Мислення як об'єкт вивчення логіки

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни «Логіка»

тема: «Мислення як об'єкт вивчення логіки»

Зміст

• Вступ

1. Наукове розуміння процесу пізнання

2. Чуттєве пізнання і абстрактне мислення та їх взаємозв язок

2.1 Рівні і форми пізнання

3. Основні форми мислення: поняття, судження, умовивід

3.1 Зміст і обсяг понять

3.1.1 Види понять

3.2. Загальна характеристика судження

3.2.1 Структура судження

3.2.2 Пропозиційна функція

3.3 Безпосередні умовиводи

Висновок

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Вступ

Динамічні процеси сучасного світу становлять кожну людину в досить складні умови. Постійне посилення напруження, світоглядний дискомфорт, а почасти й логіко-методологічний відчай пов'язані зі швидкою зміною ціннісних орієнтацій та глобалізацією світу. Необхідність пошуку ефективних рішень і швидкі знаходження їх не завжди оптимізуються, породжуючи конфліктно-кризові ситуації. Все це -- реалії сучасного світу, проблеми людського буття, збереження й розвитку особистості, її внутрішнього світу, світоглядної та методологічної культури.

1. Наукове розуміння процесу пізнання

На сучасному етапі логіко-гносеологічні та логіко-методологічні проблеми займають досить вагоме місце. Розвиток науки, пошук щораз нових шляхів її розвитку та зміна ставлення до самої науки надзвичайно актуалізують інтерес до методології наукового пізнання, потребують постійного розвитку й удосконалення методологічних дослідженнь.

У вченні про наукове пізнання, його методи й форми важливим є дослідження емпіричного й теоретичного рівнів.

На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються співвідношення, зв'язки, закономірності між окремими явищами. На теоретичному -- створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності. Емпіричний і теоретичний рівні наукового пізнання розрізняються й за тим, з якого боку вони досліджують об'єкт, яким чином одержано основний зміст знання, що є логічною формою його вираження, науковою та практичною значимістю одержаного знання.

На емпіричному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його зовнішніх зв'язків і проявів, які доступні переважно живому спогляданню. Формою вираження знання емпіричного рівня є сукупність суджень. На їх базі формулюються закони, що відображають взаємозв'язки, взаємодії явищ навколишньої дійсності та безпосередньої діяльності. Практичне застосування знання, одержаного на емпіричному рівні, обмежене. Що ж до розвитку наукового знання загалом, то воно є початковим, вихідним для побудови теоретичного знання. На емпіричному рівні основний зміст знання одержується, як правило, з безпосереднього досвіду, експерименту. Важливими тут є насамперед форма знання та поняття, що становлять мову науки і виражають результати емпіричного рівня пізнання. На цьому рівні дуже важко, а іноді й неможливо визначити ступінь загальності та застосовуваності одержаного знання. Тому практичне застосування цього знання часто призводить до помилок.

На теоретичному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його внутрішніх зв'язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб'єкт завдяки мисленню виходить за межі того, що дається у безпосередньому досвіді й здійснює перехід до нового знання, часто не звертаючись до чуттєвого досвіду. Тоді абстрактне, теоретичне мислення виступає не лише формою вираження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знання.

На теоретичному рівні суб'єкт оперує поняттями вищого рівня, здійснюючи сходження від емпіричних об'єктів до ідеалізованих (ідеальних "об'єктів"), широко застосовує абстракції, які не мають емпіричних корелятів. Кожне поняття асоціюється з певною сукупністю уявлень та наочних образів. Передбачається, що наявна в чуттєвому досвіді інформація осмислена й засвоєна новими понятійними засобами більш високого рівня абстрагування. Елементарні частинки, наприклад, не можуть бути предметом безпосереднього чуттєвого споглядання, але показання приладів, що їх реєструють, фіксуються нашими органами чуття. Інша річ, що ці показники мало лише сприймати, їх треба розуміти. Йдеться про більш високий рівень теоретичного переосмислення чуттєвих даних у концептуальній картині дійсності. Теоретичний рівень наукового пізнання здійснюється на широкому, різноманітному та складному фундаменті, ґрунтується на перегляді та переосмисленні розвитку попередніх теорій.

