Елементарні та вищі психічні пізнавальні процеси

Контрольна робота з психології

1. Елементарні та вищі психічні пізнавальні процеси

2. Автогіпноз як метод психічного свідомого самопливу: сутність, закономірності, значення в екстремальної ситуації

3. Розробити проект програми індивідуального психічного самовдосконалення

Онтогенез (розвиток індивіда протягом його життя) психіки відбувається не по прямій, а по спіралі. Кожна нова психічна структура виникає на основі попередньої. Більш ранні структури не зникають з появою пізніших, в індивіда завжди є можливість повернутися до них. Ускладнення психічних структур при переході від нижчих до вищих рівнів психічного життя стосується всіх сторін психічного розвитку -- мотиваційного плану психічної діяльності дитини (комплекси потреб, інтересів та інших спонукань до дій), змістового боку психічних процесів (системи уявлень, знань, понять про об'єктивну дійсність), операційного їх плану (системи дій, операцій, навичок), всієї психічної діяльності загалом.

Вивчення розвитку пізнавальної дійсності в еволюції тваринного світу (у філогенезі) й у дитини (в онтогенезі) показує, що відчуття є первинною формою орієнтування організму в навколишньому середовищі. Низькоорганізовані тварини відчувають тільки окремі, такі що мають безпосереднє значення для їхньої життєдіяльності, якості предметів і явищ. Новонароджена дитина в перші тижні життя теж реагує тільки на окремі якості предметів. Це свідчить про те, що відчуття є вихідною формою розвитку пізнавальної діяльності. Життєве значення відчуттів полягає також в тому, що вони завжди емоційно забарвлені. Не випадково в слові “чутливість” закладена характеристика пізнавальної функції відчуттів, і слова “відчуття” і “почуття” (переживання) мають однаковий корінь.

Сприймання - відображення у свідомості людини предметів і явищ у сукупності їх якостей та частин, що діють у певний момент на органи чуття. Як і відчуття, сприймання виникають тільки при безпосередній дії об'єктів на аналізатори. Перехід від відчуттів до сприймання - це перехід до складнішого і повнішого відображення. Сприймання залежить від певних відношень, що існують між відчуттями, взаємозв'язок яких, у свою чергу, залежить від зв'язків і відношень між якостями, властивостями, різними частинами, що входять у предмети і явища. Виділяють такі основні типи сприймання та спостереження: синтетичний, аналітичний, аналітико-синтетичний та емоційний. Людям синтетичного типу властива схильність до узагальненого відображення явищ, вони не надають значення деталям. Люди аналітичного типу вникають у всі подробиці, для них буває проблемою зрозуміти загальну суть явища. Люди аналітика-синтетичного типу завжди співвідносять аналіз окремих частин з висновками, встановлення фактів -- з їх поясненням. Люди емоційного типу сприймання намагаються не так вирізнити сутність явища, як висловити своє ставлення, власні переживання, спричинені цими явищами. Сприймання посідає важливе місце в процесі пізнання людиною об'єктивної дійсності. Разом з відчуттями воно є джерелом усіх знань про довкілля. Будучи необхідною умовою орієнтування в навколишній дійсності, сприймання формується в процесі діяльності людини. Людина відображає різні предмети та явища в мовах праці та інших різновидах своєї діяльності. Відповідність сприймання явищам об'єктивної реальності, що ним відображається, його правильність перевіряється на практиці.

Пам'ять - одна з форм психічного відображення. Завдяки пам'яті індивід може закріплювати, зберігати і відтворювати свій життєвий досвід. Пам'ять - характеристика пізнавальної функції психіки, складова пізнавальної діяльності індивіда, причому не лише чуттєвої, а й раціональної. Вона виконує функцію накопичення, збереження і використання наслідків дії відчуттів, сприймання, мислення, уяви. Отже, пам'ять забезпечує цілісність і розвиток особистості людини, посідає важливе місце в системі пізнавальної діяльності. Пам'ять - це психічний процес, який відображає досвід людини шляхом запам'ятовування, зберігання, відтворення. Індивіди з сильною нервовою системою демонструють вищу продуктивність процесів пам'яті, але логічну структуру матеріалу краще запам'ятовують індивіди зі слабкою нервовою системою. Тексти краще запам'ятовують люди з неврівноваженою нервовою системою. Властивості нервової системи відбиваються на особливостях процесів пам'яті, наприклад, у тому, що запам'ятовується.

