Регіональний вимір сучасного політичного розвитку України

Відзначається, що регіон виступає як суб'єкт самоврядування в межах компетенції, встановленої законодавством про розмежування повноважень між суб'єктами та центром. Це, передусім, підтверджує суб'єктивізацію регіонів, їх статут самоврядних систем. Проте дослідження свідчить, що регіон як суб'єкт самоврядування перебуває в процесі становлення та об'єктивно змушений "управляти собою" в рамках загальнодержавного законодавства, здійснювати функції самоврядування. Однією з найважливіших перешкод у процесі формування регіональної суб'єктності є проблема забезпечення фінансовими ресурсами соціального розвитку власної території, їх недостатність або навіть повна нестача.

У політико-правовому відношенні українські регіони не одержали достатньої самостійності та відповідних прав, їх економічне становище залежить від фінансової підтримки центру. Звідси актуальним є питання про створення системи управління регіоном та відповідної системи органів влади, про їх функції, права й обов'язки. Розглядаючи регіональне управління, автор має на увазі проміжний рівень між центральним і муніципальним - у даному випадку це рівень управління областю. Ефективність і якість управління в цілому буде визначатися за кінцевими результатами, що сприяли б соціальному розвитку територій, за змінами, викликаними цілеспрямованим впливом управління на об'єкт, зокрема на соціально-політичні й економічні процеси.

Загалом відповідно до системної характеристики регіон визначається як цілісне динамічне утворення, яке являє собою соціальну систему та водночас є підсистемою державного управління, що перебуває в процесі становлення. Організаційна структура та функції органів управління регіонів поряд із децентралізацією зберігають тенденції централізації управління. Однак регіон спрямовує зусилля на формування системи регіонального самоврядування з відповідними повноваженнями, що надає можливість реагувати на зовнішні впливи центру та державної системи управління.

Обґрунтовується положення, що динаміка еволюції соціального устрою держави дає змогу розкрити наявні можливості як суспільства в цілому, так і його складових, що передбачає здійснення інверсії у відносинах між державою та суспільством. Проте, в умовах наявної поляризації суспільства накреслився процес економічної, політичної та етнонаціональної самоідентифікації. Властива сьогоденню гомогенність території може істотно збільшити та політизувати регіональні соціальні розбіжності. Стійкий розвиток української держави можливий за умови зміцнення усіх її регіонів, формування ефективної просторової структури країни з дотриманням балансу інтересів її суб'єктів. Просторовий вимір політичного процесу передбачає дослідження явищ територіальності, системних зв'язків певного регіону з іншими у конкретній країні та за її межами, місцевих особливостей, які утворюють регіональну варіативність на загальнодержавному рівні. Методологічні підходи щодо аналізу параметрів просторового політичного процесу розглядаються на концептуальному рівні в роботах І. Валлерстайна, Ван Амерсфута, Дж. Егнью та С. Корбриджа, С. Коена, Ст. Роккана, П. Тейлора, Т. Хагерстранда, Р. Хартшорна та інших.

Дисертант відзначає, що держава, яка наділена властивістю територіальності, неоднорідності, являє собою просторову політичну систему (ППС). Вона має як загальні, так і специфічні особливості, складну структурну організацію, відповідні елементи та межі, які під впливом динамічного політичного процесу можуть змінюватися - розширюватися чи скорочуватися, з'являтися і зникати, зливатися і розпадатися. ППС властива внутрішня просторова організація з певною ієрархією елементів у моделі "центр - периферія". Система функціонує відповідно до законів стадіально-циклічного розвитку - зростання та занепаду, розширення та стискування і може розглядатися як концентрична модель територіальної організації держави. Динаміка еволюції національних просторово-політичних систем і їхніх меж залежить від балансу та рівноваги взаємосуперечливих процесів фрагментації та інтеграції, здатних створювати нові системи і руйнувати, реорганізовувати попередні. Розвиток ППС залежить безпосередньо і від ступеня самоорганізації системи, її господарських зв'язків.

Дослідження свідчить, що політичні системи мають просторову ієрархію, обумовлену нерівномірністю розподілу на території функцій управління соціально-економічними, інноваційними та політичними процесами. Територіальна ієрархія виражається моделями "центр (ядро) - напівпериферія - периферія" та ієрархічного поліцентризму, що передбачає наявність "других столиць", субцентрів різного рангу. Регіони, у свою чергу, в національних системах поділяються на центр, напівпериферії та периферії, утворюючи свою ієрархічну модель регіонів різного рівня. Внутрішньополітична ієрархізація систем багато в чому визначається економічною ієрархізацію у межах держави.

Важливим структурним елементом національних ППС є регіональні політичні системи, які формуються на основі етнокультурної, історичної, географічної специфіки. Регіони являють собою багатовимірний різновид соціально-територіальної спільноти людей, які відрізняються від інших частин сукупністю природно та історично сформованих умов існування в галузі економіки, культури, соціальних відносин і разом у системній єдності складають держави, національні ППС. Основними характеристиками політичного регіону є простір (територія), місце розташування і відчуття простору (тріада Ратцеля), які визначають склад і межі регіону, його відносини з іншими регіонами держави та за її межами, місцеві особливості - "відчуття простору" сприяє формуванню регіональної ідентифікації спільноти. Регіони, наділені властивостями ППС, мають свою внутрішньодержавну структуру, адміністративно-територіальний поділ і відповідні кордони. Складовими елементами регіональних ППС є локалітети, представлені у вигляді міських та сільських спільнот, населених пунктів. Підкреслюється, що регіональні ППС відповідають національним за своїми параметрами, функціонують за тими ж законами, що і національні, та підпорядковуються спільним для них закономірностям. Відзначається наявність загальних методологічних підходів при дослідженні просторово-політичних систем різного рангу. Модель структурного політичного аналізу надає можливість розглянути просторові політичні системи всіх територіальних рівнів у статиці та динаміці з відповідним просторово-часовим виміром, у якому розвивається політичний процес.

