Проблема "інстинкту смерті" у творчості Зиґмунда Фрейда

ПРОБЛЕМА "ІНСТИНКТУ СМЕРТІ" У ТВОРЧОСТІ ЗИґМУНДА ФРЕЙДА

Стаття присвячена розгляду найбільш складного і суперечливого аспекту творчості З. Фрейда - вчення про "інстинкт смерті". На тлі ревізії основних ідей фрейдівської концепції психоаналізу, автор встановлює значення поняття "інстинкт смерті", визначає закономірність його включення в концепцію психоаналізу і обґрунтовує, що саме "інстинкт смерті", а не лібідо є концептуальною основою відомої фрейдівської теорії.

Фрейдівське вчення про "інстинкт смерті", яке ототожнювалось із людською деструктивністю або агресією, є одним з найбільш складних і суперечливих аспектів його творчої спадщини. Свідченням цього може служити той факт, що Фрейду, який ретельно займався розробкою цієї проблематики фактично протягом усього творчого життя, так і не вдалося її вирішити. Як зазначає стосовно цього один з дослідників творчості Фрейда - відомий американський психоаналітик Е.Фромм, "дивує й захоплює твердість, із якою Фрейд наполягав на своїй концепції інстинкту смерті, незважаючи на величезні теоретичні труднощі, які він ретельно і, на мою думку, безуспішно намагався перебороти" [1, с.155].

Саме цією обставиною можна пояснити появу різного роду спекуляцій щодо цього аспекту психоаналітичного вчення Фрейда. Так, звернення вченого до дослідження "інстинкту смерті", або, інакше кажучи, агресії, його опоненти розглядають або як чергову оману видатного вченого, подібну необґрунтованій, на їхній погляд, гіперболізації сексуального фактора в теорії психоаналізу, або як данину пацифістським настроям, що панували в суспільстві після Першої світової війни. Прихильники класичного психоаналізу дорікають йому відходом від основних ідей лібідо, а представники соціальної психології грубим інстинктивізмом, приписуванням людині нібито не властивої їй вродженої, невмотивованої агресивності [2;4].

Єдиним винятком, на наш погляд, можна вважати критичні роботи Е.Фромма, який спробував зробити конструктивний аналіз проблеми агресії у творчості Фрейда [1;3;9]. Однак і йому не вдалося повною мірою реалізувати свій намір. Це було визначено, з одного боку, вузькістю психоаналітичної методології, що використовувалась Фроммом, а з іншого - міждисциплінарним характером цієї проблеми, що виходить далеко за рамки психоаналізу. На думку відомого в науковому світі дослідника проблеми людської агресивності Рональда Блекборна, "ці питання неможливо вирішити в рамках якої-небудь однієї дисципліни" [4, с.10].

Внаслідок вищезгаданих і ряду інших причин світоглядного й методологічного характеру питання "інстинкту смерті" у творчості Фрейда, на наш погляд, ще не одержало належного висвітлення в критичній літературі. Ця проблема, над якою фундатор психоаналізу завзято працював протягом майже двох десятків років, власне кажучи, залишилося поза полем зору дослідників його творчості. Насамперед тому, що ця частина творчої спадщини Фрейда не сприймалася серйозно ні його послідовниками, ні опонентами. Не випадково, що роботи, присвячені цьому питанню, мають винятково негативне спрямування [5]. Їх автори займаються переважно спростуванням абсурдних, на їхню думку, ідей Фрейда, що нібито не мають ні наукового, ні практичного обґрунтування. Такий підхід до оцінки фрейдівської концепції "інстинкту смерті" фактично виключає можливість того конструктивного аналізу, якого вона, по суті, заслуговує. Саме тому основною метою цієї статті є заповнення зазначеної "прогалини" у критичній літературі. На нашу думку, це дозволить не тільки висвітлити проблему "інстинкту смерті", яку Фрейд безуспішно намагався вирішити протягом багатьох років, але й значною мірою переглянути основні ідеї фрейдівських концепцій психоаналізу.

Для реалізації окресленої мети необхідно розв'язати ряд наступних завдань. По-перше, потрібно встановити, що ж являє собою т.зв. "інстинкт смерті", якому Фрейд надавав такого великого значення. По-друге, виявити, яким чином він вплинув на еволюцію творчих поглядів Фрейда. По-третє, з'ясувати, наскільки правомірними були спроби ученого включити його до своєї концепції психоаналізу. І, по-четверте, встановити причини, що перешкоджали Фрейду реалізувати свій задум.

