Особливості прояву агресивної і конфліктної поведінки в підлітковому віці

Ряд досліджень розглядають агресивну поведінку як реакцію на аверсивні стимули середовища, що створюють негативні перепеживанния або усвідомлюються як неприємні. [26]

Переходимо до розгляду різних підходів до вивчення конфліктів і конфліктної поведінки. Серед напрямків закордонних психологічних досліджень у першій половині XX ст. виділяються:

- психоаналітичне (З. Фрейд, А. Адлер, К. Хорні, Е. Фромм);

- соціотропне (У. Мак-Дугапп, С. Сигеле й ін.);

- етологічне (К. Лоцерн, Н. Тинберген);

- теорія групової динаміки (К. Левін, Д. Крег, Л. Ліндсей);

- фрустраціонно-агресивне (Д. Доллард, Л. Берновицт, Н. Міллер);

- поведінкове (А.Бос, А. Бандура, Р. Сире);

-соціометричне (Д. Морено, 3 Дженигс, С. Додд, Г. Гурвич);

- інтеракціонистичне (Д. Мід, Т. Шибутані, Д. Шпігель). [2]

Психоаналітичний підхід пов'язаний, насамперед, з ім'ям австрійського - психолога З. Фрейда, що створив одну з перших концепцій людської конфліктності. Незважаючи на те, що З. Фрейд займався переважно внутршньоособистісними конфліктами, його заслугою є вказівка на необхідність пошуку причин міжособистісних конфліктів у сфері несвідомого. Послідовник З. Фрейда Альфред Адлер зміст конфліктів особистості з мікросередовищем бачив у спробах індивіда звільнитися від почуття неповноцінності і домінування одних над іншими.

Американські психологи К. Хорні, Е. Фромм, Г. Салливен розширили розуміння природи конфлікту, спробували внести в неї соціальний контекст. Так, К. Хорні основною причиною конфліктів між індивідами і його оточенням вважала недолік доброзичливості з боку близьких людей, у першу чергу батьків. На думку Е. Фромма, конфлікти виникають через неможливість реалізувати в суспільстві особистісні прагнення і потреби. [41]

На думку англо-американського психолога У. Шак-Дугалла, конфлікти в суспільстві неминучі, тому що людям притаманні соціальні інстинкти типу страху, стадності, самоствердження і т.д. вони передаються спадково, тому люди постійно конфліктують, вступають у протиборство. Створена ним теорія соціальних iнстинктів мала прихильників, що визначили соціотропний напрямок у вивченні конфліктів (С. Сигеле й ін.).[3]

Початок етологічного підходу до конфлікту було покладено в 30-х роках в роботах австрійського натураліста Конрада Лоренца. Вперше у світовій науці їм була висловлена гіпотеза про те, що головною причиною соціальних конфліктів є агресивність індивіда і гурту. На думку К. Лоренца, механізми виникнення агресивності у тварин і людини однотипні, а агресія - постійний стан живого організму. Етологічні ідеї К. Лоренца одержали розвиток у дослідженнях нідерландського етолога Н. Тінбергена.

Досліджуючи проблеми групової динаміки, німецько-американський психолог Курт Левдн розробив концепцію динамічної системи поведінки, що знаходиться під напругою, коли порушується рівновага між індивідом і середовищем. Ця напруга виявляється у виді конфліктів. Джерелом конфлікту може бути несприятливий стиль діяльності лідера групи.

Група психологів Єльського університету (США) у главі з Д.Доллардом, спираючись на праці З. Фрейда і К. Левіна, запропонувала нову гіпотезу конфлікту фрустраціойно-агресивну. У цій концепції інтегрувала біосоціальна причина конфліктів - агресивність індивіда і соціальна причина - фрустрації. Агресія завжди слідує за фрустрацією, а у випадку агресивної поведінки звичайно припускають існування фрустрації. [2]

Відомим представником поведінкового напрямку є американський психолог, Арнольд Басс. Причини конфліктів він шукає не тільки в біології людини, його уроджених якостях, але у соціальному оточенні, яке змiнює ці якості в результаті взаємодії особистості з навколишнім соціальним середовищем. [19]

Відповідно до теорії соціометрії, розробленої соціальним психологом Я. Морено, міжособистісні конфлікти визначаються станом емоційних відносин між людьми, їхніми симпатіями й антипатіями по відношенню один до одного. Я. Морено прийшов до висновку, що всі конфлікти, від міжособистісних до міжнародних, можуть бути вирішені шляхом перестановки людей відповідно до їх емоційних переваг, так щоб „соціометрична революція” дозволила гармонізувати суспільні відносини.

