Формування національної гідності особистості в умовах незалежної української держави

Найважливішою громадянською рисою особистості є сформованість національної свідомості, патріотичних почуттів до рідної землі, свого народу, готовності до праці в ім'я України. Дійовим засобом відродження нації є формування в людини національної гідності й гордості за свою Батьківщину. У справі відновлення почуття національної гідності величезне значення має висвітлення правдивої історії українського народу, історії культури, повернення до культурних надбань, відкриття наново пам'яток нашої спадщини, повернення імен видатних українських учених, художників, композиторів, відомих політиків.

Сьогодні в умовах розбудови незалежної, суверенної української держави особливого значення набуває формування не лише громадянської, а й національної самосвідомості, любові до рідної землі, свого народу, усвідомлення себе громадянином української держави, суб'єктом історичного процесу відродження нації. Формування національної самосвідомості передбачає засвоєння молоддю своєї етнічної спільності, національних цінностей (мови, культури), відчуття своєї причетності до розбудови української державності, патріотизму, що сприяє утвердженню власної національної гідності, внутрішньої свободи, гордості за свою землю.

Необхідною умовою національного відродження є відмова від почуття меншовартості, оскільки це почуття призводить до втрати історичної пам'яті, ознак національно - культурної гордості, національної мови, до втрати багатьох цінностей, які визначають обличчя нації, що сьогодні загрожує не лише нашій державній незалежності, а й нашому існуванню як нації. Отже, національна свідомість - це не що інше, як усвідомлення людиною своєї національної приналежності до відповідної національної спільноти, яке включає в себе уявлення, знання про свою національну приналежність, про її історичне минуле і сьогодення, матеріальну і духовну культуру, мову, традиції. До поняття національної самосвідомості входять також усвідомлення ролі своєї національної спільності, її культури серед інших національних утворень і місця свого народу у світовому процесі.

Письменники

Першочергове завдання формування національної свідомості в українців, представників інших етносів в Україні викликане потребою консолідації нації, її розбудови, яка протягом тривалої історії була розірвана і денаціоналізована.

Виняткова роль у розвитку й формуванні національної свідомості українського народу, української ідеї, у згуртуванні передових сил української нації належить Тарасу Шевченкові, який закликав любити Україну так, як любив її сам. А з якою любов'ю М. Гоголь описав у "Тарасі Бульбі" події, що відбувалися в 1638 році, коли на боротьбу за національне визволення піднялася вся українська нація.

Визначну роль у формуванні української ідеї і національної самосвідомості відіграв і Павло Чубинський - автор вірша "Ще не вмерла Україна". Музику написав Михайло Вербицький. Вірш набув характеру українського гімну. Свій внесок у формування національної свідомості, у поширення національної ідеї через власні художні твори та активну громадянську діяльність зробили: Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський. Чільне місце в історії українського народу належить Михайлу Грушевському.

Та як показав розвиток подій, не так просто було Україні вирішити свою долю. Про це дуже вдало висловився Микола Жулинський: "Чуже державництво підтяло під корінь національну самосвідомість народу нашого, відібрало в багатьох почуття національної гордості, посіяло зневіру, байдужість, пасивність, позбавило мільйони українців національної ідеї, яка стимулює завжди енергію народу, випростовує його і зміцнює волю до боротьби ”.

Тож учителі, батьки, їхні діти й онуки мають знати історію національного поневолення свого народу й усвідомити, що в нашому державотворенні великого значення сьогодні набуває виховання. І не просте виховання, а виховання національне, спрямоване на розвиток національної самосвідомості, національної гордості українців.

А тому пам'ятаймо: якщо у вихованні та навчанні стоятимемо на ґрунті української народності та патріотизму, то зростимо наших дітей людьми, особистостями, які мають своє обличчя, свою національну та людську гідність, національний характер. Навчання і виховання без національної свідомості - кволе і безнадійне.

Державна національна програма "Освіта" підкреслює, що “національне виховання є органічним компонентом освіти й охоплює всі складові системи освіти”. В ній викладені принципи національного виховання.

Размещено на http://www.allbest.ru/

З Державної національної програми „Освіта”:

"Національне виховання в українській державі має бути спрямоване на формування у молоді і дітей світоглядної свідомості, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, інших соціально значущих надбань вітчизняної і світової духовної культури".

Виконуючи програму, учитель має уважно і вдумливо розібратися у традиційних заповідях української етнопедагогіки, у схемі "Національна самосвідомість особистості".



Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна ідея повинна стати не просто атрибутом національної свідомості, суто духовним феноменом, а поштовхом до практичних справ. Науково-дослідницька робота - це один із засобів формування національної самосвідомості учнів. Така робота доводить розуміння дитиною органічної єдності універсального (загальнолюдського), національного (державного) і регіонального (краєзнавчого) компонентів дій з пріоритетністю національної спрямованості. З набуттям науково - дослідницьких знань дитина набуває практичного соціального досвіду, вчиться висвітлювати обрану тему з усвідомленням цілісності та безперервності. Виказує свої світоглядні уявлення, особистісно - ціннісне ставлення, має можливість придбати знання, художні уміння, розвивати творчість. Самосвідомість у розвиненому вигляді виявляється лише у дорослих людей. Але початок її формування припадає на ранні дитячі роки.

