Головні напрями в сучасній психології

18

Головні напрями в сучасній психології

1. Персоналістичні напрями

Персоналістична психологія зосередила свої зусилля на вивченні особистості та її внутрішньої будови. Так, для В. Штерна (1871-1938) “психологія є наукою про особистість (Person), яка переживання, кожне з яких тлумачиться в термінах своєї власної матриці”. Людська особистість, згідно зі В. Штерном, створює вищий спосіб життя. А її акти психофізично нейтральні - не є психічними, ні фізичними.

Вищий спосіб або модальність життя за В.Штерном, має три рівні: перший - життєдіяльність або біосфера індивіда, другий - переживання і третій рівень - система культурних, соціальних, моральних та релігіозних цінностей, які особистість засвоює шляхом так званої інтроцепції - внутрішнього сприймання.

Стрижень особистості - в характері людини, який визначається її рисами, що мають сталі і цілеспрямовані акти.

І.Шпрангер (1882-1963) назвав свою психологію особистості структурною і дійшов висновку, що її спрямованість і самобутність визначається тими цілями і духовними цінностями до яких особистість прагне. Разом з тим, цілі і цінності залежать від суспільства, у якому живе і діє особистість, областей духовної культури. Визначення шести галузей культури у суспільстві, дало підставу для класифікації особистостей.

Серед шести головних духовних сфер суспільства Е.Штерн виділяє: науку, естетику, економіку, релігію, політику, взаємини з іншими людьми. І відповідно їм називає шість типів особистостей: теоретична особистість, естетична, економічна, релігійна, політична тощо.

До персоналістичних напрямів психології належать: теорія самореалізації Г.Ольпорта (1897-1969), концепція самоактуалізації А.Маслоу (1908-1970), концепція відношень у структурі особистості К.Роджерса (1902-1990 та інші.

Слід зазначити, що основним предметом дослідження персонологів - психічно здорові, зрілі і творче обдаровані представники людства. Головна їх відзнака від інших людей - безперервний розвиток і активне ставлення до світу, що їх оточує.

У структурі особистості Г.Олпорт розрізняє центральну мотиваційно-спонукальні сферу, яка складається з двох рівнів активності: мотивації нужди і вищих мотивів - прагнень до розвитку. Отже, пошук постійної напруги, опору рівновазі, гомеостазу - характерні риси мотивів розвитку. Мотиви розвитку породжують спрямовану на майбутнє систему цілей, реалізація яких вимагає і забезпечує розвиток нових можливостей людини.

Отже, особистість - процес безперервного становлення людини, спрямованість на майбутнє. А саме: формування нових мотивів є процесом перетворення засобів діяльності і її цілі і мотиви. Якраз у механізмі перебігу мотивів на засоби тієї ж діяльності - умова саморозвитку людини.

А.Маслоу доводить, що соціальність людини міститься у самі її природі, що люди мають потреби у спілкуванні, любові, повазі, співпричетності, які наділені природою формами “інстинктоподібністі”. Тобто, потреби суто “гуманоїдні”. До числа базальних потреба відносяться: фізіологічні потяги, потреби у безпеці і захисті, любові, повазі і самоактуалізації людини. Незадоволення базальних потреб викликає хвороби: неврози і психози.

Над рівнем базальних надбудовуються метамотиваційний рівень - потреби в істині, добрі і красі, справедливості, єдності. Але потреби самоактуалізації, на думку А.Маслоу, починають функціонувати лише після того, коли задоволені всі інші потреби.

Вивчення творчих особистостей дало підстави для важливого висновку: серед різноманітних властивостей людей, схильних до “самоактуалізації” провідною є установка на концентрацію уваги не на власній персоні, не на вузькоіндивідуальних інтересах, а на високих суспільних цілях. Цим людям властиві почуття вини, тривоги, але їх турбує не власна доля. Зовнішня свобода для них менш важлива, ніж внутрішня.

