Воля й відповідальність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Воля й відповідальність

1. Воля та несвобода

У суспільній свідомості зложився стереотип: воля - добре, несвобода - погано, демократія - добре, диктатура - погано.

Отже, воля - добре, несвобода - погано. Це вважається непорушним законом. На щастя, суспільство не настільки нерозумно й наївно, щоб додержуватися цього принципу. Ми не даємо дітям сірника й гострих предметів, злочинців саджаємо у в'язниці (до речі, вони так і називаються - «місця позбавлення волі», душевнохворих - у психіатричні лікарні, а на буйні ще одягаємо гамівні сорочки. Що є все це, як не обмеження волі громадян? А якщо це обмеження, те чому люди, якщо вони так поважають волю, не обурюються такими явищами? Саме навпаки, вони обурюються, якщо суспільство цього не робить. Все це можна було б уважати виключеннями із правила «воля - добре», якби цих виключень не було так багато. Цікаво, скільки ж людей вирішують, кого треба посадити у в'язницю (лікарню), охороняють і обслуговують ув'язнених (хворих)? Напевно, теж не один мільйон. Видатки на всі ці потреби також будуть досить великі. Та й витрати на ці виключення становлять досить значну частину бюджету. Тобто, спроба списати багато мільйонів людей і багато трильйонів рублів на виключення представляється вкрай непереконливої.

Не виходить списати все це й на труднощі перехідного періоду, тому що й у країнах найрозвиненішої економіки й найрозвиненішої демократії є й могутній репресивний апарат, і в'язниці з укладеними, і лікарні з душевнохворими, і дітям точно так само не дають сірники й гострі предмети. Різниця тільки в чисельності людей, волю яких суспільство обмежує відкрито, витратах на їхнє втримування й умовах утримування.

Але хіба суспільство обмежує тільки волю ув'язнених, душевнохворих і дітей? Виходячи з будинку, ми одягнемося не тільки по погоді, але й у відповідності зі смаками навколишніх, щоб їх не шокувати; привітаємося зі знайомими (не хочемо ж ми їх скривдити), причому, у бесіді з кожним будемо рефлекторно обмежувати свій лексикон строго певним набором слів; перейдемо дорогу у відведеному для цього місці, а якщо захочемо перейти в іншому, те спочатку подивимося по сторонах, - чи не видний міліціонер. Тобто, наше повсякденне поводження регламентується десятками й сотнями «не можна» і «треба робити так», до яких ми так звикли, що зовсім не зауважуємо їх, як не зауважуємо повітря, яким дихаємо. Але, як ми моментально зауважуємо відсутність повітря, так само швидко зауважуємо й порушення цих табу. Що це, як не постійне порушення нашої волі, про недоторканність якої ми так печемося? Порушення цих правил і заборон приводить до негайних або віддалених наслідків і неприємностей для порушника. Ми подібні до локомотива: по рейках, - будь ласка, убік - катастрофа.

2. Ритуал

Існує стара трагікомічна історія про проповідника з маленького містечка на американському Заході, що, не знаючи того, купив коня, який перед тим багато років жив у п'яниці. Цей кінь змушував свого преподобного хазяїна зупинятися перед кожним шинком і заходити туди хоча б на хвилинку. У результаті він придбав у своєму приході дурну славу й, зрештою, насправді спився від розпачу. Ця історія завжди розповідається лише як жарт, але вона може бути цілком правдива, принаймні, у тім, що стосується поводження коня.

Вихователеві, етнологу, психологові й психіатрові таке поводження тварин повинне здатися дуже знайомим. Кожний, хто має власних дітей або хоча б мало-мальськи придатний у якості вихователя, знає із власного досвіду, з якою наполегливістю маленькі діти чіпляються за кожну деталь звичного, наприклад, як вони вдаються в справжній відчай, якщо, розповідаючи їм казку, хоч небагато ухилитися від один раз установленого тексту. А хто здатний до самоспостереження, той повинен буде зізнатися собі, що й у дорослого цивілізованої людини звичка, раз вуж вона закріпилася, має більшу владу, чим ми звичайно усвідомимо...