Характерною для школярів є потреба в пізнанні самих себе, зумовлена передусім необхідністю повніше, раціональніше використовувати свої внутрішні можливості з метою реалізації тих підвищених вимог, які висувають до них школа та сім'я. У юнацькому віці виникають нові форми вияву самосвідомості. Серед них найважливіше значення має самовизначення, тобто прагнення підлітків визначити своє місце у житті, праці, суспільстві. Дитина розуміє, що і в життя є мотив, є якась нота, що пронизує великий простір і час життя. У дитини одне з найбільших бажань - бажання жити. Але жити - як? Відчувати себе живим. Це найбільша цінність. У житті немає цінності поза ним самим, воно саме - цінність у цьому розумінні. Отже, основне наше бажання - це жити. А ось жити виявляється непросто.

Важливу роль у формуванні самосвідомості дитини відіграє мова, чиїм носієм є український народ. Науково - дослідницька робота забезпечує учням можливість ефективно користуватися мовою як засобом пізнання, комунікації. Розвиває високу мовну культуру особистості, сприяє формуванню громадянської позиції, національної самосвідомості, національної гідності особистості.

Дослідницька робота розвиває навички діяльності учнів: говоріння, слухання, читання, письма. Розвиває творчі здібності, пізнавальну самостійність, їх уміння працювати з інформацією, критично оцінювати її, застосовувати для вирішення життєвих проблем. Таким чином є спеціально розробленні програми освіти для формування національної свідомості школяра. Дитина - як ще не писана книга, і що ми закладемо у неї, те і проросте. Наші надбання за століття і наша історія є дуже гарним скарбом для вивчення. В нас багата історія на композиторів, письменників, педагогів, власно традиційна педагогіка - усе це покликане навчити нас людяності, національної гідності та шани до рідної країни, мови, традицій, рідної Батьківщини.

1.3 Формування національної гідності засобами усної народної творчості

Правильне й усебічне уявлення про традиційну народну культуру можна набути, глибоко ознайомившись з широкими колом фольклорних явищ, які протягом століть становили саму суть і єство культурного буття українського народу. Навіть з появою і розвитком в Україні професійних мистецьких форм фольклор залишився важливим засобом задоволення культурних потреб. Звуження сфери функціонування фольклору - історично закономірний процес, однак у різних культурних традиціях його інтенсивність і динаміка неоднакові. Переважна більшість сучасних цивілізованих націй майже втратила живу традиційну народну культуру, в Україні ж цей процес не набував ще катастрофічних форм, хоча й зазнав через відомі історичні обставини невідшкодованих втрат. Проте, якщо ознайомлення з фольклором у традиційному середовищі навіть ще півстоліття тому відбувалося природним шляхом безпосереднього спілкування поколінь, нині воно дедалі частіше здійснюється через посередництво друкованого слова.

Фольклор - явище динамічне, і кожна історична епоха відрізняється від попередніх та наступних характером репертуару і певною мірою жанровим складом; тому лише “застигла” форма книжки може водночас продемонструвати широкий спектр фольклорних явищ, надбаних народом протягом тривалого історичного шляху.

Естетична принадність фольклору зумовлена багатьма чинниками. У пісні та думі це поєднання мелодії, слова й таланту співака, у казці нас вабить не лише захоплюючий сюжет, майстерність оповідача, а й своєрідна мовно-стилістична виразність живого усного тексту. При публікації будь-якого фольклорного твору відбувається своєрідний “переклад” його з однієї художньої мови на іншу. І тут неможливо уникнути досить значних втрат, пов'язаних передусім з відсутністю способів адекватної передачі усного тексту, рис, яких він набуває в устах талановитого виконавця. Кожен з них живе у певному мовному середовищі: мова полтавців, наприклад, відмінна від мови галичан. Хоча всіх нас об'єднує унормована літературна мова, якою переважно послуговується професіональна література, кожний регіон України має свою говірку, що значною мірою позначається на мові фольклорних творів, які там побутують. Через це та сама пісня, а ще більшою мірою казка, записані на різних теренах України, набувають і мовної своєрідності. Збереження їх зумовлене бажанням донести до читача, бодай частково, своєрідність естетичної природи фольклорного твору, а не формальним прагненням до точності.

Так само синтаксис, зокрема прозовий, має відмінності від пунктуаційних норм. У цьому разі, проте, досить лише прочитати твір уголос, щоб повернути йому істинне звучання і переконатися в правомірності несподіваних, на перший погляд, знаків.

При друкуванні фольклорних творів важко віднайти достатні підстави для уніфікації мови казок Карпатського регіону, що несуть на собі відчутні впливи польської . угорської, румунської, німецької та інших мов (пов'язаних з історичною долею цього краю), мови казок Полісся, де своєрідно сходяться говірки українські, російські та білоруські, чи мови фольклорних творів Лівобережжя, Сходу та Півдня України, яка теж не зажди є тотожною нормативні.

