Основні психологічні школи

3

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Погляди Геракліта на космос та душу

Геракліт, біля 530 -- біля 470 рр. до н.е., -- знаменитий філософ діалектик. Все в світі, згідно з Гераклітом, знаходиться у вічному русі, зміні, боротьбі й оновленні: "Не можна двічі увійти в одну і ту ж ріку, оскільки все тече, все змінюється". У цьому вічному потоці змін єдине складається з протилежностей, а протилежності переходять одна в одну і складають єдність. Основою впорядкованих зв`язків протилежностей і упорядкованості світу, як космосу (а "космос" для Геракліта і є "впорядкований світ", "світовий порядок"), є вогонь -- загальний еквівалент взаємоперехідних протилежних явищ і міра світового порядку в цілому.

"На вогонь обмінюється все, і вогонь -- на все, як на золото товари і на товари -- золото". Вогонь -- одночасно принцип (першооснова) і міра космосу, а також всіх процесів і явищ, які відбуваються у ньому. "Цей космос, єдиний для всього існуючого, не створював ніякий бог і ніяка людина, але завжди він був, є і буде вічно живим вогнем".

Обумовленість долі космосу змінною мірою вогню -- це і є, за Гераклітом, загальна закономірність, той вічний логос, який лежить в основі всіх подій у світі. Все в світі відбувається відповідно до цього логосу: через боротьбу і в силу необхідності. Справедливість і правда полягає у тому, щоб слідувати загальному божественному логосу.

Геракліт говорить, що «вогонь усе охопить і всіх розсудить», вогонь - не тільки як стихія, але й як жива розумна сила. Той вогонь, що для почуттів є саме вогонь, для розуму є логос - принцип порядку й міри в Космосі і Мікрокосмосі. Будучи вогненною, людська душа володіє самозростаючим логосом. Такий об'єктивний закон Всесвіту. Але логос означає слово, причому розумне, тобто, по-перше, об'єктивно даний зміст якого розум має звітувати; по-друге, це сама діяльність розуму, що звітує; по-третє, для Геракліта це наскрізна змістовна впорядкованість буття й мислення. Це протилежність усьому несвідомому й безсловесному в Світі та в людині. Наділений логосом вогонь, за Гераклітом, розумний і божественний.

Філософія Геракліта діалектична: світ, яким править логос, єдиний і змінюваний, ніщо в ньому не повторюється, все скороминуче й одноразове, а головний закон Всесвіту - боротьба: батько всього й цар над усім, боротьба загальна, і все народжується завдяки боротьбі й через необхідність. Отже, Геракліт один з перших пояснював суть речей та процесів через боротьбу протилежностей. Саме протилежно спрямовані сили, що діють одночасно, утворюють напружене становище, яке й обумовлює внутрішню, таємну гармонію речей. Цю глибоку думку Геракліт ілюструє відомим прикладом: обидва дугоподібних кінця лука прагнуть розігнутися, але тятива стримує їх, і їх взаємна дія створює вищу єдність. Та незважаючи на те, що логос панує всюди, порядкує, владарює над усім, люди досить часто втрачають зв'язок із логосом. Відхилення від логосу трапляється тоді, коли люди обмежують себе поверхневими буденними знаннями і стають прихильними до чуттєво-тілесних втіх. Геракліт дуже негативно оцінював неспроможність зрозуміти внутрішню суть світу та гонитву за насолодою, що є взаємозв'язаними та майже тотожними. Але кожна людина має можливість відновлювати та підсилювати безпосередній зв'язок із логосом.

Геракліт радив: по-перше, «свавілля треба гасити частіше, аніж пожежу», по-друге, «необхідно дотримуватись всезагального», що є предметом не чуттєвого пізнання, а філософського міркування. «Мислення - це велика вартість, й мудрість - в тому, щоб говорити істинне й щоб, прислухаючись до природи, діяти згідно з нею». Пізнання прихованої, таємної гармонії, що є кращою, аніж явна, - це є спосіб уникнення зарозумілості. Таке пізнання дозволяє подолати різноманіття поглядів, орієнтуватись на осягнення єдиної істини, що забезпечує взаєморозуміння та об'єднання людей. психологічний школа біхевіоризм

