Загальна психологія

4.3 Увага як вольова дія

Вольова дія - це психічний процес, який є основою всякої цілеспрямованої діяльності. Воля забезпечує виконання двох взаємопов'язаних функцій - спонукальної і гальмівної. В них вона і виявляється. Довільна (активна, вольова) увага - це свідомо регульоване зосередження на об'єкті, зумовлене умовами діяльності. Характерними рисами її є цілеспрямованість, організованість, стійкість. Підтримання довільної уваги вимагає від працівника значних зусиль, особливо за складних умов, при наявності перешкод, зниженні пізнавального інтересу та пасивних емоційних станах і втомі. Зменшенню цих зусиль сприяють поєднання розумових процесів з практичними діями, відсутність на робочому місці відволікаючих подразників, сприятливий соціально-психологічний клімат, заінтересованість у результатах праці. Найбільш характерним проявом волі є поведінка людини в умовах ризику. Ризик - це характеристика діяльності з непевними для суб'єкта наслідками і наявними у нього передбаченнями щодо можливості цих несприятливих наслідків у випадку невдачі. Вольові дії мають місце не тільки в ризиковій діяльності. Повсякденна, особливо рутинна, нецікава робота також вимагає вольових зусиль і якостей працівника. Вольове зусилля - це форма емоційного стресу, який мобілізує внутрішні ресурси людини (пам'ять, мислення, сприймання, уяву), створює додаткові мотиви до дій і переживається як стан значного напруження. Завдяки вольовим зусиллям гальмується дія одних і посилюється дія інших мотивів, переборюються зовнішні перешкоди (при розв'язанні складних завдань, втомі) та їх відображення у психіці у вигляді внутрішніх труднощів. Вольове зусилля відрізняється від сили мотивів. При незмінній мотивації ефективність праці завдяки мобілізації вольових зусиль може зростати вдвічі. Найбільший успіх діяльності забезпечується тоді, коли сила мотивів і вольове зусилля доповнюють одне одного.

Практичне заняття №10

Тема 10. Розвиток та патологія уваги

1. Розвиток уваги особистості

Виділяють такі види розвитку і формування особистості:

1) цілеспрямоване

2) стихійне

3) саморозвиток

4) самоформування.

Розвиток особистостей залежить від спадковості, середовища та виховання. Його джерелом і внутрішнім змістом є такі внутрішні і зовнішні суперечності: процеси збудження і гальмування, в емоційній сфері - задоволення і незадоволення, радість і горе, між спадковими даними і потребами виховання, між рівнем розвитку особистості і ідеалами, оскільки ідеал завжди досконаліший за конкретного вихованця, він спонукає до самовдосконалення особистості, між потребами особистості та моральним обов'язком: щоб потреба не вийшла за межі суспільних норм, вона стримується моральним обов'язком людини, сприяючи формуванню здорових матеріальних і духовних потреб особистості, між прагненням особистостей та її можливостей: коли особистість прагне досягти певних результатів у навчанні, а рівень її пізнавальних можливостей ще не достатній для вирішення суперечності їй потрібно посилено працювати над собою.

2. Особистісна зумовленість розсіяності уваги

Увагу викликають не лише зовнішні подразники, а й здатність людини довільно спрямовувати її на ті чи інші об'єкти. Цю здатність називають уважністю. Вона є характерологічною властивістю особистості, завдяки якій людина володіє власною увагою, а тому своєчасно й активно зосереджується, керує нею. Недостатній розвиток уважності виявляється в розсіяності та відволіканні, нездатності без зовнішніх спонук спрямовувати й підтримувати свою увагу у процесі діяльності внутрішніми засобами. Несприятливі умови діяльності, важкі за змістом і способом виконання завдання, а також нецікаві, відсутність інтересу до змісту діяльності та вміння і навичок працювати прискорюють утому і відволікають увагу від об'єктів діяльності. Особливо помітно відволікання уваги виявляється у розсіяних людей. Розсіяність - це негативна особливість уваги, яка зумовлюється ослабленням сили зосередженості. Фізіологічним підґрунтям її є слабкість збудження в ділянках кори головного мозку. Люди, а особливо діти, яким властива слабкість уваги, постійно відволікаються, їхня увага швидко переходить з предмета на предмет, не затримуючись на якомусь із них, їм важко зосередитися на чомусь одному більш-менш тривалий час.

Практичне заняття №11

Тема 11. Загальне поняття про відчуття та сприймання

1. Єдність відчуттів та сприймання як основа пізнавальної

діяльності людини

Відчуття - це психічний процес відображення окремих властивостей предметів і явищ навколишнього світу, а також внутрішніх станів організму при безпосередньому впливі подразників на відповідні аналізаторні системи. Сприймання - це відображення цілісних предметів і явищ при безпосередній дії подразників на органи чуття. Коли людина перебуває в оточенні звичайних речей, у неї формуються цілісні образи навколишніх предметів. Вона бачить речі, чує їхнє звучання, торкається їх. Відчуття, їхня природа, закони формування і зміни вивчаються в спеціальній галузі психології, що називається психофізикою.