Казка - улюблений жанр дітвори. Але чи всі знають, що прийшла вона до дітей із світу дорослих, як і пісні-ігри, прислів'я і приказки, загадки?

Прийшла завдяки яскравій поетичності мови, її милозвучності. Ігровому характерові, відбиті у ній наявній мудрості поетичного генія народу. Дітей приваблює фантастика казок, напруженість їх сюжету, афористичність прислів'я, метафоричність загадки, таємничість легенди, абсурдність небилиці, яка утверджує в них розуміння реального стану речей, ігровий характер скоромовки.

Народ великий художник і педагог, надавав вихованню підростаючого покоління першорядної ваги. Його поетична творчість була неписаним підручником з педагогіки. Але у тому вигляді, в якому вона побутувала серед дорослих, поетична творчість не завжди виявлялась доступною дітям і необхідно було здійснювати відбір із врахуванням вікових особливостей. Хоча в цьому напрямі багато зроблено і самими носіями народної творчості, і фольклористами, письменниками і передовими педагогами, на сьогодні не можна вважати роботу по збиранню і науковому вивченню народнопоетичної творчості для дітей доведеною до кінця.

Подібно до того, як має свою специфіку дитяча література, має її й фольклор для дітей. Його своєрідність проявляється у яскравому вираженому виховному спрямуванні, відповідності тем, образів, ідей віковим особливостям дітей, поєднанні словесного матеріалу з елементами гри, використанні звуконаслідування.

Складовими частинами народної творчості для дітей:

твори, які перейшли з загального фольклорного доробку (деякі обрядові пісні, казки, загадки, прислів'я).

поезія створена дорослими спеціально для дитячого вжитку (колискові пісні, пестушки, утішки, прислів'я приказки, легенди, казки, скоромовки, небилиці).

численні фольклорні зразки, складені самими дітьми (ігрові пісні, лічилки, дражнили, скоромовки).

Пісні - це один з найбільш поширених жанрів дитячого фольклору. Дитина зустрічається з піснею вже в перші дні свого життя, набагато раніше, ніж сама навчиться говорити і співати. Як доказано наукою, це має позитивний вплив на розвиток мови, музичних і поетичних здібностей дітей.

Під звуки колискової складаються перші уявлення дитини про світ, перші відчуття радості і задоволення життя. Основна мета колискових, або, як їх ще називають, материнських пісень, - заспокоїти дитину, зробити її сон міцним і здоровим. У деяких місцях на Україні, існував звичай спочатку класти в колиску кота, а потім на його місце дитину. Ласкавий кіт, щоб своїм муркотінням навівав на дитину сон, зустрічається в багатьох піснях: “А-а, котино!”, “ой кіт-воркіт”, “Пішов коток на торжок”, “Ходить кіт”, “Коте сірий” та багато інших.

А-а, котино!

Засни мала дитино!

Ой на кота воркота,

На дитину дрімота!

Ой а кота все лихо, -

Ти, дитино спи тихо!

Ой кіт буде воркотати,

Дитиночка буде спати!

У колисанках, що прийшли з давніх часів, бринить материнська зажура, стогін надірваної важкою працею жінки-срадниці. Повільний ритм пісні, плавна мелодія заспокоювала дитину. А матері дозволяла виплакати свої жалі та болі. Ніжна колискова. Не втрачаючи рис родинної інтимності, не раз набувала соціального звучання.

У колискових піснях відбиті мрії і сподівання матері на краще життя дитини, побажання їй здоров'я і щастя. Може, тому, що мати так гаряче прагне звершенню своїх надій, у колискових піснях часто звучить віра в магічну силу слова, віра, що піснею можна накликати спокійний сон, відгонити лихо (“Ходить сон по долині”) і що дитина, таким чином, виросте здоровою і щасливою.

Колискові пісні відзначаються поетичністю, задушевністю і ліризмом. У них майстерно поєднано образи природи, навколишнього світ з мріями і почуттями людей. Метафоричні образи сну, дрімоти постійні звертання до сил природи, домашніх тварин і птахів, вживання пестливих слів і виразів, повторень і звуконаслідувань надають цим пісням особливої принадності. Колискові пісні дають широкі можливості для імпровізації.

У дитячому фольклорі поширені ігрові пісні, в основі яких лежать найпростіші рухи дітей, що відповідають не тільки змісту, а й ритму пісеньки. Вони сприяють вихованню сміливості, кмітливості, колективізму, розвивають мову і музичний слух дітей. Досі поширені серед дітей такі ігрові пісні, як “Караван”. “А ми просо сіяли”, “Мак”, “Подоляночка”. У хороводних піснях, як про це свідчить найдавніша з них “ой ми просо сіяли”, збереглись залишки різних трудових процесів. Подібними творами в глибокій давнині супроводилась трудова діяльність людини. Поділ учасників цієї пісні-гри на табори також пояснюється історично: колись у танках-хороводах виступали члени різних родів.