Згідно з позицією Геракліта, люди не рівноцінні один одному, не рівні між собою. Мислення -- велике благо і воно спільне всім людям. Проте більшість людей нерозумні, не розуміє сенсу того, з чим стикається. Саме тому він відкидає демократію, як правління "нерозумних", і вважає найкращою формою правління - правління "кращих". Тобто, по суті, його позицію можна охарактеризувати, як елітаристську концепцію. Приділяючи у своїй творчості значну увагу проблемам полісу та його законів, він виступає за писане право, тобто за закон, і підкреслює, що "народ повинен боротися за закони, як за свої стіни". Поліс і його закон, за Гераклітом, -- це щось спільне, однаково божественне і розумне як по виникненню, так і по суті. "Всі людські закони виходять від єдиного божественного, який простягає свою владу на все, над всім панує і над всім отримує верх". Божественна справедливість і правда (діке) інтерпретуються Гераклітом, як те розумне начало (загальний логос), з якого випливає і яке виражає (повинно виражати) людський закон. Без божественного, космічно-вогняного масштабу у людей не було б і самого уявлення про справедливість.

Для Геракліта Зевс, логос, вогонь -- синоніми. У теологічній площині людський закон випливає з божественної справедливості, в гносеологічній -- із загального логосу, в онтологічній -- з вічного вогню. У зв`язку з цією триєдністю джерела закону, важливо пам`ятати про те принципове для всієї концепції Геракліта положення, що саме онтологічне начало (вогонь) дає міру (і масштаб) всьому іншому -- сам космос впорядкований тільки завдяки певній мірі вогню. Основна гносеологічна характеристика закону, за Гераклітом, полягає в його відповідності загальному логосові (світовим закономірностям). Саме тому праворозуміння одного ("кращого") є кращим, ніж правосвідомість демосу. "Один для мене -- десять тисяч, якщо він найкращий".

Власне з вчення Геракліта бере свій початок діалектика, розвинута Гегелем, а пізніше і Марксом. З Геракліта можна починати відлік боротьби ідей демократії (Солон) та протилежних їй ідей, започаткованих Гераклітом. В той же час, вчення Геракліта використовувалися, в тій чи іншій мірі, прихильниками як раціоналістичної, так і релігійно-божественної доктрини природничого права.

2. Основні психологічні школи. Біхевіоризм (Едвард Торндайк, Джон Б. Уотссон)

Наприкінці XIX -- на початку XX ст. формуються різні за своєю науковою ідеологією психологічні школи.

Школу структуральної (інтроспективної) психології започаткував у США Е. Лтченер (1867-1927), який вважав, що предметом психології мають бути елементи й структури свідомості. Свідомість як така не розкривається простому самоспостереженню, а має свою власну структурну організацію, свій прихований зміст. Самоспостереження дає відомості лише про об'єкти. Інтроспекція відкриває можливість вивчати самі психічні явища: відчуття, образи й почуття, що викликаються цим об'єктом.

Вюрбурзька школа психології започаткувала перехід до експериментального дослідження психічних явищ шляхом інтроспекції.

Альтернативною до тих підходів, які орієнтувалися на суб'єктивне, на свідомість як предмет психології, стала школа біхевіоризму -- науки про поведінку. Дж. Уотсон (1878-1958), наприклад, вважав, що предметом психології мають бути не психічні процеси, а поведінкові реакції, дії та вчинки, які можна спостерігати й об'єктивно досліджувати. Психічні процеси при цьому визначалися лише як епіфеномени, тобто явища, причинно не пов'язані з реальними, дійсними феноменами, що мають матеріальну природу.

Фрейдизм як психологічний напрям, що дістав свою назву від імені його засновника З. Фрейда (1856-1939), навпаки, стверджував необхідність включення в предмет психології не тільки й не стільки свідомості (у власному розумінні цього слова), а й того, що в психічній природі людини лежить за її межами, тобто несвідомого, підсвідомого, надсвідомого як детермінант, що по суті визначають і загальний зміст свідомості людини, і прояви її поведінки.

