Міфологічні джерела традиційності у сучасних наукових концепціях

МІФОЛОГІЧНІ ДЖЕРЕЛА ТРАДИЦІЙНОСТІ У СУЧАСНИХ НАУКОВИХ КОНЦЕПЦІЯХ

У своєму глибокому, сутнісному визначенні вітчизняна психологічна думка завжди тяжіла до питань про сенс історії, перебіг подій, завершеність процесів, що значною мірою пов'язано з її антропоцентризмом, хоча певна частина представників психологічної науки засвідчувала свої прихильності до теоцентризму, космоцентризму. Проте основним об'єктом етнопсихології є людина в історико-культурній проекції. Тут вона дуже близько збігається з генетичною психологією, що розглядає людину як духовно-тілесний індивід, породжений своєю практичною діяльністю, і предметом свого дослідження має: виникнення та походження психічних явищ; становлення їх у життєвих процесах і функціонування. Природа ж етнопсихологічних досліджень полягає в тому, що вони виступають у різних аспектах (аксіологічному як виді загальнолюдського знання, що передує науковому аналізу, семантичному, прагматичному) (Максименко С.Д., 1998).

Оскільки є нагальним. Можна було б покликатися на усталені в науці психогенні моделі, проте необхідність застосування їх у конкретному контексті етнопсихогенези вимагає уточнень. Це викликано, насамперед, тим, що у період відмирання старої ідеологічної системи відкрилася можливість ввести до наукового обігу нові джерела, які сприяють розумінню особливості культурно-історичного процесу на території України. Це дослідження Н.Р.Гусєвої про сучасні рефлексії аріє-скіфо-слов'янських зв'язків (Гусева Н.Р., 1977, с. 208), Т.І.Алєксєєвої про антропологічну неперервність у середньому Подніпров'ї (Алексеева Т.И., 1969, 1973, 1974), О.М.Лобка щодо антропології міфу (Лобок А., 1997) та ін.

Отже, видається доцільним досліджувати традиційність крізь призму особливостей етнопсихогенези і з урахуванням сучасних наукових, у тому числі, психофізичних концепцій.

Оскільки предметом нашої зацікавленості є етнопсихогенеза, то необхідно бодай схематично, не претендуючи на вичерпність, зупинитися на сутності основних вживаних тут понять, починаючи з психіки. На зміну штампованому матеріалізмом категоричному «здатність мозку відображати об`єктивну дійсність...», «функція мозку, що полягає у відображенні об`єктивної дійсності» тощо з`являються вузькопредметні визначення, серед яких психологічне - форма відображення, пов`язана з індивідуальним і колективним способами активності; філософське - властивість матерії, системний об`єкт; еволюційне - еволюція живої матерії; біохімічне - що зводиться до явища натрієво-калієвої проникливості мембран як матеріальне вираження протікання думки людини і багато інших. Найсучасніші вузівські підручники вдовольняються загальниками на зразок «предметом сучасної психології у загальному вигляді є суб`єкт психічної активності, діяльність психічного життя в онтогенезі», «психіка є похідним від суб`єктної активності людини» (Основи психології, 1995) і подібне. Не додають оптимізму погляди провідних учених про те, що наукові і релігійні тлумачення цього поняття прямують паралельно, тобто ніяк не дотикаються і не перетинаються. Але ж пересічна людина потребує цілісного і переконливого уявлення попри науково-релігійні дисгармонії.

Успішні спроби метапідходів таки є, хоч і розкидані по різних монографіях (Донченко Е.А., 1994), (Панов В.Г., 1992). У сучасних тлумаченнях відкриттів у квантовій теорії, зазначають дослідники, припускається ключова роль психіки у квантовій реальності. Але, оскільки поняття психіки донині є не лише утаємниченим і суперечливим, як раніше, то його замінили відомими теоріями інформації, систем, теорією логічних типів, що унеможливлює протиставлення розуму і тіла, мозку і свідомості. Теорія систем дала можливість поглянути на нову, ментальну характеристику клітин, тканин і органів тіла, культурних груп і націй, навіть усієї планети. Зустріч наукового і містичного світоглядів почалася саме тоді, коли у соціальному організмі накопичилось чимало непояснюваних явищ, коли стала незбагненною мотивація поведінки людини і динаміки руху цілих суспільств і культур. З сучасних наукових позицій «легко перейти до розуміння психічного як сплаву специфічних енергій, оскільки саме енергія здатна забезпечити еволюцію на всіх рівнях: чи то матерія, життєві сили, інформація, чи ментальні процеси. З моменту входження наукового світогляду до сфери визнання можливості роздільного й незалежного існування матеріального субстракту (мозку) і психіки (свідомості та різних форм несвідомого) розпочинається новий виток гуманітарної науки, підготовлений досягненнями у царині природничих наук» (Донченко Е.А., 1994, 25).

