Дипломна робота

Відчуття як активний процес сприймання та обробки інформації

Зміст

Вступ

Розділ І Відчуття

1.1 Поняття про відчуття

1.2 Процес виникнення відчуттів

1.3 Види відчуттів

1.4 Загальні властивості відчуттів

Висновки до І розділу

Розділ ІІ Сприймання

2.1 Процес сприймання

2.2 Властивості сприймання

2.3 Процес обробки інформації

Висновки до ІІ розділу

Розділ ІІІ Діагностика індивідуальних особливостей відчуттів

і сприймання

3.1 Дослідження відчуттів і сприймання

3.2 Результати дослідження першого учня (вада зору)

3.3 Інтерпретація результатів дослідження другого учня

(вада слуху)

Висновки до ІІІ розділу

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Прогресивні зміни у національній освіті, насамперед, гуманізація навчально-виховного процесу зумовили незнаний досі попит на психологічні знання. Метою нової школи є формування та розвиток особистості учня з урахуванням його індивідуально-психологічних особливостей, здібностей, умінь [40, 4].

Тривалий час основні положення вітчизняної психологічної науки базувалися на одному з ідеологічних міфів про ідеальну людину майбутнього, її формування під впливом цілеспрямованих педагогічних прийомів. При цьому ігнорувалися індивідуальність, неповторність особистості, її внутрішній потенціал самотворення "Ідеальну людину" не сформує жоден інститут. При вихованні та розвиткові дітей, і зокрема учнів, потрібно покладатися на сферу пізнавально-психологічних процесів. Адже, пізнавальна діяльність завжди розпочинається з чуттєвого відображення світу у відчуттях та сприйманні.

Отже, актуальність і проблеми у навчанні дітей з частковим порушенням відчуттів зумовили вибір теми дипломної роботи "Відчуття як активний процес сприймання та обробки інформації".

Людина здійснює пізнавальну діяльність, бо вона активно ставить перед собою мету, намагається її досягти. Пізнання не є пасивним процесом, воно завжди поєднане з перетворенням пізнаного.

Об'єктом дослідження є процес активного розвитку відчуттів і сприймання.

Предмет дослідження - відчуття і сприймання, як активні психічні процеси.

Мета дослідження - вивчення розвитку відчуттів та їх місце в пізнавальній діяльності.

У відповідності з поставленою метою були визначені наступні завдання:

- розкрити поняття "відчуття" і "сприймання";

- визначити фізіологічний чинник пізнання;

- дослідити роль відчуттів і сприймання у обробці інформації;

- підготувати профілактичні завдання для розвитку сприймання;

- розробити план дослідження, окреслити спектр методів та методичних прийомів.

Методи дослідження: метод вивчення теоретичних джерел, метод бесіди, тестовий метод, метод спостереження.

Структура та обсяг дипломної роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел та додатків. Загалом дипломна робота займає 66 сторінок, а основний зміст роботи викладений на 59 сторінках. Список використаних джерел складає 51 позицію.

Розділ І Відчуття

1.1 Поняття про відчуття

Життєдіяльність людини відбувається у складному та мінливому середовищі, тому вона потребує вміння орієнтуватися в навколишніх умовах і пристосовувати до них свої дії. Знання про зовнішній і свій внутрішній світ людина набуває в ході чуттєвого та логічного пізнання дійсності за допомогою пізнавальних психічних процесів: відчуття, сприйняття, мислення, уяви. Пізнавальна діяльність завжди розпочинається з чуттєвого відображення світу у відчуттях та сприйманні.

Відчуття - відображення в мозку людини окремих властивостей, якостей предметів і явищ об'єктивної дійсності внаслідок їх безпосереднього впливу на аналізатори [33, 106].

Такими відображеннями об'єктивної дійсності в нашому мозку є відчуття світла, кольорів, музичних тонів, шумів, рівності, шершавості поверхні предмета, запахів, смаків, ваги предмета, рухів голови, спраги, голоду і т. д.

Відчуття виникають внаслідок дії матерії, що рухається на органи чуттів людини. Вони є первинною формою відображення об'єктивної дійсності в її мозку. Відчуття являють собою відправний пункт, початок "живого споглядання" людиною навколишнього світу. Відображаючи окремі властивості, особливості предметів і явищ об'єктивної реальності, вони дають нам перші відомості про них.

Відчуття мають велике значення у взаємодії людини і тварини з навколишнім середовищем. Відображаючи властивості предметів і явищ об'єктивної дійсності, вони орієнтують їх у цій дійсності і регулюють їх дії.

Відчуття є суб'єктивні образи об'єктивного світу. Вони визначаються тими об'єктами, які відображаються. Відображаючи ці об'єкти такими, якими вони є в дійсності, вони дають нам вірні знання про їх особливості. Відчуття залежать і від суб'єкта, що відчуває. Один і той же, наприклад, термічний подразник може відчуватися нами як тепло і як холод в залежності від температури нашої шкіри. Проте ця обставина не зменшує пізнавальної цінності відчуттів тому, що людина завжди спроможна відрізнити вірне від помилкового в процесі відображення дійсності. Критерієм істинності наших відчуттів, як і всякого відображення об'єктивної реальності, є суспільна практика, а найперше - психічне здоров'я.

1.2 Процес виникнення відчуттів

Необхідною умовою відчуття є безпосередня дія об'єктивного подразника на аналізатор, пристосованого до його сприйняття. Без цього виникнення відчуття неможливе. Відчуття виникає як відповідь, реакція нервової системи на той чи інший об'єктивний подразник. За своїм походженням воно, як і кожне психічне явище має рефлекторний характер.

Предмети і явища об'єктивної дійсності впливають на периферичні частини аналізаторів через різні види властивої їм енергії (світлової, механічної, хімічної та ін.). в процесі розвитку живих істот різні аналізатори пристосувалися до сприйняття певних видів енергії (зоровий - слухової, слуховий - звукових коливань та ін.), які в звичайних умовах збуджують їх і викликають відповідну дію. В периферичних частинах аналізаторів утворилися спеціальні органи, які допомагають організмові виділяти різні особливості діючих на нього подразників. Так, зоровий аналізатор диферен-ціює особливості оптичних подразників, слуховий - акустичних і т. д.

