Основи політології

- політичне лідерство - це корпоративне лідерство. Політичний лідер “грає” свою роль не сам. У цьому випадку цілком доречним є крилатий вислів про те, що “короля грає свита”. На політичне лідерство працює іноді величезний штат помічників, радників, консультантів, іміджмейкерів, які спільними зусиллями формують образ лідера, допомагають йому вирішувати проблеми. Цей образ, як його сприймають підлеглі, може суттєво відрізнятись від справжнього, але в політичному житті це є досить поширеним явищем. Тим більше, сьогодні, коли існує стільки технічних та інформаційних можливостей. І в минулі часи те, що М.Вебер називав харизмою, не завжди мало під собою реальну основу, головною була готовність бачити це і вірити в надзвичайні риси і здібності лідера.

Виходячи з цього, спробуйте проаналізувати, як конкретний політичний лідер, наприклад, президент України, реалізує в своїй діяльності зазначені особливості, наскільки його діяльність відповідає очікуванням людей.

Питання про основні теорії та типи політичного лідерства досить детально розкриваються у більшості підручників і складності для студентів, як правило, не становитьає. Проте варто звернути особливу увагу на питання про функції політичного лідерства в суспільстві:

- формування в суспільстві спільних цілей і цінностей та об'єднання навколо них громадян;

- формулювання та ухвалення політичних рішень;

- забезпечення зв'язку влади та мас в процесі здійснення влади;

- мобілізація мас на виконання поставлених завдань;

- формування в масах оптимізму та ентузіазму, готовності і бажання виконувати поставлені завдання;

- соціальний патронаж, захист та підтримка мас.

Для закріплення матеріалу спробуйте охарактеризувати конкретного політичного лідера (це може бути будь-яка історична постать, яка є цікавою для Вас - Б. Хмельницький, Б. Єльцин, Ю. Тимошенко чи хтось інший). Намагайтесь відповісти на такі запитання:

1 Чому названий діяч є політичним лідером?

2 До якого типу лідерства можна його віднести?

3 Чому саме в цей час ця людина проявила себе як політичний лідер?

Хотілося б застерегти від найбільш характерних помилок, які роблять студенти в процесі такого аналізу, вибираючи простий і хибний варіант - описуючи життєвий шлях тієї чи іншої видатної особи, роблячи в кінці висновок про те, що якщо ця людина стала, наприклад, президентом, то вона є політичним лідером. Намагайтесь проаналізувати як конкретні якості лідера, так і вплив обставин на формування лідерських рис та особливості їх прояву в конкретних історичних умовах.

Розділ 5. Національні відносини і політика

Основні поняття: етнос, нація, форми національно-державного устрою, федерація, унітарна держава, імперія, конфедерація, націоналізм, фашизм, геноцид, апартеїд.

Розділ „Національні відносини і політика” посідає специфічне місце в курсі політології, оскільки аналізує досить складні процеси формування і розвитку етнічних спільнот у їх зв'язку з політичними процесами. Тому робота над темою передбачає звернення не тільки до матеріалу попередніх тем, що стосується суб'єктів політики, сутності владних відносин, але й тієї частини матеріалу з історії, яка стосується питань становлення етнічних спільнот. Студенти повинні також чітко орієнтуватися в термінах, які застосовує політична наука для означення окремих етнічних спільнот, підкреслюючи особливість кожної з них. Тому перш за все пропонується звернутися до словників та конспекту лекцій чи базового підручника.

Так, енциклопедичний словник з політології визначає націю як тип етносу, соціально-економічну та духовну спільність людей з певною психологією та самосвідомістю, що виникає історично. В свою чергу, етнос - це велика група людей, які проживають на спільній території, мають спільні вірування, говорять однією мовою.

