Діагностика вікового розвитку

13

План

Вступ

1. Вітчизняна психологія про віковий розвиток людини

2. Діагностика вікового розвитку

3. Класифікація методів вікової психології

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Вікова психологія є багатогалузевою академічною наукою, яка вивчає психічний розвиток людини від народження до старості, маючи чітко окреслений предмет дослідження, послуговуючись загальнонауковими і специфічними методами, методиками, критеріями істини, описуючи свій предмет у спеціальних термінах, відокремлюючи його від предметів інших наук, навіть споріднених, наприклад від загальної психології, психофізіології, генетичної психології, які також певною мірою вивчають вік - своєрідний біологічний годинник, що починає свій хід з моменту зародження людини. Цей годинник неухильно і не зворотно рухається від народження до смерті. Напрям цього руху визначений природою, кожна людина підпорядковується йому.

1. Вітчизняна психологія про віковий розвиток людини.

В основі вітчизняної традиції аналізу проблематики вікової психології лежить теорія розвитку вищих психічних функцій (Л.С. Виготський). Відповідно до сформульованого Виготським загального генетичного закону розвитку кожна психічна функція появляється спочатку в соціальному плані, як реальні стосунки між людьми, i лише потім - у психологічному. Іншими словами, усі вищі психічні функції були у свій час зовнішніми, оскільки вони виступали соціальними функціями взаємостосунків людей до того, як стали внутрішніми, власне психічними функціями людини.

Становлення людини як індивіда та особистості, по Виготському, передбачає діалектичну взаємодію двох відносно автономних, але нерозривно взаємопов'язаних рядів розвитку - природного i соціального. Кожному віку притаманна своя специфічна соціальна ситуація розвитку, тобто певне співвідношення умов соціального середовища i внутрішніх умов формування особистості.

Така взаємодія зовнішніх i внутрішніх факторів зумовлює типові психологічні особливості, притаманні людям певного віку. Досягнувши певного віку, дитина, незалежно від особливостей її індивідуального розвитку та рівню готовності, попадає у визначене даним суспільством становище i тим самим у систему об'єктивних умов, які i детермінують характер її життя та діяльності на даному етапі. Відповідати цим умовам для дитини життєво важливо, оскільки саме від цього залежить її емоційне благополуччя.

Характер такого становища визначається, з одного боку, об'єктивними потребами суспільства, з іншого, - існуючими у даному суспільстві уявленнями про вікові можливості дитини та ідеал її розвитку. Конкретизується це становище для кожного вікового етапу розвитку в особливих взаєминах з оточуючими людьми, в особливій провідній діяльності, у певній системі прав i обов'язків тощо.

Природна (органічна) основа задає передумови, а визначальними факторами психічного розвитку виступає соціальне середовище, передусім планомірне, цілеспрямоване навчання i виховання.

Так, генотип визначає анатомо-фізіологічну структуру організму, його морфологічні i фізіологічні ознаки, стать, будову нервової системи, стадії дозрівання, деякі індивідуальні морфологічні i функціональні особливості (певну групу крові, особливості обміну речовин, динамічні властивості нервових процесів та ін.), вроджені безумовно-рефлекторні структури, які регулюють перші акти поведінки дитини, пов'язані із задоволенням її органічних потреб тощо.

Фонд успадкованих потреб i актів поведінки у дитини дуже обмежений, але її нервова система містить спадково зумовлені величезні потенції утворення нових потреб, форм поведінки та необхідних для цього нервових механізмів. Вони i є природною основою активності людини, її спроможності навчатись i виховуватись.

Тут уже мова йде про соціальне успадкування, коли дитина засвоює соціальний досвід через спілкування з дорослими, навчання, виховання, спільну трудову діяльність. Саме цей, соціальний шлях впливу родової історії життя людства на онтогенез людської психіки визначає процес соцiалiзацiї індивід, тобто його розвиток як соціальної істоти, як особистості.

Внутрішні суперечності - рушійні сили розвитку психіки. Людська психіка розвивається як система, що сама себе удосконалює (I.П. Павлов). Постійно порушується i знову відновлюється рівновага між організмом i середовищем, причому стан рівноваги є тимчасовим, а процес урівноважування - постійним. Суперечності, що виникають при цьому, спонукають організм до активності, спрямованої на їх подолання, на відновлення рівноваги.

“Зняття” одних суперечностей приводить до появи нових, які, у свою чергу, ведуть до нових дій, до подальшого удосконалення діяльності особистості.

Психіка, свідомість дитини, таким чином, розвивається внаслідок її власної діяльності по освоєнню об'єктивної дійсності, діяльності, яка опосередкована взаєминами з дорослими.

