До партій ліберальноцентристського політичного спрямування належать Ліберальна партія України (ЛПУ), Народнодемократична партія (НДП), Партія праці України (ЛПУ), Українська партія солідарності і соціальної справедливості (УПССС), Аграрна партія України (АПУ) та ін.

Найбільш впливовою політичною партією цього блоку є Народнодемократична партія України (НДП). Партія у своїх програмних настановах проголошує розвиток соціально орієнтованої економіки ринкового типу, що забезпечує стійкі темпи зростання та економічну рівновагу. НДП підтримує всі форми та види підприємницької діяльності, виступає за активне cприяння держави вільному розвитку виробничого, банкового, торговельного і посередницького бізнесу, усунення адміністративного диктату державнобюрократичних структур, за приватну власність на землю, розвиток фермерських господарств за державної підтримки, надання переваги іноземним інвестиціям перед імпортом товарів. Завдання держави: забезпечення вільного розвитку ринку, заохочення конкуренції, запобігання монополізму, структурна перебудова народного господарства. НДП наполягає на структурній перебудові народного господарства з метою збільшення частки галузей та підприємств, що працюють для потреб людини; приватизації державної власності в масштабах, необхідних для розвитку конкуренції; передачі засобів виробництва незалежним власникам; створення механізму соціальної орієнтації економіки, коли зростання виробництва товарів народного споживання стимулювалося б зростанням прибутків усіх верств населення [27].

До політичних партій соціалкомуністичного спрямування належать Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ).

Найбільш важливою партією лівого спектра є Комуністична партія України. Партія збирається зосередити свої зусилля на виведенні країни з глибокої кризи, протидії капіталістичній реставрації, на збереженні Радянської влади. Водночас КПУ підтримує рівноправний розвиток різних форм власності, що виключають експлуатацію чужої праці, з одночасним забезпеченням суспільної власності на засоби виробництва, виступає за збереження землі, її надр, лісів, вод як спільного надбання всього народу. КПУ визнає необхідним припинення «обвальної» приватизації; відновлення порушених, як уважають комуністи, з політичних міркувань господарських, наукових, культурних зв'язків з Росією та іншими державами СНД; усебічне стимулювання інтеграційних процесів; здійснення комплексу заходів для запобігання масовому безробіттю [28].

Аналіз програмних положень партій, організацій і рухів свідчить, що більшість із них ще не мають серйозної концепції, спрямованої на стабілізацію суспільства, вихід його з кризи, не кажучи вже про перспективи просування по шляху прогресу. Декларації одних -- це перелік абстрактних загальнолюдських цінностей, інших -- антикомуністичні маніфести, третіх -- повторення ортодоксальних марксистськоленінських ідей, агітація за повернення до застійних часів, четвертих -- екстремістські, націоналістичні та шовіністичні заклики. Така розбіжність політичних поглядів не може не хвилювати, особливо за умов поглиблення кризи в усіх сферах суспільства.

Говорячи про чинники консолідації суспільства, які можуть бути покладені в основу діяльності громадськополітичних організацій, слід назвати насамперед загальнодержавний ринок. Такий ринок не тільки можливий, але об'єктивно необхідний, бо поодинці регіони України і навіть колишні республіки СРСР вийти з кризи неспроможні: немає в них для цього матеріальних, фінансових і людських ресурсів.

Однак треба погодитися з думкою багатьох учених, котрі хоч і вважають ринок інтегруючим чинником, який так чи інакше є регульованим, контрольованим і керованим державою (саме такий ринок функціонує в розвинутих капіталістичних країнах), але впевнені, що його треба вводити поступово, з дозріванням інфраструктури, готовності людей і колективів вступати в ринкові відносини, без «шокової терапії».

Тому політичним партіям і громадським організаціям слід розглядати ринок не як самоціль, а як засіб оздоровлення економіки й суспільнополітичного життя України, а в кінцевому підсумку -- як засіб для задоволення інтересів і запитів людей, забезпечення зростання виробництва, підвищення рівня життя.

Отже, вихід України з кризи багато в чому залежить і від того, як політичні партії, громадські організації та рухи зможуть консолідувати суспільство.

Порівняння програм і платформ дає підставу висновувати, що багато світоглядних позицій громадськополітичних рухів ніколи не зблизяться і завжди існуватимуть причини для ідейного суперництва з широкого кола проблем. Однак ідеї громадянського миру та ненасильства, побудова правової незалежної держави, забезпечення прав людини, захист навколишнього середовища, інші демократичні цілі й цінності можуть і мусять бути покладені в основу зближення різних позицій, досягнення розумних компромісів з метою виведення суспільства з кризи. Розширенню бази для співробітництва має сприяти спільна робота з утвердження державного суверенітету та незалежності України, перехід до соціально орієнтованої ринкової економіки. Саме з цих базових цілей мають виходити політичні партії та громадські організації, визначаючи можливість взаємної співпраці [29].

Важливим елементом розвитку політичних процесів в Україні має стати завершення правового оформлення багатопартійності. Ухвалені Верховною Радою закони «про об'єднання громадян», «Про політичні партії» є лише першим кроком на цьому шляху. Треба ще ухвалити відповідні нормативні акти, які б чітко визначили характер державного фінансування політичних партій за результатами парламентських виборів, і здійснити необхідні заходи для державної підтримки виборчих кампаній. Визначною подією в розвитку демократичних процесів в Україні стало прийняття нової Конституції. Прийняття Основного закону нашої держави сприятиме розвиткові громадянського суспільства, формуванню професійного парламенту та ефективній реалізації принципу поділу влади. А щоб політичні процеси рухалися саме в такому напрямку, державні інститути повинні цілеспрямовано, активно впливати на розвиток багатопартійності, допомагати становленню партій та суспільнополітичних організацій в Україні.

7. Політика і право. Правова держава

Політична система суспільства дуже тісно пов'язана з системою правовою. Держава є правовою корпорацією, а право підтримується силою держави, тобто ці системи взаємозалежні. Форма цього взаємозв'язку значною мірою характеризує політичний режим і сутність держави.

