Вчення про пізнавальні процеси в наукових концепціях античних філософів

16

Факультет соціальних технологій

Кафедра: психологія

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни

Загальна психологія

Тема:

«Вчення про пізнавальні процеси в наукових концепціях античних філософів.»

Виконала: студентка І курсу,

Перевірила: __________.

№ залікової книжки:

Київ-2008

Зміст

Вступ

Розділ 1.Вчення про пізнавальні процеси наукових концепціях античних філософів.

Розділ 2. Взаємозв'язок різних форм появу психіки.

Розділ 3. Словник термінів до теми «Психіка як властивість мозку (рефлекторна природа психіки)».

Висновок

Використана література

Вступ

Філософія як теоретичний світогляд поряд із наукою, мистецтвом, мораллю, правом -- одне з видатних надбань людської цивілізації та культури. Вона -- не тільки візитна картка цивілізації і культури, а й їхня основа та животворний фермент. Але історично так склалось, що саме філософія була тією колискою, з якої виросли і наука, і мистецтво, і мораль, і право і набули статусу самоусвідомлюючих особливих проявів людського духу та практики життєдіяльності людини і суспільства.

Філософські ідеї, школи, напрями подібно до людей, які їх створили, не мають буття поза часом та простором. На них лежить відбиток певної епохи, країни.

1. Вчення про пізнавальні процеси в наукових концепціях античних філософів.

Міфологічне розуміння миру, де тіла заселяються душами, а життя залежить від богів, століттями панувало в суспільній свідомості. При цьому язичники часто надавали стилю поводження небожителів підступництво й мудрість, мстивість і заздрість, інші якості, пізнані в земній практиці свого спілкування із ближніми.

Анімізм (від лат. anіma - душу) - перше міфологічне вчення про душ. Анімізм містив у собі подання про схований за конкретними видимими речами сонмі душ як особливих примар, які залишають людське тіло з останнім подихом. Елементи анімізму представлені в будь-якій релігії. Його рудименти дають про себе знати в деяких сучасних психологічних навчаннях і ховаються під "Я" (або "свідомість", або "душу"), що сприймає враження, міркує, приймає рішення й пускає в хід м'яза.

У деяких інших навчаннях того часу (наприклад, знаменитого математика й філософа, чемпіона Олімпійських ігор по кулачному бої Піфагора) душі представлялися безсмертними, що вічно мандрують по тілах тварин і рослин.

Пізніше стародавні греки під "psycho" розуміли рушійний початок всіх речей. Їм належить вчення про загальну натхненність матерії - гилозоізм (від греч. hyle - речовина й zoe - життя): увесь світ - універсум, космос - споконвічно живою, наділеною здатністю відчувати, запам'ятовувати й діяти. Границі між живим, неживим і психічним не проводилися. Усе розглядалося як породження єдиної первинної матерії (праматерії). Так, на думку давньогрецького мудреця Фалеса, магніт притягає метал, жінка притягає чоловіка, тому, що магніт, як і жінка, має душу. Гилозоізм уперше "поставив" душу (психіку) під загальні закони єства. Цим навчанням затверджувався непорушний і для сучасної науки постулат про споконвічне залучення психічних явищ у кругообіг природи. В основі гилозоізма лежав принцип монізму.

Подальший розвиток гилозоізма пов'язане з ім'ям Геракліта, що розглядало універсум (космос) як що вічно змінюється (живий) вогонь, а душу як його іскру. ("Наші тіла й душі течуть, як струмки"). Їм уперше була висловлена думка про можливу зміну, а отже, і закономірному розвитку всього сущого, у тому числі й душі. Розвиток душі, по Гераклітові, відбувається через себе: "Пізнай самого себе"). Філософ учив: "По яких би дорогах не йшов, не знайдеш границь душі, так глибокий її Логос".

Термін "Логос", уведений Гераклітом, застосовуваний і понині, для нього позначав Закон, по якому "все тече", надає всесвітньому ходу речей витканому із протиріч і катаклізмів, гармонію. Геракліт уважав, що хід речей залежить від Закону, а не від сваволі богів. Через із розуміння афоризмів філософа сучасники називали Геракліта "темним".

