю, уявою, почуттями людини, звичками. Велика воля - це не тільки уміння чогось забажати і добитися, а й уміння змусити себе відмовитися від чогось, коли це потрібно, як вважав А.С. Макаренко. Тому особливу роль слід приділяти формуванню в учнів погодженості вольових якостей “треба” і “хочу”. Не кожна людина може відмовитися від того, чого їй хочеться, заради того, що потрібно робити. На це здатна тільки вольова людина. Формування в дитини вольових якостей є одним із першочергових завдань виховання.

Щоб допомогти дітям загартовувати свою волю, можна запропонувати їм відповідні поради: відкласти необхідну справу - означає дати можливість торжествувати ліні; накреслюючи план, передбачаючи ціль, всебічно обдумайте реальність їхнього досягнення. А коли щось передбачили і пообіцяли - обов'язково виконуйте; не обходьте труднощів, того, чого ви боїтеся; загартування ваше несумісне з показною мужністю і самохвальством; навчіться чесно визнавати свої недоліки, не виправдовуйте себе наперекір совісті; але, якщо потрібно, доведіть свою правоту і словами, і ділом.

Без вольових зусиль неможливо здійснювати регулятивні операції, саморегуляцію.

Поступовий контроль з боку соціального педагога за психічними станами дітей має переростати в самоконтроль вихованця, педагогічний вплив з метою регуляції емоційними настроями досягає кінцевого результату, якщо згодом перетворюється на самовплив, умінням здійснення якого володіє особистість школяра, на саморегуляцію своєю інтелектуальною, емоційною сферами та фізичним станом організму.

Список використаної літератури

1. Сухомлинський В.О. Вибрані твори. - Виховання і самовиховання. - К., 1997.

2. Оржеховська В.М., Посібник з самовиховання. - К., 1996.

3. Рувинський А.І. Психологія самовиховання. - М., 2002.

4. Томан І. Як удосконалювати самого себе. - К., 1998.

5. Ковальов А.Г. Самовиховання школярів. - М., 1997.

6. Галузинський В.М., Масленнікова П.П. Самовиховання та самоосвіта школярів. - К., 1999.

7. Галузинський В.М. Педагогіка: теорія та історія. - К., 1995.

8. Фіцула М.М. Педагогіка. - Тернопіль, 1997.

9. Карпенчук С.Г. Теорія та методика виховання. - К., 1997.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Особистість як самокерована система. Розвиток фізичних, моральних і духовних якостей. Самовиховання у видатних людей. Методика визначення самооцінки. Значення саморегуляції у житті людини. Формування Я-концепції. Рівнева репрезентація самооцінок учнів.

    реферат [26,4 K], добавлен 20.07.2011

  • Вплив самооцінки на процес навчання, її регулювальна і захисна функції. Рівень домагань особи як прагнення до досягнення цілей того ступеня складності, на який людина вважає себе здатною. Неадекватна поведінка: емоційні зриви, тривожність і агресивність.

    контрольная работа [26,2 K], добавлен 03.02.2011

  • Значення волі в діяльності та спілкування людини. Методологія дослідження вольових якостей особистості. Ключові категорії волі як психологічного феномену. Огляд методик експериментального дослідження. Рекомендації щодо формування сили волі особистості.

    курсовая работа [58,9 K], добавлен 04.06.2015

  • Співвідношення понять "особистість", "людина", "індивідуальність". Біологічні, соціальні фактори розвитку особистості. Рівні самооцінки людини, рівень домагань, роль у процесі соціалізації. Формування особистісних якостей в різних вікових періодах.

    курсовая работа [45,3 K], добавлен 17.10.2010

  • Проаналізовано концепції стосовно довільної активності студентів у контексті саморегуляції. Виокремлено функціональні ланки, які реалізують структурно-повноцінний процес саморегуляції. Рекомендації для вдосконалення саморегуляції майбутніх фахівців.

    статья [22,6 K], добавлен 27.08.2017

  • Поняття, склад самоконтролю поведінки людини, функції й види самоконтролю поведінки людини в різних сферах діяльності. Значення самоконтролю емоційних станів у поведінці. Регуляторна роль індивідуального стилю у взаємодії людини з навколишнім світом.

    курсовая работа [68,4 K], добавлен 12.01.2011

  • Самооцінка як центральне утворення особистості. Становлення самосвідомості підлітка: почуття дорослості, самоствердження, самооцінка. Психологічна проблема батьківського сімейного виховання. Соціальна ситуація особистісного зростання сучасного підлітка.

    курсовая работа [62,8 K], добавлен 11.01.2016

  • Самоактуалізація та основні чинники її розвитку. Соціум як важлива ланка життя людини. Поняття та етапи соціалізація особистості. Позитивний та негативний вплив соціалізації на самоактуалізацію особистості. Процес формування цілісної особистості.

    реферат [31,3 K], добавлен 18.01.2015

  • Визначення волі в психології. Вольове регулювання поведінки. Аналіз впливу біологічних факторів на розвиток особистісних якостей людини. Дослідження психологічного впливу вольової організації і саморегуляції на досягнення студентами успіхів у навчанні.

    курсовая работа [99,8 K], добавлен 22.11.2014

  • Концепції психологічних основ виховання в сучасній педагогічній психології. Роль дитинства в становленні особистості. Поняття виховного впливу. Ефективність психогімнастики як засобу емоційного впливу на формування особистості дитини дошкільного вiку.

    курсовая работа [52,3 K], добавлен 09.02.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.