У слід за роботами засновника символічного інтеракціоналізму американського психолога і соціолога Д. Міда - широкий резонанс одержали, дослідження представника чикагської школи Т. Шибутані. На його думку, причини конфлікту криються в процесі соціальної взаємодії. При виникненні збурювань у відносинах "індивід-середовище" суб'єкт починає відчувати внутрішню дисгармонію і дискомфорт. Прагнучи усунути їх, індивід робить активні дії для того, щоб пристосуватися до середовища. У ході пристосування і виникають конфлікти. [44]

В даний час дослідження конфліктів у сучасній закордонній психології ведуться по наступним напрямках:

- теоретико-ігрове (М. Дойч);

- теорія організаційних систем (Р. Блейк, Дж. Мутон);

- теорія і практика переговорюючого процесу (Д. Прюітт, Д. Рубін, Р. Фішер, У. Юрі).

Представники теоретико-ігрового підходу основною задачею вважають побудову універсальної схеми взаємодії в конфліктній ситуації і її вирішення. В основі лежать ігри типу „дилема знака”. Рішення задачі полегшують чітко контрольовані експериментні умови. Різноманіття стилів поведінки в конфліктній ситуації узагальнюється в два основних типи поведінки: кооперативну і конкурентну.

У системному виді даний підхід виражений у роботах американського соціального психолога М. Дойча. Його концепція являє собою цілісну розробку соціально-психологічного підходу до проблеми конфлікту. На думку М. Дойча, в основі конфлікту лежить несумісність мети учасників міжособистісної взаємодії. Завдяки концентрації уваги на мотивах протиборчих сторін роботи цього напрямку часто відносять до мотиваційної концепції. [18]

Прихильники теоретико-ігрового підходу вважають, що конфлікти можуть вирішуватися як конструктивним шляхом, так і деструктивним. Продуктивний вважається конфлікт, учасники якого переконані, що домоглися поставленої мети.

Розвиток ідей М. Дойча, сучасні західні дослідники створюють у реальних групах експериментальні ситуації. Серед типів ситуацій виділяють конкурентну, кооперативну і змішану. Конкурентна ситуація в процесі навчання може мати мотивуючий ефект, але не всупереч відносинам співробітництва і взаємодопомоги, а на ряді з ними. [44] Ситуація кооперативного навчання дає більший ефект, чим традиційне індивідуальне навчання.

Другим підходом до вивчення конфлікту в сучасній психології є теорія організаційних систем. Ця концепція з'явилася як альтернативна теорія ігор і результат критики запропонованих нею рішень. Розроблений Р. Блейком, Дж. Мутон, К. Томасом підхід до проблеми міжособистісного конфлікту на основі організаційних систем являє собою оригінальну програму досліджень стилів конфліктної поведінки людей у реальних умовах. Зі сполучення установок на відносини до суперника і на досягнення власних цілей автори визначили п'ять стратегій поводження, можливих у конфліктній ситуації: конкуренція, уникання ,запобігання, компроміс, співробітництво.

У цілому дослідники прагнуть до вивчення реальної поведінки. У той же час опитувальні методи, використовувані для діагностики стилю вирішення конфліктів, дозволяють досліджувати скоріше намір суб'єктів, чим реальну поведінку. Опитувані мають труднощі в розмежуванні деяких категорій. Для встановлення цих недоліків пропонується сполучити самооцінку поведінки в конфліктній ситуації з взаємооцінками й оцінками експертів. [43]

На рубежі 60-70-х років починає формуватися самостійний напрямок по вивченню переговорного процесу як частини конфліктної взаємодії. В даний час теорія і практика переговорюючого процесу розглядаються як один з перспективних напрямків прикладної психології.