Для істоти, позбавленого розуміння причинних взаємозв'язків, повинне бути найвищою мірою корисно дотримуватися тієї лінії поводження, що - один раз або повторно - виявляється безпечної й провідної до мети. Якщо невідомо, які саме деталі загальної послідовності дій істотні для успіху й безпеки, то найкраще з рабською точністю повторювати його цілком. Принцип «як би чого не вийшло» зовсім ясно виражається у вже згаданих марновірствах: забувши вимовити заклинання, люди відчувають страх.

Сама сутність ритуалу як носія незалежних мотивуючих факторів веде до того, що він переростає свою первісну функцію комунікації й здобуває здатність виконувати два нові, настільки ж важливі завдання, а саме - стримування агресії й формування зв'язків між особинами того самого виду. Потрійна функція - заборони боротьби між членами групи, утримання їх у замкнутому співтоваристві й відгородження цього співтовариства від інших подібних груп - настільки проявляється й у ритуалах культурного походження, що ця аналогія наштовхує на ряд важливих міркувань.

Існування будь-якої групи людей, що перевершує по своїх розмірах таке співтовариство, члени якого можуть бути зв'язані особистою любов'ю й дружбою, ґрунтується на цих трьох функціях поводження. Суспільне поводження людей пронизане культурною реалізацією настільки, що саме через її можливості це майже не доходить до нашої свідомості. Якщо захотіти привести приклад свідомо поводження людини, то прийде звернутися до таких дій, які відкрито не провадяться, як неприкрите позіхання або потягування, колупання в носі або почісування в певних частинах тіла...

Функція манер, як засоби постійного взаємного умиротворення членів групи стає ясної відразу ж, як ми спостерігаємо наслідку випадання цієї функції. Я маю на увазі не грубе порушення звичаїв, а всього лише відсутність маленьких проявів чемності, як погляди або жести, якими людина звичайно реагує, наприклад, на присутність свого ближнього, входячи в якесь приміщення. Якщо хтось уважає себе скривдженим членами своєї групи й входить у кімнату, у якій вони перебувають, не виконавши цього маленького ритуалу чемності, а поводиться так, немов там нікого ні, таке поводження викликає роздратування й ворожість точно так само, як і відкрите агресивне поводження. Фактично навмисне невиконання нормальної церемонії умиротворення й рівнозначно відкритому агресивному поводженню.

Треба віддати данину поваги генієві Конрада Лоренца, що побачило стільки цікавого в речах повсякденних. Можна тільки додати до сказаного, що ритуал соціально диференційований. Той самий ритуал, наприклад, ритуал вітання, виконується по-різному його учасниками. Молодший привітає старшого не так, як старший молодшого; чоловік жінку - не так, як жінка чоловіка. На виконання ритуалу впливають також соціальний стан, ступінь знайомства, ситуація й інші фактори. Причому, чим більше розходження у віці, соціальному стані й інших факторах, тим більше розходження у виконанні ритуалу. До чого ці складності? Кожна людина займає якусь нішу в соціальну систему і одна із цілей ритуалу постійно нагадувати громадянам їхнє місце. Якщо ж про своє місце забувають, то відбуваються конфлікти. Скільки б не говорили про рівність, вона ніколи не буде повним. Розходження у віці, соціальному стані, розходження між чоловіками й жінками будуть завжди. Звідси й розходження соціальних функцій людей. Якщо хтось уважає для себе необов'язковим виконання ритуалу взагалі, то ми вправі очікувати, що ця особа не виконує й покладених на нього суспільством соціальних функцій: сімейних, професійних, цивільних. Король (імператор, цар, фараон) міг привітати підданих кивком голови (якщо він звертався до цього), піддані повинні були падати і цілувати його туфлі, якщо їм це дозволялося (що вважалося великою честю). Уявіть собі, що б було, якби кожний став поводитися як король.

Відкрите невиконання ритуалу спостерігається рідко, тому що це вкрай невигідно для індивіда, що веде себе подібним чином. Та й проходження ритуалу не гарантія точного виконання соціальних функцій. Частіше спостерігається формальне проходження ритуальному поводженню при ігноруванні виконання соціальних функцій.

