Психологічні та соціологічні погляди З. Фрейда

10

План

Вступ

1. Ранні переконання З.Фрейда щодо навколишнього світу

2. З. Фрейд - засновник психоаналізу

3. Уявлення про історію та культуру людства за З. Фрейдом

Висновки

Вступ

Зигмунд Фрейд народився 6 травня 1856 року в Фрейберзі, провінційному місті, в сім'ї дрібного торговця. Незабаром сімейство Фрейдів переїхало в Лейпціг, а потім до Відня.

З.Фрейд ріс в сім'ї, в якій релігійні традиції і звичаї вже втратили силу. Його батько дотримувався ліберально-просвітницьких поглядів і, за твердженням домашніх, був “закінченим вільнодумцем”. Ще до народження сина він перестав відвідувати синагогу, а згодом і зовсім відмовився від культових і побутових розпоряджень іудаїзму. Під впливом батька в хлопчикові рано прокинулася любов до книг і пристрасть до знань. Він отримав типову для вихідця з дрібнобуржуазної єврейської сім'ї освіту: приватна школа, гімназія, університет.

У гімназичні роки світогляд З.Фрейда формувався під впливом ідей раціоналізму і емпіризму (віра в прогрес, в рівність можливостей, в свободу особистості і т.д.)

Знайомство З.Фрейда з ідеями європейського раціоналізму і свободою думки вплинуло помітним чином на його розвиток. Він свято вірив у всемогутність людського розуму і кінцеву перемогу наукового світогляду. Релігія, навпаки, в його уявленні була головним джерелом людських помилок, ворогом освіти і прогресу.

Вирішальну роль у формуванні світогляду Фрейда зіграло вивчення природних наук. Фізика, хімія, біологія виявилися авангардними областями знання. Серед інтелігенції посилився інтерес до наукової літератури, велику популярність придбали публічні лекції і демонстрації різних дослідів. У цих умовах інтереси юнака, що спочатку мріяв про кар'єру політичного діяча, придбали іншу спрямованість.

Ще в гімназії Фрейд познайомився з вченням Ч.Дарвіна, який уперше поставив біологію на цілком науковий грунт, встановивши змінність видів і спадкоємність між ними. Знайомство з еволюційною теорією Дарвіна зробило справжній переворот в свідомості Фрейда, породивши його надії на небувалий прогрес в пізнанні світу.

Сімнадцятирічний Фрейд вирішив присвятити себе науці, він випробовував в той період “непереборну потребу розібратися в загадках навколишнього світу і по можливості зробити що-небудь для їх рішення”. Але здійсненню честолюбних задумів юнака перешкоджала державна політика Австро-Угорщини, що обмежувала сферу діяльності євреїв комерцією, юриспруденцією і медициною. Шлях в науку був закритий, і Фрейд був вимушений вибрати медицину, як область більш близьку до природознавства.

У 1873 році він поступив на медичний факультет Віденського університету і через 8 років отримав звання доктора медичних наук. Учбові заняття Фрейд суміщав з роботою в Інституті фізіології при Віденському університеті, керованим Ернстом Брюкке (1819-1892 рр.). Співпраця з цим видатним вченим істотно укріпила науковий, раціоналістичний склад мислення Фрейда. Під керівництвом Брюкке Фрейд здійснив декілька оригінальних досліджень, що сприяли оформленню матеріалістичної теорії нейронів. Сама логіка наукового дослідження вела його на позиції матеріалізму. Він був переконаний, що органом психіки являється мозок, і психічні процеси існують в нерозривному зв'язку з фізіологічними, що світ матеріальних предметів існує незалежно від людської свідомості і наші знання про нього починаються із збудження органів почуттів. Революція, що відбувалася в природознавстві, вимагала світоглядного осмислення наукових відкриттів, і це дало новий поштовх інтересу Фрейда до філософії.