Отже, емпіричний і теоретичний рівні наукового пізнання відрізняються, по-перше, гносеологічною спрямованістю досліджень. На емпіричному рівні пізнання орієнтується на вивчення явищ та поверхових, "видимих", чуттєво-фіксованих зв'язків між ними, без заглиблення в сутнісні зв'язки та відношення. На теоретичному ж рівні основними гносеологічними завданнями є розкриття сутнісних причин та зв'язків між явищами. По-друге -- пізнавальними функціями. Основною пізнавальною функцією емпіричного рівня є описова характеристика явищ, теоретичного -- їх пояснення. По-третє -- характером і типом одержуваних наукових результатів. Результатами емпіричного рівня є факти, певні знання, сукупність узагальнень, взаємозв'язки між окремими явищами. На теоретичному рівні знання фіксуються у формі сутнісних характеристик, законів, теорій, теоретичних систем та системних законів. По-четверте -- методами одержання знань. Основними методами емпіричного рівня є спостереження, опис, вимірювання, експеримент, індуктивне узагальнення; теоретичного ж рівня -- аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний методи, ідеалізація, єдність логічного й історичного, сходження від абстрактного до конкретного тощо. По-п'яте -- співвідношенням чуттєво-сенситивного та раціонального компонентів у пізнанні. На теоретичному рівні домінує раціональний компонент, на емпіричному -- чуттєво-сенситивний. Чуттєві та раціональні компоненти пізнання як вираження пізнавальних здібностей та можливостей суб'єкта завжди функціонують у єдності, хоча й співвідношення їх на емпіричному й теоретичному рівнях різне. Незважаючи на зазначені відмінності, емпіричний і теоретичний рівні наукового пізнання органічно взаємопов'язані й взаємозумовлюють один одного в цілісній структурі наукового пізнання.

Емпіричне дослідження, виявляючи факти, нові дані спостережень та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми й завдання. Теоретичне ж дослідження, в свою чергу, розглядаючи та конкретизуючи зміст науки, відкриває нові перспективи пояснення й передбачення фактів, тим самим орієнтуючи та спрямовуючи емпіричне пізнання. Емпіричне пізнання опосередковується теоретичним: теоретичне пізнання вказує, які саме явища та події мають бути об'єктом емпіричного дослідження, які параметри об'єкта мають бути виміряні і в яких умовах має здійснюватись експеримент. Теоретичний рівень виявляє і вказує емпіричному ті межі, в яких результати його можуть бути істинні і в яких його знання може бути застосоване на практиці. Саме в цьому й полягає евристична функція теоретичного рівня наукового пізнання.

Теоретичний та емпіричний рівні наукового пізнання характеризуються лише відносною самостійністю, межа між ними досить умовна. Емпіричне переходить у теоретичне, а те, що колись було теоретичним, на іншому, більш високому етапі розвитку стає емпірично доступним. Провідна роль у цій єдності, залежно від предмета, умов та наявних наукових результатів, належить то емпіричному, то теоретичному.

Завдання наукового пізнання полягає в тому, щоб розкрити внутрішню природу, сутність об'єкта (предмета, речі, явища, процесу тощо), дослідити й зрозуміти закони, закономірності й тенденції їх функціонування та розвитку. Вирішення цих проблем можливе в процесі тривалого й складного шляху розвитку науки і практики, котрі виробили цілий арсенал різноманітних прийомів, методів та засобів наукового пізнання (дослідження). Наука як сукупність теоретичних знань про навколишній світ є процесом пізнання, що здійснюється в особливій, специфічній сфері суспільної діяльності. Це особливий вид духовної діяльності -- виробництва об'єктивно-істинного, за змістом систематизованого знання. Наука -- це не лише самі знання, котрі є соціальною цінністю людства й зберігаються суспільством, а й важка творча праця вчених наукових співтовариств, колективів, що спрямована на досягнення щораз нових рівнів знань. Наукові знання, що є продуктами теоретичної діяльності, на відміну від інших конструкцій духовної діяльності, вирізняються системністю, логічністю, аргументованістю та обґрунтованістю. Це теоретичні системи, в яких відображаються об'єктивні зв'язки, відношення, закони й сутнісні сторони явищ природи й суспільства. Вони слугують людині й суспільству, пояснюючи різноманітні явища та події сьогодення, передбачаючи хід розвитку в майбутньому. Пояснення й прогнозування є одними з головних функцій наукового знання, спираючись на які людина раціонально управляє природними й суспільними явищами і процесами. Наукові знання й наукова діяльність є соціально значимими і мають суспільний характер. Діяльність на теренах науки, розподіл праці науковців, обмін науковою інформацією тощо мають не лише велику соціальну, а й практичну користь.