Важлива ознака мислення полягає в тому, що воно являє собою узагальнене пізнання дійсності. Наше пізнання починається з відчуттів і сприймань. Але сприймаємо ми завжди поодинокі факти. А опускаючи цукор в чай, ми знаємо, що з нього вийде, тільки тому, що ми узагальнили наслідки наших минулих спостережень і знаємо деякі загальні властивості цукру, знаємо зв'язок між швидкістю розчинення цукру і температурою рідини. Основу мислення становить утворення тимчасових зв'язків, які відбивають об'єктивні зв'язки предметів реальної дійсності. вчення І.П.Павлова про дві сигнальні системи вказує на фізіологічний механізм мислення: це - утворення тимчасових зв'язків у другій сигнальній системі, які спираються на зв'язки в першій сигнальній системі. Мислення дає нам змогу знати те, чого ми безпосередньо не спостерігали. Мало того, воно дає нам змогу передбачити хід подій і наслідки наших власних дій. Відомо, наприклад, з якою великою точністю астрономія передбачає заздалегідь затемнення Сонця і положення планет у певний відрізок часу.

Отже, мислення - це соціально зумовлений, пов'язаний з мовленням психічний процес самостійного відображення істотно нового, тобто процес узагальненого та опосередкованого відображення дійсності в ході її аналізу і синтезу, що виникає на основі практичної діяльності з чуттєвого пізнання і здатний виходити далеко за його межі. За допомогою мислення людина пізнає загальні властивості і відношення, виділяє серед цих властивостей суттєві, що визначають характер об'єктів. Це дозволяє людині передбачити результати подій навколишнього середовища і своїх власних дій. Уся ця робота виконується за допомогою операцій мислення: порівняння, аналізу і синтезу, абстракції, узагальнення і конкретизації. Розрізняють три види мислення: наглядно-дійове, наглядно-образне і теоретичне. В складних розумових діях дорослої людини присутні елементи всіх трьох видів мислення, але деякий один з них, зазвичай, виражений найбільше. Індивід повинен враховувати цю умову і корегувати свої дії в залежності від того, який вид мислення йому більш притаманний.

Уява належить до вищих пізнавальних процесів. Вона є необхідною стороною будь-якої людської діяльності. Уява породжується потребами, що виникають у житті людини, і насамперед потребою змінити ті чи інші предмети навколишнього світу. Людина не може розпочинати роботу, не уявивши собі готовий результат своєї праці. Уява виникла і розвинулась в процесі праці людини. За образним визначенням А.Ейнштейна, “уява важливіша за знання, тому що знання обмежені. Уява ж охоплює все на світі, стимулює прогрес і є джерелом його еволюції”. Людина має безліч уявлень, які щоденно виникають у голові. Деякі з них не лишають сліду, а найцікавіші, найзначніші уявлення залишаються в пам'яті людини й складають уяву. Отже, уява - це психічний процес створення людиною нових образів на основі її попереднього досвіду. Уява, як і мислення, виникає в проблемній ситуації, тобто тоді, коли потрібно віднайти нове рішення. У кожного є уява, фантазія, але проявляються вони по-різному, залежно від її індивідуальних особливостей. Люди можуть розрізнятись ще й тим, якою мірою їхня уява контролюється свідомістю. Залежно від цього уява може бути корисною або шкідливою (в останньому разі вона відволікає людину від реального світу).

Увага - зосередженість діяльності суб'єкта в певний момент часу на якомусь реальному чи ідеальному об'єкті - предметі, події, образі, міркуванні тощо (В.І.Страхов). Увага є не психічним процесом, а формою організації пізнавальних процесів та умовою її успішного протікання, бо мислить не саме по собі мислення і не саме по собі сприймання, а сприймаюча та мисляча особистість. Функції уваги полягають у тому, що людина серед безлічі подразників, що діють на неї, обирає потрібні, важливі, а інші гальмує, виробляє таки чином програми дій та зберігає зосередженість, контроль над протіканням їх. Якщо у людини сформувалась звичка бути завжди уважною, тоді увага стає закріпленою, постійною властивістю, яка називається уважністю. Уважність формується в діяльності. Уважна людина вирізняється спостережливістю, вона повніше і точніше сприймає навколишній світ, навчається і працює значно успішніше, ніж неуважна людина. Увагу як дію контролю можна формувати. Увага відіграє важливу роль у житті людини. Завдяки увазі здійснюється регуляція діяльності та поведінки людини. Без уваги неможлива цілеспрямована практична діяльність, неможлива ні фізична, ні розумова діяльність, бо людина повинна з увагою ставитися до об'єкта діяльності, до плану своєї діяльності, уважно стежити за перебігом цієї діяльності та її наслідками.

