Особистість як предмет та об’єкт соціальної психології

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

Вступ

1. Психолого-соціологічні уявлення про особистість

2. Основні проблеми соціальної психології особистості

Використана література

Вступ

Всі соціальні утворення неможливо уявити без людини, її активної творчої діяльності, одним з наслідків якої і виступають соціальні спільноти. Адже саме людина, як істота соціальна, на основі соціальних зв'язків та взаємодії творить групи, колективи, об'єднання, а згодом і спільноти -- центральні осередки її життєдіяльності в соціокультурному просторі.

Нерідко використовується словосполучення “соціологія особистості” -- це одна з спеціальних соціологічних теорій, предметом дослідження якої є особа як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин на рівні її взаємозв'язків з соціальними спільнотами. Саме особистість з'єднує всі ланки суспільного життя: макро-, мезо- і мікросередовище, робить їх полем своєї творчої активності і осередками розгортання внутрішніх потенцій.

Звичайно, може виникнути питання: людину вивчає і досліджує багато інших наук; в чому ж полягає відмінність саме соціолого-психологічного розуміння людини?

Філософію цікавить людина з точки зору її становища у світі передусім як суб'єкта пізнання і творчості. Психологія аналізує людину як усталену цілісність психічних процесів, властивостей і відносин: темпераменту, характеру, здібностей, волевих властивостей, тощо. Тобто психологія шукає стабільні характеристики психіки, які забезпечують незмінність людської природи. Історики, навпаки, проявляють інтерес до того, як під впливом культурно-історичних факторів змінюється людська істота. Якщо економіка припускає, що людина здатна на раціональний вибір, то психологія виходить з того, що мотиви людської поведінки здебільшого ірраціональні й незбагненні.

На відміну від цих наук соціальна психологія розглядає людину як надзвичайно пластичну істоту, здатну до значних соціальних адаптацій, але водночас виділяє в людині соціально-типові характеристики -- риси, якими наділені певні типи людей.

Далі, соціальний психолог досліджує людину насамперед як особистість, як елемент соціального життя, розкриває механізми її становлення під впливом соціальних факторів, а також шляхи і канали зворотнього впливу особистості на соціальний світ. Соціальну психологію цікавить участь людини-особистості у змінах і розвитку соціальних відносин; вона досліджує зв'язки особистості і соціальної спільноти, особистості і суспільства, регуляцію і саморегуляцію соціальної поведінки.

Отже, як бачимо, специфіка соціально-психологічного підходу до вивчення людини полягає у з'ясуванні, в першу чергу, того в людині, що безпосередньо пов'язане із соціальним життям, включеністю людини у систему соціальних відносин, -- тобто не її біологічних чи психічних особливостей, а суто соціальних характеристик.

1. Психолого-соціологічні уявлення про особистість

Соціологія особистості зосереджується на трьох основних проблемах: вивченні особистості як елемента, творця і представника соціальних спільнот і соціальних інститутів; аналізі особистості як об'єкта соціальних відносин (коли на перший план висувається вплив суспільства на особистість в процесі її формування, соціалізації, виховання, тощо) і розгляді особистості як суб'єкта суспільних відносин (включно з її соціальною діяльністю, активністю і творчістю в суспільному житті).

Але ці основні проблеми соціології особистості в різні часи і по-різному трактувались представниками окремих соціологічних шкіл і напрямків з врахуванням філософської традиції розгляду людини.

В історичному ракурсі зародження і розвиток уявлень про людину слід віднести, очевидно, до доби античності і пов'язати з певними філософськими теоріями, оскільки соціологія як наука виникає значно пізніше. Але у древніх греків ще не склалося відчуття особистості, бо людина тоді ще не відокремлювалась від Космосу і всезагальної субстанції. Першим в історії філософії розпочинає суто антропологічну проблематику Сократ, якого у сучасній західній літературі називають родоначальником філософії людини в її першо-початковій версії. Саме він дає детальний і скрупульозний аналіз індивідуальних людських якостей і властивостей.