Право - це система загальнообов'язкових соціальних норм, які встановлюють певний порядок як належний. Мета права полягає у тому, щоб зробити можливим мирне співжиття людей, що досягається встановленням обов'язкових для них меж їх зовнішньої діяльності. Право випливає з внутрішніх закономірностей існування суспільства і міжлюдського спілкування, тому в своєму визначальному вигляді не залежить від волі держави. Такі правові норми, що знаходяться у відповідності з мораллю і справедливістю, називають природним правом, тобто правом, що відповідає “природі” людини як духовноморальної істоти. Таке право, за словами Ціцерона, виникло раніше, ніж будьяка держава взагалі була заснована. Але не завжди норми природного права усвідомлюються суспільством і стають його законом. Чинним є позитивне право, тобто правові норми, які встановлені правовою владою і потребують виконання. Між природним і позитивним правом завжди є розрив, який, однак, змінюється на протязі історії.

У первісних суспільствах, ще до виникнення держави та писаних законів, панує звичаєве право, тобто система норм і правил поведінки, що грунтується на звичаях, традиції. В цілому воно відповідає досить примітивному розумінню природного права - напр., принцип таліону, тобто “око за око, зуб за зуб” (від лат. talіo - відплата), кривава помста. Звичаєве право виразно проглядається у перших кодексах законів (напр., Руській правді ХІ ст.), його залишки зберігаються й зараз.

З виникненням держави формується традиційне розуміння права, яке ототожнює право з законом, тобто повністю підкоряє природне право позитивному. Право стає волею держави (або її володаря), яка сформульована у законі. У феодальному суспільстві правові інститути виглядають як станові привилеї і обов'язки. У станових і абсолютних монархіях домінує принцип “заборонено усе, що не дозволено”, а що дозволено - регламентовано законом (владою). Це призводить до пригнічення свободи людини, повного підпорядкування підданих державі.

Втім, ще з давнихдавен люди розрізняли “право” (jus) і “закон” (lex). Т.Гоббс вважав, що право - це свобода щось робити або не робити, а закон - це припис, наказ робити, або, навпаки, не робити щось. З розвитком громадянського суспільства формується нове розуміння права як системи гарантій свободи особистості. Право відокремлюється від закону і сприймається як “законодавче самообмеження держави” (В.Гумбольт). Інакше кажучи, на перший план висувається природне право, з яким повинно звірятись позитивне. Звідси можливість правових і неправових законів. Утверджується принцип “все, що не заборонено - дозволено”, і тому не може піддаватись адміністративнополіцейському переслідуванню. Формою нового співвідношення між політикою і правом стають принципово нові законодавчі акти - конституції, які визначають засади конституційного режиму держав.

7.2 Конституція і конституційний режим

Форма правління і форма державного устрою, порядок організації і компетенції органів влади і управління в центрі та на місцях, організацію і основні принципи правосуддя, виборчої системи, правовий стан особистості - все це визначається основним законом держави - конституцією (лат. constіtutіo - устрій, положення). Сучасні конституції фактично є формою договору між державою і суспільством, документом, яким держава забов'язується дотримуватись певних принципів та норм, які відповідають пануючому у суспільстві розумінню природного права.

Конституція та інші закони держави грунтуються на певних принципах, які складають конституційний режим, тобто основні засади політикоправового устрою держави. Так, Конституція США передбачає три основних принципи - поділу влади, федералізму і судового конституційного нагляду. У Конституції України визначені такі принципи, як верховенство права; народовладдя; розподіл влади; взаємодія деpжавного упpавління і місцевого самовpядування; пріоритетність прав і свобод людини; політична, економічна та ідеологічна багатоманітність суспільного життя тощо.

Конституції як окремі документи в їх сучасному значенні з'явились наприкінці XVІІІ ст. (США - 1787 р., Франція - 1791 р.). У сучасному світі наявність конституції є практично неодмінною ознакою будьякої держави, що намагається бути (або справляти враження) демократичною (в таких країнах, як Великобританія, Нова Зеландія, Ізраїль окремого Основного закону немає, але фактично “неписана конституція” включає декілька окремих актів).

Існує кілька шляхів прийняття конституцій - Установчими зборами, парламентом, затвердження референдумом (напр., в Росії у 1993 р.), октроїрування (тобто введення виконавчою владою - монархом або президентом). В деяких країнах основи конституційного режиму досить стабільні, що досягається, зокрема, особливими умовами прийняття змін та поправок до конституції (принцип кваліфікованої більшості; “подвійний вотум”). Так, до Конституції США протягом 200 років висувалось близько 5 тис. поправок, але було прийнято тільки 27. Втім, і часті зміни не обов'язково є загрозою демократії. Конституція Швейцарії (1874) мала понад 90 доповнень і змін, а Франція вже мала 16 різних конституцій.

В Україні прообразом такого документу стали “Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького” гетьмана Пилипа Орлика, прийняті в 1710 р. Перша Конституція УНР була прийнята Центральною Радою в квітні 1918 р., але не вступила в дію. Декілька конституційних актів приймалось різними урядами УНР (гетьманатом, Директорією), а також ЗУНР. За часів радянської України було 4 Конституції. Остання - 1978 року - з багатьма змінами та доповненнями діяла і в перші роки незалежності. Внаслідок розбіжностей думок та політичних протирічь у Верховній Раді та суспільстві Україна виявилась останньою серед держав колишнього СРСР у прийнятті нової Конституції. Спробою тимчасового вирішення проблеми став Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України від 8 червня 1995 р. терміном на 1 рік. Нарешті, Конституція України була прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 р.

7.3 Формування теорії правової держави

Розуміння держави як правової організації публічної влади народилось у Стародавній Греції. Ідею зверхності закону висловлювали Геракліт, Платон, Арістотель, які поділяли форми правління на правильні та неправильні залежно від того, чи там править закон, чи ні. Стародавній Рим уславлений створенням найбільш розвиненої системи права, яка й зараз є основою сучасних правових систем. Зокрема, юристом Ульпіаном у ІІІ ст. був введений розподіл на публічне і приватне право, яке повинно грунтуватись на природній рівності людей. Широко відомі давньоримські вислови: “суворий закон, але це закон”, “хай загине світ, але переможе справеливість”. Проте існуючий розрив між природним і позитивним правом виразно висловив Ціцерон: “вища законність - вища несправедливість”.