Розпочинаючи аналіз проблеми "інстинкту смерті", насамперед зазначимо, що звернення Фрейда до цієї проблематики не було, всупереч запевненням ряду його опонентів, ні черговою оманою видатного вченого, ні простою даниною пацифістським настроям, що охопили широкі маси після Першої світової війни. Хоча, без сумніву, жахливі наслідки цієї війни, з її десятками мільйонів жертв і зіпсованих людських життів, наклали глибокий відбиток як на саму особистість Фрейда, так і на еволюцію його творчих ідей. Він не тільки стає переконаним пацифістом, але й починає серйозно займатися дослідженням причин людської агресії. Саме у двадцяті роки з'являються його перші спеціальні роботи, присвячені цій проблематиці [6;7].

Не випадково багато дослідників розглядають цей період як переломний момент в еволюції творчих поглядів Фрейда. Насамперед тому, що вчений істотно переглядає свою концепцію психоаналізу, яка нині має назву "класична". Він відмовляється від основної ролі лібідо, названого пізніше Еросом, що ототожнювався з т.зв. "інстинктами життя", і намагається ввести в теорію психоаналізу протилежний їм "інстинкт смерті", або Танатос. Е.Фромм, характеризуючи процес творчих пошуків Фрейда, стосовно цього зазначає, що "після Першої світової війни він перебував під настільки сильним враженням від могутності руйнівних пристрастей, що переглянув свою колишню теорію, відповідно до якої існують два види інстинктів - сексуальний та інстинкт самозбереження, - відвівши у своїй новій теорії головне місце ірраціональному руйнівному імпульсу" [8, 164].

Разом з тим звернення Фрейда до ідеї існування "інстинкту смерті", або, кажучи мовою науки, вродженої людської агресивності, відбулося, на нашу думку, набагато раніше. Як покажемо нижче, вона, по суті, була покладена в основу класичного психоаналізу кінця XIX сторіччя. Як відомо, цей останній базується на т.зв. "Едиповому комплексі", що був, на переконання Фрейда, "ядром" усіх неврозів. Характеризуючи роль, відведену Фрейдом цьому комплексу, Е.Фромм зазначає, що "іншим великим відкриттям Фрейда став... Едипів комплекс і постулат про те, що пригнічений Едипів комплекс лежить в основі будь-якого неврозу" [1, с.53].

Однак цей комплекс є, на нашу думку, характерним відображенням того самого "інстинкту смерті", дослідженням якого Фрейд починає цілеспрямовано займатися тільки в 20-і роки. Сутність Едипового комплексу полягає, відповідно до Фрейда, в уродженому прагненні хлопчика до усунення (або навіть убивства) свого батька й вступу в шлюб з матір'ю. Як зазначає сам Фрейд у роботі "Я" й "Воно", "внаслідок посилення сексуальних бажань відносно матері й свідомості, що батько для цих бажань є перешкодою, виникає Едипів комплекс" [7, с.368]. В іншому місці цієї ж роботи він підкреслює, що "буде доцільним прийняти існування повного Едипового комплексу взагалі й, особливо, у невротиків" [7, с.369].

Разом з тим Фрейд виявився не в змозі розкрити походження вищезгаданого комплексу, що, на нашу думку, негативно позначилося в подальшому й на вирішенні проблеми "інстинкту смерті". Саме тому він змушений був для підтвердження своєї гіпотези вдатися до давньогрецького міфу про царя Едипа. Внаслідок чого Фрейд часто, згідно зі спогадами його учня Е.Фромма, називав вчення психоаналізу "нашою міфологією" [9, с.80].

Хоча Фрейд і не мав серйозних наукових доказів існування Едипового комплексу, творча інтуїція, мабуть, підказувала йому, що такий є виявленням найважливішої сфери людських відносин. "Навряд чи простою випадковістю, - зазначає він у роботі "Достоєвський і батьковбивство", - можна пояснити, що три шедеври світової літератури всіх часів тлумачать ту саму тему - тему батьковбивства: "Цар Едип" Софокла, "Гамлет" Шекспіра й "Брати Карамазови" Достоєвського. У всіх трьох розкривається й мотив діяння, сексуальне суперництво через жінку. Найдостовірніше, звичайно, це представлено у драмі, що основана на грецькому сказанні. Тут вчинки здійснюються ще самим героєм" [10, с.420].

