Особливості структури особистості в теоріїї Зигмунда Фрейда

Реферат

В роботі проведено аналіз літератури з проблеми дослідження особливостей структури особистості в психології. Розглянуто підходи щодо поняття структури особистості в психологічній науковій думці загалом та в теорії Зігмунда Фрейда зокрема. Надано визначення поняттям «особистість», «свідоме», «несвідоме», «захисні механізми» та визначено основні типи структур особистості. Вивчено особливості типології структури особистості. Визначено проблему визначення структури особитості.

Запропоновано експериментально-психологічні методики дослідження особистості:

-Опитувальник «Виявлення механізмів захисту»;

-Методика виявлення самооцінки (на основі варіанту методики Т.В. Дембо-С.Я. Рубінштейна);

-Методика «Особистісного диференціалу».

Ключові слова: ВІТІСНЕННЯ, ПРОЕКЦІЯ, ЗАМІЩЕННЯ, РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ, РЕАКТИВНЕ УТВОРЕННЯ, РЕГРЕСІЯ, СУБЛІМАЦІЯ, ТРАНСФЕР, ЛІБІДО, ІНФАНТИЛЬНІСТЬ, ПСИХОАНАЛІЗ,СВІДОМЕ, НЕСВІДОМЕ, ТРАНСФЕР, ОСОБИСТІСТЬ, ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ СТУКТУРИ ОСОБИСТОСТІ В ПСИХОЛОГІЧНІЙ НАУЦІ

1.1 Аналіз проблеми дослідження особистості у вітчизняній науковій літературі

1.2 Аналіз проблеми дослідження особистості у зарубіжній науковій літературі

1.3 Особистість як основна категорія психології

Висновок до розділу 1

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ СТРУКТУРИ ОСОБИСТОСТІ В ТЕОРІЇ ЗІГМУНДА ФРЕЙДА

2.1 Теорія структури особистості Зігмунда Фрейда

2.2 Свідоме та несвідоме в теорії Зігмунда Фрейда

2.3 Захисні механізми та їх роль у сприйнятті реальності особистості

Висновок до розділу 2

РОЗДІЛ 3. ЕКСПЕРЕМЕНТАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ МЕТОДИКИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБИСТОСТІ

3.1 Опитувальник «Виявлення механізмів захисту»

3.2. Методика виявлення самооцінки (на основі варіанту методики Т.В. Дембо-С.Я. Рубінштейна)

3.3 Методика «Особистісного диференціалу»

Висновок до розділу 3

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Проблема даного дослідження носить актуальний характер в сучасних умовах. Тема "Особливості структури особистості в теорії З. Фрейда" вивчається на стику відразу декількох взаємопов'язаних дисциплін-філософії та психології. Для сучасного стану науки характерний перехід до глобального розгляду проблем тематики питань даної теми та має як теоретичну, так і практичну значимість.

Психоаналітичного концепція Фрейда, що виникла в кінці XIX-початку XX століття, не втратила своєї актуальності і сьогодні, незважаючи на обростання її різними дочірніми та опонентнимі теоріями. Основа психоаналітичного методу (розшифровка сновидінь, асоціативний експеримент) не старіє, хоча люди стали багато в чому більш розкутіші та у ряді випадків проблеми, зокрема сексуальні, виявляються не витіснені в підсвідомість і легко виявляються у відвертих бесідах, які відіграють також роль катарсису. Тим більш, проблема розвитку людини в прямій залежності від несвідомого, є наріжним каменем психоаналізу. Ця проблема була поставлена Фрейдом, визначити місце несвідомого у структурі особистості. Але оскільки успіхи анатомії та фізіології того часу не дозволяли з очевидністю судити про локалізацію в мозку цієї функції, Фрейд вважав, що поки можна цим незнанням знехтувати.

Проблеми дослідження особистості у своїх наукових працях розглядали Б.Г. Ананьєв, О.Г. Ковальов, О.Л. Леонтьєв, А.Маслоу, В.М. Мясіщев, С.Л. Рубінштейн, Б.Ф. Скіннер, К.К. Платонов.

Метою даної роботи є аналіз особливостей структури особистості в теорії З. Фрейда. Неусвідомлені психічні процеси стали особливо інтенсивно вивчатися з початку 20 століття. Вже перші результати цього вивчення фактично нанесли смертельний удар по психології свідомості, цілком співвідносною з тим, який вона отримала з боку біхевіорізму. Розгляд неусвідомлених процесів вельми важливо для повного аналізу явища психіки, для пошуку та уточнення предмета психології.

Проте оскільки до неусвідомленого психічного зверталися в різний час дуже різні вчені, викласти цю тему, відстежуючи розвиток якогось одного напрямку або однієї теорії, неможливо.

В даний час все більше авторів приходять до висновку про те, що, поряд із соціальною та біологічної детермінантами поведінки людини, не менш важливу роль відіграє психічна детермінанта, найменш вивченим аспектом якої у вітчизняній психології є неусвідомлені психічні процеси. Зокрема, до них відносяться явища неусвідомленої установки і система психологічного захисту у вигляді функціонування ряду захисних механізмів: придушення, заперечення, проекції, ідентифікації, регресії та ін

У даній роботі розглядаються такі аспекти питаннь, що вивчаються, як неусвідомлені механізми свідомих дій, явища неусвідомленої установки, неусвідомлений супровід свідомих дій, деякі питання психодинамічної концепції.

Поряд із свідомими формами відображення та діяльності для людини характерні й такі, які знаходяться ніби за порогом свідомості, не досягають належного ступеня інтенсивності або напруженості, щоб звернути на себе увагу. Терміни "несвідоме", "підсвідоме", "несвідомо" часто зустрічаються в науковій і художній літературі, а також у повсякденному житті.

Поняття психічного значно ширше поняття свідомості, яке не піддається практичному обліку градації рівнів, починаючи від вищого щабля ясності, які доходять до дивовижної сили прозорливості і глибини розуміння суті речей, і закінчуючи напівсвідомим станом.

У психології особистість вивчається різними галузями психологічної науки. Обумовлено це багатоплановістю проявів особистості, суперечливість, а часом і загадковістю людської поведінки. Багатоплановість поведінки вимагає в свою чергу різнорівневого психологічного аналізу.

Об'єкт дослідження. Особистість як основна категорія психологічної науки.