Ідея розвитку в навчанні Геракліта "перейшла" в ідею причинності Демокрита. По Демокриту, душу, тіло й макрокосмос складаються з атомів вогню; випадковими нам здаються тільки ті події, причину яких ми не знаємо; відповідно до Логосу немає безпричинних явищ, всі вони - невідворотний результат зіткнення атомів. Згодом принцип причинності назвали детермінізмом.

Принцип причинності дозволив Гіппократові, що дружив з Демокритом, побудувати вчення про темпераменти. Порушення здоров'я Гіппократ співвідносив з дисбалансом різних "соків", присутніх в організмі. Співвідношення цих пропорцій Гіппократ назвав темпераментом. Назви чотирьох темпераментів дійшли до наших днів: сангвінічний(переважає кров), холеричний (переважає жовта жовч), меланхолійний (переважає чорна жовч), флегматичний (переважає слиз). Так була оформлена гіпотеза, відповідно до якої незліченні розходження між людьми вміщалися в кілька загальних картин поводження. Тим самим Гіппократ поклав початок наукової типології, без якої не виникли б сучасні вчення про індивідуальний розходженнях між людьми. Джерело й причину розходжень Гіппократ шукало усередині організму. Щиросердечні якості ставилися в залежність від тілесних.

Однак не всі філософи приймали ідеї Гераклита і його погляд на світ як вогненний потік, ідеї Демокрита - на світ атомних вихрів. Вони будували свої концепції. Так, афінський філософ Анаксагор шукав початок, завдяки якому з безладного скупчення й руху дрібних часток виникають цілісні речі, з хаосу - організований світ. Він визнав таким початком розум; від того, яка ступінь його представленості в різних тілах, залежить їхня досконалість.

Ідея організації (системності) Анаксагора, ідея причинності Демокрита й ідея закономірності Геракліта, відкриті дві з половиною тисячі років тому, стали на всі часи основою пізнання щиросердечних явищ.

Поворот від природи до людини був зроблений групою філософів, названих софістами ("учителями мудрості"). Їх цікавила не природа з її не залежними від людини законами, а сама людина, який вони називали "мірою всіх речей". В історії психологічного пізнання був відкритий новий об'єкт - відносини між людьми з використанням засобів, що доводять будь-яке положення, незалежно від його вірогідності. У зв'язку із цим детальному обговоренню були піддані прийоми логічних міркувань, будова мови, характер відносин між словом, думкою й сприйманими предметами. На передній план виступили мова й мислення як засобу маніпулювання людьми. З подань про душу зникали ознаки її підпорядкованості суворим законам і невідворотним причинам, що діють у фізичній природі, тому що мова й думка позбавлені подібної невідворотності. Вони повні умовностей залежно від людських інтересів і пристрастей.

Згодом слово "софіст" стало застосовуватися до людей, які за допомогою різних вивертів видають мнимі докази за щирі.

Повернути поданню про душу, про мислення міцність і надійність прагнув Сократ. Формула Геракліта "пізнай самого себе" означала в Сократа обіг не до всесвітнього закону (Логосу), а до внутрішнього світу суб'єкта, його переконанням і цінностям, його вмінню діяти як розумна істота.

Сократ був майстром усного спілкування, піонером аналізу, мета якого - за допомогою слова оголити те, що приховано за покривом свідомості. Підбираючи певні питання, Сократ допомагав співрозмовникові відкрити ці покриви. Створення техніки діалогу згодом стали називати сократичним методом. У його методиці таїлися ідеї, що зіграли через багато сторіч ключову роль у психологічних дослідженнях мислення.

По-перше, робота думки споконвічно носила характер діалогу. По-друге, вона ставилася в залежність від завдань, що створюють перешкоду в її звичному плині. Саме з такими завданнями ставилися питання, змушуючи співрозмовника звернутися до роботи власного розуму. Обидві ознаки - діалогізм, що припускає, що пізнання споконвічно соціально, і тенденція, що детермінує, створюваним завданням, - стали в XX столітті основою експериментальною психологією мислення.

