Біхевіоризм. Нормативна поведінка у групі

План:

1. Біхевіоризм

2. Нормативна поведінка у групі

1. Біхевіоризм

Біхевіоризм Джона Вотсона у визначенні предмета психологічного дослідження зайняв жорстку об'єктивістську позицію, викинувши повністю зі свого лексикону поняття "свідомість", "суб'єктивне" -- те, що раніше було предметом інтроспективної психології. Проте така принциповість більше закриває проблеми вивчення психіки, ніж їх відкриває, більше висуває штучних труднощів, ніж їх долає.

Усупереч сподіванням самого Вотсона -- підібрати надійні ключі до оволодіння людською поведінкою -- біхевіоризм виявився у практичному сенсі зовсім безпорадним. Якщо рефлексологія, зокрема в особі І. Сокопянського, могла наочно підтвердити результати його теоретичних пошуків (робота з сліпоглухонімою О. Скороходовою), то Вотсон в цьому плані опинився майже з порожніми руками. Він продемонстрував надзвичайно абстрактне мислення психолога, позбавлене індивідуального підходу до розкриття своєрідності психіки окремої людини. Принципова чіткість об'єктивістського зразка виявилася практичною злиденністю, що для американського способу мислення було зовсім неприйнятним. Більше того, навіть чисто теоретично Вотсон показав лише можливість певної точки зору -- принципово чистої, але разом з тим і надзвичайно безплідної, особливо якщо порівняти класичний біхевіоризм з павловським ученням або рефлексологією Бехтерева.

Вагомість будь-якої психологічної системи зростає разом із поглибленням основної психологічної суперечності -- між тілом і душею. Зняття цієї суперечності позбавляє психологічну систему плідних теоретичних і практичних ідей. Зовсім природно тому, що послідовники Вотсона почали серйозний відступ від правовірності біхевіористичного вчення, що виявилося у поверненні під різними назвами внутрішнього, суб'єктивного компоненту психічного.

Це вказувало на те, що дослідницький дух у психології не може зупинитися на абстрактній формулі поведінки S-HR (стимул -- реакція), в якій між S і R існує "чорна діра". У ній у повному мороці поховано не тільки суб'єктивно-психологічні компоненти поведінки, але й їхні фізіолого-мозкові механізми.

Дослідженню, за Вотсоном, піддягає лише те, що лежить на поверхні об'єктивного спостереження. Вотсон ставить перед собою завдання -- визначити R на основі S, але при цьому виявляються серйозні розходження: при одному й тому ж стимулі реакції не повторюють одна одну. Наукоподібність найпослідовнішого біхевіоризму стикається з фактом неможливості передбачати характер поведінки. А саме це було головним, вихідним постулатом класичного біхевіоризму.

Зазнав цілковитої поразки "енвіронменталізм" -- учення, згідно з яким сукупність стимулів однозначно спрямовує реакцію, з чим було пов'язано багато соціально-психологічних сподівань. Досягти найповнішої залежності R від S можна було лише в тому випадку, якщо організм буде представлено споконвічне "чистою дошкою", як це свого часу уявляв, згідно з традиційним тлумаченням, Дж. Локк. Але вже й сам Локк зламав послідовний сенсуалізм, коли показав друге, не менш важливе, джерело пізнання -- рефлекс. Адже "чиста дошка" як вихідне поняття є чимось небезпечним. Структури оточення, які накладаються на цю дошку, без відбору і переробки організмом, без урахування його власних, хоча б тільки пізнавальних або оцінкових, структур перетворюються на хаос, безпринципне змішування "елементів досвіду". Могутність середовища у відношенні до організму залишається високою і буде пропонувати свої "подібні" структури. Це приведе до абсолютної безхарактерності організму, навіть до неможливості мислити його існування. В такому разі він повністю зливається з сукупністю стимулів, і формула S>R в її чисто біхевіористичному звучанні перетворюється по суті у формулу S=R. У такому міркуванні зникає сам предмет поведінки, і разом з цим біхевіоризм сам себе ліквідує.

Інтроспективна психологія рятувалася від такої самоліквідації тим, що вводила якісні, часто апріорно уявлювані апперцептивні або якісно інші, внутрішньо властиві самому організмові структури, щоб пояснити саму можливість психологічного досвіду, характер його організації (В. Вундт та інші). Якби Вотсон спробував здійснити більш поглиблений аналіз і S, і R, він дійшов би висновку, що S -- це не будь-який агент, котрий існує в середовищі, а той, що має стосунок до сутнісних сил організму; що R -- це не просто якийсь рух убік або від S, а дія, що має життєву доцільність. Проте саме доцільність була найбільш нестерпною для класичного біхевіоризму.