Предмет дослідження. Особливості структури особистості в теорії З. Фрейда.

Мета дослідження. На підставі теоретичних даних розглянути особливості структури особистості в теорії З.Фрейда.

Відповідно поставленій меті було визначено наступні завдання:

1. Розглянути наукові підходи щодо визначення особливостей структури особистості у вітчизняній та зарубіжній психології.

2. Дослідити компоненти структури особистості за З. Фрейдом.

3. Запропонувати експериментально-психологічні методики в теорії дослідження особистості.

Методи (методики) дослідження:

· аналіз наукової літератури;

· методика «Виявлення механізмів захисту»;

· «Методика виявлення самооцінки (на основі варіанту методики Т.В. Дембо-С.Я. Рубінштейна)»;

· «Особистісного диференціалу».

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ СТУКТУРИ ОСОБИСТОСТІ В ПСИХОЛОГІЇ

1.1 Аналіз проблеми дослідження особистості у вітчизняні науковій літературі

Спроби визначити структуру особистості, її складові частини робилися давно. Оскільки даний предмет вивчення являється одним із проявів психіки та є нематеріальним, його не можна помацати руками, тому у різних авторів, у різних психологічних напрямках поняття структури особистості різне. Це залежить від того, що розуміти під особистістю. Психологія пройшла ряд етапів, починаючи з розуміння особистості як душі, закінчуючи розумінням особистості як людину.

У вітчизняній психології велика увага приділялася теоретичним аспектам, у західній - практичним. Тому в дослідженнях вітчизняних психологів питання про особистість та її структуру окреслено краще, теоретично обгрунтовано, створено струнку наукову систему. Дана наукова система розглядає людину у двох аспектах:

1) людина як організм;

2) людина як носій свідомості - особистість.

Як же проводилося вивчення такого нематеріального об'єкта як особистість? Визначаючи складові частини чогось, необхідно зрозуміти, в рамках якого цілого це робиться. У даному випадку в якості цілого виступає особистість людини. Тоді елементами цього цілого будуть риси особистості - її стійкі психічні властивості. Відомий теоретик психології С. Л. Рубінштейн пише: «Психічна властивість - це здатність індивіда на певні об'єктивні впливи закономірно відповідати певними психічними діяльностями»[1,14-18].

К.К. Платонов зазначає, що за період з 1917 по 70-ті роки в радянській психології можна виділити, щонайменше, чотири домінуючі теорії структури особистості: 1917 - 1936 рр. - Особистість як профіль психологічних рис; 1936 - 1950 рр. - Особистість як досвід людини; 1950 - 1962 рр. - Особистість як темперамент і вік; 1962 - 1970 рр. - Особистість як сукупність відносин, що проявляються в спрямованості. Інший відомий радянський психолог А.В. Петровський також говорив про існування у вітчизняній психології різних підходів до розуміння особистості у різні історичні проміжки часу. Так, період 50-60-х рр. характеризується так званим «колекціонерським» підходом, в рамках якого «особистість виступає як набір якостей, рис, характеристик, особливостей психіки людини». На думку А.В. Петровського, подібне уявлення про особистість виявляється «дивно нееврістічним», оскільки стирається межа між поняттями «особистість» та «індивід», особистість дрібниться на складові, поряд розташовані один одному елементи. На думку А.В. Петровського, біосоціальна природа людини та її індивідуальності суперечок викликати не може. Але особистість - суб'єкт і продукт суспільного розвитку, перетворивши біологічну особу в творця історичного процесу, - не могла зберегти біологічну підструктуру, поруч підструктури соціальної. Зрозуміло, сам індивід, його ендокринна система, переваги та недоліки його фізичної організації впливають на перебіг його психічних процесів, формування психічних особливостей. Біологічне в особистості людини стає соціальним[3,67].

До кінця 70-х рр. орієнтація на структурний підхід до проблеми особистості змінюється тенденцією застосування системного (або структурно-системного) підходу, що вимагає виділення системо утворюючих ознак особистості.

Визнання безсумнівно єдності, але не тотожності понять «особистість» та «індивід» (Б. Г. Ананьєв, О. М. Леонтьєв та інші) породжувало ряд питань, серед яких був і питання про те, що являє собою ця особлива системна якість індивіда , що позначається терміном «особистість» і виявляється несвідомим до біологічних передумов, включеним у природу його носія - індивіда. О.М. Леонтьєв писав про те, що, особистість - це особлива якість, що набувається індивідом у суспільстві, сукупності відносин, суспільних за своєю природою, в які індивід залучається. Інакше кажучи, особистість є системне і тому «надчуттєва» якість, хоча носієм цієї якості є цілком чуттєвий, тілесний індивід з усіма його природженими та набутими властивостями.

При розгляді особистості як цілого, властивості особистості є її елементами і складають динамічну функціональну структуру особистості. У вітчизняній психології неодноразово робилися спроби представлення структури особистості (Ковальов О.Г., Мясіщев В.М., Рубінштейн С.Л., Платонов К.К. та ін.)

А. Г. Ковальов ставить питання про цілісний духовний образ особистості, його походження та будову, як питання про синтез складних структур: темпераменту (структури природних властивостей), спрямованості (система потреб, інтересів та ідеалів), здібностей (система інтелектуальних, вольових і емоційних властивостей). Всі ці структури виникають з взаємозв'язку психічних властивостей особистості, що забезпечує стійкий, постійний рівень активності та найкраще пристосування людини до впливу на нього подразників. В процесі діяльності властивості певним чином зв'язуються один з одним у відповідності з вимогами діяльності. Так, на думку А. Г. Ковальова, складаються складні структури, синтезом яких і є особистість[5,6,7].

В. М. Мясіщев розглядає структуру особистості тільки в якості однієї з її сторін, поряд із спрямованістю, рівнем розвитку і динамікою. На думку В. М. Мясіщева, психічні утворення та їх функції повинні бути безперервно пов'язані зі змістом психічної діяльності. Саме особливості змісту діяльності визначають функціональну структуру психіки і особистості. Їх домінування у свідомості і поведінці залежить від ставлення людини до різних сторін дійсності. Підразниками поведінки є ті ж відносини, які проявляються у формі потреб, інтересів і схильностей. Виконавчий компонент - здібності людини, тобто ті властивості особистості, які є умовами виконання нею різних видів діяльності.

