Психолінгвістика та проблеми особистості

2

Реферат на тему

Психолінгвістика та проблеми особистості

ПЛАН

1 Оволодіння мовою дитиною.

2 Мовлення та Особистість.

Використана література.

1. Оволодіння мовою дитиною

Мовлення є своєрідною візитною карткою будь-якої особистості. Опанування цього мистецтва є справою життя кожної людини. Універсальними є психофізіологічні засади породження та сприйняття мовлення, механізми опанування мови, що сприяє формуванню мовленнєвої особистості.

Проблема оволодіння мовою є одною з провідних та найдискусійніших у психолінгвістиці. Питання про існування природжених знань порушували і В.Гумбольдт, і О.О. Потебня, і Н.Хомський та інші. На думку Н.Хомського та Дж.Каца (автора книги “Філософія мови”), у свідомості будь-якого носія мови існує певний пристрій, що забезпечує засвоєння мови. Міститься він як природжена структура: дитина має природжені знання, висловлює їх у вигляді гіпотез.

Згідно концепції О.Р.Лурії, мовна компетентність (здібність) та застосування мови (мовна активність) з'явилися не одразу. Корені мови виявляються в конкретних людських діях, в процесах, у яких відбивається зовнішня дійсність.

Слобін вважав, що діти будують подібні граматики для всіх мов. Він виділяє ядерні концепти, тобто базові поняття, які відтворюються різними поверхневими структурами.

Американська дослідниця Меліса Бауерман доводить, що процес оволодіння мовою пов'язаний з пізнанням відношень між когнітивними та мовними поняттями. Вона зазначає, що оволодіння мовою полягає в постійному пізнаванні того, як здійснювати перенесення та переклад з однієї системи репрезентації (дитячі домовні концептуальні поняття) на іншу (мову).

Проблеми оволодіння мовою були детально досліджені в працях Ж.Піаже, О.М.Шахнаровича, Негневицької, О.І.Ісеніної та інших. О.І.Ісеніна доводить існування первинної передвербальної системи комунікації, що виявляється у таких рефлекторних несвідомих реакціях дитини, як крик та посмішка. Крик є першою несвідомою реакцією дитини на будь-який дискомфорт: мокрі пелюшки, біль, бажання їсти тощо. Спочатку цей крик ні до кого та ні до чого не звернений, але скоро він набуває знакової природи: дитина подає голос та чекає на реакцію. Якщо ніхто не підходить, немовля повторює крик. О.М.Шахнарович вважав, що компоненти мови засвоюються дитиною в процесі спілкування на основі предметної діяльності. Розвиток мовленнєвої здібності (компетентності) є взаємодією процесу спілкування дорослих і дитини, процесу, що здійснюється поетапно, з одного боку, та процесу розвитку предметної та пізнавальної діяльності дитини.

Як свідчать дослідження, розвиток мовленнєвої здібності дитини має три періоди. Перший етап - домовленнєвий, який триває перший рік. Перші чотири місяці називають періодом гуління, яке є реалізацією спадкової програми розвитку голосу. В цей період немовля не відтворює мовленнєвих звуків, у нього ще немає артикуляції, корелювання. Зовні гуління є фонацією доскладового типу, монотонною вокалізацією, що нагадує воркотіння голуба. Після четвертого місяця настає період лепету (белькотання), коли з'являються еквіваленти слів - послідовність складів з єдиною артикуляцією та хореїчним наголосом (на перший склад). Частіше вимовляються подвійні склади. На цьому етапі працює мускулатура мовленнєвого апарату та починає працювати слуховий аналізатор. У перші місяці переважає механізм ехолалії - несвідомого наслідування звукам мови, які чує дитина. Відтворювані звуки немовляти не мають предметної співвіднесеності - вони лише виражають певні потреби та оцінку. У шість місяців у лепетанні немовлят починають добре виявлятися фонетичні особливості мови, якою розмовляють дорослі, що оточують дитину. Словнику немовлят притаманні також звукозображувальні елементи (“гав-гав”, “бі-бі”, “мням-мням” тощо), які, на думку О.М.Шахнаровича, відбивають фундаментальну рису перших найменувань: прагнення наблизити звукову форму до предмета або явища, яке воно називає. Перші слова виникають приблизно у 8 - 10 місяців. Так звані дорослі слова у дитячій інтерпретації максимально скорочуються. У перший період у дітей виникає релевантна артикуляція, синтагматична фонетика, прагнення відтворення слова, асиміляція приголосних за місцем творення. Дитина починає пізнавати слово, використовувати його, що зумовлює оволодіння фонематичним сприйняттям, тобто здатності розпізнавати фонеми.