Процес наукового пізнання (пізнавальний цикл) -- це певна схема дій суб'єкта стосовно об'єкта, в якому вирізняють окремі методологічні процедури та етапи (пункти): постановка завдання, вирішення завдання, перевірка його правильності, постановка нового завдання або ж зміна попереднього. У тому разі, якщо регулярно спостерігається відхилення результатів експериментальних даних від рішень у рамках теорії, необхідно: переформулювати завдання; дослідити коректність математичного апарату; виявити зовнішні (сторонні) фактори втручання в хід експерименту; насамкінець, переглянути теорію, на базі якої було отримане принципове рішення. Дослідження цих механізмів пізнавального процесу в його істотних моментах і становить конкретне завдання методології, а саме формулювання схеми цього процесу є початком методологічного дослідження. Специфіка науково-пізнавального процесу не заперечує виявлення загального, закономірного, а навпаки, з необхідністю передбачає його. Знаряддя спостереження соціолога й генного інженера різні, як і різні об'єкти їхнього дослідження. Однак чіткість, уважність, охайність, уміння узагальнювати, абстрагувати та інші процедури багато в чому є подібними, якщо не однаковими, а відтак -- необхідними і тому й іншому. Беззаперечно, поняття, котрі використовує математика, істотно відрізняються від понять політології, соціології тощо, але способи формування понять є загальними (спільними), подібними. Проте навіть для того, щоб виявити істотне, загальне в науковому розумінні, його необхідно вміти помітити у неподібному зовнішньому. А це потребує створення розвинутої концепції, котра б на теоретичному рівні розкривала закономірності певного класу явищ, предметів, речей, процесів навколишньої дійсності. Відповідно ця діалектичність виводить на органічну єдність філософські, загальнотеоретичні міждисциплінарні та конкретно-наукові (спеціальні, часткові) методи в процесі наукового пізнання, а в остаточному підсумку -- на зв'язок науково-дослідної діяльності (наукового пізнання) з методологічною.

2. Чуттєве пізнання і абстрактне мислення та їх взаємозв'язок

Основними формами відображення дійсності є живе споглядання і його форми -- відчуття, сприйняття, уявлення, які дають конкретно-наочне знання про зовнішній бік речей, і мислення, що полягає в абстрагуванні, узагальненні чуттєво даного матеріалу й оперуванні абстракціями.

Чуттєве відображення ґрунтується на безпосередній взаємодії суб'єкта і об'єкта, має конкретно-образну чуттєву форму виразу, дає знання явищ. На відміну від чуттєвого відображення, яке дає знання одиничного, абстрактне мислення дає знання загального, відображає дійсність у формі абстракції. Виділяючи загальне в предметах і явищах, абстрактне мислення переходить від знання явища до знання сутності речей. Тим самим воно дає можливість піднятися до пізнання всезагального, а тому відображає дійсність глибше, повніше. В історії філософії були філософи, котрі надавали перевагу живому спогляданню (сенсуалісти, емпірики), і такі, що визнавали провідну роль за абстрактним мисленням (раціоналісти). Насправді ж ці дві форми пізнання становлять єдине ціле, вони діалектично взаємопов'язані, доповнюють одна одну.

До основних форм чуттєвого пізнання належать: відчуття, сприйняття та уявлення. У відчуттях кожен з органів чуття специфічним для нього способом відображає окремі властивості, сторони речей. Органи відчуття поділяються на екстерорецептори (від лат. exter -- зовнішній і receptor -- той, що сприймає) та інтерорецептори (від лат. interior -- внутрішній і receptor -- той, що сприймає), тобто зовнішні й внутрішні органи сприйняття. До екстерорецепторів належать зір, слух, нюх, дотик, смак. Вони відповідно відображають колір, звук, запах, твердість, смачність та інші якості об'єкта пізнання. До інтерорецепторів належать органи, що відповідають за почуття голоду, статевого потягу, просторової й часової орієнтації, страху тощо. Сприйняття -- це відображення властивостей об'єкта пізнання як цілого. Воно виконує дві взаємозв'язані функції: пізнавальну і регулятивну. Завдяки першій з них розкриваються властивості та структура об'єктів. Друга функція спрямовує практичну діяльність суб'єкта згідно з цими знаннями про суб'єкт. Уявлення є наочним цілісним образом речі, що виникає на основі уяви і минулого чуттєвого досвіду, який зберігається й узагальнено відтворюється в пам'яті суб'єкта пізнання. В момент відтворення чуттєвого образу об'єкта його безпосереднього «контакту» з суб'єктом немає. Тобто цей контакт був у минулому.