Структурно-характерологічні особливості особистості за теорією В.М. Мясіщева схематично можна зобразити таким чином:

А) Структура особистості.

Відносини та їх рівень розвитку: а) високий (ідейний - переконання, свідомість боргу, суспільно-колективі - вагомі мотиви); б) середній (перевага конкретно-особистих відносин - особисті симпатії і антипатії, безпосередній утилітарний інтерес або розрахунок); в) низький (примітивно-вітальний - потяг).

Інтелект і здібності і ступінь їх розвитку:

а) рівень розвитку - високий, середній, низький; б) диференційованість окремих компонентів: запасу знань (високий, середній, бідний), розвитку вмінь, характеристики працездатності і волі (міра прагнення до реалізації потреби), а також особливостей інших психічних процесів (пам'яті, уваги, мислення).

Темперамент (динаміка психічних реакцій та особливості емоційності людини): а) типи за Гіппократом, Павловим: холеричний (нестримний), сангвінічний (сильний, рухливий), флегматичний (сильний, інертний), меланхолічний (слабкий); б) людські типи по Добролюбову, Павлову: художній, розумовий, середній.

Характер (особистість у її своєрідності, звичні способи поведінки): а) тип характеру - сильний, слабкий, недиференційований; б) структура характеру - цільний (гармонійний), суперечливий (дисгармонійний); в) спрямованість основних тенденцій - експансивний, імпресивний, врівноваженість - усвідомлений, неврівноваженість-неусвідомлений.

Б) Зміст особистості.

Зміст основних відносин особистості: соціальних, громадських, виробничих, побутових, сімейних, особистих, інтимних.

Характеристика світогляду особистості: погляди і оцінки (широкі - об'єктивні, вузькі - суб'єктивно-особисті); рівень інтересів (ідейні, коллектівістські, сімейні, особистісно-індівідуалістичні, егоїстичні, вітально-примітивні); етично-естетичний рівень (гуманістичний, індівідуалістичний, аморальний) ; ідеологічний рівень.

Таким чином, представлена система відносин, що становлять особистість, виступає як певна структура, в якій утворюються її відносини постійно виявляється субординований таким чином, що провідними серед них виявляються відносини, в яких знаходять вираз основні потреби та інтереси особистості. Зазначені «ядерні» відносини накладають свій відбиток на всі інші відносини особистості - характер їх прояву, стійкість, дієвість тощо[13, 54-62].

Єдність у структурі особистості, з одного боку, ідеального і матеріального, з іншого - громадського та індивідуального, виникає в процесі її історичного розвитку. Формування людини в соціальному середовищі визначає способи його дії, реакцій і переживань, які відповідають цьому середовищу. Соціальне ззовні, з умов, впливів, вимог, зразків, знань і вражень переходить у внутрішні властивості: потреби, звички, вимоги особистості до себе і оточуючим (Лебединский М.С., Мясіщев В.М.).

За С. Л. Рубінштейном, структура особистості включає:

1) підструктуру спрямованості, 2) задатки і здібності і 3) характер і темперамент, що представляє динамічну основу характеру.

К. К. Платонов, з огляду на співвідношення соціального і біологічного в якостях особистості, виділяє чотири групи властивостей , що становлять основні сторони (підструктури) особистості:

1-я підструктура особистості об'єднує спрямованість і відносини особистості, які проявляються як її моральні риси. До неї входять: потяги, бажання, інтереси, схильності, ідеали, світогляд, переконання. Елементи (риси) особистості, що входять в цю підструктуру, не мають безпосередніх уроджених задатків. Ця підструктура формується шляхом виховання. Вона може бути названа соціально-обумовленою підструктурою;

2-я підструктура особистості - досвід - об'єднує знання, навички, уміння і навички, які формуються на основі особистого досвіду, але мають помітний вплив і біологічно, і навіть генетично обумовлених властивостей особистості.

3-я - індивідуальні особливості психічних процесів, чи психічних функцій, розуміємо як форми психічного відображення (відчуття і сприйняття, пам'ять, мислення та уяву, почуття, воля).

4-я - біопсихічні властивості особистості. Активність цієї підструктури, більшою мірою, визначається основними фізіологічними властивостями нервової системи і включає: темперамент, статеві та вікові особливості особистості, включаючи її патологічні, т. н. органічні зміни.

Особливостями цих чотирьох підструктур, однак, не вичерпуються індивідуальні властивості особистості, оскільки на ці підструктури накладаються ще дві загальні підструктури: характер і здібності. Будучи підструктурами накладання, виділяються з загальної структури особистості, характер і здібності являють собою не самостійні підструктури, а загальні якості особистості, що включають особливості кожної з чотирьох основних ієрархічних підструктур.

У запропонованій К. К. Платоновим динамічній функціональній структурі особистості міститься як координаційний (взаємозв'язок між підструктурами особистості на одному ієрархічному рівні), так і субордінаційний (взаємозв'язок між підструктурами особистості, представленими на різних рівнях) принципи побудови[8, 17-18].

Можна констатувати, що сьогодні у вітчизняній психології широко поширений погляд на людину як на індивіда, особистість і суб'єкт діяльності, але при цьому відсутня більш-менш загальноприйнята концепція особистості.

1.2 Аналіз проблеми дослідження особистості у зарубіжній науковій літературі

Витоки психології можна простежити, починаючи з давніх греків і римлян. Вже в ті далекі часи філософи задавалися питаннями, які хвилюють розум людей і до сьогодні - звідки з'явилася людина? Що вона собою являє? Чому вона робить так, а не інакше? І так далі. Однак саме поняття «особистість» у ті часи не було сформовано. Це стає зрозумілим, якщо згадати слова Германа Ебінгауза, який говорив, що «психологія як наука має довге минуле, але коротку історію» а психологія особистості й відтак.

Центральне місце в античній психології була душа людини, і все що з нею пов'язано. Перші наукові уявлення про неї були спрямовані на її пояснення та функції.

Вже тоді існувало два підходи в розумінні душі: матеріалистичний Демокріта та ідеалістичний Платона. Демокріт (нар. в 470г. до н. е.) уявляв душу як матеріальний початок, що складається з дрібних, круглих, рухомих атомів, розсіяних по всьому організму, проникаючих один в одного, що призводять тіло в рух, стаючи його душею. Тому, душа в розумінні Демокріта, це продукт розподілу атомів у тілі. Коли розпадаються складні, важкі тіла, тоді атоми розпливаються, і зникають у просторі. Таким чином, Демокріт прийшов до висновку, що душа смертна і вмирає разом з тілом. Він вважав, що душу має все на цьому світі: і каміння, і рослини, і тварини, і мертві, але у них її дуже мало.