У третьому розділі "Територіальний вимір політики та регіональний розвиток сучасної України" розглядаються питання територіальної організації держави, умови її реформування та розвитку, проблеми співвідношення та взаємозумовленості адміністративно-територіального устрою та системи районування.

Підкреслюється, що дослідження питань територіальної організації суспільства ґрунтуються на системному підході до проблем трансформації територіальних структур, єдності процесів диференціації та інтеграції. В перехідний період проблема території, її раціонального використання набуває особливої актуальності. Форма територіальної організації суспільства зумовлена змістом процесів соціального життя, яке визначає роль території в соціальному розвитку. Проблеми політичної, економічної, адміністративної, національної та інших форм організації території залежать від сутності держави та характеру суспільних відносин. Будучи просторовою основою суверенітету держави, територіальний фактор пов'язаний з усіма аспектами її організації та діяльності, зокрема політичної влади, тому всі політичні, економічні, правові відносини складаються з урахуванням територіальної організації. Поняття територіальної організації має в основному подвійне тлумачення. З одного боку, воно означає побудовану за територіальним принципом державну організацію суспільства, з іншого - визначений порядок облаштування частин, на які поділена державна територія, створення економічних районів, виборчих округів тощо.

Дисертант відзначає, що територіальна організація передбачає не лише поділ території, а й наявність різних за своїм значенням внутрішньо упорядкованих і узгоджених територіальних одиниць із певними відносинами, які багато в чому визначають територіальну побудову всієї системи державної влади та місцевого самоврядування, забезпечують їх ефективне функціонування, координують діяльність відповідних органів щодо стійкого розвитку, територіальної цілісності держави й удосконалення взаємозв'язків між її складовими частинами - територіальними утвореннями. Територіальна організація має вирішити завдання економічної організації державної території, що являє собою сукупність економічних районів, котрі складаються об'єктивно як результат територіального розміщення виробничих сил і є елементом територіального управління в регулюванні соціально-економічної діяльності регіонів. Загалом територіальна організація української держави складається з трьох основних частин: територіальна організація держави як умова організації державної влади; територіальна організація держави як засіб устрою держави; територіальна організація як основа державного управління.

У дисертації наголошується, що в процесі реформування моделі територіальної організації української держави можна умовно виокремити два напрями: забезпечення цілісності та стійкого розвитку через удосконалення законодавства, зміцнення всіх гілок влади та становлення регіонів/суб'єктів із використанням механізмів територіальної автономії, регіональних структур влади, розподілом повноважень і відповідальності між центром і регіонами, формуванням та розвитком місцевого самоврядування. Кожен із них може реалізуватися лише в сукупності з іншим.

Аналізуючи еволюцію територіального устрою України, автор акцентує увагу на значній кількості проблем у визначенні підходів до вдосконалення територіальної організації держави, розв'язання яких уявляється невідкладними. Серед них: реформування наявної системи адміністративно-територіального устрою; критерії та принципи виділення територіальних одиниць різного рівня; розмежування предметів відання та повноважень між центром і суб'єктами в економічній, політичній, адміністративній і соціально-культурній сферах; оптимальний розподіл функцій на рівні суб'єктів/областей; відносини між суб'єктами України й іншими територіальними утвореннями; визначення оптимальних розмірів суб'єктів/областей і адміністративних одиниць; створення нових територіальних утворень тощо. Регіоналізм як форма територіальної організації держави є складною системою суспільних відносин, які формуються на основі широких прав і повноважень суб'єктів - автономій із відповідною територіальною структурою суспільства, системою місцевого самоврядування, закріплених на конституційно-законодавчому рівні, а також мають права та можливості господарсько-економічної, політичної, нормативно-законодавчої ініціативи та певні функціональні обов'язки. Це потребує вдосконалення адміністративно-територіального устрою. Загалом, на думку автора, можна виділити три головних напрями державотворчого підходу до територіальної організації: виникнення та розвиток адміністративно-територіальних утворень; вплив територіального устрою на формування органів державної влади та місцевого самоврядування; конституційні та нормативно-правові основи територіальної організації. Суть порушених проблем свідчить про наявність тісного зв'язку між політичними, законодавчо-нормативними, економічними, державознавчими та етнонаціональними проблемами.

У роботі стверджується, що сьогодні виникла проблема розробки та реалізації оптимальної моделі територіальної організації України, від змісту та форми якої багато в чому залежатиме доля економічного районування, адміністративно-територіальних одиниць і загалом політико-територіального устрою. Звідси проблема реформування територіальної організації залишається відкритою. Проте, особливого значення набуває проблема співвідношення, взаємозалежності економіки та структури адміністративно-територіальних утворень, що актуалізує проблему формування дієздатної моделі адміністративно-територіального устрою, яка забезпечувала б соціально-економічний розвиток території, ефективну діяльність державних органів, громадських організацій, участь населення в управлінні державою.

Автор зазначає, що кожна адміністративно-територіальна одиниця - це певний регіон, динамічний у своєму розвитку, тобто частина території з чіткими та юридично закріпленими адміністративними межами, властивими їй ознаками. Дослідження районування, кількісних і якісних ознак регіонів у комплексі дають змогу оцінити відповідність чинних адміністративних меж областей, районів потребам суспільного розвитку, ефективності системи органів державної влади й управління, а за потребою - проведення відповідних змін у ланках адміністративно-територіальних утворень. У методології районування первинною є не однорідність території за тією або іншою ознакою, а визнання цілісності, спільності економічного та культурного життя, взаємозв'язку характерних рис територіальних одиниць з урахуванням диференційованого підходу до них.