2.1 Рівні і форми пізнання

За давньою усталеною традицією філософія виділяє два основні джерела знання та пізнавального процесу: відчуття (або чуття) та мислення. Але їх взаємодія у процесі пізнання виявляється досить складною. Зокрема, визнано, що людські чуття ніколи не бувають "чистим чуттям", бо їх неодмінно певним чином "завантажують" розум, мислення, міркування, тобто у людини не існує простого біопсихічного чуття, воно визначено предметно, ціннісно, інтелектуально. За влучним висловом часів німецької класичної філософії, людські почуття є "чуттями-теоретиками", бо, дивлячись на речі, ми відразу вбачаємо в них значно більше від того, що може дати нам фізіологія відчуття. Співвідношення мислення і чуття розглядають у гносеології через учення про рівні та форми пізнання (табл..2.1.1).

Таблиця 2.1.1

Рівні та форми пізнання

Першим, вихідним рівнем пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєве пізнання (сьогодні частіше вживається термін "перцептивний досвід"): це є фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей.

Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (тому, наприклад, побачити річ - ще не значить її пізнати або зрозуміти), але дає пізнанню такий його компонент, поза яким пізнання неможливе. Навіть у занадто раціоналізованих концепціях гносеології чуттєвий рівень розглядають принаймні як імпульс до пізнання. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах: відчуття фіксують окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.); сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням певного образу або певної проекції речей; уявлення є відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю.

Слід наголосити, що вже на рівні відчуття у діяльність чуття втручаються розумові операції, бо з'єднувати елементи відчуття у сприйнятті можна по-різному. Основне ж полягає у тому, що чуттєве пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних недоліків: відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо бачити, відчувати й т. ін.; відчуття мінливі, нестійкі, відносні; самі відчуття не дають нам надійного критерію для розмежування суттєвого та несуттєвого. Названі недоліки надолужуються подальшим рівнем пізнання: раціонально-логічним (або абстрактним) мисленням. Форми абстрактного мислення досить чітко виражають його особливості:

* поняття - це слова (терміни), що фіксують суттєві характеристики, зазвичай, класу предметів (але інколи - і окремих унікальних предметів);

* судження - це речення, які зв'язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;

* умовиводи - сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законами логічного виведення. Згадаємо, що є два основні типи умовиводів: індуктивний (рух думки від часткового до загального) та дедуктивний (рух думки від загального до часткового).

Зауважимо, перш за все, що при переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об 'єкту пізнання: якщо чуттєве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв'язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей). Завдяки тому, що абстрактне мислення відділяє певні прояви речей від самих речей і розглядає їх окремо, завдяки тому, що на перший план виходить дослідження зв'язків, функцій та відношень, абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів.

Тому абстрактне мислення виходить за межі як окремих предметів, так і певних органів чуття. Воно, рухаючись з усвідомленням власних актів, є стабільним, упорядкованим, а отже, таким, що здатне відділяти суттєве від несуттєвого. Але водночас воно також має певні недоліки. В основі їх лежить те, що надає абстрактному мисленню переваги: дистанціювання від наявної реальності. Через це положення абстрактного мислення не можуть бути безпосередньо застосовані до реальних речей, подій, явищ. Коли ми, наприклад, кажемо "стіл", "дерево", то вказуємо не на якісь конкретні столи або дерева, а на "столи" та "дерева" як такі; тобто ці поняття фіксують дещо суттєве, притаманне будь-яким столам та деревам (зокрема й таким, яких ми ще ніколи не бачили). Тоді виникає проблема застосування понять, теорій; наприклад, одна річ вивчити теорію медицини, а інша - лікувати реальних хворих. Отже, розгляд перших двох рівнів пізнання засвідчує: кожен із них є необхідним, але недостатнім для пізнання в цілому, кожен має переваги, але й недоліки. Постає досить очевидне завдання: поєднати їх, тобто поєднати поняття і теорії з наочно даним, із тим, що надано нам у відчуттях. Звідси - подальший - синтезувальний рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду. Особливості третього рівня пізнання виразно проявляються у його формах:

¦ досвід - особисте свідоме виявлення умов та обставин як збігання, так і незбігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;

¦ експеримент - дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т. ін.;

¦ практика - свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т. ін.