Отже, організм став нічим. Тепер він мав стати чимось. І сам Вотсон, не усвідомлюючи збочення від ортодоксального свого напряму, показав це, коли виробляв у дитини страх, любов та інші “прості" емоції за допомогою умовнорефлекторної методики. Адже в цих умовнорефлекторних реакціях організм уже показав свою власну заінтересованість відносно зовнішніх подразників. Дивно, як це могло залишатися непоміченим! Мабуть, вимога чистоти біхевіористичного принципу породжувала певну сліпоту. Отже, наступним завданням, яке постало перед психологією, що зафіксувала лише перші, найзагальніші фактори об'єктивної поведінки, але ще не показала самої поведінки, було наділити S і R повноцінним значенням. Це було здійснено на ґрунті гештальтпсихології.

2. Нормативна поведінка у групі

З моменту виникнення суспільства були створені спеціальні регулятори людської поведінки. Такими регуляторами стали передусім різноманітні нормативні системи. На жаль, багатоманітність життєвих ситуацій не можна передбачити, тому паралельно з виникненням регуляторів поведінки людини виникають і відхилення від установлених норм. Вже серед перших відомих людству наукових праць зустрічаються дослідження причин девіантної поведінки. Тривалий час, починаючи зі стародавніх часів, видатні мислителі ототожнювали поняття суспільство та держава. Ця гносеологічна помилка призвела до певних суперечностей при розгляді проблеми девіації. Вчені сперечалися, в основному, яка саме система краще врегульовує суспільні (державні) відносини. Отже, завжди в цих суперечках однією із систем називали санкціоновану державою нормативну систему права, а серед альтернативних різні автори виділяли системи моралі, традицій, релігії та інші. Зокрема, Платон у праці "Держава" стверджував, що основною регулюючою системою суспільства мають виступати традиції. Конфуцій вважав, що таким регулятором має бути мораль. До речі, і сьогодні в Азіатсько-тихоокеанському регіоні, де широкого розповсюдження набуло конфуціанство, нормативна система моралі превалює в урегулюванні відносин між людьми. Таким чином, здавалося б, суто теоретична полеміка знайшла свій практичний відбиток в існуванні цілого ряду регіонів, де навіть відносини на рівні держава - громадянин регулюються нормативними системами, що по суті підмінюють нормативну систему права. Так, спеціалісти в галузі порівняльного права виділяють п'ять правових сімей, у трьох з яких нормативна система права замінена нормативними системами відповідно: правова сім'я Чорної Африки - традиції, Мусульманська правова сім'я - релігії (закони Шаріату), Далекосхідна правова сім'я - моралі. Але більш глибинний розгляд проблем нормативного регулювання поведінки людини, а отже, - і девіантної поведінки, став можливий лише з бурхливим розвитком системи суспільних наук. Усвідомлення суспільства як цілісної системи, а держави як одного з інститутів цієї системи відкинуло необхідність полеміки, яка саме з нормативних систем є кращою. Сьогодні вчені розглядають соціальні норми як сукупність нормативних систем, що забезпечують соціально доцільне регулювання поведінки особи. Вивчення процесу формування, функціонування та відмирання норм дозволило краще усвідомити причини виникнення девіантної поведінки. Зокрема, академік В.М. Кудрявцев у праці "Социальные отклонения" запропонував схему, що ілюструє даний процес. Система має чотири тісно пов'язані між собою елементи. Взаємодія елементів така: існують суспільні відносини, що постійно змінюються; відповідно до певного рівня відносин формується система цінностей; для захисту системи цінностей створюється система норм, а для забезпечення функціонування системи норм створюються соціальні інститути. Наявні в системі жорсткі прямі і зворотні зв'язки забезпечують її високу стабільність. Порушення функціонування одного з елементів, за умов, що процес не набув незворотного характеру, призводить до того, що всі інші елементи спрямовують свою дію на регенерацію функціональних можливостей ушкодженого. Отже незначні зміни не спроможні вивести систему з рівноваги. Крім того, ці зміни виступають фактором постійного самовдосконалення системи. Але якщо все ж функціонування одного з елементів порушене остаточно, вся система виходить із стану рівноваги. У вищеназваній праці Кудрявцева зазначається, що в цьому випадку елементи процесу суспільного життя можна розглядати як компоненти девіантної поведінки. Він розглядає такі компоненти, що спричинили соціальні відхилення: деформація суспільних відносин; викривлення у системі цінностей; деформація соціальних норм; дисфункція соціальних інститутів. Щоб з'ясувати, як діє норма на рівні індивіда, розглянемо детальніше внутрішню структуру норми, що складається з трьох елементів: гіпотеза, диспозиція, санкція. Гіпотеза описує стандартну ситуацію, для якої безпосередньо і створена норма. Диспозиція вказує, яким чином повинна поводитись людина у цій ситуації. Санкція передбачає покарання у разі невиконання даної норми. Диспозиції, а отже і форми регулювання, бувають трьох видів: дозвіл, заборона, припис. Цінності, що займають більш високі позиції в системі, як правило, захищаються нормами, які мають форму регулювання: припис та заборону. Цінності, що не є непересічними, захищаються нормами, які містять таку форму регулювання, як дозвіл.