Як на основну суперечність, що закономірно виявляється на всіх вікових етапах i по-новому визначає розвиток особистості на кожному з них, Г.С. Костюк указує на розходження між новими потребами, цілями, прагненнями особистості та досягнутим рівнем оволодіння засобами, необхідними для їх задоволення, причому в соціальних умовах процес оволодіння останніми здебільш відстає від розвитку перших.

Д.Б. Ельконін вважав, що психічний розвиток протікає у формі оволодіння дитиною діяльностями двох типів: тими, у рамках яких протікає орієнтація в основних смислах людської діяльності та освоєння цілей, мотивів і норм взаємин між людьми (безпосередньо-емоційне спілкування немовлят із дорослим, рольова гра дошкільнят), і тими, в яких освоюються суспільно вироблені способи дій з предметами і еталони виділення в предметах тих чи інших сторін (маніпулятивно-предметна діяльність дитини раннього віку).

Невідповідність потребно-мотиваційної сфери дитини, яка формується через діяльності першого типу, та її операційно-технічних можливостей, якими дитина оволодіває через діяльності другого типу, і складає визначальну рушійну суперечність психічного розвитку дитини.

О.М. Леонтьєв виділяє такі ознаки провідної діяльності: по-перше, у формі провідної діяльності виникають і диференціюються нові види діяльності; по-друге, в ній перебудовуються й формуються окремі психічні функції; і, по-третє, вона визначає зміни особистості.

Кожному періоду дитинства відповідає своя провідна діяльність, а саме: безпосередньо-емоційне спілкування з дорослим для немовлят, предметно-маніпулятивна діяльність у ранньому віці, рольова гра у дошкільний період (Д.Б. Ельконін).

2. Діагностика вікового розвитку.

Питання про необхідність діагностики розвитку був уперше сформульований Л. С. Виготським і фактично залишається сьогодні в тому ж вигляді. І не тому, що він втратив свою актуальність. Можливість ставити діагноз психічного розвитку дитини мала б величезний практичний зміст, якби була створена реальна основа для того, щоб цілеспрямовано формувати психічне здоров'я. Щоб зрозуміти, чи постають перед дослідниками труднощів, розберемося в суті діагностики розвитку.

Діагностикою розвитку називають систему методів дослідження, завдання яких - визначення реального рівня розвитку, досягнутого дитиною. При визначенні реального рівня розвитку ми фіксуємо плоди розвитку, тобто те, що вже дозріло й завершило свій ріст. Нам відомі такі закономірності розвитку, як нерівномірність і гетерохронність (різночасність) дозрівання окремих сторін особистості і її властивостей. Тому важливо оцінити не тільки те, що вже дозріло, але й те, що ще тільки дозріває. У першу чергу це, звичайно, ставиться до дітей, адже далеко не всі психічні функції завершують процес свого дозрівання в дитячому й підлітковому періоді.

Визначення не дозрілих на сьогоднішній день, але процесів, що перебувають у періоді дозрівання, і функцій і становить друге, саме головне й важке завдання діагностики розвитку. Це завдання вирішується знаходженням зони найближчого розвитку.

Отже, ми зіштовхуємося із двома завданнями діагностики психічного розвитку:

- визначення реального рівня психічного розвитку дитини;

- визначення зони найближчого розвитку.

Проілюструємо сказане. З метою діагностики інтелектуального розвитку дитини пропонують ряд завдань наростаючих труднощів, стандартизованих по роках (місяцям) життя. Визначається межа труднощів завдань, доступних для нього, і відповідний стандартний вік. Тим самим установлюється реальний розумовий вік.

Діагностика розвитку - система методів дослідження, завдання яких - визначення реального рівня розвитку, досягнутого дитиною.

Зона найближчого розвитку - це область ще недоспілих, але психічних процесів, що дозрівають. Зона найближчого розвитку визначає перспективу розвитку дитини. Сенситивний період - оптимальний з погляду внутрішніх і зовнішніх умов період для розвитку тих або інших психічних процесів і властивостей.

Якщо при цьому ми хочемо встановити зону найближчого розвитку дитини, то повинні запропонувати йому наступні за рівнем труднощів завдання, і якщо дитина не в змозі вирішити її самостійно, ми (дорослі) або показуємо, або самі починаємо вирішувати завдання, а далі дивимося, зможе він самостійно закінчити її чи рішення ні. Приміром, реальний рівень розумового розвитку двох дітей відповідає 8 рокам. Але, визначаючи зону найближчого розвитку, ми встановили, що одна дитина за допомогою дорослого вирішує завдання, присвячені до 12 років, а інша може пройти в співробітництві з дорослим лише до 9-літнього стандартного віку. Отже, у першому випадку зона найближчого розвитку становить 4 роки, а в другому випадку тільки 1 рік.