Кожен аналізатор, за Павловим, складається з трьох частин:

а) периферичного його початку, що зветься органом чуття;

б) мозкового його кінця у великих півкулях;

в) провідного шляху, що з'єднує периферичну частину аналізаторів з центральною.

Мозковий кінець аналізатора складається з ядерної частини, клітини якої мають чітку локалізацію, і розсіяних клітин, локалізованих у різноманітних місцях кори. Павлов зазначає, що ядро мозкового кінця аналізатора виконує функцію тонкого аналізу та синтезу, наприклад, диференціює звуки за висотою. Розсіяна ж його частина зв'язана з функцією грубого аналізу, наприклад, вирізненням музичних звуків і шумів.

Периферичні кінці аналізаторів, або органи чуття називаються рецепторами (від лат. receptor - приймач). Залежно від того, як подразнюються рецептори, їх поділяють на дві групи: контактні і дистантні. Контактні рецептори збуджуються при безпосередньому контакті з діючими на них об'єктами. Такими є, наприклад, шкірний, смаковий рецептори, які дають відчуття при прямому стиканні з об'єктивними подразниками. Дистантні рецептори збуджуються на певній дистанції від відповідних їм об'єктів: за їх допомогою ми відображаємо властивості навколишніх явищ і предметів на віддалі. До них належать око, вухо, орган нюху.

Дистантні рецептори мають більше пізнавальне і пристосоване значення, ніж контактні, саме тому, що вони у своїй роботі не вимагають прямого стикання з діючим подразникам. У філогенетичному відношенні контактні рецептори є більш давніми. Дискантні рецептори являють собою продукт дальшого розвитку контактних рецепторів (чуттєвої поверхні шкіри).

Наведений поділ рецепторів має умовний характер. Деякі рецептори збуджуються як при безпосередньому контакті з об'єктом, так і на віддалі (напр., шкіра - термічним подразником). Кінець-кінцем всяке відчуття виникає внаслідок безпосереднього впливу енергії подразника на рецептор, зокрема й тоді, коли джерело цієї енергії знаходиться на віддалі.

В залежності від того, де знаходяться джерела подразників, що збуджують рецептори, останні поділяються на три групи:

Ш а) екстерорецептори;

Ш б) інтерорецептори;

Ш В) пропріорецептори.

Екстерорецептори (від лат. exterіor - зовнішній) служать для відображення зовнішніх подразників, тобто таких, які перебувають за межами нашого тіла. До них належать вухо, око, шкіра, органи смаку, нюху.

Інтерорецептори (від лат. intra - всередині) служать для сприймання внутрішніх подразників, що діють в нашому тілі. До інтерорецепторів належать нервові закінчення в стінках шлунка, в слизовій оболонці стравоходу та інших внутрішніх органах.

Пропріорецептори (від лат. proprius - власний) - це рецептори, розміщені в рухових апаратах нашого організму. За їх допомогою ми відчуваємо власні рухи. До них належать також органи відчування положення нашого тіла, зокрема голови, в просторі [19, 249].

Під час дії на рецептор відповідного до нього подразника енергія останнього перетворюється в нервовий процес - збудження. Павлов називав рецептори трансформаторами, кожен з яких перетворює на нервовий процес лише певну енергію, а саме енергію того подразника, до сприйняття якого він пристосований. Виникле збудження йде по провідних (доцентрових, аферентних) шляхах до коркових клітин аналізатора. Рецептор може функціонувати, лише будучи зв'язаним з мозковим кінцем аналізатора. Він є органом мозку, винесеним назовні.

Коли збудження доходить до коркових клітин аналізатора, виникає відповідь організму на подразнення. Ми відчуваємо світло, звук, запах чи інші якості подразників.

Початковий аналіз особливостей подразників має місце уже в периферичній частині аналізатора - органі чуття. Але він має симентарний характер. Складний аналіз здійснюється мозковими кінцями аналізаторів, які виділяють, наприклад, такі особливості подразників, як кольори, тони різної висоти тощо. Важливу роль у цій аналітичній їх функції відіграє дифиренціональне гальмування.

На перших порах відчуття виникає як складовий момент безумовного рефлексу. На це вказував ще Сечєнов, зазначаючи, що "подразнення, яке викликає рух, може викликати разом з тим і певні відчуття", що останні виникають і в руках мимовільного характеру. Разом з тим Сечєнов відмічав, що в тих випадках, коли вищі органи чуттів служать людині виключно як засоби розумового спілкування її з зовнішнім світом, діяльність їх може не виявлятися в руховій сфері.

Відчуття, що включаються в безумовні рефлекси, що мають пристосоване значення тому, що з ними пов'язане задоволення важливих біологічних потреб людини. Так, відчуття болю зв'язане зі захисним рефлексом, відчуття голоду, спраги, ситості - з задоволенням потреби організму в їжі і питві тощо.

Експериментальними дослідженнями (О. І. Долін, С. В. Кравцов) встановлено, що сила відчуття може змінюватися в той чи інший бік під впливом індиферентного подразника, який багато разів поєднувався з безумовним подразником, тобто умовно рефлекторним шляхом. Збільшуючи, наприклад, зорову чутливість за допомогою холодних обтирань потилиці, експериментатори добивалися аналогічного ефекту за допомогою інших індиферентних подразників звуку, запаху, словесного подразника і т.д., які неодноразово приєднувалися з холодом. Подібні рефлекси одержали назву сенсорних (від лат. sensus - відчуття) умовних рефлексів. Вони виникають досить швидко, інколи після трьох-чотирьох підкріплень, і можуть триматися дуже довго, до двадцяти і більше днів [33, 110].

Сенсорні умовні рефлекси мають позитивне значення, сприяючи підвищенню чутливості органів чуття (сенсибілізації), які беруть головну участь в тій чи іншій діяльності.

1.3 Види відчуттів

Відчуття людини дуже різноманітні. Вони є відображенням різноманітності властивостей предметів і явищ об'єктивної дійсності. Щоб краще розібратися у цій різноманітності наших відчуттів, їх треба поділити на види, класифікувати.

Відчуття поділяються на групи і види залежно від подразників, які їх викликають, і тих аналізаторів, які пристосовані до їх сприйняття. Відповідно до цього їх можна поділити передусім на три групи: інтероцептивні, проріоцептивні та екстероцептивні.