Виходячи з позицій Демокріта, видно, що він дає природне розуміння душі. Вона не дана від початку і не може існувати окремо від тіла.

Кардинально протилежних поглядів на розуміння душі дотримувався Платон (427 р. до н. е.), представник ідеалістичного напрямку у філософії. Основною філософською концепцією Платона є його вчення про ідеї. Ідеї-це щось вічне, незмінне і нескінченне. Вони невидимі й існують незалежно від уявлень людини. Матеріальний світ, з точки зору Платона, існує тільки в чуттєвих уявленнях людини. А ідея нетлінна. Душа приходить із світу ейдосів (чистих ідей) і після смерті йде назад.

Душа, виходячи з концепції Платона, має три початки:

1. Нерозумний початок - прагнення до задоволення своїх тілесних потреб.

2. Розумний початок - протистоїть першому, обмежує його.

3. Лютий дух - цією частиною душі людина бореться за те, що він вважає справедливим і високим.

Арістотель розумів душу, як доцільно працюючу органічну систему. Він також вважав, що душа-це цілепокладаючий початок органічного життя, але не матеріального світу в цілому. Думки, почуття, прагнення також не існують окремо від тіла. Відповідно до теорії Арістотеля людина завдяки душі співпереживає, мислить, вчиться, і всі душевні стани супроводжуються тілесними проявами. Душа безтілесна, але знаходиться в певній органічній речовині, що виробляється в крові у тварин, органом ж душі є серце, а мозок є органом, в якому кров охолоджується до потрібної температури.

Першою розгорнутою теорією особистості була Психодинамічна теорія Зігмунда Фрейда. Він першим охарактеризував психіку як поле бою між непримиренними силами інстинкту, розуму і свідомості, і висунув теорію: людина перебуває в стані нескінченного конфлікту, джерело якого лежить у сфері неусвідомлених сексуальних і агресивних спонукань. Термін «психоднамічна» вказує саме на цю безперервну боротьбу між різними складовими людської особистості. Відповідно до цієї теорії поведінка людини є довільною або випадковою, у ній також підкреслюється велике значення несвідомих психічних процесів в регуляції поведінки людини. За Фрейду, не тільки вчинки є ірраціональним, але й саме значення і причини поведінки людини рідко бувають доступні усвідомленню[8,10,11].

Яскравим представником навчально - біхевіорального напрямку в теорії особистості є Б.Ф. Скіннер. Теорія оперантного навчання цього персонолога найбільш переконливо доводить, що вплив навколишнього середовища визначає поведінку людини. Особистість, з точки зору навчання - це той досвід, який людина набув протягом життя. Це накопичений комплект моделей поведінки. Навчально - біхевіоральний напрямок в теорії особистості займається доступними безпосереднього спостереження (відкритими) діями людини ё як похідними від його життєвого досвіду. Теоретики навчально - біхевіорального напрямку не закликають замислюватися над психічними структурами та процесами схованими в «розум», а навпаки, принципово розглядають зовнішнє оточення, як ключовий фактор людської поведінки. Саме оточення, а не внутрішні психічні явища формує людину. Цей підхід до особистості, що розроблено Б. Ф. Скіннер, відноситься до відкритих дій людини у відповідності з його життєвим досвідом. Він стверджував, що поведінка детермінованих (тобто обумовлено впливом якихось подій і не виявляється відкрито), передбачувано і контролюється оточенням. Скіннер рішуче відмітає ідею про внутрішні «автономних» факторів як причини дій людини і нехтує фізіолого-генетичним поясненням поведінки[8,10].

Гуманістичний напрямок в теорії особистості, найбільш новий напрямок в персонологіі. Вчені, відносять себе до цього напрямку (розглядається також як «розвиток потенціалу людини») говорять про те, що людина спочатку гарна і здатна до самовдосконалення. З точки зору гуманістичної психології, сама істота людини штовхає його в напрямку особистісного та творчого зростання, а також до досягнення самодостатності, якщо тільки незвичайно сильні обставини його оточення не заважають цьому. Прибічники цього напрямку психології особистості стверджують, що люди - надзвичайно розумні і свідомі творіння без переважаючих неусвідомлених потреб та конфліктів. Вони розглядають людину як активного творця власного життя, що має свободу вибору у формуванні стилю свого життя, яка може бути обмежена лише фізичними чи соціальними впливами. Абрахам Маслоу здобув загальне визнання як видатний представник гуманістичного напрямку у вивченні психології особистості. Його теорія, що підкреслює унікальність кожного з людей та наявність у нього потенціалу саморегулівного та ефективного функціонування, приваблює тих, хто поділяє оптимістичну точку зору автора на людство.

1.3 Особистість як основна категорія психології

У психологічній науці категорія особистості відноситься до числа базових категорій. Вона не є суто психологічною і вивчається, по суті, усіма суспільними науками. Тому виникає питання про специфіку дослідження особистості психологією: всі психічні явища формуються і розвиваються в діяльності і спілкуванні, але належать вони не цим процесам, а їх суб'єкту - громадському індивіду, особистості.

У понятті індивід виражена родова приналежність людини, тобто будь-яка людина-це індивід. Але, з'явившись на світ як індивід, людина здобуває особливу соціальну якість, вона стає особистістю. Зрозуміти, що таке особистість, можна тільки через вивчення реальних суспільних зв'язків та відносин, в які вступає людина. Громадська природа особистості завжди має конкретний історичний зміст. Саме з конкретних соціально-історичних відносин людини треба виводити не тільки загальні умови розвитку, але й історично конкретну сутність особистості. Специфіка суспільних умов життя і способу діяльності людини визначає особливості його індивідуальних ознак і властивостей. Кожна людина набуває певних психічних рис, поглядів, звичаїв і почуттів того суспільства, до якого вона належить. Особистість не може бути зведена лише до сукупності більш-менш довільно виділених внутрішніх психічних властивостей та якостей, не може перебувати в ізоляції від об'єктивних умов, зв'язків і відносин особистості з навколишнім світом. Існує величезна кількість визначень особистості, наприклад: «Особистість - це людина, взята у системі таких її психологічних характеристик, що соціально обумовлені, виявляються в суспільних за природою зв'язках і стосунках, є стійкими, визначають моральні вчинки людини, що мають істотне значення для нього самого і оточуючих»[9,521].