Сучасна теорія правової держави, що грунтується на ідеї обмеження влади природними і невід'ємними правами особистості, починає формуватись у Новий час. Її засновником можна вважати І.Канта. Він розглядав державу як об'єднання людей, підпорядкованих правовим законам. В такій державі громадяни перебувають у певному правовому стані, який грунтується на таких принципах:

* свобода кожного члена суспільства як людини (свобода духу);

* рівність його з кожним іншим як підданого (обов'язок усіх підкорятись владі);

* самостійність кожного члена спільноти як громадянина (що базується на праві власності та інших правах).

Цьому правовому стану, за Кантом, відповідають три статуси особистості:

* статус непідопічності, тобто особистої незалежності;

* громадянський статус, тобто право закликати державу на допомогу в разі зазіхання на власні права і свободи;

* політичний статус, тобто можливість впливати на владу і законотворчість з метою забезпечити гарантії захисту власних прав.

Термін “правова держава” входить до наукового обігу в перший третині ХІХ ст. у німецькому державознавстві. У XІXХХ ст. ідея правової держави набула розвитку в працях Гегеля, І.Бентама, Б.Констана, які відстоювали доктрину невтручання держави у приватне життя людини, а також вчених Росії та України (Б.Чичерін, Вол.Соловйов, П.Новгородцев, Б.Кістяківський та ін.). Зокрема, Б.О.Кістяківський, протиставляючи правову державу деспотичній, визначав такі її принципи, як обмеженість державної влади визнанням невід'ємних та недоторканих прав особистості; підпорядкування законові органів державної влади; забезпечення політичної свободи; зверхність народу (але не його самодержавство); розвинута правосвідомість народу.

7.4 Правова і соціальна держава

Останніми роками ідея правової держави сприймається як зразок сучасної політичної системи, що існує на Заході. До принципів правової держави відносять:

1) панування права в усіх сферах суспільного життя та зверхність закону;

2) підкорення держави, всіх її органів, громадських організацій, посадових осіб і громадян закону;

3) непохитність свободи особистості, її прав та інтересів, честі та гідності, захист і гарантії цих прав;

4) взаємна відповідальність держави та особистості;

5) поділ влади;

6) існування ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням закону, в першу чергу незалежної судової влади.

Необхідно підкреслити, що суть правової держави не лише у виконанні законів, вона - в пануванні саме правових законів. Право - не батіг, за допомогою якого держава поганяє громадянина, це - своєрідний буфер, гарантія від замаху на особистість громадянина, на його свободу та гідність, хто б цей замах не робив - чи інші громадяни, чи влада.

Найважливішим моментом правової держави є незалежність та достатні повноваження судової влади. Найвищим проявом політичної, владної ролі суду як соціальної інституції є контроль законодавчого процесу або конституційний нагляд. Він полягає в тому, що Верховний (Конституційний) суд може кваліфікувати якісь державні закони або їх окремі положення як такі, що суперечать конституції, і позбавляти їх юридичної сили.

Ще на межі нашого століття Вол.Соловйов та П.Новгородцев висунули ідею правової соціальної держави, що лише через кілька десятиліть була сприйнята та розвинена сучасною західною політологією. Соціальна держава (“wellfare state” - “держава загального добробуту”) не обмежується захистом прав людини, вона бере на себе відповідальність за створення соціальних гарантій, протидіє узурпації політичної влади владою економічною. Основними принципами соціальної держави є соціальна справедливість, соціальна безпека, соціальні гарантії прав людини і гуманних умов життя. Такій державі притаманні широко розгалужена система соціальних послуг, безкоштовна освіта, охорона здоров'я, доступ до різних сфер культури, спорту, допомога держави слабким верствам суспільства.

Таким чином, якщо в понятті правової держави підкреслюється захист свобод і прав індивідів, то поняття соціальної держави наголошує на забезпеченні їх гідного існування. Ця мета досягається за допомогою солідарної ринкової економіки (тобто створення сприятливих умов включення до ринкових відносин усіх верств населення); соціальної демократії (тобто поєднання громадянського самоврядування з представницькою демократією) та соціальної етики (тобто орієнтації на досягнення згоди, взаємодії на підставі визнання автономного права кожної людини захищати свою гідність). Отже, соціальна правова держава виявляється найбільш справедливою сучасною формою взаємоорганізації громадянського суспільства і політичної організації, до якої прагнуть цивілізовані країни.

7.5 Правосвідомість і правовий нігілізм

Будь-яка держава передбачає виконання громадянами законів, тобто позитивного права. Правова держава передбачає крім цього знання громадянами законів і свідоме ставлення до них на підставі розуміння природного права, боротьбу за втілення природного права у позитивне. Правосвідомість полягає в усвідомленні громадянами своїх прав і обов'язків, у свідомому намаганні до їх виконання на законних, легітимних підставах. Тобто це не стільки знання, скільки духовна воля, яка грунтується не стільки на юридичному лікнепі, хоча й передбачає його, скільки на духовному вихованні. За І.Ільїним, існують такі аксіоми правосвідомості: почуття власної духовної гідності; здатність до самозобов'язування та самоврядування; взаємна повага і довіра людей один до одного. Ці аксіоми вчать людину самостійності, свободі, сумісності, взаємності і солідарності, а також духовній волі.