У філософських дослідженнях не завжди виділяють названий третій рівень пізнання, хоча ніхто не заперечує і не зможе заперечити значення експерименту, досвіду та практики у здійсненні синтезу знань, у підвищенні рівня їх надійності та у виведенні пізнання і діяльності людини на нові обрії. Більше того, саме звернення до синтезувального рівня пізнання дозволяє зрозуміти його процесуальність: в процесі дослідів, експериментів, практики ми не лише приводимо у відповідність між собою чуттєві враження та розумові конструкції, а й отримуємо нові чуттєві враження, здобуваємо нові відчуття; від них ми, за вже розглянутою схемой, переходимо до нових понять та узагальнень, а, відтак, - знову до синтезів і т. ін. Отже, пізнання розвивається від чуття до абстрактного мислення та до їх синтезу, у процесі якого людина знову отримує чуттєві враження, переходить до нових міркувань і т.ін., тобто процес пізнання розвивається спіралеподібно, воно еволюціонує, нарощується, маючи певну внутрішню ритміку.

3. Основні форми мислення: поняття, судження, умовивід

Поняття -- форма мислення, яка відображає предмети в їх загальних та істотних ознаках. Ознаками вважають усе те, чим предмети відрізняються один від одного або подібні між собою. Істотними називають таку сукупність ознак предмета, кожна з яких необхідна, а всі разом достатні, щоб відрізнити даний предмет (чи множину предметів) від будь-якого іншого. Так, знання того, що квадрат має ознаки ромба і прямокутника, дає можливість відрізнити його (квадрат) від будь-яких інших геометричних фігур.

3.1 Зміст і обсяг понять

Кожне поняття має зміст і обсяг. Зміст поняття -- сукупність істотних і загальних ознак, які в ньому мисляться. Так, у понятті «паралелограм» мисляться такі ознаки: чотирикутність (родова ознака) і попарна паралельність сторін (видова ознака).

Обсяг поняття -- множина, клас предметів, кожен з яких є носієм ознак, що становлять зміст поняття. Так, окремими предметами (елементами обсягу), які мисляться в понятті «ліс», є не дерева, оскільки жодне з них не має ознак лісу, а окремі ліси -- Чорний ліс, Овруцький ліс тощо.

Між змістом і обсягом поняття існує взаємозв язок, який називається законом зворотного відношення (змісту і обсягу). Згідно з цим законом, чим абстрактніше поняття, чим менше в ньому мислиться ознак, тим ширшим (а отже, невизначенішим) є його обсяг. І, навпаки, чим багатший зміст поняття, тим вужчим і визначенішим є його обсяг. Обсяг так званих нульових понять є уявним.

3.1.1 Види понять

Важливою проблемою логіки є класифікація понять, завдяки якій вони систематизуються. Наслідком цього є упорядкування подумки предметного світу, орієнтованого на його (світу) об'єктивну упорядкованість. Види понять наведено на рис. 3.1.1.1

Рис. 3.1.1.1 Схема видів понять

3.2. Загальна характеристика судження

Судження -- форма мислення, в якій засобами ствердження чи заперечення розкриваються зв'язки предметів з їх ознаками або відношення між предметами.

Формальна логіка абстрагується від діалектики абсолютного і відносного в істині. Вона виходить з абсолютного протиставлення істинних і хибних суджень, розглядаючи кожне з них або як істинне і тільки істинне, або як хибне і тільки хибне (тризначна логіка, крім «істини» і «хиби», припускає і третю можливість -- «невідомо»).

Істинність і хибність судження називають їх логічними значеннями. Кожне судження має логічне (істинне) значення, тобто неодмінно є або істинним, або хибним. Перевіркою істинності змісту суджень займаються науки, до предметної сфери яких належать предмети того чи іншого судження. Так, істинність чи хибність судження «Сума кутів трикутника дорівнює ста вісімдесяти градусам» належить до компетенції геометрії, а істиннісне значення судження «Б. Хмельницький -- видатний політичний діяч українського народу» -- до компетенції історичної науки.

3.2.1 Структура судження

Кожне судження має певну структуру (будову, зв'язок його елементів), яка залежить від того, що воно відображає -- властивості чи відношення між предметами.