Складні системи, що складаються з багатьох підсистем, кожна з яких є взаємопов`язаною цілісністю, мають у своїй структурі відповідну множинність полів і матеріальних ядер. Цільність кожної підсистеми, що структурно охоплює інші підсистеми, організується її внутрішнім полем, що відповідно переходить у зовнішнє поле, а воно, у свою чергу, є внутрішнім полем системи, яка стоїть на порядок вище у загальній ієрархії підсистем, що творять таку складну систему як систему всіх компонуючих її систем (Панов В.Г., 1992, 241).

Щоб застерегти від спрощених уявлень на зразок «кулеподібної форми моделі» чи поняття безкінечності як непривабливої одноманітної картини (т. зв. «дурна нескінченність») мусимо вдатися до певних уточнень. Сучасне розуміння двох видів матерії (речовини і поля) зводиться до речовини, що складає, так би мовити, тілесні елементи систем і поля як матеріального носія взаємозв`язку цих елементів. При тому поле означує вид матерії, що характеризується неперервністю, а речовина розглядається з огляду на її перервність, стрибкоподібність, дискретність. Поле «склеює», «монтує» речовинні елементи у єдину систему (гравітаційне поле Сонячної системи та Сонце з усіма планетами і небесними тілами). За квантовою фізикою поняття поля співвідноситься з хвилею, а речовини - з корпускулою. Аналогом системи може служити людська спільнота, у якій тілесними (речовинними) носіями є люди, а полем - сила взаємозалежності людей, формуюча їх у суспільство, людство, біополе. Людина - носій такого особливого виду поля (біологічного або інформаційного), випромінюючись, здатна високоефективно впливати на собі подібних (і не лише), а також чутливо сприймати випромінювання такої природи, піддаючись гіпнотичному і подібним впливам, чим сьогодні пояснюється багато недоступних для науки явищ яснобачення, телепатії тощо. Вибудовуючи умоглядний образ світу, відкидаємо як неспроможні уявлення про безкінечність у вигляді безперервної прямої лінії, чи її відтинків. За В.Г.Пановим (Панов В.Г., 1992, 233), такому образові продуктивно протиставляється образ поверненої до самої себе нескінченності, у якої кінець є одночасно початком, коли лінія, тобто розвиток системи в уособлених елементах, зустрічається сама з собою як зі «своїм іншим», у чому, наприклад, Гегель вбачав незавершеність саморозвитку, а його неперервність як ознаку Духу, знеособленого розуму. Навіть у природних явищах магнетизму він вбачав прояв думки.