Кожна особистість має свій рівень пізнавальних процесів. Більш того, протягом життя вона здатна удосконалити цей рівень, враховуючи особливості власної нервової системи. Аналізуючи результати своєї діяльності, власну поведінку, рівень фізичного і психічного здоров'я, особа пізнає свої якості.

У процесі психічного розвитку дитини дифузні прояви її активності перетворюються, за даними Г. С. Костюка, в дії, регульовані образами об'єктів, що їх викликають. Ці дії ведуть до збагачення чуттєвого пізнання світу. Сприйняття об'єктів спочатку включається в акти спілкування дитини з дорослими, які її доглядають, її хапальних та інших дій, а далі воно перетворюється на особливу перцептивну дію, спрямовану на споглядання об'єктів, спостереження за ними, обстеження їх, виділення характерних ознак і утворення цілісних образів об'єктів. Водночас формуються і так звані мнемічні, репродуктивні дії, що характеризують розвиток пам'яті. Розвивається мислення, переходячи від наочно-дійової до наочно-образної та поняттєвої форми. Складаються емоції та почуття. Взаємозв'язок психіки і діяльності стає джерелом прогресивних змін. Кожному віковому етапу пси-хічного розвитку властива своя провідна діяльність, у якій, передусім задовольняються актуальні потреби індивіда, формуються мотиваційні, пізнавальні, цілеутворювальні, операційні, емоційні та інші процеси. Це такі види, як пізнавальна діяльність, спілкування, гра, вико-нання доручень дорослих, навчання, праця, творчість.

Упродовж психічного розвитку і становлення різних ви-дів діяльності складаються психічні властивості індивіда, що являють собою потенційну форму існування процесів і дій, які зберігаються й тоді, коли актуально не функціонують. Це розумові, емоційні, вольові, моральні й трудові якості індивіда, характерні риси його свідомості і самосвідомості.

Створюється система психічних властивостей підростаючого людського індивіда -- особистість. Особистість здатна усвідомлювати навколишнє буття, виділяти себе із середовища, виходити за межі минулого і теперішнього, прогнозувати своє майбутнє, передбачати не тільки близькі, а й більш віддалені результати своїх дій, усвідомлювати норми суспільної поведінки і керуватися ними. Розвиток свідомості особистості полягає у формуванні світорозуміння, переконань, які забезпечують її моральну стійкість, здатність підпорядковувати нижчі спонукання вищим мотивам діяльності, тримати правильну лінію у своїй поведінці.

2. Аутогіпноз як метод психічного свідомого самовпливу: сутність, закономірності, значення в екстремальної ситуації

Спеціальною регуляторною системою стабілізації особи, яка спрямована на самоудосконалення, є психологічний захист. Він оберігає сферу свідомості від негативних, травмуючих особу переживань, переводячи їх у сферу підсвідомого, знімає психологічний дискомфорт. Механізм психологічного захисту є глибоко індивідуальним і характеризує рівень адаптаційних можливостей психіки. Цій меті служать різні механізми психологічного захисту, які визначаються індивідуальними характеристиками особи. Впливаючи на індивідуальні особливості людини, можна цілеспрямовано тренувати і посилювати механізми психоло-гічного захисту. До таких впливів належить аутогіпноз (самогіпноз) -гіпноз, викликаний самонавіянням, - на противагу гетерогіпнозу, викликаному впливом іншої людини. Цілеспрямоване викликання в себе самого гіпнотичного стану досягається спеціальними прийомами (гіпнотизація). Схильність до аутогіпнозу залежить від фізичного й емоційного стану, особистісних особливостей, розвитку здатності до самоврядування фізіологічними й психічними функціями. За допомогою аутогіпнозу можна подолати сприйнятливість до стресу, підвищити самооцінку, позбавитись деяких вад, позбутися фобії й тривоги, лікувати психосоматичні захворювання, зменшити біль. Слід підкреслити, що гіпноз ефективний у лікуванні як фізичному, так і психічному болю. Берлінський психіатр Йоган Шульц в 1932 році створив чудову систему аутогіпнозу, яку він назвав "аутогенне тренування". Пройшло багато років, психотехніка Шульца вдосконалена, і сьогодні застосовується в наступних цілях:

1. Підвищення нервово-психічної стійкості в стресових і екстремальних умовах.