Інтероцептивні (від лат. interior -- внутрішній) відчуття відображають стан внутрішнього середовища організму. Це досягається за рахунок рецепторів, розміщених на стінках шлунку і кишечнику, серцево-судинної і кровоносної систем. Ці відчуття сигналізують про стан обмінних процесів, роботу внутрішніх органів, стан організму в цілому. Збудження, що йдуть від рецепторів, обробляються в ядрах підкіркових утворень та в центрах стародавньої (лімбічної) кори. Отже, мозкові представництва цього виду відчуттів локалізуються у нервових структурах, сформованих ще на початкових стадіях еволюції організму. Це пояснює, чому інтероцептивні відчуття важко усвідомити і диференціювати: часто це відчуття нечітко локалізованого болю, дискомфорту, напруження, неспокою, погіршеного самопочуття. Звідси ж випливає щільний зв'язок цих відчуттів з емоціями: центри останніх також розташовані в лімбічній корі.

Пропріоцептивні (від лат. proprius -- власний, особливий) відчуття відображають положення тіла людини в просторі. Відповідні рецептори містяться в м'язах і суглобах, а збудження від них передається в тім'яну ділянку кори правої і лівої півкуль. На підставі отримуваної у такий спосіб інформації будується схема тіла -- сукупність відчуттів, що становлять уявлення людини про форму її тіла у конкретний момент. До цього ж виду належать також відчуття рівноваги. У цьому випадку рецептори розташовуються у напівкруглих каналах внутрішнього вуха і сигналізують про зміни положення голови в просторі. В цілому пропріоцептивні, як і інтероцептивні, відчуття -- необхідна передумова практичних контактів людини зі світом.

Екстероцептивні (від лат. exter -- зовнішній) відчуття мають своїм
об'єктом властивості зовнішнього середовища. Вони поділяються на контактні і дискантні.

У межах кожної з цих груп відчуття поділяються на види залежно від аналізаторів і адекватних (відповідних) їм подразників.

Адекватними називаються ті подразники, до сприйняття яких даний орган пристосований і які в звичайних умовах його збуджують (наприклад, світло - для ока, звукові коливання - для вуха).

Неадекватними (невідповідними) подразниками є ті агенти, до сприйняття яких орган не пристосований і які, звичайно, його не збуджують (наприклад, світло - для вуха, механічна дія - для ока і т. д.).

До екстероцептивних відчуттів належать: зорові, слухові, нюхові, смакові, дотикові (тактильні), термічні та больові відчуття.

До проріоцептивних належать: кінетичні та статичні відчуття.

Зорові відчуття мають дуже велике значення у взаємодії людини зі зовнішнім світом. Відображаючи властивості незліченної кількості його предметів і явищ на різній, часто значній віддалі, вони відіграють дуже важливу роль в її діяльності, в пізнанні нею світу, в її психічному житті. Кількість вражень, які отримала людина через зорові відчуття, збільшується в багато разів у зв'язку з рухами очей, поворотами голови. Фізичною причиною зорових відчуттів є електромагнітні коливання, які поширюються зі швидкістю до 300 000 км/сек. Вони мають періодичний характер і різняться між собою за кількістю коливань в одиницю часу або за довжиною хвилі. Тільки невелика частина електромагнітних коливань, діючи на зоровий аналізатор, викликає відчуття. Одержання і перетворення світлової енергії на нервовий імпульс здійснюється фоторецепторами - колбочками і паличками. До зорових відчуттів ми відносимо відчуття світла і кольору.

Зір - це біологічний процес, що обумовлює сприйняття форми, розмірів, кольору предметів, що оточують нас, орієнтування серед них. Воно можливе завдяки функції зорового аналізатора, до складу якого входить сприймаючий апарат - око. Функція зору не тільки в сприйнятті світлового проміння. Ним ми користуємося для оцінки відстані, об'ємності предметів, наочного сприйняття навколишньої дійсності.

В даний час зі всіх органів чуття у людини найбільше навантаження падає на органи зору. Це обумовлено читанням, письмом, переглядом телепередач і інших видів отримання інформації і роботи.

Орган зору складається з очного яблука і допоміжного апарату, розташованих в очній ямці - поглибленні кісток лицьового черепа. Очне яблуко має вид кулястого тіла і складається з трьох оболонок: зовнішньої - фіброзної, середньої - судинної і внутрішньої - сітчастої.

Слухові відчуття також мають дуже велике значення в житті. Відображаючи велику різноманітність властивостей звучних предметів і явищ, вони допомагають людині правильно орієнтуватися в навколишньому середовищі і регулювати свої дії. Важливість слухових відчуттів у житті й діяльності людини особливо зростає завдяки їх безпосередньому зв'язку з мовою, а також з піснями і музикою.

Слух - вид чутливості, обумовлюючий сприйняття звукових коливань. Його значення неоцінимо в психічному розвитку повноцінної особи. Завдяки слуху пізнається звукова частина навколишньої дійсності, пізнаються звуки природи. Без звуку неможливі звукові мовні спілкування між людьми, людьми і тваринами, між людьми і природою, без нього не могли з'явитися і музичні твори.

Гострота слуху в людей не однакова у одних мінімальна, у інших підвищена. Бувають люди з абсолютним слухом, вони здатні узнавати по пам'яті висоту заданого тону. Музичний слух дозволяє точно визначати інтервали між звуками різної висоти, узнавати мелодії. Індивідууми з музичним слухом при виконанні музичних творів відрізняються відчуттям ритму, уміють точно повторити заданий тон, музичну фразу.

Користуючись слухом, люди в змозі визначати напрям звуку і по ньому - його джерело. Ця властивість дозволяє орієнтуватися в просторі, на місцевості, розрізняти той, що говорить серед декількох інших. Слух разом з іншими видами чутливості (зором) попереджає про небезпеки, що виникають під час праці, перебування на вулиці, серед природи. В цілому слух, як і зір, робить життя людини духовно багатим.