Тут безперервність, що зустрічається сама з собою, перериває-таки себе у точці «М», утворюючи коло. Якщо повернену у себе лінію прийняти за образ поля, то образом речовини буде точка зіткнення цієї лінії з собою. Місце «самозамикання» поля виступає як речовина, і навпаки - речовина утворює розрив поля, являючи собою зразок діалектичної єдності. Такий принцип єдності поля і речовини у вигляді поверненої у себе певної точки лінії дає можливість наочно уявити єдність і боротьбу протилежностей як внутрішнє джерело саморозвитку такої системи. Вже тому, що лінія на всій протяжності є однією і тією ж лінією, то за відношенням до місця зустрічі вона протистоїть собі як протилежність. Вона відбивається у точці перетину у вигляді «дзеркальної» протилежності, виявляючи до того ж протилежну спрямованість і подаючи функцію роздвоєння її як єдиного цілого, творення протилежностей. У зв`язку з тим, що поле безперервне, його «самозіткнення» є не моментним актом, а тривалим процесом, у якому процес «згоряння» поля у точці «самозіткнення» постійно відновлюється, допоки воно існує полем, що повертається до себе. Відповідно, точка перетину лінії може мислитися вже не як одна, а дві протиставлені одна одній за знаком точки, між якими виникає взаємодія (своєрідна «вольтова дуга»). Така взаємодія може розглядатися як третій, посередницький елемент, що завершує тріаду - основу світотворчого витка (вибуху, стрибка, народження нового). Розташування точки можливе у будь-якому місці сфери (кола), тому може містити множинність точок, об`єднаних полем у систему, яка у свою чергу, будучи єдністю поля і речовини, є єдністю якості і кількості. В.Г.Панов, розглядаючи формування просторово-часових уявлень як умов переходу від розумного відображення дійсності, відзначає що зазначений перехід мав би супроводжуватися виникненням у матеріальному нейрофізіологічному субстракті психічної діяльності пращурів людей замкнуто-розімкнутого кільцевого зв`язку, який, у свою чергу, став би внутрішнім фактором, стимулюючим не лише розвиток речовини мозку, але й усього живого організму загалом.

Така якнайспрощеніша схема принципових засад, природи космічного універсуму є, припустимо, однією з форм організації живої речовини (поруч з білково-нуклеїновою, або тілесною біоінформаційною та ін.). У контексті сказаного душу людини, як різновиду енергетично-польової підсистеми, припустимо уявити як в її тілесній структурі «енергія-поле», що виявляє себе у процесі випромінювання утворенням поля, позначуваного за сучасного стану знання терміном «біополе» чи «інформаційне поле».

Останні дослідження нейродинаміки мозку встановили ідентичність холографічного (холономність - перебування у безкінечному процесі змін, в холорусі у теперішньому, минулому, майбутньому) принципу існування Всесвіту і такого ж принципу існування мозку, що підводить до думки і ще раз доводить основну функцію мозку - вловлювати те із Всесвіту, що найбільше відповідає поточному суб`єктивному стану людини і його усвідомлюваним і неусвідомлюваним цілям» (Бессознательное, сс. 509, 87). Принцип холономності, який увів соратник А.Енштейна Д.Бом, передбачає природу реальності й свідомості як нерозривного цілого, витягнутого в безкінечний процес холозмін. Холономний підхід чимало прояснює у таких фундаментальних проблемах як упорядковуючі й організуючі принципи реальності і центральної нервової системи, розподіл інформації у космосі й мозку, природу пам`яті, механізми сприйняття, взаємовідношення частин і цілого тощо. Нарешті такий підхід узгоджується з теорією британського біолога і біохіміка Р.Шелдрейка про розвиток форм або «формуючої причинності», за якою поведінка організмів визначається «морфогенетичними полями», сутність яких сьогодні ще не може бути пояснена фізикою. Ці поля створюються формою і поведінкою організмів того ж виду, що жили в минулому, шляхом прямого зв`язку крізь простір і час - явище «морфічного резонансу». Можна припустити, що мозок людини і його імітатори ведуть вибірковий прийом випромінюваної інформації (там само). Зауважимо, що у своїх умоглядних побудовах дослідники оперують поняттям поля не як властивістю чи атрибутом матерії, а як її субстратом.

