Размещено на http://www.allbest.ru/

Мова як інструмент мислення

Головна функція мови у людини все ж полягає в тому, що вона є інструментом мислення. У слові як понятті поміщено значно більше інформації, чим може в собі нести просте поєднання звуків.

Той факт, що мислення людини нерозривно пов'язане з мовою перш за все доводиться психофізіологічними дослідженнями участі голосового апарату у вирішенні розумових завдань. Електроміографічне дослідження роботи голосового апарату у зв'язку з розумовою діяльністю показало, що в найскладніші і напружені моменти мислення у людини спостерігається підвищена активність голосових зв'язок. Ця активність виступає в двох формах: фазическою і тонічною. Перша фіксується у вигляді високоамплітудних і нерегулярних спалахів речедвигательних потенціалів, а друга - у формі поступового наростання амплітуди електроміограми. Експериментально доведене, що фазичеська форма речедвигательних потенціалів пов'язана з прихованим промовлянням слів про себе, тоді як тонічна - загальним підвищенням речедвигательной активності.

Виявилось, що всі види мислення людини, пов'язані з необхідністю використання більш менш розгорнених міркувань, супроводяться посиленням речедвигательной імпульсації, а звичні і повторні розумові дії її редукцією. Існує, мабуть, деякий оптимальний рівень варіацій інтенсивності речедвигательних реакцій людини, при якій розумові операції виконуються найуспішніше, максимально швидко і точно.

Співвідношення мислення і мови

Впродовж всієї історії психологічних досліджень мислення і мови проблема зв'язку між ними привертала до себе підвищену увагу. Пропоновані її рішення були самими різними - від повного розділення мови і мислення і розгляду їх як абсолютно незалежних один від одного функцій до такого ж однозначного і безумовного їх з'єднання, аж до абсолютного ототожнення.

Багато сучасних учених дотримуються компромісної точки зору, вважаючи, що, хоча мислення і мова нерозривно зв'язані, вони є як по генезису, так і по функціонуванню відносно незалежні реальності. Головне питання, яке зараз обговорюють у зв'язку з даною проблемою, - це питання про характер реального зв'язку між мисленням і мовою, про їх генетичне коріння і перетворення, які вони зазнають в процесі свого роздільного і сумісного розвитку.

Значний внесок у вирішення цієї проблеми вніс Л.С. Виготський. Слово, писав він, так само відноситься до мови, як і до мислення. Воно є жвавою клітинкою, що містить в найпростішому вигляді основні властивості, властиві мовному мисленню в цілому. Слово - це не ярлик, наклеєний як індивідуальна назва на окремий предмет. Воно завжди характеризує предмет або явище, що позначається їм, узагальнено і, отже, виступає як акт мислення.

Але слово - це також засіб спілкування, тому воно входить до складу мови. Будучи позбавленим значення, слово вже не відноситься ні до думки, ні до мови; знаходячи своє значення, воно відразу ж стає органічною часткою і того і іншого. Саме у значенні слова, говорить Л.С. Виготський, зав'язаний вузол тієї єдності, яка іменується мовним мисленням.

Проте мислення і мову має різне генетичне коріння. Спочатку вони виконували різні функції і розвивалися окремо. Початковою функцією мови була комунікативна функція. Сама мова як засіб спілкування виникла через необхідність розділення і координації дій людей в процесі сумісної праці. Разом з тим при словесному спілкуванні зміст, що передається мовою, відноситься до певного класу явищ і, отже, вже тим самим припускає їх узагальнене віддзеркалення, тобто факт мислення. Разом з тим такий, наприклад, прийом спілкування, як вказівний жест, ніякого узагальнення в собі не несе і тому до думки не відноситься.

У свою чергу є види мислення, які не пов'язані з мовою, наприклад наочно-дієве, або практичне, мислення у тварин. У маленьких дітей і у вищих тварин виявляються своєрідні засоби комунікації, не пов'язані з мисленням. Це виразні рухи, жести, міміка, що відображають внутрішні стани жвавої істоти, але що немає знайомий або узагальненням. У філогенезі мислення і мови виразно вимальовувалася доречова фаза в розвитку інтелекту і доінтелектуальна фаза в розвитку мови.