У межах цієї ж традиції будував свою школу глибинної психології і К. Юнг (1875-1961), який розглядав психічне буття як складну єдність різних систем: «Я», «Маска», «Тінь», «Аніма» -- образ душі, а також «особистісне-несвідоме» з різноманітними комплексами й «колективне несвідоме» з архетипами. Всіх їх об'єднує «самість», інтеграція якої з «Я» є актом «індивідуації» -- кінцевої мети розвитку особистості.

Тенденціям диференціації світу психіки на структурні елементи, компоненти, рівні, спробам «анатоміювання» психічного протиставила себе гештальтпсихологія. Термін «гештальт» означає форму, структуру і вводиться для позначення принципової залежності елементів від цілого, неможливості виведення цілого з суми елементів. При цьому цілісність визнається іманентною для психіки, є «чистою» психічною сутністю. Вихідною для гештальтпсихології стала феноменологія Е. Гуссерля (1859-1938).

На початку XX ст., у зв'язку з процесами інтеграції у суспільстві особливий науковий інтерес почали викликати проблеми, пов'язані із впливом соціального оточення на розвиток і поведінку окремої людини, проблеми групової динаміки (У. Мак-Даугалл, Г. Тард, С. Сигеле, Г. Лебон, Ф. Олпорт та ін.).

Поділяючи спочатку ідеї гештальтистів, новий оригінальний для психології напрям і нову школу започатковує К. Левін (1890-1947). Центральним моментом його наукової концепції було поняття про динаміку поведінки людини в її «життєвому просторі», введення категорії поля у вчення про особистість і мотиви її поведінки в умовах соціального оточення.

В аспекті психології дії розроблялася операціональна теорія інтелекту Ж. Піаже (1896-1980), його структура, функції та розвиток через механізм інтеріоризації. В цій же парадигмі здійснював свої дослідження А. Вамон (1879-1962), з'ясовуючи перехід від дії до думки.

Онтологічний і аксіологічний аспекти психологічного дослідження більшою мірою представлені у феноменологічній психології Гуссерля та його послідовників (проблема психічного буття, існування трансцендентної сфери значень, інтенціональних станів свідомості, проблема «чистої» психіки.

Біхевіоризм. На початку XX століття американські психологи приступили до створення «науки про людську поведінку». Їх не цікавили людські думки, мрії або почуття. Вірніше, вони хотіли збирати «факти», спостерігаючи за тим, що і як роблять люди. Вони вивчали людську поведінку приблизно так само, як біологи вивчають поведінку тварин або фізики - поведінку елементарних часток. Ці дослідники ретельно визначали і контролювали стимули, пропоновані в експериментах, а потім спостерігали і записували поведінкові реакції випробуваних на ці стимули.

Вони не створювали своєї теорії заздалегідь, а цілеспрямовано конструювали її крок за кроком, проводячи спочатку прості експерименти, а потім розробляючи все більш складні. Таким чином, вони будували теорію поведінки індуктивним способом. Оскільки цих дослідників цікавили зовнішні, доступні спостереженню і виміру форми поведінки, їх назвали біхевіористами (від англ. «behaviour» - «поведінка»). Біхевіористи вважали, що вчення відбувається шляхом класичного й оперантного обумовлювання.

Отже, біхевіористи - це психологи початку XX століття, які досліджували зовнішні форми поведінки, які піддаються спостереженню і виміру, безвідносно до їх внутрішніх фізіологічних механізмів. Найбільш яскравими представниками біхевіоризму і необіхевіоризму були Б. Скіннер, Е. Торндайк, А. Бандура, В. Уолтер та ін.

Поведінкові теорії походять від робіт І.П. Павлова (1849-1936) по умовних рефлексах і досліджень Джона Б. Уотсона (1878-1958) по вченню. Філософською основою цих теорій є концепція tabula rasa, запропонована англійським філософом Джоном Локком (1632-1704), який припускав, що в людей немає ніяких вроджених ідей і що їх поведінка, думки і почуття формуються під впливом зовнішнього середовища. Поведінкові теорії вплинули на розвиток наукового аналізу поведінки, психотерапії і управління девіантною поведінкою; вони використовуються в галузі освіти.

Біхевіористи виходять із припущення, що людина за своєю природою ні погана, ні гарна: люди є реактивними істотами, вони просто реагують на впливи зовнішнього середовища. Кожен індивід формується завдяки процесу утворення зв'язків між стимулами і своїми реакціями на них або між варіантами поведінки і їх наслідками. Таким чином, процес вчення відбувається автоматично.