Вона виникла в другій половині XIX століття, і її назва пов'язана з головним питанням, яке ставиться і вирішується в цій області знань, - з питанням про залежність між відчуттями та фізичними характеристиками стимулів, що впливають на органи відчуттів. Еволюційно відчуття виникли на базі подразнень, які властиві живій матерії, яка вибірково реагує зміною свого внутрішнього стану на біологічно значущі впливи середовища. Елементарна відповідь на подразнення виявляється у найпростіших, одноклітинних живих організмів, які на вплив середовища реагують рухом. Подразнення, або збудливість органів почуттів, є найважливішою передумовою відображення організмом об'єктивних властивостей навколишнього середовища, що і складає суттєвість процесів чуттєвості

2. Фізичні та фізіологічні основи відчуттів та сприймання

Фізіологічною основою відчуття є нервовий процес, що виникає при дії подразника на відповідний аналізатор. Говорячи про аналізатори, слід мати на увазі дві обставини. По-перше, ця назва не цілком точна, бо аналізатор забезпечує не тільки аналіз, але й синтез подразників у відчуття й образи. По-друге, аналіз і синтез можуть відбуватися поза свідомим контролем цих процесів з боку людини. Більшість подразників вона відчуває, переробляє, але не усвідомлює. Але процесів прийняття та переробки навіть найскладніших сигналів для формування образу недостатньо. На вищих рівнях нервової системи функціонують елементи, які порівнюють периферійну інформацію з еталонами, що зберігаються в пам'яті. Це свідчить про використання індивідуального досвіду в процесі сприймання. Моделювання сприймання базується на принципі поетапної обробки інформації людиною та комп'ютером у разі сприймання знайомих предметів - так званого розпізнавання образів. Етапи обробки інформації, що збігаються, включають процеси її реєстрації, виділення властивостей об'єктів завдяки роботі спеціалізованих каналів чи детекторів, порівняння стимулу з тією інформацією, котра отримана раніше і зберігається у тривалій пам'яті, прийняття рішення - вибір із багатьох актуалізованих кодів такого, який найбільше відповідає даному стимулу. Моделювання процесів сприймання має велике практичне значення, бо в перспективі допоможе вирішити проблему швидкого введення інформації за допомогою мовних команд чи з письмового тексту, що значно розширить можливості використання комп'ютерної техніки.

3. Сприймання як специфічна перцептивна діяльність

Для виникнення відчуття недостатньо, щоб організм піддавався відповідному впливу матеріального подразника, ще необхідна деяка робота самого організму. Оптимізація процесу відчуття здійснюється за рахунок перцептивного регулювання. Органи відчуттів тісно пов'язані з органами руху, що виконують не тільки пристосувальні, виконавчі функції, але і безпосередньо беруть участь в процесах одержання інформації. Корекція чуттєвого образу відбувається за допомогою перцептивних дій, у яких образ об'єкту зіставляється з реально-практичними особливостями цього об'єкту. До ефекторних компонентів цих дій відносять рухи руки, що обмацує предмет, рухи ока, що відслідковують видимий контур, рухи гортані, що відтворюють почутий звук, та інші. В усіх цих випадках створюється копія, порівнянна з оригіналом, і сигнали розгалуження, надходячи в нервову систему, можуть виконати коригуючу функцію по відношенню до образу, отже, до практичних дій. Таким чином, перцептивна дія являє собою своєрідну саморегулюючу модель, що керує механізмом зворотного зв'язку і підстроюється до особливостей досліджуваного об'єкту.

Практичне заняття №12

Тема 12. Властивості та види відчуттів

1. Основні властивості відчуттів

1.1 Якість та тривалість відчуттів

Відчуття - психічний процес відображення окремих елементарних властивостей дійсності, що безпосередньо впливають на наші органи почуттів. Якість - особливість певного відчуття, яка відрізняє його від інших відчуттів. Якісно відрізняються між собою відчуття різних видів, а також різні відчуття в межах одного виду. Наприклад, слухові відчуття відрізняються за висотою, тембром, гучністю. Якість відчуттів дає змогу відображати світ у всій різноманітності його властивостей.

Тривалість - часова характеристика відчуттів. Вона залежить від часу дії подразника, його інтенсивності і функціонального стану організму. При дії подразника відчуття виникає не відразу, а через деякий проміжок часу, який називають латентним (прихованим) періодом відчуття. Він визначається спеціалізацією аналізатора і для різних аналізаторів є неоднаковим: для смакових відчуттів становить 50 мілісекунд, слухових - 150, больових - 370 мілісекунд. Очевидно, його величина залежить від швидкості збудження рецептора і швидкості проходження нервових імпульсів аферентними і еферентними шляхами.

1.2 Інтенсивність відчуттів. Закон Вебера-Фехнера

Закон Вебера-Фехнера говорить, що відчуття зростають в арифметичній прогресії, в той час як подразники зростають у геометричній прогресії.

Е = K log J + С,

де Е - сила відчуття;

J - сила подразника;

K і С - деякі константи, значення яких визначається даною сенсорною системою.