З вищесказаного можна дійти хибного висновку, що нормативному регулюванню притаманне лише обмеження волі індивіда, тиск на нього, прагнення суворо регулювати поведінку людини проти її волі. Певною мірою це відповідає дійсності, але, розглядаючи цю проблему лише з такої точки зору, створюється враження, що кожен член суспільства - потенційний порушник норм. Насправді це не так. У процесі соціалізації індивіда формується ціннісний апарат, що відповідає ціннісним установкам соціуму, де він сформований. А вже на його ґрунті відбувається засвоєння нормативної системи, яка і стає регулюючим фактором вчинків індивіда у стандартних або проблематичних ситуаціях. Таким чином, засвоєна індивідом система цінностей веде до свідомого прийняття відповідної їй системи норм як єдино можливої поведінки. Саме на ґрунті сформованої системи цінностей відповідна норма стає внутрішнім переконанням індивіда на емоційному рівні. Під цінностями розуміють предмети, явища, соціальні зв'язки, в яких зацікавлене суспільство, що їх продуціювало, оскільки вони є фундаментом його нормальної діяльності. За Мердоком існують близько шістдесяти загальнолюдських культурних універсалій, тобто цінностей, що не підвладні часу та простору, оскільки саме вони визначають людину як біосоціальне явище. Значною мірою думка про наявність цінностей, притаманних людству як характерна його ознака, знаходить своє відображення і в теорії етноландшафту Гумільова. Гумільов стверджує, що ці універсалії у різних народів набувають різних форм, залишаючись стійкими за суттю. Зміна форм обумовлюється пристосуванням етносів до певних географічних умов існування. Ці універсалії складають основний каркас системи цінностей будь-якого суспільства. Накладаючи ідеї Гумільова на схему, запропоновану Кудрявцевим, можна дійти висновку, що цінності набувають інших форм, а також відбувається зміна пріоритетів у системі цінностей саме в ході зміни соціальних відносин. Але необхідно підкреслити, що універсалії як каркас системи цінностей за умови нормального поступального розвитку суспільства залишаються незмінними більш тривалий строк.

На індивідуальному рівні процес формування системи цінностей відбувається під час соціалізації. Більшість авторів визначають соціалізацію як процес накопичення знань, формування системи цінностей та засвоєння норм поведінки. Процес соціалізації сьогодні наштовхується на ряд об'єктивних проблем. Передача та засвоєння культурної спадщини тим складніша, чим масштабніша діяльність суспільства, чим більше накопичено духовних цінностей. За умов сучасної докорінної зміни соціальних відносин одне покоління зазнає зміни вимог, які висуває життя до особистості. Це робить процес соціалізації складнішим та тривалішим. Більшість авторів вважають, що процес соціалізації продовжується все життя, але підкреслюють значення найактивніших етапів: дитинства, отроцтва, юнацтва.

У будь-якому віці людина може бути об'єктом виховного впливу, проте не в кожний віковий період є можливість формувати бажані риси характеру. Існують різні періоди, сприятливі для розвитку та закріплення певних якостей, ціннісних установок та рис характеру. Ще у 30-ті роки Л.С. Виготський звертав увагу на необхідність вивчення сенситивних (критичних або чуттєвих) періодів установлення оптимальних строків для навчання та виховання. Суть питання полягає в тому, що більшість рис характеру, які вже сформувалися, в подальшому рідко змінюються. Тому для формування певних рис та якостей характеру необхідно враховувати найбільш сприятливі для їх виховання періоди життя людини. Таким чином, особливого значення набуває перший період соціалізації, протягом якого дитиною інтенсивно сприймається основна маса культурної інформації. В цей період психіка дитини найбільш пластична та підготовлена для сприйняття. Не випадково Л.М. Толстой згадував про перші роки свого життя: "Разве не тогда я приобретал всё то, чем живу теперь, и приобретал так много, так быстро, что в остальную жизнь я не приобрёл и сотой доли того? От пятилетнего ребёнка до меня - только шаг. А от новорождённого до пятилетнего - страшное расстояние" Основне навантаження щодо проведення соціалізації в цей період лягає на сім'ю, хоча, зважаючи на об'єктивні причини сьогодення, сім'я, на жаль, не повною мірою виконує цю функцію. Проте ці проблеми тема окремого розгляд.