2. Підвищення рівня збереження і розвитку здоров'я, зменшення аварійності і травматизму.

3. Підвищення якості і продуктивності розумової і фізичної праці.

4. Підвищення якості навчання і скорочення термінів всіх видів навчання.

5.Усунення психофізіологічних причин негативного психолого-продуктивного клімату на підприємствах і в організаціях.

6. Підвищення якості боротьби з шкідливими звичками, психологічними зривами, нервовою і фізичною перевтомою.

Джерелами аутогенного тренування можна рахувати три різні напрями в історії людської культури. Це прийоми індійської народної медицини, вчення про гіпноз і вчення про самонавіяння. За останні 30 років аутогенне тренування отримало дуже широке розповсюдження як у нас, так і за рубежем в різних модифікаціях і варіантах

Аутотренінг -- це концентроване саморозслаблення і самонавіювання. Це система навчання прийомів саморозслаблення м'язів (м'язова релаксація), психічного заспокоєння, погруження в дрімотний стан, які супроводжуються само-навіюванням. Аутогенне тренування широко застосовують у медицині, спорті, на виробництві, в самовихованні. Аутотренінг складається із двох ступенів - нижчого та вищого. Нижче психом'язове тренування застосовується головним чином для зняття нервового напруження, заспокоєння, нормалізація функцій організму. Завдання другого ступеня - привести людину в особливий стан «аутогенної медитації», під час якої повинні виникати своєрідні переживання, які спонукають до активного виявлення емоційного, вольового зусилля над собою і поступового досягнення поставленої мети (наприклад, спортсменом, моряком). Для опанування першого ступеня потрібно в середньому 3 місяці щоденних тренувань; на оволодіння другим витрачається близько 8 місяців тренування під керівництвом фахівця-лікаря або психолога. Аутогенне тренування в основному призначається з лікувальною або психопрофілактичною метою і здійснюється піл наглядом відповідних фахівців. Аутогенне тренування традиційно застосовується при підготовці курсантів-моряків.

Одна з причин зростаючої популярності цього методу - прагнення подолати натиск нервових перевантажень не за рахунок хімічного блокування емоцій, а шляхом пом'якшення емоційної напруженості. За останні роки все більша кількість курсантів - майбутніх моряків прагнуть до самостійного оволодіння методом аутогенного тренування з суто професійними цілями. Оволодіння власними емоціями, тренування пам'яті, концентрація уваги, розвиток гнучкої, рухливої, стійкої нервової діяльності, звичка до самоспостереження та самооцінки, само звітування - це ті якості нервової системи, які стимулює аутогенне тренування і яких особливо потребує майбутня професія.

Лише одним різновидом ауто-тренінгом - психом'язовим тренуванням - можна оволодіти самостійно: робити це найкраще під час ранкової гігієнічної гімнастики. Психом'язеве тренування - прискорений варіант (заспокійливий або мобілізуючий) аутогенного тренування. Між станом нервової та м'язевої системи є прямий зв'язок: нервова система -- м'язи. Наприклад, в процесі нервового напруження відчувається, як відразу напружується м'язи тіла. Чим сильніше збудження нервової системи, тим напружені м'язи скелета, які вкривають його та забезпечують різноманітні рухи, властиві людині. Це трапляється тому, що, коли людина схвильована, головний мозок надсилає більше імпульсів, ніж тоді, коли людина спокійна. Ось чому у нервових людей м'язи завжди надмірно напружені. І навпаки - чим спокійніша нервова система, тим розслаблені м'язи - до них із мозку надходять порів-няно небагато збуджуючих імпульсів.

Механізм дії психом'язового тренування ґрунтується на використанні чотирьох основних компонентів, які входять до системи психофізіоологічних процесів, що постійно діють в організм людини.

Перший компонент - уміння гранично розслаблювати м'язи обличчя, шиї 5 рик, ніг, тулуба, тобто «вимикати» їх з напруження, знижуючи тонус, і таким чином зменшувати потік пропріоцептивних імпульсів, які йдуть від м'язів до нервової системи, до головного мозку, Таке довільне «вимикання» м'язів помітно зменшує «бомбардування» головного мозку пропріоцептивними імпульсами з периферії, що сприяє заспокоєнню нервової системи.