Абсолютна більшість психологів визнає, що особистість являє собою складний, внутрішньо структурований світ. Однак з питання про те, які структурні елементи утворюють особистість, існують великі розбіжності. Розуміння внутрішньої структурованості особистості знаходиться в прямій залежності від тлумачення поняття «особистість».

У вивченні і дослідженні такої теми, як структура особистості, слід мати на увазі багатозначність і дискусійних розуміння особистості, відмінність поняття «особистість» від суміжних понять психології: людина, індивід, індивідуальність. Слід також враховувати специфіку підходу до вивчення психології особистості, його відмінності від соціально-філософського і соціально-психологічного. Необхідно розглядати особистість суворо як джерело соціального життя, як її елемент, як суб'єкт психосоціальних взаємодій.

Існує два визначальні напрямки розуміння особистості : розуміння особистість як нормативного типу ( «модальна особистість»), і розуміння особистості як індивіда, включеного в різні види соціальних взаємодій за допомогою своєї діяльності.

Рольова теорія особистості покликана вивчати функції особистості, їх обумовленість включенням у різноманітні соціальні взаємодії і відносини, соціальний статус особистості як сукупність її функцій, її права та обов'язки, місце людини в суспільній ієрархії, взаємодія і множинність статусів (генеральні (загальні) статуси, визначені і придбані статуси, формалізовані і неформалізовані статуси), ієрархію статусів.

Важливим моментом для розуміння особистості в психології є соціальна роль і теорія рис як динамічний аспект соціального статусу особистості, рольовий набір, рольові очікування і рольові виконання (поведінка). Винятково важливим для включення особистості в соціальні ролі є процес соціалізації особистості.

При комплексному підході до вивчення особистості та її структури слід мати на увазі:

По-перше, структурна організація особистості здійснюється за двома взаємопов'язаними підставами: за основою діяльності (як системоутворюючим чинником розвитку особистості) і по заснуванню соціальних відносин, в які вона вступає в процесі своєї життєдіяльності.

По-друге, підсистеми діяльності є в один і той же час її етапами або стадіями, що послідовно змінюють і обумовлюють один одного. У своїй сукупності ці стадії утворюють єдиний процес діяльності.

По-третє, вони ж виступають підсистемами самої особистості як динамічної цілісності, що саморозвивається.

По-четверте, структурні елементи діяльності входять в систему її соціальних відносин не повністю, а лише частково, опосредковуючи зв'язки між суб'єктами і сторонами цих відносин.

Перше ( «діяльнісна») підстава структурування особистості використовується переважно в психології, а друге ( «відносницька») - в соціологічної науки. Комплексний підхід дозволяє об'єднати обидва заснування в єдину структурно-логічну схему.

Психолог розглядає цю структуру з точки зору психічних властивостей та якостей людини. З одного боку, він виділяє в ній «спонукальний» компонент, що виражає ставлення людини до свого життя і до світу в цілому (спрямованість особистості), а, з іншого, «виконавчий» компонент, який складає умови успішного виконання його діяльності (здібності)[4;5].

ВИСНОВОК ДО РОЗДІЛУ 1

На запитання, що таке особистість, психологи відповідають по-різному, і у розмаїтті їх відповідей, а почасти і в розбіжності думок на цей рахунок проявляється складність самого феномену особистості. Кожне з визначень особистості, що є в літературі (якщо воно включене в розроблену теорію і підкріплене дослідженнями), заслуговує на те, щоб врахувати його у пошуках глобального визначення особистості. Особистість частіше за все визначають як людину в сукупності його соціальних, придбаних якостей. Це означає, що до числа особистісних не відносяться такі особливості людини, які генотипічні або фізіологічно обумовлені, ніяк не залежать від життя в суспільстві. У багатьох визначеннях особистості підкреслюється, що до числа особистісних не відносяться психологічні якості людини, що характеризують його пізнавальні процеси або індивідуальний стиль діяльності, за винятком тих, які виявляються у відносинах до людей, у суспільстві. У поняття «особистість» звичайно включають такі властивості, які є більш-менш стійкими і свідчать про індивідуальності людини, визначаючи його значимі для людей вчинки.

Отже, що ж таке особистість, якщо мати на увазі зазначені обмеження? Особистість - це людина, взятий у системі таких її психологічних характеристик, що соціально обумовлені, виявляються в суспільних за природою зв'язках і стосунках, є стійкими, визначають моральні вчинки людини, що мають істотне значення для нього самого та оточуючих.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ СТРУКТУРИ ОСОБИСТОСТІ В ТЕОРІЇ ЗИГМУНДА ФРЕЙДА

2.1 Теорія структури особистості Зігмунда Фрейда

Зігмунд Фрейд народився 6 травня 1856 року в маленькому австрійському містечку Фрайберг, Моравія (на території сучасної Чехії). Коли Фрейду було чотири роки, його родина переїхала до Відня, в якій він жив постійно, а в 1938 році, за рік до смерті, емігрував до Англії.

У 1873 році Зігмунд Фрейд вступив на медичний факультет Віденського університету, а в 1881 році після отримання медичного ступеня, зайняв посаду в Інституті анатомії мозку і проводив порівняльні дослідження мозку дорослої людини та плоду.

1885 рік став переломним моментом у кар'єрі Фрейда, він отримав дослідницьку стипендію, яка дала йому можливість поїхати до Парижу і протягом чотирьох місяців стажуватися у Жана Шарко, одного з найбільш видатних неврологів того часу. У 1895 році спільно з Йозефом Брейером Зігмунд Фрейд опублікував працю «Дослідження істерії», потім їх співробітництво різко перервалося. Період з 1896 по 1900 рік був роками самотності, але самотності дуже продуктивної. У 1900 році вийшла його найбільш видатна робота «Тлумачення сновидінь», а проміжок між 1901 і 1905 роками став найбільш творчим. Було опубліковано декілька робіт, в тому числі в «Трьох есе ...» Фрейд висунув припущення про те, що діти народжуються з сексуальними мотивами, а їхні батьки виступають в ролі перших сексуальних об'єктів. Громадське обурення було відразу ж і мало широкий резонанс. Фрейда затаврували як страждальця сексуальними пер версіями, непристойну та аморальну людину.