Геніальний учень Сократа - Платон став родоначальником філософії ідеалізму. Він затвердив принцип первинності вічних ідей стосовно всьому минущого в тлінному тілесному світі. Відповідно до Платона, усяке знання, є спогад; душа згадує (для цього потрібні спеціальні зусилля) те, що їй довелось споглядати до свого земного народження. Платон скуповував твори Демокрита з метою їхнього знищення. По-цьому від навчання Демокрита залишилися лише фрагменти, у той час як до нас дійшло чи ледве не повне зібрання творів Платона.

Опираючись на досвід Сократа, що довело неподільність мислення й спілкування, Платон зробив наступний крок. Він оцінив процес мислення, що не одержав вираження в Сократовому зовнішньому діалозі, як діалог внутрішній. ("Душа, мислить, нічого іншого не робить, як розмовляє, запитуючи сама себе, відповідаючи, затверджуючи й заперечуючи"). Феномен, описаний Платоном, відомий сучасної психології як внутрішня мова, а процес її породження з мови зовнішньої (соціальної) одержав назву "інтериоризація" (від лат. іnternus - внутрішній). Далі Платон спробував виділити й розмежувати в душі різні частини й функції. Їх пояснював платоновський міф про візника, що править колісницею, у яку упряжені два коні: дикий, що рветься з упряжі, і породистий, що піддається керуванню. Візник символізує розумну частину душі, коні - два типи мотивів: нижчі й вищі. Розум, покликаний погодити ці два мотиви, випробовує, відповідно до Платона, більші труднощі через несумісність низинних і шляхетних потягів. Так у сферу вивчення душі вводився аспект конфлікту мотивів, що мають моральну цінність, і роль розуму в його подоланні й інтеграції поводження. Через кілька сторіч ідея особистості, що роздирається конфліктами, оживе в психоаналізі З.Фрейда.

Знання про душу росло залежно від рівня знань про зовнішню природу, з одного боку, і від спілкування із цінностями культури - з іншої. Ні природа, ні культура самі по собі не утворять область психічного. Однак її немає без взаємодії з ними. Софісти й Сократ у поясненнях душі прийшли до розуміння її діяльності як феномена культури. Тому що вхідні до складу душі абстрактні поняття й моральні ідеали невиведені з речовини природи. Вони породження духовної культури. При цьому передбачалося, що душа заноситься в організм ззовні.

Робота з побудови предмета психології належала Аристотелю, давньогрецькому філософові й натуралістові, що жив в ІV столітті до н.е., що відкрив нову епоху в розумінні душі як предмета психологічного знання. Не фізичні тіла й не безтілесні ідеї стали для нього джерелом знання, а організм, де тілесне і духовне утворять нероздільну цілісність. Душу, по Аристотелю, це не самостійна сутність, а форма, спосіб організації живого тіла. "Правильно думають ті, - говорив Аристотель, - кому представляється, що душу не може існувати без тіла й не є тілом". Психологічне навчання Аристотеля будувалося на узагальненні медико-біологічних фактів. Але це узагальнення привело до перетворення головних принципів психології: організації (системності), розвитку й причинності.

По Аристотелю вже саме слово "організм" варто розглядати у зв'язку з родинним словом "організація", що має значення "продуманий пристрій", що підкоряє собі свої частини для рішення якого-небудь завдання; пристрій цього цілого і його робота (функція) нероздільні; душу організму - це його функція, діяльність. Трактуючи організм як систему, Аристотель виділяв у ній різні рівні здатностей до діяльності. Це дозволило підрозділяти можливості організму (закладені в ньому психологічні ресурси) і їхню реалізацію на ділі. При цьому намічалась ієрархія здатностей - функцій душі: а) вегетативна (є у тварин, рослин і людини); б) чуттєво-рухова (є у тварин і в людини); в) розумна (властивій тільки людині). Функції душі - рівні її розвитку, де з нижчої й на її основі виникає функція більше високого рівня: слідом за вегетативною формується здатність відчувати, з якої розвивається здатність мислити. В окремій людині при його перетворенні з дитини в зрілу істоту повторюються ті щаблі, які пройшов за свою історію увесь органічний світ. Згодом це було названо біогенетичним законом.