Центральна ідея концепції К.Роджерса полягає в тому, що співвідношення: 1) дійсного змісту особистості, 2) уявлення людини про себе - про її “я” і 3) про її ідеальне “я”, про той тип особистості, який бажає вона стати. Розбіжності між цими уявлення стають чинниками неврозів і страждань людини. Вони переживали турбування, почуття тривоги, уразливості, яке ставало тим болючішим, чим більше назрівала потреба змінити на краще думку про себе.

Психотерапевтична процедура, запропонована К. Роджерсом, спрямована на те, щоб, по-перше, сформувати у особистості новий, більш адекватний бажанню образ самого себе і по-друге - зробити більш реальним, більш відповідним можливостям людини її “ідеальне я”, по-третє - створювати “теплий психотерапевтичний мікроклімат”. Завдячуючи якому людина створює позитивне ставлення до себе, починає вірити у себе, що є безперечною умовою розвитку, дійового самоконтролю і організованості дій. А щоб піднятися людині ще вище, треба їй усвідомити свої достоїнства і вади, “прийняла” їх як належне і почала працювати над собою.

К. Роджерс, вивчаючи розбіжності дійсних можливостей, бажань і почуттів і його “ідеального я”, назвав цей стан “умовою престижу”. Це - відповідність громадської оцінки, суспільної вагомості особистості.

2. Психіка і вища нервова діяльність

Впродовж останніх двох сторіч розвиток психології був тісно пов'язаний з досягненнями філософської думки та успіхами природничих наук.

Матеріалістична інтерпретація природи та сутності психічних явищ була зумовлена появою філософії діалектичного матеріалізму й розвитком вчення про природу психіки -- (І.М.Сєченов, І.П.Павлов).

Відображувальна діяльність людини засадово зумовлена рефлекторною діяльністю мозку. Фундатором вчення про рефлекторну природу психіки є видатний російський фізіолог І. М. Сєченов (1829 -- 1905). У своїх працях він вказував, що джерелом психічних актів як відображення діяльності є зовнішні подразники, що діють на організм. Ця діяльність виникає в процесі взаємодії індивіда з оточенням, що здійснюється завдяки рефлекторній діяльності мозку.

У своїй праці "Рефлекси головного мозку", опублікованій у 1863 році, І.М.Сєченов писав, що "всі акти свідомого і несвідомого життя за способом походження є рефлекси", що без зовнішнього чуттєвого подразнення неможлива психічна діяльність.

Вчення І.М.Сєченова про рефлекторну природу психіки далі розвинув І.П.Павлов (1849 -- 1936) у своєму вченні про вищу нервову діяльність. Теорія рефлекторної діяльності спирається на три головні принципи наукового дослідження:

1) принцип детермінізму, тобто поштовху, причини для будь-якої дії, її ефекту;

2) принцип аналізу та синтезу, тобто розкладання цілого на частини і потім складання нового цілого з елементів;

3) принцип структурності і пристосування динаміки до структури, взаємодіють, систематизуються й закінчуються динамічним стереотипом.

Засадовим стосовно вчення про вищу нервову діяльність є розуміння єдності організму та середовища. В організмі "все із зовнішнього світу". Зв'язок організму з його середовищем здійснює нервова система. Вона, як зазначає І.П.Павлов, є система відносин, зв'язків. Поведінка організму визначається тими умовами, тим середовищем, в якому живе й діє жива істота.

Дослідженнями доведено, що великі півкулі головного мозку відіграють провідну роль у діяльності всього організму. Кора великих півкуль головного мозку, забезпечуючи потреби організму, разом з найближчими до кори підкорковими нервовими центрами здійснює складну аналітико-синтетичну діяльність. У ній утворюються найскладніші тимчасові нервові зв'язки, за допомогою яких здійснюється регуляція відносин між організмом та зовнішнім середовищем, а також регуляція в діяльності самого організму.

Цю діяльність великих півкуль головного мозку І.П. Павлов і називає вищою нервовою діяльністю і підкреслює, що поведінка живого організму являє собою певну систему реакцій або рефлексів на подразники зовнішнього і внутрішнього середовища.