У 1909 році відбулася подія, що відкрили йому шлях до міжнародного визнання.

Його запросили до Сполучених Штатів Америки з циклом лекцій, який був дуже добре прийнятий, а їх автору було привласнено почесний ступінь доктора. Він досяг значної популярності, клієнти з різних куточків світу записувалися до нього на консультації.

Під впливом нещасть, що обрушилися на нього і його родину, а також із-за атмосфери першої світової війни і нової хвилі антисемітизму, у віці 64 років Фрейд створив теорію про універсальний людський інстинкт - прагнення до смерті. З 1920 і до самої смерті Зігмунд Фрейд випустив достатньо книг, найбільш важливими є: «Лекції з введення у психоаналіз» (1920), «По той бік принципу задоволення» (1920), «Я і Воно» (1923), «Майбутнє однієї ілюзії» (1927), Цивілізація і незадоволені нею» (1930), «Нові лекції по введенню в психоаналіз» (1933) і опублікований посмертно в 1940 році «Очерк психоаналізу». Останні роки життя Фрейда були важкими: з 1923 року він страждав на прогресуючу злоякісну пухлину глотки, переніс 33 найскладніші операції, в 1938 році, під час фашистської окупації, в Австрії гестапо була заарештована його донька Анна, лише завдяки щасливому випадку вона уникла смерті. Зігмунд Фрейд помер 23 вересня 1939 року в Лондоні, де він опинився як єврейський емігрант[1;7;9;13].

Психоаналітичного теорія Фрейда являє собою приклад псіходинамічного підходу до вивчення поведінки людини. При цьому підході вважається, що неусвідомлені конфлікти контролюють поведінку людини. Зігмунд Фрейд будував психоаналітичну концепції на своїх клінічних спостереженнях за хворими на неврози, а також на психоаналізі.

Фрейд виділяв три рівня свідомості: свідомість, передсвідомість і несвідомість-з метою опису ступеня доступності психічних процесів усвідомленню. Найбільш значні психічні події відбуваються в несвідомому (за своєю природою є інстинктивні і відокремлені від реальності).

У теорії Фрейда особистість людини включає в себе три структурні компоненти: ід, его и суперего.

Ід являє собою істинктивне ядро особистості і є примітивним, імпульсивним і підпорядковується принципу задоволення. Ід використовує рефлекторні реакції і первинні подання з метою отримання негайного задоволення інстинктивних спонукань.

Его представляє собою раціональну частину особистості, що керується принципом реальності, що включає в себе: сприйняття, мислення, навчання та інші види психічної активності, які необхідні для більш ефективної взаємодії з соціальним світом. Його завданням є розробка для індивідуума відповідного плану дій, щоб задовольняти вимоги ід в рамках обмежень соціального світу і свідомості індивідуума.

Суперего формується останнім в процесі розвитку особистості і є її моральної стороною, являє собою інтерналізовану індивідуумом систему соціальних норм і стандартів поведінки, отриману від батьків за допомогою заохочень і покарань. Суперего складається з двох структур: совісті та его-ідеалу (містить певні зразки досконалості, які він дістав від батьків). Его-ідеалом індивід керується, коли ставить перед собою цілі, досягнення яких призводить до підвищення самооцінки.

Теорія мотивації Фрейда заснована на концепції інстинкту, визначеного як вроджений стан збудження, яке шукає розрядки. У теорії психоаналізу розбирають два види інстинкту: інстинкт життя (Ерос) та інстинкт смерті (Танатос). Інстинкт має чотири основних параметри: джерело, мета, об'єкт і стимул[4,25].

Лібідозна енергія, яка пов'язана з інстинктом життя, є також основою розвитку особистості, характеру людини. Фрейд говорив про те, що в процесі життя людина проходить кілька етапів, які відрізняються один від одного способом фіксації лібідо, способом задоволення інстинкту життя. При цьому Фрейд приділяє велику увагу тому, яким саме способом відбувається фіксація і потреби людини при цьому в сторонніх об'єктах. Виходячи з цього він виділяє три великих етапи, розпадається на кілька стадій. Надане Фрейдом роз'яснення стадій психосексуального розвитку засноване на тому, що сексуальність дається від народження, потім розвивається, охоплюючи ряд біологічно певних ерогенних зон, аж до досягнення зрілості. За Фрейдом розвиток особистості проходить через чотири стадії:

1. Оральну - триває від 0 до 1,5 років, основним джерелом інтересу і задоволення є рот.

Перший етап - лібідо-об'єкт, характерний тим, що дитина потребує стороннього об'єкту для реалізації лібідо. Цей етап триває до 1 року і носить назву оральної стадії, так як задоволення відбувається при роздратуванні порожнини рота. Фіксація на цій стадії відбувається в тому випадку, коли дитина в цей період не змогла реалізувати свої лібідозне бажання і для цього типу особистості характерна, з точки зору Фрейда, певна залежність, інфантильність .

2. Анальну - триває від 1.5 до 3 років, у цей час досягається контроль над кишечником, отримання задоволення від утримання або виштовхування фекалій.

Друга стадія, яка триває до початку статевого дозрівання, називається лібідо-суб'єкт і характеризується тим, що для задоволення своїх інстинктів дитині не потрібно ніякої зовнішній об'єкт. Іноді Фрейд називав також цю стадію і нарціссізмом, вважаючи, що для всіх людей, у яких відбулася фіксація на цій стадії, характерна орієнтація на себе, прагнення використовувати оточуючих для задоволення власних потреб і бажань, емоційна отгороженность від них. Вона складається з декількох стадій. Перша, яка триває приблизно до 3-х років - анальна, при якій дитина не тільки вчиться певним навичкам туалету, але у нього починає формуватися і почуття власності. Фіксація на цій стадії формує анальний характер, який характеризується упертістю, часто жорсткістю, акуратністю та бережливого.