Судження, в яких констатується наявність чи відсутність властивості в того чи іншого предмета, називаються судженнями про належність, або атрибутивними. Наприклад: «Ссавці -- хребетні»; «"Три" -- просте число».

Судження, в яких стверджується чи заперечується наявність відношення між двома і більше предметами, називають судженнями про відношення, або релятивними. Наприклад: «Сім менше дев'яти»; «Рівне знаходиться західніше від Києва».

Просте атрибутивне судження містить суб'єкт, предикат і зв'язку.

Суб'єкт судження - поняття про предмет думки.

Предикат судження -- поняття про ту властивість предмета думки, наявність якої у ньому стверджується чи заперечується.

Суб'єкт судження позначається буквою S, предикат судження -- Р. Суб'єкт і предикат називаються термінами судження. Зв'язка в судженні є відображенням зв'язку, який існує між предметом думки і відповідною властивістю. Вона вказує на належність чи неналежність предметові думки тієї властивості, яка мислиться в предикаті. Зв'язка виражається словами «є», «належить», «не є», «не належить» тощо.

Слова, якими позначається зв'язка, часто випускаються. Так, у судженні «Прикметник є самостійною частиною мови» зв'язка має місце і виражена словом «є», а в судженні «Люди -- примати» слово «є», яке виражає зв'язку судження, пропущено.

Треба чітко розмежовувати поняття «предмет судження» і «суб'єкт судження». Предмет судження -- це реальний предмет, про який ідеться в судженні, а суб'єкт судження -- поняття про реальний предмет, який виступає предметом судження.

Терміни судження є логічними змінними, а зв'язка -- логічною постійною. Вдаючися до символічних позначень елементів атрибутивного судження, його можна записати у вигляді такої формули: S є (не є) Р

Релятивні судження (судження з відношеннями) відображають найрізноманітніші відношення між предметами. Вони також мають суб'єктно-предикатну форму і описуються з допомогою формул: xRy; R (х, y)\ R (х, у, z) тощо. Судження з відношенням, що має структуру aRb, складається із суб'єктів а і b, які є логічними змінними, і предиката R, який виражає відділення між предметами думки і є логічною постійною. Отже, властивості й відношення, які відображаються в поняттях, виступають як предикати. Властивості окремих предметів (або множин), відображені в судженні, називаються одномісними предикатами. Оскільки відношення мають місце між двома і більше предметами (або множинами, які складаються з будь-якого числа предметів), то їх називають багатомісними предикатами (двомісний -- R (а, b), тримісний -- R (а, b, с)). Порядок понять-суб'єктів у релятивному судженні впливає на їх (суджень) істинність. Так, судження «Львів знаходиться західніше від Києва» є істинним, а судження «Київ знаходиться західніше від Львова» -- хибним.

3.2.2 Пропозиційна функція

Деякі твердження не належать ні до істинних, ні до хибних, а тому їх не можна вважати судженнями. Наприклад: «х < у»; «х -- геометрична фігура»; «х знаходиться південніше від у». Ці та подібні вирази перетворюються на судження тільки тоді, коли на місце змінних (х, у) підставляють імена об'єктів відповідної предметної сфери. Підставлена замість логічної змінної така логічна постійна перетворює вираз із невизначеним логічним значенням на істинне чи хибне судження. Якщо в першому прикладі («х < у») іксу надати значення «8», а ігреку -- «9», одержимо істинне судження «8 < 9».

Пропозиційна функція -- твердження, в якому йдеться про певну властивість предмета чи відношення між предметами за невизначеностю самого предмета (предметів).

Судження перебуває в органічному взаємозв'язку з поняттям (та іншими формами мислення) і разом з тим якісно відрізняється від нього. По-перше, судження складається щонайменше з трьох елементів (суб'єкта, предиката і зв'язки, кожен з яких відіграє відповідну пізнавальну роль), а поняття становить собою найелементарнішу одиницю мислення (з точки зору її будови).

Якщо поняття є швидше формою думки (мислі), опорним пунктом пізнання, його підсумком, «коморою знань», то судження є формою руху знань, їх розвитку, формою мислення. У формі судження особливо переконливо виявляється активний і діалектичний характер мислення, зокрема, своєю структурою судження відображає факт об'єктивної роздвоєності речей.