Своєрідним вступом до колективних дитячих ігор є лічилки - мініатюрні вірші з чітким ритмом і повною римою; вони допомагають визначити роль учасників гри чи розміщення їх за групами. Виконуються лічилки, як правило, речитативом. Авторами і виконавцями цього фольклорного жанру є самі діти. Зразком лічилки є загальновідома “Котилася торба”.

Здебільшого в лічилках використовуються числівники, що вказують на певний порядок у грі:

Раз, два, три, чотири, п'ять

Вийшов зайчик погулять.

Як нам бути, що зробити?

Триба зайчика зловити.

Будем знову рахувать:

Раз, два, три, чотири, п'ять.

У ході гри народжувались і виконувались дражнили - невеличкі пісеньки, складені самими малятами з метою викликати відповідну реакцію у свого противника. У бражниках часто немає логічної послідовності думки, порушений розмір вірша, спостерігається притимітивність побудови, згрубіла лексика. Все це свідчить, що творцями дражнило є самі діти, що іноді нагромаджують і вигадують слова, не замислюючись над їх значенням, над вірогідністю вчинків і фактів, про які йдеться в дражнилках.

Ванька-встанька требуха

З'їв корову і бика.

Сім сот поросят,

Самі ніжки висять.

Широко побутує серед дітей дошкільного і молодшого шкільного віку й такий жанр дитячого фольклору, як мирилки - невеличкі пісеньки розраховані на те, щоб забути недавню сварку, відновити товариські стосунки:

Мир - миром,

Пироги з сиром,

Вареники в маслі -

Будем жить прекрасно.

Хоча мирилки простенькі за змістом і формою твори, коефіцієнт її корисної дії значний. Вони вносять в бурхливе дитяче життя мирне начало, знижують напруження, викликане конфліктними ситуаціями, що спалахують, як правило, без поважних причин.

Фантастичні пісні-небилиці - гумористичні твори, в яких нагромаджено різні предмети, зміщені з звичайного місця, всіляко переплутані, поставлені в невластивий їм порядок. Пісні-небилиці швидко запам'ятовуються, виховують у дітей смак до влучного слова, розвивають творчу фантазію, привчають самостійно мислити, зіставляти факти, критично підходити до прочитаного або почутого. В творах цього жанру спостерігається динамічність і розвиток сюжету, швидка зміна подій.

Ще в глибоку давнину прислів'я і приказки відігравали важливу виховну роль. У них акумулювалася мудрість народу, його багатовіковий досвід, думи і сподівання. Причиною виникнення цього мистецтва було прагнення людей до організації трудового досвіду в словесних формах, які найлегше і найміцніше закріплювалися в пам'яті, - у формах двовіршів, прислів'я , приказок. Трудових лозунгів давнини. Так і виникли прислів'я та приказки - уставлені афористичні вислови, в основі яких лежить якесь узагальнення, важлива думка або повчання.

Легко замінюючи довгі міркування та повчання, ці види народнопоетичної творчості стали ефективним засобом виховання найкращих людських рис. Цікаво, що більшість з них не втратила з століттями своєї виховної цінності. Це трапилось тому, що маленькі перлини народної творчості закріпили тільки найважливіше з досвіду минулих поколінь, те що має стати нормою життя людини і її поведінки, засудили найбільш характерні вади і недоліки громадського і особистого побуту. В жанровому відношенні прислів'я і приказки дуже близькі між собою. Але якщо прислів'я обов'язково містить повчання, то в приказці найчастіше факт тільки констатується, але не оцінюється.

За формую - це животрепетний вияв рідного слова, що вилетіло безпосередньо з його глибокого живого джерела - вічно юної душі народу, що вічно розвивається. За змістом наші прислів'я важливі для початкового навчання тим, що в них, як у дзеркалі, відбилося російське народне життя з усіма своїми мальовничими особливостями. Можливо, нічим не можна так ввести дитину в розуміння народного життя, як пояснюючи їй значення народних прислів'їв. В них відбилось всі сторони життя народу: домашня, сімейна, польова, лісова, громадська; його погляди на природу, на людей, на значення всіх явищ життя.

Серед народних прислів'їв та приказок немає таких, що їх можна беззастережно віднести лише до дитячого фольклору. Багатозначність творів цього жанру, можливість застосувати їх до різних випадків життя, наявність широких узагальнень - все дає змогу говорити про універсальний характер прислів'їв і приказок, які свою виховну функцію зберігають як відносно дорослих, так і дітей. У молодшому віці багато прислів'їв діти не розуміють, адже у них немає життєвого досвіду, вони схильні до конкретного мислення, а твори цього жанру ґрунтуються на широких узагальненнях. Треба уважно відбирати відповіді вікові дитини зразки прислів'їв і приказок, пояснювати їх зміст, викликати до них інтерес.