Слід зазначити, що Фрейд звертає тут увагу на ще один цікавий аспект, який надалі допоможе нам у вирішенні проблеми "інстинкту смерті". "Несвідомий мотив героя, - підкреслює він, - проектується в дійсність як чужий йому примус, нав'язаний долею. Герой діє ненавмисно" [Там само].

Однак перед нами виникає питання: чи існує зв'язок між Едиповим комплексом й "інстинктом смерті", дослідженням якого Фрейд починає займатися лише в 20-і роки XX сторіччя? Якщо так, то висунута нами гіпотеза про генетичну спадкоємність ранніх і пізніших робіт Фрейда, пов'язаних з дослідженням людської агресивності, буде належно підтверджена.

Наявність цього зв'язку ми спробуємо розкрити й обґрунтувати у процесі подальшого аналізу фрейдівської концепції "інстинкту смерті". І почати треба з того моменту, коли Фрейд, який до того був переконаним прихильником концепції лібідо, що розглядалося як основний елемент людської психіки, визнає існування "інстинкту смерті". В одній зі своїх пізніх робіт "Цивілізація й незадоволені нею" (1930) він зазначає: "Мені тепер незрозуміло, як ми прогледіли повсюдність нееротичної агресивності й деструктивності, випустили з уваги належне їй місце у тлумаченні життя" [11, с.113]. Фрейд доходить висновку, що вроджена агресивність є невід'ємною частиною людської натури. Так, в одному з листів до А.Ейнштейна, що має назву "Чому війна?", він категорично заявляє: "Так, люди справді одержимі ненавистю й прагненням убивати. Активний інстинкт ненависті й знищення живе у глибині людської особистості" [12, с.195].

Саме цей незаперечний факт спонукає його включити цей феномен до своєї концепції психоаналізу. Як зазначає щодо цього Е.Фромм, "Фрейд, після перегляду своєї теорії, центральною ідеєю якої була ідея сексуальності, уже в 20-і роки створив нову теорію, у якій пристрасть руйнування ("інстинкт смерті") займає таке ж саме місце, як і пристрасть любові ("спрага життя", "сексуальність")" [9, с.20].

Фактично, це мала бути зовсім нова концепція психоаналізу, кардинально відмінна від попередньої, що цілком базувалася на ідеї лібідо. Стосовно цього Е. Фромм зазначає: "Фрейд спробував сконструювати нову будову теорії, що загрожує основам багатьох його попередніх концепцій, теорії, що потребувала величезних інтелектуальних зусиль" [1, с.143].

Перед Фрейдом постає цілий ряд складних проблем. Треба було встановити, що являє собою цей "інстинкт смерті"? Яке місце він займає в структурі людської психіки? Яким чином він "уживається" із протилежним йому інстинктом життя або лібідо?

Насамперед, його, звичайно, цікавило походження "інстинкту смерті". Це могло слугувати відправною точкою у вирішенні цієї проблеми в цілому. До цього моменту агресія, як вияв "інстинкту смерті", розглядалася лише як один зі складових елементів сексуальної поведінки. Фрейд у роботі "По той бік принципу насолоди" зазначає: "Ми завжди визнавали в сексуальному інстинкті компонент садизму. Цей компонент може, як ми знаємо, стати самостійним й у вигляді збочення володіти сукупною сексуальною спрямованістю цієї особи" [6, с.183]. Тепер же йому належало виділити "інстинкт смерті" як самостійний і, до того ж, найважливіший елемент психічної організації індивіда. Для Фрейда це було дуже складною проблемою. "Як можна, - проголошує він у названій вище роботі, - з життєстверджуючого Еросу вивести інстинкт садизму, спрямований на ушкодження об'єкта? Чи не варто припустити, що цей садизм, по суті, є інстинктом смерті, що, будучи відтиснутий від "Я" впливом нарцистичного лібідо, може виявитися тільки на об'єкті? Він тоді переходить у сексуальну функцію" [Там само].