Протилежністю здоровій правосвідомості є правовий нігілізм, тобто ігнорування законів, їх свідоме чи несвідоме порушення. Проблема правового нігілізму дісталась Україні у спадщину від Росії. У Росії він виник як наслідок засобів правління російського самодержавства. При цьому правовий нігілізм громадян, які не вірять у закон, не знають його і не бажають знати, збігається з правовим цинізмом влади. Проблема лише ускладнилась після Жовтневого перевороту, за умов революційної пролетарської законності, а згодом масових незаконних репресій. Право перетворилось у “факультет непотрібних речей”. Зрештою це призвело до того, що праця створених вже за нових умов законодавчих органів влади зводиться майже нанівець, тому що прийняті закони не виконуються. Ця проблема була достатньою мірою усвідомлена лише останнім часом, у контексті завдань розбудови правової держави. Шляхами подолання правового нігілізму є передусім створення ефективної, незалежної судової влади, подолання кризи влади взагалі, ефективна боротьба з корупцією та іншими злочинами державних та політичних діячів, створення дійсно демократичних та правових законів, розвиток громадянського суспільства та піднесення правової свідомості громадян, тобто їх зацікавленості не лише знати, а й виконувати закони, які захищають їх права та свободи.

8. Політичні режими. Явище демократії

Однією з найважливіших ознак політичної системи є категоpія політичного pежиму. Політичний pежим - це сукупність методів здійснення деpжавної влади, хаpактеp взаємодії між деpжавою і суспільством. Суб'єктами цієї взаємодії виступають політичні, силові та гpомадянські стpуктуpи, тобто, попеpше, політичне кеpівництво деpжавою (як центpального, так і місцевого pівня); подpуге - спеціальні деpжавні інститути, які мають пpаво застосування фізичної сили до людей (аpмія, оpгани внутpішніх спpав та деpжавної безпеки тощо), і які можуть за певних умов досягати певної самостійності; потpетє - громадські інститути (політичні паpтії, гpомадські оpганізації та ініціативи, оpгани місцевого самовpядування тощо).

Якщо форма правління описує риси державної організації в тому вигляді, як вони зазначені в конституції та законах, тобто статично, то політичний режим характеризує те, як реально складаються відносини влади. Це певне поєднання системи партій, способу голосування, методів прийняття рішень, структури і ролі груп тиску. Ця категорія значно динамічніша, здатна відобразити глибинні зміни, що відбуваються в системах влади. Категорія політичного режиму відповідає на питання про те, кому належить реальна політична влада в даному суспільстві, якими методами здійснюється ця влада, як співвідносяться та взаємодіють в даному соціальному організмі громадянське суспільство і держава, визначає обсяг прав і свобод особистості та соціальних груп і реальні можливості їх здійснення.

8.2 Типи політичних режимів

Політичні pежими можна pозpізнити за двома головними кpитеpіями: джеpелом влади та межами цієї влади.

За джеpелом (підгpунтям) деpжавної влади політичні pежими можна pозподілити на демокpатичні та автоpитаpні.

Демокpатичний pежим - це така фоpма деpжавнополітичного устpою суспільства, в якій наpод виступає джеpелом влади на пpинципах pівності, свободи і солідаpності. Зовнішніми ознаками демокpатичного pежиму є багатопаpтійність, наявність пpедставницьких оpганів, формальне визнання народу джерелом влади, визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів тощо, переважне право більшості при прийнятті рішень, чітке регламентування політичних процедур та процесів.

Автоpитаpний pежим - це спосіб пpавління, оснований на владі автоpитету, політикопpавовій неpівності соціальних гpуп та пpошаpків суспільства, викоpистанні насильства. Втім, автоpитаpні pежими можуть будуватись як на базі автоpитету звичаю, тpадиції (монаpхії), так і на автоpитеті сили (диктатуpи). Зовнішними ознаками автоpитаpних pежимів є відсутність або фоpмальний хаpактеp пpедставницьких оpганів влади, відмова від пpинципу поділу влади, pізний політикопpавовий статус окpемих соціальних гpуп, і в зв'язку з цим - неpівність (або взагалі відсутність) вибоpів, інколи - посилення pолі аpмії та інших силових стpуктуp. Різновиди авторитарних режимів: традиціоністські та модернізаторські; популістські, націоналістичні, корпоративістські, військові, авторитарнобюрократичні.

За ознакою меж політичної влади політичні pежими pозподіляються на лібеpальні та тоталітаpні.

Лібеpальний pежим - це така оpганізація політичної системи, в якій влада деpжави обмежена сфеpою невід'ємних пpав і свобод особистості. Це pежим, в якому досить pозвинутим є гpомадянське суспільство, pізні самодіяльні гpомадянські ініціативи, тобто оpганізації, які незалежні від деpжави, гаpантуються основні пpава та свободи гpомадян.

Тоталітаpний pежим (від лат. total - цілісність, ціле) - така політична система, яка намагається - заpади тієї чи іншої мети - повністю (тотально) контpолювати все життя суспільства в цілому і кожної людини окpемо. Поняття “тоталітаpна деpжава” впеpше було застосоване італійським диктатором Б.Муссоліні, пpичому в позитивному контексті. Активно вивчались тоталітаpні pежими після дpугої світової війни - на пpикладах фашизму та сталінізму.

Головні pиси тоталітаpизму такі.

1) Монополізація влади (однопаpтійна система, злиття паpтії та деpжави, культ особи).

2) Одеpжавлення суспільства, зокpема гpомадських оpганізацій, повна звеpхність деpжави над суспільством.

3) Політичне свавілля, підкоpення закону політичній волі (зокpема, й відсутність механізму пеpедання веpховної влади).

4) Центpалізоване кеpівництво економікою (аж до повної державної монополізації власності).

5) Монополія деpжави на інфоpмацію.

6) Ідеологізація суспільного життя і монопольне панування ідеології тоталітаpного типу (тобто такої, яка зазіхає на втілення абсолютної істини і кеpування усіма сфеpами життя суспільства).

7) Викоpистання теpоpу як засобу внутpішньої політики.

8) Мілітаpизація суспільства, ствоpення ситуації військового табоpу.

9) Декласування суспільства.

Ознаки джерел та меж політичної влади в реальності існують одночасно, тому більш повним буде подвійне означення політичних режимів - як правило, це ліберальнодемократичні або авторитарнототалітарні (але можливі і нетрадиційні комбінації, наприклад, демократичнототалітарні, або перехідні форми). Також можна виокремити режими за пануючою ідеологією (фашистські або полуфашистські, теократичні, расистські, комуністичні, ліберальноправові, національнодемократичні, націократичні та ін.