Пояснюючи закономірності розвитку характеру, Аристотель стверджував, що людина стає тим, що він є, роблячи ті або інші вчинки. Думка про формування характеру в реальних учинках, які в людей завжди припускають моральне відношення до них, ставило психічний розвиток людини в причинну, закономірну залежність від його діяльності.

Розкриваючи принцип причинності, Аристотель показав, що "природа нічого не робить дарма"; "потрібно бачити те, заради чого відбувається дія". Він затверджував, що кінцевий результат процесу (ціль) заздалегідь впливає на його хід; психічне життя в цей момент залежить не тільки від минулого, але й бажаного майбутнього. Аристотеля по праву варто вважати батьком психології як науки. Його робота "Про душ" - перший курс загальної психології, де він виклав історію питання, думки своїх попередників, пояснив відношення до них, а потім, використовуючи їхні досягнення й прорахунки, запропонував свої рішення.

Віра в інтелектуальні досягнення колишньої епохи, у могутність розуму почали ставиться під сумнів. Виникає скептицизм, утримання від суджень, що стосуються навколишнього світу, через їхню недовідність, відносності, залежності від звичаїв і т.п. Відмова від пошуків істини дозволяв знайти щиросердечний спокій, досягти стану атараксії (від грецького слова, що означало відсутність хвилювань). Під мудрістю розумілася відмова від потрясінь зовнішнього миру, спроба зберегти свою індивідуальність. Люди відчували потребу в тім, щоб устояти перед спокусами життя з його драматичними поворотами, що позбавляють щиросердечної рівноваги.

Стоїки ("стоя" - портик в Афінських храмах) оголосили шкідливими будь-які афекти, убачаючи в них шкоду розуму. На їхню думку задоволення й страждання - помилкові судження про сьогодення, бажання й страх - помилкові судження про майбутнє. Тільки розум, вільний від будь-яких емоційних потрясінь, здатний правильно керувати поводженням. Саме це дозволяє людині виконувати своє призначення, свій борг.

З етичної орієнтації на пошуки щастя й мистецтва жити, але на інших космологічних початках склалась школа безтурботності духу Епікура, що відійшов від версії Демокрита про "тверду" причинності, що панує у всім, що відбувається у світі (і, стало бути, у душі). Епікур допускав мимовільність, спонтанність змін, їхній випадковий характер. Запам'ятавши відчуття непередбачуваності того, що може відбутися з людиною в потоці подій, що роблять існування неміцним, епікурейці закладали в природу речей можливість мимовільних відхилень і тим самим непередбачуваність учинків, волю вибору. Вони підкреслювали індивідуалізацію особистості як величини, здатної діяти самостійно, позбувшись від страху. "Смерть не має до нас ніякого відношення; коли ми є, то смерті ще немає, коли ж смерть наступає, то немає уже нас ". Мистецтво жити у вирі подій пов'язане з рятуванням від страхів перед загробним покаранням і потойбічними силами, тому що у світі немає нічого, крім атомів і порожнечі.

Одночасно з побудовами цих наукових шкіл проводилися важливі дослідження в медико-біологічних областях знання. Лікарі Олександрійського наукового центра Герофил і Еразистрат установили анатомо-фізіологічні розходження між чутливими нервами, що йдуть від органів почуттів (ока, вуха, шкіра й ін.) до мозку й руховим волокнам, що йдуть від мозку до м'язів. Відкриття було забуто, але через дві із зайвим тисячі років знову встановлене й лягло в основу найважливішого для психології вчення про рефлекси.

Пізніше давньоримський лікар Гален (ІІ століття н.е.) у праці "Про частини людського тіла), описав залежність життєдіяльності цілісного організму від нервової системи. У ті часи заборонялися анатомічні дослідження, але Гален, що лікує гладіаторів, що спостерігав відкриті рани головного мозку, уважав його виробником і хоронителем розуму. Гален розвивав, слідом за Гіппократом, вчення про темпераменти. Він затверджував, що первинними при афектах є зміна в організмі ("кипіння крові"), суб'єктивні, щиросердечні переживання (наприклад, гнів), вторинні.