Окремими ізольованими поняттями мислити не можна. Це одна з обставин, беручи до уваги яку, деякі логіки вважають, ніби найелементарнішою формою мислення (а не мислі, думки) є судження. В понятті пізнання ніби підсумовується, завершується, а завдяки судженню воно розвивається.

Поняття є «ущільненою», «прихованою» формою думки, а судження -- це відкрита, розгорнута, явно виражена думка. Завдяки судженням поняття виникають, формуються, розвиваються, а сформовані -- розкриваються, з'ясовуються їх зміст і обсяг.

Судження доповнюють понятійне знання, оскільки в них відображаються не тільки загальні та істотні властивості, а й неістотні: на практиці доводиться зважати на будь-які властивості речей.

Ізольовані від судження поняття не виявляють основної логічної характеристики думок -- істинності чи хибності, а судження, як відомо, неодмінно є або істинними, або хибними.

Так само, як судження немислиме без його складових -- понять, різні види умовиводів немислимі без суджень, які виступають їх (умовиводів) складовими елементами. У цьому знову-таки виявляється роль судження як форми мислення.

Перевіркою істинності суджень займається та наука, предметна сфера якої відображена в судженні. Для логіки важливо чітко визначити структуру судження, оскільки це є необхідною умовою розв'язання суто логічних (формально-логічних) задач.

Формальна логіка абстрагується від проблеми виникнення і розвитку суджень, їх сутнісної субординації тощо. Її цікавить виключно формальний зміст суджень (як й інших форм мислення).

У формі суджень розкриваються зміст і обсяг понять, з'ясовується значення відповідних термінів.

3.3 Безпосередні умовиводи

Умовиводом називається форма мислення, за допомогою якої з одного або кількох суджень виводиться нове судження, котре містить в собі нове знання. Наприклад, коли з двох суджень: 1) «Кожен обвинувачений має право на захист» і 2) «Петренко - обвинувачений» виводиться третє судження «Петренко має право на захист», ми робимо умовивід.

Термін «умовивід» вживається у подвійному значенні. Під «умовиводом» розуміють і розумовий процес виведення нового знання із судження, і саме нове судження, як наслідок розумової операції. Умовиводи за своєю структурою складніші, ніж поняття та судження, форми мислення. Поняття і судження входять до складу умовиводу як його елементи. Будь-який умовивід складається із засновків і висновку.

Засновки - це судження, із яких виводиться нове знання. Висновок - судження, виведене із засновків. Наприклад, візьмемо умовивід «Будь-який злочин суспільно небезпечний», «Крадіжка є злочин». Отже, крадіжка суспільно небезпечна. У цьому умовиводі перші два судження є засновками, а третє судження, яке стоїть після слова «отже», висновок.

Умовивід - це логічний засіб здобування нового знання. У процесі умовиводу здійснюється перехід від відомого до невідомого. Об'єктивною підставою умовиводу є зв'язок і взаємозалежність предметів і явищ дійсності. Якби навколишній світ складався з нагромаджених не пов'язаних між собою випадкових предметів і явищ, то від знання одних предметів не можна було б перейти до знання інших і, отже, умовивід як форма мислення був би неможливим. Але оскільки предмети і явища об'єктивної дійсності взаємопов'язані, підпорядковані певним законам, то існує не тільки можливість, а й необхідність пізнання одних предметів на підставі знання інших. Це не означає, звичайно, що нове знання можна вивести із сполучення будь-яких суджень. Умовиводом є не будь-яке сполучення, а тільки таке, у якому між судженнями існує логічний зв'язок, котрий відображає взаємозв'язок предметів і явищ самої дійсності. Якщо ж предмети дійсності не пов'язані між собою, то й судження, що відображають ці предмети, логічно будуть не пов'язані, і тому вивести із них якесь нове знання, тобто побудувати умовивід, не можна. Наприклад, із таких двох суджень: «Будь-який злочин є діяння суспільного небезпечне», «Усі дерева є рослини» - не можна зробити ніякого висновку тому, що ці судження відображають об'єкти різних предметних областей, логічно не пов'язані. Отже, сполучення цих суджень не є умовиводом.

У будь-якому умовиводі слід розрізняти три види знань:

1) Вихідне знання, те, з якого виводиться нове знання - воно міститься в засновках умовиводу.

2) Висновкове знання - міститься у висновку.