У дисертації доведено, що економічне районування, яке відображає економічну структуру регіону й усталені економічні відносини, зумовлює надбудовний характер адміністративного районування. Адміністративне районування має відносну самостійність у своєму розвитку, впливає на розвиток економічних і територіальних процесів у регіонах. Ці два види районування є двоєдиним процесом, взаємодоповнюють одне одного, визначають необхідність встановлення співвідношення економіко- і адміністративно-територіального районування, взаємозалежність як у межах наявних економічних районів і адміністративно-територіальних одиниць, так і з погляду перспективи розвитку. Результатом районування є розподіл держави не на адміністративні одиниці, а на певні цілісні системи, для яких характерним є наявність об'єктивної взаємозалежності їх елементів, структурних взаємозв'язків, які визначають оптимальні межі адміністративно-територіальних одиниць. Проте, просторові межі економіко-територіальних утворень до певної міри піддаються дії суб'єктивного чинника. І економічні, і адміністративні райони є віддзеркаленням певних суспільних відносин того або іншого територіального утворення, які перебувають у постійному розвитку, змінюються і є історично швидкоплинними. Характер адміністративно-територіального поділу, зумовлений сутністю держави, є її просторовою сферою, на підставі якої формується система органів державної влади й управління соціальними процесами, що розвиваються в певних територіальних межах. При цьому виробничі відносини є визначальними для виділення системних одиниць адміністративно-територіального поділу, однак надбудівні елементи мають зворотний вплив на економічний розвиток.

У дисертації наголошується на доцільності поєднання меж економічних і адміністративно-територіальних утворень, зокрема середньої ланки - областей, що мали б називатися економічними адміністративними районами, до яких слід відносити й низові райони, котрі зазвичай називають адміністративними. Однак автор вважає невиправданим механічне злиття областей відповідно до економічних районів, адже йдеться не про формальні адміністративні й економічні межі, а про органічне поєднання завдань управління й економіки як основоположних в економічному й адміністративному районуванні. Підкреслюється, що ланками в районуванні доцільно визнати такі територіальні утворення, які були б не лише економічними, але й адміністративними. Вищою, середньою та низовою ланками в системі даних територіальних утворень мають стати відповідно область, район, а також території сільських, селищних рад, сукупність яких необхідно було б об'єднати одним поняттям. Таке економічне і адміністративне районування могло б стати формою територіального поділу країни. Оптимальність території залишається одним із чинників ефективної діяльності адміністративної одиниці, яка визначається наявністю відповідних критеріїв та специфічних властивостей територій, що відрізняє їх від інших видових територіальних утворень. Автор вважає, що побудована на цих критеріях мережа видових економічних районів як система нижчого порядку в сукупності з критеріями адміністративного поділу територій створила б основу для визначення найприйнятніших, з погляду керованості, просторових меж таких економіко-адміністративних утворень, як область і район.

У четвертому розділі "Становлення системи місцевого самоврядування в умовах трансформації українського регіонального простору" проаналізовані особливості організації та інституціоналізації системи місцевого самоврядування, питання децентралізації публічної влади на регіональному рівні.

Підкреслюється, що важливою складовою розвитку української державності є концептуальне конструювання моделі та принципів інституту місцевого самоврядування, оптимізація діяльності його структурних органів. Як інститут правової держави місцеве самоврядування створює умови для децентралізації та деконцентрації багатьох функцій державної влади, для прийняття рішень безпосередньо на місцях, що активізує діяльність громадян і забезпечує їхню реальну участь у прийнятті рішень. Проте сьогодні місцеве самоврядування лише закріплене Конституцією України, загальні формулювання спричинюють неоднозначне тлумачення місцевого самоврядування, створюють подвійність щодо його здійснення, розмитість у визначенні меж і повноважень органів місцевого самоврядування, неврегульованість принципів його взаємовідносин з органами державної влади і між собою.

У дисертації наголошується, що проблема самоврядування як соціального інституту безпосередньо пов'язана з організацією життєдіяльності місцевих територіальних громад, із соціальною структурою суспільства. Процес становлення інституту місцевого самоврядування багато в чому визначається специфікою розвитку соціальних спільнот, їх політогенезом, що насамперед є результатом формування інституту приватної власності, суспільного поділу праці та появи на цій основі різних соціальних груп зі своїми інтересами та потребами. Одночасно триває інституціоналізація самоврядування, метою якої є організація життя місцевих територіальних спільнот, забезпечення організованості й системності у взаємовідносинах з керуючими елітами, підвищення ініціативи й активності населення, його зацікавленості в самостійному вирішенні місцевих справ, комплексному економічному та соціальному розвитку території муніципального утворення.

Дослідження свідчить, що еволюція інституту місцевого самоврядування обумовлена диференціацією та спеціалізацією системи управління, появою певних соціальних груп, відповідних органів із цілеспрямованою діяльністю та соціальними відносинами, які зберігалися впродовж тривалого історичного періоду і відрізнялися значною стабільністю. Сутнісні показники даного соціального інституту визначаються політичним режимом, за якого він функціонує, а також особливостями історичного, соціального, економічного, географічного, культурно-ідеологічного простору. Самоврядування розглядається як автономія територіальних громад у межах загальнодержавних законів, які означають не свободу від держави, а свободу всередині її. Інституціоналізація місцевого самоврядування передбачає формування соціальних механізмів, які на практиці мають забезпечити реалізацію інтересів місцевого населення. Однак з функціонального погляду визначальним є зміст функцій місцевого самоврядування, межі компетенцій, повноважень його органів і поділ функцій з місцевими органами державної влади й управління територіально-адміністративних одиниць.

