Типи темпераменту, Аналітична теорія особистості Юнга

Аналітична теорія особистості Юнга, динаміка несвідомого, характеристика основних емоційних станів - фундаментальних емоцій; помилки сприйняття, руйнівні моделі поведінки. Чотири типи темпераментів: холеричний, сангвінічний, флегматичний, меланхолійний.

Рубрика Психология
Вид контрольная работа
Язык украинский
Дата добавления 26.02.2009
Размер файла 42,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Варіант 6

1. Типи темпераменту

2. Аналітична теорія особистості (К. Г. Юнга)

3. Характеристика основних емоційних станів (фундаментальних емоцій). Страх

4. Помилки (ілюзії) сприйняття. Навести приклади

5. Руйнівні моделі поведінки

Список використаної літератури

1. Типи темпераменту

Поведінка людини залежить не тільки від соціально зумовленої спрямованості її особливості, а й від специфіки її природної організації, зокрема такої індивідуально-психологічної особливості, як темперамент.

Спостерігаючи за людьми, неважко помітити їх неповторну індивідуальну своєрідність у загальній рухливості, швидкості мовлення, виявлені почуттів. Ці індивідуальні відмінності зумовлені їх темпераментом.

Темперамент (лат. temperamentum - устрій, узгодженість) - сукупність індивідуально-психологічних якостей, яка характеризує динамічний та емоційний аспекти поведінки людини і виявляється в її діяльності і спілкуванні.

Темперамент забарвлює всі психічні прояви індивіда, впливаючи на темп рухів і мови, перебігу емоцій та мислення. Однак від нього не залежать ні інтереси, ні соціальні установки, ні моральна вихованість особистості. Він обумовлює характер перебігу психічної діяльності, а саме: швидкість виникнення і стійкість психічних процесів, їх психічний темп ритм, інтенсивність психічних процесів і спрямованість психічної діяльності на певні об'єкти.

Існування індивідуальних відмінностей у психічній діяльності людини було помічено давно. Першу спробу з'ясувати їх причини зробив давньогрецький лікар Гіппократ ( V - IV ст.. до н. е.). Ґрунтуючись на тодішній матеріалістичній філософії, що визначала чотири основні начала (землю, воду, вогонь і повітря) і пов'язувала з ними чотири властивості (твердість, рідинний стан, тепло і холод ), він за аналогією стверджував, що тіло людини теж складається з чотирьох елементів-гуморів, соків: крові (тепла), слизу (холоду), чорної жовчі (вологості) і жовтої жовчі (сухості). Поєднанням цих соків, красисом, пояснював усі особливості організму.

Флегматичний тип, вважав Гіппократ, зумовлений переважанням у красисі слизу (phlegma). Для людей цього типу властиві сповільненість дій, важке переключення на іншу діяльність, емоційна невиразність.

Переважання жовтої жовчі (chole) визначає холеричний тип, якому властиві велика енергійність і активність, поривчастість рухів, нестримність у діях.

Домінування крові (sanguis) визначає сангвінічний тип, який відзначається великою активністю та емоційністю, багатою мімікою, барвистою мовою, швидкими рухами і легким пристосуванням до оточення.

Меланхолійний тип характеризується переважанням чорної жовчі (melas chole), і йому властиві мала активність, уповільненість у діях, швидка втомлюваність.

Гуморальний підхід не зміг розкрити природу темпераменту. Тому на зміну його в XIX - XX ст. Прийшли нові теорії, автори яких намагалися знайти фізіологічні основи темпераменту в морфологічних особливостях людської голови (Ф. Галль), у товщенні нервових волокон ( В. Бехтерев ), у особливостях будови організму, його конституції (Е. Кречмер, Вільям Шелдон (1899 - 1977) та ін.)

Уперше науковий підхід до з'ясування фізіологічних основ темпераменту застосував І. Павлов у своєму вченні про типи вищої нервової діяльності у тварин і людини. Ці основи він вбачав у особливостях функціонування кори великих півкуль головного мозку, її умовнорефлекторній діяльності. Павлов виділив чотири види нервової системи:

1) сильний, неврівноважений;

2) сильний, урівноважений, рухливий;

3) сильний, урівноважений, інертний;

4) слабкий.

На його думку, ці типи вищої нервової діяльності відповідають чотирьом типам темпераментів: холеричному, сангвінічному, флегматичному і меланхолійному. Він вважав темперамент найзагальнішою характеристикою кожної людини, яка накладає відбиток на всю її діяльність.

Російський психолог Вольф Мерлін (1892-1982) вважав, що темперамент треба вивчати як суто психічне явище з урахуванням зв'язків із властивостями нервової системи.

Кожен тип темпераменту характеризується різним рівнем вираження окремих властивостей і їх своєрідним поєднанням.

Сангвініка характеризує підвищена реактивність. Він бурхливо сміється навіть із незначного приводу або може дуже розсердитися через дрібницю. Емоції виникають швидко, є сильними, але нетривалими, легко змінюються на протилежні. Радість може швидко перетворитися на гнів, чи навпаки. Цьому сприяє висока лабільність нервової системи. Тому почуття, інтереси, настрої і прагнення дуже мінливі. У колі друзів сангвінік завжди рухливий, веселий та життєрадісний. Переважає у нього оптимістичний настрій. Має добре розвинуту міміку й виразні рухи. По обличчю легко вгадується його настрій, ставлення до людей і речей. Жваво відгукується на все, що привертає його увагу. Знижена сенситивність характеризується високими порогами чутливості. Тому сангвінік часто не помічає слабких подразників або не реагує на них. Він дуже ініціативний, енергійний і працьовитий. Його цікавить усе нове. Тому з великим бажанням береться за нову справу, віддається їй і може зробити багато, якщо справа виявилась для нього цікавою. Якщо ж йому стало нецікаво, він починає нудьгувати і залишає розпочату роботу, не завершивши її. Активність і реактивність збалансовані. Урівноваженість і рухливість процесів збудження і гальмування в корі головного мозку сприяють легкому утворенню тимчасових нервових зв'язків, їх варіативності. Тому сангвініки легко пристосовуються до будь-якої нової обстановки, легко зав'язують знайомства і вступають у спілкування з новими людьми, швидко схоплюють усе нове, засвоюють нові знання, навички і вміння. Їм властива висока кмітливість і гнучкий розум. Енергійні, веселі й комунікабельні сангвініки швидко привертають увагу інших людей і стають організаторами різних цікавих справ, лідерами різних компаній. У них розвиваються хороші організаторські здібності. Сангвінік - екстраверт (від лат. extra - поза, intro - всередину, versere - обернений, направлений) - характеристика індивідуально-психологічних відмінностей людини, крайні смуги якої відповідають переважній спрямованості особистості чи на світ зовнішніх об'єктів, чи на явища її власного суб'єктивного світу). У більшості випадків його поведінку зумовлюють зовнішні впливи, а не внутрішні переживання.