8.3 Поняття демократії та її історичні форми

Слово демократія має давньогрецьке походження і буквально перекладається як “народовладдя”. Зараз демократія як політичне явище означає політичний режим, де народ є джерелом влади на засадах рівності, свободи і солідарності, та відповідні характеристики політичних відносин, політичної культури, політичного лідерства тощо.

Відомі два головних історичних типа демократії - безпосередня і представницька. В безпосередній демократії вищим законодавчим органом є народне зібрання. Втім, управлінські функції тут здійснюють не всі разом, а окремі люди, безпосередньо обрані народом. В представницькій вищим законодавчим органом стає представницький орган - зібрання обраних народом представників, - який вже призначає функціонерів державного управління.

Первісна військова демократія відома у багатьох племен ще з часів переходу від родоплемінного до державного устрою. Першими історичними формами демократії були античні держави. Зокрема, в Афінах (VІV ст. до н.е.) майже повною мірою був реалізований принцип самоврядування, коли публічна державна влада ще не настільки відчужена від народу, щоб набути самодостатнього значення. Але філософи того часу дорікали цій демократії за некомпетентність, неслушний принцип відбору посадових осіб, схильність демосу до тиранічного панування. Демократичні інститути влади, що побудовані на принципах безпосередньої демократії та місцевого самоврядування, мали розвиток також у феодальних республіках Пскова і Новгорода, де вищим органом влади були народні збори - віче (відоме як один з органів влади і в Київській Русі). Окремою формою демократії слід вважати комунальне самоврядування міст середньовічної Європи. Ця система під назвою “Магдебурзьке право” існувала у XVXVІІ ст. також у містах України - Києві, Львові, Кам'янці та ін. Крім того, в історії України велику роль відігравала військовореспубліканська організація Запорізької Січі, яка створила своєрідні демократичні механізми. Сучасна західна, або ліберальна демократія як особлива історічна форма базується на ідеях, що були висунуті та розроблені європейськими мислителями XVІІ - XІX ст.

8.4 Принципи демократії

Основними демократичними принципами, що забезпечують функціонування сучасного цивілізованого суспільства, є такі.

1. Зверхність права, правового закону, тобто існування закону для людини, а не людини для закону, гарантії прав особистості від свавілля політичної влади.

2. Плюралізм (від лат. pluralіs - множинний), тобто можливість існування різних думок, партій, організацій, ідеологій тощо. Згідно з цим принципом суспільнополітичне життя має складатись з діяльності численних взаємозалежних і водночас автономних соціальних та політичних груп, партій, організацій, ідеї та програми яких вільно порівнюються та змагаються між собою. Проявом плюралізму в політичній системі є багатопартійність. Плюралізм гарантує існування свободи думки, совісті та віросповідання, громадськополітичних об'єднань та ініціатив.

3. Поділ влади, тобто відокремлення виконавчої влади від законодавчої та незалежність судової влади, а також існування системи “стримувань та противаг”.

4. Принцип представництва. Залишком безпосередньої демократії у сучасних державах є лише референдуми.

5. Принцип взаємозв'язку свободи і відповідальності, прав і обов'язків.

6. Забезпечення інтересів більшості при гарантуванні прав меншості відстоювати власну позицію, відігравати свою роль у суспільному житті.

7. Гласність та врахування громадської думки. Гласність передбачає відкритість держави та державних діячів для критики з боку суспільства; доступність інформації, що має суспільне значення; розвинену та налагоджену систему засобів масової інформації, перш за все незалежних, тобто вільних від державнополітичної цензури. Гласність не може бути всеохоплюючою - її межі визначаються моральноправовим рівнем суспільства та стосуються сфери державних таємниць, які повинні бути чітко фіксовані законом; особистої честі та гідності, приниження яких також повинно каратись законом; та загальноприйнятних норм моралі та відносин між людьми, зокрема таких порушень цих норм, як порнографія, насильство, заклики до національної, релігійної та соціальної ворожнечі і т.ін. Свобода слова можлива лише якщо є відповідальність за це слово.

8.5 Демократичні процедури

Втілення демократичних принципів забезпечується відповідними демократичними процедурами, а саме:

1) виборами. Загальну або часткову сукупність виборців називають електоратом - від лат. elector, тобто виборець;

2) голосуванням. Воно може бути відкритим або таємним. Кількісні принципи голосування: проста більшість, кваліфікована більшість, консенсус;

3) референдумом - загальнонародним голосуванням з приводу будьякого важливого питання держави і суспільства;

4) опонуванням та змагальністю, тобто відкритим обговоренням кандидатур на виборах, або питань референдума;

5) делегуванням повноважень. Застосовується практика як вільних, так і імперативних мандатів;

6) вивченням громадської думки, наприклад - соціологічними дослідженнями;

Таким чином, сучасна демократія - це не “самодержавство народу”, а механізм здійснення його зверхності, що забезпечує водночас права і свободи особистості. Необхідно зрозуміти, що в питанні про демократію центр тяжіння давно змістився з питання про те, хто керує, на питання про те, яким чином здійснюється керування. “Влада народу” - це за виключенням невеликих общин позбавлена змісту фраза, або ліцемірне прикриття диктатури, якщо не працюють відповідні механізми зверхності народу. Демократія сьогодні - не влада народу, а механізм здійснення державної влади, який забезпечує виконання волі більшості населення.

8.6 Виборчі системи

Вибори є загальноприйнятним демократичним механізмом у більшості сучасних держав. Навіть авторитарні режими часто вдаються до цієї форми, хоча й зводять її до формальності або фальсифікують результати. Як правило, демократичні вибори є рівними, прямими, загальними та вільними, хоча подекуди ще існують відхилення від цих принципів. Завжди застосовуються вікові цензи, а також позбавлення права голосу недієздатних осіб (психічно хворих та злочинців, що відбувають покарання).