Сучасна логіка наукового пізнання визнає дефіцит засобів застосування розуму, оперуючи поняттями за правилами формальної логіки чи її модифікацій. У зв`язку з цим повертається набуток античних мислителів (Сократа, Платона) та інших пізніших мислителів, які вибудовували концепції «нелогічної логіки», що включала в себе такі феномени як уява, інтуїція, осяяння, одкровення та інші можливості суб`єкту пізнання. За довільним визначенням її можна віднести до своєрідної логіки «надрозуму», яка комфортно почувалася під загальним дахом за назвою «діалектика». Геній Гегеля протиставив «мертві кістки логіки» «животворчому духові діалектичної логіки» як системі «чистого розуму, як царству «чистої думки». Предметом діалектичної логіки, на думку мислителя, є те, як абсолютна ідея, що складає основу всієї дійсності, сама розгортає свої моменти як притаманні їй самій категорії. Передумовою такої логіки є принципи тотожності мислення і буття, притому логічне визнається первинним щодо історичного (цит. за Баллер Э.А., 1969, с. 145). Сьогоднішній розвиток таких підходів можна знайти у різноманітних версіях діалектики (антиномічній, екзистенційній, парадоксальній, імагінативній та ін.) (AЭC, сс. 97, 757.). Остання, імагінативна (від imago - вигляд, зображення, уявлення), найповнішою мірою розроблена Я.А. Голосовкером у роботі «Логика мифа» (Голосовкер Я.А., 1987). Автор розглядає її як різновид логіки - логіки уявлення, що має значення вищої пізнавальної здатності людини. Ця здатність пов`язується з розвитком інстинкту культури, що став розумом уявлення, працюючим методом інстинкту, інтуїцією. Засадою діалектичної логіки такої інтуїції є, за Я.Голосовкером, метод і характер роботи розуму уявлення. Підсумково автором робиться несподіваний, на перший погляд, висновок: імагінативна логіка міфу і логіка сучасної науки про мікросвіт - це одна і та ж логіка, а саме - діалектична логіка уявлення, що займає важливе місце у виробленні вищої духовної сили (Духу) людини (там само, с.133-136). Власне кажучи, подібні підтвердження правомірності таких підходів до пізнання ми зустрічаємо у видатних мислителів сучасності: «Метою усієї діяльності інтелекту є перетворення певного «дива» на щось таке, що піддатливе пізнанню, усвідомленню» (Эйнштейн А., 1967). А ось відомий математик сучасності Д.Пойя: «Завершена математика є суто доказовою, складається лише з доведень... проте ви маєте здогадатися про математичну теорему, перш ніж її довести; ви маєте здогадатися про ідею доведень, перш ніж проведете її в деталях. Ви маєте зіставити спостереження і прямувати за аналогією... результат творчої роботи математика - міркування задля доведення, але воно відкривається за допомогою правдоподібного міркування, за допомогою здогадки» (Пойя Д., 1957). Надзвичайно влучні підтвердження цьому знаходимо у П.В. Копніна (Копнин П.В., 1973).

Викладене вище дає підстави істотно змінити пануючий погляд на міф як вигадку, художній витвір і погодитися з тим, що у такій формі методом імагінативної (читай діалектичної) логіки об`єктивізувалися первісні уявлення, відчуття, осяяння пропершовитоки «проявленого», тобто нашого, світу. Знак (символ) був первинним засобом вираження певної інформації, а їхня система творила окремі сюжети як елементи міфологічного світогляду.

У світлі щораз новіших наукових уявлень про можливість започаткування живої речовини (біогенне сонячне випромінювання, біоінформаційні моделі польової теорії та інше) енергійно розмивається межа наукового і теологічного поглядів на виникнення і сутність життя, найнеймовірніші релігійні концепції знаходять наукове пояснення, а якщо культова практика й не пояснюється наукою, то реальність її часто залишається безсумнівно переконливою. У чань-буддизмі можливе споглядання, бачення людиною космічного першопочатку як «свого другого» аж до повного злиття мікрокосмосу людини з космічним універсумом. Традиційні психотренінги і відповідні медитації дають можливість людині виявити первісно започатковані у ній космічні першопочатки й підпорядкованість психофізичних процесів загальним космічним законам, що забезпечує людині у всіх відношеннях рівноправне членство у космічній тріаді «небо-земля-людина». При тому єдиним когнітивним процесом у системі чаньської психології, що адекватно відбиває реальність, є інтуїція. Мисленню, мовленню, понятійному сприйняттю та іншим вербальним процесам відводиться, щоправда, певна роль у досягненні сотеріологічної (soter (лат.) - той, що рятує, позбавляє чогось небажаного) мети буддизму, проте роль, безперечно, допоміжну.