Зверніть увагу, що в літературі з цього питання можна чітко простежити три основні підходи до визначення нації:

- територіальний: нація розглядається як політична спільнота громадян, які проживають на одній території і об'єднані на засадах територіального патріотизму;

- етнічний: нація розглядається як етнополітична спільнота з акцентами на мовну, культурну, історичну єдність, з виділенням пріоритетних прав для корінного етносу порівняно з іншими етнічними групами;

- етнотериторіальний: нація розглядається як етнополітична спільнота, що формується як за територіально- громадянським, так і за етнічним принципами.

Цікавими і своєрідними є твердження відомого російського вченого Л. Гумільова, який зазначав, що національна спільнота - це “колектив людей, що склався природно на основі оригінального стереотипу поведінки, котрий існує як система, що протиставляє себе подібним іншим системам, виходячи із почуття компліментарності”. Компліментарність у розумінні Л. Гумільова - це відчуття взаємної симпатії і спільності людей, яких об'єднує спільна історична доля.

Зазначимо, що більшість авторів визначають націю як “політизовану етнічність” або як “одержавлений етнос”, вказуючи, таким чином, на те, що це є політична спільнота, в основі якої лежить етнос, а також на важливість політичного, державного чинника у становленні нації. Тому цілком прийнятним буде зупинитись на визначенні нації як політично, державно організованого етносу, оскільки такий варіант підкреслює роль держави у її становленні. Адже держава виконує не тільки об'єднуючу і організуючу роль, але й створює чіткі рамки такого етнічного об'єднання, забезпечує його життєдіяльність, захищає, оберігає від асиміляції, сприяє розвитку етносу і перетворенню його в державу як організовану спільноту.

Зверніть увагу на основні і визначальні ознаки нації. Нація - це етнічна група, яка має: 1) власну державу, або - на сучасному етапі - розвинуту державну автономію; 2) єдину для всієї країни економічну систему (як правило, ринкову; 3) літературну мову, яка попри наявність місцевих діалектів - всіма вважається за взірець; 4) спільну культуру, тобто усталені віками традиції мислення та поведінки, що становлять особливий колорит кожної нації, відтворюючись несвідомо і будь-яким її представником, незалежно від його віку, статусу чи особистих уподобань.

Зазначимо також, що становлення нації як етнополітичної спільноти і процес творення національної державності завжди пов'язаний з реалізацією суверенітету. Суверенітет - це верховенство і незалежність державної влади, що проявляється у винятковому праві власності на свою територію, її багатства і ресурси, у праві самостійно отримувати й розподіляти прибутки, формувати бюджет, вступати у різного роду відносини з іншими суверенними державами. Рівень суверенітету, таким чином, означає і можливості для розвитку кожної нації в рамках багатонаціональної держави, і є показником становлення даної нації як політичної спільності.

Наступним етапом у роботі над темою буде питання про форми національно-державного устрою та види національної політики. Адже кожна держава у своєму устрої враховує особливості етнічної структури населення і здійснює відповідну національну політику. Залежно від того, які і скільки націй проживають у даній державі, які існують соціально-економічні чинники та історичні традиції, формується і певний національно-державний устрій. Розрізняють декілька форм національно-державного устрою.

Форма національно - державного устрою - це національна й адміністративно-територіальна будова держави, характер взаємин між її складовими частинами, між центральними та місцевими органами державної влади. Залежно від того, з яких частин складається держава, який статус цих частин, як будуються відносини між центральними та місцевими державними органами, як гарантовані і захищені інтереси кожної нації в межах даної держави, виділяють три основні форми національно-державного устрою.

Унітарна держава не має у своєму складі окремих державних утворень, наділених певною самостійністю. На території унітарної держави діє одна конституція, здійснюється централізація всього державного апарату, проводиться обов'язкова для всіх адміністративно-територіальних одиниць загальна податкова і кредитна політика. Усі зовнішні міждержавні відносини здійснюються центральними органами, що офіційно представляють країну на міжнародній арені.