Л.С. Виготський вважав, що у віці зразкового близько 2 років, тобто в тому, який Ж. Піаже позначив як початок наступної за сенсомоторним інтелектом стадії доопераційного мислення, у відносинах між мисленням і мовою настає критичний переломний момент: мова починає ставати інтелектуалізованою, а мислення - мовним.

Ознаками настання цього перелому в розвитку обох функцій є швидке і активне розширення дитям свого словарного запасу (він починає часто ставити дорослим питання: як це називається?) і таке ж швидке, стрибкоподібне збільшення комунікативного словника. Дитя як би вперше відкриває для себе символічну функцію мови і виявляє розуміння того, що за словом як засобом спілкування насправді лежить узагальнення, і користується їм як для комунікації, так і для вирішення завдань. Одним і тим же словом він починає називати різні предмети, і це є прямий доказ того, що дитя засвоює поняття. Вирішуючи які-небудь інтелектуальні завдання, він починає міркувати вголос, а це, в свою черга, ознака того, що він використовує мову вже і як засіб мислення, а не тільки спілкування. Практично доступним для дитяти стає значення слова як таке.

Але ці факти є ознаки тільки початки справжнього засвоєння понять і їх використання в процесі мислення і в мові. Далі цей процес, заглиблюючись, продовжується ще в течія достатньо довгого часу, аж до підліткового віку. Справжнє засвоєння наукових понять дитям відбувається відносно пізно, приблизно на той час, до якого Ж. Піаже відніс стадію формальних операцій, тобто до середнього віку від 11-12 до 14-15 років. Отже, весь період розвитку понятійного мислення займає в житті людини близько 10 років. Всі ці роки інтенсивної розумової роботи і учбових занять йдуть на засвоєння дитям найважливішою для розвитку як інтелекту, так і всіх інших психічних функцій і особи в цілому категорії - поняття.

Перше слово дитяти за своїм значенням як ціла фраза. Те, що дорослий виразив би в розгорненій пропозиції, дитя передає одним словом. У розвитку семантичної (смисловий) сторони мови дитя починає з цілої пропозиції і тільки тоді переходить до використання частих смислових одиниць, таких як окремі слова. У початковий і кінцевий моменти розвиток семантичної і фізичної (звучною) сторін мови йде різними, як би протилежними шляхами. Смислова сторона мови розробляється від цілого до частки, тоді як фізична її сторона розвивається від частки до цілого, від слова до пропозиції.

Граматика в становленні мови дитяти декілька випереджає логіку. Він раніше оволодіває в мові союзами "тому що", "не дивлячись на", "оскільки", "хоча", чим смисловими висловами, відповідними їм. Це означає, писав Л.С. Виготський, що рух семантики і звучання слова в оволодінні складними синтаксичними структурами не збігаються в розвитку.

Ще виразніше це неспівпадання виступає у функціонуванні розвиненої думки: далеко не завжди граматичний і логічний зміст пропозиції ідентичні. Навіть на вищому рівні розвитку мислення і мови, коли дитя оволодіває поняттями, відбувається лише часткове їх злиття.

Дуже важливе значення для розуміння відношення думки до слова має внутрішня мова. Вона на відміну від зовнішньої мови володіє особливим синтаксисом, характеризується уривчастістю, фрагментарністю, скороченістю. Перетворення зовнішньої речи у внутрішню відбувається по певному закону: у ній насамперед скорочується підмет і залишається присудок з тими, що відносяться до нього частками пропозиції.

Основною синтаксичною характеристикою внутрішньої мови є предикативність. Її приклади виявляються в діалогах обізнаних один одного людей, "без слів" тих, що розуміють, про що йде мова в їх "розмові". Таким людям немає, наприклад, ніякій необхідності інколи обмінюватися словами взагалі, називати предмет розмови, указувати в кожній вимовній ними пропозиції або фразі підмет: воно ним в більшості випадків і так добре відомо. Людина, роздумуючи у внутрішньому діалозі, який, ймовірно, здійснюється через внутрішню мову, як би спілкується з самим собою. Природно, що для себе йому тим більше не потрібно позначати предмет розмови.