Прислів'я і приказки можуть бути ефективним засобом виховання, якщо уміло з ним поводитися і доречно користуватися. В маленьких за розміром творах дуже багато виховного матеріалу. Вони вчать любити рідний край, прославляти героїзм і стійкість у боротьбі за свою землю. Прислів'я і приказки сприяють моральному вихованню, бо підносять такі якості, як чесність, правдивість, відданість у дружбі. Особливе педагогічне значення мають ті твори. Що прищеплюють любов до праці, до науки. Всі ці прислів'я і приказки сприяють як своєрідне резюме бесід на етико-моральні теми.

Загадки - лаконічне навмисно завуальоване визначення якогось явища чи предмета, подане в алегоричній формі. В загадках з особливою силою проявились влучність спостережень над явищами природи, вміння народу їх узагальнювати, образне мислення, яскравість і виразність поетичної мови. В стислій, але в образній формі загадки відбивають найрізноманітніші події і явища. Їм властиві таємничість, вони інтригують, і це відповідає психологічним особливостям дитини. Можна уявити її задоволення від того. Що морква уподібнюється до дівчини в коморі, гарбуз до хати без вікон і дверей, сонце до золотої діжі, грім до вола, що ревнув на сто гір. Про рукавичку говорять: “Плету хлівець на четверо овець, а на п'яту окремо”, про мишку: “Маленьке, сіреньке, а хвостик, як шило”. Загадки завжди містять запитання на яке потрібно дати відповідь. Це спонукає до роботи думки дитини, сприяє розвиткові догадливості, кмітливості, винахідливості. По тому, як розгадує людина загадку, колись судили про її інтелектуальний рівень. Дитина дуже радіє, коли їй вдається дати правильну відповідь. Виникають позитивні емоції, що дуже важливо в дитячому віці, якому завжди необхідні радість відкриття.

Про велике пізнавальне і виховне значення загадок писав К. Д. Ушинський у своєму методичному пораднику до “Рідного слова”: “Загадки я вміщав не з тією метою, щоб дитина відгадала загадку, хоч це може часто статися, бо багато загадок - прості, а для того, щоб дати розумові дитини корисну вправу: пристосувати відгадку, сказано, можливо вчителем, до загадки і дати привід до цікавої та корисної класної бесіди, яка закріпиться в розумі дитини саме тому, що мальовнича і цікава для неї загадка заляже міцно в її пам'яті, приєднуючи до себе і всі пояснення, до неї прив'язані. Одне слово, я дивився на загадки, як на мальовничий опис предмета”.

Тематика загадок надзвичайно різноманітна. Вона охоплює всі види людської діяльності, матеріальної та духовної культури народу. Важливе місце займає природа. Немає, жодного явища, предмета, який не став би об'єктом загадки. Часто зустрічаються в загадці певні координати, що полегшують її відгадування, наприклад: “У нашої бабусі сидить дід у кожусі, проти печі гріється, без води умиється”, а ось такі важко відгадати, у них майже немає стику з реальним станом речей: “Лежить Самсон догори хвостом”. Діти молодшого шкільного віку найбільше люблять такі загадки, в яких дається пряма характеристика предмета, перераховують його ознаки: “Уночі гуляє, а вдень спочиває, має круглі очі, бачить серед ночі”.

Багато з тих загадок, що частково або повністю перейшли до дітей, перетворилися на запитання-жарти. Вони розвивають здогадливість. Вміння відчути слово у всіх його вимірах. Наприклад: “Яке слово складається з семи однакових літер?”. Близькі до них головоломки, шаради, наприклад: “Дві матері, дві доньки та бабуся із внучкою. Скільки душ в сім'ї?”.

У наш час широко побутують у середовищі дітей загадки як ті, що виникли в давнину, так і нові. Процесу виникнення нових загадок і їх поширенню сприяють письменники. В минулому столітті справжнім майстром загадки, одягненої в блискучу поетичну форму, був Л. Глібов. Загадки літературного походження, якщо вони художньо довершені, збуджують уяву і думку дитини, служать стимулом для власної творчості. Цікаві загадки написав для дітей Грицько Бойко.

Скоромовки - невеликі за розміром твори (прозові або віршовані) гумористичного спрямування, один із тих специфічних засобів старої народної педагогіки, який з успіхом використовується сьогодні, в дошкільних закладах і початковій школі з метою домогтися правильної вимови важкий для дитини звуків (р, л), позбутися шепелявості і сюсюкання, змішування окремих звуків.

Босий хлопець Хитру сороку

Сіно косить. Спіймати морока,

Роса росить А на сорок сорок

Ноги босі Сорок морок.

Особливість побудови скоромовок у тому, що в них чергуються певні звуки, які ускладнюють швидку мову слів. Забавляючи і розважаючи дітей своїм потішним змістом, а часто і відсутністю будь-якого змісту, грою співзвуччя, вони допомагають перебороти, значні фонетичні труднощі. Подібні до звучання слова, алітерація та асонанси, що зустрічаються у скоромовках, сприяють розвиткові в дітей відчуття краси звуків і мови в цілому. В цьому їх етична цінність.

“Всіх скоромовок не перескоромовиш, не перевискоромовиш” - говорять у народі. Треба тільки, щоб учитель умів цим багатством скористатися.