Слухові відчуття викликаються звуковими об'єктами, які діють на слуховий аналізатор на віддалі через коливання повітря або звукові хвилі. Досягаючи органу слуху, вони його збуджують, внаслідок чого виникають слухові відчуття. До слухових відчуттів належать відчуття шумів і тонів або музичних звуків. Відчуття шумів викликається неперіодичними повітряними коливаннями. Відчуття тонів, навпаки, зумовлюється періодичними повітряними хвилями. Слухові відчуття мають велике значення в усній мові. В процесі оволодіння мовою і користування нею у людини виробляється фонематичний слух, тобто чутливість до звуків мови, і у людини вона виробляється з дитинства. В основі дуже тонкої диференціації звуків мови лежить утворення тимчасових зв'язків, умовних рефлексів, які, правильно відображаючи діючі акустичні подразники, одержують "ділове підкріплення" і таким чином набувають значної міцності. Відмінність між звуками різних мов дуже невелика, проте людина проявляє досить велику чутливість до їх особливостей, оволодіваючи ними з раннього віку. Так, наприклад, в російській і українській мовах приголосні звуки можуть вимовлятися твердо і м'яко, і від цього часто залежить значення слова. Для чужоземця, що не володіє цими мовами, таке диференціювання ставить великі труднощі.

У житті людини нюхові відчуття не мають такого значення як зорові і слухові. Їх роль полягає передусім у тому, що вони сигналізують людині про свіжість їжі, чистоту повітря. Однак у тих випадках, коли вони стимулюються умовами, професійною діяльністю людини і відповідно тренуються, вони досягають у неї значної досконалості (наприклад, у дегустаторів, пожежників, робітників парфумерних фабрик і т. д.). значного розвитку досягають вони у сліпих і сліпоглухонімих людей. Нюхові відчуття викликаються пахучими речовинами. Діючи в газоподібному стані на нюховий аналізатор, ці речовини викликають відчуття запахів. Не всі об'єкти мають ці властивості, що залежить від їх хімічного складу. Нюховий аналізатор людини відчуває велику кількість різноманітних запахів. Визначаються вони хімічною природою тих речовин, які є їх джерелом. Запахи відповідно до їх об'єкта: запах троянди, чаю, бензину…

Нюх - процес сприйняття запахів речовин. Елементи, що сприймають запахи речовин, розташовані в слизистій оболонці верхньої і частково середньої носових раковин. Ці елементи представлені нюховими клітками, рецепторами. Рецепторні клітки мають короткі (15-20 мкм) периферичні відростки і довгі центральні. Тіла цих кліток знаходяться в товщі слизистою, поверхня якої складає 240-500 мм². Нюхові рецептори складають орган хімічного відчуття. У людини їх близько 40 млн., а у собак, наприклад, у багато разів більше (близько 225 млн.). Цим пояснюються високі здібності собак уловлювати запахи.

Периферичні відростки нюхових кліток закінчуються булавоподібними потовщеннями. Ці потовщення на своїй вершині містять 10-12 загострених волосків, що складаються з 9 пар ниток. Нюхові волоски є своєрідними антенами, що активно взаємодіють з молекулами пахучих речовин.

Вважається, що молекули пахучих речовин осідають на поверхні слизистої носових раковин і розчиняються у секреті залоз, які теж розташовані в слизистій носа. Розчинені таким чином речовини дратують нюхові волоски і булавоподібні потовщення. Звідси імпульси поступають по нюхових нервах в центри нюху головного мозку, розташовані в проміжному мозку і корі. Там формується відчуття запаху речовин, що вдихаються.

Нюхові відчуття дуже часто поєднуються з іншими відчуттями - смаковими, тактильними, температурними і т. д. Вони набувають тоді складного характеру. Зв'язок нюхового відчуття з іншими відчуттями може носити умовно-рефлекторний характер. Так, вигляд троянди може посилювати в нас відчуття її запаху.

У нюхових відчуттях спостерігається і явище їх змішування. Пахучі речовини, змішані в певній пропорції, дають відчуття нового запаху. Ця їх властивість широкого використовується в парфумерній практиці.

Смакові відчуття дуже тісно пов'язані з нюховими. Їх з'єднує спільна роль у процесах харчування. Звідси і анатомічне сусідство їх органів: периферичні кінці смакового і нюхового аналізаторів знаходяться поруч і з'єднуються один з одним. Смакові відчуття викликаються хімічними подразниками в рідкому стані. Рідкі або розчинені в слині, яка виділяється слинними залозами в порожнині рота, речовини діють на смаковий аналізатор і викликають відчуття смаку. Діючи на чутливі клітини, подразник викликає їх збудження, яке по провідному шляху передається до великих півкуль головного мозку. Ядерна частина мозкового кінця смакового аналізатора лежить по сусідству з ядрами мозкового кінця нюхового аналізатора - в амоновому розі.

Смак - процес сприйняття смакових властивостей речовин, що потрапляють на рецептори слизистої мови і порожнини рота.

Сприйняття смаку обумовлене смаковими сосочками з нирками, розташованими в слизистій ротової порожнини. У дітей, а іноді і у дорослих смакові нирки знаходяться на губах, надгортаннику і навіть на голосових зв'язках. Смакових нирок у людини близько 2 тис. Вони мають напівкруглу форму і складаються з подовжених, щільно прилеглих один до одного смакових і опорних кліток. На одному з кінців кліток є 40-50 якнайтонших ворсинок. На поверхні смакових кліток починаються нервові волокна. Вважають, що речовини їжі осідають на поверхні ворсинок смакових кліток і викликають їх роздратування. Збудження із смакових рецепторів цибулин передається через волокна язичного нерва в міст і довгастий мозок, а звідти - до зорових горбів і кори великого мозку. Там формується сприйняття у вигляді різних смакових відчуттів. Вся ця система складає аналізатор смаку. Він здійснює аналіз смакових якостей харчових речовин.

Чутливість рецепторів неоднакова по всій поверхні язика. Так, найбільша чутливість до солодкого - на кінчику язика, до гіркого - на корінні, до кислого - на краях, до солоного - на кінчику і краях. Дотик виникає при роздратуванні рецепторів шкіри, слизистих оболонок. Як подразники виступають дотики, тиск, тепло або холод, інші дії. Користуючись дотиком, ми можемо визначати такі фізичні властивості предметів, як форма, твердість - м'якість, гладкість - шорсткість, тепло - холод і похідні від них. Больові відчуття можна розглядати як одну з форм дотику.

До смакових відчуттів належать відчуття солодкого, гіркого, солоного і кислого. Інші смаки становлять результат суміші цих основних смаків або включають в себе елементи нюхових, температурних, тактильних відчуттів (наприклад, смак м'яти, морозива, лимонаду). Характер смакового відчуття визначається хімічною структурою об'єктивного подразника. Так, відчуття кислого смаку викликають, звичайно, кислоти солоного - солі.