Давньогрецький філософ Протагор (бл.480- бл.410 pp. до н.е.) вирізняє не лише здатність людини до мислення, але й всю людську суб'єктивність; людина уявляється ним як конкретний індивід. У вченні Аріетотеля містяться вже дві антропологічні тенденції, які згодом стають центральними пунктами філософських дискусій аж до сучасності. З одного боку, в його концепції людина й природа вперше роз'єднуються, вимагаючи різних підходів і різного тлумачення як якісно відмінні реальності. З другого ж боку, акцент ставиться на нерозривному зв'язку людини з усім світом.

Отже, давньогрецька культурна традиція розробляє концепцію «людини розумної» -- «homo sapiens», суть якої полягає в утвердженні думки про відмінність людини і тварини за ознакою розумності. Ця версія виявилась вельми плідною і стійкою; саме вона породила уявлення про всемогутність людського розуму і міцну раціоналістичну парадигму як у філософії, так і (в подальшому) у соціології. .

Принципово нове осмислення людини здійснюється у християнстві і остаточно вивільняє людину від влади космічної нескінченності і безкрайності. Але, звільнивши людину від влади Космосу і природи, християнство поставило її в залежність від Бога.

Від часів утвердження християнства людина дістає певну са-моцінність, незалежну від космогонічних сюжетів; зароджується ідеальне уявлення про неї як центральну й найвищу мету світобудови; всі явища світу сприймаються з точки зору досвіду і цінностей людини. Особистість не є щось тваринне; вона являє собою і божественне начало. У християнстві міститься трактування людини у якості безумовної цінності. Саме християнство згодом стало грунтом європейського персоналізму, де особистість розуміється як своєрідна святиня, абсолют.

Третя антропологічна версія знаходить відбиття в натуралістичних, позитивістських і прагматичних вченнях. Це концепція «людини діяльнісної» -- «homo faber», яка заперечує специфічну особливість людського розуму. Тут сутнісна відмінність між людиною і твариною зникає; людина тлумачиться як особливий різновид тварини, що має просто більшу сукупність природних ознак. Всі психічні і духовні феномени, згідно з цією версією, закорінені у чуттєвих відчуттях, інстинктах і вабленнях. Доктрина «homo faber» розвивається з часом у потужний теоретичний напрямок і знаходить своє втілення у вченнях Конта і Спенсера, пізніше -- у сучасній соцірбіології.

Нарешті, четверта версія у розумінні людини і особистості рішуче заперечує віру у прогресивність «людини розумної», «людини божественної» і «людини діяльнісної». У цій версії людина -- істота прагнуча, воліюча й бажаюча; розум розцінюється як глухий кут еволюції, як наслідок втрати «волі до життя»" У цій версії переважають ірраціональні мотиви і суб'єктивістські орієнтації.

Таким чином, історія філософської антропології (тобто вчення про людину) засвідчує, як поступово з'являються, ускладнюються й змінюються уявлення про людину та особистість. В тій чи іншій модифікації ці підходи знаходять свій вияв у соціологічних вченнях. Всіх їх, незалежно від способу тлумачення людини та особистості, об'єднує одна спільна риса: вони визнають людську особистість специфічним утворенням, що безпосередньо чи опосередковано виводиться з соціальних факторів.

В історії соціологічної думки число концепцій, де б соціальне життя людини виводилось просто з біологічних чинників і закономірностей, було незначним і обмежувалось соціальним дарвінізмом та расово-антропологічним напрямком. Нині ідеї такого гатунку можна знайти в соціобіології, що розвивається зусиллями Е.Уілсона, Р.Тріверса, Ч.Ламсдена та небагатьох інших. Вони вважають, що людина є типовим представником тваринного світу, а її поведінка має ряд усталених рис, спільних для всього класу приматів. З одного боку, представники цього напрямку твердять, що поведінка тварин у багатьох випадках носить соціальний характер. З другого, ними обстоюється теза про біологічну (генетичну) основу соціальної поведінки людей. Більше того, генетична основа людини відіграє певну роль як в індивідуальній, так і у деяких формах групової поведінки. Людина генетичне запрограмована; в її історичному розвитку відбувається взаємодія специфічних людських генів з виникаючими культурними формами. Критично ставлячись до подібних поглядів в цілому, багато сучасних соціологів зазначає, що вони є реакцією-відповіддю на абсолютизацію ролі культури і суспільності у житті людства, на нехтування біологічною складовою людського єства. Недарма, наприклад, Е.Уілсон стверджує, що марксизм -- це «соціологія без біології» і що Маркс помилково інтерпретує людську природу як виключно продукт зовнішніх соціальних сил.