Наукове дослідження творчості В. М. Верховинця дає підставу стверджувати, що всі новаторські теоретичні і практичні здобутки педагога і митця мали метою формування національної культури молоді: передачу їй багатої духовної спадщини і соціально-історичного досвіду українського народу, розвиток потреби і здатності сприймати, розуміти, примножувати його надбання, виховання національної самосвідомості, гідності, патріотизму, рис національного характеру.

Плідна етнографічно-дослідницька діяльність В. М. Верховинця сприяла обґрунтуванню і впровадженню ним системи засобів формування національної культура молодого покоління, чільне місце в якій посідає український фольклор. Це зумовлено тим, що у цій формі суспільної свідомості інтегрувалась, закріплювалась та акумулювалась вироблена народом традиційна інформація: етнічна самосвідомість, історична пам'ять, міфологічні традиції, символізація явищ матеріальної культура, соціонормативні стереотипи та інше. Через фольклор від покоління до покоління передавалися світоглядні уявлення, морально-етичні, естетичні, правові, релігійні погляди українців. У художніх образах українського фольклору розкриваються найкращі риси національного характеру: патріотизм, хоробрість, чесність, людяність. Йому властиві життєвість змісту, велика емоційна сила, яскрава образна виразність, соковитий національний колорит.

Для розуміння місця і ролі фольклору у спадщині В. М. Верховинця зупинимося на його визначенні та класифікаційних критеріях. Педагог розглядав фольклор як “художнє відображення дійсності у словесно-музично-хореографічних і драматичних формах колективної народної творчості, що відображає світогляд народу та нерозривно пов'язана з його життям і побутом.

Так, з епічних жанрів педагога широко використовував казки, здебільшого - про тварин. Виникнувши у давнину як оповідання з досвіду мисливців, вони служили для передачі молоді знань про життя тварин і полювання на них. Завдання прийому алегорії в них викривається жорстокість, безчестя, зарозумілість сильних, підтримуються слабкі, утверджується справедливість. З метою формування національної культури молодого покоління, виховання морально-етичних принципів і норм поведінки В. М. Верховинець включив до репертуарно-методичного посібника “Весняночка” невеликі казки у віршованій формі, доповнюючи їх музичним супроводом та інсценізацією.

Важливе місце у творчості В. М. Верховинця належить українському ліричному фольклору6 пісенному, музично-хореографічному, пісенно-хореографічному. Відображаючи духовий світ українського народу, його високі моральні та естетичні ідеали, ліричний фольклор містить у собі невичерпний виховний потенціал.

У педагогічній спадщині Верховинця широко представлений дитячий фольклор: пестушки, утішки, поспівши. Ці короткі ігрові пісеньки покликані активізувати, заохочувати до діяльності, розвивати розважати дитину. Вони розкривають перед нею скарбницю рідної мови, дають найпростіші уявлення про близький їй світ, пробуджують рухливість, бадьорість. Враховуючи їх виховне значення, педагог включив у свою “Весняночка” шістнадцять пестушок і утішок.

Важливого виховного значення верховинець надавав народному хореографічному мистецтву, яке ґрунтується на виразності ритмічного руху і пластики людського тіла. Танець - невід'ємна складова культура українського народу. Якщо у давні часи танці виконували комунікативну функцію, то пізніше вони естетизувалися і стали явищем мистецьким, апелюючи вже не до розуму й пам'яті, а безпосередньо до почуттів та естетичної потреби. Досліджуючи народні танці, Верховинець помітив, що одні з них “легкі і милі”, інші - “шумні й бурхливі”, а деякі - “грізні, войовничі”. Таке розмаїття настроїв передається, зауважує педагог, за допомогою “особливої мови українського танцю, яка завжди свіжа, нова і мила”, “мальовничих і широкої, нічим не обмеженої фантазії думок”. Народний танець Василь Миколайович відносив до найефективніших засобів формування національної культури молоді.

У початковій школі елементи української хореографії та зразки пісенно-хореографічного фольклору доцільно застосувати на уроках музики, народознавства, заняття хореографічних гуртків. Українські народні танці, поставлені з урахуванням вікових особливостей молодших школярів, можуть бути прикрасою будь-якого шкільного свята або іншого виховного заходу. Сьогодні педагогам і вихователям слід звернути особливу увагу на український танець як могутній виховний засіб та якомога частіше його використовувати у навчально-виховному процесі.

Іншою галуззю фольклору, яка має безпосереднє відношення до діяльності педагога і митця, є народне драматичне мистецтво. У драматичних жанрах основним засобом, що організовує всі художньо-зображувальні елементи, є дія. До них належать обрядове дійство, гра, народна драма. У науковій праці “Українське весілля” В. М. Верховинець подав повний запис найбільш розгорнутого взірця родинно-побутової обрядовості - традиційного народного весілля, у якому відобразився весь процес розвитку суспільства, міфологічні, релігійні, правові, моральні, естетичні погляди українців.