Представляється досить важливим відзначити, що конфлікти теж ритуализуються. Внутрішньовидова агресія, якщо вона не має обмежників, загрожує самому факту існування людства, і є нагальна потреба час від часу «випускати пару» щоб уникнути її нагромадження. Цьому служать, наприклад, спортивні змагання. Потенційна можливість реального конфлікту заміняється його імітацією. Люди розбиваються на команди й «борються» один з одним. Перемога в змаганні часом доставляє не менше радості, чим перемога у війні, але людські й інші втрати незрівнянно менше. Спортивні змагання не завжди вдається втримати в руслі ритуалу, і тоді виникають бійки між гравцями й глядачами. Загальна риса колективів, які спаяні щирою дружбою - - це постійні шпильки, розіграші й глузування, який члени колективу обсипають один одного, тобто символічна агресія, що не дозволяє нагромадитися агресії реальної.

Реальні конфлікти теж є ритуалами з метою зменшення можливих втрат для тих, хто в цьому конфлікті безпосередньо не бере участь. Це ритуал дуелі (виклик, секунданти, вибір зброї й інша атрибутика), оголошення війни (дипломатична нота, відкликання посольств, вирити сокиру війни).

Ритуал, як, втім, і інші обмежники - це стихійно знайдене рішення яких-небудь проблем. А раз воно стихійне, виникле під дією випадкових причин і їхніх творців самі не усвідомлювали й не усвідомлюють повною мірою ні того, що вони роблять, ні цілей, для яких створюються ритуали (якби усвідомлювали, то К. Лоренцу не було б необхідності займатися своїми дослідженнями), те, природно, що й результати вийшли різні в різних народів. Причому ці результати, тобто ритуали, найчастіше нелогічні, внутрішньо суперечливі й часом закріплюють поводження, що суспільно корисним ніяк не назвеш, наприклад, традиції алкоголізму.

Отже, ритуал - це обмежник свободи особи. Він забороняє одні дій і заохочує інші. Тут присутні: цільова функція - проходження ритуалу; зворотний зв'язок - на етапі, коли ритуальне поводження ще не сформоване ця думка навколишніх, на більше пізньому - чинність звички, заходу впливу - суспільна думка.

3. Держава

На деякій стадії розвитку суспільства воно розростається до розмірів не порівнянних з розмірами роду, плем'я. Зростає складність завдань керування. Їхнє рішення вже не під силу вождям і радам старійшин. Виникає необхідність створення спеціалізованого апарата керування й контролю за виконанням. Зрозуміло, є й інші причини виникнення державності, але в даному контексті нас цікавить саме цей аспект.

Оскільки поля діяльності й держави, і ритуалів багато в чому збігаються, то між державою й ритуалами виникають конфлікти. З одного боку, при розподілі влади родинні відносини продовжують грати більшу, найчастіше вирішальну роль, з іншого боку - - на ґрунті того ж розподілу виникають конфлікти між численними претендентами на владу, як між різними племенами, так і усередині племен. Період становлення державності - - завжди період розбратів, змов, міжусобиць і воєн. Виникає роз'єднання між людьми на ґрунті поділу влади й логічним слідством цього стає поступове зниження значення й ролі родинних відносин у житті суспільства.

Більше того, раз держава намагається об'єднати різні племена, то воно кревно зацікавлене в тім, щоб витиснути зі свідомості людей розподіл на пологи й племена, тому що це приводить до ослаблення держави. Воно намагається нівелювати людей по всіх можливих ознаках, щоб люди почували якнайменше розходжень між собою і якнайбільше загального, об'єднуючого. Тому вводиться єдина державна мова, єдина релігія, єдина ідеологія, єдине судочинство й законодавство й т.д. Зокрема, один з колишніх звичаїв, звичай кревної помсти, ніяк не може влаштовувати держава, оскільки це зайве нагадування людям про їхні розходження, у цьому випадку по ознаці роду. Тому держава послідовно його, а також інші подібні звичаї, зживає й заміняє їхніми судами. Зрозуміло, родинні відносини й звичаї як і раніше відіграють більшу роль. Спочатку йдуть спроби додержуватися ритуального правосуддя, які припиняються державою. Тоді того ж результату намагаються домогтися, граючи на родинних почуттях суддів. Але процес уже пішов...

Спочатку становлення держави ми маємо суспільство, у якому родинні відносини зв'язують всіх членів суспільства і є вищою цінністю, і ритуал повністю регламентує поводження кожного члена суспільства. На етапі ж, коли розвиток державності досяг свого логічного завершення діти вправі подати в суд на своїх батьків або здати їх у будинок для людей похилого віку, а батьки мають схожі права стосовно своїх дітей. Тобто родинні відносини, якими б близькими вони не були, уже не грають майже ніякої ролі.