Другий компонент - максимально яскраво, з граничною силою уявлення, але не напружуючись психічно, уявляти зміст формул самонавіювання. Наприклад промовляємо: «Мої руки повністю розслаблені... теплі... нерухомі...», в цей час у результаті тренування уявлення повинно виникати чітко виражене відчуття розслабле-ності, тепла та нерухомості рук.

Третій компонент - уміння тримати напружену увагу на потрібному об'єкті, насамперед на всьому організму і на його окремих ділянках. Так, якщо подумки промовляється формула: « Моє обличчя розслаблюється... », в цю мить нічого, окрім власного обличчя, не повинно перебувати у полі уявного бачення того, хто тренується. Вміння гранично сконцентрувати увагу на потрібному об'єкті використовується для вирішення суто навчальних або професійних завдань.

Четвертий компонент - вміння впливати на самого себе потрібними словами-формулами в момент, коли в клітинах головного мозку знижується рівень бадьорості. Слово при цьому та уявлення, що його супроводжують, в думках набувають граничної сили і можуть регулювати навіть такі вегетативні функції (наприклад, діяльність серцево-судинної системи), які у звичайному бадьорому стані не підкоряються вольовим зусиллям. Навантажуючи, напружуючи і розслабляючи, зігріваючи м'язи, готують їх до роботи. Якщо свідомо тільки розслабляти м'язи, потік імпульсів від них зменшиться і нервова система почне заспокоюватися. Цей нескладний фізіологічний механізм і покладено в основу дії психом'язового тренування. Навчившись свідомо розслабляти м'язи, можна швидко і надійно знизити напруження своєї нервової системи, тобто заспокоїти її.

Отже, релаксація (розслаблення ) м'язів має подвійне фізіологічне значення: по-перше, як самостійний фактор, який зменшує емоційне напруження; по-друге, як за допоміжний фактор для перехідного стану від бадьорості до сну або навпаки, що важливо для самого проведення психом'язового тренування.

Однак потрібно пам'ятати: лише одного фізичного розслаблення м'язів недостатньо. Щоб цей процес відбувся по-справжньому добре, необхідно супроводжувати його відповідними словами та пов'язаними з ними уявленнями. Так, коли необхідно розслабити м'язи рук, треба не тільки розслабити їх у міру своїх вже існуючих можливостей, але й подумки промовити: «Мої руки розслабляються…», подумки уявити, «побачити», як м'язи рук стають гранично розслабленими, м'якими. Такий психічний супровід значно підвищує фізичний ефект розслаблення м'язів, зарядки в цілому. Більшість людей, які звикли виконувати ранкову гігієнічну гімнастику в звичайному її розумінні, як правило, майже не звертають уваги на цикл напруження-розслаблення м'язів у поєднанні з глибоким диханням, а тим більше на важливість уявлень, самоконтролю.

Систематичне чергування розслаблення і напруження м'язів у ранковій гігієнічній гімнастиці -- використання фізіологічних механізмів для тренування рухомості основних нервових процесів : гальмування та збудження. Так, тренування має лікувальне, профілактичне та гігієнічне значення. Мобілізуючи психом'язове тренування спрямоване на активізацію усіх функцій організму, особливо волі та самодисципліни, на забезпечення успішного виконання поставлених завдань.

Аутотренінг можна застосовувати в групах та індивідуально. Індивідуальне тренування розширює можливості цього заходу, оскільки дозволяє використовувати різні прийоми впливу з урахуванням конкретної особистості. Часто індивідуальне навчання аутотренінгу проводять із застосуванням магнітофонних записів. Перед початком занять у доступній формі повідомляють про роль психічної діяльності і кори великого мозку в регуляції діяльності м'язів, серцево-судинної, дихальної та інших систем, пояснюють фізіологічні та психологічні основи методу. Вступна бесіда може тривати 1--1,5 год. Колективні заняття проводять, як правило, через день, бажано в один і той самий час, краще у вечірні години. Самостійне повторення занять (власне аутотренінг) рекомендується проводити щоденно не менше ніж три рази на день. Головне завдання цього заходу полягає в поступовому розвитку навиків самовпливу. Загальний курс складають не менш як 12 колективних занять, під час яких курсанти засвоюють базисні вправи аутотренінгу і формують навики самовпливу на м'язову та емоційно-вольову сферу. Рекомендується така послідовність головних комплексів вправ аутотренінгу: 1) загальне заспокоєння, 2) досягнення тренованої м'язової релаксації, 3) виклик відчуття тепла в кінцівках, 4) виклик відчуття тепла в сонячному сплетінні, 5) оволодіння регуляцією ритму і частоти дихання, 6) оволодіння регуляцією ритму і частоти серцево-м'язових скорочень, 7) мобілізуючі вправи, 8) загальне зміцнення емоційно-вольової сфери. Засвоївши ці комплекси, можна переходити до спеціальних вправ: відволікання, самовиховання, тренування пам'яті, самонавіювання сновидінь та ін.