Без емпіричної тканини психологічної думки античності не могли з'явитися теоретичні успіхи, що призвела природознавство до сучасної психології. Стародавні греки висунули ідею про визначальну залежність щиросердечних проявів від загального ладу речей, їхньої фізичної природи (проблема психічного в матеріальному світі). По-друге, визначили психіку як форму життя (психобіологічна проблема). По-третє, поставили щиросердечну діяльність у залежність від форм, які створюються не природою, а людською культурою .У такий спосіб були сформульовані проблеми, століттями науки, що направляли розвиток, про людину.

2. Взаємозв'язок різних форм прояву психіки.

Психічний стан - це «найглибинніший» момент психічного. Це не просто сполучна ланка між психічним процесом і психічною властивістю особистості, це відображення ставлення особистості до власних психічних явищ, ставлення як закріплення цілісності, сталості й водночас змін у психічному відображенні зв'язків особистості зі світом. Під психічним станом розуміється не стан організму, а «стан душі», різноманітні її відгуки на свої власні відчуття та уявлення.

Психічний стан являє собою немов подвійний зріз психічного. Стан ніби розчиняється у психічних процесах і психічних властивостях,і водночас у станах розчиняється і знімаються психічні процеси і психічні властивості.

Кожний психічний стан є переживанням суб'єкта й водночас діяльністю його різних систем,він має зовнішнє вираження і проявляється у зміні ефекту виконуваної діяльності.

3. Словник термінів до теми: «Психіка як властивість мозку» (рефлекторна природа психіки).

Вища нервова діяльність-сукупність нервових процесів,які відбуваються в головному мозку і забезпечують перебіг поведінкових реакцій людини.

Рефлекс-реакція організму на будь-яке подразнення,яке здійснюється за участю нервової системи.

Безумовні рефлекси-природжені реакції,які забезпечують життя одразу ж після народження.

Умовні рефлекси - набуті реакції,які забезпечують пристосуваність людини впродовж життя.

Інстинкти-складна система безумовних рефлексів,пов'язаних із збереженням виду.

Гальмування-сукупність нервових процесів,які зумовлюють припинення або послаблення певних реакцій організму.

Зовнішнє гальмування-це гальмування орієнтувальним рефлексом на сторонній подразник.

Внутрішнє гальмування-яке виникає при підкріпленні умовного подразника.

Перша сигнальна система-це сукупність нервових процесів,що виникають в корі великого мозку при безпосередньому впливові на сенсорні системи чинників зовнішнього та внутрішнього середовищ. Створила можливість конкретного мислення.

Друга сигнальна система-це сукупність нервових процесів,що виникають в корі великого мозку на слова й позначені ними поняття:абстрактне мислення.

Свідомість-це людська форма відображення навколишнього,яка полягає в створені суб'єктивних образів,в отриманні,зберіганні,переробці інформації, у виробленні програм діяльності.

Мислення-процес відображення свідомістю людини предметів і явищ дійсності в їхніх зв'язках і відношеннях,який забезпечується діяльністю кори великого мозку.

Висновок

Історично першою теоретичною концепцією предмета філософії була давньогрецька, яку в систематизованій формі сформулював Арістотель як "першу філософію". "Перша філософія" в своєму предметному визначенні -- це вчення про "перші роди сущого" і своєрідна "наука" про надчуттєві принципи буття.

Аристотеля по праву варто вважати батьком психології як науки. Його робота "Про душ" - перший курс загальної психології, де він виклав історію питання, думки своїх попередників, пояснив відношення до них, а потім використовуючи їхні досягнення й прорахунки, запропонував свої рішення.

Використана література.

1. Маклаков А. Г. Загальна психологія. - СПб.: Питер, 2001.

2. Філософія /ред. Горлач М., Кремень В.-Харків: Фоліо 2001.

3. Історія психології /М.Г. Ярошенко - М.: Думка.1976.

4. Принципи та категорії психології./Ткаченко О.М. - Київ. 1979.