Федерація - це добровільне об'єднання кількох самостійних державних утворень в одну союзну державу. Кожен суб'єкт федерації має свій власний адміністративно-територіальний поділ, свої вищі органи державної влади (поряд з федеральними), свою конституцію та поточне законодавство (узгоджені з загальнодержавними), а інколи може мати власні військові формування та громадянство. Федеративна держава має єдиний центр, єдину територію, грошову одиницю і на міжнародній арені виступає як єдиний суб'єкт міжнародного права.

Як певну проміжну форму державного устрою між федерацією та унітарною державою можна розглядати імперію. Імперія - це складне державне утворення для якого є характерними насильницький шлях формування та тенденція до централізації. Така держава може мати формальні ознаки федерації, однак не гарантує суверенності окремим утворенням, що входять до її складу, натомість проводить політику уніфікації, посилюючи централізацію влади, впроваджуючи єдину мову і насаджуючи єдині ідеологічні принципи.

Конфедерація - це складне державне утворення, складовими якого виступають окремі незалежні держави. Це винятково добровільне об'єднання. Жодна з держав не втрачає свого суверенітету, вступаючи до конфедерації, а метою такого вступу є вирішення спільних економічних, політичних чи інших проблем. У конфедерації створюються спеціальні об'єднані органи для координації дій, які не мають владних повноважень, узгоджується законодавство (ніякі рішення союзної влади не мають сили на території держави, що входить до складу конфедерації, без їх згоди), проводиться спільна політика щодо інших держав чи об'єднань.

Варто зазначити, що якою б за формою не була держава - унітарною, федерацією чи конфедерацією, вона змушена вирішувати повсякденні проблеми, які стосуються співжиття різних національних спільнот, оскільки країн з мононаціональним населенням на сьогодні практично не існує. Тому важливим напрямом діяльності будь-якої держави виступає національна політика. Національну політику можна визначити як цілеспрямовану діяльність із врегулювання відносин між етнічними спільностями з метою їх гармонізації та забезпечення необхідних умов для розвитку цих спільностей. Національна політика реалізується в діяльності як держави, так і політичних партій, громадських організацій. Завданням національної політики є розроблення ефективних та доцільних шляхів і методів реалізації специфічних інтересів національних спільностей та вирішення міжнаціональних конфліктів.

При цьому держави інколи можуть проводити національну політику, яка спрямована винятково на захист інтересів однієї спільності за рахунок інших. Тому можна виділити кілька різновидів національної політики: націоналізм, шовінізм, фашизм, расизм, геноцид, апартеїд, демократизм. Національна політика кожної держави тісно пов'язана з економічною, соціальною, демографічною, культурною політикою, з історичними традиціями та сучасними проблемами країни.

Для засвоєння цієї частини матеріалу доцільно знову ж таки звернутись до спеціальних словників та енциклопедій, де ви знайдете визначення кожного із зазначених видів національної політики. Згадайте відомі вам з історії факти, які ілюстрували б кожен конкретний вид. Проаналізуйте також основні етапи багатовікової української історії з точки зору того, які засоби використовувала державна влада на кожному етапі для захисту інтересів тієї чи іншої національної спільноти, якими були і могли бути результати такої національної політики. Проаналізуйте з цієї точки зору відомі вам факти, що стосувалися дискримінації української мови, голодомору тощо. Доцільно також продумати, наскільки важливими є для сучасної України становлення національної свідомості і розвиток власної національної ідеології, особливо з точки зору поглиблення інтеграційних процесів та процесів глобалізації.

Варто пам'ятати, що будь-яка держава припускається тяжкої помилки, пропагуючи відсутність національної ідеї, свого власного ідеалу, але ще тяжчі наслідки має пропаганда і реалізація власної виключності і спроби реалізації інтересів однієї нації за рахунок інших. Цивілізована національна політика передбачає гармонійне поєднання у політиці держави інтересів різних національних спільнот при забезпеченні права на самовизначення для кожної нації.

Розділ 6. Політична модернізація та міжнародні відносини

Політична модернізація та її завдання. Органічна та неорганічна модернізація. Роль еліти в поцесі модернізації. Глобалізація.