Аутотренінг є одним із механізмів саморегуляції моряка, який перебуває в екстремальних умовах. Аутотренінг дозволяє вирішити широке коло завдань, які входять до програми саморегуляції особистості. До них належать регуляція функціонального стану організму, регуляція різних психічних станів, мобілізація фізіологічних і психічних резервів особи, емоційно-вольова підготовка людини до відповідної діяльності, зняття нервово-емоційного напруження, розвиток пізнавальних процесів -- уваги, пам'яті, мислення, зміна мотивації і самооцінки особи тощо. Тобто цей вид саморегуляції є вкрай необхідним для того, щоб зберегти високий рівень працездатності і зберегти психічне і фізичне здоров'я у будь-яких випробуваннях.

Самосвідомості, особливо етичній, належить ще довгий шлях розвитку. Цей розвиток йде в умовах конфліктів, породжуваних і зовнішніми умовами, і власними мотивами особи. Конфлікти часто викликаються суперечностями між засвоєними з дитинства правилами, з одного боку, і нормами поведінки і цінностями групи референтної, з другого боку; ці зовнішні, соціальні мотиви починають домінувати у віці підлітковому і, як правило, залишаються ведучими в подальше десятиріччя життя, а то і довше. В цих умовах є небезпека не тільки зупинки духовного зростання, але і всіляких спотворень в розвитку особи в цілому. Боротьба між «соціальним і «духовним» рівнями» особи, як правило, викликає суперечність між особистістю і соціальними «нормами». Конструктивна переробка цих суперечностей можлива лише за участю самосвідомості і складає один з найважливіших моментів особової творчості. Тому першим кроком на шляху індивідуального психічного самоудосконалення можна вважати усвідомлення особистого «Я», свого особистого місця у соціумі та обрання професійного шляху. Корисно засвоїти деякі принципи ставлення до життя, які сприятливо впливають на мотиваційну саморегуляцію. До них належать: 1) уміння відрізнити головне від другорядного, 2) збереження внутрішнього спокою в різних ситуаціях, 3) емоційна зрілість і стійкість, 4) знання засобів впливу на події, 5) уміння підходити до проблеми з різних точок зору, 6) готовність до будь-яких неочікуваних подій, 7) сприйняття дійсності такою, якою вона є, а не такою, яку хотілося б бачити, 8) намагання шукати нові, змістовніші мотиви життєдіяльності, 9) розвиток спостережливості, 10) уміння бачити перспективу життєвих подій, 11) намагання зрозуміти інших, 12) уміння вибирати позитивний досвід з подій, які сталися.

Наведені принципи ставлення до життя можуть допомогти людині в складних життєвих ситуаціях. При достатньому розвитку свідомості людина з об'єкту зовнішніх впливів перетворюється в суб'єкт керування своєю поведінкою. Позитивний психічний самовплив є системою дій, які зумовлені соціальними та індивідуальними орієнтирами, інтересами, метою, умовами життя особи. Основними методами є самопізнання, самооцінка, самопереконання, самопорівняння, самозобов'язання, самоуправління, самопримушування, самонавіювання, самозвіт, самоконтроль, самопокарання та ін.

Самопізнання -- це вивчення психічних властивостей, процесів і станів своєї особистості, в тому числі її спрямованості (мета, мотиви, інтереси, ідеали, переконання), характеру, темпераменту, здібностей, пізнавальних процесів (відчуття, сприйняття, увага, пам'ять, уявлення, мислення), вольових емоційних процесів, а також психофізіологічного стану організму і особистих якостей.