Дотикові (тактильні) відчуття виникають внаслідок дії механічних подразників на поверхню шкіри. Вони належать до групи шкірних відчуттів. Необхідною умовою їх виникнення є контакт з об'єктивним подразником, тиснення на шкіру, яке викликає її деформацію. Периферичного тактильного аналізатора є нервові закінчення в шкіри з різного роду утвореннями. Останні з'єднуються з мозковою частиною аналізатора за допомогою провідного шляху, який проходить через спинний мозок, стовбур головного мозку, зоровий бугор в кору великого мозку.

Нервовий механізм дотику наступний. Збудження, що виникає в нервових рецепторах, поступає по доцентрових волокнах нервів в кору великого мозку у області задньої центральної звивини, де розташована зона шкірно-м'язового відчуття. Слід зазначити, що перш, ніж воно потрапляє в кору, проходить через розташовані нижче відділи головного мозку. У центральній нервовій системі формується відчуття, зване дотиком. Складається уявлення про відчутний об'єкт.

Вся система, що включає нервові рецептори шкіри, нервові волокна і центри головного мозку, де відбувається прийом, аналіз і синтез поступаючих збуджень, складає шкірний аналізатор. Його порушення в будь якій частині приводять до розладу дотику.

Значення дотику в житті людини значно менше, ніж зору, слуху. Проте у разі втрати зору воно дає можливість людині обходитися без нього, кінцево в далеко не повній мірі.

Тактильні відчуття - це відчуття доторку і тиску. У взаємодії людини з навколишнім середовищем вони відіграють велику роль, оскільки сигналізують про присутність того чи іншого подразника, який стикається з поверхнею тіла. Життєва роль тактильних відчуттів особливо зростає у людей, позбавлених зору. Користуючись дотиком, який має для них дуже важливе значення і знаходить усі можливості свого вдосконалення, вони навчаються читати руками (за допомогою спеціального шрифту Брайля), розпізнавати розміри, форми предметів тощо.

Температурні відчуття або термічні - це відчуття холоду і тепла. Вони відіграють велику роль у взаємодії організму з середовищем. Сигналізуючи про зміни температури середовища, про небезпеку охолодження організму чи його перегрівання, вони допомагають організму регулювати тепловий обмін між ним і середовищем. Температурні відчуття дають людині перші відомості про термічні властивості навколишніх предметів і явищ.

Як уже зазначалось, характер температурних відчуттів залежить від природи діючого подразника. Температура, нижча від температури шкіри, викликає відчуття холоду, а вища - відчуття тепла.

До шкірних відчуттів належать і больові відчуття. Їх зв'язок зі шкірним сигналізатором пояснюється тим, що зовнішні покриви тіла зазнають в першу чергу впливу всяких шкідливих подразників, що створюють загрозу для життєдіяльності організму. Внутрішні органи (деякі з них не позбавлені больової чутливості) добре захищені, тому не зазнають в такій мірі всяких шкідливих впливів, що створюють перешкоди для їх нормальної діяльності. Больові відчуття визначаються властивостями діючого об'єктивного подразника. Останній викликає збудження периферичних закінчень нервових волокон через спинний мозок до головного мозку, внаслідок чого ми відчуваємо біль. Больові відчуття зумовлюються дією різноманітних за своєю природою подразників (механічних, термічних, хімічних, електричних тощо), які спричиняються до пошкодження, руйнування тканини організму. Вони є складовим моментом захисних рефлексів на подразники, що загрожують життю і діяльності організму. Тим самим вони мають велике пристосувальне значення. Сигналізуючи про небезпеку для організму, вони спонукають його до захисних рухів.

Органічні відчуття - це відчуття, пов'язані з діяльністю внутрішніх органів. До них належать відчуття голоду, спраги, ситості, нудоти, змін у діяльності серця, легенів тощо. Вони сигналізують про стан наших внутрішніх органів, про зміни у внутрішньому середовищі, про хід задоволення наших органічних потреб. Всі внутрішні органи мають свої рецептори і провідні шляхи, що зв'язують їх з великими півкулями головного мозку. Часто всі органічні відчуття зливаються в одне загальне відчуття, яке називають самопочуттям людини. У здорової людини, - казав Сеченов, це - "валове почуття загального доброго стану", а у хворої - "почуття загального нездужання".

Кінестетичними або руховими відчуттями (від грец. "кінезіс" - рух і "айстезіс"- відчуття) називають відчуття рухів і положення частин власного тіла. Вони мають важливе значення в підтриманні м'язового тонусу, координації рухів, в утворенні рухових навичок і пізнанні різних предметів зовнішнього світу.

Кінестетичні відчуття викликаються скороченням і розслабленням м'язів, розтягуванням зв'язок, тертям суглобів. Таким чином, подразнення тут має механічний характер. Периферична частина кінестетичного (рухового) аналізатора являє собою ряд вільних нервових закінчень, кінцевих утворень, розміщених в суглобово-м'язовому апараті. Кінестетичні відчуття, як і органічні, характеризуються деякою неясністю (Сечєнов). Однак в поєднанні з іншими відчуттями вони набувають певної визначеності і диференційованості. Поєднуючись із зоровими відчуттями, вони набувають важливого значення у пізнанні людиною просторових властивостей речей. Кінестетичні відчуття поєднуються з тактильними. Це їх поєднання має назву дотику.

Кінестетичні відчуття зв'язані з статичними відчуттями. Під статичними відчуттями розуміють відчуття статики тіла, його рівноваги положення тіла в просторі. Ці відчуття мають життєво важливе значення для організму. Задоволення його найнеобхідніших потреб стає неможливим, якщо порушується нормальне положення в просторі. Тому сигнали, що йдуть з статичного рецептора до великих півкуль головного мозку, спричиняють реакції нервової системи, які забезпечують збереження рівноваги організму. Периферичним кінцем статичного аналізатора є отолітовий прилад і півколові канали, розміщені у внутрішньому вусі.

Рівновага організму регулюється рефлекторно. Водночас ми відчуваємо зміни в положенні нашого організму. Статичні відчуття беруть певну участь у пізнанні людиною просторових відношень. Вони виступають тут в єдності зі зоровими, руховими та іншими відчуттями. Порешена статична чутливість позначається на підтриманні нею рівноваги тіла, хоч може компенсуватися іншими аналізаторами.