Автор дослідження визначає, що місцеве самоврядування здатне структурувати регіональну політику, надати їй легітимності і завершеного вигляду. Регіональна політика стає помітним суспільним явищем, дедалі більше виявляються місцеві інтереси та діяльність органів місцевого самоврядування з їх реалізації. З урахуванням демократичного шляху розвитку, збереження цілісності України потребують змін за формою та суттю відносини між центром та регіонами на основі забезпечення пріоритетності регіональних інтересів. Соціальний механізм функціонує на основі владних повноважень, переданих від центру до регіонів недержавним органам місцевого самоврядування. Муніципальний підхід до організації інституту місцевого самоврядування передбачає створення його основ знизу, через ініціативу й потреби територіальних спільнот, їх самостійний розвиток. трансформацію адміністративно-територіального устрою загалом. Доведено, що процеси, пов'язані зі змінами владних повноважень, характеризуються мірою централізації, децентралізації, деконцентрації, котрі розкривають ступінь державно-організованої влади, характер взаємовідносин між органами центральної державної влади, регіональними органами державної влади і органами місцевого самоврядування, рівень адекватності інституту місцевого самоврядування самому собі. Реальне місцеве самоврядування передбачає існування розвиненої системи демократії, насамперед представницької. Органи місцевого самоврядування мають певну самостійність і організаційну відокремленість у системі управління суспільством і державою, тобто вони можуть розглядатися як структурний підрозділ державної системи управління.

Наголошується, що в становленні та розвитку місцевого самоврядування велику роль відіграють органи державної влади регіонального рівня. Взаємодія останніх з органами місцевого самоврядування значною мірою визначає ефективність здійснення регіональної політики - розв'язання соціально-економічних, політичних і гуманітарних проблем розвитку регіону. Основний механізм таких дій - це делегування державних повноважень органам місцевого самоуправління, розмежування компетенцій органів місцевого самоврядування та органів державної влади, розробка програм розвитку місцевого самоврядування з урахуванням регіональних особливостей та їх фінансово-економічного забезпечення. Певні суперечності у формуванні інституту місцевого самоврядування зосереджені у владній вертикалі та зумовлені політичними поглядами й інтересами лідерів та еліти. Механізми взаємодії між центром і регіонами функціонують недосконало, відсутній розподіл повноважень між виконавчою та законодавчою гілками влади, місцевим самоврядуванням і системою державного управління, ще зберігаються традиції жорсткого централізованого управління. Звідси виникає необхідність у досягненні суспільного консенсусу з проблем місцевого самоврядування, що передбачає і законодавчо - правове забезпечення його становлення як реального інституту.

Дисертант відзначає, що в системі формування інституту місцевого самоврядування, децентралізації публічної влади на регіональному рівні важливу роль відіграють питання організації міжбюджетних відносин, які ґрунтуються на принципі організації держави, що передбачає розподіл повноважень між центральними, регіональними та місцевими рівнями влади. До базових принципів міжбюджетних відносин можна зарахувати їх правове регулювання, субсидіарність, публічність. Передавання повноважень із державного на субрегіональний рівень здійснюється у формі перерозподілу матеріальних і фінансових ресурсів, але не супроводжується відповідним передаванням прав і відповідальності, необхідних для їх реалізації. Сьогодні в Україні немає процедури та закону, який регулював би процес передавання окремих державних повноважень, тому для формування повноцінної реальності управління, в якій реалізовуються окремі державні повноваження, необхідна їх правова, законодавча, управлінська та політична забезпеченість. Принцип субсидіарності не отримав логічного розвитку і складає серйозну проблему взаємодії трьох рівнів управління в державі та державного будівництва в цілому. На етапі регіоналізації інституційна ефективність реформи місцевого самоврядування може бути охарактеризована через результати закріплення співвідношення сил акторів, що впливають на хід реформи. Автор вважає, що моделі місцевого самоврядування будуть визначатися варіантами виборчої системи, структурою органів місцевого самоврядування, діяльністю регіональних муніципальних асоціацій, а також існуванням і повноваженнями представницьких органів влади, багатопартійної системи. Ці елементи локальних політичних процесів у своєму взаємозв'язку становлять основні принципи організації нових систем місцевого самоврядування. Звідси постає питання про становище місцевого самоврядування в політико-адміністративній системі України загалом, про можливості реалізації різноманіття в організаційно-структурному оформленні регіональних систем місцевого самоврядування, які торкалися б основ регіональних політико-адміністративних практик.

У п'ятому розділі "Етнотериторіальна специфіка процесу регіоналізації України" розглядається етнічний чинник конструювання регіонального простору, визначається вплив соціокультурної дистанції на організацію просторів регіонів.

Аналізуючи існуючі методологічні підходи, що характеризують природу етнічності та етнічних процесів, автор пов'язує історичний розвиток України з формуванням на її просторі територіальних спільнот, які мають свою індивідуальність, соціокультурну специфіку, ідентифікацію, що набула особливих соціально, психологічно і культурно значущих рис. Однак процес етнокультурного районування ускладнюється тим, що кожна регіональна культура включає кілька локальних територій з відповідними їм локальними культурами. Ступінь "спільності" та "локальності" традицій може бути різним, але їх поєднання визначає існування різних регіональних культур і культурну розмаїтість регіональних просторів. Сучасні етносоціальні процеси значною мірою детерміновані регіональними особливостями, характером і динамікою міжетнічних взаємодій, що виникають на різних рівнях і в різних сферах між представниками етнічних груп регіональних просторів та впливають на їх соціальний розвиток.