Основний закон розвитку значень що вживаються дитям в спілкуванні слів полягає в їх збагаченні життєвим індивідуальним сенсом. Функціонуючи і розвиваючись в практичному мисленні і мові, слово як би вбирає в себе все нові сенси. В результаті такої операції сенс слова, що вживається, збагачується різноманітними когнітивними, емоційними і іншими асоціаціями. У внутрішній же мові - і в цьому полягає її головна відмітна особливість - переважання сенсу над значенням доведене до вищої крапки. Можна сказати, що внутрішня мова на відміну від зовнішньої має згорнуту предикативну форму і розгорнений, глибокий смисловий зміст.

Ще однією особливістю семантики внутрішньої мови є аглютинація, тобто своєрідне злиття слів в одне з їх істотним скороченням. Слово, що виникає в результаті, як би збагачується подвійним або навіть потрійним сенсом, узятим окремо від кожного з двох-трьох об'єднаних в нім слів. Так, в межі можна дійти до слова, яке вбирає в себе сенс цілого вислову, і воно стає, як говорив Л.С. Виготський, "концентрованим згустком сенсу". Щоб повністю перевести цей сенс в план зовнішньої мови, довелося б використовувати, ймовірно, не одна пропозиція. Внутрішня мова, мабуть, і складається з подібного роду слів, абсолютно несхожих по структурі і вживанню на ті слова, якими ми користуємося в своїй письмовій і усній промові. Таку мову через названі її особливості можна розглядувати як внутрішній план мовного мислення. Внутрішня мова і є процес мислення "чистими значеннями".

мова мислення психофізіологічний

А.Н. Соколов показав, що в процесі мислення внутрішня мова є активним процесом артикуляції, неусвідомлюваного, безперешкодний перебіг якого дуже важливий для реалізації тих психологічних функцій, в яких внутрішня мова приймає участие1. В результаті його дослідів з дорослими, де в процесі сприйняття тексту або рішення арифметичної задачі їм пропонувалося одночасно вголос читати добре вивчені вірші або вимовляти одні і ті ж прості склади (наприклад, "ба-ба" або "ля-ля"), було встановлено, що як сприйняттю текстів, так і вирішенню розумових завдань серйозно важко за відсутності внутрішньої мови. При сприйнятті текстів в даному випадку запам'ятовувалися лише окремі слова, а їх сенс не уловлювався. Це означає, що мислення в ході читання присутнє і обов'язково припускає внутрішню, приховану від свідомості роботу апарату артикуляції, що переводить сприймані значення в сенси, з яких, власне, і полягає внутрішня мова.

Ще більш показовими, ніж з дорослими випробовуваними, опинилися подібні досліди, проведені з молодшими школярами. У них навіть проста механічна затримка артикуляції в процесі розумової роботи (затискання мови зубами) викликала серйозні утруднення в читанні і розумінні тексту і приводила до грубих помилок в листі.

Письмовий текст - це найбільш розгорнений мовний вислів, що припускає вельми тривалий і складний шлях розумової роботи по переказу сенсу в значення. На практиці цей переказ, як показав А.Н. Соколов, також здійснюється за допомогою прихованого від свідомого контролю активного процесу, пов'язаного з роботою апарату артикуляції.

Проміжне положення між зовнішньою і внутрішньою мовою займає егоцентрична мова. Це мова, направлена не на партнера по спілкуванню, а на себе, не розрахована і не припускаюча якої-небудь зворотної реакції з боку іншої людини, присутньої в даний момент і що знаходиться поряд з тим, що говорить. Ця мова особливо помітна у дітей середнього дошкільного віку, коли вони грають і як би розмовляють самі з собою в процесі гри.

Елементи цієї мови можна зустріти і у дорослого, який, вирішуючи складну інтелектуальну задачу, роздумуючи вголос вимовляє в процесі роботи якісь фрази, зрозумілі тільки йому самому, мабуть, звернені до іншого, але що не припускають обов'язкової відповіді з його боку. Егоцентрична мова - це мова-роздум, обслуговуюча не стільки спілкування, скільки само мислення. Вона виступає як зовнішня формою і внутрішня по своїй психологічній функції. Маючи своє початкове коріння в зовнішній діалогічній мові, вона кінець кінцем переростає у внутрішню. При виникненні утруднень в діяльності людини активність його егоцентричної мови зростає.