Деякі вчені вважають це пояснення механістичним, яке уподібнює людей до машин, котрі приводяться в дію вхідним сигналом (стимулом) і у відповідь на нього здійснюють вихідний сигнал (реакцію). Біхевіористи не займаються аналізом того, що відбувається між стимулом і реакцією. На їх думку, психіка - особливо її внутрішня робота - практично недоступна спостереженню й опису ззовні, з позиції стороннього спостерігача. Вони відмовляють людям у здатності точно описувати свої думки і почуття. Будучи послідовними, біхевіористи не визнають ні несвідомих, ні генетичних детермінант поведінки.

Поведінкова терапія має багату історію, у якій переважав емпіричний підхід. Своє походження вона веде від досліджень на тварин, які здійснювалися в Росії (роботи І.П. Павлова, присвячені умовним рефлексам) і в Америці (Е.Л. Торндайк). Реакцією на функціоналізм і структуралізм, орієнтованих на свідомість, з'явився об'єктивізм Джона Б. Уотсона. Він віддавав перевагу дослідженням на основі контрольованого наукового спостереження і заклав базу сучасного біхевіоризму.

Послідовники Уотсона - Е.Л. Торндайк, Г.Л. Халл, О.Г. Маурер і Б.Ф. Скіннер - формулюючи принципи і теорії вчення і поведінки, які згодом склали суть поведінкової терапії, ґрунтувалися на роботах Уотсона.

Біхевіористську модель людини також називають детерміністською. Все в поведінці індивіда, включаючи цінності, установки й емоційні реакції, відповідно до цієї моделі, визначається впливом зовнішнього середовища в минулому або в сьогоденні. Тому такі поняття, як провина, повага і достоїнство, на думку біхевіористів, недоречні при описі поведінки людини. З точки зору біхевіористів, оскільки люди є продуктами всіх епізодів своєї особистої історії вчення, їхні вчинки не заслуговують ні похвал, ні осудження.

Е. Торндайк (Thorndike, 1911) провів класичні експерименти з вивчення довільної поведінки кішок. Кішки, поміщені в так звану проблемну клітку, самостійно навчалися вибиратися з неї або одержувати їжу, маніпулюючи клямкою, що відкривала дверцята. У цьому явищі вчення Торндайк побачив те, що він назвав законом ефекту: наслідки поведінки визначають імовірність її повторення.

Отже, закон ефекту - принцип теорії вчення, який стверджує, що наслідки поведінки визначають імовірність її повторення. Вперше потрапивши до клітки, кішки зазвичай вивчали її і натискали на педаль, зв'язану з клямкою, тільки випадково. Однак підкріплення у формі їжі підсилювало цю поведінку, і зрештою кішки починали відкривати дверцята відразу ж, як тільки попадали до клітки. Через багато років Б.Ф. Скіннер продовжив роботу Торндайка й Уотсона і разом з іншими теоретиками вчення розширив систему законів поведінки.

Використані Скіннером навчальні машини також ґрунтувалися на принципах оперантного обумовлювання (Skinner, 1968). За допомогою цих машин навчання велося невеликими послідовними кроками, від простих завдань поступово переходячи до більш складних. Бажана поведінка або відповідь на кожному кроці підкріплювалися зворотним зв'язком (якимось видом винагороди або заохочення) з машиною і появою нового завдання для вирішення. Поступово учні успішно опановували рішенням досить складних задач. При програмованому навчанні за допомогою комп'ютера застосовуються багато з цих принципів вчення.

Оперантное обумовлювання - це тип обумовлювання, що має місце, коли організм отримує підкріплення за довільну реакцію, у цьому випадку відбувається вчення тільки тому, що підкріплюється. Це означає, що в присутності даного стимулу, що розрізняється, даний індивід буде схильний повторювати дану реакцію.

Наприклад, трирічна дитина розглядає (реакція) книжки (стимул). Для збільшення імовірності такої поведінки в майбутньому необхідно, щоб за реакцією йшло підкріплення. У даному випадку ефективним підкріпленням є похвала, цікава картинка або наклейка, котрі дають дитині, коли вона розглядає книжку.