Аналіз підходів дослідження конфліктів у розглянутий період показує, що вони формувалися в руслі традиційних напрямків психології, відбиває теоретичні конструкції, властиві даному плину. Ці підходи стали основою, на яку спираються західні психологи при вивченні конфліктів в останні 40-45 років. Наприклад, у 60-і роки були опубліковані роботи американського психотерапевта Еріка Берна, що на основі синтезу ідей психоаналізу та інтеракціонізму створив теорію трансального аналізу. По Е. Берну структура особистості ("Я") містить у собі три компоненти стану: "дитина" ( джерело спонтанних емоцій, спонукань і переживань), "батько" ( тяжіння до стереотипів, забобонам, узагальненням, повчанням) і "дорослий" (раціональне і ситуативне відношення до життя). Вході взаємодії людей здійснюються трансакції. Якщо реалізується непересічна трансакція, то вона забезпечує безконфліктне відношення. Якщо виникає пересічна трансакція, то це символізує про порушення процесу спілкування, що може привести до конфліктів. [2]

Отже, здійснюючи теоретичні дослідження агресивності і конфліктності в підлітковому віці, ми зробили висновок про те, що соціальні кризові процеси, які відбуваються в сучасному суспільстві, негативно впливають на психологію людей, породжують тривожність, напруженість, озлобленість, жорстокість, агресію, конфліктність і насильство. Особливо важко в цей період виявилося підліткам. Проаналізовані нами різні методологічні і концептуальні підходи до пояснення підліткової агресивності не дозволяють однозначно трактувати передумови виникнення цього феномену, однак, стає ясно одне: агресивність є комплексне особистісне утворення, а причинами агресивного поводження можуть бути як психологічні (порушення в мотиваційній, емоційній, вольовій і моральній сферах), так і соціально - психологічні фактори (дезинтеграція родини, порушення емоційних зв'язків у системі дитячо - батьківських відносин, особливості стилю виховання). І якщо ж дитина піддається цим негативним факторам, то велика ймовірність того, що її агресивність буде перевищувати припустиму норму й у свою чергу може стати причиною високої конфліктності.

Афект - короткочасне, емоційне бурхливе переживання, що чітко проявляється в зовнішніх рухах і в досить помітних тілесних змінах: у ритміці подиху, серцевих скороченнях, жестах, міміці, пантаміміці і ряді інших фізичних і фізіологічних ознаках.

Афектами називають емоційні процеси, які швидко опановують людину і бурхливо протікають, характеризуються значними змінами свідомості, порушенням вольового контролю над діями (утратою самовладання), а також зміною всієї діяльності організму.

Афекти короткочасні, вони схожі на спалах, вибух, шквал. Якщо емоції - це щиросердечне хвилювання, то афект - буря. Ці стани мають різні стадії, що змінюють один одного. Охоплений люттю, жахом, розгубленістю, захватом, приступом невтримного сміху, розпачем, людина в різні моменти неоднаково сприймає дійсність, порізному виражає свої переживання, у різній мері володіє собою і регулює свої рухи. Це пояснюється тим, що сильне порушення певних центрів проміжного мозку і кори півкуль, а разом з тим гальмування інших центрів виходять за межі і змінюють один одного: іноді виникає розлад вищої нервової діяльності. Астенічні стани різкого підйому життєдіяльності змінюються частково, а іноді і цілком астенічними -спадком сил, розтратою енергії, що не устигає відновлюватися. Так, гнів, що проявляється в енергійних рухах, блиску очей, почервоніння особи, змінюються яскравістю, що супроводжується дезорганізацією рухів, помутнінням погляду, побліднінням людини.