Чи є ще причини, що спонукують до визначення зони найближчого розвитку? Одна з найважливіших складається у визначенні оптимальних строків навчання дітей. Щоб організувати повноцінний і здоровий розвиток дитини, необхідно знати середні границі сенситивного періоду для освоєння різних видів діяльності. Однак границі сенситивності досить індивідуальні для кожної людської особистості. Важливо при цьому пам'ятати, що навчання опирається не стільки на вже дозрілі психічні процеси, скільки на що дозрівають. Отже, визначення актуального або реального рівня розвитку дитини й зони найближчого розвитку разом становлять те, що прийнято називати нормативною віковою діагностикою.

Загальним принципом усякої наукової діагностики розвитку є перехід від симптоматичної діагностики, заснованої на вивченні симптомокомплексів дитячого розвитку, тобто його ознак, до клінічної діагностики, заснованої на визначенні внутрішнього ходу самого процесу розвитку. Вимір, визначення й прирівнювання до стандартів симптомів розвитку повинне бути тільки засобом для постановки діагнозу розвитку. Діагностика розвитку - форма порівняльного вивчення за допомогою об'єктивних норм як вихідних точок. Вона не тільки синтетична, але й аналітична.

Дані випробування й виміри становлять об'єктивну основу порівняльної оцінки. Схеми розвитку дають мірила розвитку. Але діагноз у щирому змісті цього слова повинен ґрунтуватися на критичному й обережному тлумаченні даних, отриманих з різних джерел. Він ґрунтується на всіх проявах і фактах дозрівання. Синтетична, динамічна картина тих проявів, сукупність яких ми називаємо особистістю, входить цілком у рамки дослідження. Ми не можемо, звичайно, точно виміряти риси особистості.

Якщо ми обмежимося тільки визначенням і виміром симптомів розвитку, ми ніколи не зуміємо вийти за межі чисто емпіричного констатування того, що й так відомо особам, що спостерігають дитину. У найкращому разі ми зуміємо тільки уточнити ці симптоми. Але ми ніколи не зуміємо пояснити спостережувані в розвитку дитини явища, не пророчити подальший хід розвитку, не вказати, якого роду заходу практичного характеру повинні бути застосовані стосовно дитини. Такого роду марний у пояснювальному, прогностичному й практичному відношенні діагноз розвитку можна зрівняти тільки з тими медичними діагнозами, які ставилися лікарями в епоху панування симптоматичної медицини. Хворий скаржиться на кашель, лікар ставить діагноз: хвороба-кашель. Порожній діагноз нічого не здатний пояснити в спостережуваних явищах, нічого не може пророчити щодо їхньої долі й не може дати практичних порад.

3. Класифікація методів вікової психології.

Вікова психологія як галузь психологічної науки використовує комплекс загальноприйнятих методів дослідження сучасної психології. Так, із загальної психології у вікову перейшли всі методи, що використовуються для вивчення когнітивних процесів і особистості. Із соціальної - методи, за допомогою яких вивчається міжособистісні відносини в різних дитячих групах, а також взаємовідносини між дітьми і дорослими. Усі ці методи адаптовані до віку дитини.

За метою і завданням дослідження методи вікової психології поділяються на:

1) описові (не експериментальні):

- спостереження;

- бесіда;

- анкета;

- вивчення продуктів діяльності;

2) діагностичні (вимірювальні):

- тести;

3) пояснювальні (експериментальні):

- природний експеримент;

- моделюючий експеримент;

- лабораторний експеримент;

4) перетворюючі (формуючі):

- навчаючий експеримент;

- виховуючий експеримент.

Спостереження - метод тривалого, планомірного, цілеспрямованого опису психічних особливостей людини, що проявляються в її діяльності та поведінці, на основі їх безпосереднього сприймання. Об'єктом спостереження звичайно стають окремі сторони психічної діяльності дитини, скажімо, особливості мовлення, мислення, емоцій, вольової регуляції поведінки, взаємини в групах дітей, ігри тощо.

Спостереження має відповідати ряду вимог, основними з яких є цілеспрямованість, планомірність, систематичність, об'єктивність, фіксування отриманих даних з наступних їх аналізом тощо.

Методи спостереження поділяють на суцільні та вибіркові, довго- та короткотривалі, колективні та індивідуальні, явні і приховані.

У віковій психології спостереження часто набуває характеру послідовного фіксування фактів щодо психічного розвитку людини у вигляді щоденника. Широко використовуються також дані самоспостереження дітей та молодих людей, їхні усні розповіді про свої уявлення, почуття, прагнення, спогади про різні події у своєму житті тощо.

Бесіди як метод вікової психології бувають програмованими та вільними, можуть включати прямі та непрямі запитання тощо. Інколи вони набувають характеру інтерв'ю, яке полягає в отриманні відповідей на заздалегідь заготовлені запитання.