3. Фаллічну - триває від 3 до 6 - 7 років, початок прояву інтересу до протилежної статі, тут основним джерелом задоволення і насолоди є статеві органи. На цьому етапі діти починають усвідомлювати свої сексуальні відмінності, цікавитися своїми геніталіями. Цю стадію Фрейд вважав критичною для дівчаток, які вперше починають усвідомлювати свою неповноцінність у зв'язку з відсутністю у них пеніса. Це відкриття, вважав він, може призвести до пізнішої невротизаціі або агресивності, яка взагалі характерна для людей, фіксованих на цій стадії. Багато в чому це пов'язано з тим, що в цей період наростає напруженість у відносинах з батьками, перш за все з батьком своєї статі, якого дитина боїться і до якого ревнує батька протилежної статі. Ця напруженість слабшає до 6 років, коли настає латентний період у розвитку сексуального інстинкту.

4. Генітальну - триває від 12 років і до самої смерті, в ході цієї стадії формуються нормальні гетеросексуальні відносини. Це остання стадія, на яку діти переходять у підлітковому періоді,яка також називається лібідо-об'єкт, тому що для задоволення сексуального інстинкту людині знову необхідний партнер. Ця стадія називається генітальною, тому що для розрядки лібідозної енергії людина шукає способи статевого життя, характерні для його статі і його типу особистості.

5. Латентний період не є стадією психосексуального розвитку, він триває від 7 до 12 років, у цей час сексуальна енергія приспана, вся увага зосереджена на розвиток інтересів і навичок у відносинах між однолітками тієї ж статі. У цей період, який триває до початку статевого дозрівання, діти звертають велику увагу на навчання, спорт, ігри.

Виходячи з цих положень, Зігмунд Фрейд виділяв кілька типів характерів:

1. Оральний - фіксація на оральній стадії розвитку: орально-пасивний-доросла людина характеризується пасивністю, залежністю й довірливістю; орально - садистській-характеризується негативізмом, прагненням експлуатувати інших і саркастичним ставленням до оточуючих.

2. Анальний - фіксація на анальний стадії розвитку: анально-утримуючий - це скупець, впертий, запасливий; анально-агресивний - людина налаштована вороже до інших людей, безладний і жорстокий.

3. Фаллічний- фіксація на фаллічній стадії розвитку: люди з таким типом особистості характеризується зухвалістю, ексгбіціонізмом, надмірною гордістю і наявністю конкуренції з іншими.

4. Генітальний - тип характеру зустрічається у індивідуума, який володіє нормальною сексуальністю, здатного до інтимних стосунків з протилежною статтю, він вносять свій внесок у суспільство завдяки продуктивній праці.

Фрейд виділяв три типи тривоги:

1. Реалістична - емоційна відповідь, викликана загрозою або сприйняттям реальної небезпеки у зовнішньому світі.

2. Невротична - емоційна відповідь у вигляді страху, має місце, коли індивідуум знаходиться під загрозою неконтрольованих інстинктивні бажань (острах, через те, що імпульси, які йдуть від ід, заподіють йому неприємності).

3. Моральна - почуття сорому і провини, має місце, коли его індивідуума загрожує покарання від суперего.

Він вважав, що тривога відіграє роль сигналу, який попереджає его про небезпеку, яка йде від інстинктивних імпульсів. Захищаючись, его використовує ряд механізмів: витіснення, проекція, заміщення, раціоналізація, реактивне освіта , регресія ,сублімація ,заперечення.

Ці механізми діють несвідомо і спотворюють сприйняття реальності індивідуумів.

Фрейд обгрунтовують емпіричну валідними своїх теорій на основі клінічних спостережень над пацієнтами в ході терапії, і був проти експериментальних досліджень у лабораторних умовах[1;8;9;13].

Найважливіше місце в теорії Фрейда займав його метод - психоаналіз, для пояснення роботи якого і були власне створені інші частини його теорії. У своїй психотерапії Фрейд виходив з того, що лікар займає в очах пацієнта місце батька, домінуюче положення якого він визнає безумовно. При цьому між ними ніби встановлюється канал по якому відбувається безперешкодний обмін енергією між терапевтом і пацієнтом, тобто з'являється трансфер. Завдяки цьому терапевт не тільки проникає у несвідомість свого пацієнта, але і навіює йому визначені положення, насамперед своє розуміння, свій аналіз причин його невротичного стану. Цей аналіз відбувається на основі символічної інтерпретації асоціацій, снів або помилок пацієнта, тобто слідів його витісненого потягу, про який ми говорили вище. При цьому лікар не просто ділиться із пацієнтом своїми спостереженнями, але пропонує йому своє тлумачення, того що пацієнт некритично приймає. Це навіювання, на думку Фрейда, і забезпечує катарсис, оскільки погоджуючись на позицію лікаря пацієнт ніби усвідомлює своє несвідоме і звільняється від нього. Оскільки основа такого видужання пов'язана з навіюванням, така терапія була названа директивною, на відміну від тієї, яка заснована на рівноправ'ї відносно пацієнта і лікаря.

2.2 Свідоме та несвідоме в теорії Зігмунда Фрейда

При поділі психіки на свідоме і несвідомо Фрейд, як уже зазначалося, не був першовідкривачем. Він на це і не претендував, підкреслюючи, що поняття несвідомого міститься у висловлюваннях поетів, філософів, які розуміли всю важливість цього феномена для розкриття внутрішнього життя людини. Однак фрейдівське розуміння несвідомого відмінне від тих трактувань, які мали місце в різних філософських системах. "Для Фрейда, - як зазначає один з дослідників, - несвідоме було питанням факту," сферою "людського духу і невід'ємною частиною людської діяльності"[13,380]. Його, в першу чергу, цікавить конкретний зміст несвідомого. Намагаючись збагнути істину протікання несвідомих процесів, він піддає несвідоме аналітичному розчленовуванню.

Фрейд виділяє, по-перше, приховане, латентне несвідоме: свідоме уявлення про що-небудь, що в наступний час, можливо, не зможе бути такою, але за певних умов може знову стати свідомим, по-друге, витіснення несвідоме: уявлення, які не можуть стати свідомими тому, що їм протидіє якась сила, і усунення цієї протидіє сили можливе лише на основі спеціальної психоаналітичної процедури, за допомогою якої відповідні подання доводяться до свідомості. Перший вид несвідомого Фрейд називає передсвідомим, відмінності його від витісненого несвідомого або власне несвідомого психічного, з якими в основному і має справу психоаналіз. Досліджуючи сферу несвідомого, Фрейд, подібно до багатьох мислителів минулого, піднімає питання про те, яким чином людина може судити про свої несвідомі уявлення. Якщо останні не є предметом свідомості, не усвідомлюються людиною, то чи можна взагалі говорити про наявність в психіці несвідомих уявлень?