Особливу турботу сьогодні викликає стан і зміст дитячої та підліткової дозвіллєвої діяльності за межами сім'ї. Організованими формами дозвілля у закладах культури і спорту (гуртки, студії та секції) охоплена незначна частина цієї вікової категорії. Пов'язаний з економічною скрутою недостатній розвиток соціально-культурної сфери, її матеріально-технічна база і, головне, відсутність як штатів, так і спеціально підготовлених спеціалістів дошкільного виховання створюють чимало проблем у сфері духовного і фізичного виховання підростаючого покоління. Певну занепокоєність викликають і деякі моральні сторони ди-тячого дозвілля. Широкого розповсюдження набули ігрові автомати та комп'ютерні ігри. Комп'ютерна, "кнопочна" гімнастика не формує потреби фізичного та морального розвитку дитини. Викликає сумнів і зміст комп'ютерних програм. Як правило, програми імітують політ бойового літака, пересування корабля або танка, пуск ракет та скидання бомб. Зауважимо, що значна частина цих програм адаптована з реальних тренажерів бойових екіпажів, зокрема програма F-19 серед бойових завдань передбачає завдання ракетно-бомбового удару по мостах Києва. Такий підхід формує у граючого ставлення до війни, як до розваги, а до життя людей, як до несуттєвого фактора. Мабуть, до розробки гуманітарної сторони ігрових програм слід залучати соціологів, психологів, педагогів, культурологів. Гра, як провідний вид діяльності у дитячому віці, повинна давати духовну поживу не тільки розуму, а й серцю. На жаль, сьогодні стан дитячої, підліткової дозвіллєвої діяльності такий, що практично випадає дуже важливий, з позиції сенситивних періодів у розвитку людини, щабель - засвоєння культурної спадщини. Це робить проблематичним змістовний духовний розвиток у наступних вікових періодах. Молоді люди виходять на наступний рівень засвоєння культури з недостатньо розвиненим естетичним смаком, абсолютно "неозброєними" необхідними навичками культури спілкування та поведінки. Отже порушується спадкоємність у створенні та засвоєнні культурних цінностей. Тому більшість проблем у культурі молоді дуже часто приходять з більш ранніх періодів соціалізації. Сьогодні, поза всяким сумнівом, основні зусилля культурно-дозвіллєвої сфери мають бути спрямовані на створення умов змістовного дитячого дозвілля. З урахуванням об'єктивної послідовності соціально-культурного розвитку, організацію дозвіллєвої діяльності, її структуру, зміст необхідно здійснювати за віковими періодами: 7-12; 12-14; 14-17; 17-25; 25 років і далі. Для ілюстрації наведемо результати соціологічного дослідження, проведені Українським інститутом соціальних досліджень. Респонденти репрезентували вікову категорію 14-25 років. Цій віковій категорії притаманний свідомий вибір дозвіллєвої діяльності на підставі ціннісних орієнтацій, засвоєних на попередніх етапах соціалізації. Відповіді на запитання "Як часто ви відвідували культурні заходи протягом року?" - дають таку картину. Дозвіллєва діяльність молоді майже на дві третини проходить поза закладами культури - 61,3 % всього масиву відповідей припадає на відповідь "ніколи"; 28,1 % - на відповідь "іноді"; 8,9 % - "часто". Які ж форми дозвілля обирає молодь? Серед усього масиву відповідей "часто" за окремими видами дозвіллєвої діяльності відповіді розподілились так: відвідування дискотек - 28,8 %, спортивних закладів - 27 %, вечорів відпочинку в БК - 12,9 %, нічних клубів - 11,9 %, (всього 80,6 %). В той же час відвідування вистав становить - 2,8 %, музеїв - 1,7 %, художніх експозицій -1,5 %, концертів класичної музики - 1,2 % (всього 7,2 %). Отже напрошується висновок щодо пріоритетів: молодь сьогодні віддає перевагу формам дозвілля гедоністичного рекреаційного спрямування. Закономірною є перевага фізично активних форм дозвілля (відвідування дискотек та спортивних секцій, що складають 55,8 %). Помітно значна частина форм дозвіллєвої діяльності, що є пасивними стосовно духовного та інтелектуального розвитку молоді. Так, спостерігається дуже низький відсоток відвідувань дозвіллєвих заходів, пов'язаних з накопиченням технічних знань - технічні експозиції відвідували: "часто" - 1,7 %, "іноді" - 15,1 %, "ніколи" - 80,2 % опитаних. Причому під час опитування не з'ясовувалось, який відсоток відвідувань технічних експозицій здійснено за службовою необхідністю, з метою придбання обладнання розважального характеру. Молодь також не відвідує заходів, що вимагають роботи душі, співпереживання. Так, концерти класичної музики, наприклад, відвідують "часто" - 1,3 % опитаних, "іноді" - 10,7 %, "ніколи" - 85,5 %. Наведені дані дозволяють дійти висновку, що нині в України активно формується людина з раціоналістично-споживацьким ставленням до цінностей і явищ культури. Молода людина з такими ціннісними орієнтаціями неспроможна мирно співіснувати в соціальному середовищі. Сутність її діяльності спрямована на задоволення власних потреб. І якщо на перепоні такої діяльності стають норми, вони сприймаються як шкідливі й непотрібні. Результатом такого сприйняття нормативних систем стає "інституалізація девіації" (коли відхилення стає нормою певної субкультури).