Холерика відзначає висока реактивність і активність, причому реактивність переважає над активністю. Неврівноваженість процесів збудження і гальмування в корі великих півкуль може призводити до зриву нервової системи з боку гальмування. Його підвищена емоційна збудливість і неврівноваженість поведінки по-різному проявляються в житті. В одних людей ці якості можуть реалізовуватися через неабияку наполегливість й енергійність при виконанні завдань. В інших - спричинювати цілком бурхливі афекти, конфліктність, нестриманість та агресивність. Для холерика характерна циклічність у роботі. Він може цілком віддаватися справі, енергійно долати труднощі на шляху до його мети - і раптом припинити роботу. Так буває тоді, коли вичерпуються сили, втрачається віра у свої можливості. Це є наслідком неврівноваженості нервової системи. Як і сангвінік, має низьку сенситивність, тому часто не помічає слабких подразників. Менша пластичність створює певні труднощі у пристосуванні до нових умов життя, у налагодженні спілкування з новими людьми. Постійне намагання нав'язати свою думку співрозмовнику, категоричність у судженнях, нетерпимість до думки партнера звужують коло його спілкування. Значна ригідність (від лат. rigidus - жорсткий, твердий) - утрудненість (аж до повної нездатності) зміни наміченої суб'єктом програми діяльності в умовах, що об'єктивно потребують її перебудови) сприяє стійкості інтересів і прагнень, підвищує наполегливість у роботі. Разом із тим ригідність створює труднощі при переключенні уваги і при переході з одного виду діяльності на інший. Високий психічний темп виявляється у швидких, іноді імпульсивних реакціях на подразники, різких поривчастих рухах, швидкій і пристрасній мові. Холерик - екстраверт. Його поведінка переважно зумовлена впливом зовнішніх обставин, а не внутрішніми переживаннями.

Флегматику властиві мала сенситивність та реактивність і висока активність. Тому він сповільнено реагує на подразники. Емоції виникають у нього повільно, але відзначаються значною силою, тривалістю, і стриманістю у зовнішніх проявах. Його важко розсмішити чи розгнівити. Це емоційно стійкий тип. Урівноваженість і часткова інертність нервових процесів дають йому змогу залишатися спокійним за будь яких умов, стримувати свої пориви, завжди слідувати встановленому розпорядку життя. За висловом І. Павлова, флегматик - це спокійний, врівноважений, завжди рівний, упертий і наполегливий працівник. Йому властиві велика зосередженість і працездатність. Через малу рухливість нервових процесів має низький темп реакцій, йому важко переключати увагу, а тому має значні труднощі при оволодінні новими видами діяльності. Недостатньо впевнений у собі, тривожний, а значить, малоактивний і безініціативний. Високу продуктивність праці виявляє при виконанні добре освоєної (нерідко монотонної) роботи. За своєю природою флегматик інтроверт, а тому мало комунікабельний. Йому важко знайомитися з новими людьми, знаходити теми для спілкування. Має небагатослівну мову, тихий і часто невиразний голос, збіднену міміку, повільні рухи.

Меланхолійний тип темпераменту відначається слабкістю нервових процесів збудження і гальмування. Умовні рефлекси у нього утворюються повільно і легко гальмуються. Меланхолійний темперамент, писав І. Павлов, є явно гальмівним типом нервової системи. Висока сенситивність зумовлена низькими порогами чутливості. Меланхолік дуже вразливий, сором'язливий, легко ображається навіть із незначного приводу, плаксивий, замикається в собі. Потрапляючи в нові умови, розгублюється, не знає, як себе поводити, червоніє, і мовчить. У нього виникає позамежне гальмування. Павлов називає меланхоліка аутичним типом (аутизм (гр. Autos - сам) -хворобливий стан психіки людини, що характеризується послабленням зв'язків із реальністю, зосередженістю на власних переживаннях, створенням свого примарного світу і пояснює його артизм тим, що у нього виникає страх нової обстановки). Переживання меланхоліка є дуже стійкими і зовні слабо вираженими. Це високо тривожний і невпевнений у собі тип. Важко знайомиться з людьми, коло спілкування є дуже звуженим. Висока чутливість нервової системи спричинює її швидке виснаження. Тому меланхолік мало працездатний, швидко втомлюється. Проте якщо обстановка знайома і спокійна, а діяльність добре освоєна, він може справлятися зі складними завданнями. Особливо полюбляє спокійну, монотонну роботу.

У чистому вигляді ці типи темпераменту рідко зустрічаються в житті. У більшості людей поєднуються властивості різних типів, а тому найчастіше говорять про змішаний тип темпераменту. Немає хороших чи поганих темпераментів. Кожен тип має свої позитивні аспекти і недоліки.

Класифікація темпераментів, запропонована І. Павловим, є лише однією з найбільш розроблених спроб вирішити цю складну проблему. Існують і інші подходи до цієї проблеми. Так, К. Леонгард виділяє чотири головних типи темпераменту на основі зіставлення типів акцентуацій: гіпертимний, дистимний, афективно-лабільний і афективно- екзальтований.

Для представників гіпертимного (гр. hyper-надміру і thymia-душа) типу характерні висока активність, комунікабельність, ініціативність, життєрадісність.

Людям із дистимним (лат. dis-префікс, що надае поняттю протилежний або заперечний смисл, гр. thymia-душа, настрій, почуття) темпераментом властива уповільненість дій, пасивна життєва позиція і знижена мовна активність.

Афективно-лабільні люди є емоційно нестійкими, з різкими перепадами настрою.

Афективно-екзальтований темперамент проявляють люди, які легко захоплюються радісними подіями і впадають у відчай від сумних.

Класифікації темпераментів є цікавими здебільшого в теоретичному плані. Водночас недостатня чіткість і неузгодженість характеристик кожного типу створюють труднощі для їх практичного застосування.

2. Аналітична теорія особистості (К. Г. Юнга)

На шляху становлення психології як науки виникали різні школи, напрями і концепції.