1.4 Загальні властивості відчуттів

Розглянувши окремі види відчуттів, ми можемо тепер охарактеризувати їх загальні властивості, притаманні всім відчуттям, незалежно від того, якими подразниками вони зумовлюються і при участі яких аналізаторів вони виникають.

Такими властивостями є якість, інтенсивність, тривалість і просторова локалізація.

Якість - це основна властивість відчуття, що відрізняє його від інших відчуттів. Якісно відрізняються відчуття одного виду від іншого, а також різні відчуття в межах одного й того ж виду. Прикладами якостей відчуття є різні кольорові тони і відтінки, звуки різної висоти, різні запахи, смаки і т. д. Як було показано раніше, якість кожного відчуття визначається якістю, властивістю того об'єкта, який його викликає. Водночас відчуття залежить і від суб'єкта, що відчуває, від його мозку, його аналізаторів.

Тривалість відчуттів залежить від часу, протягом якого сенсорний образ не змінює своєї якості. При цьому відчуття виникають не відразу після початку дії подразника, а через деякий період, який називається латентним (лат. latentis -- прихований). Він залежить, насамперед, від спеціалізації аналізатора. Так, відповідь на світловий подразник центральної частини сітківки настає через 0,16 -- 0,18 с; на слуховий -- через 0,14 -- 0,16; на шкірний електроподразник -- через 0,10 -- 0,12; на тепловий контактний -- через 0,50 -- 0,80; на нюховий (дія пари деревно-стружкових плит) -- через 0,90 -- 1,00 с. Відмінності в часі пояснюються, очевидно, будовою рецептора та особливостями роботи відповідного аналізатора, зокрема швидкістю проходження збудження аферентними та еферентними нервами.

Після припинення дії подразника нервова система, в силу притаманної їй інерційності, протягом певного часу зберігає слід від збудження

Тому відчуття не тільки не виникають, а й так само не зникають раптово.

У зоровому аналізаторі це явище виступає у формі послідовного образу, який може бути позитивний або ж негативний. Перший за силою світла та кольоровим тлом відповідає сенсорному образу, другий змінює свої характеристики. Якщо подивитися на засвічену електричну лампочку, а потім заплющити очі, то те відчуття світла, яке матиме місце, є прикладом позитивного послідовного образу. Якщо ж після цього розплющити очі і перевести їх на білу стіну, то можна побачити білу пляму на темному тлі. Це негативний послідовний образ. При кольорових подразниках він формується шляхом переходу основного кольору у додатковий. Послідовні образи супроводжують також роботу інших аналізаторів, але виявляються не так очевидно, як у зоровому.

Просторова локалізація відчуттів -- відтворення у відчуттях місцезнаходження діючого подразника. Це вже неодноразово згадуваний психо-фізіологічний парадокс: властивість, дана у відчуттях, належить до предмета, а не до рецептора. Відбувається це завдяки рухам, які відтворюють просторово-часові характеристики подразників. Тобто, як випливає з рефлекторної теорії, рухи будують сенсорний образ властивостей предмета там, де цей предмет дійсно розташований. Тому локалізація, наприклад, дистантних відчуттів вказує місце подразника у просторі, контактних -- місце його безпосередньої дії на певну ділянку шкіри.

Тобто відчуття мають предметну віднесеність, їх джерело бачиться людині в середовищі (у тому числі і п середовищі її організму), а не в органах чуття.

Інтенсивність (від лат. intensio -- напруження) відчуттів -- кількісна характеристика ступеня яскравості, виразності відображення людиною властивостей предметів і явищ. Вона залежить від сили діючого подразника, стану аналізатора, його місця в сенсорній організації людини. Цей бік відчуттів досліджує психофізика, на підставі даних якої можна кількісно описати закономірності виникнення, розвитку і функціонування відчуттів.

Предметом таких досліджень є передусім чутливість -- здатність аналізатора певним чином реагувати на появу подразника і зміну його фізичних параметрів. Так були встановлені пороги відчуттів -- величини подразників, що викликають або змінюють сенсорний образ певної якості. При цьому мінімальна величина подразника дістала назву нижнього абсолютного (від лат. absolutus -- необмежений, безумовний), а максимальна, за межами якої подразник втрачає свою якість і стає больовим. -- верхнього абсолютного порогу відчуттів. Виявлено також диференціальні (віл лат. differens -- відмінність) пороги, які характеризуються мінімальним приростом величини подразника, супроводжуваним ледь помітним посиленням або послабленням відчуттів.

Чутливість аналізатора залежить від явищ, які проливають додаткове світло на закономірності протікання відчуттів. Такими є: адаптація, взаємодія, сенсибілізація і синестезія.

Адаптація (від лат. adapto -- пристосовую) -- зміна чутливості аналізатора в бік її зниження або підвищення під впливом постійно діючого подразника. На прикладі зорових відчуттів це явище спостерігається у випадках поліпшення зору в темряві і погіршення при сильному освітленні. При цьому діапазон зміни зорової чутливості надзвичайно великий (понад 200 порядків). Здебільшого це досягається за рахунок автоматичної зміни просвіту зіниці ока. Значну роль відіграють також хімічні і нейрофізіологічні процеси, що відбуваються головним чином у рецепторах. Переважно периферичну природу має й адаптація інших аналізаторів, бо її час також великою мірою залежить від спеціалізації рецептора. Так, для адаптації зору треба близько 30 хв, нюху -- 1-2 хв, слуху -- всього 15 с. Ці відмінності, як і механізм адаптації в цілому, можна пояснити біологічною доцільністю пристосування рецептора до дії відносно постійних і специфічних чинників середовища. Рецептор начебто налаштовується на дію фізичних характеристик подразника, що забезпечує адекватну відповідь організму на нього.