За свідченням популярного на Заході вченого-біолога Л.Уотсона, йоги вважають, що життям керує змієвидна спіраль енергії, яка мандрує тілом вздовж лінії, позначеної життєвими центрами, або чакрами. За Л.Уотсоном все складніше сперечатись про те, що «відокремлення особистості, розуму, душі або іншої другої системи від тіла біологічно можливе. З гіпотетичної можливості злиття мікрокосмосу людини з космічним універсумом можна припустити подібність образу людини, її тілесної і польової структури з образом будови космосу загалом (Панов В.Г., 1992, с. 245). За сукупністю величезної кількості природничо-наукових відомостей, лише мізерною мірою фрагментарно й уривчасто викладених тут, можна говорити про вінець природи - Людину, творену за образом і подобою Божою. Творець-Бог є синонімом Природи, Гармонії, Порядку (А.Ейнштейн) як цілість і самість, що самозароджується і саморозвивається. Душа (психіка) людини є однією з підсистем (полів), що виявляється у розумі й перебуває у тілесному поєднанні в осяжній для людського уявлення польовій системі Сонця.

У процесі саморозвитку й переходу людини від відчуттів до понять, розумного відображення дійсності виникає нова психічна здатність, якій під силу створювати опосередковуючі розумово-наочні уявлення, образи завдяки емоційно насиченим актам інтуїтивного осяяння, здогаду, продуктивного уявлення, інсайту та інше. Через складну систему психофізіологічних чинників набутий досвід накопичується і передається у процесі філогенези історичного розвитку людини. Так поступово виформовується психічна і духовна сутність кожного індивіда - представника соціуму, як правило, виявляючись так чи інакше на кожному поколінному виткові часової спіралі. Доленосні явища, об`єкти, уявлення про навколишній світ поступово виформовують систему цінностей, життєві ідеали як уособлення Бога (Творця, Першопричини, Мудрості, Любові та ін.), Добра і Зла, Життя і Смерті, красивого і потворного. Психічна діяльність перебуває у гармонійній згоді з такими і подібними визначальними складниками духовного життя, вибудовуються правила, норми поведінки як основи звичаїв, звичаєво-обрядової культури.

З огляду на кінцеву мету наших дошукувань - спробу зрозуміти загадки міфологічних джерел поведінки окремої людини й етноспільноти (народу), що постійно перебувають у стані обміну і взаємовпливу, зупинимося на деяких ще малодосліджених закономірностях.

Насамперед, неусвідомлена підпорядкованість людини успадкованим настановленням, складникам соціального чуття, проявленого на практиці в етнокультурних стереотипах поведінки, найближчих і найзрозуміліших цілях, тобто у звичному способі життя. Така чуттєва близькість світу перебуває поза офіційними догматами чи директивними настановами. Як «божественне соціальне» воно камертонно чутливо торкається тієї «язичницької струни» у душі людини, що, як би не було неприємно слухати історику, ніколи повністю не переставала звучати в народі» (Мафессоли М., 1991).

При тому панування соціальності, за М.Марфессі, проявляється утаємничено. О.Донченко, спираючись на численні дослідження, розкриває складну природу соціальної психіки. Заслуговують, наприклад, особливої уваги зразки психічного несвідомого, своєрідні кліше, що перебувають у генетичному зв`язку з символами як найпервиннішими проявами другої сигнальної системи і з різних причин витіснені з функціональної масової свідомості і, відповідно, з мовного вжитку. Воно здатне за певних умов повернутися до символічного ряду життя суспільства. Водночас, зауважимо, що у процесі десимволізації певних об`єктів і явищ відбувається витіснення певних уявлень про самих себе (Донченко Е.А., 1994). Перетворення символа на беззмістовне кліше породжує порожні, позбавлені емоційного змісту знаки. Тайнопис великодніх писанок є для нас красивістю, але не образом, інформаційним кодом. Втрачено символічно-охоронне розуміння рушника і він витісняється до функцій «полотєнца» (втиральника). Диктат фігур і знаків з декоративними функціями, що втратили життєвий сенс, призводить до хибного, спотвореного уявлення людини і суспільства про самих себе, руйнує зворотні зв`язки.

