Основи вербального та невербального спілкування

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВЕРБАЛЬНЕ СПІЛКУВАННЯ

Вербальне або мовленнєве спілкування - це засіб, у якому як знакову систему використовують мовлення. Іншими словами, мовленнєве спілкування-це комунікативний акт.

У психології в комунікативному акті нерідко виокремлюють орієнтувальну та виконавчу частини. Перша включає в себе аналіз ситуації взаємодії, формування плану дії, тобто стратегії спілкування, необхідної для досягнення мети. Важливим моментом орієнтації є також оцінювання можливих наслідків певних дій і передбачення нейтралізації негативних результатів. Виконавча частина найчастіше реалізується з урахуванням правил регуляції спільних дій: мовленнєвого етикету, самоподання, зворотного зв'язку. Під останнім розуміють реакцію суб'єкта на те, що він почув, бо інформацію про це він надсилає у зворотному напрямі. Ця реакція свідчить, чи зрозумів об'єкт отримані сигнали, чи довіряє повідомленню і як емоційно ставиться до партнера та конкретного змісту повідомлення.

Щоб комунікативний акт був успішним, на етапі орієнтації треба звернути увагу на код і контекст. Це сприймання та розуміння ситуації контакту і добір стратегії спілкування. У цьому разі увага концентрується на адресаті (СПІВБЕСІДНИКОВІ), а не на собі. На етапі виконання контролюється вже власні дії, конструюються повідомлення і підтримується контакт.

Культура мовленнєвого спілкування містить дві складові: культуру говоріння та культуру слухання. Про одну людину кажуть, що вона говорить, як співає, про іншу - що вона вміє не лише слухати, але й чути.

Дослідження вчених свідчать, що високою культурою слухання характеризуються лише деякі з тих людей, що спілкуються. Водночас невміння слухати нерідко є основною причиною неефективного спілкування, непорозумінь і навіть конфліктів. Чому ми не вміємо часто вислухати і зрозуміти партнера по спілкуванню? Тому що насамперед наша увага не стабільна, вона коливається. Так звані думи спотворюють зміст повідомлень. Наш емоційний стан також відволікає увагу від того, про що говорять співбесідники, і ми відключаємося.

Зафіксовано навіть феномен «перцептивного перекручування». Виявилося, що люди здатні змінювати або ж узагалі не сприймати інформації, яка їм видається небезпечною, тривожить, викликає почуття невпевненості, не відповідає уявленню про себе чи про картину світу, яка для них є надійною. Якщо людина не хоче, то може не чути критику в свою адресу, або не запам'ятати чиєсь прохання, виконати яке важко.

Слухання - не просто мовчання, а активна діяльність, своєрідна робота, їй передує бажання почути, інтерес до співрозмовника. Те, як людина реагує на повідомлення іншого, залежить від рівня її моральності, її культури.

Важливе значення мають як вербальні, так і невербальні аспекти слухання, передусім слухання «всім тілом». Коли нам цікаво, ми несвідомо повертаємось обличчям до співбесідника, нахиляємось до нього, встановлюємо з ним візуальний контакт, тобто на рівні несвідомого концентрується увага на співрозмовникові. Культурні люди, з гуманістичними комунікативними установками роблять це свідомо.

Слухати партнера і здійснювати вербальний зворотний зв'язок можна по різному. Розрізняють такі типи реакцій людини на мовлення співрозмовника: оцінювання, тлумачення, підтримку, уточнення, чуйність і розуміння. Найчастіше маємо справу з оцінюванням і зворотним зв'язком, рідше - з тлумаченням (інтерпретацією). Уточнення, підтримка та розуміння спостерігаються дуже рідко.

Щоб слухання було ефективним, відповідало високому рівню спілкування, зокрема моральної, оцінні судження та інтерпретації бажано звести до мінімуму або краще взагалі ними не користуватися. В іншому разі ми починаємо начебто «вимірювати» думки, почуття співрозмовника своїми мірками, порівнювати їх зі своєю шкалою цінностей. Водночас партнер по спілкуванню звертається до нас найчастіше зовсім з іншим бажанням.

Звичайно, це не означає, що не треба висловлювати власну думку. Проте завжди бажано пам'ятати про мету слухання, особливо в тому разі, коли співбесідник і контакт з ним значимі для нас. Якщо основою спілкування є інформативна функція (наприклад, на лекції) чи функція контролю за мовленням (наприклад, при вивченні іноземної мови), то й вимоги до процесу слухання мають бути належними. У цьому разі можуть мати місце й оцінювання, й інтерпретація.