Створюючи музично-ігровий репертуар для дітей, Верховинець звернувся до українського ігрового фольклору, який поступово відмежувався від обряду і, зберігаючи свою образно-драматургічну природу, перейшов у повсякденний побут. Крім того, виникло чимало самостійних драматичних ігор - невеличких жартівливих сценок, у яких відображені повадки тварин, природні явища, трудові процеси, побутові ситуації. У них органічно поєднуються слово, спів, музика і танець. Але гра має лише зовні власне розважальний характер. Ігри є зразком соціонормативної, мовної, музичної, хореографічної культури українського народу. Педагог показав невичерпні можливості цього жанру для всебічного розвитку і формування національної культури молодого покоління.

Найкращі зразки драматичного фольклору - епізоди українських обрядів, народні ігри - мають важливе педагогічне значення. Вони сприяють вихованню національної самосвідомості, гідності, патріотичних почуттів. Активізації творчих здібностей, всебічному розвиткові молодших школярів. Їх доцільно застосувати під час проведення тематичних ранків. На уроках музики, народознавства, у роботі шкільних мистецьких гуртків.

Отже, український фольклор - ефективний засіб виховання у діяльності і спадщині В.М. Верховинця, джерело його творчих досягнень у царині національного музичного і хореографічного мистецтва. Актуальність педагогічних ідей і досвіду видатного педагога, музикознавця, етнографа, композитора потребує їх широкого впровадження у сучасну практику виховання молодого покоління.

Український фольклор та українські традиції - являються невичерпним джерелом для постійного розвитку та удосконалення себе. Казки, приказки, дражнилки, пісні, обряди, видатні митці та постаті історії, наша мова - усе являє собою неоціненний скарб. Фольклор - є сильний засіб для виховання національного гідності особистості.



Висновки

Нашому поколінню випало складне і відповідальне завдання - відродження української мови, нації, державності. За нас цього ніхто не зробить. Це наш історичний обов'язок, виправдання нашого перебування на цьому світі. Однією з форм самосвідомості особистості є її ідеали, тобто взірець досконалості, найвища мета прагнень. Молоді властиво шукати ідеали в історії, в навчанні, праці. Ідеал - це приклад для наслідування. В ідеалах юнаки та дівчата ідеалізують себе. Ідеали учнівської молоді розвиваються й формуються під впливом народних традицій, історії вивчення культурної спадщини українського народу. Учителі повинні керувати формуванням у підлітків ідеалів, бо, не маючи достатнього досвіду діти іноді хибно розуміють вчинки і поведінку людей. Це спричинює прагнення наслідувати негативне.

Переважна більшість сучасних цивілізованих націй майже втратила живу традиційну народну культуру, в Україні ж цей процес не набував ще катастрофічних форм, хоча й зазнав через відомі історичні обставини невідшкодованих втрат. Проте, якщо ознайомлення з фольклором у традиційному середовищі навіть ще півстоліття тому відбувалося природним шляхом безпосереднього спілкування поколінь, нині воно дедалі частіше здійснюється через посередництво друкованого слова.

Національне виховання є одним із головних пріоритетів, органічною складовою освіти. Його основна мета - виховання свідомого громадянина, патріота, набуття молоддю соціального досвіду, високої культури, міжнаціональних взаємовідносин, формування у молоді потреби та уміння жити в громадському суспільстві, національної гідності, духовності та фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, трудової, екологічної культури.

Національне виховання спрямовується на залучення громадян до глибинних пластів національної культури і духовності, формування у дітей та молоді національних світоглядних позицій, ідей, поглядів, переконань на основі цінностей вітчизняної світової культури.

У вихованні почуття національної гідності велике значення має правдиве висвітлення історії культури та освіти народу, повернення до культурних надбань минулого, відкриття невідомих сторінок нашої спадщини.

Самосвідомість людини яскраво виявляється у трудовій, у культурній праці, у політичній активності. Щоб самосвідомість у різноманітних її виявах стала підґрунтям для самовиховання, потрібно допомогти підліткам зрозуміти самих себе, реалізувати свої ідеали та інтереси, подолати перешкоди, що виникають у процесі виконання доручень і самозобов'язань. Потрібна така робота, опанування якої дасть змогу усвідомлено розширити сферу знань, здійснювати відбір необхідних і найбільш доцільних прийомів своєї роботи, створити для себе таке середовище, в якому хотілося б творити. Роботи стимулюють творче самовдосконалення, розвивають та формують нове покоління для різних галузей суспільного життя, підвищують інтерес до поглибленого вивчення історії, літератури, усної народної творчості, тобто базових, спеціальних та фахових дисциплін.

Важливе пізнавальне і виховне значення для підростаючого покоління мають надбання національної філософської думки, відображені у народній міфології, фольклорі, символіці, календарно-родинній обрядовості тощо. Народна філософія -- це філософія добра, краси, правди, справедливості, миру і дружби з іншими національностями.