Виборча система - це сукупність встановлених законом правил, принципів і критеріїв, за допомогою яких визначаються результати виборів представницьких органів. Вибір тієї чи іншої виборчої системи залежить від особливостей країни та стану розвитку політичної системи. Розрізняються мажоритарні, пропорційні та змішані системи.

Мажоритарні, або системи виборів за більшістю поданих голосів, є найдавнішими, найпростішими і найбільш поширеними (існують майже у 80 країнах). Обраним вважається кандидат, що здобув більшість голосів (абсолютну чи відносну). Таким чином, обираються найбільш популярні в народі кандидати. Як правило, така система забезпечує стабільність парламенту і уряду. Але вона має й суттєві недоліки: переважну більшість може здобути партія, що перемогла з незначною перевагою голосів, або навіть та, що набрала менший відсоток голосів; не репрезентованими можуть залишитись національні меншини тощо. Різновидами мажоритарних систем є одномандатні і багатомандатні, при чому застосовується один або два тури голосування.

Пропорційна система уперше застосована у Бельгії в 1889 р. і зараз існує приблизно у 60 країнах. Ця система гарантує представництво політичних сил суспільства на національному рівні та репрезентує у парламенті відповідне співвідношення цих сил, оскільки розподіл депутатських мандатів здійснюється пропорційно кількості голосів, поданих за кожну з партій у багатомандатних виборчих округах. Виборці голосують за партійними списками, тому під час виборчої кампанії значна увага надається ідеології політичних партій, а не вивченню особи кандидата. Повне пропорційне представництво має місце тоді, коли вся територія країни становить єдиний виборчий округ (Ізраїль, Нідерланди), але в більшості країн використовується обмежене пропорційне представництво, коли вибори відбуваються в декількох багатомандатних округах, що вносить певну різницю між кількістю отриманих голосів та кількістю отриманих місць. Застосовується також виборчий поріг, який перешкоджає проникненню до парламенту малих партій. Але в цілому пропорційна система має тенденцію до розпорошення політичних сил та ослаблення стабільності парламенту, вона також віддаляє виборця від висунутого кандидата.

Змішані системи базуються на комбінації елементів пропорційної та мажоритарної систем, або їх поєднанні, тобто коли частина депутатів обирається пропорційно, а частина - мажоритарно (ФРН, Угорщина, Росія, усього приблизно 20 країн; така система за новим виборчим законом 1997 р. прийнята і в Україні).

Інколи також застосовується форма, яка зовні порушує принцип рівності, але насправді забезпечує більш справедливе представництво національних меншин або інших специфічних груп населення. Це куріальні системи, які передбачають різні пропорції представництва; створення спеціальних виборчих округів; резервування місць у парламенті, на які депутати обираються окремо або призначаються. Так чи інакше принцип куріальності використовується приблизно у 30 країнах (Пакистан, Нова Зеландія, Індонезія та ін.).

8.7 Недоліки та небезпеки сучасної демократії

Сучасна демократія потребує, перш за все, економічно самостійних громадян; високої правосвідомості та поваги людей до влади; а також великих грошей. Формальне визнання демократії та намагання пересадити демократичні форми на невластивий їм та непідготовлений грунт веде до небажаних наслідків, які можна бачити і з досвіду пострадянської України:

* поняття “демократія” і “демократ” перетворюються у похідну фразу, якою кожний користується за своїм смаком - або як почесним званням, або як лайкою, або як маскою;

* демократичні інститути спотворюються, що підриває довіру до них, і до влади взагалі;

* під прикриттям демократичної демагогії при владі залишається переважно та ж сама номенклатурнобюрократична еліта, лише трохи розбавлена “демократами”, але значно більше оплутана мафією;

* народ так само далекий від влади, як і раніше, або ще більше (“делегована демократія” - латиноамериканський варіант);

* авторитет влади падає ще більше - демократія перетворюється в анархію.

Необхідно скоріше звільнитись від сприйняття демократії як панацеї від усіх бід, і перш за все усвідомити, що демократичні механізми дуже погано пристосовані до кризових ситуацій (де потрібно приймати оперативні і часто непопулярні рішення). Демократія має обмежену цінність. Це засіб, а не мета, “утилитарное приспособление для защиты социального мира и свободы личности; она ни безупречна ни надёжна сама по себе” (Ф.Хайек). Тому не треба надавати демократії абсолютного значення. Не треба також:

1) ототожнювати демократію з конкретною особистістю (такий “гарант демократії” може дуже швидко перетворюватись в авторитарного диктатора);

2) ототожнювати демократію з класом (розподіл на “чистих” і “нечистих” веде до придушення особи і диктатури);

3) ототожнювати більшість з істиною. Кожна конкретна більшість завжди є меншістю по відношенню до усього людства - у просторі і в часі. Більшість здатна до пізнання тільки банальних, зпрощених істин, в той час як дійсні прозріння притаманні лише геніям. Тому в Біблії говориться: “Не будеш з більшістю, щоб чинити зло”.

9. Політична діяльність та політичний розвиток

Суспільні процеси відрізняються від природних тим, що вони здійснюються людьми, є наслідком їх волі, мотивації та інтересів. З цієї точки зору основою політичного процесу, життям політичних інститутів є політична діяльність, тобто сукупність дій суб'єктів політики, спрямованих на реалізацію їх цілей, ідеалів та інтересів політичними засобами. Метою будьякої політичної діяльності є оволодіння та використання державної влади.

Політична діяльність дуже різноманітна за своїми формами, методами, засобами, видами. Перш за все відрізняються певні шари інтенсивності політичних дій. Це пасивна реакція (позитивна чи негативна) на імпульси, які надходять від політичної системи; участь у періодичних діях, пов'язаних з делегуванням повноважень; постійна участь у політичних і подібних їм організаціях; виконання політичних функцій у державних або недержавних політичних інститутах; активна участь у позаінституційних політичних рухах, спрямованих проти існуючої політичної системи. Інакше кажучи, мова йде про різні форми політичної участі та політичного функціонування.