Розрізняють два види слухання: не рефлексивне і рефлексивне. У першому випадку йдеться про уважне слухання практично без мовного втручання. Нерідко саме це допомагає людям виразити свої почуття. Інколи таке слухання називають мінімальною підтримкою. Нерефлексивне слухання варто застосовувати тоді, коли співрозмовникові важко передати свої почуття (наприклад, він дуже схвильований) або коли бар'єром у спілкуванні стає різний статус партнерів. Рефлексивне слухання передбачає регулярне використання зворотного зв'язку з тим, щоб досягти більшої точності в розуміння співрозмовника. Для цього вживаються запитання-уточнення. Вони допомагають виявити значення, «закодовані» в словах-повідомленнях. Використовуючи мовленнєвий етикет, загальновживані слова, ми вкладаємо в них особистісний зміст. Перевірка правильності того, що почуто, дає змогу не приписувати партнерові якихось власних думок, почуттів і установок щодо конкретного питання.

Розрізняють чотири види реакції людини під час слухання: з'ясування, перефразування, відбиття почуттів і резюмування.

З'ясування полягає у зверненні до співрозмовника за уточненнями та в постановці перед ним «відкритих» запитань (тобто таких, на які не можна відповісти одним словом : «Так» чи «Ні»).

Перефразування - це формулювання думки співрозмовника своїми словами з метою визначення точності розуміння.

Коли йдеться про відбиття почуттів, це означає, що акцент зроблено в процесі слухання не на змістовній стороні мовлення співрозмовника, а на його емоційних реакціях. Під час зворотного зв'язку ми робимо спробу показати співрозмовникові, що розуміємо його переживання. Дуже часто це є важливим для партнера, і саме цього він чекає від нас. До того ж такий зворотний зв'язок може сприяти тому, що той, хто говорить, сам краще розбереться у своїх переживаннях. Він помітить неточність в інтерпретації свого стану, і це допоможе йому краще зрозуміти себе, свої почуття. Відповіді - уточнення дають змогу певним чином узагальнити думки та почуття відправника інформації. Вони використовуються насамперед з метою оцінки того, чи правильно співрозмовники зрозуміли один одного. Ми кажемо: «Якщо я правильно Вас зрозумів….». Така реакція порівняно швидко приводить до взаєморозуміння та розуміння змісту проблеми.

Резюмування використовується, якщо під час розмови увага переключається на інше, не рідко другорядне питання. Цей вид треба використовувати в бесіді для того, щоб підбити підсумки. Його корисно також застосовувати з метою попередження та розв'язання конфліктів.

Ввічливість - це чемність, дотримання правил пристойності у вчинках і в мовленні, вияв вихованості. Це основа етикетної поведінки, невід'ємна ознака нормальних взаємин між людьми.

Іспанський філософ ХVІІ ст. Бальтасар Грасіан писав: «Грубість шкодить усьому, навіть справедливому і розумному, люб'язність усе скрашує: посолить «ні», підсолодить істину, підрум'янить навіть старість. У всіх правилах важливо «як»…». Оце «як» - вітаємось, їмо, жестикулюємо тощо - для культури спілкування має першорядне значення. Дуже часто саме від нього залежить успіх чи неуспіх контактів між людьми.

Ввічлива людина не буде говорити непристойні речі або ж порушувати теми, що через певні причини можуть бути неприємними для співрозмовника, наприклад, із лисим про зачіски, з бездітним - про дітей, з людьми, які мають фізичні вади - про конкурси краси тощо. Вихованість і природний такт не дозволять кепкувати з дефектів чийогось мовлення, з манери говоріння, наділяти людей образливими прізвиськами, лихословити щодо незвичних імен і «неестетичних» прізвищ. Ґречність вимагає ніколи не згадувати про те негативне, в чому людина не винна. Чемний спілкувальник не питатиме про вік жінки, сімейні таємниці, хвороби, нещастя, не цікавитиметься чужими доходами й витратами, не рахуватиме гроші «в чужій кишені» . Водночас він не надто посвячуватиме інших людей у свої проблеми - не розповідатиме про те, що їм нецікаво слухати і не потрібно. Тактовна людина не висміюватиме інших людей як приватних осіб, не обговорюватиме їх «поза очі», не повчатиме, не «читатиме мораль», не вправлятиметься в ущипливості.