В умовах неповноцінного емоційного життя активізується потреба близьких відносин на емоційному рівні. Одна з найскладніших проблем полягає в тому, що молода людина не може знайти свого мікрокультурного середовища, свою представницьку групу, яка забезпечить їй продуктивне спілкування. Як відомо, спілкування - одна з базових потреб людини. І тому молода людина намагається включитися до груп однолітків і якнайшвидше засвоїти групові норми з метою досягнення ідентичності. Як показує соціальна практика, це дуже часто неформальні групи агресивної, епатажної, гедоністичної спрямованості.

Тому надзвичайно важливо залучати всі засоби для свідомого спрямування енергії (часто деструктивної) в русло розумної духовної діяльності. Важливе місце в арсеналі таких засобів відводиться куль-турно-дозвіллєвій діяльності, здатній:

· задовольнити потребу у спілкуванні взагалі і особливо у груп молоді, у яких не розвинені неформальні зв'язки;

· формувати почуття емпатії - сприйняття людини на емоційному рі-вні і, таким чином, сприяти формуванню почуття колективізму, потреби у спільній діяльності, співробітництві, взаємодопомозі, співучасті, співчутті;

· відігравати інтегруючу функцію щодо груп мігрантів (урбанізація), усу-вати гальмування емоційної реакції, властивої спілкуванню міських жителів;

· бути одним з важливих механізмів регулювання міжособистого спілкування людей з різними ідейними та моральними установками, формування простих норм моралі, культури побуту;

· задовольнити потребу в інформації про іншу людину, яка зближує учасників дозвілля;

· свідомо спрямовувати потік енергії в русло розумної духовної діяльності, яка повертає людині рівновагу емоційного та інтелектуального життя;

· завдяки ігровим формам задовольнити потребу людини у вільній активізації духовних та фізичних сил і виступати школою виховання незацікавлено-безкорисливого ставлення людини до навколишнього світу і засобом його естетичного опанування;

· як форма міжособистої та групової взаємодії на емоційному рів-ні, в процесі досягнення спільної мети стає важливим механізмом у подоланні психологічного бар'єру, пов'язаного з так званим етнічним стереотипом та егоцентризмом;

· зміцнювати контакти між людьми, прискорювати процес соціалізації найбільш приємними способами, які надають негайне задоволення.

Література

1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.

3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.

8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

10. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

13. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991

14. Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології від античності до початку ХХ ст. К.: Либідь, 1991.

15. Социальные отклонения. Введение в общую теорию. М.: Юрид. лит., 1984.

16. Дж. Смелзер. Социология // Соц. ис. 1990. № 12. С. 116-137.

17. Гумелёв Л.Н. География этноса в исторический период. Л.: Наука. Ленинградское об-ние, 1990.

18. Выготский Л.С. Педагогическая психология. М.: Педагогика - Пресс, 1996.

19. Толстой Л.Н. Моя жизнь. Собр. соч. Т. 10. М., 1963.