Анкетування практикується у вигляді письмового опитування.

Продукти діяльності людини, тобто результати образотворчої, літературно-художньої тощо, також є джерелом психологічних фактів.

Тести у віковій психології - це системи завдань, які дають можливість вимірювати рівень розвитку певної якості (властивості) особистості. Серед тестів вирізняють:

- тести досягнень, спрямовані на визначення рівня володіння людиною конкретними знаннями, уміннями та навичками;

- тести інтелекту, що мають виявляти інтелектуальний потенціал людини;

- тести креативності, націлені на вивчення і оцінку творчих здібностей;

- тести особистісні, спрямовані на вимірювання різних сторін особистості;

- тести проективні для цілісного вивчення особистості, що випливає з аналізу психологічної інтерпретації, тобто усвідомленого чи неусвідомленого перенесення суб'єктом власних властивостей і станів на зовнішні об'єкти під впливом домінуючих потреб, цінностей та смислів.

Специфікою експериментальних методів полягає у спеціальному створенні умов, за яких виникають очікувані психічні процеси, акти поведінки дитини, у повторенні їх для перевірки істинності своїх висновків, у зміні цих умов з метою виявлення їх впливу на перебіг досліджуваних процесів.

Лабораторний експеримент за частотою використання у віковій психології поступається природному. Лабораторний експеримент проводиться у спеціально створюваних умовах, які ретельно враховуються. Прикладами такого експерименту можуть бути вивчення умовних рефлексів дитини, змін дихання, пульсу залежно від емоцій, швидкості протікання різноманітних реакцій, розв'язання експериментальних задач тощо.

Природний експеримент характеризується тим, що здійснюється в природних для дитини умовах ігрової, навчальної, трудової та інших видів діяльності. Його широко застосовують для дослідження вікових, індивідуальних особливостей розвитку сприймань, пам'яті, мислення, уяви, мовлення, емоцій, вольових дій, здібностей та інших властивостей. З цією метою дітям пропонують виконати різні види завдань (перцептивні, мнемонічні, мислительні, конструкторські тощо), а за процесом та результатами розв'язання роблять висновки про їхні психічні властивості.

Важливим для вікової психології є формуючий (навчаючий та виховуючий) експеримент, коли динаміка психічної діяльності людини простежується як результат активного впливу експериментатора. Формуючий експеримент одночасно виконує дві функції: дослідження психологічних особливостей і механізмів; досягнення певних виховних та освітніх цілей.

Особливе місце серед методів дослідження індивідуальних і вікових відмінностей дітей посідає близнюковий метод, запозичений з диференційної психології. За допомогою цього методу досліджується подібне і відмінне між гомозиготними й гетерозиготними близнюками, що дозволяє вирішити одну з основних проблем вікової психології - взаємозв'язок біологічної та соціальної зумовленості розвитку психіки.

Ефективність використання тих чи інших методів залежить від того, наскільки він валідний (відповідає тому, для одержання чи оцінки чого він застосовується) і надійний (дозволяє отримувати одні й ті самі результати при багаторазовому використання).

Висновок

Діагностика розвитку - система методів дослідження, завдання яких - визначення реального рівня розвитку, досягнутого дитиною. Своєрідність психологічного віку характеризується певною структурою, яка має свої закони розвитку: відбуваються якісні зміни дитячої особистості, формується новий рівень відображення дійсності, перебудовується система відносин з оточуючими людьми, спостерігається перехід до нових видів діяльності, якісні зміни з'являються в мотивації поведінки тощо. Процес розвитку охоплює особистість дитини в цілому як системне утворення: інтелектуально-пізнавальну сферу та потребнісно-мотиваційну, між якими існує близька взаємозалежність. Психічний розвиток відбувається нерівномірно, стрибкоподібно, зміни мають неоднорідний характер, зміни, відбуваються в різних сферах особистості, є неоднозначними. Вікова психологія використовує комплекс загальноприйнятих методів дослідження сучасної психології:описові, діагностичні, пояснювальні, формуючі.

Список використаної літератури.

1. Абрамова Г.С. Возрастная психология. - М., 1997. - 704 с.

2. Выготский Л.С. Вопросы детской психологи. Собр. соч., т 4. - М., 1984. - 244-268с.

3. Максименко С.Д. Теорія і практика психолого-педагогічного дослідження. - К., 1990. - 239 с.

4. Обухова Л. Ф. Детская ( возрастная ) психология. Учебник. - М., Российское педагогическое агентств, 1996, - 374 с.

5. Савчин М.В., Василенко Л.П. Вікова психологія: Навч. посіб.- К.“Академвидав”, 2005. - 360с.