Нарешті, батьки або вчителі можуть захотіти, щоб читання асоціювалося у дитини з певним місцем, наприклад, із класною кімнатою або куточком для читання у вітальні. Це місце стає стимулом, що розрізняється. Дитина одержує підкріплення за розглядання книжок тільки тоді, коли вони знаходяться у відповідному місці.

Оперантній поведінці можна також навчити шляхом обумовлювання униканням, коли підкріплення полягає в припиненні впливу неприємного стимулу. Наприклад, яскраве світло може бути вимкнене, голосний звук - приглушений, розсерджений батько - заспокоєний. Таким чином, при оперантному обумовлюванні індивід навчається реакції, коли підкріплення полягає в припиненні впливу неприємного стимулу.

Обумовлювання униканням - це вид оперантного обумовлювання на певний стимул (або набір стимулів) завдяки багаторазовому сполученню цього стимулу з позитивним підкріпленням.

Як можна використовувати оперантне обумовлювання для навчання складним діям? Дуже часто кінцева форма поведінки повинна будуватися крок за кроком, або формуватися. При такому поетапному формуванні реакції винагороджуються послідовні наближення до кінцевої задачі.

У 90-ті роки систематичне дослідження і застосування принципів класичного й оперантного обумовлювання одержало назву поведінкового аналізу. Були розроблені численні педагогічні і терапевтичні програми для навчання або переучування окремих осіб з метою корекції їх поведінки. Програми, що формують людську поведінку в терапевтичних цілях, називають модифікацією поведінки.

Модифікація поведінки - це підхід, що використовує методики обумовлювання, такі як підкріплення, винагорода і формування реакції для зміни поведінки. Формування реакції - це систематичне підкріплення непослідовних наближень до бажаної дії.

Одним з ефективних способів модифікації поведінки є використання жетонної системи. Уявіть собі колонію для підлітків-правопорушників. У цьому жорстко контрольованому світі нагороди, такі як смачна їжа, час для тренувань у спортивному залі, окрема спальня, свіжі журнали і, нарешті, відпустка на вихідні, купуються за жетони. Ці жетони можна заробити за точне виконання чітко визначених правил поведінки в класі і на роботі.

Таким чином, жетони стають ефективним підкріпленням старанності й успіхів у навчанні, дотримання правил і продуктивної роботи. Але вони ефективні тільки в тому випадку, коли вихователь дотримується принципів оперантного обумовлювання, наприклад, винагороджує маленькі послідовні кроки на шляху до досягнення кінцевої мети.

Численні дослідження показали, що жетонні системи можуть бути успішно використані при роботі з розумово відсталими і хворими на артизм дітьми, з дітьми в шкільній і домашній обстановці і з пацієнтами психіатричних клінік (Baker & Brightman, 1989). Метою навчання за допомогою жетонів є розвиток умінь того, кого навчають, до такого ступеня, коли ці уміння стають настільки корисними в реальному світі, що жетони більше не потрібні.

Для досягнення такого результату будь-яка жетонна система повинна бути спланована таким чином, щоб ті, яких навчають, якомога раніше змогли обходитися без жетонів. Інакше вони можуть стати настільки залежними від жетонів, що ефективність програми модифікації поведінки буде зведена нанівець.

Отже, теорії вчення, у тому числі біхевіоризм, сучасний поведінковий аналіз і теорія соціального вчення внесли великий вклад у розуміння людського розвитку. У цих теоріях головна увага звертається на ситуаційні фактори, що впливають на поведінку. У них ретельно визначається ситуація і робляться прогнози на основі минулих досліджень. Їх принципи дійсно набагато простіше перевірити, ніж принципи будь-якої іншої теорії, а деякі пророкування цих теорій багаторазово підтверджувалися.

Наприклад, Скіннер і його послідовники показали, що на багато типів поведінки можна впливати підкріпленням. Деякі методики, такі як моделювання і різні типи модифікації поведінки, при вмілому застосуванні в школах, програмах зниження ваги і дитячих виправних установах, довели свою ефективність для зміни поведінки.

Хоча теорії вчення досить точні, прихильники цих теорій, можливо, намагаються пояснити з їх допомогою занадто широку галузь розвитку людини. Вони не звертають достатньої уваги на мислення, емоції, особистість або розуміння людиною самої себе. Вони схиляються до пошуку універсальних процесів і ігнорують індивідуальні розходження.