В подальшому виявилось, що закон Вебера-Фехнера не має універсального характеру і діє лише в середньому, в певних межах і стосовно зорових та слухових відчуттів. У зв'язку із цим американський психолог С.С. Стівенс намагався уточнити вказану залежність і показав, що вона носить не логарифмічний, а ступеневий характер:

f = K (S - P)n,

де f - суб'єктивна величина, тобто величина відчуття;

K - константа;

S - інтенсивність стимулу;

P - абсолютний поріг, що діє в даних умовах;

n - показник ступеню.

1.3 Пороги чутливості

Різні органи чуття, відомості, що дають нам, про стан що оточує нас зовнішнього світу, можуть бути більш менш чутливі до явищ, що відображуються ними, тобто можуть відображувати ці явища з більшою або меншою точністю. Чутливість органу чуття визначається мінімальним подразником, який в даних умовах опиняється здатним викликати відчуття. Мінімальна сила подразника, що викликає ледве помітне відчуття, називається нижнім абсолютним порогом чутливості.

Абсолютна чутливість аналізатора обмежується не лише нижнім, але і верхнім, порогом відчуття. Верхнім абсолютним порогом чутливості називається максимальна сила подразника, при якій ще виникає адекватне подразнику, що діє, відчуття. Подальше збільшення сили подразників, що діють на наші рецептори, викликає в них лише больове відчуття (наприклад, надгучний звук, сліпуча яскравість).

1.4 Локалізація відчуттів

Просторова локалізація відчуттів - відтворення у відчуттях місцезнаходження діючого подразника. Це вже неодноразово згадуваний психофізіологічний парадокс: властивість, дана у відчуттях, належить до предмета, а не до рецептора. Відбувається це завдяки рухам, які відтворюють просторово-часові характеристики подразників. Тобто, як випливає з рефлекторної теорії, рухи будують сенсорний образ властивостей предмета там, де цей предмет дійсно розташований. Тому локалізація, наприклад, дистантних відчуттів вказує місце подразника у просторі, контактних - місце його безпосередньої дії на певну ділянку шкіри.

Тобто відчуття мають предметну віднесеність, їх джерело бачиться людині в середовищі (у тому числі і п середовищі її організму), а не в органах чуття.

2. Класифікація відчуттів

За характером відображення і місцем розташування рецепторів прийнято поділяти відчуття на 4 групи:

1) Екстрацептивні, які відображають властивості предметів і явищ зовнішнього середовища та мають рецептори на поверхні тіла (зорові, слухові, дотикові, нюхові, смакові).

2) Інтроцептивні, які мають рецептори, розташовані у внутрішніх органах і тканинах тіла та відображають стан внутрішніх органів (органічні - спраги, голоду тощо).

3) Кінестатичні й статичні, які дають інформацію про рух і положення нашого тіла.

4) Проміжні й самостійні - температурні, вібраційні, рівноваги, прискорення, больові відчуття.

3. Основні види відчуттів

3.1 Зорові відчуття. Закономірності кольорових відчуттів

Зорові відчуття - відчуття кольору і світла (перепадів яскравості). Для зорових відчуттів необхідний вплив електромагнітних хвиль на зоровий рецептор - сітківку ока. Кольори, що відчуваються людиною, поділяються на хроматичні (від гречок. "chroma" - колір) і ахроматичні - безбарвні (чорний, білий і проміжні відтінки сірого кольору). У центральній частині сітківки переважають нервові клітини - колбочки, чуттєві до різних зон світлового спектра. Світлові (електромагнітні) промені різної довжини викликають різні колірні відчуття. Центральна нервова система людини має здатність класифікувати розподіл світлової енергії, що попадає в око. Колір - це психічне явище, а не властивість електромагнітної енергії, це відчуття людини, яке викликано різною енергією.

Існує трикомпонентна теорія кольорового зору, згідно якої усі різноманіття колірних відчуттів виникає в нас у результаті роботи лише трьох рецепторів, які сприймають колір - червоного, зеленого і синього (колбочки поділяються на групи цих трьох кольорів). У залежності від ступеня збудження трьох вищевказаних кольорорецепторів виникають різні колірні відчуття. Якщо всі три кольорорецептори збуджені в однаковій мірі, то виникає відчуття білого кольору. До різних ділянок спектра наше око має неоднакову чутливість. Чутливість до синього кольору значно менше, ніж до зеленого і жовтого кольорів. Ближче до краю сітківки розташовані нервові закінчення у виді паличок, які пристосовані до відображення періодів яскравості кольору - це інструмент сутінкового зору. У сітківці шкірного ока нараховується близько 130 млн. паличок і 7 млн. колбочок. В умовах досить яскравого висвітлення в роботу включаються колбочки, апарат паличок виключається. При слабкій освітленості в роботу включаються тільки палички. (Від чого при сутінковому висвітленні ми не розрізняємо хроматичні кольори, тобто колірне фарбування предметів.) Зоровий аналізатор має винятково високу чутливість. Для виникнення ледь помітного світлового відчуття досить кількох квантів світлової енергії.

3.2 Слухові відчуття

Звукові хвилі, що діють на слуховий рецептор, являють собою згущення і розрядження повітря в результаті коливання предметів, що видають звуки. Ці коливання концентруються зовнішнім вухом і через слуховий прохід впливають на барабанну перетинку.