Полемізуючи з філософами, які давали негативну відповідь на це питання і вважали, що варто було б говорити лише про слабо усвідомлюванні, але не несвідомі уявлення, Фрейд рішуче кладе в основу своїх теоретичних постулатів поняття про несвідомість душевної діяльності. При цьому, на відміну від абстрактних міркувань мислителів минулого, які також допускали існування несвідомого психічного, він спирався на конкретний матеріал, отриманий з клінічних спостережень над людьми, які страждають на неврастенію. Фрейд прийшов до висновку, що несвідоме є неминучою фазою психічної діяльності кожного індивіда: будь-який психічний акт починається несвідомо і тільки в подальшому усвідомлюється, але може так і залишитися несвідомим, якщо на шляху до свідомості зустрічає непереборну для себе перепону. Фрейд, таким чином, не обмежився лише констатацією самого факту існування в психіці людини несвідомих уявлень, але прагнув розкрити механізм переходу психічних актів із сфери несвідомого в систему свідомості.

"Понад-Я" (Super-Ego) - внутріособистісна совість, інстанція, що втілює собою установки суспільства, свого роду моральна цензура, яка виникає як посередник між несвідомим і свідомістю в силу нерозв'язання конфлікту між ними, нездатність свідомості приборкати несвідомі пориви, прагнення, бажання людини і підпорядкувати їх вимогам культурної та соціальної реальності.

Намагаючись проникнути в механізми роботи людської психіки, Фрейд виходить з того, що виділений їм глибинний, природній її шар - "Воно" - функціонує по довільно обраній програмі отримання найбільшого задоволення. Але оскільки в задоволенні своїх пристрастей і пожадань індивід стикається із зовнішньою реальністю, яка протистоїть "Воно", у ньому виділяється "Я", прагне приборкати несвідомий потяг і спрямувати його у русло соціально схваленої поведінки. На перший погляд може навіть здатися, що саме "Я", цей свідомий початок, є тією рушійною силою, яка змушує "Воно" змінювати напрямок своєї діяльності у відповідності з санкціостворюючими нормативами соціального буття. Однак у фрейдівскій структурі особистості справа бачиться інакше: не "Я" керує "Воно", а навпаки, "Воно" поволі, невласно диктує свої умови "Я". Для образного опису взаємин між "Я" і "Воно" Фрейд вдається до аналогії порівняння відносин між вершником та конем, подібно до того, як у свій час А. Шопенгауер використав цю ж аналогію для розкриття відносин між інтелектом і волею. Якщо воля, по Шопенгауеру, тільки зовні підпорядкована інтелекту, як кінь вузді, а насправді, подібно коню, може, закусити удила, виявляти свій дикий норов і віддаватися своїй первісній природі, то фрейдівске "Воно" також являє собою лише видимість підпорядкування " Я ": як вершника, не зумів приборкати коня, залишається вести його туди, куди останньому хочеться, так і" Я "перетворює волю" Воно "в таке діяння, яке є ніби його власною волею. Як покірний слуга несвідомий потяг, фрейдівске "Я" намагається зберегти своє добре порозуміння з "Воно" та зовнішнім світом. Оскільки йому це не завжди вдається, в ньому самому утворюється нова інстанція - "Понад-Я" або "Ідеал-Я", що панує над "Я" як совість чи несвідоме почуття провини. У фрейдівскій моделі особистості "Понад-Я" вбачається ніби вищою істотою, відображаючи заповіді, соціальні заборони, владу батьків і авторитетів. Якщо "Я" - це головним чином представник зовнішнього світу, то "Понад-Я" виступає по відношенню до нього як захисник інтересів "Воно". За своїм положенням і функцією у психіці людини "Понад-Я" покликане здійснювати сублімацію несвідомих потягів, тобто переключення соціально несхваленого пориву "Воно" у соціально прийнятний імпульс "Я", і в цьому сенсі як би солідарізується з "Я" в приборканні потягу "Воно". Але за своїм змістом фрейдівске "Понад-Я" виявляється все ж близьким і спорідненим по відношенню до "Воно", оскільки є "спадкоємцем едіпова комплексу і, отже, вираженням найпотужніших рухів «Воно» і найважливіших" libid'них доль його "." зверх-Я "навіть протистоїть" Я "як повірений внутрішнього світу" Воно ", що може призвести до конфліктної ситуації, може призвести до порушення психіки людини. Таким чином, фрейдівске " Я "постає у вигляді " нещасного свідомості ", яке, подібно локатору, змушене повертатися то в один, то в інший бік, щоб опинитися у дружній згоду як з "Воно", так і з "Понад-Я". Прорив у несвідоме. Пізніше, в роботі «Психопатологія повсякденного життя» (1901), Фрейд зазначить й інші способи прориву несвідомого в життєдіяльність людини: в основі психічної діяльності лежить лібідо - психічна (у Фрейда майже скрізь - сексуальна) енергія (потягу, бажання), яка може бути обмірювана; вона створює перенапруження, може перетікати або змінювати форму (сублімуватися), щоб знайти доступ в систему Передсвідомості - Свідомості. Виникає здогадка про визначну роль дитячої сексуальності в психічному житті людини. Поступово вимальовується той зміст несвідомого - Едіпів комплекс, канібалізм, комплекс кастрації, заздрість до пеніса, об'єднані якимось першоміфом про взаємини в первісній родині між батьком та його дітьми ( «Тотем і табу», 1912). Змінюється фрейдівске розуміння несвідомого: крім витісненого змісту, до якого вчений спочатку зводив несвідомо, з'являється уявлення про філогенетичні (не індивідуальні, а успадковані від предків) його компоненти - першофантазмах (внутрішньоутробне життя, першосцена, спокушання, кастрація)[7,10].

2.3 Захисні механізми та їх роль у сприйнятті реальності особистості

Захисні механізми - внутрішній запобіжник. Фрейд виділяв кілька захисних механізмів, головними з яких є витіснення або (відшкодування відсутності або слабкість будь-яких фізичних або психічних якостей), регресія (повернення до пройдений стадіями розвитку), раціоналізація (виправдання підсвідомих спонукань) ідентифікація себе з іншою особою, яка володіє тим якістю, яка відсутня в суб'єкта, проекція (приписування іншим своїх бажань, побоювань, страхів) і сублімація (перемикання енергії).