Очевидно, деякі слушні моменти у критиці соціобіологами теорії і практики марксизму по відношенню до людини справді існують. В часи існування СРСР особистість розуміли виключно через твердження Маркса «головне в людині не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість» і кроїли за мірками саме соціальності: вона проголошувалась безпосереднім відбитком суспільних відносин. Основними положеннями концепції особистості у ті часи були такі: хочеш судити про конкретного індивіда -- вникай у його соціальне становище; який спосіб життя -- така й особистість; змінюються суспільні умови -- автоматично змінюється й людина; особистість можна ліпити, формувати відповідно до основоположних принципів комунізму. Біосоціальну природу людини тлумачили в такому розумінні, ніби індивід -- істота зовсім безтілесна; процес становлення особистості в усьому багатстві її свідомих і стихійних устремлінь, суб'єктивної унікальності і неповторності взагалі виносився за дужки аналізу, не брався до уваги.

Таким чином, і серед соціологічних вчень є концепції, які у зв'язку «природне (біологічне) -- соціальне» в людині абсолютизують його першу або другу складову (соціобіологія -- марксизм). Тому це співвідношення може виступати одним з критеріїв побудови типології соціальних теорій особистості.

Наступним критерієм можна вважати співвідношення раціонального та ірраціонального у трактуванні особистості. Віра у всемогутність людського розуму і інтелекту (раціо) е центральною у позитивістській концепції О.Конта. На його думку, соціальний прогрес взагалі є продуктом розумового розвитку і діяльності людини; соціальний поступ залежить від його інтелектуальної основи. Пізніше М.Вебер розвиває ідею зростаючої раціональності суспільного життя, відштовхуючись від переконання у переході від афективної і традиційної діяльності особистості до ціннісна- та цілераціональної її поведінки.

Натомість В. Парето у соціальній дії та поведінці особистості вбачає перевагу нелогічних вчинків, які виступають в його концепції результатом не свідомих міркувань, а чуттєвого стану людини, продуктом ірраціонального (від лат. irrationalis -- нерозумний) психічного процесу. Він називає основу таких нелогічних дій «резидуями» (від лат. residue -- залишок, осад, що залишається після фільтрації), щоб підкреслити їх остаточну ірраціональну природу, непідвладну логіко-експериментальному мисленню. Отже, у питанні співвідношення почуттів і розуму Парето без вагань віддає пріоритет почуттям особистості, які, на його думку, є істинними рушійними силами історії. Ідеологічним теоріям, доктринам, віруванням, що складають фундамент дій логічних, Парето дає назву «деривації», що у лінгвістиці означає утворення похідних слів. Тим самим він підкреслює, що деривації є вторинними і похідними від ірраціональних резидуїв і своєю позірною логічністю лише маскують незмінну і незбагненну природу людських вчинків.

Близьким за духом до концепції Парето є інстинктивізм як одна з течій соціологічного психологізму, а також соціологія фройдизму. На думку З.Фройда (1856-1939), початком і основою життя індивіда, в тому числі і соціального, є інстинкти, ваблення і бажання, першопочатково притаманні організму людини. Людська життєдіяльність є результатом боротьби двох одвічних сил -- Ероса (сексуальний інстинкт, інстинкт життя, інстинкт самозбереження) і Танатоса (інстинкт смерті, інстинкт агресії, інстинкт руйнування). Саме вони є основними рушіями прогресу, суттєво впливаючи і навіть визначаючи діяльність різних соціальних груп, народів і держав.

Фройду належить структурна теорія особистості, згідно з якою особистість є суперечливою єдністю трьох взаємодіючих сфер: «Воно», «Я» і «Над-Я». Центральна сфера особистості -- «Воно»; це вмістилище несвідомих ірраціональних реакцій та імпульсів. В ньому йде постійна безкомпромісна боротьба Ероса й Танатоса, яка постачає життєву енергію для всіх інших сфер особистості, будучи їх рушієм.