У дисертації відзначається, що формування етносу як суб'єкта соціального життя містить у собі суперечність для поліетнічної держави. Природа етносу передбачає його зв'язок із територією етногенезу. Консолідація етносу та прагнення сформувати нові, адекватні для даного соціально-економічного рівня розвитку форми самоорганізації припускають не лише контроль за способами організації життя, а й володіння, користування територією, яка усвідомлюється як історична батьківщина. Проте, сутнісною характеристикою сучасної держави є її суверенне право контролювати всю територію, незалежно від її "етнічного забарвлення". Аналіз взаємодії суб'єктів соціальних відносин здійснюється з наступних позицій - об'єктивної, як взаємоперетинання інтересів і потреб, та суб'єктивної, що стосується мети та ідеалів сторін, практично-політичної, яка виявляється в конкретних діях, спрямованих на досягнення поставлених цілей. Залежно від об'єктивних умов міжетнічна взаємодія може носити як конфліктний, так і консенсусний характер.

Дослідження свідчить, що в сучасному поліетнічному суспільстві внутрішньоетнічні процеси не можуть не відбиватися на соціальній системі в цілому, що, насамперед, проявляється у сфері політичної організації, оскільки в індустріальному суспільстві саме державні органи патронують захист і розвиток етнічної культури. Водночас динаміка етнополітичних процесів залежить від соціокультурного рівня розвитку етносів, які взаємодіють. Оскільки етнічні спільноти мають різну історію у складі територіального простору України, різний ступінь консолідації, відрізняються характером соціально-економічної діяльності, дисертант підкреслює, що й етнополітичні процеси не є ідентичними, мають різну спрямованість і різний рівень потенційної конфліктності. Одним із основних напрямів політичного процесу в Україні є реорганізація територіальних основ державності - цей аспект залежить від етнічного чинника. Залучення етносу до політичного життя країни, ступінь реалізації економічних інтересів та потреб різних соціальних груп істотно впливає на українську державність та її устрій, про що свідчить і етнорегіональне розмежування територіального простору.

Автор дисертації обґрунтовує положення про те, що етнічні спільноти, як структуроутворюючий чинник і елемент цілісності соціальних відносин, в історичному розвитку змінюються. Значної атомізації піддаються всі форми людських спільнот, що викликає зміни і розвиток у змісті процесів самоідентифікації часткових суб'єктів щодо культури, простору соціальних відносин, до яких вони належали. Розвиток нових форм соціальних спільнот, що з'являються внаслідок самоорганізації громадянського суспільства, припускає формування умов для процесу становлення індивідів як цілісних соціальних суб'єктів. Однак суспільство прагне зберегти основи самої культури як цілісного суб'єкта. Пріоритетом стає не пошук нової етнічної самоідентифікації, а реорганізація всієї цілісності соціальних відносин. При цьому етнічна самоідентифікація змістовно модифікується, щоб не суперечити цілісності системи, але вона повинна включати в себе самоідентифікацію не тільки культури в цілому, але і суб'єктів-індивідів. Автор підкреслює, що в нових історичних умовах етнічна ідентифікація може бути реалізована лише через ідентифікацію себе у взаємодії із загальнокультурним простором, в якому кожен із індивідів відтворює свої власні цінності. За таких умов процеси етнічної самоідентифікації сприятимуть зміцненню цілісності соціально-культурного простору в цілому, формуванню політики, що відповідатиме рівню соціального розвитку і загальної стабілізаційної тенденції.

У дисертації сформульовано положення, що у взаємодіях між регіонами необхідно виходити з соціокультурних основ і як теоретичне підґрунтя пропонується концепція міжетнічної (соціокультурної) дистанції, що опосередковується міжгруповими комунікаціями. Величина соціокультурної дистанції перебуває в залежності від рівня невизначеності (нерозуміння, несподіванки, недовіри) у відносинах між етнічними групами і у зворотній залежності від частоти актів взаємодії в безпосередньому зв'язку з географічним середовищем. У зв'язку з цим постає питання про оптимальну міжетнічну соціокультурну дистанцію, що сприяє сталості та низькоконфлікності міжетнічних відносин у межах політичного соціокультурного простору. Цілеспрямований вплив на етнокультурну дистанцію передбачає встановлення відносної стійкості соціального простору, тобто йдеться про соціокультурну дистанцію, що не перешкоджає етнокультурному відтворенню при збереженні низькоконфліктності міжгрупових відносин. Дисертант розглядає соціокультурну дистанцію через співвідношення станів між соціальними одиницями в соціокультурному просторі. Перехідні стани сформованих регіональних цілісностей, чим і характеризується Україна, пов'язані зі зміною відносин між соціокультурними одиницями, що змінює конфігурацію територій соціального простору та соціокультурну дистанцію між групами. Чинники, котрі детермінують соціокультурну дистанцію між етнічними групами, визначаються їхніми конкретними етнокультурними й етносоціальними характеристиками. На кожній стадії розвитку існує своя система (тип і щільність) комунікаційної мережі, що регулює соціокультурну дистанцію між складовими регіонів (етносоціальними одиницями) через процеси взаємного узгодження їх інтересів. У роботі наголошується, що встановлення оптимальної дистанції між етнічними групами передбачає пошук нових політичних форм організації соціокультурного простору, які повинні бути більш близькими моделі "ліберального націоналізму", яка поєднує в собі як цілісність сучасних політичних кордонів, так і різні форми взаємодій етнічних груп. Загалом встановлення оптимального рівня міжетнічної дистанції сприятиме стабільності, зниженню рівня конфліктності у міжетнічних відносинах соціального простору, досягненню взаєморозуміння між етнічними групами.