Швейцарським психологом К.Г. Юнгом (1875 - 1961) була заснована аналітична психологія. З позиції власної аналітичної теорії особистості він розглядав процес психічного розвитку індивіда як асиміляцію (ототожнення) свідомістю змісту особистого і колективного несвідомого. За Юнгом, центром психіки є архетип Самості (від грецкого - початковий образ, ідея). Поняття самість у Юнга вживається як архетип колективного несвідомого. За Юнгом, розвиток особистості у процесі її індивідуалізації йде від свідомості до особистого несвідомого, а від нього до колективного несвідомого, центром якого є самість. Юнг зазначає, що в міфах, казках, сновидіннях символами Самості часто виступають мудрий дідусь, хрест, коло, квадрат та інші символи Цілісності. За Юнгом, Самість неможливо виявити емпірично (емпіричне знання - знання, яке відображає дійсність з боку її зовнішніх зв'язків і відношень). Він використовує це поняття для обгрунтування самореалізації індивіда. Самореалізація, на думку Юнга, відбувається шляхом занурення у глибини колективного несвідомого. Кінцевою метою індивідуального розвитку є досягнення особистістої неповторності. Згідно з Юнгом, людська психіка поєднує в собі різноманітні архетипи. Всі вони розглядаються Юнгом як глибинний, початковий образ, який людина сприймає тільки інтуїтивним шляхом і який в результаті несвідомої діяльності виявляється на поверхні свідомості в формі різноманітних уявлень, символів, які є важливим грунтом для уяви, фантазії. Термін "своє" використовується в аналітичній теорії Юнга для оцінки суб'єктивного внутрішнього бачення, яке складається у суб'єкта про самого себе, про свої почуття, помисли, тощо. Вживається і поняття "своє глибинне". Воно означає сукупність знань людини про свій внутрішній світ, не залежений від зовнішньої реальності.

Юнг ввів поняття "комплекс" сукупність взаємопов'язаних, емоційно заряджених ідей. У психоаналізі комплекс трактується як несвідоме психічне утворення, яке виникає внаслідок витіснення зі свідомості ідей, пов'язаних із значимими для індивіда переживаннями. Вживається, поняття "комплекс" меншовартості, переваги, тощо.

Можна сказати, що Карл Густав Юнг (1875--1961) був першим сучасним психологом, який зумів кинути виклик західній психології, самій її суті і філософським засадам, тобто ньютонівско-картезіанському світогляду. Він наполягав на перевазі несвідомого над свідомістю, містичного над науковим, таємничого над відомим, того, що твориться над відтвореним, релігійного над профанним.

Юнг приділяв чимало уваги несвідомому та його динаміці, але його уявлення про нього радикальним чином відрізнялись від фрейдівських. Він розглядав психіку як комплементарну взаємодію свідомого й несвідомого компонентів при безперервному обміні енергією між ними. Для нього несвідоме не було сховищем витиснутих пригадувань, заборон. Він вважав його творчим, розумним принципом, що пов'язує індивіда з усім людством, із природою й космосом. Вчений вважав, що несвідоме виконує в суспільстві проективну й теологічну (релігійну) функцію.

Вивчаючи динаміку несвідомого, Юнг відкрив функціональні одиниці, які отримали назву комплексів. Він визначив їх як набір психічних елементів (ідей, думок, ставлень і переконань), що об'єднуються навколо певного тематичного ядра та асоціюються з певними відчуттями. Саме Юнг розширив уявлення про людину, визнаючи її схильність до трансцендентності (трансцендентний - той, що перебуває поза досвідом, неприступний для людського пізнання) у розширенні межі власного Его та особистого несвідомого і з'єднання з вищим "Я", яке розмірне усьому людству і всьому космосу.

Довготривалі спостереження практичного психолога дозволили Юнгу проаналізувати накопичений матеріал (фантазії, ілюзії, сни) і виокремити узагальнені образи і мотиви, притаманні не тільки віднесеним на відстані територіям, але й рознесеним у різних історичних періодах людської історії. Це дало підстави для ствердження про існування як індивідуального несвідомого, так і колективного, расового несвідомого, загального для всього людства, що є проявом творчості космічної сили. Тому порівняльну релігію і всесвітню міфологію слід розглядати як унікальне джерело інформації про колективні аспекти несвідомого.

Юнгові належить визначення понять універсальних міфологічних мотивів (міфологем), які виявились тими структурними елементами, що породжують міфи в несвідомій психіці і в різноманітних міфологіях народів. Юнг був схильним інтерпретувати релігію з точки зору ірраціонального і навіть таємного. Він переконливо вбачав реальність духовного виміру в універсальній схемі речей. Основне припущення полягало в тому, що духовний елемент -- це органічна і невід'ємна частина психіки. А справжня духовність -- один із аспектів колективного несвідомого. Вона не залежить від культурної та освітньої програми підготовки індивідуума. Через самодослідження і самоаналіз індивідуум досягає необхідної глибини, в свідомості спонтанно з'являються духовні елементи. Таку думку Юнга поділяють відомі вчені, які ретельно вивчали різні вияви і можливості людської психики.

К. Г. Юнг доволі ґрунтовно цікавився революційними розробками А. Ейнштейна у сфері квантово-релятивістської фізики, підтримуючи плідні зв'язки із багатьма з її засновників. На відміну від інших теоретиків психоаналізу, Юнг завжди намагався виявити глибинні духовні аспекти психіки та людського існування, вивчаючи релігійний досвід, в якому, на його переконання, духовний елемент -- це органічна і невід'ємна, вроджена частка людської психіки. Осмислюючи відкриття Ейнштейна, Юнг усвідомлював, що стає недостатнім суто історичний і детермінований підхід щодо пояснень природи психічних явищ через раціональний підхід у площині біологічних коренів у ланцюгу лінійної обумовленості. І тільки могутній інтелект і геніальна інтуїція вченого, роздуми над революційними відкриттями у царині природничих наук, дали Юнгу усвідомлення, що лінійна причинність не може бути єдиним і з'єднуючим принципом в природі. І він вводить поняття аказуального з'єднуючого принципу -- синхронності, означеннї осмисленням збігу подій, розділених в часі,або в просторі. З часом значення концепції синхронності віднайшла своє підтвердження через проведену значну емпіричну роботу в лабораторіях і клініках західної Європи та Америки.

Спадщина К. Г. Юнга виходить далеко за межі суто психологічних досліджень. Його вчення охоплює психологію, етнографію, фольклор, історію релігії, історію науки в цілому, а концепції-- "психологічні типи" і "архетипи колективного несвідомого"-- це не просто психологічні теорії. Характер їх викладу, коло проблем, що постають у зв'язку з ними, свідчать про їхнє широке світоглядне значення. Розгляд своєрідної теорії поступу людської культури залишається актуальним завданням історико-психологічної думки.