Друга сфера -- «Я» -- до певної міри являє собою розумність й розсудливість, організоване начало особистості, здатне частково контролювати сліпі ірраціональні імпульси і приводити їх у відповідність до вимог зовнішнього світу.

Третя сфера особистості -- «Над-Я» -- трактується Фрой-дом як продукт культури, що складається з комплексу совісті, моральних рис і норм соціальної поведінки, які продукує суспільство. Всі три сфери особистості знаходяться у постійній взаємодії, взаємозумовлюючи одна одну. Отже, Фройдом розробляється одна з можливих спроб пояснення особистості з акцентом на тих внутрішніх підвалинах духовного життя, які до нього рідко ставали предметом уваги соціологів. Його заслугою є вироблення нового погляду на особистість як на істоту багатовимірну, динамічну й суперечливу, в якій поєднуються свідоме і несвідоме, розумове та ірраціональне. Тому сучасний неофройдизм, особливо погляди Е.Фромма (19Q2-1980), має велику притягальну силу, звертаючись до витоків людських страстей та потаємних мотивів людської поведінки. Фромм, на відміну від Фройда, вважає людину одвічно соціальною істотою, тому для нього ключова проблема -- не розкриття механізму задоволення окремих інстинктів, а відношення індивіда до світу і собі подібних.

У сучасній соціальній психологічній думці виробляється помірковане ставлення до співвідношення раціонального та ірраціонального у соціальному житті особистості, яке уникає однобічності та абсолютизації тої чи іншої складової. Нині в соціології починає переважати синтезований підхід до оцінки цих двох сторін внутрішнього життя особистості та її соціальної поведінки. Наприкінці XX ст. все більш очевидним стають як криза «голої» раціональності людини соціальної, так і неможливість зведення соціальних характеристик особистості лише до її ірраціональних проявів. Особистість в усій її повноті, в сукупності раціональних та чуттєвих сутнісних властивостей все більше стає основою соціологічного розуміння і дослідження.

Наступним критерієм побудови типології соціологічних вчень про особистість може виступати переважання індивідуального чи колективного, суспільнісного начал в людині. До числа концепцій, які надають першість індивіду та його індивідуалістичним началам, належать концепції символічного інтеракціонізму та феноменологічної соціології. В них на перший план висуваються думки про зумовленість соціальних реалій світом індивідуальних прагнень і бажань, втіленому у взаємодії обопільних суб'єктів або у духовних взаємозв'язках особистостей.

Коли ж акцентується на першості і вищості колективних уявлень, то мусимо пригадати засадничі положення соціологічної концепції Е. Дюркгейма. Згідно з нею, індивідуальний світ особистості визначається колективною свідомістю (уявленнями), які виступають в іпостасі суспільства-Бога -- формоутворюючого і формостверджуючого начала. Тут індивідуальність особистості виступає похідною від надіндивідуальних колективних духовних феноменів, будучи цілковито залежною і вторинною у порівнянні з останніми.

Ще одним критерієм виступає аналіз особистості переважно з позицій дослідження свідомості або поведінки (діяльності). До соціологічних концепцій, де особистість та її суть з'ясовуються, насамперед, крізь призму соціальна зумовлених свідомості або позасвідомого, належать вже згадувані, символічний інтеракціонізм, феноменологічні концепції інстинктивізм включно з фрейдистською соціологією. Коли ж йдеться про соціальну зумовленість поведінки і вчинків особистості, з'ясування причин і мотивів соціальної діяльності людини, тоді доцільно звернутися до соціологічних концепцій біхевіоризму. Цей термін походить від англ. behavior, -- поведінка і буквально означає соціологічну науку про поведінку. Основний сенс біхевіоризму полягає у визнанні єдиного і універсального механізму пояснення соціальної поведінки через формулу: «стимул -- реакція». На думку представників цієї течії в соціології, соціальну поведінку особистості можна збагнути лише завдяки знанню фізіологічних особливостей умовних рефлексів. Основний постулат біхевіоризму вміщено у вимозі описувати й аналізувати лише те а людині, що безпосередньо споглядається, а отже, її вчинки. Принциповим засадничим положенням біхевіоризму є також переконання у неможливості безпосереднього спостереження і соціологічного дослідження свідомості і тим більше позасвідомого. Натомість соціальна поведінка особистості надається фіксації і спостереженню; через неї і лише завдяки їй соціологія здатна з'ясувати спонукальні чинники людської активності і діяльності. Поведінка людини (і перш за все соціальні дії) є сукупністю спостережуваних реакцій на сукупність дослідна фіксованих стимулів.