Політична участь - це здійснення певних акцій, заходів з метою висловлювання інтересів, позицій, вимог, настроїв, що панують в масах, формування їх, а також з метою впливу на органи влади, аби примусити їх до здійснення вимог, заявлення протесту або підтримки певних рішень. Формами політичної участі є публічні політичні висловлювання, в тому числі у засобах масової інформації, участь у демонстраціях, мітингах, маніфестаціях, пікетуваннях, голодуваннях, політичних страйках, повстаннях та революціях, участь у виборах, участь у політичних та громадськополітичних організаціях тощо.

Політичне функціонування - це праця у різних політичних інститутах (державних закладахв, політичних партіях, організаціях тощо), професійна апаратна політична діяльність. Політичним функціонуванням є державне управління, дії, спрямовані на захист державної безпеки, законотворча діяльність, діяльність по виконанню законів (судова, правозахисна), політичне лідерство у політичних партіях та громадськополітичних організаціях.

До політичної діяльності, безперечно, відносяться також акти шантажу, підкупу, загрози і застосування сили у владній сфері, хоча у сучасній світовій практиці така діяльність сприймається як неправомірна, незаконна, “неполітична” і тому підлягає осуду. Власне, це лише справа узаконення тих чи інших форм - адже навіть прямий підкуп урядовців може бути не корупцією, а легітимним лобізмом.

За різними критеріями можна розрізнити такі види політичної діяльністі: активна і пасивна, легальна і нелегальна (або легітимна і нелегітимна), насильницька і мирна, спрямована на підтримку існуючого режиму або проти нього; спрямована на збереження існуючого ладу або на його реформування (консервативна чи реформаторська) та ін.

За своїм характером (методами) політична діяльність може тяжіти або до екстремістського стилю, або до взаємного узгодження. Екстремізм (від лат. extremus - крайній) слід розуміти як схильність до крайніх заходів та дій, нетерпимість. Наприклад, суто екстремістською формою діяльності є тероризм (лат. terror - страх, жах), тобто здійснення політичної боротьби засобами залякування, насильства аж до фізичної розправи з політичними противниками; дестабілізація суспільства, державнополітичного ладу шляхом систематичного насильства і настрахання, політичних вбивств, провокацій. Навпаки, політична діяльність у стилі узгодження інтересів грунтується на принципі толерантності (лат. tolerantіs - терплячий), тобто визнання і терпимого ставлення до інтересів і позицій інших політичних сил.

Взагалі політична діяльність передбачає взаємодію різних політичних сил одна з одною. Звідси і різні засоби політичної діяльності: консенсус, компроміс, конфлікт. Консенсус (лат. consensus - згода, одностайність) передбачає загальну згоду відносно найбільш важливих аспектів політичного ладу або спірних питань, що втілюються у дії консолідації, тобто згуртування, об'єднання політичних суб'єктів у боротьбі за спільні цілі. Компроміс (лат. compromіssum - угода) полягає у досягненні згоди шляхом взаємних поступок різних сторін. Досягнення компромісів - найпоширеніший вид політичної діяльності, важливо лише усвідомлювати межу можливих поступок, до якої може дійти кожна з сторін, інакше компроміс як успіх усіх обернеться чиєюсь поразкою, що може стати приводом до нових конфліктів. Конфлікт (лат. conflіctus - зіткнення) - це розвиток шляхом боротьби, зіткнення і конфронтації, протиборства і протистояння різних політичних сил, які намагаються досягти несумісних цілей.

В політичній діяльності однаково важливі логіка та інтуїція, тому це одночасно і наука, і мистецтво. Суть політичної діяльності полягає у виборі суспільних цілей і засобів їх реалізації за допомогою фактора влади. Тому у структурі політичної діяльності виокремлюються, поперше, вміння ставити близькі (тактичні) і перспективні (стратегічні) реальні цілі з урахуванням конкретних умов, а подруге, опрацювання ефективних методів і засобів досягнення цілей, які поставлені. В реальній політиці слід уникати утопізму та прожектерства, хоча й не слід втрачати перспективу і певні ідеали. Найважливіше знайти правильне співвідношення між цілями і засобами їх досягнення, уникаючи таких одіозних принципів, як “мета виправдовує засоби” (І.Лойола).

9.2 Політичний маркетинг і політичний менеджмент

У закритих, командних політичних системах політична влада здобувається переважно силою, або кулуарним, апаратнобюрократичним шляхом. Натомість у відкритих, змагальних системах, де зростає вплив народу, громадської думки, виборного принципу у розподілі влади, остання набуває певних рис товару, тобто виникають підстави казати про ринок влади. В цих умовах політична діяльність може розглядатись як змагання за певними правилами за контроль над ринком влади. В такому змаганні набуває важливого значення політичний маркетинг і політичний менеджмент.

Під політичним маркетингом (англ. marketіng - ринок) розуміється, зокрема, таке.

1. Дослідження суспільної свідомості з метою виявлення соціальних і соціопсихологічних настанов електорату, політичної та правлячої еліт (вивчення громадської думки).

2. Регулювання правовими, адміністративними та іншими заходами у процесі функціонування політичної сфери - насамперед, визначення норм представництва та процедур обрання виборних органів влади - виборча інженерія. Наприклад, відомий джеррімендерінг, або принцип саламандри, тобто практика умисного нарізування виборчих округів з нерівною кількістю виборців та порушенням територіального принципу з метою отримання переваг на виборах якоюсь політичною силою.

3. Розробка відповідних іміджів (англ. іmage - образ, зображення) тим чи іншим політичним, державним та іншим інститутам, окремим лідерам та особистостям (політичне рекламування).

4. Система заходів впровадження у суспільну свідомість відповідних корективів і поправок стосовно тих чи інших об'єктів і суб'єктів політики.

Ефективність політичного маркетингу потребує наукового підходу, тобто формування інформаційного банку соціальнополітичної інформації; розробки методів аналізу та обробки даних цього інформаційного банку; оцінки та аналізу умов політичного ринку, тобто дії економічних, соціальних, політичних, психологічних, демографічних та інших факторів; аналізу ринкових можливостей тих чи інших партій, суспільних інституцій, ідей, особистостей; розробки оціночних і прогнозованих моделей політичного попиту, життєвого циклу та політичної поведінки суб'єктів політики; аналізу ефективності політичного маркетингу та корегування обраних форм і методів політичної діяльності.