У висновках підводяться підсумки дисертаційного дослідження, сформульовано ряд положень, які мають теоретичне і практичне значення. Відзначається, що зростання регіоналізму є загальною закономірною тенденцією розвитку просторових структур багатьох сучасних держав. Реформаційні процеси в Україні актуалізували проблеми внутрішньодержавних відносин, зокрема взаємин центру і регіонів, потребу гармонійного партнерства як між ними, так і між самими регіонами. Напрями і форми розв'язання даних проблем значною мірою визначатимуть структуру держави, впливатимуть на досягнення політичної стабільності, зниження напруженості в суспільстві. Не випадково посилення регіоналізму викликало потребу наукового переосмислення концепцій, які стосуються комплексу чинників регіонального розвитку.

Визначені в процесі дослідження теорії, концепції, теоретичні моделі, уявлення з проблем державного будівництва, соціальних основ політики, питань структурування політичної влади, функціонування інституту місцевого самоврядування, зокрема: держава як територіальний феномен, електоральна географія локалізації політичного процесу, дифузія інновацій, відносини "центр - периферія", культурно-політична розмаїтість світу дозволяють адекватно оцінити стан регіональної проблеми в Україні.

Поняття "регіон" має історико-політичний та соціально-територіальний зміст. Як соціальне явище "регіон" являє собою історико-політичну, соціально-економічну категорію рівнозначну поняттям "національна держава", "суспільство". Розходження між регіоном як суспільною системою (регіон - держава) і регіоном як індустріальною системою є принциповим, оскільки політико-правові системи регіонального управління ґрунтуються на демократичній централізації, а економізовані системи регіонального управління вимагають в інтересах здійснення конкурентних стратегій застосування системного підходу. Як соціально-територіальна система регіон є стабільним за соціокультурними ознаками соціумом, певним чином організованим для тривалої самостійної життєдіяльності, підтримки існування, відтворення та розвитку території як цілісної підсистеми в єдиній соціальній системі країни. У даному контексті поняття регіон включає такі елементи, як адміністративно-географічні межі, наявність і функціонування територіальної спільноти, об'єднаної економічними, політичними умовами, адміністративною територією, наявність владних повноважень. Соціальні, політичні та економічні якості є параметрами конкретного регіону, що визначають характер соціальних взаємодій та основні тенденції розвитку сучасного українського суспільства.

Розуміння регіонального виміру сучасного розвитку України визначається усвідомленням полісемантичності терміну "регіоналізм". Регіоналізм, насамперед, розуміється як соціально-політичне явище, що розкриває особливості й ступінь розвитку територіальних спільнот, суспільно-економічних та політичних груп, котрі відображають сукупність певних позицій, відносин, інтересів щодо характеру, пріоритетів та перспектив соціально-політичних перетворень у межах регіонального простору, власне локальних суспільств, тієї фінансово-економічної бази, яка створює умови для формування якісно нових взаємин між центром і регіонами, впливає на їх політичну активність. У цьому сенсі рівень розвитку регіональних процесів значною мірою визначається багаторівневою суспільною інфраструктурою всередині територіальної спільноти, певними соціокультурними параметрами, котрі підтримують територіальну ідентичність. Визначено, що регіональні процеси являють собою цілий комплекс багатовекторних дій, спрямованих на досягнення компромісу, оптимізацію соціально-політичного, економічного, культурного розвитку шляхом перерозподілу відповідальності та владних повноважень згори до низу, делегування частини управлінських функцій з метою посилення їх ролі та перетворення у фінансово самодостатні суб'єкти управління, а також збереження історичних особливостей територіальних спільнот у межах національної держави. Цей процес має бути безпосередньо поєднаний з проведенням адміністративно-територіальної реформи.

Регіоналізм виступає також як концептуальна форма розв'язання проблем загальнодержавного розвитку, процесу перерозподілу законодавчої та виконавчої влади всіх рівнів. Розвиток регіоналізму відбувається в системі взаємовідносин "центр - периферія", яким властиві певні політичні, економічні, культурні зв'язки та характер взаємодій. Дедалі більшого значення набувають взаємини між різними територіальними, регіональними спільнотами, між регіональними групами інтересів, що постійно розвиваються, формуючи нову структуру відносин, яка в майбутньому визначатиме економічну, політичну, культурно-історичну взаємодію міждержавних і внутрішньодержавних співтовариств. Децентралізація (в різних її проявах) в системі політико-правового устрою і як державна ідеологія передбачає оптимізацію механізмів контролю над діями регіональних спільнот, співвідношення ступеня самостійності і чіткого підпорядкування державній вертикалі. Осмислення цілісності цих явищ, принципів організації, ієрархії складових у сукупності соціального організму дає можливість розглядати їх у межах єдиного теоретико-методологічного контексту.

Розвиток регіональних процесів, що передбачають формування децентралізованого державного утворення, де рішення приймаються і на національному, і на регіональному рівнях, визначаються дією таких чинників, як правове регулювання взаємин між центральною і регіональною владою, розподіл повноважень між владами різного рівня, регіональна бюджетно-податкова політика, наявність місцевої політичної культури, соціально-історичних чинників. Ці принципи певною мірою відповідають соціальній багатоукладності, що сприяють динамічному розвитку регіональних еліт, певних груп інтересів, які є виразниками прагнень конкретних територій та обумовлюють економічний і політичний поліцентризм.

В організації складних просторових систем процеси централізації та децентралізації взаємозалежні, завжди співіснують, спираються на баланс пріоритетів та інтересів усіх елементів системи, що є також умовою забезпечення їх сталого розвитку. Регіоналізація супроводжується тенденціями політичної суб'єктивізації, коли регіони намагаються стати учасниками політичного процесу, одержують від держави дедалі більше прав на автономію більш високого рівня при збереженні державної єдності. Варіативність моделей регіоналізації припускає різний рівень автономізацій регіонів з урахуванням територіальних особливостей, що зумовлює існування територіально-політичної асиметрії у відносинах "центр - регіон", а відтак і багаторівневе регіональне структурування держави.