Слід зазначити, що Фрейду так і не вдалося подолати цю суперечність. Він намагається вийти з такого ускладнення шляхом визнання існування двох основних, незалежних один від одного, т.зв. "первинних позивів", які, на думку Фрейда, закладені природою в будь-якому організмі. Один з них він називає "позивом життя", а інший - "позивом смерті". На думку Фрейда, вони становлять фундаментальну основу всього живого. Всі організми, до якого б рівня організації вони не належали, завдяки дії природних законів прагнуть до самозбереження, відображеного в сексуальному інстинкті. З іншого боку, вони також прагнуть повернутися в колишній стан, у стан неживої матерії, з якої вони виникли. Стосовно цього вчений вважає що "зрештою виявлено слід загального характеру первинних позивів, а може, і всього органічного життя взагалі, характер якого дотепер не був пізнаний або, принаймні, належно окреслений" [Там само, с.166 ].

Більш детальну характеристику цих "первинних позивів" Фрейд дає у роботі "Я" й "Воно". "Я думаю, - пише він, - що варто розрізняти два види первинних позивів, з яких один - сексуальні інстинкти, або Ерос, набагато помітніший і більш придатний для вивчення. Цей вид охоплює не тільки безпосередній невтримний сексуальний первинний позив, але й інстинкт самозбереження, який ми повинні приписати "Я". Набагато складнішим для нас було визначення другого виду первинних позивів. Ми переконалися, що представником його є садизм. На основі теоретичних міркувань, що опираються на біологію, ми допустили наявність інстинкту смерті, завданням якого є доводити все органічно живуче до стану безжиттєвості..." [9, с.374-375].

Однак сам Фрейд був незадоволений висунутою ним гіпотезою. І насамперед тому, що йому ніяк не вдавалося "з'єднати" ці два протилежні початки. "Було б зовсім неможливо уявити собі, - зазначає він в "Я" й "Воно", - яким чином обидва первинні позиви з'єднуються й сплавляються один з одним..." [Там само, с.375]. Ця обставина була одним з головних ускладнень на шляху побудови єдиної, логічно несуперечливої концепції психічної організації індивіда. "Якби нам вдалося провести обидві ці полярності у взаємний зв'язок, вивести одну з одної!", - заявляє він у роботі "По той бік принципу насолоди" [6, с.183].

Разом з тим Фрейд не сумнівається, що такий зв'язок повинен існувати. Так, він зауважує, що це "відбувається регулярно й у значних масштабах є для нас незаперечною передумовою" [9, с.375]. Логічна інтуїція підказує йому, що цей зв'язок має органічний характер. "Інстинкт життя" й "інстинкт смерті" повинні генетично взаємозумовлюватися і бути складовими частинами якогось єдиного цілого. Тому й вирішення проблеми "інстинкту смерті", припускає він, неможливе без установлення цього зв'язку. "Якщо ми не хочемо відмовитися від припущення про інстинкти смерті, - зазначає вчений у роботі "По той бік принципу насолоди", - потрібно насамперед приєднати до них інстинкти життя. Але варто зізнатися, що це рівняння із двома невідомими. Наука так мало знає про походження статі, що цю проблему можна порівняти з мороком, у який навіть не проникав і промінь гіпотези" [6, с.186].

Подібну ж думку вчений висловлює в "Нарисах із психології сексуальності". "Історія культури людства, - підкреслює він - поза всяким сумнівом, доводить, що жорстокість і статевий потяг тісно зв'язані між собою, але для пояснення цього зв'язку не пішли далі підкреслення агресивного моменту лібідо. На думку одних авторів, ця агресивність, що домішується до сексуального потягу, є власне залишком канібальських прагнень, тобто в ній бере участь апарат оволодівання, що сприяє задоволенню іншій онтогенетично більш старій великій потребі" [13, с.28].

Проте і сам Фрейд, як свідчить аналіз його праць, не пішов далі констатації цього зв'язку. Що, зрештою, зумовило негативний результат його досліджень. "Отриманий нами результат, - зазначає автор, - що виявляє різку протилежність між первинними позивами "Я" і сексуальними первинними позивами, зводячи перші до прагнення смерті, а другі - до прагнення життя, у багатьох випадках не задовольнить, звичайно, і нас самих" [6, с.173].

Що ж не дало змоги Фрейду вирішити це протиріччя?

На нашу думку, як і на думку інших дослідників, основною причиною є те, що Фрейд так і не зміг до кінця відмовитися від думки про головну роль сексуальних інстинктів, яку він обстоював у своїх ранніх творах. Уводячи в теорію психоаналізу якісно новий елемент - "інстинкт смерті", учений намагався наполегливо пристосувати його до колишньої концептуальної системи, що ґрунтувалася на ідеї лібідо. Як зазначає в цьому зв'язку Е. Фромм, "він спробував погодити нову теорію зі старою й звести в єдине ціле без різких переходів. Такі спроби призвели до багатьох сутнісних протиріч і нісенітниць у новій теорії; Фрейд знову й знову намагався з ними впоратися, згладити або витлумачити по-іншому, але домогтися успіху не вдалося" [1, с.149].