2. Основні проблеми соціальної психології особистості

особистість людина соціальний психологія sapiens

Незважаючи на багатоманітність соціологічних підходів до вивчення людини-істоти соціальної, існує більш-менш усталена сукупність проблем, які виступають предметом дослідження соціології особистості. До них, передусім, належить проблема виділення основних характерних рис особистості. Соціологи відносять до них самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, певну автономність (від грец.-- самоврядний; тут використовується у значенні самодостатність і відносна незалежність) стосовно до суспільства, відповідальність за свої вчинки, тощо.

Інші соціологи (наприклад, О. Якуба) акцентують увагу на спорідненій проблемі внутрішньої духовної структури особистості і включають до неї потреби та інтереси, цінності і мотиви, соціальні норми і переконання, світоглядні принципи, смаки і звички та багато інших духовних утворень.

Одним з найбільш розроблених питань в соціології є питання суб'єктивних детермінант (або спонукальних чинників) соціальної поведінки особистості, до яких належать потреби і інтереси. Відправною сходинкою в аналізі особистості є потреби, тобто внутрішні побудники її активності, характеристика об'єктивного в особистості. Потреби -- це нужда, необхідність для людини того, що забезпечує її існування і самозбереження.

Американський соціолог А. Маслоу (1908-1970) відомий в соціології як творець ієрархічної теорії потреб. Він класифікує потреби, поділивши їх на базові (або постійні) та похідні (або змінювані). Базові потреби розташовуються згідно з принципом ієрархії у висхідному порядку від нижчих, переважно матеріальних, до вищих, переважно духовних:

* фізіологічні і сексуальні потреби (у відтворенні людей, в їжі, диханні, рухові, одязі, житлі, відпочинку);

* екзистенціальні (від лат. existentia -- існування; це потреби у безпеці свого існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспільства, гарантованості праці);

* соціальні ( у приналежності до колективу, групи чи спільноти, у спілкуванні, турботі про інших та увазі до себе, в участі у спільній трудовій діяльності);

* престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх якостей, у службовому зростанні і високому статусі у суспільстві);

* духовні (у самовиразі через творчість).

Перші дві групи потреб Маслоу вважає первинними і вродженими, три інші -- набутими. При цьому діє тенденція піднесення потреб, заміни первинних набутими людиною.

Можна припустити, що в концепції потреб А. Маслоу міститься дальший розвиток підміченої ще Е. Дюркгеймом двоїстості людини («homo duplex»); Маслоу через думку про поступове підвищення потреб робить спробу простежити ступеневий перехід людини від стану біологічної до стану соціальної істоти. Водночас важко погодитись з ним у тому, що вказана тенденція -- це лінійний односкерований процес заміни нижчого вищим; у реальній діяльності особистості можуть знайти вираз декілька потреб, не обов'язково у вказаній послідовності. Втім, його погляди нині широко використовуються у промисловій соціології та в соціальній практиці (наприклад, з метою вдосконалення організації виробництва, стилю управління, тощо).

Інша категорія соціології особистості -- інтерес -- тісно пов'язана з потребою; також має об'єктивно-суб'єктивну природу і являє собою усвідомлення потреб. Разом вони складають основу ціннісного ставлення особистості до оточуючого світу і використовуються для дослідження регуляторів соціальної поведінки слушно зазначає О.Якубс. Поняття цінностей широко розглядається у різних науках; суть же соціологічного підходу до проблеми цінностей полягає в його скерованості на з'ясування їх ролі як з'єднувальної ланки між поведінкою особистості, з одного боку, та соціальними групами, спільнотами і суспільством, -- з другого. Звичайно, індивід оцінює предмет, не співвідносячи його безпосередньо зі своїми потребами та інтересами, а крізь призму існуючих і поширених у даному суспільстві та в його культурі ціннісних критеріїв, уявлень про належне, справедливе, прекрасне, корисне, тощо. Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових і спільнісних, засвоєних і прийнятих особистістю цінностей складає систему її ціннісних орієнтацій, якими вона керується у своєму, житті, лежить в основі рішень, що приймаються нею в ситуації вибору, «вбудовують» її в суспільство.