Рефлекс -- відповідь організму на подразнення, яка здійснюється за допомогою нервової системи. Рефлекторна діяльність -- головна форма діяльності нервової системи. Розрізняють два різновиди рефлексів: безумовні, з якими тварина народжується, та умовні, які виробляються у неї після народження, в - процесі життя.

Безумовні рефлекси виробилися, закріпилися в процесі тривалого періоду біологічного розвитку живих істот. Вони потрібні тварині з перших днів її життя для забезпечення її існування. Безумовні рефлекси забезпечують організмові пошук поживи, уникнення шкідливих впливів тощо.

Безумовні рефлекси спричинені безумовними подразненнями, тобто такими подразненнями, які, діючи на відповідні рецептори -- смаковий, дотиковий та інші, викликають відповідні реакції організму. Безумовні рефлекси не зникають і весь час діють при нормальному стані організму. Складна система безумовних рефлексів являє собою ту діяльність, яку називають інстинктивною.

Безумовні рефлекси не можуть задовольнити потреб вищих організмів, що живуть за складних умов. Безумовні рефлекси могли б забезпечити потреби організму лише при абсолютній постійності зовнішнього середовища. Але оскільки зовнішнє середовище весь час змінюється, то пристосування до нього за допомогою одних лише безумовних рефлексів неможливе. Необхідне доповнення їх тимчасовими зв'язками, які утворюються у тварин та людини в процесі життя.

Головний принцип роботи великих півкуль, як довів І.П.Павлов, - утворення тимчасових нервових зв'язків, або умовних рефлексів. Під час своїх досліджень він помітив, що за певних умов у тварин виникають рефлекси і за відсутності безумовних подразників, наприклад іноді слина у собаки починає виділятися при появі людини, яка його годує, хоча у цей момент їжі собаці й не дають.

Рефлекси у таких випадках виникають під впливом подразників, які названі умовними рефлексами; коли на тварину одночасно діють два подразники -- один безумовний, наприклад їжа, і другий умовний, який сам по собі не викликає рефлексу, наприклад дзвінок, то у головному мозку виникають два збудження -- від їжі і від дзвінка.

Через те що вони діють одночасно, між збудженими нервовими центрами утворюється замикання, тобто встановлюється нервовий зв'язок. Унаслідок цього зв'язку умовний подразник починає викликати рефлекторну реакцію, як і безумовний. Такі рефлекси названі умовними рефлексами.

Зі зміною умов життя змінюються рефлекси. Вони зникають, тобто гальмуються, якщо умовний подразник не підкріплювати безумовним, і поновлюються, якщо умовний подразник знову підкріпити безумовним.

Умовно-рефлекторна діяльність людини являє собою надзвичайно складну, різноманітну й витончену систему зв'язків. Нові нервові зв'язки утворюються не лише на грунті безумовних, але й на грунті вже існуючих, раніше утворених умовних зв'язків, які набули відповідної сили та стійкості. Необхідними умовами утворення умовних рефлексів - оптимальна сила подразника, активність кори великих півкуль головного мозку та підкріплення умовних подразників безумовними. У навчанні такими підкріпленнями є інтерес до знань, допитливість, здивування новизною явищ.

Головними процесами нервової діяльності - збудження та гальмування.

На кору великих півкуль одночасно діє велика кількість різноманітних подразників, але реагуємо ми не на всі, що доходять до кори великих півкуль. На значну частину подразників організм не реагує, оскільки збудження, викликані ними, гальмуються.

Гальмування відбувається одночасно із збудженням. Завдяки гальмуванню низки ділянок кори збудження спрямовується в якомусь одному напрямку й зосереджується в певному пункті кори. За певних умов збудження і гальмування поширюються, іррадіюють по корі великих півкуль, викликаючи збудження або гальмування інших ділянок кори, чи знову зосереджуються, концентруються в пункті свого виникнення.