Тож не забуваймо істину, яку проголошували ще давні філософи: "Якщо в країні погані пекарі - люди їстимуть несмачний хліб, але якщо в державі погані вчителі, то вона нежиттєздатна". Як і в минулому, так і сьогодні все починається з учителя: і урок, і учень, і школа, і свідомість, і духовність, і навіть саме суспільство та єдність дій членів суспільства в боротьбі за розбудову України.



Список використаних джерел

«Виховання особистості» навчально-методичний посібник. ; Київ. «Либідь». 2003

«Основи національного виховання» ( ч. 1 ) ; Київ/1993

«Основи шкільного виховання.» Навчальний посібник. ; І.О.Трукін , О.Г.Шпак ; Київ/2004

«Педагогіка» підручник. ; І.В.Зайченко. Київ. «Освіта України». 2006 Україна.

Бєланова Р. Українська національна ідея - висока духовніть особистості // Початкова школа. - 2001.- №5. - С.5-8; №6. - С.10.

Бійчук Г. Сутність, структура та психологічні особливості формування національного характеру особистості // Історія в школі. - 2005. - №7-8. - С.1-8.

Бойко А, Педагогічний потенціал національно-культурних традицій // Рідна школа. - 1999. - №10. - С.12-15.

Боярська Н.О. Виховання на основі відродження національних традицій // Шкільний світ. - 2001. - №21. - С.1-8 (вкладка).

Веління часу - плекати національну гордість у молоді // Учитель. - 1999. - №11-12. - С.59-60,62.

Вишневський О. Ще раз про народження громадянина: національне і громадське у сучасному українському вихованні // Освіта. - 2002. - №8-9. - С.6-7.

Вітчизна. - 1988. - № 6. -с. 172-177.

Гнатюк В. Зміст і форми національного виховання учнів // Рідна школа. - 1999. - №9. - С.17-20.

Гнутель Я.Б. Критерії оцінки рівня сформованості національної самосвідомості особистості // Гнутель Я.Б. Ази виховання: світоглядні поняття. - Тернопіль: Астол, 2000. - С.128-132.

Демидова І.Ю. Національно-патріотичне виховання молодих школярів // Позакласний час. - 2002. - №21. - С.1-2 (вкладка).

Державна національна програма "Освіта". - К., 1994.

Дітям про державну та народну символіку України / Упоряд. Л.М. Римар. - Х.: Вид. гр. “Основа”, 2004. - 96с.

Залізняк Л. Історичні витоки українців. - К., 1999.

Іванкова Н. Виховання учнів на народних традиціях // Трудова підготовка в закладах освіти. - 2005. - №4. - С.47-49.

Іванюк Г.І., Масляницька О.Л. Національний характер виховання і полікультурний підхід // Практична педагогіка виховання / За ред. Красовицького М.Ю. - Київ - Івано-Франківськ. - 2000. - С.27-40.

Карпенко В. Ідеологія держави. Веч. Київ. - 1995. - 7 квітня.

Карпенко В. Як повернути пам'ять українців. - К., 1997.

Каюков В. Школа виховання національної гідності // Освіта. - 1999. - №49-50. - С.4; №51. - С.2; №52. - С.2.

Кловак Г., Ткаченко В. Формування етнічної самосвідомості школярів - важлива проблема сучасної національної школи України // Учитель. - 2000. - №1-3. - С.38-40.

Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти // Шкільна бібліотека. - 2003. - №3. - С.11-19.

Кошіль М. Народне мистецтво - джерело національного виховання // Рідна школа. - 2000. - №6. - С.52-54.

Кутова А. Національне виховання - джерело особистісного розвитку дитини // Початкова школа. - 2002. - №2. - С.14-16.

Лебідь І. Національні цінності у виховному процесі загальноосвітньої школи // Рідна школа. - 2001. - №11. - С.15-16.

Лощенова І. Принцип єдності національного і загальнолюдського в національній системі виховання // Вересень. - 2003. - №2. - С.78-84.

Мартинюк І. Національне виховання як основа розвитку активної особистості // Урок української. - 2001. - №7. - С.29-33.

Мартинюк І.В. Національне виховання: теорія і методологія. - К., 1995.

Мартинюк І.В. Національне виховання: Теорія і методологія: Метод. Посібник. - К.: ІСДО, 1995. - 160с.

Микола Гкач. Дерево роду. - К., 1995.

Мокарчук С. Турій С. Український етнос. - Л., 1990.

Основи національного виховання. - К., 1993.

Петренко О., Дежнюк Г. Національно-патріотичне виховання учнівської молоді // Позакласний час. - 2005. - №3-4. - С.28-29.

Соп'яненко К. Формування у школярів національної самосвідомості засобами літератури // Українська література в загальноосвітній школі. - 2002. - №1. - С.31-33.

Стельмахович М.Г. Українська родинна педагогіка. - К., 1996.

Україна. - 1992. - № 7. - с.19.

Хайрутдинов М. Народна гра як засіб національного виховання // Початкова школа. - 2003. - №10. - С.47-51.

Щербань П.М. Пам'ятай ім'я своє. - К., 2006.

Размещено на Allbest.ru