Мотиви характеризують ставлення особистості до інтересів і ціннісних орієнтацій, дають їм оцінку. Вони виступають одним з наріжних понять в соціології взагалі і соціології особистості зокрема і характеризують людину насамперед як суб'єкта. Мотиви-це усвідомлена потреба особистості-суб'єкта у досягненні певних цілей, бажаних умов діяльності. У класифікації мотивів виділяють матеріальні і духовні, як основні, а також економічні, соціальні, ідеологічні, духовні тощо. У свою чергу, кожні з них мають свій внутрішній поділ: наприклад, в духовних мотивах можна вирізнити моральні та естетичні, релігійні або атеїстичні, філософські та інші. В системах мотивів вичленовуються також домінуючі чи периферійні, провідні чи другорядні, тощо.

Однією з найважливіших проблем соціологічного аналізу є проблема соціальної типології особистості. Соціальний тип особистості -- це продукт складного переплетення історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людини, сукупність повторюваних якостей і властивостей людини як істоти соціальної. Проблема виділення соціальних типів особистості зумовлена тим, що соціологія має справу не з одиничним, а масовидним, багатоманітним і намагається розкрити в особистості суттєве і типове. З цієї точки зору уявляється можливим виділити такі типи особистості:

* ідеальний (в якому знаходить вияв вимога соціального ідеалу того чи іншого суспільства);

* нормативний (тобто сукупність властивостей особистості, формування яких об'єктивно необхідне для розвитку даного суспільства);

* реально існуючий, або, за висловом В.Ядова, модальний (тобто переважаючий тип особистості на тому чи іншому етапі розвитку суспільства, який може суттєво відрізнятися від нормативного і тим більше ідеального типу).

Якісно новим різновидом особистості в умовах існування СРСР, який випадає з усталеної типології, є незнаний в історії тип «людини радянської», або, за висловом О.Зінов'єва, «homo soveticus». Його основою мав стати ідеальний комуністичний тип особистості, але парадокс полягає в тому, що реальна дійсність тоталітарного режиму витворила тип людини, що докорінно відрізнявся від комуністичних ідеалів; його основною характерною рисою стало розщеплення (навіть не двоїстість) особистості на декілька складових, коли люди думали одне, говорили інше, а робили чи мали намір вчинити зовсім інше і т.п., при тому однаково комфортно почуваючись у цих багатоликих іпостясях. Для «людини радянської» звичними були конформізм (тобто пристосовництво, пасивне сприйняття існуючого порядку речей), відсутність автономності в суспільстві, побоювання конфліктів і необхідності прийняття власних рішень, відсутність орієнтації на результати праці, безініціативність, небажання наражатися на ризик, недовіра до нового, ворожість до змін, нетерпимість до інших думок і поведінки, відмінної від власної. У книзі російських соціологів «Проста радянська людина: Досвід соціального портрету на межі 90-х pp.» (Москва: 1993) слушно зазначається, що особистість пострадянського суспільства ще надовго залишиться радянською, почуваючи ностальгію за часами існування СРСР. Такі люди ще протягом довгого періоду становитимуть досить широку соціальну базу для комуністичних та інших лівих партій і рухів у молодих незалежних державах, посталих на руїнах колишньої світової надпотуги.

Однак соціологію цікавить не лише і не тільки типологія особистості, але й ті обставини, завдяки яким йде формування і розвиток цих типів взагалі і окремої особистості зокрема. Вплив соціального середовища на становлення особистості складає суть проблеми соціалізації -- чи не найголовнішої в соціології особистості. Соціалізація полягає у сходженні людини від індивідуального до соціального (згадаймо попередній вислів: особистістю не народжуються, нею стають) під прямим чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як:

* сукупність ролей і соціальних статусів, що їх суспільство пропонує людині;

* соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі і набути конкретний статус;

* система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві і наслідуються молодшими поколіннями від старших;

* соціальні інститути, які забезпечують виробництво і відтворення культурних взірців, норм і цінностей та сприяють їх переданню і засвоєнню;

* загальна ситуація в країні, яка може коливатися від жорстко запрограмованого процесу формування нормативного чи ідеального типу особистості до переважання стихійності суспільних впливів на індивіда; перша ситуація зазвичай характерна для тоталітарних режимів, друга -- для суспільств у перехідні епохи їх розвитку.