Завдяки іррадіації збудження у свідомості виникають різноманітні асоціації -- образи, думки, почуття, які або посилюють, або гальмують виконувану діяльність.

При концентрації збудження у певній ділянці кори інші її ділянки в цей час гальмуються. Поширення чи зосередження збудження та гальмування здійснюється за законом іррадіації та концентрації нервових процесів.

Збудження і гальмування між собою взаємодіють. Збудження певних ділянок кори великих півкуль викликає гальмування інших ділянок кори головного мозку і, навпаки, гальмування в одних пунктах кори викликає збудження в інших її пунктах. Таке явище здійснюється за законом взаємної індукції збудження та гальмування.

Розрізняють позитивну і негативну індукції. При позитивній індукції гальмування в певному пункті кори викликає збудження в інших її ділянках. Діяльність організму в таких випадках відбувається в напрямку цього збудження, посилюється увага до змісту діяльності. При негативній індукції збудження в якомусь пункті кори викликає гальмування в тих її ділянках, які були до цього діяльними.

Негативна індукція діє при відхиленні від головної діяльності й зосередженні на випадкових подразненнях, які гальмують збудження від головного подразнення, настає відвернення уваги від виконуваної діяльності.

3. Генетична психологія

Поряд з багатьма психічними процесами, явищами і психічними механізмами, співіснують: процеси породження, створення і функціонування психічних явищ. Поняття “генетичний” має охоплювати ці еволюційні та історичні явища. Але так склалося, що поняттям “генетична психологія” нажаль визначаються лише ті дослідження пов'язані з розвитком дитини.

Генетична психологія включає в себе розділи: 1. Період немовляти. 2. Дитинство (научіння, здібності, особистість, взаємини між дітьми і батьками). 3. Підлітковий вік. 4. Вік змужніння. 5. Геронтологія.

До ідеї генезису психічних явищ дослідники дійшли досить швидко. Створення ж системного предмета генетичної психології відбувається повільно. Це триватиме до того часу, поки не буде віднайдено спосіб розбудови системи генетичної психології, яка б задовольнила логічні та суттєві критерії буття предмета дослідження.

Дослідження Г. С. Костюка, визначили: а) предмет дослідження, б) метод, в) продукт, одержаний в наслідок розвитку психіки людини, - тобто основи загальної генетичної психології.

Поряд з генетичною психологією розвиваються й “дочірні” галузі.

Так, генетична епістемологія, заснована Ж. Піаже, є прикладом оригінального визначення предмета, завдань і методів, що підлягають дії законів генезису форм знань. Мета генетичної епістемології - дослідити, в якому віці і як людина оволодіває знаннями, поняттями, коли у неї виникають пізнавальні розумові операції і які їхні зв'язки з іншими сторонами її психічного життя. Ж.Піаже розглядав психологічні механізми виникнення у людини: а) різних форм і типів знання, б) понять, в) пізнавальних операцій, г) співвідношення знань різного типу і рівня.

Розвиток ідей загальної генетичної психології (С.Д.Максименко) визначає її об'єкт. Це - людина - духовно-тілесний індивід, породжений власною предметно-практичною діяльністю. Глибинний же зміст предмету - властивості людини. Така зміна предмета викликає зміни способів пізнання і заміщення вихідних понять генетичної психології. Програмою віддалених цілей навчання і виховання задається нормативний об'єкт (належна людина).

Так, аналіз вихідного стану психічного явища створює можливість одержання нового знання про наступні його стани. Було знайдено, що кожне психічне явище до певного моменту існує і не існує, виникає чи знищується. Але від факту генезису психічного, перетворення однієї форми на іншу і її видозмін до концепції генетичної психології тривалий час.

В психології існує багато фактів, які фіксують моменти зародження, виникнення психічних явищ, перерви поступовості (інсайт, продукти інтуїції тощо), стрибкоподібні переходи їх у новий стан, до нової функції, до нового способу дій.