3) Обгрунтовуюче знання - знання, котре пояснює правомірність висновку із засновків. Обгрунтовуюче знання міститься в аксіомах і правилах умовиводів, воно не входить до складу умовиводу у вигляді окремого судження, але складає логічну підставу висновків, дає відповідь на запитання про те, чому висновок, здобутий з тих чи інших суджень, є правомірним і необхідним.

За допомогою умовиводів здобувають знання опосередковані або висновкові.

Знання бувають безпосередні або опосередковані (висновкові). Безпосередніми називають знання, здобуті за допомогою безпосереднього сприймання предметів або явищ. Наприклад, «Ця стіна біла»; «На замку, яким замикали магазин, наявні сліди злому» і т.д. В істинності (або хибності) цих суджень ми переконуємося за допомогою живого споглядання предметів, не вдаючись до логічних доказів і міркувань. Щоб визнати, наприклад, судження «Ця стіна біла» істинним або хибним, досить поглянути на цю стіну. Безпосередні знання складають незначну частину всіх наших знань. Основними знаннями є знання опосередковані.

У логіці під безпосередніми умовиводами розуміють такі умовиводи, у котрих висновок робиться всього з одного засновку. Так, якщо висловимо судження «Будь-який злочин є правопорушення» і з нього зробимо висновок про те, що «Деякі правопорушення є злочинами», то цей розумовий процес є умовиводом безпосереднім.

Висновок у безпосередньому умовиводі здобуваємо за допомогою перетворення судження. Проте безпосередній умовивід не може бути зведеним до простої зміни однієї лише форми судження, він зачіпає і зміст думки, робить її визначеною, яснішою, точнішою. Цим вихідне знання оновлюється, набуває іншого звучання. Безпосередній умовивід є за формою умовиводом, а не перетворенням судження, як твердять дехто з логіків. Йому притаманні всі ознаки умовиводу: у ньому наявне вихідне знання, знання висновкове і знання обгрунтовуюче - ті правила, за якими вихідне судження перетворюється у висновкове.

Основними способами побудови безпосередніх умовиводів є перетворення, обернення та протиставлення суджень. Безпосередні умовиводи утворюють також за допомогою співставлення суджень за правилами відношень між судженнями.

Висновок

Отже, процес наукового пізнання (пізнавальний цикл) -- це певна схема дій суб'єкта стосовно об'єкта, в якому вирізняють окремі методологічні процедури та етапи (пункти): постановка завдання, вирішення завдання, перевірка його правильності, постановка нового завдання або ж зміна попереднього. У тому разі, якщо регулярно спостерігається відхилення результатів експериментальних даних від рішень у рамках теорії, необхідно: переформулювати завдання; дослідити коректність математичного апарату; виявити зовнішні (сторонні) фактори втручання в хід експерименту; насамкінець, переглянути теорію, на базі якої було отримане принципове рішення. Дослідження цих механізмів пізнавального процесу в його істотних моментах і становить конкретне завдання методології, а саме формулювання схеми цього процесу є початком методологічного дослідження.

Пізнання розвивається від чуття до абстрактного мислення та до їх синтезу, у процесі якого людина знову отримує чуттєві враження, переходить до нових міркувань і т.ін., тобто процес пізнання розвивається спіралеподібно, воно еволюціонує, нарощується, маючи певну внутрішню ритміку.

Форми абстрактного мислення досить чітко виражають його особливості:

* поняття - це слова (терміни), що фіксують суттєві характеристики, як звичайно, класу предметів (але інколи - і окремих унікальних предметів);

* судження - це речення, які зв'язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;

* умовиводи - сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законами логічного виведення. Згадаємо, що є два основні типи умовиводів: індуктивний (рух думки від часткового до загального) та дедуктивний (рух думки від загального до часткового).

Список використаних джерел

1. Амосов Н.М. Моделирование мышления и психики. -- М.: Наука, 1965.

2. Богомолов А.С. Античная философия. -- М., 1985.

3. Булатов М.А. Філософія. -- К., 1994.

4. Веденов А.А. Моделирование элементов мышления. -- М.: Наука, 1988.

5. Горак Г. . Філософія. -- К., 1997.

6. Дротянко Л.Г. Філософські проблеми мовознавства. Навч. посібник. Вид. 2-ге, доповнене і перероблене. - К.: Вид. центр КНЛУ, 2002.

7. Ерышев А.А., Сластенко Е.Ф. Логика: Конспект лекций. - К.: КМУГА, 1999.

8. Тофтул М.Г. Логіка: Посібник. - К.: Академія, 2002.