У 1895 році у спільному з віденським лікарем Бреєром творі “Дослідження істерії” ним були вперше викладені засади психоаналізу. В кінці 1899 року вийшла фундаментальна праця Фрейда “Тлумачення снів”, за нею йшли інші, і навколо нього почали гуртуватися прогресивні медики, що в 1908 році утворили “Віденське психоланалітичне товариство”. Того ж року був проведений і Психоаналітичний конгрес, що позначав вихід психоаналізу з підпілля. Після “гастролів” по США разом із своїм учнем Юнгом Фрейд у 1910 році організував Міжнародну психоаналітичну асоціацію, якою керував до самої смерті. Після аншлюсу Австрії з гітлерівською Німеччиною у 1938 році Фрейд емігрував до Англії, де і помер 23 вересня 1939 року.

Серед найважливіших Фрейдових робіт: “Тотем і табу” (1913), “По той бік принципу задоволення” (1919), “Я і Воно” (1923), “Психологія мас і аналіз людського “Я””(1921), “Незадоволення культурою”(1929), “Нові ввідні лекції у психоаналіз” (1933), “Чому війна?”(1932), “Мойсей та монотеїзм” (1939).

1. Ранні переконання З.Фрейда щодо навколишнього світу

Захоплення позитивістською філософією було досить поширеним явищем серед дослідників того часу і пояснювалося відомою близькістю позитивізму, тобто того його крила, яке сходило до природнонаукового матеріалізму. Вплив позитивізму на формування поглядів Фрейда істотно коректувався характером його наукових інтересів. Він не проявляв довіри до метафізики, протиставляючи їй світогляд, заснований на системі знань про світ. Він був переконаний в єдності і універсальності законів природи.

Однак “матеріалізм” Фрейда носив обмежений характер, тобто був стихійним, неоформленим. Ця неоформленість, відсутність серйозної теоретико-пізнавальної підготовки, слабе знання діалектики, привели до того, що будучи матеріалістом “внизу”, тобто в поясненні явищ природи, Фрейд залишався ідеалістом “вгорі”, тобто при розв'язанні соціальних і гносеологічних проблем. Підкреслювалося “корінне розходження матеріалізму з усім широким рушенням позитивізму”. Ідейна еволюція Фрейда цілком підтвердила це. Залишивши, півтора десятиріччя опісля, скальпель і мікроскоп, Фрейд, по суті розлучився з матеріалізмом, хоч він ніколи не зрікався від переконань молодості. Наступив момент, коли він приступає до самостійної наукової діяльності. Після 1881 р. Фрейд відкрив лікарський кабінет і зайнявся лікуванням психоневрозів. Вихований в дусі природньонаукового емпіризму, Фрейд вважав, що “тілесним органом” ментального життя є мозок і нервова система.

2. З. Фрейд - засновник психоаналізу

Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовуватись у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів.

Зігмунд Фрейд став засновником однієї з найвпливовіших ідейних течій XX ст. - психоаналізу. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовуватись у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів. Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослідження природи людини:

1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу людської поведінки;

2) аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій.

Вчення З.Фрейда, не будучи філософським, містить у собі значний світоглядний потенціал, перш за все, завдяки специфічному осмисленню сутності людини і культури. Продовжуючи психоаналітичну практику, він від дослідження індивідуальної поведінки звертається до соціальної. Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного закону.

За такого підходу індивідуальний розвиток людини відтворює основні стадії розвитку людського роду. Перехід дитини від одного віку до іншого повторює ті основні етапи, які в своєму розвитку пройшло людство. Психіка, на думку З.Фрейда, -- це засіб взаємозв'язку всіх епох. А соціокультурні стереотипи поведінки визначаються сімейно-сексуальними відносинами. При цьому буття людини тлумачиться як постійна боротьба між "інстинктом життя" (Еросом) та "інстинктом смерті" (Танатосом).