Досить послатися й на самого Фрейда. Так, у роботі "Аналіз фобії п'ятирічного хлопчика" він зазначає, що не може "наважитися визнати особливий агресивний потяг поряд і на однакових правах з відомими нам потягами самозбереження й сексуальним" [14, с.365]. Подібну ж точку зору вчений наводить і в роботі "Я" й "Воно". Тут дослідник підкреслює, що хоч "кожному із цих двох первинних позивів був би приписаний особливий фізіологічний процес (ріст або розпад) і в кожній живій субстанції діяли б обидва первинні позиви, але все-таки в нерівних частках, щоб одна субстанція могла бути головним представником Еросу (курсив мій - А.Д.)" [9, с.375].

Слід навести й інше висловлювання Фрейда, яке знаходимо в роботі "По той бік принципу насолоди". Фрейд зауважує, що "варто підкреслити лібідонозний характер інстинктів самозбереження саме тепер, коли ми наважуємося на подальший крок і визнаємо сексуальний інстинкт Еросом, який усе поєднує, а нарцистичне "Я" виводимо із частинок лібідо, якими клітини соми пов'язані одна з одною. Але тепер раптово виникає наступне запитання: якщо інстинкти самозбереження також мають лібідонозну природу, то, можливо, не існує ніяких інших інстинктів, крім лібідонозних? Інших, принаймні, ми не бачимо" [6, с.181].

Однак сам Фрейд сумнівається в обґрунтованості своїх тверджень. "У наші наміри, - пише він, - одержання такого результату ніяким чином не входить. Адже ми виходили з різкого розподілу на первинні позиви "Я" - інстинкти смерті - і на сексуальні первинні позиви - інстинкти життя. Ми готові були долучити й так звані інстинкти самозбереження до інстинктів смерті, але потім відмовилися від цієї точки зору. Наше розуміння із самого початку було дуалістичним, і воно тепер гостріше, ніж колись, відтоді як ми ці протилежності позначаємо не як первинні позиви "Я" і сексуальні первинні позиви, а як первинні позиви життя й первинні позиви смерті" [Там само, с.182].

Разом з тим, незважаючи на труднощі й протиріччя, що переслідували Фрейда протягом усього шляху вирішення проблеми "інстинкту смерті", він все-таки не відмовляється від надії одержати, хоча б надалі, сподіваний результат. "Дотепер, - зазначає він, - психоаналіз зміг довести лише існування лібідонозних первинних позивів. Але все ж не слід робити висновку, що інших не існує. За такої неясності вчення про первинні позиви нам видається неправильним відмовлятися від якої-небудь нової думки, що обіцяє нам пояснення" [Там само].

Вчений пов'язує свої надії з подальшими успіхами науки, й насамперед біології, фізіології та хімії. При цьому справедливо зауважує, що ця проблема, внаслідок своєї складності, може бути вирішена тільки на міждисциплінарному рівні. "Недоліки нашого опису, - констатує дослідник, - ймовірно, зникли б, якби замість психологічних термінів ми змогли скористатися фізіологічними або хімічними... З іншого боку, ми повинні усвідомити, що невірогідність нашої спекуляції надзвичайно підвищується внаслідок необхідності запозичень із біології. Біологія воістину є царством необмежених можливостей, ми можемо очікувати від неї найразючіших одкровень, і неможливо вгадати, які відповіді на поставлені їй нами запитання вона дала б через кілька десятків років. Можливо, саме такі, що спростують усю нашу штучну побудову гіпотез" [Там само, с.181 ].

Слід зазначити, що ці пророкування Фрейда виявилися справді пророчими. Вже чотири десятиліття потому його молодшому співвітчизникові, видатному австрійському етологу й філософу Конраду Лоренцу вдалося відповісти на запитання, поставлені Фрейдом.

У 1963 році виходить у світ відома робота Лоренца "Про агресію", що, на наш погляд, дає можливість розв'язати ті проблеми й протиріччя, з якими безуспішно намагався впоратися Фрейд. Примітно, що автор останньої дає тут досить високу оцінку праць Фрейда в галузі дослідження агресивності. "Фрейд, - зазначає Лоренц, - заслужив собі славу, уперше розпізнавши самостійне значення агресії…" [15, с.56-57].