Індикатором рівня демократичності країни є поєднання регіоналізму з місцевим самоврядуванням. Регіоналізація сприяє появі нових видів суб'єктів влади у формі регіональної та муніципальної влади, структур самоврядування, котрі водночас є основною складовою функціонування законодавчої системи, забезпечують її легітимність і результативність. Рівень і характер централізації або регіоналізації державної влади, взаємостосунки між центральною та державною владою визначаються співвідношенням управління територіями, що здійснюється центром, і регіональним самоврядуванням.

Унаслідок неоднорідності регіонів як просторово-політичних систем (ППС) властивості і закономірності їх розвитку встановлюються застосуванням методології політико-територіального аналізу, який здійснюється наступними напрямами - аналіз формальної ППС (її розподіл на складові частини) або синтез неформальної ППС (визначення кордонів систем, елементів, які складають неформальні ППС); дослідження динаміки ППС, зокрема, процесів фрагментації та інтеграції, зміни її складу і кордонів; виокремлення просторової ієрархії ППС, у тому числі виявлення центру, напівпериферії, периферії; аналіз основних типів ієрархізації ППС - силового, управлінського, інноваційного, транзитного; визначення характеру та ступеня залежності політичної ієрархії елементів ППС від ієрархії економічного простору; виявлення закономірностей стадій та циклів еволюції ППС, їх загальних властивостей.

Властивості регіональної системи як сукупності елементів, частин і структурних взаємозв'язків, що мають територіальний характер, проявляються лише в межах відповідної території, замикаються в цих межах, виступають як цілісність щодо інших систем та передбачають наявність певної територіальної організації, яка постає організаційною, політико-правовою основою, що забезпечує функціонування системи державного управління та місцевого самоврядування, координує управління державними та суспільними справами, економічний розвиток, задовольняє соціально-політичні, духовні потреби та інтереси населення. Складний динамічний комплекс взаємостосунків і взаємозв'язків територіальної організації, охоплених ними усіх сторін та сфер політичного та соціально-економічного розвитку, які не можуть здійснюватися поза простором і мають диференційований характер у системі суспільного розвитку, передбачає внутрішню упорядкованість диференційованих і відносно автономних частин, елементів цілого, історично обумовлених віддзеркаленням суперечливого процесу розвитку.

Розвиток територіальної організації має дискретний характер, що породжує суперечності між необхідністю формування територіального місцевого самоврядування та встановлених адміністративно-територіальних кордонів. Наявність цього протиріччя потребує зміни принципів, механізмів формування територіальної організації з урахуванням потреб і умов економічного розвитку, а також чинників, що визначають шляхи та форми становлення суспільного устрою - рівноправність суб'єктів/регіонів держави, перехід до більш досконалих форм ринкової економіки шляхом проведення реформ і демократизації суспільних відносин. Основним механізмом досягнення цієї мети є державна політика територіального розвитку, котра, з одного боку, спрямована на відносне вирівнювання територіальних відмінностей, а з іншого - на створення умов для задоволення територіально диференційованих можливостей і потреб, розроблення моделі територіального розвитку, що передбачає децентралізацію управління, територіальне самоврядування.

Обов'язковою умовою життєдіяльності держави є відповідність її територіального устрою об'єктивно сформованим територіальним спільнотам. Територіальний устрій виступає як соціально-територіальна система суспільства, що містить у собі всю сукупність сталих правосуб'єктних територіальних спільнот і стосунків між ними. Характер соціально-територіальних відносин визначається додержанням рівності прав і можливостей територіальних спільнот, розподілом меж компетенцій і повноважень. Раціональний адміністративно-територіальний поділ залежить як від знаходження оптимального співвідношення централізації та децентралізації в механізмі державного управління, посилення ролі та повноважень місцевого самоврядування, так і від системи районування.

Умови і потреби соціально-економічного розвитку країни зумовлюють пошук нових форм адміністративно-територіальної структури, що спираються на економічно сильні та відносно рівні за своїм потенціалом суб'єкти територіальної організації з відповідною ієрархією органів публічної влади, які забезпечують їх функціонування. Для України прийнятною моделлю територіально-державного будівництва може бути територіально-автономний устрій держави, де суб'єктами виступають утворення територіального типу. За умов визначення системи правових заходів це дозволило б досягти згоди інтересів між центром і регіонами, між самими регіонами. Реформи, спрямовані на перерозподіл повноважень, компетенцій між центром і регіонами, між органами державної влади та місцевого самоврядування, гнучкість форм забезпечення інтересів етнічних груп, їх розселення забезпечили б зниження напруженості, розв'язання вже виявлених суперечностей між центром і суб'єктами.

Вирішення соціально-територіальних проблем сучасної України значною мірою залежить від створення ефективного територіального самоврядування як складової системи організації влади й управління. Це передбачає поділ влади по вертикалі, розподіл повноважень владних органів на всіх рівнях, коли місцеве самоврядування виступає як частина демократичної самоорганізації суспільства, як елемент загальної структури влади й управління. Проблема інституціоналізації місцевого самоврядування має розглядатися в комплексі взаємостосунків із виконавчою владою в центрі і на місцях, встановлення якісно інших за суттю взаємин центральних органів державної влади, органів державної влади регіонального (обласного) рівня і органів місцевого самоврядування. На даний момент виконавча вертикаль вибудувана на основі чіткої ієрархії, а законодавча постійно перебуває у стані свого формування та змін, що дає можливість виконавчій владі диктувати свої умови формування місцевого самоврядування. Пропонується загальна модель місцевого самоврядування, що передбачає поступовий перехід від централізованої до децентралізованої системи управління шляхом самостійного розв'язання територіальними громадами питань місцевого значення, делегування державних повноважень, ресурсів на субрегіональному рівні органам місцевого самоврядування, яке повинне отримати належне правове оформлення.