Зводячи людське життя до "інстинктивних нахилів", Фрейд тим самим заперечує соціокультурні закономірності. Він вважає, що культура грунтується на відмові від задоволення бажань несвідомого і існує за рахунок сублімованої енергії лібідо. Процес культури, писав Фрейд, є справою Еросу, який прагне об'єднати окремих індивідів, потім сім'ї, потім племена, раси, нації в один великий союз -- людство. Чому так має бути, ми не знаємо. Це просто результат роботи Ероса. Ці маси людей мають бути об'єднані за допомогою лібідо. Сама по собі необхідність та переваги спільної праці не можуть утримати людей разом.

Пояснюючи походження та сутність культури, З.Фрейд виходив із переконання в подібності закономірностей, індивідуальних та колективних психологічних явищ, а також із однаковості механізмів формування нормальних та патологічних виявів психіки.

3. Уявлення про історію та культуру людства за З. Фрейдом

Однією з галузей застосування психоаналітичного вчення Фрейда стала філософія історії та культури. Вважаючи, що за допомогою психоаналітичного дослідження окремої людини можна освітити багато загадок історії людства, Фрейд використовував психоаналіз для конструювання своєї власної філософії історії. При цьому Фрейд виходив з того, що психічний розвиток окремої людини скорочено повторює хід розвитку всього людства, а протікання несвідомих процесів обумовлює специфіку виникнення як етичних і моральних норм людської поведінки, так і суспільних зв'язків, культурних досягнень та соціальних інститутів, що свідчать про прогрес людської цивілізації від примітивних первісних суспільств до сучасної організації суспільства.

Почавши з розгляду історії розвитку первісного суспільства, Фрейд намагався створити ескіз історичного розвитку людської культури і цивілізації в цілому. Одним із основних факторів культурного розвитку Фрейд вважав поступове зречення від природних несвідомих пристрастей і нахилів, притаманних первісній людини. Наступний розвиток культури, за Фрейдом, йшов у руслі свідомої відмови живої істоти від негайного задоволення бажань на користь отримання відстроченого, але більш надійного задоволення. При чому свідома відмова від безпосереднього задоволення природної пристрасті, що первинного ґрунтувалася на зовнішньому примушуванні з метою збереження людського роду, поступово перетворилася у внутрішню установку особистості, що дотримується моральних нори та приписів відповідної культури. Таким чином, вся культура уявляється Фрейду побудованою на зовнішньому або внутрішньому придушенні несвідомих нахилів людини, який поступився частиною свого природного статку, піддавши сублімації свої первинно сексуальні прагнення.

У більш пізніх роботах Фрейд переглянув свою концепцію історичного та культурного розвитку.

У працях 20-30-х років при розгляді історії культурного розвитку людства Фрейд враховує уже і соціальні фактори існування людини, намагається розкрити матеріальні і духовні аспекти культури у їх взаємному сплетінні.

Разом з тим, Фрейд концентрує свою увагу не на соціальну організацію суспільства, а не окремому індивіді, вважаючи, що всі культурні і соціальні дисгармонії походять від природних нахилів людини до агресії та диструктивності. Тому соціальне джерело страждань людини є неусувним і постійно тяжіє над людством. Людина уявляється Фрейду не доброю, люблячою істотою: серед її інстинктивних нахилів є схильність до руйнування і некерована жага до катування самої себе та інших людей. Саме в силу цих внутрішньопсихічних якостей людини культура і цивілізація постійно знаходяться під загрозою знищення.

Це виведення Фрейда багато в чому ґрунтувалося на емпіричних спостереженнях, пов'язаних з першою світовою війною, а також своїх особистих роздумах, викликаних смертю близьких йому людей. Приголомшений людською жорстокістю і трагічною розв'язкою будь-якої життєвої долі людини, він беззастережно включає в своє психоаналітичне вчення поняття про агресивність людської істоти і властивий йому «інстинкт смерті». Розвиток культури розглядається з того часу Фрейдом з погляду приборкання агресивних схильностей людини і безперервної боротьби між «інстинктом життя» і «інстинктом смерті». Досягнення культури покликані, як він вважає, сприяти приглушенню агресивних людських інстинктів. У тих випадках, коли культурі це вдається, агресія може стати частиною внутрішнього світу людини, що з із неминучістю веде до неврозів. Оскільки культура є надбанням не однієї людини, а маси людей, то виникає проблема «колективних неврозів». В зв'язку з цим Фрейд ставить питання: чи не є деякі культурні епохи «невротичними» і чи не стає людство під впливом сучасних культурних і соціальних обмежень «невротичним»? Кажучи про психоаналіз «соціального неврозу» як допустимому засобі лікування соціальних хвороб суспільства, Фрейд проте залишив своє питання без відповіді. Він лише проводить аналогію між розвитком культури і розвитком окремого індивіда, між природою соціального і індивідуального неврозу, висловлюючи надію, що, мабуть, коли-небудь трапиться нагода вивчення патології культури.