Було б несправедливо повністю відокремлювати державне регулювання від ритуального. Різні обмежники можуть не тільки суперечити один одному, але й переплітатися. Замість ритуалів, що виникли стихійно, насаджуються ритуали формальні, створювані навмисно й планомірно: ритуал правосуддя з усією супутньою атрибутикою (мантії суддів, захист, обвинувачення, атрибути влади, «Устати, суд іде!» , «Ім'ям закону...» ), ритуали прийому й передачі влади, ритуали офіційних прийомів, зустрічей. Створюються одні ритуали (наприклад, офіційні), відміняються інші (звичай кревної помсти), підправляються треті. Ритуал одруження складається з офіційної частини й неофіційної. Якщо друга розвивається стихійно, то перша регулюється нормативними актами.

Обмеження, що накладаються державою, формулюються у вигляді різного роду нормативних актів, законів, указів, постанов та ін. Вони визначають бажане поводження громадян і можливе заохочення за таке поводження, і небажане, з відповідними мірами покарання. Для спостереження за дотриманням норм поводження й оперативного припинення можливих порушень створюються відповідні механізми контролю: міліція, фіскальні служби, контрольні комісії, ревізійні служби. Щоб громадянам було цікаво поводитися зручним державі образом, передбачаються заходи заохочення (медалі, посади, гроші) і покарання особливо провиненим (різки, в'язниці, каторжні роботи).

Таким чином, держава є соціальною системою зі своїми обмежниками (нормативні акти), органами керування, ОС, цільовою функцією.

4. Релігія

воля ритуал несвобода релігія

Складовою частиною будь-якої релігії, і частиною досить важливої, є обмежники. «Святилище Аллаха - це Його заборони» У кожній з них ми знайдемо пункти: «кожна людина повинен робити те-те й не повинен те-те» . У християнстві це десять заповідей Христа, у мусульман - п'ять стовпів ісламу, у комунізмі - моральний кодекс будівельника комунізму. Представники інших релігійних конфесій можуть продовжити цей список. Крім того, основні догмати релігії містять у собі далеко не повний перелік того, що людина повинен робити й чого він робити не повинен.

Передбачено заходи впливу для відступників і невірних (пекло) і заохочення для щирих послідовників даного навчання (рай). У більшовиків, через відсутність і того, і іншого, заохочення й покарання здійснювалося спеціальними органами.

Є й контролюючий орган - Бог. А для більшої надійності контролю в ідеологізованих суспільствах існували й існують спеціальні організації начебто священної інквізиції (на Бога сподівайся...). Керування від імені Бога здійснюють його представники - церква, пророки, духовні наставники. У цій системі вища мета буття - праведне, богоугодне життя, за якого віддасть після смерті. Тобто, ми маємо ще одну систему, у якій є цільова функція, органи керування, зворотний зв'язок, заходи впливу.

5. Культура й мистецтво

У кожній людині в тій або іншій формі проявляється тяга до прекрасного, причому її прояви можуть приймати форми досить специфічні. Мистецтво не існує саме по собі. З одного боку, воно є відбиттям смаків і вдач певної частини суспільства, з іншого боку - - воно формує їх. По-перше, воно неоднорідно. Є мистецтво офіційне й неофіційне, для дітей і дорослих, для багатих і бідних, для законослухняних і навпаки. По-друге, воно не тільки задовольняє смаки певної частини суспільства, але й формує їх. По-третє, воно тією чи іншою мірою визначає поводження людей через естетизацію одних форм поводження й дискредитацію інших.

У цьому випадку представляється найцікавіший останній аспект проблеми. Те, що називають соцреалізмом, є одним із проявів цього явища. Чітко проглядається мета цього плину - естетизація соціалістичного будівництва, дискредитація всього, що цьому заважає. Але соцреалізм не був і не є чимсь винятковим. За всіх часів існують діячі культури й мистецтва, що оспівують існуючу владу й форму суспільного устрою, незалежно від того, яка це влада і яке це суспільство.