Системна інтерпретація фактів генезису психічних явищ, розширили межі експерименту і сприяли застосуванню генетичних ідеї в психології і практиці. А нові методологічні установки дозволяють не лише визначити новий предмет дослідження, а й передбачати нові загальні ознаки предмета дослідження - розвиток властивостей людини.

Генетична психологія, на відміну від генетичної епістемології Ж.Піаже, повинна мати своїм предметом дослідження: а) виникнення психічних явищ, б) їхнє походження і в) становлення нових психічних механізмів у життєвих процесах, г) функціонування, а також д) відродження втрачених дійових функцій.

Багатогранність поняття “генетична психологія” полягає в тому, що воно охоплює три більш-менш глибокі аспекти змісту, які проникають один в одного.

1. Психічний розвиток людини породжується її діяльністю: вона спочатку оволодіває нею, щоб продуктивно працювати, користуючись психічним здатностями в регуляцій дій та вчинків.

2. Комплекс наукових знань, надбаних людством в процесі виробничої, культурної, державної та художньої діяльностей. Ці знання можна назвати психологічною мудрістю.

3. Система наукових знань створюється впровадженням в психологію наукових методів і особливо експерименту, вона набуває статусу науки - виробництва нового знання. Внаслідок цієї роботи психологів відкриті основні принципи і пояснювальні поняття генетичної психології.

4. Біхевіоризм

Філософія прагматизму спричинила появу в американській психології біхевіоризму, або науки про поведінку (Уотсон). Якщо предметом свого дослідження інтроспективна психологія мало свідомість, то поведінкова психологія - поведінку. Біхевіоризм заперечує свідомість як предмет психології.

Предметом біхевіоризму є вивчення поведінки як зовнішніх реакцій організму на стимули, що діють на нього. Поведінка, на думку біхевіористів, формується в результаті неусвідомлюваного відбору фізичних рухів як реакцій на стимули.

Цей вид активності людини описувався поняттями: стимул-реакція, утворення навичок, інтеграція навичок, проміжна перемінна, потенціал збудження і гальмування, намір, очікування, знання тощо, а процес розв'язання задач здійснюється єдиними способом - методом “проб і помилок”, “сліпим” добором виконаних навмання рухів.

Головне у поведінці -- це навички. Мислення ними зводиться до мови та мовних навичок. Провідною у навчанні є дресура, в процесі якої набуваються необхідні навички. Усвідомлення мети, змісту та процесу навчання вони недооцінюють.

Закони поведінки лише фіксують відношення між тим, що відбувається на “вході” людини (стимул) і “виході” її (реакції), а те що відбувається всередині на думку біхевіоріальної психології, не піддається науковому аналізові, оскільки лежать за межами можливостей прямого спостереження.

Закони дій і поведінки були відкриті при дослідженні тварин (переважно білі пацюки) і переносилися на людину.

5. Гешальтпсихологія

Німецькі психологи (Вертгеймер, Келер, Коффка, К.Левін) на підставі спеціальних досліджень висунули програму вивчення психіки з точки зору цілісних структур - гештальтів (образів, форм). Образ і форма відображеного предмета - функціональна структура, яка відповідно дії її законів, упорядковує розмаїття окремих відображених явищ. Гештальти - образи первинні по відношенню до своїх компонентів. Було доведено, що внутрішня, системна організація цілого (образу, форми) предмета визначає властивості і функції частин, що складають це ціле.

Ідея примату цілісності над структурою спростовувала уявлення про принцип розчленування свідомості на елементи і побудову на цих елементах за законами асоціацій, або творчого синтезу, складних психічних феноменів.

Застосування принципу цілісності у психологічних дослідженнях дозволило вивчити важливі психічні властивості відображення і його продуктів образів. Зокрема: константності, структурності залежності образа предмета (“фігури”) від його довкілля (“фону”) тощо.

Була знайдена роль сенсорного образу в організації рухової дії, а побудова цього образу здійснювалася особливим психічним актом - “інсайтом” - миттєвих охопленням відношень між відображеною ситуацією.