Розпочинаючи дослідження проблеми агресивності, Лоренц очікував серйозних розбіжностей і непорозумінь з боку наукових кіл. Йому здавалося, що його концепція вродженої агресивності тварин і людини, яка знайшла відображення в цій книзі, не буде підтримана в науковому світі. І Лоренц був приємно здивований, коли виявилося, що він далеко не поодинокий у своїх пошуках. Його фактично випередив Фрейд. "Почавши відстоювати свою точку зору перед друзями-психоаналітиками, - пише Лоренц в "Агресії", - я зненацька відчув себе людиною, що ломиться у відчинені двері. На прикладах безлічі цитат зі статей Фрейда я переконався, як мало він сам покладався на свою дуалістичну гіпотезу інстинкту смерті, яка йому, справжньому моністу й механічно мислячому дослідникові, повинна була бути принципово чужою" [Там само, с.6].

Однак яким же чином Лоренц зміг перебороти ті суперечності в тлумаченні "інстинкту смерті", які залишились невирішеними Фрейдом?

На наш погляд, це стало можливим завдяки тому, що Лоренцу вдалося створити принципово нову концепцію агресивності, докорінно відмінну від тієї, якої дотримувалися Фрейд та інші дослідники цієї проблеми. Агресія розглядається тут не як деструктивний, а, навпаки, життєстверджуючий початок або "інстинкт життя", якщо користуватися термінологією Фрейда. Вона проголошується одним з основних інстинктів, що служать самозбереженню й прогресивному розвитку всіх тваринних видів, у тому числі й людини. "Я очікував, - пише Лоренц, - непереборних розбіжностей щодо поняття "інстинкт смерті", що, відповідно до однієї з теорій Фрейда, протистоїть усім життєстверджуючим інстинктам як руйнівний початок. Це гіпотеза, далека від біології, з погляду етолога є не тільки непотрібною, але й неправильною. Агресія, прояви якої часто ототожнюються із проявами "інстинкту смерті", - це такий самий інстинкт, як і всі інші, і в природних умовах так само, як і вони, служить збереженню життя й виду."[Там само]. І тільки в людини, "яка власною працею занадто швидко змінює умови свого життя, - додає Лоренц, - агресивний інстинкт часто призводить до згубних наслідків." [Там само].

Найбільш виразно збережувальна функція агресії, на думку Лоренца, простежується у співтоваристві вищих, соціальних тварин. Тут вона набуває форми ієрархії, що є принципом організації всіх тваринних об'єднань. Так, учений зазначає, що "принципом організації, без якого, мабуть, не може розвинутися впорядковане спільне життя вищих тварин, є так звана ієрархія"[Там само, с.51].

Сутність цієї ієрархії полягає в тому, що кожна тварина, яка входить у співтовариство, займає в ньому, залежно від ступеня її агресивності, чітко окреслене місце. Завдяки цьому домінуючі особини, й насамперед ватажок угрупування, мають незаперечні переваги в задоволенні своїх основних інстинктів - харчового й статевого. Звідси випливає, що сексуальний інстинкт є однією з форм прояву агресивності. Саме тут, на наш погляд, лежить той таємничий зв'язок між "інстинктом смерті" й "інстинктом життя", між Еросом і Танатосом, про який казав Фрейд. Така система організації забезпечує самозбереження й виживання найбільш пристосованих тварин, що позитивно позначається на прогресивній еволюції виду в цілому.

Що стосується походження т.зв. "Едипового комплексу", про який йшла мова на початку цієї статті, то він, безсумнівно, є характерним відображенням тих соціальних (точніше, сімейно-шлюбних) відносин, які існували в первісному суспільстві. На думку ряду авторитетних учених, до яких належить і Фрейд, воно являло собою тваринну орду, яка формувалася на основі тих же принципів організації, що й співтовариство тварин1. Отже, і тут домінуючі особини, й насамперед вождь орди, мали певні переваги. Це стосувалося й задоволення сексуальної потреби. Будь-які спроби зазіхання на ці права жорстоко припинялися. Фрейд пояснює останнє тим, що "прямі сексуальні прагнення несприятливі для масоутворення" [16, с.134]. Так, у роботі "Масова психологія й аналіз людського "Я" він зазначає: "Щодо батька первісної орди ми припустили, що своєю сексуальною нетерпимістю він змушує всіх своїх синів до утриманості й таким чином штовхає їх до загальмованих стосовно мети зв'язків; за собою він залишає право вільної сексуальної насолоди й, тим самим, залишається незв'язаним. Усі зв'язки, на яких основана маса, мають природу загальмованих стосовно мети первинних позивів" [Там само].