Регіональна специфіка суспільства, зумовлена розвитком етнокультурних процесів, характеризується різноманітністю етносоціальної структури сучасної України, значною інтенсивністю етнополітичних процесів, які в регіональних спільнотах при загальних тенденціях відбуваються по-різному. Водночас розмаїтість етносоціальних процесів і етнополітичних ситуацій в регіонах дає змогу виявити подібність і відмінність, які зумовлені особливостями їх історичного розвитку та сучасними міжетнічними стосунками, а також економічними, соціокультурними, демографічними умовами, традиціями етнічних спільнот та залежать від соціокультурного розвитку етносів, які взаємодіють. На структурування регіонального простору впливають політичні, економічні, етнолінгвістичні, комунікативно-мережні, традиційно-культурні чинники. Важливе значення відіграє політичний параметр, що сприяє встановленню рольового балансу інших параметрів, формуванню в регіонах нового соціокультурного простору через оптимізацію міжетнічної соціокультурної дистанції. Це припускає розвиток інтеграційних процесів на новій підставі, яка відповідала б регіональній специфіці, а також розробку нових критеріїв, норм, що регулюють внутрішньополітичні відносини та функції основних соціальних інститутів з урахуванням неоднорідності соціального середовища - культурно-історичної, етнічної, економічної, політичної.

У сфері політичної діяльності при формуванні автономних регіональних етносоціальних одиниць раціональний підхід набуває першорядного значення. Суспільство, що одержало державну незалежність, є складним, багатовимірним, динамічним соціокультурним утворенням, яке складається з по-різному орієнтованих груп інтересів, кожна з яких має своє місце в соціальному просторі та переслідує власні цілі. У такі періоди загострюються проблеми особистісного та міжгрупового рівня, що пов'язані з питаннями соціальної ідентифікації, самовизначенням членів суспільства, тобто в територіальних утвореннях можуть існувати різноспрямовані соціокультурні тенденції. На соцієтальному рівні виникає питання про необхідність конституціоналізації нового стану суспільства і його спільнот, про визначення напрямів їх подальшого розвитку, про формування нових атрибутів національної ідентифікації. На інституційному рівні одним із найважливіших засобів розв'язання проблемних ситуацій є державна, локальна політика зі спеціальним соціокультурним блоком. У нормативному сенсі вона є моделюванням певного соціального простору і кордонів, у межах яких соціокультурна дистанція між його складовими може змінюватися, але при цьому повинна зберігати форму, зручну для розвитку його одиниць.

На стосунки між соціально-політичними одиницями впливає соціокультурний простір з оптимальною дистанцією між їх складовими елементами. Соціально-політична і етнокультурна дистанції можуть змінюватися, руйнуючи сталість і цілісність соціального простору. Для встановлення взаємостосунків на між- і внутрішньорегіональному рівнях з метою організації життєдіяльності соціокультурного простору необхідні передумови, прагнення учасників всіх сторін до взаємодії. Регіональні політичні суб'єкти повинні розробити стратегію взаємодії з урахуванням відмінності їх інтересів, існуючої між ними соціальної напруги. Така стратегія будуватиметься на основі тих складових, які об'єднують суб'єкти і які можуть бути базою для модернізаційних процесів розвитку суспільства. Механізмом врегулювання відносин є оптимізація соціокультурної дистанції між територіальними утвореннями. Проте близька дистанція між соціально-політичними одиницями становить для більш слабкої одиниці небезпеку її поглинання більш сильною, що може викликати конфлікт. Велика дистанція може призвести до протиставлення одиниць одна одній стосовно позиції регіонального лідерства, що також може викликати конфлікт. Сама оцінка дистанції носить комплексний характер і не вимірюється тільки одним параметром. Відносини і соціокультурна дистанція, які встановлені між регіональними одиницями, не залишаються незмінними, здатні переходити з однієї форми в іншу. Механізмом такої зміни стає цілеспрямоване виокремлення або подібностей, або відмінностей за кожним параметром, який визначає соціокультурну дистанцію, - антропологічним, лінгвістичним, економічним, політичним, територіальним, історичним, культурним, конфесійним. Такий підхід може здійснюватися цілеспрямовано або спонтанно, залежно від інтересів сторін. Цілеспрямоване використання базових парадигм соціальної взаємодії може забезпечити позитивне розв'язання соціально значущих проблем, воно повинне бути контрольованим, послідовним, враховувати ступінь готовності сторін до взаємодії і не залежати від спонтанних бажань учасників.

Формування в Україні децентралізованої держави, моделювання територіально-державного устрою з урахуванням природи регіональних спільнот потребує узгодження трансформаційних процесів на регіональному рівні з системною модернізацією всього суспільства. Це зумовлює переоцінку поглядів у розумінні суті регіоналізму в політичній суб'єктивізації регіонів, існуванні міжгрупової взаємодії, що формується за регіональними характеристиками. У межах поставленої теми виникає необхідність продовжувати й поглиблювати прикладні дослідження за наступними напрямами: розробка стратегії розвитку української державності та пошук моделі державного устрою відповідно до її територіальної мозаїчності; удосконалення системи районування території України; аналіз регіональних політичних культур і регіональних еліт, соціокультурних взаємодій та відносин, що складаються на рівні "центр - регіони", "регіон - регіон", "регіон - периферія" і шляхів їх модернізації; політико-територіальний аналіз специфіки розвитку локальних політичних просторів та політичних процесів на рівні відповідних місцевих територіальних спільнот. Зазначені проблеми в конструюванні міжрегіональних відносин потребують пошуку адекватної методології їх вивчення, освоєння соціокультурних інновацій як умови якісних структурних змін у суспільстві.