Другий етап відзначається первинним опануванням мови. Триває він другий рік життя. У цей період розвивається парадигматична фонетика - ототожнення слів , подібних за звучанням. Починаючи з 1,5 року активно збагачується словник, з'являються перші двочленні речення, граматичні протиставлення.

Третьому періоду розвитку мовлення, який відповідає третьому року життя, притаманне активне засвоєння граматики, тобто парадигматичної граматики - виокремленню морфем і утворенню нових.

Таким чином, на третьому році життя формується мовленнєва здібність, яка поступово трансформується у навички володіння мовою: знаннями орфографічних, орфоепічних, пунктуаційних правил, знаннями мовної системи є формування лексичних понять, правил словозміни та словотворення, граматичної систематизації слів, понять про речення, висловлення, стилістичні правила використання певних мовних засобів, а згодом - уміння бездоганно користуватися скарбами мови у різних комунікативних ситуаціях. У вісімдесяті роки були закладені основи розуміння людини, яка прекрасно володіє мовою, як мовленнєвої особистості. Ця концепція була викладена у працях О.О.Леонтьєва, Ю.М.Караулова, Г.І.Богіна та інших.

Згідно з концепцією Г.І.Богіна, людина проходить 5 рівнів оволодіння мовою. Перший рівень називається рівнем правильності. Це період оволодіння елементарними правилами мови, який здійснюється протягом перших шести років життя. Другий рівень - інтеріоризація, тобто період набуття швидкості мовлення. У дітей вона буває недостатньою через погано сформований апарат внутрішнього мовлення. Подолання цих недоліків відбувається до 10 - 11 років. Третій рівень визначається як рівень насиченості, коли дитина опановує використання стильових ресурсів мови. Недостатність таких навичків долається приблизно до 15 - 16 років. Четвертий рівень - рівень адекватного вибору, який відповідає становленню мовленнєвої особистості, що володіє риторичними навичками, планує та будує своє мовлення у відповідності з різними комунікативними ситуаціями. П'ятий рівень - рівень адекватного синтезу, коли особистість у повсякденному спілкуванні володіє вишуканою літературною мовою. Зрозуміло, що важко знайти чіткі вікові межі для оволодіння четвертим, а особливо п'ятим рівнями, бо швидкість, продуктивність такого процесу залежить від кожної конкретної особистості, її мети, установок, когнітивної бази, інтересів тощо.

2. Мовлення та Особистість

Вивчення характеру взаємодії між людиною і світом через мову і зумовило виокремлення проблеми мовленнєвої особистості, що досліджується в різних напрямках: у лінгводидактиці, у психотерапії, у когнітології тощо.

Питання про мовленнєву особистість у лінгводидактиці було порушено Ю.М. Карауловим який запропонував ієрархічну послідовність навичків, умінь, знань, орієнтирів. Учений пропонує три рівні володіння мовою: нульовий (вербально-семантичний), перший (тезаурусний), другий (мотиваційно-прагматичний).

Вербально-семантичний рівень складається з таких компонентів: 1. одиниці: готовність до номінації, вибору слів, висування іншомовної лексики, володіння спеуіальною термінологією; 2. вербальна сітка: готовність до рецепції граматичних структур, до усного і писемного мовлення, володіння нормами орфографії; 3. стереотипи: володіння повсякденним мовленням, готовність до монологічного виступу.

Тезаурусний рівень містить поняття, тезаурус, стереотипи-правила.

До понять належить готовність дати визначення певним явищам, концептам, готовність розуміти та опрацьовувати необхідну інформацію в текстах. Тезаурус включає готовність надавати висловленню модальну забарвленість, готовність до аргументування, до поєднання реплік у діалозі, до імпровізації мовлення. Стереотипи-правила передбачають готовність користуватися внутрішнім мовленням, до передачі змісту чужої мови.

Мотиваційно-прагматичний рівень реалізує діяльнісно-комунікативні потреби; комунікативну сітку: сфери, ситуації, ролі; стереотипи - образи прецедентних текстів.