За визначенням Юнга, архетипи -- це комплекси якихось пережитих подій, які постають фатальним чином, а їхня дія починається саме в нашому особистому житті. Бажаючи показати, що ця ідея має саме "архетипну" природу, а також те, що вона розроблялася філософською думкою протягом тисячоліть. Юнг віднаходить цей термін у працях стародавніх ідеологів церкви (Філона Іудейського, Іринея, Діонісія Ареопагіта, Августина), а серед своїх сучасників -- у Л. Леві-Брюля. Але найбільше Юнг цінує вчення Плотина про "потойбічний" світ ідей, що влучно розкриває зміст поняття архетипу. Таким чином, постають два шари несвідомого: той, що належить особистості, і той, що властивий колективу, спільноті. З часом вчений розвинув цю ідею в концепції синхронності.
Первісні колективні образи як найстаріші й найзагальніші форми уявлень людини є водночас і почуттями, і думкою. У цьому -- їхня нерозчленованість і синкретизм. Вони мають власне самостійне життя. Юнг іде ще далі --до Платона, показуючи його як свого однодумця. Ейдос у Платона -- це вічні ідеї, що є прообразами речей і зберігаються як трансцендентальні вічні форми в наднебесній царині. Варто простежити, як тлумачить психолог-аналітик тисячолітні "мандри" однієї з найвидатніших думок людини, а саме -- ідеї збереження енергії.

Ідея енергії та її збереження, стверджує Юнг, має бути первинною картиною, яка перебуває в колективному несвідомому. Вона споконвіку існує в людському духові і діє крізь тисячоліття. Цим усю історію пізнання Юнг зводить до однієї площини -- архетипів колективного несвідомого, що фатально визначають наперед хід людської думки. За Юнгом, первісний образ, пов'язаний з ідеєю збереження енергії, виник ще в рамках релігійних уявлень. Найпримітивніші релігії в різних частинах Землі мають в основі своїй цей образ. Єдиною та вирішальною думкою так званих динамістичних релігій є те, що існує загально розповсюджена магічна сила, яка визначає собою події світу. Д. Тейлор і Дж. Фрезер назвали це явище анімізмом. Насправді ж первісні люди не розуміли під своїм поняттям сили нічого "душевного" або "духовного", а лише те, що один американський дослідник блискуче назвав "примітивною енергетикою". Це поняття відповідає уявленню про душу, дух, бога, здоров'я, тілесну силу, плодючість, чаклунство, магічний вплив, повагу, цілющі засоби, а також певні форми характеру, яким властива афективна розрядка.

Юнг уважав, що людських богів треба знову відкрити як психічні фактори, а саме як архетипи несвідомого. Свій образ несвідомого людина бачила у вигляді русалок, сирен, мелузін, дріад. Ще раніше це були духи лісів, полів, річок. Багато з того, що ми розуміємо сьогодні як складову нашої психічної природи, у первісної людини було навкруги. Складність психічного зростала в міру того, як природа втрачала духів. Змінювався Всесвіт, разом з ним змінювалася і людина.

Якщо архетипи вічні, всесильні й визначають наперед людську діяльність, то можна зробити висновок про те, що ідея бога в тій чи іншій формі буде супроводжувати людство аж до його останнього подиху. Такий ідеалістичний антропологізм у поясненні проблем походження та долі релігії Юнг виявляє і в тлумаченні соціальних явищ, у суперечностях він бачить динаміку суспільного життя. Проте вони не стосуються об'єктивного світу, а мають суб'єктивний зміст як відношення між раціональним та ірраціональним, свідомим і несвідомим тощо та зводяться до механізму компенсації.

Юнг широко використовує уявлення, пов'язані з тією чи іншою релігією, найбільше -- з віруваннями стародавньої Індії. Вчення про карму допомагає Юнгові в розкритті сутності архетипу. Санскритський термін "кар" означає "створювати". Мова йде про один із принципів індійської філософії, за яким поведінка одного індивіда створює зародок, що розвивається в іншому індивідові та прямо визначає його долю. Карма -- це вплив хороших або поганих дій на постійне переселення душ. Стан (багатство, бідність, пошана, приниження і т. ін.), в якому людина народжується, стає нагородою або помстою за вчинки, здійснені в попередніх поколіннях. Уявлення про аватару теж має схожість з уявленням про архетип. Енергія, напруженість, що виникає внаслідок взаємодії свідомого і несвідомого, виражається у фантазіях, мареннях та сновидіннях.

Юнг помічає, що символи набувають форми мандали -- кола, яке має в собі квітку, хрест або колесо, з тенденцією до повторення числа чотири (кількість пелюсток, смуг або спиць), що має уособлювати чотири головні психічні функції (мислення, емоції, відчуття та інтуїцію: всі інші є похідними, другорядними). Ця містична символіка зі стародавніх та середньовічних часів має виражати єдність психічної натури людини.

Найхарактернішим вираженням колективного несвідомого є, за Юнгом, такі форми народної творчості, як тайновчення, міф та казка.

Історія релігії, за Юнгом -- це історія зміни символічних образів, які виражають архетип. Через протиставлення свідомого й несвідомого Юнг намагається зрозуміти історію людської культури. В такому тлумаченні свідомість постає у спрощеному вигляді.

Провідна ідея аналітичної психології Юнга - позанаукове розуміння несвідомого. Шляхи до несвідомого для інтелекту закриті. Несвідоме є такою сферою природи, яку не можна довести, це така частина таємниці природи, до якої ми можемо тільки прислуховуватись, але не можемо оволодіти нею. Наука тут безсила.

Альтернативою наукового дослідження людської психіки у Юнга фактично виявляється містичне осяяння. Воно стає ключем до розуміння обрядового й духовного життя людства, починаючи від шаманізму і священних церемоній туземних племен, закінчуючи великими світовими релігіями.

3. Характеристика основних емоційних станів (фундаментальних емоцій). Страх

Діяльність людини, її поведінка завжди викликають позитивне або негативне ставлення до неї. Ставлення до дійсності відображається в мозку й переживається як задоволення або незадоволення, радість, сум, гнів, сором. Такі переживання називають емоціями, почуттями. Емоції і почуття здійснюють сигнальну та регулювальну функції, спонукають людину до знань, праці, вчинків або стримують її. Людські емоції і почуття найяскравіше виражають духовні запити і прагнення людини, її ставлення до дійсності. К.Д. Ушинський писав, що "ні слова, ні думки, навіть вчинки наші не виражають так ясно нас самих і наше ставлення до світу, як наші почування". Емоції і почуття органічно пов'язані між собою, але за своїм змістом і формою переживання вони не тотожні.

Емоція - це загальна активна форма переживання організмом своєї життєдіяльності. Розрізняють прості та складні емоції. Переживання задоволення від їжі, бадьорості, втоми, болю - це прості емоції. Вони властиві і людям, і тваринам. Прості емоції в людському житті перетворилися на складні емоції і почуття. Характерною ознакою складних емоцій є те, що вони виникають у результаті усвідомлення об'єкта, що викликав їх, розуміння їхнього життєвого значення, наприклад переживання задоволення при сприйманні музики, пейзажу.

Емоціям властива полярність. Вона виявляється в тому, що кожна емоція, кожне почуття за різних обставин можуть виявлятися протилежно: "радість - горе ", "любов- ненависть", "симпатія - антипатія", "задоволення - незадоволення". Полярні переживання мають явно виражений позитивний або негативний відтінок.