І нарешті, теорія вчення не може пояснити одне з головних досягнень людини в галузі вчення. Закони вчення не здатні адекватно пояснити той складний спосіб, за допомогою якого маленькі діти опановують рідною мовою. Мовний розвиток дитини не зводиться до одного лише наслідування і заохочень за правильність відтворення мови дорослих. Він залежить від складної взаємодії здібностей, які виявляються у дитини, до оволодіння мовою і багатогранним мовним середовищем.

При поясненні мовного розвитку і засвоєння інших сторін культури теорії вчення, очевидно, не можуть врахувати всієї складності природної обстановки. Їхні прогнози поведінки найкраще діють у лабораторії, коли є можливість суворо контролювати всі стимули, що впливають на індивіда, (Miller, 1989). Нижче представлені основні аспекти поведінкових теорій.

* Поведінкові теорії підкреслюють, що розвиток дотримується законів вчення і визначається, в основному, подіями зовнішнього середовища.

* Класичне обумовлювання відноситься до мимовільних реакцій, які викликаються подразником, котрий природно проявляється і потім сполучається з іншим подразником, ніяк не пов'язаним з ним. Після декількох таких сполучень безумовна реакція перетворюється на умовну і настає вже з появою другого, або одного тільки умовного подразника.

* Цілком ймовірно, класичне обумовлювання має місце при утворенні страхів, емоційних реакцій і інших подібних форм поведінки. Класичне обумовлювання також застосовувалося для приведення до норми таких мимовільних або автоматичних реакцій нервової системи, як артеріальний тиск і температура шкіри.

* Провідний теоретик сучасного біхевіоризму Б.Ф. Скіннер розробив концепцію оперантного (або інструментального) обумовлювання.

* Відповідно до теорії Скіннера, поведінка є функцією своїх наслідків. Оперантна поведінка керується тим, що слідує за нею.

* Підкріплення - це стимули, що збільшують імовірність появи реакцій, за яких вони слідують.

* Стимули можуть бути фізичними, хімічними, фізіологічними або соціальними. Вони здійснюють на поведінку вплив, який можна вимірити.

* Скіннер розробив цілий ряд новаторських методологій і інструментів, у тому числі камеру для дослідження оперантного обумовлювання. Він намагався застосовувати свої принципи як у лабораторії, так і в реальному житті.

* Методики оперантного обумовлювання успішно використовуються у вихованні дітей, у педагогічній і клінічній практиці.

Список використаної літератури

1. Бичко І.В. Філософія: Курс лекцій. - К.: Либідь, 1999. - 338 с.

2. Вандишев В.М. Філософія. Екскурс в історію вчень і понять: Навч. посіб. - К.: Кондор, 2005. - 259 с.

3. Ганзен В.А. Системные описания в психологии. - Л.: ЛГУ, 1999. - 324 с.

4. Гиппенрейтер Ю.Б. Введение в общую психологию. - М.: Наука, 1996. - 524 с.

5. Иовчук М. Краткий очерк истории философии. - М.: Наука, 2001. - 340 с.

6. Ільїн В.В. Фрагменты ранних греческих философов. - М.: Наука, 2003. - 266 с.

7. Киричук О.В.  Основи психології: Підруч. - К.: Либідь, 1999. - 632 с.

8. Крайг Г. Психология развития. - СПб.: Питер, 2000. - 992 с.

9. Кремень В.Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції. - К.: Книга, 2005. - 325 с.

10. Крутецкий В.А. Психология. - М.: Наука, 1999. - 336 с.

11. Надольний І.Ф. Філософія: Навч. посіб. - К.: Вікар, 2005. - 311 с.

12. Рубинштейн С. Основы общей психологи. - СПб.: Питер, 2000. - 712 с.

13. Фролов О. Введение в философию: Учеб. для вузов. - М.: Наука, 1999. - 364 с.

14. Щерба С.П. Філософія. - К.: Кондор, 2007. - 297 с.

15. Яблонко В.Я. Загальна психологія: Курс лекцій. - М.: Вид-во Південнослов'янського інституту, 2005. - 326 с.

Размещено на Allbest.ru