Соцреалізм згадають не з особливої ворожості до нього, а лише як найбільш пам'ятний приклад. Формальна приналежність до того або іншого плину в мистецтві нічого не говорить про художні вартості й недоліки конкретного добутку. У рамках того ж соцреалізму створювалися й добутку, про які забували наступного дня, і добутку, що ввійшли в скарбницю світового мистецтва. Від того, що влада заохочує одні плинів і переслідує інші, або байдужа до творчості діячів мистецтва, у принципі нічого не міняється. Завжди є задоволені владою - вони будуть неї вихваляти. Завжди є незадоволені - вони будуть її паплюжити. Просто бажаючих одержати цукерок завжди більше, ніж тих, хто хоче стусана.

Отже, є мистецтво й культура, що формують у людини подання про прекрасному й виродливому. Природно, людина намагається робити прекрасні вчинки й уникати менш прекрасних.

Те, що називають художнім усвідомленням дійсності - штука досить небезпечна й з нею треба бути дуже обережним. Художник, що створює добуток, і глядач, його вивчаючий, завжди перебувають під впливом якихось ідеологічних установок, звичок, традицій. Тому завжди їсти спокуса поставити знак «мінус» на явище життя, що просто незвично або незрозуміло.

Наші подання про життя правильні, а тому відзначені печаткою високої естетики. Будь-які відхилення від цих подань порочні, а тому виродливі. Отже, боротьба з відхиленнями не тільки правильна, моральна, але й прекрасна, так само як і самі борці. Неучасть, а те й того гірше, протидія цій боротьбі неправильна, аморальна, потворна. Відповідно, мабуть, виглядають і носії порочних ідей, люди, що роблять аморальні вчинки.

Трохи відхиляючись від теми, помітимо, що формування таких уявлень провадиться не тільки за допомогою мистецтва й культури, але й пропаганди. По тому або случаю можна створити твір мистецтва, написати статтю в газету, підготувати радіо - або телепередачу. У кожному разі висвітлення події, якщо воно тільки не зводиться до констатації факту, не буде вільно від тієї або іншої форми моральної оцінки. Другий важливий момент: відбираючи факти, на їхній погляд гідні висвітлення, люди, природно, відбирають ті, які підтверджують їхні власні погляди. Згадаємо критику пороків капіталізму й захвалювання соціалізму. Факти, що говорять про зворотний ігнорувалися, перекручувалися або супроводжувалися такою кількістю застережень, що їхня оцінка мінялася на протилежну. Третє: факти, які нам підносять, далеко не завжди такими є.

Але це не весь арсенал. Для пропаганди використовуються й досягнення науки й техніки, як прямо (шляхом використання новітніх технічних устроїв для цілей пропаганди), так і шляхом тлумачення наукових досягнень як аргументів у захист своєї ідеології. Природно, що будь-яке досягнення в руках конкретного пропагандиста завжди призначено для всілякого вихваляння самого пропагандиста і його подань і звернено проти його ворогів. Так, якщо для віруюче кожне наукове досягнення є підтвердженням могутності й величі Бога, то для атеїста воно є доказом його відсутності. Інакше бути просто не може. А тому людина, що доводить, що «наукове досягнення доводить правильність такий-те ідеології» , швидше за все, є поборником цієї ідеології. У всякому разі, те ж саме відкриття представником іншої ідеології буде використовуватися у своїх інтересах, як доказ правильності власних подань. Якщо людина підбирає із землі камінь, то не для того, щоб ударити їм по власній голові, а для того, щоб обрушити його на супротивників. Не має значення вага каменю, його колір, форма. Годиться кожний.

Таким чином, однієї з важливих функцій мистецтва є обмежувальна: ціль - естетичність поводження, керування поводженням громадян через естетизацію одних форм поводження й дискредитацію інших. Зрозуміло, заохочуються суспільно корисні форми поводження й дискредитуються антигромадські. Але так буває не завжди. Якщо твір мистецтва оспівує антисоціальну особистість і дискредитує соціальні інститути (правоохоронні органи), то воно по своїй суті деструктивно. Було б невірно перебільшувати значення подібних добутків, але так само небезпечно цього не зауважувати.

Література

1. Гуревич П.С. Куди йдеш, людина? - К., 2005

2. Єфімов А. Елітні групи: їхнє виникнення й еволюція. - К., 2004

3. Невлер Л. Правила для виключень. - К., 2004

4. Тойнби А.Дж. Збагнення історії. - К., 2007

5. Чорних Е. Символи древніх культур. - К., 2003

Размещено на Allbest.ru