Можна виділити основні емоційні стани, в яких може перебувати будь-яка людина, знаходячись під впливом так званих фундаментальних емоцій.

Емоція називається фундаментальною, якщо вона має специфічний внутрішньо детермінований нервовий субстрат, зовні виражається особливими мімічними або нервово-м'язовими засобами і оперує особливим суб'єктивним переживанням - феноменологичною якістю. Фундаментальні емоції є важливими в житті індивіда, але окремо, не в сполученні з іншими емоціями, вони існують лише протягом дуже короткого періоду часу до того, як активізуються інші емоції.

Хоча фундаментальні емоції мають уроджений характер, у кожної культури є свої власні правила прояву цих емоцій. Ці культурні правила можуть вимагати придушення або маскування одних емоційних виражень і, навпаки, частого прояву інших. Так, у Японії прийнято посміхатися, навіть переживаючи горе.

До фундаментальних емоцій відносять:

1. Інтерес-хвилювання. Це позитивна емоція, що мотивує навчання, розвиток навичок і вмінь, творчі прагнення. У стані інтересу в людини підвищується увага, допитливість і захопленість об'єктом інтересу. Інтерес, який викликають інші люди, полегшує соціальне життя й сприяє розвитку емоційних міжособистісних стосунків.

2. Радість. Радість- максимально бажана емоція. Вона є, швидше за все, побічним продуктом подій і умов, ніж результат безпосереднього прагнення до неї.

3. Подив. З'являється завдяки різкому підвищенню нервової стимуляції, що виникає через яку-небудь раптову подію. Подив сприяє спрямуванню всіх пізнавальних процесів на об'єкт, що викликав подив.

4. Горе-страждання - емоція, випробовуючи яку, людина падає духом, відчуває самітність, відсутність контактів з людьми, жалість до себе.

5. Гнів. При гніві підвищується тиск, кров приливає до обличчя, напружуються м'язи. Усе це викликає відчуття сили, почуття хоробрості, упевненості в собі.

6. Відраза. Вона,як правило, виникає разом із гнівом, але має свої власні мотиваційні ознаки й інакше суб'єктивно переживається. Викликає бажання позбутися від будь-кого або від будь-чого.

7. Презирство. Часто бажання почувати свою перевагу в якомусь відношенні може вести до деякого ступеня презирства. Ця емоція "холодна", що веде до деперсоналізації індивіда або групи, до якої відчувають презирство, тому вона може мотивувати, наприклад, холоднокровне вбивство. У житті ця емоція не має жодної корисної або продуктивної функції.

8. Провина. Провина часто виявляється пов'язаною із соромом, але сором може з'являтися через будь-які помилки, а провина виникає при порушеннях морального або етичного характеру, причому в ситуаціях, коли суб'єкт відчуває особисту відповідальність.

9. Сором. Сором мотивує бажання сховатися, зникнути. Він може також сприяти виникненню почуття бездарності, може бути основою самоізоляції індивіда. Хоча тривале постійне почуття сорому може перешкоджати розвитку людини, ця емоція часто сприяє збереженню самоповаги.

10. Страх. Страх, швидше за все, відчувала у своєму житті кожна людина, переживати його дуже шкідливо. Страх - емоція, що виникає в ситуаціях загрози біологічному або соціальному існуванню людини і спрямована на джерело справжньої або уявної небезпеки. Індивід у психологічному стані страху, як правило, змінює свою поведінку. Страх у людини викликає депресивний стан, неспокій, прагнення уникнути неприємної ситуації, іноді паралізує її діяльність. Якщо джерело небезпеки є невизначеним або неусвідомленим, стан, що виникає, називається тривогою. Під впливом страху в людини виникають вегетативні дисфункції, з'являється своєрідний вираз обличчя. У випадках, коли страх досягає сили панічного страху, жаху, він здатний нав'язати стереотипи поведінки (втеча, заціпеніння, захисна агресія). Неадекватні реакції страху спостерігаються при різних психічних захворюваннях (фобії).

Якщо дві або кілька фундаментальних емоцій проявляються в людини відносно стабільно й часто, то вони визначають якусь його емоційну рису. Розвиток таких емоційних рис залежить від генетичних особливостей індивіда й від особливостей його життя.

Умови життя та діяльності викликають почуття різного рівня активності. Розрізняють стенічні емоції і почуття - ті, що посилюють активність, спонукають до діяльності, та астенічні - ті, що пригнічують людину, послаблюють її активність, демобілізують. Залежно від індивідуальних особливостей особистості, її стану і ставлення до ситуації та об'єктів, що викликають переживання, емоції і почуття виявляються більш або менш інтенсивно, бувають довготривалими або короткочасними.

Характерною особливістю емоцій є те, що вони захоплюють особистість загалом. Здійснюючи майже блискавичну інтеграцію, тобто об'єднання в єдине ціле всіх функції організму, емоції сигналізують про корисні або шкідливі впливи на організм, завдяки цьому вони мають універсальне значення для життя організму. Охоплюючи всі різновиди переживань людини - від глибоко травмуючих страждань до високих форм радості та соціального відчуття життя, - емоції стають як позитивним чинником у життєдіяльності, підносячи активність організму, так і негативним, пригнічуючи всі його функції. Встановлено, що емоції, а саме довготривалі негативні емоції (страх, переживання болю тощо), відіграють вирішальну роль у розвитку так званих неврогенних захворювань, вважає відомий фізіолог П.К.Анохін.

Емоції -- це психічне відображення у формі переживання життєвого смислу явищ і ситуацій. В емоційних переживаннях відбивається життєва значущість інформації. Якщо предмети чи явища задовольняють потреби людини або полегшують задоволення їх, то в неї виникають позитивні емоції, якщо ні -- негативні.

Стенічні емоції підвищують життєдіяльність організму; астенічні пригнічують життєдіяльність, знижують енергію суб'єкта.

Розрізняють прості (нижчі) та складні (вищі) емоції. Прості (нижчі) - переживання, пов'язані із задоволенням або незадоволенням фізіологічних потреб.

Характерна ознака складних емоцій полягає у тому, що вони виникають у результаті усвідомлення об'єкта, що викликав їх, розуміння їхнього життєвого значення.

Настрій - відносно тривалий, стійкий психічний стан помірної або слабкої інтенсивності, що виявляється як позитивний або негативний емоційний фон психічного життя індивіда. Настрій може бути радісним або сумним, бадьорим або пригніченим. Джерелом виникнення того чи іншого настрою є, як правило, стан здоров'я або становище людини серед людей. Разом з тим настрій, у свою чергу, впливає на ставлення людини до свого оточення: неоднаковим воно буде у радісному настрої і, наприклад, у пригніченому.