Під діяльнісно-комунікативними потребами розуміється готовність керувати спілкуванням, цілеспрямовано будувати висловлювання, що має необхідний ступінь впливу, готовність до врахування “фактору адресата”. Комунікативна сітка висвітлює рівень володіння усним мовленням: розмовляти з кожним “його мовою”, використовувати стилістичні засоби, розмежовувати діловий та художній стиді при продукуванні мовлення. На мотиваційно-прагматичному рівні особливого значення набувають “стереотипи” - вміння відрізняти художню літературу вищого ґатунку від посередньої, готовність до естетичного сприйняття та аналізу тексту, прогнозуванню сюжетних ходів, вміння користуватися тропами, крилатими виразами.

Безперечно, володіння трьома (а особливо - мотиваційно-прагматичним) рівнями віддзеркалюють той інтелектуальний потенціал, що дається людині через володіння мовою.

Проблеми пізнання світу людини, її потреб, захоплень, орієнтирів, були порушені в психолінгвістичних дослідженнях лексикону особистості. Найбільш вагомими в цій галузі слід відзначити праці О.О. Залевської (див. список літератури). На думку вченої, лексикон не тотожній індивідуальному словниковому запасу або репрезентації слів у тривалій пам'яті людини.

Вивчення розуміння значення слова через фонові знання, граматичну структуру, інші чинники, висвітлені в науковій літературі, зумовило виведення О.О. Залевською “ядра” індивідуального лексикону, завдяки якому формується “система координат” , що відповідає потребам особистості.

Найпоширенішими способом дослідження лексикону людини є асоціативний експеримент, в якому і виявляється система цінностей, знань, потреб, тобто “система координат” особистості (за О.О. Залевською).

Мова - це система орієнтирів, яка необхідна людині в процесі її діяльності. Оволодіваючи мовою, людина набуває навичок відбиття та відтворення картини світу, який є багатогранним, має численні причинно-наслідкові відношення, стереометричний характер. Свідомість, яка моделює оточуючий світ, має глибинний, багатогранний характер, а мова - явище лінійне, проте саме через неї людина встановлює контакт із зовнішнім світом. Проблема ”людина і світ” є найскладнішою в антропологічній системі наук і не може мати однозначного вирішення.

Мовлення будь-якої людини віддзеркалює як приналежність її до певної соціальної групи (вік, стать, освіта, професія, місце проживання), так й індивідуально-психологічні риси, особливості відтворення реальності.

Ніхто не здатний так багато розповісти про людину, як вона сама, але не завжди пересічна особа та її слухачі вміють це почути (або прочитати). Практика аналізу мовлення людини з метою розуміння її проблем, спрямоване на можливу допомогу, широко застосовується у психотерапевтичній практиці, що віддзеркалено в працях О.Ф.Бондаренка, Ф.Є.Василюка, Н.Ф.Калиної та інших. Мовленнєва особистість у психотерапії розуміється як сукупність здібностей та характеристик людини, що зумовлює створення та сприйняття ним мовленнєвих творів (текстів), які відрізняються ступенем структурно-мовленнєвої складності, глибиною та точністю відбиття реальності, ступенем цілеспрямованості. Лінгвістичний аналіз психотерапевтичного спілкування визначив основні механізми викривлення індивідуальної моделі світу, що виявляється в мовленні: генералізація, опущення, викривлення. Генералізація полягає в узагальненні, що сприяє певному обмеженню в сприйнятті ситуацій та моделюється за допомогою неадекватної переваги у вживанні заперечних займенників. Наприклад, людина у відчаї каже “Мене ніхто ніколи не розуміє”, кваліфікуючи якусь поодиноку ситуацію в закономірність. Така позиція не дає змоги об'єктивно проаналізувати свої стосунки. Опущення - це процес втрати певних фрагментів досвіду та їх характеристик. Люди в таких ситуаціях не бачать та не чують того, що не хочуть сприймати. Найпоширенішою мовною формулою в таких ситуаціях є вислів на зразок: “Цього ніколи не може бути”. Викривленням називають процес, завдяки якому відбувається неправильне (викривлене) сприйняття певної ситуації. “Я не можу йому це сказати, бо це його образить”.

Вивчення характеру мовної картини світу, яке переважає у сучасних філологічних дослідженнях, розкриває особливості світосприйняття через аналіз мовних фактів як у стилі видатних діячів, зокрема літераторів, так і у мовленні певної групи людей. На цікаві факти вийшли дослідники чоловічого та жіночого мовлення.