Важливим досягненням гештальтпсихологоії було відкриття законів образів: а) тяжіння частин до створення симетричного цілого, б) групування частин у напрямку максимальної простоти, рівноваги; в) “прегнантності” - прагнення психічного феномену набути визначену, чітку і завершену форму.

При вивченні процесів мислення людини центром уваги був спрямований на перетворення образу (реорганізація, нова центрівка тощо), що надає йому продуктивний характер, на відзнаку від формально-логічних операцій, алгоритмів тощо.

6. Структурна психологія

Структурна психологія головним принципом вважає вивчення структури свідомості. Поняття структури свідомості передбачає наявність в ньому елементів і зв'язку між ними, тому зусилля психологів були спрямованні на пошук складових і способів їх структурування. Вважалося, що перед психологією стоять три питання “що?”, “як?” і “чому?”. Тому всі дослідницькі процедури були побудовані так, щоб відповісти на питання: з яких елементів побудований предмет, що досліджується; як ці елементи комбінуються і чому виникає така, а не інша комбінація елементів.

У структурі свідомості розрізнялись три елемента: відчуття - найпростіший елемент з якістю, інтенсивністю, чіткістю і тривалістю; образ і почуття у його елементарній формі.

Причому предметний характер сприйняття відкидався і вважався помилкою стимулу, що призводило до підміни самого відчуття знанням по стимул, який його викликав. Ця цілісність -- не сума окремих психічних процесів, а своєрідна структура із закладеними у ній специфічними властивостями, які не випливають з властивостей окремих елементів психічного життя. Навпаки, властивості цілого визначають властивості окремих частин.

7. Психоаналіз

Дослідження в галузі психопатології та психіатрії викликали необхідність вивчати роль і дію неусвідомлюваних чинників, що визначають потреби й потяги особистості, її поведінку. Так утворився психоаналітичний напрям у психології (З.Фрейд).

Концепція З.Фрейда про підсвідоме увібрала в себе множину різнорідних раніш існуючих відомостей, догадок і припущень. Були використані і народі прикмети, забобони. Наприклад, вчення про підсвідоме зустрічається у І.Гербарта, про психічну енергію - у Г.Т.Фехнера; про те, що тіло людини заряджене енергією нескінченно великого потенціалу - у І Сікорського; поняттям “витіснення” із однієї сфери в іншу - у А.Шопенгауера, “Едіпів комплекс” широко описаний у літературних творах, зокрема у Дідіро “Племінник Рамо”.

Психоаналіз тісно пов'язаний з теорією З.Фрейда про переважання в психічній діяльності особистості підсвідомих, інстин­ктивних потягів.

У структурі особистості З.Фрейд виділяє три компонента:

1) ід (воно) - осередок сліпих інстинктів, або сексуальних, або агресивних потягів, що прагнуть відразу задовольнитися, незалежно від ставлення людини до довкілля. Ці прагнення, проникаючи з підсвідомого у свідомість, стають джерелом активності людини, своєрідно спрямовують її вчинки та поведінку. Особливого значення психоаналітики надають сексуальним потягам;

2) его (я) - регулятор, який сприймає інформацію із довкілля і стан власного організму, зберігає її в пам'яті і організує дії в інтересах самозбереження;

3) супер-его (над-я) - сукупність моральних стандартів, заборон і заохочень, що засвоєні особистістю переважно не усвідомлено у процесі виховання.

На думку З.Фрейда, всередині людини довічно відбувається таємнича війна між прихованими у глибинах не усвідомлюваних психічних сил і необхідністю вижити у ворожому людині соціальному середовищу.

Заборони з боку соціального середовища - “цезура” свідомості, - стикаючись з неусвідомлюваними потягами, наносять душевні травму, придушують енергію прагнень. Вимоги до его з боку ід, супер-его і соціуму, до якого індивід мусить пристосувати, породжують величезну внутрішню напругу.