Коливання барабанної перетинки передаються через систему кісточок середнього вуха (ковадло, молоточок і стремінце) у внутрішнє вухо, у якому знаходиться равлик (спіральне кісткове утворення). Равлик заповнений рідиною. У результаті періодичних коливань повітря виникають коливальні рухи рідини в равлику. Ці коливання і впливають на слуховий рецептор - орган Корти. Основною частиною цього органа є мембрана, що складається з 24 тис. волокон. Довжина цих волокон зростає від підстави равлика до вершини. Передбачається, що ці волокна відповідають на зовнішні звукові впливи за принципом резонансу. Резонуюче коливання того чи іншого волокна трансформується в нервовий імпульс, що відповідним чином інтерпретується у скроні кори головного мозку. Слухові відчуття відбивають висоту, силу і тембр звуку. Висота звуку визначається числом коливань джерела звуку в 1 с. (1 коливання в секунду виміряється в Гц). Орган слуху чуттєвий до звуків у межах від 20 до 20 тис. коливань у секунду.

Але найбільша слухова чутливість лежить у межах 2000-3000 Гц (це висота звуку, що відповідає лементу зляканої жінки). За верхнім порогом звуковий чутливості (тобто понад 20 000 Гц), розташовано ультразвуки. Пороги розрізнення звуків по їхній висоті складають 1/20 півтони (тобто розрізняється до 20 проміжних ступенів між звуками, які видаються двома сусідніми клавішами рояля). Інтенсивність слухового відчуття - голосність - залежить від інтенсивності звуку, тобто від амплітуди коливання джерела звуку і від висоти звуку. Поріг слухового відчуття окремої людини значно змінюється в залежності від різних обставин протягом невеликого проміжку часу. З віком відбувається зниження чутливості до звуків високої частоти.

3.3 Смакові та нюхові відчуття

Нюхові відчуття. Нюхові відчуття виникають у результаті роздратування частками пахучих речовин, що знаходяться в повітрі, слизистої оболонки носової порожнини, де знаходяться нюхові клітки. Коркові центри нюхового аналізатора знаходяться в скроневій області. Речовини, що дратують нюхові рецептори, проникають у порожнину носоглотки як з боку носа, так і з боку носоглотки. Це дозволяє визначити запах речовини як на відстані, так і той, що знаходиться в роті. Запахи впливають на формування відчуття смаку.

Смакові відчуття. Усі різноманіття смакових відчуттів складаються з комбінації чотирьох смаків: гіркого, солоного, кислого і солодкого. Смакові відчуття викликаються хімічними речовинами, розчиненими в слині чи у воді. Рецепторами смакових відчуттів є нервові закінчення, розташовані на поверхні язика - смакові сосочки. Рецептори смакових відчуттів розташовані на поверхні язика нерівномірно. Окремі ділянки поверхні язика найбільш чуттєві до окремих смакових впливів: кінчик язика чуттєвий до солодкого, задня його частина - до гіркого, а краї - до кислого. Поверхня язика, так саме, як і слизувата оболонка носа, чуттєва до дотиків, тобто бере участь у формуванні тактильних відчутті.

3.4 Тактильні відчуття: види та функції (відчуття дотику, тиску,

температурні та больові)

У трудових процесах найбільш істотні відчуття, які зв'язані з рухом руки. Особливу роль при цьому грає великий палець руки, що, протиставляючи іншим пальцям, утворює як би крапку відліку (при сприйнятті величини і форми відчутних предметів). Дотик - це комплексне сприйняття, що складається зі сполучення рухових і тактильних відчуттів. Особливо важливу роль грають рухові відчуття при формуванні образів і в мовній діяльності. Корковими центрами рухового аналізатора є області передньої центральної звивини. При здійсненні рухів у цю область кори надходять імпульси, які сигналізують про швидкість рухів і напругу м'язів. Рухові відчуття людини дуже точні, на їхній основі здійснюється постійна нервова регуляція м'язів у кожен момент здійснення рухів. Якщо рухові рецептори порушуються, то людина не може здійснити рух без зорового контролю.

Шкірні відчуття. Шкірні відчуття підрозділяються на тактильні (відчуття дотику і тиски), відчуття болю, відчуття тепла й відчуття холоду. Кожний з цих видів шкірних відчуттів має свої рецептори Тактильні відчуття - відчуття дотику і тиски.

Тактильні рецептори найбільш численні на кінчиках пальців і язика. Якщо на спині дві крапки дотику сприймаються роздільно лише на відстані 5 см, то на кінчику пальців і язика вони сприймаються як роздільні на відстані 1 мм. У корі головного мозку найбільше широко представлені рецептори пальців рук (це зв'язано зі значенням рук у праці людини). Температурні відчуття виникають від роздратування терморецепторів шкіри. Існують окремі рецептори для відчуття тепла і холоду. По поверхні тіла ці рецептори розташовуються нерівномірно, в одних місцях більш, в інших менш. Наприклад, до холоду і болю найбільше чуттєва шкіра спини і шиї, а до гарячого - кінчики пальців та язика. Різні ділянки шкірного покрову мають різну температуру.