Афект являє собою різновид емоцій і психологічно зв'язаний з якимсь-небудь несподіваним, значною у житті людини подією, наприклад, дуже радісною або дуже негативною. Афект також виникає в наслідок задоволення або незадоволення найбільш важливих для людини потреб. У залежності від якості афекту (позитивний або негативний) він по-різному впливає на психіку та на поведінку людини. Позитивний афект має стимулюючу силу і розглядається як астенічні емоції, а негативні афекти гальмують діяльність людини і називаються астенічними емоціями.

Стан афекту характеризується стислістю і «вибуховим» характером, що, звичайно супроводжується яскраво вираженими проявами.

Стан афекту формується в суб'єкта дуже швидко за секунди може досягти свого апогею, воно виникає раптово не тільки для навколишніх, але і для самого суб'єкта. На початку афектного стану людина не може думати про предмет свого почуття. Тілесні зміни і виразні рухи стають усе більш і більш безконтролюваними. Дрібні рухи виходять з підконтролю через сильну напругу. Гальмування усе сильніше охоплює кору півкуль, порушення наростає в підкіркових вузлах і в проміжному мозку. Людина випробує завзяте спонукання, піддається пережитому почуттю - страху, гнівові, збурюванню і т.д.

Стан афекту дезорганізуючим образом впливає на вищі психічні функції. Виникає звуження свідомості, що різко знижує контроль за поведінкою у цілому.

Одним з наслідків афективного стану є часткова втрата пам'яті (амнезія) у відношенні подій, що безпосередньо передували афектові і проходили в період афекту.

Існує кілька механізмів виникнення афектів. У першому випадку виникненню афекту передує досить тривалий період нагромадження негативних емоційних переживань (серія образ,приниження пасинка з боку вітчима). У цьому випадку характерно тривалий стан емоційного внутрішнього напруження, і іноді незначний негативний додатковий вплив (чергова образа) може виявитися «пусковим механізмом» розвитку і реалізації афективного стану.

Можливий синдром, коли афективний механізм формується одноразово під впливом надзвичайно важливої для суб'єкта події.

Можливий і проміжний механізм, коли негативний повторний вплив подразника був відстрочений у часі: людина раптово зустрічає свого колишнього образника, що відновляє колишню травму суб'єкта.

Фізіологічний афект необхідно розрізняти від патологічного. На відміну від фізіологічного, патологічний афект розглядається як гострий короткочасний психічний розлад, що виникає раптово і характеризується наступними особливостями: глибоке потьмарення свідомості, бурхливий рухове порушення, повна (або майже повна) амнезія.

Дії в стані патологічного афекту відрізняються великою руйнівною силою, а досягши афективної стадії спостерігається глибокий сон. Патологічний афект - це хворобливий стан психіки, тому його оцінка повинна здійснюватися лікарем - психіатром.

Афект неадекватності - стійкий комплекс негативних емоційних переживань, що виникають у людини в зв'язку з усвідомленням того, що він не в змозі справиться з якою-небудь задачею, вирішити яку-небудь проблему, знайти вихід із ситуації, діяти і поводитися так, щоб це його цілком задовольняло. Афект неадекватності проявляється в тому, що людина усвідомлює свою непридатність або непідготовленість до діяльності (неадекватність) і приписує це своїм особистим, реальним або вигаданим психологічним недолікам. Ці недоліки можуть стосуватися як пізнавальних процесів, так і особистих рис даної людини. Емоційне переживання, що виявляються в афекті неадекватності, нерідко виникають при фрустраціях. А також внаслідок частих і серйозних невдач людини в діяльності або в спілкуванні з людьми, коли він усвідомлює, що його можливості обмежені, а здібності не достатні для того, щоб досягти успіху.

Багато почуттів можуть протікати в афективній формі, наприклад, спостерігаються випадки афективного сплеску в театральних глядачів або в радісній юрбі. У художній літературі були неодноразово описані афективні переживання «божевільної» любові; навіть наукові відкриття після численних завзятих шукань істина іноді супроводжується бурхливим спалахом торжества і радості.