Як наслідок таємничої війни в середині особистості (головною силою є сексуальні потяги - лібідо), вона неминуче постійно перебуває в стані конфлікту само з собою і з соціальним оточенням.

Але ця енергія нікуди не дівається і вимушена знаходити обхідні шляхи виходу зовні. Внаслідок зіткнень і боротьби компонентів особистості виникають невротичні симптоми, сновидіння, помилкові дії (обмовки, описки тощо) забування неприємного.

З. Фрейд створює поняття про механізми захисту особистості від руйнування. До цих механізмів він відносить:

- компенсацію - механізм відшкодування відсутності або дефекту якихось фізичних чи психічних якостей;

- витіснення у сферу підсвідомого небажаного;

- раціоналізацію - спроба усвідомлення пояснення чи виправдання підсвідомих мотивів; - ідентифікацію себе з іншою особою, яка має, з точки зору суб'єкта, ті якості, що відсутні у неї самої;

- сублімацію - трансформації неусвідомлюваних сексуальних імпульсів на творчості (мистецтво, наука);

- регресію - повернення до пройдених стадій розвитку (зрозуміло, що всі стадії розвитку у психоаналізі пов'язані лише з виявом первинної сексуальної енергії - лібідо);

- механізми егоцентризму, дисоціації, нарцисизму тощо.

Задача психотерапії, виходячи з цього, полягає в тому, щоб виявити переживання, травмують людину і звільнити від них особистість шляхом усвідомлення витиснутих потягів, розуміння причин невротичних станів.

Дійсно, З. Фрейд торкнувся найважливіших складових психіки людини. Питання мотивації як реального чинника регуляції поведінки, будови особистості, динаміки взаємин між її різними (усвідомлюваними і неусвідомлюваними) компонентами - висунув на передній план. Але пояснення здобутих фактів призвело до того, що мотивація виступила у вигляді психічної енергії, яка циркулює в організмі, і має один вектор - спрямованість на розсіювання і розрядку.

Послідовники вчення З.Фрейда особливу увагу приділяють розробці проблеми” Я” як автономного утворення, що має у собі власні енергетичні сили і вільного від конфліктів. Але неофрейдисти відкидають вихідну тезу З.Фрейда про споконвічність асоціальної природи людини, природжену агресивність та провідну роль інстинктів, зокрема, сексуальних потягів, у людини.

Згідно з теорією А.Адлера (1870-1937) провідним мотивом діяльності людини є природжене прагнення до зверхності, до влади. Витоки цього прагнення - почуття неповноцінності, яке притаманне кожній людині, і намагання компенсувати свої слабості і розвивати ущербні функції. Щоб подолати почуття неповноцінності, людина прагне піднести себе в очах оточуючих, і у власному уявленні про себе.

Будова особистості за А.Адлером складається у ранньому дитинстві (до 5 років) і переживається як “стиль життя”, який визначає увесь наступний психічний розвиток. Цілі життя складаються із усвідомленого почуття неповноцінності, спроб його подолання і самоствердження.

Якщо у особистості цілі реалістичні - життя нормальне, а навпаки - особистість стає невротичною і асоціальною. А ці стани вмикають в активність механізми компенсації і суперкомпенсації. Активність людин спрямовується на досягнення особистої влади на іншими, зверхності і відхиленнями поведінки від соціальних цінностей і норм. Тому задача психотерапії - допомогти людині усвідомити що її цілі і прагнення нереалістичні і спрямувати сили компенсації в творчих актах, у могутності самовдосконалення, вияву себе в науці, філософії, мистецтві.

К.Юнг (1875-1961) стверджує, що пережиті людиною ступені розвитку є змістом неусвідомлюваної сфери людської психіки - архетипи. Вони виражаються зовні у вигляді сновидінь, міфів і вірувань. К.Юнг створює уявлення про будову психіки: система “Самість”, “Персона”, “Тінь” і “Аніма” і “Анімус”. Зі складними відношеннями між собою. Так “Персона” - соціальна оболонка особистості, може підміняти, придушувати Самість, обмежуючи свободу розвитку особистості. За умови, коли Персона стає виразом дійсного Самості людини, досягається стан психічного здоров'я.