Таким чином, можна висловити припущення, що Едипів комплекс є проявом загальмованих сексуальних цілей, що перейшли, якщо додержуватися вчення психоаналізу, у сферу підсвідомого. Саме звідси беруть свій початок давні легенди, у тому числі й легенда про царя Едипа, де лейтмотивом є вбивство батька й одруження з матір'ю. Цієї точки зору дотримувався й сам Фрейд. "Ми, звичайно, не здивуємося, - пише він у "Масовій психології...", - якщо почуємо, що загальмовані щодо мети сексуальні прагнення виникають із прямих сексуальних у тих випадках, коли на шляху досягнення сексуальної мети є внутрішні або зовнішні перешкоди" [Там само].

Виходячи з вищевикладеного, можна стверджувати, що Едипів комплекс являє собою одну з форм прояву агресивності, покладеної в основу соціальних відносин стародавнього суспільства. Отже, концептуальною основою класичного психоаналізу Фрейда, втім, як і всіх наступних концепцій, по суті виступає не лібідо, а агресія ("інстинкт смерті"). Через зазначені причини світоглядного й методологічного порядку Фрейду не вдалося вирішити проблему "інстинкту смерті", зокрема розкрити походження Едипового комплексу. Однак його праці в цій галузі стали значним внеском у дослідження людської агресивності, неоціненним для сучасної науки.

Результати, отримані в цій статті, можуть бути використані в різних галузях: психології, антропології, етології й інших наук, що займаються дослідженням природи людської агресивності. Однак насамперед вони зацікавлять представників психоаналітичної школи, що здійснюють дослідження творчості Фрейда, зокрема його концепції "інстинкту смерті".

Література:

1. Фромм Э. Величие и ограниченность теории Фрейда // Фромм Э. Величие и ограниченность теории Фрейда. М.: Изд-во "АСТ", 2000. - С.155.

2.Дадун Р. Фрейд. М.: Х. Г. С. , 1994; Бэрон Р., Ричардсон Д. Агрессия. С.- Петербург, "ПИТЕР", 1998. - С.33-36; Берковиц Л. Агрессия. М.: "ОЛМА-ПРЕСС", 2001. - С.438-474 и др.

3. Фромм Э. Ради любви к жизни. - М.: ООО "Издательство АСТ", 2000.

4. Блэкборн Р. Психология криминального поведения. - СПб: ПИТЕР, 2004.

5. Barnett S. "Instinct" and "Іntelligence". L: "MacQibbon and Kee", 1967; Fenichel O. The psychoanalytic theory of neurosis. N-Y.: "Norton", 1945; Siann Q. Accounting for aggression: Perspectives on aggression and violence. Boston, "Alien and Huwin", 1985 и др.

6. Фрейд З. По ту сторону принципа наслаждения // Фрейд З. Труды разных лет. В 2-х т. Т.1. - Тбилиси: Мерани, 1991.

7. Фрейд З. "Я" и "Оно" // Фрейд З. Труды разных лет. В 2-х т. Т.1. - Тбилиси: Мерани, 1991. - С.368.

8. Фромм Э. Человек для самого себя // Фромм Э. Психоанализ и этика. - М.: Республика, 1993. - С.164.

9. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. - М.: Республика, 1994. - С.369.

10. Фрейд З. Достоевский и отцеубийство //Фрейд З. Труды разных лет, т.2. - С.420.

11. Фрейд З. Недовольство культурой // Фрейд З. Психоанализ. Религия. Культура. М.: Ренессанс, 1992. - С.113.

12. Freud S. Why war ? // Collected works. L: "Imago", Vol.16. - S.195.

13. Фрейд З. Очерки по психологии сексуальности // Фрейд З. Труды разных лет; т. 2. - С.28.

14. Фрейд З. Анализ фобии пятилетнего мальчика // Фрейд З. Психоаналитические этюды. Минск, Попурри, 2003. - С.365.

15. Лоренц К. Агрессия. - М.: Прогресс, 1994. - С.56-57.

16. Фрейд З. Массовая психология и анализ человеческого "Я". - С.134.