Болючі відчуття викликаються механічними, температурними і хімічними впливами, що досягають інтенсивності, здатної до руйнуванню організму. Болючі відчуття значною мірою зв'язані з підкірковими центрами, що регулюються корою головного мозку. Вони піддаються до деякої міри гальмування через другу сигнальну систему. Властива даній ділянці шкіри температура є фізіологічним нулем. Відчуття тепла чи холоду виникає в залежності від співвідношення температури впливу з постійною температурою даної ділянки шкіри.

Практичне заняття №13

Тема 13. Організація та види сприймання

1. Організація сприймання

Сприйманням називається відображення в свідомості людини предметів і явищ дійсності при їх безпосередньому впливі на органи чуття. Результатом сприймання є цілісний образ об'єкту. Наприклад, взявши в руки нову книгу, ми одночасно відображаємо колір її сторінок, вагу, запах типографської краски тощо. Всі ці зорові, тактильні, нюхові та інші відчуття, поєднуючись, дають образ книги. Різностороннє вивчення сприймання показало, що як і всякий процес пізнання, воно залежить від особливостей суб'єкта : його досвіду, знань, потреб, інтересів, установок, спрямованості. Як і відчуття, воно є суб'єктивним образом об'єктивної дійсності. Критерієм їх істинності є практична діяльність людини.

2. Класифікація видів сприймання

2.1 Сприймання простору (форми, розмірів)

Сприймання простору відбувається за участю зорового, кінестетичного та слухового аналізаторів. Об'єктом просторових сприймань є диференціація розмірів і форм предметів, віддалі, розміщення їх у просторі, глибини, рельєфу. Сприймання розмірів на око і дотик досягає значної досконалості. Сприймання горизонтальних ліній точніше, ніж сприймання вертикальних. У сприйманні простору велику роль відіграє окомір. Просторові явища досить точно сприймаються також тактильне та кінестетично. Сліпі, наприклад, вивчаючи географію, виконуючи трудові дії, успішно орієнтуються дотиком на рельєфному глобусі у розміщенні деталей об'єктів праці.

2.2 Сприймання руху (відстані)

При сприйманні рухомого предмета відносно іншого предмета, що рухається в одному з ним напрямку або у протилежному напрямку, може виникнути ілюзія відсутності або прискорення руху. Нерухомий предмет, відносно якого сприймається рух іншого предмета, здається рухомим, але його рух сприймається у протилежному напрямку. Якщо в полі зору немає нерухомого предмета, відносно якого сприймався рухомий предмет, то рух сприймається у 15-20 разів повільнішим. Рух літака на тлі безхмарного неба здається повільнішим.

2.3 Сприймання часу

Сприймання часу полягає у відображенні тривалості та послідовності дії подразника на організм. Спеціального органу для сприймання часових явищ немає. У сприйманні часу беруть участь усі аналізатори, відбиваючи тривалість їх дії. Важливу роль у сприйманні часу відіграють різні органічні зміни, ритмічність їх дії (дихання, серцебиття тощо).

Безпосереднє сприймання тривалості часу є незначним (0,75 с). Триваліші інтервали людина сприймає в результаті поділу та відліку їх рівними частинами в межах однієї секунд й. Отже, великі інтервали часу сприймаються опосередковано.

3. Ілюзії сприймання

Сприймання послідовності відбувається завдяки перервам у тривалості дії подразників на аналізатори. Сприймання тривалості залежить від ставлення до змісту, характеру сприйманого об'єкта. Сприймання цікавого викликає ілюзію швидкості перебігу часу, а сприймання нецікавого, неприємного, вимушене очікування створюють ілюзію уповільнення тривалості дії.

Практичне заняття №14

Тема 14. Проблема пам'яті у психології

1. Поняття пам'яті у психології. Функції пам'яті

Пам'ять - це сукупність процесів запам'ятовування, збереження та відтворення людиною свого досвіду. Завдяки їй людина здатна сприймати світ знайомих речей, сприйнятий образ є деякою мірою незалежним від умов сприйняття та викривлень. Пам'ять дає можливість існувати і розвиватися мисленню та уяві. Існує два види пам'яті: короткочасна і довготривала. Короткочасна пам'ять поверхнева і неміцна. Крім видів пам'яті, виділяють ще її процеси, беручи за основу різні функції, виконувані пам'яттю в житті й діяльності:

а) запам'ятовування (закріплення);

б) відтворення (актуалізація, поновлення);

в) збереження;

г) забування.

Між усіма цими процесами існує тісний динамічний взаємозв'язок.

Запам'ятовування - це процес пам'яті, внаслідок якого відбувається закріплення нового шляхом пов'язування його з засвоєним раніше. Відповідно до цілей діяльності, у яку включені процеси запам'ятовування, виділяють довільне і мимовільне запам'ятовування.

Відтворення - процес пам'яті, внаслідок якого відбувається актуалізація закріпленого раніше змісту психіки шляхом вилучення його з довгочасної пам'яті та переведення в короткочасну.

Упізнавання - це відтворення якого-небудь об'єкта в умовах повторного сприймання. Власне відтворення здійснюється без повторного сприймання відтворюваного об'єкта. Воно може бути довільним і мимовільним.