Політичний менеджмент (англ. manegement - управління) полягає у безпосередньому розгляді, прийнятті і втіленні у практичне життя політичних рішень, інакше кажучи - у здійсненні управлінських функцій планування, організації, мотивації і контролю. Ці управлінські функції здійснюються політичною елітою, організованою в певні групи, або “правлячі кабінети” (тобто уряд, структури президентської влади, колегії міністерств і відомств, держадміністрації, правління партій та громадськополітичних організацій тощо). Ефективність діяльності “правлячого кабінету” залежить від таких чинників:

* структурнофункціональна схема побудови;

* модель прийняття управлінських рішень (напр., “формальна”, “змагальна”, “колегіальна”);

* особистісний склад правлячого кабінету та міжперсональні відносини;

* організація, техніка і технологія впровадження прийнятих рішень і контроль за їх втіленням.

У формуванні “правлячого кабінету” слід враховувати не тільки професійні та політичні, але й психологічні критерії. Зокрема, на думку англійського психолога М.Белбина, члени керівного колективу мають відігравати такі соціопсихологічні ролі: “голова”, “секретар”, “генератор ідей”, “скептиканалітик”, “організатор”, “видобувач інформації”, “душа команди”. В залежності від кількості команди окремі ролі можуть поєднуватись однією людиною, або, навпаки, кілька осіб можуть виконувати одну роль, тільки “голова” і “генератор ідей” повинні бути в одному числі, інакше команда розколеться. Бажано також присутність в команді осіб протилежної статі.

Здійснення прийнятих рішень відбувається за допомогою соціотехніки управління, а саме таких інструментів регулювання впливу на людей, як примус, умовляння і маніпуляції. Примусовий вплив за допомогою правових норм (законів, постанов, указів, інших нормативних актів) передбачає як санкції за їх порушення, так і засоби заохочення. Вплив за допомогою умовлянь передбачає використання як раціональної (тобто фактичної, логічно доведеної), так і нераціональної (емоційної, авторитетної) аргументації. Маніпуляція суспільної свідомості має на меті фактично приховування істинних намірів правлячих або впливових кіл за допомогою обмеження чи фрагментарності інформації, насадження відповідних стереотипів, “правильних” норм і цінностей, певних штампів, термінів, ідеологічних і політичних кліше і т.д.

9.3 Політичний розвиток. Стабільність і конфлікти

Якщо політична діяльність - це суб'єктивний фактор політичного процесу, то політичний розвиток відображає об'єктивні зміни у політичному житті та характеристики цього процесу. Слід відзначити, що декларовані цілі політичної діяльності і наявні результати політичного розвитку часто не співпадають, навіть, як стверджував М.Вебер, регулярно опиняються у парадоксальному відношенні один до одного. Це пов'язано з виключною складністю суспільного організму, а також з ірраціональною сутністю суб'єктів політики - як особистостей, так і надіндивідуальних утворень - держав, націй, партій тощо.

Втім, політична діяльність все ж таки значною мірою позначається на характері політичного розвитку. Перевага в діях суб'єктів політики консервативних, реформістських або революційних елементів, толерантності або конфліктності спрямовує об'єктивні процеси у відповідний бік, надає їм характерного забарвлення.

Об'єктивний політичний розвиток може здійснюватись в еволюційних (поступові зміни) або революційних (стрибкоподібних) формах. За напрямком змін ці форми можуть характеризуватись як реформація (реформи) і контрреформація, революція і контрреволюція. Еволюційні зміни можуть спливати як за умов політичної стабільності, так і за умов політичних криз та конфліктів. Зрозуміло, що революційні зміни характеризуються поняттями кризи і конфлікту.

Політична стабільність (лат. stabіlіs - сталість, незмінність) - одна із сторін соціальної стабільності, що характеризується таким станом співвідношення соціальних груп і політичних сил, при якому жодна із них не може істотно змінити політичну систему в своїх інтересах, тобто забезпечується її статускво (лат. status quo - існуюче становище). Стабільність означає нормальне функціонування політичної системи, всіх її інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її достатню авторитетність. Вона виявляється також у виконанні законів, використанні відносно мирних, ненасильницьких форм політичної боротьби.

Слід розрізняти динамічну і стагнаційну (лат. stagnum - стояча вода) стабільність. Для першої характерна здатність справлятися з анархією, налагоджений механізм періодичного оновлення політичної системи, гра різних політичних сил, забезпечення політичної спадкоємності. Основою такої стабільності є наявність сильного середнього класу. Другій притаманні репресивні методи, усунення будьякої опозиції, утвердження одноманітності в усіх сферах життя.

Політична криза характеризується, перш за все, станом політичної напруги. Її характерні ознаки такі: поширення у населення настроїв незадоволення існуючим становищем; втрата довіри до влади і відчуття безпеки, атмосфера масового неспокою і збудження; масові дії стихійної та організованої суспільнополітичної активності, різноманітні форми громадянської непокори.

Політична криза є наслідком конфліктного протистояння сторін у політичній боротьбі, яке своєчасно не розв'язується. Цей процес проходить певні стадії. Перша - передконфліктна ситуація. Конфлікт визріває на фоні більш загостреного зіткнення інтересів протилежних сторін, але ще не виявляється. Друга - конфлікт у неприхованому вигляді. До нього призводять якісь суттєві прорахунки політичної влади, або свідомі дії екстремістських, непримиримих сил. Якщо конфлікт не вдається погасити, наступає третя стадія - поглиблення, ескалація конфлікту. Розширюється зона конфлікту, скорочуються можливості взаємних поступок, відбувається перехід до більш жорстких, іноді насильницьких і збройних форм боротьби. Наявними є значні збої в функціонуванні політичної системи, одним з проявів яких може бути урядова криза. Заключна стадія полягає у виявленні результатів впливу конфлікту на суспільнополітичне життя (зміна панівного режиму, зміна еліти тощо).