Розуміння психічної природи несвідомого, особливо «колективного несвідомого», здатне істотно прислужитися для пояснення сучасних суспільних процесів, та й багатьох історичних колізій. За К.Юнгом (Юнг К.Г., 1991), «гармонійна взаємодія свідомого і несвідомого є головною умовою психічного здоров`я». Започатковане і сформоване вчення про «архетипи», згідно з яким несвідоме й свідоме є не різними системами, а різними проявами однієї системи. Колективне несвідоме не є індивідуальним надбанням, а проявом, подібно до біологічної, психічної спадковості, що визначає індивідуальний досвід і поведінку. «Архетипи» формуються в інстинктах і «людина не може позбавитися свого архетипічного фундаменту, не заплативши за це неврозом» (Юнг К.Г., 2002), оскільки той фундамент служить своєрідним психологічним захистом, творчим розумним принципом, що зв`язує окрему людину зі всім людством, природою і космосом, забезпечує проективні, прогностичні потреби людини. Під впливом природжених програм, універсальних зразків ідей, поглядів, переконань перебувають не лише елементарні поведінкові реакції типу безумовних рефлексів, а також наші сприйняття, мислення, уявлення, тобто схильність людини до поведінки певного зразка. Складна система таких знань, відомостей, проявлюваних у свідомості людини, побутує у своєрідній, притаманній певній етнічній спільності знаковій системі (символіці), яка складає ядро традиційної культури. Невідповідність «порядку знаків» у суспільстві й «порядку людини» призводить до зникнення самої людини (Юнг К.Г., 2002, с. 173), і навпаки - гармонія між ними є запорукою успішного розвитку людини і суспільства, розвиненої культури. Саме знаковий «символічний лад культури дає можливість через своє сутнісне поле об`єктивувати архетипічні структури свідомості» (Вознесенский А.А., 1985, с. 131).

Духовна культура як прояв психічної діяльності соціуму, етносу містить у собі своєрідну інформацію про поведінку людей та особливості стосунків між ними, про різноманітні способи сприйняття, перероблення і передавання інформації, на яких базуються поведінкові настанови. Такі опредмечені в елементах культури відомості з часом підлягають все «доброякіснішій» і адекватній науковій розшифровці (наприклад, колористичну гаму трипільських орнаментів чи українського малярства сьогодні можна розшифрувати з допомогою психологічних тестів кольорових значень і т.п.) (Божович Л.И., 1997, с. 87). Можна припустити, що у формуванні базових психокультурних матриць, підвалин етноспільнот первинними були інформаційні потоки, створені алогічним, ірраціональним, неопосередкованим способом сприйняття світу. «Ідеї зобов`язані надходженням чомусь більшому, величнішому, ніж окрема людина. Не ми їх робимо, а навпаки, ми зроблені ними» - переконує К.Г.Юнг (Юнг К.Г., 2002, с. 132). Можливо, тому ми приречені підпорядковуватися їм?

Застереження від неврозів в разі нехтування архетипами є лише делікатним попередженням. Якщо ж це відбувається у масовій свідомості, якщо культ свідомості пригнічує «колективне несвідоме», тоді воно вривається у вигляді архетипічних образів до свідомості у найпримітивніших формах і призводить до колективних психозів, найабсурдніших псевдопророцтв, масових нерегульованих рухів і навіть війн. К.Юнг стверджував, що сучасна йому соціально-політична криза спричинена вторгненням архетипів як моделей расової міфології нацистів (Юнг К.Г., 2002). Наївна модель «золотого віку» комунізму спрацювала у масовій зараціоналізованій свідомості як міфологічний архетип, що силою значно перевищує розум, розсудок людини.

Таким чином, сучасні міждисциплінарні підходи щодо пошуків обґрунтованих концепцій природи психічного наблизилися до створення моделі, яка може зняти антагоністичні протиріччя між науковим і теологічним тлумаченням проблеми. Новим у її тлумаченні є оперування поняттям поля як субстратом матерії, а не її властивістю чи атрибутом. Застосування різновидів діалектичної логіки (антиномічної, екзистенційної, парадоксальної і особливо імагінативної) дає можливість припускати тотожність «логіки міфу» та сучасної наукової логіки. Формалізована модель психічного уможливлює наведення містка між світом неусвідомленого та реальною соціопсихічною матрицею.