Самозаохочення і самопокарання -- емоційне підкріплення здійснених вчинків. Самозаохочення -- це усвідомлення своїх успіхів, а самопокарання -- усвідомлення і переживання своєї провини, незадоволення собою. Самозаохочення викликає позитивні емоції, що закріплюють успіхи особи, досягнуті в процесі самовиховання. Самопокарання викликає негативні емоції, які спонукають особу до намагань не повторити негативних дій. Таким чином, емоції є одним з важливих механізмів внутрішньої регуляції активності особи. Критичні ситуації призводять до стресів, які переживаються, як горе, нещастя. Стреси часто проявляються у вигляді пограничної активізації внутрішніх резервів особи, фізіологічних і психічних. Тому виділяють фізіологічний і психічний (емоційний) стреси. При фізіологічному стресі адаптаційний синдром виникає в момент зустрічі з подразником, а при психічному -- адаптація передує ситуації ї наступає передчасно. Поділ на фізіологічний і психічний стреси умовний, оскільки у фізіологічному стресі завжди є елементи психічного і навпаки. Для оцінки стану людини в напружених ситуаціях, при дії сильних емоційних і фізичних факторів необхідно використовувати різні показники, які характеризують психічну і функціональну сфери її діяльності. Одним з основних показників психічної сфери є емоційна стійкість. Під цим розуміють здатність людини "успішно продовжувати свою діяльність при дії сильних емоційних факторів (стресів). Емоційна стійкість визначається різними методами. Одним з них є метод самооцінки за допомогою особистих запитань. Він дозволяє визначити різні рівні емоційної стійкості і виявити емоційно нестійку особу. Для емоційно нестійких людей характерна неврівноваженість, підвищена збудливість, схильність до різкої зміни настрою, неспокій, нерішучість та ін. Емоційно стійка особа має високу витримку і самовладання в напружених, критичних і екстремальних ситуаціях. Під самовладанням розуміють здатність людини здійснювати діяльність в дезорганізуючих ситуаціях, які впливають на емоційну сферу. В самовладанні проявляється свідомо-вольова організація психічних процесів, які регулюють діяльність людини. Спеціальною регуляторною системою стабілізації особи, яка спрямована на усунення або зниження почуття неспокою, є психологічний захист. Він оберігає сферу свідомості від негативних, травмуючих особу переживань, переводячи їх у сферу підсвідомого, знімає психологічний дискомфорт. Механізм психологічного захисту є глибоко індивідуальним і характеризує рівень адаптаційних можливостей психіки. Найдієвішими механізмами психологічного захисту є витіснення, проекція та ідентифікація. Витіснення -- це процес, внаслідок якого неприйнятні для особи думки, згадки, переживання ніби «виганяються» зі свідомості й переводяться в сферу безсвідомого. В той же час витіснені думки часто продовжують впливати на поведінку особи і проявляються у формі неспокою, тривоги, страху та ін. Проекція (викидання вперед) -- це механізм психологічного захисту, що полягає в неусвідомленому наділенні іншої людини властивими даній особі мотивами і рисами. Ідентифікація -- це механізм психологічного захисту, в результаті дії якого особа ототожнює себе з іншою особою (або з групою людей), яка є для неї зразком поведінки. Цей механізм може працювати по-різному. По-перше, це може бути об'єднання з іншою особою на ґрунті встановленого емоційного зв'язку, а також включення у свій внутрішній світ і прийняття як власних форм орієнтації іншої особи. По-друге, це може бути бачення особистості іншої людини як продовження самого себе. По-третє, це може бути постановка особистістю себе на місце іншого. Різні механізми ідентифікації викликають і відповідну поведінку особи.

Людина, як істота біосоціальна, постійно відчуває потребу жити у згоді з навколишньою дійсністю, зберігати і підтримувати рівновагу стану психіки як основи нормальної життєдіяльності та оптимальної соціальної адаптації. Цій меті служать різні механізми психологічного захисту, які визначаються індивідуальними характеристиками особи. Впливаючи на індивідуальні особливості людини, можна цілеспрямовано тренувати і посилювати механізми психологічного захисту. До таких впливів належить аутогенне тренування.

Характерні риси моряка виявляються у тому, що він має володіти здатністю до протистояння в життєвих ситуаціях, боротьби протиріч, має володіти духом ініціативи, запобігання, стійкості, мужності тощо. Вчинки, які він здійснює, є результатом вияву його характеру, в той же час характер формується й розвивається в моральному, цілеспрямованому діянні відносно явищ світу та власного “Я”. Свідомий психічний самовплив - неодмінна складова цієї складної професії. Наприклад, численні дослідження показали, що у живих організмів добові ритми активності і спокою, обмінних процесів, працездатності у постійних умовах є досить стійкими і наближаються до 24-годинної періодичності. В умовах корабельного життя спеціалісти несуть вахту за змінами, які постійно переміщуються по осі часу. Періодичні переміщення у розкладі вахт призводять до десинхронізації ритму сну і праці, що посилює сонливість, відчуття тривоги, погіршення самопочуття, настрою, утоми. Самоплив як одна із складових саморегуляції проявляється в збереженні не тільки зовнішнього, а й внутрішнього спо-кою. У неприємній ситуації слід дотримуватися принципу: «Не хвилюватися через те, чого я змінити не можу». Дуже важливо зняти внутрішнє, емоційне напруження, яке шкодить здоров'ю, негативно позначається на поведінці людей. Самовплив використовують для саморегуляції психічних станів разом із цілим комплексом інших методів: переключення уваги, само підбадьорювання, самопереконання, самонаказу.