Пригадування - відтворення, пов'язане з труднощами пошуку необхідної інформації.

Забування - процес пам'яті, який полягає в неможливості актуалізувати збережену інформацію. Забування виявляється тим глибше, чим рідше включається матеріал у діяльність особистості, чим менш значимим стає він для досягнення актуальних життєвих цілей.

2. Фізичні та фізіологічні теорії пам'яті

Фізіологічна теорія. Згідно з ученням Павлова, матеріальною основою пам'яті є пластичність кори великих півкуль головного мозку, її здатність утворювати нові тимчасові нервові зв'язки, умовні рефлекси. Утворення, зміцнення та згасання тимчасових нервових зв'язків є фізіологічним механізмом пам'яті. Запамґятоване зберігається не як образ, а як «слід», як тимчасові нервові зв'язки, що утворилися у відповідь на дію подразника. Фізіологічна основа пам'яті тісно пов'язана із закономірностями вищої нервової діяльності. Учення про утворення тимчасових нервових зв'язків - це теорія запам'ятовування на фізіологічному рівні.

Фізична теорія. Згідно з фізичною теорією пам'яті, проходження будь-якого збудження через певну групу клітин (нейронів) залишає після себе фізичний слід, що зумовлює механічні та електронні зміни у синапсах (місце сполучення нервових клітин). У разі зорового сприймання предмета його ніби обстежують оком за контуром, який супроводжується рухом імпульсу у відповідній групі нервових клітин, які нібито моделюють сприйнятий об'єкт у вигляді просторово-часової нервової структури. Цю теорію називають ще теорією нейронних моделей. Процес створення та активізації нейронних моделей є базовим щодо процесів запам'ятовування, відтворення та збереження.

2.1 Хімічні та біохімічні передумови пам'яті

Біохімічна теорія пам'яті. Біохімічну теорію пам'яті виражено в гіпотезі про двощаблевий характер процесу запам'ятовування. Суть його в тому, що на першому щаблі, відразу після впливу подразника, у мозку відбувається короткочасна електрохімічна реакція, яка зумовлює зворотні фізіологічні процеси в клітині.

Друга стадія виникає на ґрунті першої - це власне біохімічна реакція, пов'язана з утворенням протеїнів. Перша стадія триває секунди (або хвилини) і є механізмом короткочасної пам'яті. Другу стадію, для якої характерна незворотність хімічних змін у клітинах, вважають механізмом довготривалої пам'яті.

Прихильники хімічної теорії пам'яті вважають, що специфічні зміни, які відбуваються в нервових клітинах під впливом зовнішніх подразників, і є механізмами процесів закріплення, збереження і відтворення слідів одержаних вражень.

2.2 Мозкова організація процесів пам'яті (дослідження О.Р. Лурії)

Лурія показав роль глибинних підкоркових і серединних структур у мозковій організації психічних процесів. Досліджувалися також порушення емоційно-особистісної форми хворих; ставилися проблеми лінгвістичного аналізу мовних порушень у клініці локальних порушень головного мозку. Головною в дослідженнях Лурія є та ділянка в нейропсихології, що вивчає психофізіологію локальних уражень мозку, які пов'язані з вищими психічними функціями - увагою, сприйманням, пам'яттю, інтелектом, довільними рухами. Таким чином, коло наукових проблем ученого включає загальнотеоретичні проблеми психології, онтогенез, історичний розвиток психіки, дослідження мозкових механізмів психічної діяльності. Вищі психічні процеси спираються на складну роботу спільно діючих функціональних комбінаційних центрів кори головного мозку. Мова йде про “динамічну локалізацію вищих психічних функцій у корі головного мозку". Лурія виходив із ідеї динамічної, системної локалізації функцій, висунутої Н.І. Павловим, і розробленої щодо вищих психічних функцій Виготським.

Практичне заняття №15

Тема 15. Психологічні теорії пам'яті

1. Асоціативна теорія пам'яті

Асоціативна теорія розкриває залежність процесів пам'яті від характеристик матеріалу, що запам'ятовується. В основі пояснення механізмів пам'яті в цій теорії лежить поняття асоціації. Між явищами, що запам'ятовуються, встановлюється зв'язок, або асоціація, яка потім впливає на відтворення матеріалу. При пригадуванні людина відшукує ланцюжок зв'язків, який приведе до потрібного матеріалу. Відтворення деякого факту веде до відтворення факту, із ним асоціативно пов'язаного, а запам'ятовується те, що пов'язане із вже наявним в пам'яті матеріалом. При дослідженнях пам'яті в межах асоціативної теорії були встановлені типи утворення асоціацій: асоціації за схожістю (зв'язок виникає між подібними фактами), за суміжністю (зв'язок виникає між фактами, що слідують в часі один за одним), за контрастом (зв'язок виникає між фактами, які відрізняються, протилежні один до одного).

2. Несвідомі механізми пам'яті (психоаналітичний контекст)

Несвідома пам'ять - це та пам'ять, яка пов'язана з довготривалою і генетичною пам'яттю. Це та пам'ять, яка управляє мисленням, уявою, увагою, визначаючи зміст думок людини в даний момент часу, його образи, об'єкти, на які спрямована увага. Несвідоме мислення особливе виразно виступає в процесі рішення людиною творчих завдань.