Стриматися, не втратити контролю над собою на першій стадії афекту може кожна людина, і не тільки дорослий, але і дитина. На подальших стадіях людина втрачає вольовий контроль, робить невиразні рухи і безрозсудні дії. У людей з більш-менш здоровою нервовою системою ці стадії спостерігаються в зв'язку з безвідповідальністю, розбещеністю або сп'янінням: така людина не стільки входить у стан важкого афекту, скільки дозволяє собі увійти в подібний стан, а тому повинні нести відповідальність за зроблені вчинки.

Після ефектного спалаху іноді настає заспокоєння і деяка втома, в інших випадках (більш важких) - повна розбитість, сонливість - так називаний афективний шок; іноді такі порушення тривають довгий час і періодично підсилюється або послаблюються.

Як відомо, афектна збудливість у більшій мері властива підлітковому періодові розвитку і є нормою. Її виникнення тісно пов'язані з вегетативно - ендокринною перебудовою цієї вікової фази. Феномен підліткового віку пов'язаний з революцією, як біологічної, так і психічної. Перша характеризується ендокринною перебудовою, друга - явищами афективної збудливості зі схильністю до вибуховості й агресії, що нерідко є причиною зривів соціальної адаптації, у тому числі правопорушень. Однак у психічно здорового підлітка, що виховується в сприятливих умовах, афективна вікова збудливість не приводить до порушень соціальної адаптації.

Поіншому справа в підлітків з церебральною недостатністю різного генезу, у підлітків, що знаходяться в несприятливих умовах виховання й оточення, а більш часто при обох факторах. В усіх цих випадках афективна збудливість буває виражена значно грубіше, нерідко досягає рівня патології, викликає порушення соціальної адаптації.

Г.Е. Сухарева відносить синдром підвищеної збудливості до числа найбільш частих патологічних станів пубертатного періоду.

За даними В.В.Ковальова, цей синдром у раннього дитячого і молодшого шкільному в 18 % випадків, у дошкільному і молодшому шкільному - у 13 %, а в пубертатному - у 38 %.

Багато вітчизняних клініцистів: Лебединська К.С., Гур'єва В.А., Личко А.Е., Грохоаский В.В., Лапідес М.Н., Трифонов О.О., Купаков В.С., Тааль М.А., Ковальов В.В., підкреслюють специфічність цього синдрому, його характерність для резидуально-органічних станів різної природи (післяінфекційної, послятравматичної і т.п.)

Тааль М.А. і інші підтверджують найбільш часту церебрально-органічну природу афективної збудливості в підлітків. Результатами експериментального дослідження їхньої пізнавальної діяльності, реєструють недостатність уваги, пам'яті, зорово-руховій координації, абстрактного мислення.

Афективна збудливість при психопатіях і акцентуаціях характеру розглядається як один з найбільш типових проявів цих аномалій розвитку в підлітковому віці (Личко А.Е., Ковальов). Відрізняють частоту синдрому афективної збудливості, що формуються під впливом несприятливих умов середовища: дефектів виховання, руйнування внутрісімейних зв'язків, неправильного заповнення дозвілля, контактів з асоціальними групами (Аксентєв С.Б., Трифонов О.О. і ін.). У цьому психогенному формуванні афективної збудливості велика роль належить фиксація повторних реакцій, активного протесту або імітації (Ковальов В.В.), а також індивідуальної схильності.

С.Б.Аксентєв вказує, що в родинах підлітків з патологічним формуванням особистості 54,6 %, виховуються в тих же несприятливих умовах, не виявляють ознак дезадаптації. Тому він думає, що схильність до патологічного формування особистості в несприятливих соціальних умовах у визначеній мері обумовлена нездатністю до подолання важкої ситуації через неповноцінність.

Аналогічної думки про ролі біологічного ґрунту в психічній декомпенсації під впливом соціальних факторів дотримуються і інші дослідники (Грифонів О.А., Лебединська К.С. і ін.).

Один з таких факторів - біологічна дисгармонія процесу статевого дозрівання. К.С. Лебединська підкреслює патогенну роль не тільки раннього початку статевого метаморфоза, але й інтенсивності його протікання: початого в звичайний термін, але бурхливого розгортання і швидкого завершення. Це підтверджують дані інших дослідників (Кашникова О.О., та ін.).