Взаємодія -- зміна чутливості одного аналізатора під впливом стану іншого. Це наслідок сенсорної організації людини, в якій робота однієї аналізаторної системи позначається на роботі іншої. Так, відомо, що звуки певної частоти можуть загострювати чи притуплювати зорову чутливість; що приємні запахи, як правило, знижують нижній абсолютний поріг зорового аналізатора, а неприємні підвищують; що слабке світло підсилює слухові відчуття, а сильне -- погіршує. Ці ефекти мають місце не лише при дії порогових, а й підпорогових подразників: опромінення шкіри ультра-фіолетовими променями супроводжується зниженням зорової чутливості. Вони ж свідчать про центральну природу процесів взаємодії аналізаторів, імовірно, це відбувається на рівні верхніх відділів стовбура і зорового горба, де зближуються волокна, які несуть збудження від різних органів чуттів.

Сенсибілізація (від лат. sensibilis -- чутливий) -- підвищення чутливості аналізатора під час дії специфічних або неспецифічних подразників. На відміну від підвищення чутливості внаслідок адаптації, яка має периферичну природу, сенсибілізація найчастіше є прямим наслідком посилення збудливості центральних відділів аналізаторів. Причинами такого посилення можуть бути зміни у роботі залоз внутрішньої секреції (наприклад, у жінок при вагітності), вплив на аналізатор попереднього подразника (наприклад, при дії короткочасного світла на око), стан очікування людиною значущого для неї подразника (наприклад, очікування оператором на появу потрібного сигналу). В усіх цих випадках спостерігається тимчасове зниження нижнього абсолютного порогу відчуттів. Триваліші зміни настають внаслідок систематичних вправ, яких часто потребує певна професійна діяльність. Це відома гострота зору в мисливців, дотику в шліфувальників, висока чутливість нюху і смаку в дегустаторів.

Випадком сенсибілізації може бути підвищення чутливості внаслідок компенсації -- посилення роботи одного аналізатора за відсутності іншого. Саме тому в сліпих дуже розвинений слух, у глухих -- зір, у сліпоглухонімих -- дотик. Сенсибілізація виявляє себе також в результаті дії підпорогових, неспецифічних подразників. Встановлено, наприклад, що залежно від місця подразнення шкіри фокусований ультразвук спричинює дотикові, больові відчуття, відчуття вібрації, тепла, холоду, лоскотання, свербежу.

Синестезія (від гр. -- одночасне відчуття) -- пере-несення якості одного відчуття на інше, внаслідок чого до відчуття, специфічного для того чи того аналізатора, додається відчуття, неспецифічне для нього. У невеликої кількості людей синестезія виявляється у вигляді «кольорового слуху», при якому звук, поряд зі слуховими відчуттями, викликає й зорові. В техніці це явище прагнуть використати, створюючи світломузичні установки. У частини людей синестезія виявляється в «холодних» або «теплих» відчуттях певного кольору. При цьому жовтогарячий колір здається теплим, а синьо-зелений -- холодним. Подібним чином пов'язані відчуття звуку і світла. Дослідження довели, що запахи речовин, молекули яких містять більшу кількість атомів вуглецю, співвідносяться з темнішими відтінками, а з малою кількістю таких атомів -- зі світлими. Очевидно, синестезія є виявом своєрідної сенсорної організації людини.

Психофізичні дослідження чутливості аналізаторів засвідчили зумовленість відчуттів дією фізіологічних процесів організму. Однак ця обставина не повинна затіняти дійсної природи і життєвого призначення відчуттів. Починаючи з виникнення у філогенезі у вигляді стадії елементарної сенсорної психіки, вони опосередковують активне ставлення організму по навколишнього середовища. Як образ окремих властивостей середовища, відчуття орієнтують відносно них організм і забезпечують його життя. В процесі еволюції і відповідного ускладнення діяльності, яка дедалі більше підпорядковується умовам життя, цей образ збагачується: несе в собі ширше коло властивостей предметів і явищ довкілля. У подальшому над відчуттями надбудовуються складніші форми психічного відображення дійсності.

В онтогенезі відчуття також опосередковують діяльність, орієнтують індивіда у властивостях безпосереднього оточення. Проте це вже не лише природне середовище, а й світ культури. Об'єкти природи отримують у ньому світі нові різноманітні властивості, що позначаються. Тому відчуття індивіда вдосконалюються в процесі освоєння ним продуктів матеріальної і духовної культури. В такий спосіб він дедалі повніше відображає притаманні їм властивості -- відчуває їх. Причому, чим більше властивостей предметів і явищ свого оточення відчуває індивід, тим повніше він це оточення відображає Збагачуючи сенсорний образ, він поглиблює образ світу.

Е.-Б. Кондільяк правомірно вважав відчуття необхідною умовою існування складніших психічних явищ. Однак він не розумів, що це реальна активність живої істоти відносно предметів і явищ навколишнього середовища, а отже, не бачив, що лише ускладнення цієї активності спричиняє появу нових психічних здатностей людини.

Відчуття, між тим, є елементом чуттєвої пізнавальної діяльності індивіда, що включає в себе також сприймання.

Висновки до І розділу

Відчуття -- це психічне відображення властивостей реальності, яке виникає і функціонує в процесі життя. Це найпростіша пізнавальна діяльність, через яку і тварина, і людина отримують елементарні відомості про зовнішнє середовище і стани свого організму. Це відчуття світла, кольору, запаху, смаку, дотику, шуму, вібрації, рівності або шорсткості, вологи, тепла чи холоду, болі, положення тіла в просторі тощо. Це елементарний чуттєвий -- сенсорний (від лат. sensus -- відчуття) образ. Одночасно це ґрунт, на якому будується образ світу, чуттєва тканина свідомості індивіда. Втрата здатності відчувати -- це втрата каналів зв'язку людини зі світом, про що переконливо свідчать випадки сліпоглухонімоти та експерименти, в яких людина ізолюється від зовнішніх стимулів середовища.

Отже, відчуття -- основа пізнавальної діяльності, умова психічного розвитку, джерело побудови адекватного образу світу.

У «Трактаті про відчуття» (1754) французький філософ Е.-Б. Кондільяк, ілюструючи свою теорію пізнання, запропонував уявити статую, в якої послідовно оживають різні органи чуття: спочатку зір, потім слух, далі дотик і т. д. Він уявляв, що статуя оживе і з'явиться людина з її здатністю міркувати, мріяти, любити і ненавидіти.