Несвідома пам'ять - це та пам'ять, що пов'язана з довгостроковою й генетичною пам'яттю. Це та пам'ять, що управляє мисленням, уявою, увагою, визначаючи зміст думок людини в цей момент часу, його образи, об'єкти, на які спрямована увага. Несвідоме мислення особливо чітко виступає в процесі рішення людиною творчих завдань, а несвідома мова - це внутрішня мова.

3. Проблема пам'яті у роботах гештальтпсихологів

Гештальтпсихологічна теорія прийшла на зміну асоціативній у другій половині ХIХ ст. Її основоположники, зробивши гештальт основним поняттям і головним пояснювальним принципом всіх психічних явищ, вважали, що механізми пам'яті визначаються законами гештальту. Особлива увага зверталася на структурованість і цілісність матеріалу, який запам'ятовується. Гештальтисти вірно підмітили, що погано структурований матеріал запам'ятовується важко, а добре структурований - легко. Але не лише організація матеріалу визначає ефективність запам'ятовування. Ця теорія ігнорувала активність суб'єкта, а тому виявилася теж однобокою.

4. Когнітивна теорія короткочасної та довготривалої пам'яті

За когнітивною теорією пам'ять розглядається, як деяка структура, призначена для обробки інформації. Ця структура складається із різних блоків, що відповідають за розпізнавання інформації, побудову когнітивної карти, збереження отриманої інформації і за відтворення її в певному вигляді. Процеси переробки інформації (об'єднання, доповнення, зміна та інші) забезпечують належні зміни інформації в блоках і перехід її із одного блоку в інший.

5. Діяльнісна теорія пам'яті (у роботах Л.С. Виготського,

О.В. Запорожця, А.О. Смірнова)

В діяльнісній теорії розглядається залежність процесів пам'яті від діяльності людини. За цією теорією, закономірності запам'ятовування, збереження і відтворення певної інформації визначаються змістом та структурою діяльності людини із цією інформацією, мотивами, що лежать в основі цієї діяльності, ставленням людини до неї. В даній теорії пам'ять розглядається як вид діяльності, а саме, як мнемічна діяльність.

Практичне заняття №16

Тема 16. Процеси пам'яті та їх закономірності

1. Види запам'ятовування

Виділяють такі види пам'яті за методом запам'ятовування:

мимовільна - інформація запам'ятовується без спеціальних прийомів заучування, під час виконання діяльності або роботи з інформацією.

довільна - цілеспрямоване заучування, за допомогою спеціальних прийомів, і ефективність запам'ятовування тут залежить від прийомів, цілей запам'ятовування;

За характером переважаючої психічної активності:

рухова - пам'ять на рухи та їх системи;

емоційна - пам'ять на почуття, які виступають стимулом до діяльності;

образна - пам'ять на уявлення: зорова, слухова, нюхова, смакова, дотикова;

словесно-логічна - специфічна людська, запам'ятовується думка у формі понять.

За тривалістю збереження інформації:

сенсорна пам'ять триває 0,2-0,5 секунди, дозволяє людині орієнтуватися в оточенні.

короткочасна пам'ять забезпечує запам'ятовування одноразової інформації на короткий проміжок часу - від кількох секунд до хвилини;

довготривала пам'ять - збереження інформації протягом тривалого часу;

оперативна пам'ять - проявляється під час виконання певної діяльності і необхідна для її виконання в кожний заданий проміжок часу.

2. Закономірності та прийоми запам'ятовування. Можливості

мнемоніки

Запам'ятовування - це процес прийому інформації, кодування її та реєстрація у пам'яті. Процес запам'ятовування може здійснюватися двома шляхами: смисловим і механічним. Продуктивність запам'ятовування залежить від особливостей його довільного процесу. Мимовільне запам'ятовування - форма запам'ятовування, що є продуктом дій (пізнавальних, практичних та ін.), але здійснюється автоматично, без мнемічної мети.

Мнемоніка (грец. mnemonikon - мистецтво запам'ятовування) є системою особливих способів, які полегшують процес запам'ятовування інформації та збільшують обсяг пам'яті. Довільне запам'ятовування - форма запам'ятовування, за якої людина ставить перед собою мету запам'ятати і використовує для цього спеціальні прийоми. Здійснюється воно завдяки зусиллям суб'єкта пізнання. Продуктивному запам'ятовуванню навчального матеріалу сприяють його групування, переказ «своїми» словами, з попереднім осмисленням, повторення (первинне, поточне, узагальнююче), використання асоціативних образів, чуттєвих переживань (психологічних опор). Творчо працюючі вчителі широко використовують при цьому опорні сигнали - набір ключових слів, знаків тощо, розміщених на плакаті, аркуші паперу тощо.