Пристрасть - це сильне, стійке всеохоплююче почуття, яке домінує над іншими спонуками людини і призводить до зосередження на предметі пристрасті всіх її сил і поривань. Причини формування пристрастей різні. Вони можуть визначитися усвідомленими ідейними переконаннями, виходити з тілесних потягів. Пристрасть нерідко є рушійною силою великих справ, подвигів, відкриттів. У медицині багато прикладів, коли в ім'я врятування людини, з метою вивчення тяжких захворювань та розробки методів боротьби з ними лікарі проводили досліди на собі.

Таким чином, емоції можуть істотно впливати на процес діяльності. Переживання життєвого змісту явищ і властивостей світу, або емоцій, - необхідна передумова людської активності. Емоційні процеси забезпечують передусім енергетичну основу діяльності, є мотивами її. Емоції визначають якісну і кількісну характеристику поведінки. Вони також забезпечують селективність сприймання - вибір об'єктів середовища, які впливають на людину і мають для неї значення. У людини, яка відчуває, наприклад, скорботу, гнів, радість, інші емоційні переживання, відбуваються різні зміни не лише в діяльності внутрішніх органів, а й у зовнішньому вигляді (міміка, пантоміміка тощо). Змінюється вираз обличчя, голос. Через виразні рухи і дії, як правило, розкривається чуттєва сфера особистості.

4. Помилки (ілюзії) сприйняття. Навести приклади

Душа належить людству і епохам.

Чому ж її так раптом потрясли

Осінні яблука, що терпко пахнуть льохом,

І руки матері, що яблука внесли

(Л. Костенко)

Чи задумувалися ви, як ми відчуваємо і сприймаємо навколишній світ?

Тепло і холод, кольори і звуки, запахи і смаки, гладкість і шороховатість та інші якості предметів і явищ ми пізнаємо, дякуючи особливому психічному процесу, який називається відчуттям.

Відчуття - це психічний процес, що полягає у відображенні мозком окремих властивостей предметів та явищ об'єктивного світу і станів організму при безпосередньому впливі подразників на відповідні органи чуття. Відчуття виникають в той момент, коли подразник діє на органи чуття. Органи чуття - єдині канали, по яких зовнішній світ проникає в людську свідомість (очі, вуха, ніс, язик, внутрішні органи, шкіра).

Як і будь-яке психічне явище, відчуття мають рефлекторну природу. Це нервовий процес, що виникає під час дії подразника на відповідний йому аналізатор. Процес зорового відчуття не лише починається в оці, а й завершується в ньому. Те саме характерне і для інших аналізаторів.

Аналізатор - це складний нервовий механізм, що здійснює тонкий аналіз зовнішнього і внутрішнього середовища, що виділяє окремі стимули.

Аналізатор складається з 3 частин: периферійний відділ (рецептори) органів чуття ока, вуха, носа, шкіри; аферентні (доцентрові) та еферентні (відцентрові) нерви - це провідні шляхи, що з'єднують периферійний відділ анализатора з центральним; відділи головного мозку (підкіркові та кіркові) відділи аналізатора, де відбувається переробка нервових імпульсів, що надходять від рецепторів.

Для виникнення відчуття необхідна робота всього аналізатора як цілого.

В організмі функціонує система аналізаторів:

1. Екстроцептивні :

- зорові відображають;

- слухові властивості предметів;

- дотикові і явищ;

- нюхові зовнішнього середовища;

- смакові.

2. Інтроцептивні (розташовані у внутрішніх органах і відображають їх стан: спраги, голоду.

3. Кінестатичні й статичні: інформація про рух і положення тіла.

4. Проміжні й самостійні: температури, вібраційні, рівноваги, прискорення, больові відчуття.

Найголовніша риса відчуттів та, що вони дають інформацію про окремі якості і властивості предмета.

У реальному житті важко виділити відчуття у чистому вигляді. Вони входять у структуру більш складного психічного процесу сприйняття.

Сприйняття - це відображення предметів і явищ в цілому при їх безпосередній дії на органи чуття з розумінням цілісності відображуваного.

На відміну від відчуттів, які відображають окремі властивості і якості предметів, сприйняття завжди цілісне і предметне, воно об'єднує відчуття. О йдуть від ряду аналізаторів.

Залежно від переважаючої ролі того чи іншого аналізатора можна виділити:

- зорове сприйняття (розглядання скульптури, картин);

- слухове (слухання розповіді, концерту);

- тактильне (обмацування, доторкання);

- нюхове (нюхати різні предмети).

Проте всі вони взаємодіють між собою, впливають одне на одне, що призводить до помилкового сприйняття середовища. Для прикладу візьмемо смак і нюх, зір. Вони, за свідченням учених, розвинулися із спільного відчуття, а потім розділилися, хоч між ними залишився зв'язок. Ми вважаємо, що їжу сприяємо на смак (однакові компоненти їжі для людини і тварини). Це не зовсім точно. Якщо закрити очі, заткнути ніс, то навряд чи можливо відрізнити смак картоплі від смаку яблука, а червоне вино від кави. Мабуть, тому при риніті людина втрачає або є погіршений апетит.

Ми вважаємо свій нюховий апарат досконалим, проте людина і примати відчувають запахи гірше, ніж тварин. На думку вчених, це сталося тому, що в певний період для людини був важливим зір, тому пройшли певні зміни в будові нюхового аналізатора (але немовля скоріше впізнає матір по запаху, ніж зоровим сприйняттям. І все ж запахи людини впізнає краще при зоровій підказці. Інколи втрачається нюх (так звана аносмія - фільм “За сімейними обставинами”).

Взагалі, із усіх відчуттів найзагадковішим вважається нюхове.

Для багатьох людей це відчуття пробуджує найяскравіший спогад, причому достатньо, щоб всього кілька молекул аромату потрапило на слизову оболонку носа.

Якщо говорити про колір і його сприймання, то це також ціла наука.

Експериментовані дані свідчать, що під впливом червоного світла людині здається. Що час біжить скоріше. Предмети, пофарбовані в червоний колір, здаються важчими, в зелений - легшими. У кімнаті. Пофарбованій в червоний і жовтий кольори - тепліше, у синій - холодніше.

Ми проаналізували сприйняття, залежні від аналізатора.

Існують ще сприйняття простоту, часу, руху, предмета, мови, музики, людини людиною. В цих і видах сприйняття багато суб'єктивного. Залежно від настрою, досвіду, захопленістю справою тощо. Існує термін “психологічна хвилина” - вона може бути сприйнятою довшою чи коротшою від астрономічної (хвилина сидіння на розжареній плиті і хвилина побачення закоханих).