Основною і в той же час фатальною проблемою людства Фрейд вважав встановлення доцільної рівноваги між несвідомими вабленнями людини і моральними вимогами культури, між психічною організацією особистості і соціальною організацією суспільства. Останніми роками життя він ставить під сумнів багато завоювань цивілізації, вважаючи за неможливе передбачити, чи досяжна така рівновага або конфлікт між даними встановленнями залишається у принципі неусувним.

Високо оцінюючи досягнення людства в його пануванні над природою, засновник психоаналізу бачить і іншу сторону історичного прогресу: «Люди мають в своєму розпорядженні таку владу в своєму пануванні над силами природи, що, користуючись нею, легко можуть знищити один одного аж до останньої людини. Вони це знають -- звідси виникає значна частка їх теперішнього неспокою, їх смутку, їх похмурого передчуття» .

Попереджаючи про можливість виникнення катастрофічних ситуацій в розвитку цивілізації, Фрейд не виступає, проте, в ролі пророка, пророчого трагічну долю людського роду. У своїх роздумах і застереженнях Фрейд предстає швидше не як песиміст, а як скептик, що одночасно виражає надії і сумніви, упевненість в перемозі розуму і обережність в прогнозі можливостей подальшого розвитку культури. Ці настрої засновника психоаналізу і пов'язана з ними критика культури були згодом сприйняті багатьма західними теоретиками, що роздумують над долями людської цивілізації.

Висновки

Психологічні та соціологічні погляди З.Фрейда вплинули на мистецтво, етнографію, психологію, на духовне життя західного суспільства в цілому. Цьому сприяли його безсумнівні досягнення. Після виходу праць З.Фрейда стало зрозуміло, що неусвідомлювані структури складають особливий онтологічний пласт психіки, цілком досяжний для наукового аналізу. Дослідивши складність та багатоплановість структури особи, він вперше побудував єдину, внутрішньо взаємопов'язану картину психіки. З.Фрейд увів до наукового обігу ряд ідей та проблем, які показали, що рівень свідомості є невіддільним від інших глибинних рівнів психічної активності, без вивчення природи яких неможливо зрозуміти природу людини; він запропонував не лише нові способи лікування хвороб, а й новий підхід до пізнання людини, її духовного світу. Але в психоаналізі З.Фрейда, як і в будь-якій іншій галузі знання, є невирішені питання: він не зміг до кінця розкрити роль соціального фактора у формуванні і розвитку свідомості та психіки людини в цілому; є в його концепції і такі положення, які з часом виявили свою обмеженість і практичну безперспективність.

Список використаної літератури:

1. Культурологія. Українська та зарубіжна культура. За ред. М.М. Заковича. Київ, Знання - 2007

2. М.В. Кордон. Українська та зарубіжна культура. Курс лекцій. Київ: ЦУЛ, 2003

3. Учебный курс по культурологии. Под ред. Г.В. Драча. Ростов - на - Дону, Фникс - 1999

4. Л.І. Кормич, В.В. Багацький. Культурологія (історія і теорія світової культури ХХ ст.). Харків, Одісей - 2002

5. Є.А. Подольська, В.Д. Лихвар, К.А. Іванова. Культурологія. Центр навчальної літератури, Київ - 2005

6. В.М. Лейбин. Психоанализ и философия неофрейдизма. Москва, Издательство политической литературы - 1977