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства шляхом засвоєння Мови певної соціальної спільноти, відповідних способів мислення, властивих даній культурі, форм раціональності і чуттєвості, прийняття норм, цінностей, традицій, звичаїв, взірців поведінки. Процес соціалізації охоплює всі можливості прилучення до культури, виховання й навчання, за допомогою яких людина набуває соціальної природи і здібності брати участь у соціальному житті. У цьому процесі задіяне все оточення індивіда: сім'я, сусіди, ровесники, вихователі і вчителі, колеги по роботі і знайомі, засоби масової інформації, тощо. Важливо відзначити, що соціалізація -- не якийсь одноразовий чи короткотривалий акт; вона здійснюється протягом усього життя людини -- від дитинства через зрілість і до старості включно. Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить, і вона сама постійно змінюються, вимагаючи входження у все нові й нові соціальні ролі і відповідних змін статусу (інколи докорінних, як от перехід від статусу дитини до статусу соціальна зрілої особи).

Але якщо під час соціалізації дитини головним для неї виступає соціальна адаптація, тобто пристосування до суспільного середовища, то для соціалізації молодої і навіть соціальна зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація, або формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості. Результатом інтеріоризації стає індивідуальність особистості.

Коли йдеться про механізми соціалізації, то звичайно звертаються до концепції З. Фройда, який виділяє основні з них:

* імітацію (усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і друзів);

* ідентифікацію (засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як своїх власних);

* почуття встиду і вини (або негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки: встид, як правило, асоціюється з відчуттям, що вас викрили і зганьбили, а вина пов'язується з внутрішніми переживаннями і муками совісті).

Звичайно, ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Але думки Фройда були пристосовані деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості. Так, Т.Парсрнс вживає фройдівські поняття у соціологічній теорії соціальної дії. Для нього імітація -- це процес засвоєння елементів культури шляхом радше простого наслідування, аніж свідомого вибору, а ідентифікація -- вияв ставлення до соціального середовища та його складових компонентів, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спосіб усвідомлення своєї до них приналежності. Ступінь ідентифікації визначається силою і характером прихильності до цих форм людського співжиття.

У суспільствах перехідного типу доволі часто доводиться зустрічатись з явищем ресоціалізації.

Цей термін означає ситуацію докорінної зміни соціального середовища і необхідність особистості пристосуватися до змінених соціальних обставин, нових норм і цінностей.

Це надзвичайно болючий для людини процес, прикладами якого можуть служити цілковита переміна поглядів на суспільство та переоцінка свого минулого життя, руйнування основ старого світогляду і усвідомлення необхідності побудови нового світорозуміння, вимушений розрив з традиційними культурними цінностями і прагнення бути «сучасним», граючи інколи зовсім невідповідну своїм бажанням соціальну роль, і т.ін.

Таким чином, соціологія особистості в умовах розвитку традиційних високорозвинутих країн та особливо у перехідні епохи в житті країн, що шукають виходу з посткомуністичного простору, займає чільне місце в системі спеціальних соціологічних теорій.

Проблематика людини завжди є центральною у будь-якій соціогуманітарній науці.

Але в соціології антропологічні проблеми в теоретичних концепціях тісно пов'язані з її соціальною практикою -- соціологія сьогодення безпосередньо займається пошуком шляхів вирішення найбільш складних проблем соціального життя сучасної людини, істоти водночас всемогутньої і безсилої, свобідної і відчуженої, товариської і безмежно одинокої.

Використана література

1. Краткий словарь по социологии. -- М.: 1989.

2. Радугин А.А., Радугин К.А. Социология: Курс лекций. -- М.: 1995.

3. Ручка А.А. Ценностный подход в системе социологического знания. -- К.: 1987.

4. Современная американская социология. -- М.: 1994.

5. Современная западная социология: Словарь. -- М.: 1990.

6. Социология: Наука об обществе. -- Харьков: 1996.

Размещено на Allbest.ru