3. Закономірності довільного та недовільного запам'ятовування (за

роботами П.І. Зінченка, А.О. Смірнова)

Радянські психологи внесли великий внесок в установлення загальних закономірностей пам'яті. Відомими є фундаментальні психологічні дослідження П.П. Блонського, Л.С. Виготського, Л.В. Занкова, П.І. Зінченка, А.А. Смирнова, А.П. Леонтьєва, С.Л. Рубінштейна, які висвітлюють також і питання педагогічної практики. Цінні відомості про пам'ять знаходяться в працях прикладного характеру, зокрема, в тих, що розкривають її в зв'язку з особливостями засвоєння школярами змісту різних учбових дисциплін. Мимовільна і довільна пам'яті являють собою дві послідовні ступені розвитку пам'яті. За допомогою мимовільної пам'яті без спеціальних мнемічних намірів формується основна частина людського досвіду. Довільна пам'ять використовується тоді, коли виникає необхідність керувати своєю пам'яттю.

4. Закономірності забування. Повне та часткове забування

ЗАБУВАННЯ - процес, протилежний збереженню, і виявляється він у тому, що актуалізація забутих образів чи думок утруднюється або стає взагалі неможливою. Цей процес ґрунтується на явищі гальмування умовно-рефлекторних зв'язків під впливом різних чинників і згасання слідів, що утворилися раніше.

Темп забування - це крива, за якою в першу годину ми забуваємо близько 40% інформації, яку запам'ятали, за наступні 8 годин ще майже 40%, а далі забування різко уповільнюється, хоча кількість збереженої інформації все ж продовжує зменшуватись десь до 3%. Але таку залежність ми маємо лише в загальному вигляді. В дійсності ж цей темп залежить від об'єму запам'ятовуваного матеріалу, його змісту, міри усвідомленості та ступені значимості матеріалу, включення його в діяльність суб'єкта. Тривале, повне або часткове забування характеризується тим, що людині протягом тривалого часу не вдається відтворити, пригадати що-небудь. Але найчастіше забування буває тимчасовим, коли людина не може відтворити потрібний їй матеріал в даний момент, але через деякий час усе-таки відтворює його. Таке відстрочене відтворення того, що здавалося забутим, називається ремінісценцією (від латинського слова, що означає «спогад»).

5. Фізіологічні основи забування інформації

Забування - процес, протилежний запам'ятовуванню. Він полягає у втраті чіткості уявлення подій, фактів, зменшенні обсягу запам'ятованого. В його основі лежить стирання тимчасових нервових зв'язків. Завдяки забуванню ми маємо можливість зберігати у пам'яті те, що дійсно для нас цінне та важливе, тобто, на думку вчених, забування запобігає перевантаженню мозку, сприяє адаптації до нових умов, виробленню нових навичок внаслідок стирання в пам'яті старих моделей. Воно також звільняє від тривоги чи відчуття болю.

Фізіологічною основою забування є гальмування тимчасових нервових зв'язків у корі головного мозку, що виникає внаслідок відсутності їх підкріплення. Найшвидше забувається те, що було слабо закріплено в пам'яті. Швидшому забуванню піддається той матеріал, який за­кріплявся механічно. При свідомому запам'ятовуванні забування відбувається набагато повільніше.

6. Збереження інформації як процес пам'яті

Процесами пам'яті (тобто мнемічними процесами - від імені давньогрецької богині пам'яті Мнемозіни) є запам'ятовування, збереження, відтворення і забування. Ці процеси є пов'язаними між собою, їх зв'язок характеризує взаємопроникнення і неможливість існування в окремому вигляді. Збереження - це процес утримання в пам'яті матеріалу, одержаного в результаті запам'ятовування. Але матеріал не зберігається в тому самому вигляді, в якому був отриманий, змінюється його зміст і форма. Ці зміни відбуваються в результаті мнемічних операцій, які не усвідомлюються. Але точність і надійність збереження інформації залежить від частоти її використання, від включеності її до діяльності людини і ступеня значимості для людини цієї інформації. Матеріал, що рідко використовується і мало значить, забувається швидше.

7. Закономірності впізнавання

Повернувшись до рідних місць після тривалої розлуки, ми впізнаємо, здавалося б, давно забуті речі, предмети, згадуємо багато фактів, пов'язаних з ними, упізнаємо знайомі обличчя. Упізнавання відбувається тому, що сприймане в даний момент аналогічне тому, що сприймалося раніше. При повторному відтворенні з'являється своєрідне почуття знайомості, яке й лежить в основі впізнавання. Впізнавання матеріалу відбувається при його повторному сприйманні. При цьому шукається потрібний матеріал із того, що міститься в довготривалій пам'яті і звіряється із сприйманим образом. Впізнавання може бути різним за ступенем чіткості та довільності.

8. Відтворення інформації

Відтворення, на відміну від упізнавання, характеризується тим, що образи, закріплені в пам'яті, актуалізуються (оживляються) без опори на вторинне сприйняття тих чи інших об'єктів. Коли, наприклад, ми знову зустрічаємось із своїм старим знайомим і вітаємо його: «Здрастуйте, Іване Івановичу!», це буде впізнавання; коли ж образ цієї людини виникає, оживляється в її відсутність, це буде відтворення. Пригадування знайомого вірша, пісні, розповіді учителя теж буде відтворенням. У процесі відтворення в корі головного мозку актуалізуються сліди тимчасових нервових зв'язків, утворених і закріплених у ході запам'ятовування.

Размещено на Allbest.ru