Розмежування чоловічої та жіночої картин світу здійснив Отто Вейнінгер, ґрунтуючись на доробках філософської думки, літературних творах, власних спостережень, проте його дослідження мало дещо упереджений характер. Подальший аналіз різних типів мислення був здійснений у межах лінгвістичних досліджень. Вивчення І. Кавінкіною системи порівнянь відтворює характер асоціацій у світосприйнятті представників різної статі. Так, об'єктами порівнянь у чоловіків виступають переважно жінки та тварини, а у жінок-діти. Асоціативне поле дієслова “плаче”, відтворене чоловіками, формується поняттями “слабкість”, “нездатність спокійно вирішити проблему”, а у розумінні жінок - це “крик про допомогу слабкішого”, “нещире почуття” або спосіб метафорично представити природу (плаче дощ, хмара тощо). Аналіз асоціацій, пов'язаних з іншими діями (радіти, сердитися, любити), дозволив авторові зробити висновки про більш прагматичне світосприйняття чоловіками та поетичніше - жінками, проте навряд чи дані зазначеної статті свідчать про універсальні тенденції мислення представниками різної статі.

Ґрунтовний аналіз проблеми був представлений О.М.Холодом, який досліджував мовленнєві картини світу чоловіків та жінок на різних рівнях мови, в усному та писемному мовленні. Так, семантика “чоловічих” творів має таку систему, послідовність значень: Іронія, розмірковування, спогади, песимізм, безвихідність, скептицизм, критика, алкоголізм, невпевненість. Послідовність семантичних шарів у “жіночих творах” представлена поняттями: жалкування, надія, необхідність, впевненість, сумнів, спогади, критика, іронія, суперечливість, злочин, кара, доля, визначеність, важкість. Вживання синтаксичних структур також має тенденції до певного розмежування. Індивідуальний стиль жінок передбачає переважне вживання простих речень, простих речень з однорідними членами речення, з вставними та вставленими конструкціями, складносурядних речень, складнопідрядних з підрядними допустовими та ступені, спонукальних конструкцій. У чоловіків частіше зустрічаються ускладнені прості речення, безсполучникові складні речення, складнопідрядні з підрядними місця, часу, мети. Ці спостереження відтворюють певні тенденції в оформленні мислення, вони знову підтверджують більш конкретну картину світу в чоловіків, і розпливчасту, а іноді і поетичну - у жінок. Висновки О.М.Холода спростовують деякі позиції О.Вейнінгера, зокрема, про здатність до зіставлення явищ реальності у чоловіків та практичну відсутність цієї здібності у жінок. Питання про недостатню конкретизацію місця та часу в мовленні жінок також не обмежується результатами зазначеного експерименту. О.М.Холод зазначає, що у листах, особистому спілкуванні жінки частіше вказують на час та взагалі виявляють себе скурпульознішими та педантичнішими.

Певні тенденції були виявлені також О.П.Мартинюк на матеріалі англійської мови. Так у мовленнєвій поведінці чоловіків відзначають тактику суперництва, а у жінок - тактику співробітництва, що зумовлює більшу стабільність в плані ввічливості у жіночому мовленні.

Особливості розмежування чоловічої та жіночої мовленнєвих картин світу в деяких мовах зафіксовані у граматичних системах. Так, японська мова містить численні факти морфологічних, морфонологічних та морфосинтаксичних відмінностей у мовленнєвому етикеті чоловіків та жінок.

Подібні дослідження дають цікаві результати, проте не дають підстави для узагальнень, бо коригують мовленням такі фактори, як приналежність до певного віку, соціальної групи, освіта, ситуація спілкування, індивідуальні психологічні риси тощо.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Алпатов В.М., Крючкова Т.Б. О мужском и женском вариантах японского языка // Вопросы языкознания,1980, №6.

2. Бондаренко А.Ф. Социальная психотерапия личности (психосемантический подход). - К.,1991

3. Василюк Ф.Е. Психология переживания. Анализ преодоления критических ситуаций. - М.,1984.

4. Залевская А.А. Проблемы организации внутреннего лексикона человека. - Калинин, 1977.

5. Залевская А.А. Слово в лексиконе человека: психолингвистическое исследование. - Воронеж, 1990.

6. Залевская А.А. Введение в психолингвистику. - М., 1999.

7. Кавинкина И. Модели языковой картины мира мужчин и женщин (на материале сравнений).// Антропоцентричний підхід у дослідженні мови. - Ніжин, 1998.

8. Калина Н.Ф., Варфоломеева О.В. Речевое общение в психотерапии. - Симферополь,1996.

9. Караулов Ю.Н. Русский язык и языковая личность. - М., 1987.

10. Холод А.М. Речевые картины мира мужчин и женщин. Днепропетровск, 1997.