Нудний виступ чи кінофільм, книга - хоч би скоріше закінчилася!

Заповнена хвилина - довга, а заповнені дні - здається, що минають дуже швидко.

Цікавим процесом є сприйняття людини людиною.

Існують такі закономірності.

1. Ефект первинності - найперша інформація про незнайому людину. Як правило, має велике значення. Можна, звичайно, помилитися, даючу характеристику людині, яку побачив перший раз (“кохання з першого погляду”).

2. Ефект ореолу - про людину, яка характеризується позитивно важче сказати гірке слово, ніж про ту, яка не має доброї репутації. (Інколи молодий лікар може зробити блискучу діагностику, але ще не має “Ореолу майстра”, тому частіше звертаємося до досвідченого, якому також не все вдається).

3. “Ефект новизни” - нове враження про знайому людину. В народі кажуть: “По одежі зустрічають - по розуму проводжають”

4. Стереотипи: бухгалтери - нудні, учителі - моралісти; українці - щедрі. Стереотипи шкідливі.

Особливо слід наголосити на такі якісні характеристики сприйняття: повноту, глибину, точність образу сприйнятого. При цьому слід враховувати такі важливі психологічні фактори: настанова (установка) на сприймання, інтерес, значимість інформації, що сприймається.

Добре, якщо установка позитивна (ця інформація важлива, необхідна, матеріал доступний для розуміння; негативна інформація непотрібна). Матеріал сприймається набагато ефективніше, якщо до нього проявляється зацікавленість, інтерес.

При сприйманні важливе значення мають фон і фігура - тобто вміння виділяти із загального найважливіше.

Властивості сприйняття:

1. Предметність - різні за якістю відчуття поєднуються і дають інформацію про річ, що має певне призначення (яблуко - червоне, гладке, пахуче, кругле, велике).

2. Цілісність та структурність - предмет чи явище сприяється цілісно, якщо випадають окремі елементи (намальований силует - ми сприймаємо людину). Одна і та ж мелодія на різних музичних інструментах та в різних регістрах сприймається однаково).

3. Константність (постійність) - при зміні умов спостереження предмет сприймається однаково (дім з висоти ми сприймаємо як дім, а не сірникову коробку - тут включаються інтелектуальні можливості, досвід).

4. Вибірковість - найпотрібніші деталі цілого завжди сприймаються виразніше.

Усім людям в певних умовах властиве неадекватне, помилкове відображення предметів, яке називається ілюзією.

Наприклад, світлі предмети здаються більшими в порівнянні з темними: сидячи в поїзді, який стоїть, дивлячись на інший поїзд поруч, який їде, людина сприймає свій поїзд, як такий, що рухається.

Ілюзії слід відрізняти від галюцинацій.

Галюцинації - це патопсихологічний симптом. Під час галюцинацій людина нічого не сприймає, це слід минулого сприяння, хворобливе уявлення, що виникає в свідомості. Людині здається, що вона бачить або чує те, чого нема, може відчувати, що хтось доторкнувся до неї (хоч нікого нема), чути запах в той час, як ніщо не пахне. При цьому, закривши очі, людина продовжує бачити, заткнувши вуха, чути. (Пригадайте “Кайдашеву сім'ю”. Старий Кайдаш бачив чортів, наказував жінці змести їх віником. Слід зважити на те, що кожна людина має свої індивідуальні особливості сприймання. Відповідно до цього людей можна поділити на такі типи:

- аналітичний - схоплюють більше деталі, ніж в цілому предмет.

- синтетичний - схоплюють предмет в цілому.

- аналітико-синтетичний - здатність сприймати як деталі, так і предмет в цілому.

Сприймання, яке носить цілеспрямований характер, називається спостереженням.

Ми вiдчуваємо тепло, чуємо звуки, вирiзняємо кольори i т.п. Ок---ремi вiдчуття можуть поєднуватися мiж собою у взаємопов'язанi послiдовностi, що дозволяє нам сприймати окремi предмети як су---купностi певних властивостей. Цi взаємозв'язані вiдчуття iнодi на---зивають "комплексами вiдчуттiв"(наприклад, у Берклi), а частiше "чуттєвим сприйняттям"(наприклад, у Канта).

За допомогою активностi психiчних процесiв ми здатнi вiдтворю---вати у своїй пам'ятi чуттєвi сприйняття у виглядi образу предмету навiть тодi, коли не взаємодiємо з даним предметом "актуально". Таку властивiсть чуттєвого сприйняття називають уявленням, за до---помогою якого ми вiдтворюємо образ знайомої людини, смачної шинки, теплої кiмнати, минулих подiй та тощо.

Вiдчуття, сприйняття та уявлення складають три основнi форми чуттєвої дiяльностi, якi вважаються необхiдною умовою iснування процесу пiзнання.

Практична життєдiяльнiсть людини навчила постiйно вносити певнi "корективи" у нашi чуттєвi сприйняття та уявлення. Наприклад, коли люди стають дорослими, спостерiгаючи як предмет вiддаляється вiд них не вважають, як це робили в дитинствi, що предмет стає меншим за розмiрами. Таким чином у "нас" є здатнiсть "виправляти" чуттєвi сприйняття будуючи образи дiйсностi не як безпосереднє сприйняття та уявлення даних органiв чуття, а як їх будування, де чуттєвi сприйняття скорегованi окремим процесом - мисленням.

Загальноприйнято, що за своєю логiчною структурою мислення має три основнi форми: поняття, судження, умовивiд. Про поняття мова йде у тому випадку, коли думка поєднує у цiле множину загальних та iстотних ознак, що визначають певнi властивостi предметiв. Поняття дозволяють утримувати в думках властивостi, якi чуттєво не данi принципово. Так, ми здатнi реально рахуватися з властивiстями предметiв. Таким чином, змiстовно суб'єктивне вiдношення людини до дiйсностi складає створення такого уявлення, яке дозволяє бути iндивiду складовою частиною суспiльного життя.

5. Руйнівні моделі поведінки

Особистість є об'єктом вивчення різних наук - філософії, соціології, етики, біології, педагогіки, психології тощо. Розумінню природи особистості сприяють література, музика, образотворче мистецтво. Особистість відіграє значну роль у вирішенні політичних, економічних, культурних, наукових, технічних проблем, загалом у піднесенні рівня людського буття.

Категорія особистості посідає в сучасних наукових дослідженнях і в суспільній свідомості одне з центральних місць. Завдяки категорії особистості постають можливості для цілісного підходу, системного аналізу та синтезу психологічних функцій, процесів, станів, властивостей людини.

Поняття особистості тісно пов'язане з поняттям людини, індивіда та індивідуальності. Поняття людини включає в себе сукупність усіх людських якостей, незалежно від того, притаманні вони чи ні даній конкретній людині. Людина - продукт та суб'єкт суспільно-історичної діяльності, єдність фізичного та психодуховного, генетично обумовленого та прижиттєвого сформованого.