Розділ ІІ Сприймання

2.1 Процес сприймання

Пізнання людиною світу, розпочинаючись з відчуттів, не обмежується. Людина не тільки відчуває окремі властивості предметів і явищ об'єктивної дійсності, що діють на її аналізатори, а й сприймає ці предмети і явища в цілому. Процес відображення предметів і явищ об'єктивної дійсності, що діють в даний момент на аналізатори людини, називається сприйманням. Як і відчуття, сприймання виникають тільки при безпосередній дії об'єктів на аналізатори. Перехід від відчуттів до сприймань - це перехід до складнішого і повнішого їх відображення. Якщо відчуття відображають окремі властивості або якості предметі і явищ об'єктивної дійсності, то сприймання є відображенням цих предметів і явищ у цілому, у взаємодії їх властивостей і якостей. В процесі сприймання ми відображаємо не просто щось, що світиться, звучить чи пахне, а бачимо пейзаж, художню картину, чуємо дзвоник трамвая, що проходить по вулиці, музичну мелодію, оповідання, сприймаємо букет пахучих троянд тощо.

Повніше відображаючи предмети і явища навколишньої об'єктивної дійсності, сприймання дає більше для орієнтування в цій дійсності, пристосування до неї і активної її зміни. Людина не могла б успішно взаємодіяти зі своїм середовищем, якби її сприймання не давали їй правильного його відображення.

Сприймання посідає необхідне місце в процесі пізнання людиною об'єктивної дійсності. Разом з відчуттями воно є джерелом усіх знань про цю дійсність. Як і відчуття, воно являє собою живе споглядання її предметів і явищ. Сприймання людиною здійснюється в процесі її діяльності. Людина відображає різні предмети і явища в умовах праці та інших видів своєї діяльності. Являючись необхідною умовою орієнтування в навколишній дійсності, сприймання формується в процесі діяльності людини. Разом з тим практика, діяльність людини виступає як найважливіший критерій істинності самого сприймання. Відповідність сприймання явищами об'єктивної реальності, що ним відображається, його правильність перевіряється на практиці.

За своєю природою сприймання, як і відчуття, має рефлекторний характер. В своїх роботах І.П.Павлов показав, що в основі сприймання лежать умовні рефлекси, які утворюються в корі великих півкуль при дії на органи чуття людини різноманітних комплексних подразників. У порівнянні з відчуттями сприймання є вищою формою аналітико-синтетичної діяльності мозку.

В основі сприймання лежать два види нервових зв'язків, а саме: нервові зв'язки, що утворюються в межах одного аналізатора, коли діючий на рецептор подразник є однієї модальності, і між аналізаторні зв'язки, коли діючий подразник є комплексним. Наприклад, в основі сприймання музикальної мелодії лежать внутріаналізаторні нервові зв'язки. При сприйманні учнем на уроці навчального матеріалу він бачить вчителя, слухає його розповідь і робить записи в зошиті Комплекс діючих подразників викликає збудження у слухових, зорових і рухових рецепторах, які передаються в мозкові центри. В результаті дії кори великих півкуль утворюються складні системи тимчасових нервових зв'язків, що забезпечують цілісність сприймання. В цьому випадку в основі сприймання лежать міжаналізаторні тимчасові зв'язки.

Важливу функцію в процесі людського сприймання виконує друга сигнальна система. Вона визначає зміст людського сприймання, позначає предмет, надає сприйманню людини довільний характер.

Таким чином, фізіологічною основою сприймання є системи внутрі-аналізаторних і між аналізаторних нервових зв'язків, що забезпечують необхідну цілісність і предметність сприймання.

2.2 Властивості сприймання

Властивостями сприймання є: предметність, цілісність, структур-ність, константність, осмисленість.

Предметність -- властивість перцептивного образу, яка полягає у його здатності перебувати за межами аналізатора, в об'єктивній системі координат [19, 265]. Це добре видно на прикладі зору: світловий вплив предмета на око сприймається як предмет, а не як його зображення на сітківці. До того ж, між зображенням на сітківці і образом немає прямої відповідності. По-перше зображення двовимірне, а образ тривимірний; по-друге, стимуляція сітківки змінюється залежно від розміщення, освітленості, віддаленості предмета, тим часом як його образ є відносно стабільним; по-третє, одне й те саме зображення може породжувати невеликий предмет з близької відстані і великий -- з далекої, хоча зорові образи у цьому разі будуть різними.

Саме предметність щоразу відновлювалася в експериментах, описаних вище. Загалом це фундаментальна властивість чуттєвого образу, яка на рівні відчуттів має вигляд психофізіологічного парадоксу.

Таким чином, продукт чуттєвого відображення завжди збігається у просторі з його предметом. Однак це не означає, що вони ідентичні. Образ завжди є суб'єктивним відображенням предмета об'єктивного, тобто такого, що існує незалежно від індивіда, світу. Його відповідність предмету досягається за рахунок перцептивних дій, які знаходять предмет там, де він справді існує -- у реальному просторі і часі. Відтак, критерієм адекватності образу є діяльність, у межах якої функціонують перцептивні дії і яка позначає і перевіряє результати чуттєвого пізнання.

Цілісність -- властивість перцептивного образу відображати предмет у сукупності притаманних йому рис. Це те, що передусім відрізняє сприймання від відчуттів [19, 265].

Гештальтпсихологія показала, що сприйманню цілісного предмета передує сприймання його частин. Вже маленькі діти сприймають предмет в цілому: спочатку його загальні риси, а потім окремі елементи. Цілісність образу зберігається й тоді, коли об'єкт подається схематично.

Гештальтпсихологи визначали цілісність образу як властивість, незалежну від досвіду людини. Проте дослідження засвідчили, що ця властивість формується в процесі дій, що відтворюють предмети такими, якими вони є, тобто цілісно, в сукупності їхніх ознак.

Структурність -- це властивість перцептивного образу відображати будову предмета сприймання. Це. власне, й дає змогу розрізняти образи, близькі за змістом. У пам'яті, наприклад, зберігаються сліди великої кількості раніше почутих мелодій,: однак завдяки різній будові їх розрізняють і розпізнають під час повторного прослуховування. І що простішою є будова, то швидше відбуваються ідентифікація та розпізнавання: народні і класичні мелодії щодо цього вимагають менше часу, ніж джазові композиції.

Гештальтпсихологами встановлено залежність структурності від того, що в образі предмета є центральною частиною -- фігурою, а що периферійною -- тлом. Коли якась частина структури сприймається як фігура, то тло^: немовбито відступає на задній план.