Ввічливі люди знають, що мовчати з розумним виглядом і кривою посмішкою, коли запитують, ще не пристойніше, ніж просторікувати, коли не питають. Ґречній людині відомо, -і цим вона керується, - що неможна говорити все, що я про неї (нього) знаю і думаю, принаймні тому, що дурні думки навідують у сіх людей, але тільки дурні висловлюють їх уголос. Якщо ввічлива людина позбавлена почуття гумору, вона не дратуватиме присутніх вимученими власними або, частіше, чужими дотепами й «бородатими» анекдотами та не буде сама з них реготати.

Вихована людина не відповідатиме грубістю на грубість, хамством на хамство. Така реакція, на перший погляд, видається найприроднішою, а головне - зрозумілою для ініціатора образливого тону, про те не варто опускатися до його рівня. Європейці говорять: порядна людина завжди програє у сутичці з хамом, бо вона поводиться з ним, як із порядною людиною, а він із нею - як із хамом. Ввічлива поведінка не лише засвідчить самоповагу вихованої людини, а й буде наукою для грубіяна.

НЕВЕРБАЛЬНІ ЗАСОБИ СПІЛКУВАННЯ

вербальне невербальне спілкування мовлення

Спілкування відбувається не тільки за допомогою слів, поєднаних у висловлення. Для цього використовують і невербальні засоби. Це передусім соматичні знаки: міміка, погляд, поза, рухи тіла тощо. Це також різні системи штучних знаків, створених людством на шляху поступу: транспортна сигналізація, наукові символи, знаки спортивного суддівства. Тут зупинимось насамперед на тих невербальних засобах, які супроводжують усне мовлення, вживаються одночасно зі словесними знаками або замість них.

Невербальними засобами відбувається від 40 до 80% комунікації. У сприйнятті повідомлення, ставленні до співрозмовника, до його поведінки, у взаєминах між комунікантами вираз обличчя, поза, погляди, жести часто набагато виразніші, ніж словесне мовлення. Ці знаки безпосередньо, переважно поза контролем свідомості, відбивають психічні сани і реакції виражають через мовні знаки, які пов'язані зі свідомістю і вживання яких контролюється нею. Тому невербальна інформація здебільшого правдивіша за ту, що виражена словами. Не всі знають давню інтернаціональну мудрість Мова дана людині, щоб приховувати думки, але всі довіряють невербальній інформації більше, ніж словесні. Як губа не те скаже, то личко покаже; Кум красно говорить, але кривий писок має, - дотепно мовить український фольклор.

«Мова тіла» має гармоніювати з вербальним мовленням, доповнювати і підсилювати його, а не дисонувати з ним та не створювати так званий інформаційний шум, який заважає сприйняттю.

Мовцеві потрібно виробити в собі звичку свідомо аналізувати цю мову, довести її використання до автоматизму. Американський автор Алан Піз рекомендує виділяти на це бодай 15 хвилин щодня. Тоді не буде проблем із тим, де подіти руки, як сидіти чи стояти під час розмови з різними категоріями людей, який обрати вираз обличчя тощо. Водночас мовець умітиме «читати» цю мову в поведінці своїх комунікативних партнерів.

Мова тіла здебільшого не усвідомлюється, тому мовцеві в невербальних реакціях важче прикидатись і фальшивити, ніж у словесному мовленні. Ця ж мова може збуджувати довіру співрозмовника, заохочувати його до спілкування, до відкритості й відвертості. За даними американських фахівців у галузі спілкування, приблизно 55% інформації ми отримуємо від невербальних знаків, які супроводжують мовленнєвий контакт, 38% дають нам голос, висота тону, тембр і тільки 7% - зміст сказаного. Ці дані потребують корекції стосовно того, про що йдеться у мовленні і в якому стилі воно провадиться. Адже ніколи адресат чує у мовленні одне, а в поглядах, виразі обличчя, рухах тіла відчуває зовсім інше. Внаслідок цього довіра до співрозмовника може бути втраченою. У такому разі доцільно ввічливо, з м'якими інтонаціями і щирістю в голосі сказати партнерові про свою збентеженість, спричинену невідповідність. Між його словами і виразом обличчя, позою тощо. Для цього можна скористатися фразами: Можливо, це тільки моє помилкове враження, але …..; Ви чимось занепокоєні, хоч переконуєте в протилежному….; Чи не могли б ми з'ясувати, що Вас непокоїть, і докладніше розглянути справу? Такий підхід корисний і для адресата, і для адресанта.