Під час переходу зовнішньої мови у внутрішню егоцентрична мова поступово зникає. На убування її зовнішніх проявів слід дивитися, як вважав Л.С. Виготський, як на абстракцію думки, що посилюється, від звукової сторони мови, що властиве мові внутрішній. Йому заперечував Ж. Піаже, який вважав, що егоцентрична мова - це рудиментарна, пережиточная форма мови, що переростає з внутрішньої в зовнішню. У самій такій мові він бачив прояв несоціалізованості, аутизму думки дитяти. Поступове зникнення егоцентричної мови було для нього ознакою придбання думкою дитяти тих якостей, якими володіє логічне мислення доросле. Опісля багато років, познайомившись з контраргументами Л.С. Виготського, Ж. Піаже визнав правильність його позиції.

До цих пір ми говорили про розвиток мовного мислення, тобто тієї форми інтелектуалізованої мови, яка рано чи пізно кінець кінцем перетворюється на думку. Ми переконалися в тому, що мислення в своєму розвитку має власні, незалежні від мови витоки і слідує власним законам протягом тривалого періоду часу, поки думка не вливається в мову, а остання не стає інтелектуалізованої, тобто зрозумілою. Ми також знаємо, що навіть на найвищих рівнях свого розвитку мова і мислення не збігаються повністю. Це означає, що своє коріння і закони онтогенетичного розвитку мають бути і у мови. Розгледимо деякі з них.

Досвід дослідження процесу мовного розвитку у дітей, що належать різним народам, країнам, культурам і націям, показує, що, не дивлячись на те, що відмінності в структурі і змісті сучасних мов разючі, в цілому процес засвоєння дитям своєї рідної мови скрізь йде по загальних законах. Так, наприклад, діти всіх країн і народів з

дивною легкістю засвоюють в дитинстві мову і оволодівають мовою, причому цей процес у них починається і завершується приблизно в один і той же час, проходячи однакові стадії. До віку близько 1 року всі діти починають вимовляти окремі слова. Близько 2 років від народження дитя вже говорить двох-трислівними пропозиціями. Приблизно до 4 років всі діти виявляються в змозі розмовляти достатньо вільно.

Річні діти мають зазвичай вже досить багатий досвід взаємодії з навколишньою дійсністю. У них є чіткі уявлення про своїх батьків, про навколишнє оточення, про їжу, про іграшки, з якими вони грають. Ще задовго до того, як діти практично починають користуватися мовою, їх образний мир має вже уявлення, відповідні засвоюваним словам. У таких підготовлених попереднім досвідом соціалізації умовах для оволодіння мовою дитяті залишається зробити не так вже багато: у думках пов'язати уявлення, що є у нього, і образи дійсності з поєднаннями звуків, відповідними окремими словами. Самі ці звукові поєднання до однорічного віку також вже непогано відомі дитяті: адже він їх неодноразово чув від дорослого.

Наступний етап мовного розвитку доводиться на вік приблизно 1,5-2,5 року. На цьому етапі діти навчаються комбінувати слова, об'єднувати їх в невеликі фрази (двох-трьох-слівні), причому від використання таких фраз до складання цілих пропозицій вони прогресують досить швидко.

Після двох-трьохслівні фраз дитя переходить до вживання інших частин мови, до побудови пропозицій відповідно до правил граматики. На попередньому і даному етапах мовного розвитку існують три шляхи засвоєння мови і подальшого вдосконалення мови на цій основі: наслідування дорослим і іншим навколишнім людям; формування умовнорефлекторних, асоціативних за своєю природою зв'язків між образами предметів, діями, сприйманими явищами і відповідними словами або словосполуками; постановка і перевірка гіпотез про зв'язок слова і образу емпіричним шляхом (так зване оперантне обумовлення). До цього слід додати і своєрідну дитячу мовну винахідливість, що виявляється в тому, що дитя раптом абсолютно самостійно за власною ініціативою починає придумувати нові слова вимовляти такі фрази, які від дорослого він ніколи не чув.

Размещено на Allbest.ru