Переключення уваги полягає у тому, що ви самостійно можете раптово спрямувати свою увагу з об'єкта думки, який вас хвилює, на інші об'єкти, яких у даній ситуації навіть немає, але вони можуть викликати позитивні переживання.

Самопідбадьорювання -- це звернення до самого себе для того, щоб зміцнити віру в себе, вмовити не хвилюватися, повірити в успіх підготовки до роботи на флоті («Я все зможу, я всього доб'юсь», «Перебування далеко від землі мене не лякає» тощо). Можна самого себе картати («Що, став розмазнею?»; «Чого розкис?») або вдатися до самокритики у при-сутності інших, що набагато ефективніше.

Самопереконання -- це вміння переконати себе у здатності регулювати свої настрої, почуття, вчинки; це дискусія із самим собою, наведення аргументів, доказів на користь стримування, регулювання емоцій. Важливо, щоб у моряка було сформовано почуття патріотизму, усвідомлення свого обов'язку перед іншими, перед суспільством.

Кожна особистість має свій рівень психічних процесів. Більш того, протягом життя вона здатна удосконалити цей рівень, враховуючи особливості власної нервової системи. Аналізуючи результати своєї діяльності, власну поведінку, рівень фізичного і психічного здоров'я, особа пізнає свої якості. Самооцінка визначається світоглядом, ідеалами, рівнем інтелектуального розвитку особи.

Важливу роль на шляху удосконалення рівня особистих психічних пізнавальних процесів відіграє вольова активність особистості. Сутність і значення волі можна розглядати в такому поєднанні: активність - воля - свідомість. Воля - не абстрактна сила, а свідомо спрямована активність особисті. Воля є внутрішньою активністю психіки, пов'язаною з вибором мотивів, цілепокладанням, прагненням до досягнення мети, зусиллям до подолання перешкод, мобілізацією внутрішньої напруженості, здатністю регулювати спонукання, можливістю приймати рішення, гальмуванням поведінкових реакцій. Індивідуальні особливості волі властиві окремим людям. До позитивних якостей відносять такі якості, як наполегливість, цілеспрямованість, витримка тощо. Якості, що характеризують слабкість волі особистості, визначаються такими поняттями, як безпринципність, безініціативність, нестриманість, боязкість, упертість тощо.

Людське життя проявляється двома формами активності: поведінкою і діяльністю. Під поведінкою розуміють зовнішні прояви системи рухових реакцій організму людини на дії об'єктивного світу, а діяльність -- це взаємодія з об'єктивним світом, у процесі якої людина активно та свідомо намагається досягти поставленої мети. Саморегуляція поведінки і діяль-ності є однією з важливих функцій психіки людини. Діяльність складається з ряду дій відносно завершених елементів діяльності, спрямованих на досягнення проміжної усвідомлюваної мети. Дії можуть бути як зовнішніми, так і внутрішніми. Під метою розуміють образ кінцевого результату діяльності. Багато дій людини з часом стають автоматичними, вони звуться звичками. Звички бувають корисними і шкідливими.

1. Загальна психологія. Підручник / За ред. О. В. Киричука., В. А. Романець. К. Либідь, 1995.

2. Зайцева Т. Г. Основи психолого-педагогічної підготовки. - Херсон, ХЮІ НУВС, 2006.

3. Коновалова В. Е. Правовая психология: Уч. пособие для юристов. Х., 1990.

4. Корольчук М.С. Психофізіологія працездатності корабельних спеціалістів в екстремальних умовах. Київ: Інститут психології ім. Г. С. Костюка АПН України, 1996.

5. Немов Р. С. Практическая психология. М., 1999.

6. Общая психология. Учебное пособие. М., 1981.

7. Психология. Учебник. / Под ред. В. М. Мельникова М., 1987.

8. Ханнес Линдеман. Аутогенная тренировка. Минск, 2000.