Відстань. Розташування. Успіх спілкування певною мірою залежить від «комфортності» дистанції між учасниками спілкувального акту. Важливо, щоб комфортно почували себе обидва спілкувальники - адресант і адресат (аудиторія). Незручна дистанція може несвідомо сприйматися чи й свідомо трактуватися як вторгнення в особистий простір або ж як відчуженість, небажання йти на зближення тощо. Відстань між комуні кантами - це ідіоетнічна ознака: в різних народів вона не однакова. У Європі відстань між спілкувальниками збільшується, якщо рухатися з півдня на північ: від 40 см в Італії до ледь 2м в Англії. У деяких регіонах південної Європи, в Латинській Америці, арабських країнах під час розмови прийнято торкатися співрозмовника. Не торкатися означає ставитися холодно, неприязно. Тому в цих краях відстань між спілкувальниками менша, ніж у Європі. Існує думка, що не надто приязні стосунки між південними і північними американцями зумовлені, зокрема, тим, що другі у розмові відступають на звичну для них більшу відстань, що перші сприймають як вияв неприязного до них ставлення. Із тієї ж причини японці й інші азійці відгукуються про європейців і американців як про людей холодних і непривітних, а ті називають азійців надто фамільярними.

Відстань між спілкувальниками зумовлюють не тільки національні традиції, а й структура комунікативного акту, вік , стать, темперамент, соціальне становище, стан здоров'я співрозмовників, густина населення. Наприклад, діти, літні люди, жінки здебільшого розмовляють із партнерами з ближчої відстані, ніж інші категорії мовців, із соціально вищими людьми мовці тримаються на більшій відстані, ніж із соціально рівними. Досвідченні чиновники й управлінці знають, що на відвідувача легше впливати, коли він сидить дальше і нижче від крісла господаря кабінету.

У Європі, в тому числі в Україні, розрізняють такі дистанції: інтимна (від0 до 0,4 м), особиста (від 0,4 до 1,5 м), суспільна 9від 1,5 до 4 м) і відкрита (від 4 до 8 м). Приблизно такі ж відстані і в США. У домашніх умовах у нас відстань між дівчатами, молодими жінками, становить у середньому 0,55 -1м, а між чоловіками - 0,7 -1,56м. На вулиці ці величини дещо інакші.

На інтимній відстані спілкуються з дітьми, дружиною (чоловіком), коханими, найближчими друзями. На особистій відстані люди розмовляють на зустрічах, вечорах, у кулуарах конференцій тощо. Суспільну дистанцію займає, наприклад, лектор перед аудиторією, до того ж що менше слухачів, то ближче до них має бути лектор. Узагалі надто близьке, як і надто віддалене розташування співрозмовників не сприяє ефективності спілкування. Важливо також, аби співрозмовник не сидів чи не стояв спиною до дверей або інших людей: це спонтанно викликає неспокій, тривогу.

Коли людина хвора на грип чи інші недуги, що передаються через повітря, то їй навіть під час короткотривалої розмови не варто перебувати на інтимній чи особистій відстані. Звичайно, треба, вибачившись, пояснити причини цього.

Етикетний сенс має гне тільки відстань між спілкувальниками, а й конфігурація, яку вони творять. Коли двоє співрозмовників стоять паралельно один до одного, то це означає, що вони не хотіли б, аби хтось до них підходив. Коли х їхні плечі утворюють кут, то можна приєднуватися до розмови між ними. Якщо співрозмовників більше ніж два і вони утворюють закриту фігуру (трикутник, квадрат), а при наближенні ще однієї особи повертають у її бік голови, але не змінюють поз, це ознака того, що без запрошення до них підходити не варто.

Коли співрозмовники сидять, а розмова не має інтимного, дружнього, конфіденційного характеру тощо, то доцільно розташовуватися під кутом один до одного, уникаючи позиції «прямо навпроти партнера»: за спостереженнями, ті що сидять навпроти, конфліктують частіше. Англійці у спілкуванні зазвичай розташовуються під кутом 90° до співрозмовника.

Надзвичайно важливим є розміщення людей. Зрозуміло, чому організатори засідань, нарад людей, що перебувають у поганих стосунках намагаються посадити якомога далі одне від одного.