Відомий російський психолог Б.Ананьєв писав: “Індивідом народжуються, особистістю стають, а індивідуальність відстоюють”.

Отже, індивід - це кожна людина як одинична природна істота, тобто одиничний представник роду людського, виду Homo Sapiens. Особистість має три найважливіші психологічні характеристики: стійкість, єдність та активність. Виділяють також три основні під структури особистості: можливості, властивості та направленість.

До можливостей особистості відносяться рівень розвитку її пізнавальних, емоційно-чуттєвих та вольових психічних процесів, загальні здібності, розвинена памўять з усіма її культурними нашаруваннями.

До властивості особистості відносяться темпераментний характер та спеціальні здібності.

Направленість особистості виявляє мету, яку ставить перед собою людина, прагнення, мотиви, відповідно до яких вона діє. Мотивами виступають природні та психодуховні потреби, а також переконання людини.

Головну роль у процесах формування та розвитку особистості відіграють виховання, навчання та освіта. Процес розвитку особистості відноситься до психологічного періоду, а цілеспрямоване формування - до педагогічного. Процес формування ставлення та розвитку особистості відбувається протягом усього життя людини у різних соціальних інститутах, де вона грає різні соціальні ролі: у сім'ї, навчальних закладах, професійних та трудових колективах, групах стимулювання тощо.

Індивідуальність - це найвужче за змістом поняття. Воно містить в собі лише ті індивідні та особистісні якості людини, таке їх поєднання, яке відрізняє дану людину від інших. Модель поведінки кожної людини можна уявити, ураховуючи всі наведені чинники. Але порушення взаємодії психологічних процесів може утворити негативну, руйнівну модель девіантної поведінки.

Девіантна тобто руйнівна для особистості поведінка, розуміється як порушення соціальних норм.

Пояснити причини, умови і фактори, що детермінують це соціальне явище, стала насущною задачею. Її розгляд припускає пошук відповідей на ряд фундаментальних питань, серед яких питання про сутність категорії «норма» (соціальна норма) і про відхилення від неї. Соціальна норма - це необхідний і відносно стійкий елемент соціальної практики, що виконує роль інструмента соціального регулювання і контролю. «Соціальна норма, - відзначає Я.І. Гілинський, - визначає історично сформовану в конкретному суспільстві межу, міру, інтервал припустимого (дозволеного чи обов'язкового) поводження, діяльності людей, соціальних груп, соціальних організацій».

Соціальна норма знаходить своє втілення (підтримку) у законах, традиціях, звичаях, тобто у всьому тому, що стало звичкою, міцно ввійшло в побут, у спосіб життя більшості населення, підтримується суспільною думкою, відіграє роль «природного регулятора» суспільних і міжособистісних відносин. Англійський мислитель Клайв С. Льюїс схильний бачити в моральних нормах свого роду «інструкції», «що забезпечують правильну роботу людської машини».

Але в реформованому суспільстві, де зруйновані одні норми і не створені навіть на рівні теорії інші, проблема формування, тлумачення і застосування норми стає надзвичайно складною справою. Можна зрозуміти повну гіркоту висловлювання А. Солженіцина: «Яка це реформа, якщо результат її - презирство до праці і відраза до неї, якщо праця стала ганебним, а шахрайство стало доблесним». Звичайно, українське суспільство не може довго залишатися в такому положенні. Девіантна поведінка значної маси населення втілює сьогодні найбільш небезпечні для країни руйнівні тенденції.

Під девіантною (лат. Deviatio - відхилення) поведінкою слід розуміти: 1) вчинок, дії людини, що не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам); 2) соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, які не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).

У першому значенні девіантна поведінка переважно предмет психології, педагогіки, психіатрії. В другому значенні - предмет соціології і соціальної психології. Зрозуміло, таке дисциплінарне розмежування відносне.

Вихідним для розуміння відхилень служить поняття «норма».

У теорії організації склалося єдине - для природних і суспільних наук - розуміння норми як межі, міри припустимого (з метою збереження і зміни системи). Для фізичних і біологічних систем - це припустимі межі структурних і функціональних змін, при яких забезпечується схоронність об'єкта і не виникає перешкод для його розвитку. Це - природна (адаптивна) норма, що відбиває об'єктивні закономірності збереження і зміни системи.


Подобные документы

  • Сутність темпераменту, принципи поділу його на чотири різновиди: холеричний, сангвінічний, флегматичний і меланхолійний. Відмінні особливості та фактори розвитку кожного типу темпераменту, головні напрямки їх вивчення та аналіз сучасних досягнень.

    презентация [433,4 K], добавлен 29.11.2013

  • Теорії особистості, їх характеристика: психодинамічний напрямок Зиґмунда Фрейда, аналітична теорія особистості Карла Густава Юнга, егопсихологія. Психосинтез Роберто Ассаджіолі. Сутність соціально-когнітивної, гуманістичної та конституціональної теорії.

    реферат [296,2 K], добавлен 18.12.2010

  • Емоції - важливі компоненти життя і сприйняття, складна реакція організму. Переживання емоційних станів - радості, любові, дружби, симпатії. Експресивне вираження емоцій і почуттів. Фрустрація - своєрідний емоційний стан. Еволюційна теорія емоцій Дарвіна.

    реферат [39,6 K], добавлен 15.12.2010

  • Зародження вчення про темперамент, характеристика теорій. Природничо-наукова теорія темпераменту І. Павлова. Типологія психічних відмінностей К.Г. Юнга. Зародження характерології, типи характерів Ернеста Кречмера. Зв'язок між темпераментом та характером.

    курсовая работа [65,1 K], добавлен 15.03.2015

  • Психологічне пізнання. Аналітична психологія Юнга. Психоаналітична теорія особистості З. Фрейда. Спілкування як міжособистісна взаємодія. Міжособистісні стосунки в групах. Способи впливу на партнерів. Методи вивчення міжособистісних стосунків.

    реферат [28,5 K], добавлен 03.10.2008

  • Аналіз теорій особистості Хорні, Саллівена, Єріксона. Динаміка формування характеру в контексті неврозу за Хорні. Типи характеру та їх характеристика. Теоретичні формулювання Еріксона. Суперечки про роль жінки в суспільстві. Сучасні теорії особистості.

    контрольная работа [51,5 K], добавлен 15.10.2012

  • Визначення особливостей прояву агресії та конфліктності серед курсантів та працівників ДАІ. Дослідження проблеми конфліктів, емоційних станів та агресивності. Характеристика теорії когнітивної моделі агресивної поведінки та стилів вирішення конфліктів.

    дипломная работа [93,6 K], добавлен 17.05.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.