До системи “Тінь” - сукупність темних потягів, спонукань, що суперечать загальній спрямованості особистості. Не окремо існує і (Аніма) Душа - аналог створеного людиною образа матері або батька (Анімус) - і неусвідомлені - особисте і колективне.

Значне розповсюдження має юнгівська концепція типів особистості: екстравертів та інтровертів. Перші - всі свої сили і інтереси спрямовують на довкілля, його предмети впливають на людину, як магніти, що і стає основою відчуження від самого себе. Інші - інтроверти - всю енергію спрямовують на себе, на свою психіку.

Різниця між екстравертами та інтровертами визначається відмінностями у станах афективної напруги особистості. Висока напруга емоцій інтроверта обумовлюється тривалістю і яскравістю вражень, якими він живе. У екстраверта емоційна насиченість зовнішніх вражень швидко падає, не залишаючи сліду. І лише постійна новизна вражень і предметів довкілля здатні викликати швидко згасаючі емоції. Ті та інші типи особистостей мають певні вади.

Слаба спрямованість екстравертів на свій внутрішній світ обумовлюється, згідно з Юнгом, інфантильністю і архаїчністю сфери її неусвідомлюваної психіки і виражається егоцентризмом, егоїзмом і пихатістю, прагненням створити враження на оточуючих і експансією у поведінці. Інтроверти - особистості, що мають прямо протилежний облік і спрямованість

8. Психологія установки

Психологічна установка - теорія розроблена грузинським психологом Д.М. Узнадзе. Вона розкриває закономірності неусвідомлюваної регуляції психічних станів, що забезпечують людині бути готовою до дії, виконання певної діяльності, спрямованої на задоволення власних потреб.

У класичному варіанті установка людини - це первинна неусвідомлена реакція на ситуацію, в якій вона усвідомлює і вирішує задачі. Отже, основною умовою створення актуальної установки є: а) потреба, б) ситуація і в) процес задоволення потреби або розв'язання задачі. В разі виникнення одних і тих же умов, установка здатна закріплюватися і тоді створюється фіксована установка, яка і звільняє свідомість людини від акту прийняття рішення діяти так, а не інакше.

У залежності від того, на який компонент діяльності спрямована установка, виділяють три рівні регуляції діяльності людини:

1) смислові установки, коли їх предметом стає мотивація діяльності;

2) цільові установки - усвідомлення продукту, який повен бути створений діями;

3) операційні установки - здатність операційно пристосовувати регуляцію діяльності відповідно умовам її здійснення.

Функції установки, її ефекти і зміст розкриваються в саморегуляції діяльності. А саме:

по-перше, установка визначає сталий, послідовний, цілеспрямований плин дій, тобто є механізмом стабілізації, який зберігає їх спрямованість у безперервно змінних умовах діяльності;

по-друге, фіксована установка звільняє свідомість людини від необхідності приймати рішення і довільно контролювати дії у стандартних і відомих умовах;

по-третє, установка може стати фактором, що обумовлює інертність, задубілість дій, їх скутість, що створює труднощі у пристосуванні до нових умов виконання діяльності.

Вітчизняна психологія як свої вихідні позиції має принципи цілісності психічного життя особистості, взаємозв'язку психічних процесів і властивостей, розвитку особистості в процесі навчання та виховання, соціальної зумовленості психічного життя людини.

Використана література:

1. Бабанский Ю. К. Проблемы повышения эффективности педагогических исследований. -- М., 1992.

2. Гаасс Дж., Стонен Дж. Статистические методы в педагогике и психологии. - М., 1998.

3. Ительсон Л. Б. Математические и кибернетические методы в педагогике. - М., 1992.

4. Скалова Я. Методология и методы педагогических исследований. -- М., 2001.

5. Шевчук А. И. Психология. - К., 2005.