Місця мають неоднаковий статус. Що ближче до господаря, то місце по чесніше. Найпочеснішим вважаються місця справа від господаря, а також навпроти вхідних дверей. Якщо ці двері збоку, то такого статусу набувають місця від вікон. Справа і зліва від господині сидять чоловіки, а від господаря - жінки. Далі чоловіки з жінками чергуються. Але на торець стола, якщо там не сидить чоловік, жінку не саджають навіть тоді, коли у неї найнижчий ранг серед присутніх. Не пропонують сідати поруч: жінці з жінкою, іноземцям із однієї країни, людям у поганих стосунках, балакучим або ж мовчазним, чоловікові з дружиною (крім молодят).

На багатолюдних заходах на окремому столику кладуть схему розміщення або на столі, де сидітимуть запрошені, - карточки з прізвищами, або ж кожному з них дають карточку зі схемою стола, на якій указане місце для запрошеного.

Важливою є відстань, на якій людина сидить за столом у гостині, в ресторані тощо. Коли крісло надто близько присунене до стола, це спонукує покласти лікті на стіл, коли ж надто далеко - виникає загроза, що на підлогу впаде те, що має потрапити до рота. І те, і те небажане, тому радять вибирати «золоту середину».

Поза. Поза - це мимовільна або вмисна постава тіла. Вона також є знаком, що має комунікативний сенс і виявляє не тільки душевний стан людини, її здоров'я, манери тощо, але й її ставлення, налаштованість, наміри щодо співрозмовника.

Є поза незалежна, войовнича, пригнічена, скорботна тощо. Одна річ, коли спілкувальник сидить перед комунікативним партнером, інша - коли стоїть, та й ще у «позі Наполеона».

Аналіз положення тіла використовують для вивчення характеру, вихованості, намірів людини. Наприклад, керівник сідає на обертальне крісло з бильцями, а підлеглому пропонує сісти на стілець без підлокітників. Перше дає можливість по різному повертатися до підлеглого і водночас стримує від жестикуляції, друге дозволяє займати більше різни положень тіла і жестикулювати, до чого свої м положенням та іншими засобами спонукає підлеглого керівник, аби його перевірити.

Пози треба тримати під контролем свідомості. Тому що від них залежить сприйняття інформації. Встановлено, що коли промовця чи лектора слухати зі схрещеними руками на грудях , то недотримується 35% інформації порівняно зі слуханням у вільній позі.

Перебуваючи у гурті, не варто прибирати однакової пози з іншими присутніми, бодай із тими, що сидять поруч. До слова, не рекомендується сидіти на публіці, підперши голову на руки , тримаючи пальцями за перенісся тощо.

Нормативність/не нормативність поз залежить від національних традицій. Якщо в Японії соціальну й культурну цінність має покірна поза і не прийнято сидіти, заклавши ногу на ногу чи схрестивши їх, то у США в певних комунікативних ситуаціях не є осудливим покласти ноги на стіл перед співрозмовником. В Україні вважається ознакою невихованості розмовляти з жінкою, старшою людиною, особою вищого соціального рівня, тримаючи руки в кишенях, а у франції в такій позі можна спілкуватись навіть і з королевою.

Жести. Жести це виражальні рухи рук. Із жестикуляцією теж, що й з мімікою: одні народи дуже полюбляють жестикулювати, інші роблять це рідше, ще інші намагаються уникнути взагалі. Упродовж однієї години італієць жестикулює 120 разів, француз - 80, фін - тільки 1 раз. Що ж до жестикуляції українців, їм далеко як до італійців, та і до фінів. Проте серед нас є й такі яким часто дають поради6 на махай руками, як вітряк крилами; не роби вітру руками тощо.

За своєю природою і функціональним призначенням виділяють декілька видів жестів.

Ритмічними жестами виділяють певні частини висловлювання, вказують їх межі, відзначають прискорення чи сповільнення темпу мовлення, підсилюють виділення слів з логічним наголосом. У цьому аспекті жестикуляція значною мірою дублює інтонацію фрази.

Емоційні жести теж здебільшого дублюють інтонацію, підсилюючи вираження почуттів: захоплення, радості, розчарування , подиву, роздратування тощо. У стані емоційного збудження, коли, за словами швейцарського мовознавця Шарля Баллі, «роль слів зменшується пропорційно до збільшення почуттів», ми часом махаємо кулаком, розводимо руками, б'ємо себе в груди тощо. Усе це не надто сприяє етикетності спілкування.

Вказівні жести виконують функцію виділення, відзначення якогось предмета, деталі, місця. Для цього використовують рух пальця, кисті, цілої руки. За нормами етикету, показувати пальцем на людей неввічливо.

Зображальними жестами люди намагаються «намалювати» предмети, тварин, інших людей - їхню форму, розміри, рухи, прикметні особливості. Попросіть когось сказати що таке гвинтові сходи, або як пересувається змія, або яку рибу зловив Ваш сусід, і Ви неодмінно побачите зображальні жести. Жести цього типу використовують як засіб інтернаціонального спілкування.

Так можна попросити поїсти, постригтися, припалити цигарку тощо.

Зображальні жести, передусім ті, що стосуються людей, зазвичай не належать до арсеналу етикетних засобів вираження. Вживати їх треба виважено, а ще краще від них відмовитись.

Жести-символи використовують для інформування про дії, властивості, наміри, тощо, але, на відміну від зображальних жестів, не мають нічого спільного з діями і властивостями, які вони означають. Наприклад, піднесена рука з випрямленими і стисненими пальцями - «прошу слова», потирання рук - «очікуване задоволення», крутінням пальцем біля скроні -«недоумок, дурень». Серед жестів - символів є знаки з анти етикетним застосуванням.

Жести доцільні насамперед тоді, коли комуніканти бачать один одного, але через відлеглість, звуконепроникні чи шумові бар'єри не можуть сприймати звукове мовлення. Жестом можна показати якийсь предмет, або довго не пояснювати де і який він. жестом вітаються із, знайомими якщо це дозволяє характер взаємин з ними. Жести - стримані, «неповні» - потрібні і для того, щоби справити враження живої, не позбавленої почуттів людини.

Проте надто інтенсивна жестикуляція відвертає увагу співрозмовника від змісту мовлення, викликає небажані асоціації, переносить центр сприйняття з того, що говориться, на того, хто говорить. Тому не треба схрещувати руки, постійно закладати пальці однієї руки між пальці другої, крутити великими пальцями один навколо одного, стискати кулаки, плескати в долоні на знак здивування, заламувати руки, стукати пальцем по голові, а тоді по чомусь твердому. Такі та подібні рухи видають характер людини, її невміння контролювати свої почуття й поведінку, а часом засвідчують елементарне незнання добрих манер, вихованість. Жести мають відповідати змістові та стилеві мовлення, бути різноманітними і функціонально доцільними, бо тільки тоді вони корисні.

Особливо стриманим і обачним щодо жестикуляції треба бути у спілкуванні з іноземцями. Річ у тім, що доволі часто однакові значення мають у різних етномовних спільнотах неоднакове жестове втілення. Так, рахуючи, українці загинають пальці, почавши з мізинця лівої руки і здебільшого допомагаючи це робити вказівним пальцем правої руки. А французи, німці та інші європейці, рахуючи, розгинають стиснуті в кулак пальці, починаючи з великого пальця правої руки. Показуючи «один», українці виставляють вказівний, а угорці - великий палець, так, як росіяни, коли чимось задоволені, щось схвалюють, супроводжуючи такий жест вигуком «Во!». Отже, фізично однакові рухи можуть мати в різних етномовних спільнотах цілком різне значеннєве навантаження.

А ось як тлумачать поширені жести у США:

Відкриті долоні : знак правдивості, чесності, відданості;

Потирання рук: швидке - на користь партнера, повільне -на свою користь;

Простягання руки для потиску - долонею донизу - беруть контроль над ситуацією, долонею догори - віддають контроль;

Схрещення рук на грудях - людина нервує, відчуває негативні емоції, і «ховається за бар'єр»;

Скидання невидимої пилинки, нитки - людина незгідна, але не може цього сказати

Руки за головою - впевненість, перевага над співрозмовником;

Прикривання рота рукою - людина говорить неправду;

Потирання ока - людина бреше;

Список використаної літератури

1.Я. Радевич-Винницький, «Етикет і культура спілкування»; К:.2006; Знання;

2. «Етикет ділового спілкування»;

3. Алан Піз «Язык телодвижений. Как читать мысли по жестам».

4.Винай Шарма «Новейший язык телодвижений», Санкт-Петербург «Прайм-Эврознак», 2008.

Размещено на Allbest.ru