Зовнішня політика як складова частина загальнополітичної діяльності. Рівні зовнішньополітичної діяльності держави: регіональний, міждержавний, глобальний. Геополітика. Чинники, що визначають авторитет і можливості країни в геополітичній сфері. Основні форми міждержавних відносин: стратегічне партнерство, співробітництво, суперництво, конфлікт. Конфліктні ситуації в міждержавних відносинах і шляхи вирішення конфліктів. Принципи міжнародної політики.

Основні поняття: політична модернізація, глобалізація, геополітика, міжнародна політика, стратегічне партнерство, співробітництво, суперництво, конфлікт, принципи міжнародної політики.

Політична модернізація - це цілеспрямована трансформація політичної, економічної та інших підсистем суспільства, необхідна для вирішення внутрішніх та зовнішніх проблем даної країни. Цілеспрямовність модернізації означає, що країна реформується за конкретним або узагальненим зразком інших країн, які вважаються передовими в даній сфері. Досить часто в літературі процес модернізації розглядають як перехід від традиційного суспільства до сучасного. Світовий досвід показує, що модернізація має обов'язково враховувати здатність і готовність суспільства до відповідних соціально-економічних, політичних та культурних перетворень.

Перший досвід модернізації в історії людства мав місце в Росії за часів правління Петра І, який, взявши за взірець Голландію, намагався прищепити західний спосіб життя у своїй країні. На сьогодні практично всі країни робили більш чи менш вдалі спроби модернізації. Наприклад, США у 60-ті роки минулого сторіччя намагались модернізувати свою вищу школу за прикладом більш успішної на той час радянської. Сьогодні відбуваються зворотні процеси у цій сфері.

Загалом модернізація суспільства відображає більш загальну тенденцію глобалізації, тобто уніфікації способу виробництва та способу життя і посилення взаємозв'язків та взаємозалежностей усіх країн світу. Зокрема, і Україна, якщо вона хоче взаємодіяти економічно, політично та науково з країнами Заходу, має відповідати стандартам якості та правилам, встановленим у цих країнах.

Модернізація може відбуватися за двома сценаріями. Перший вид модернізації - органічний - відбувається з ініціативи народу і очолює її гуманітарна еліта (яка використовує перш за все засоби переконання). Тожді як при неорганічній модернізації з ініціативою реформ виступають саме «верхи» і очолює цей процес технократична еліта (яка використовує здебільшого авторитарні, примусові методи). Як правило, що перший вид модернізації дає ефект швидший і значніший. На жаль, в Україні відбувається сьогодні неорганічна модернізація, невдачі якої виявляють брак політичної майстерності у правлячої еліти. Можна сказати, що сьогодні модернізація в Україні лише імітується, тоді як перед країною і справді стоїть завдання взаємодіяти «на рівних» із економічно та політично розвинутими країнами, а отже - й не попасти в залежність від них та не поставити під сумнів саму незалежність держави. Це означає, що зовнішня політика в сучасних умовах набуває набагато більшої ваги, аніж раніше, і жодна країна світу не може дозволити собі ігнорувати позицію інших країн, домагаючись реалізації своїх інтересів.

Міжнародна політика як важлива сфера політичного життя суспільства - це політична діяльність суб'єктів міжнародного права в економічній, політичній, дипломатичній, військовій, культурній сферах, спрямована на реалізацію власних інтересів. Для означення особливостей сучасного етапу розвитку міжнародної політики використовують термін «геополітика».

У сучасному розумінні геополітика - це наука, що вивчає міжнародні структури та механізми їх взаємодії, закономірності та тенденції світового розвитку, можливості і практику їх використання в конкретній політиці національних держав для забезпечення реалізації їх національних та геостратегічних інтересів. У такому розумінні термін “геополітика” і застосовується для означення міжнародних відносин.

Геополітика передбачає врахування особливостей географічного розміщення країни, можливостей, що звідси випливають, для вирішення країною своїх внутрішніх та зовнішніх проблем.

До чинників, що впливають на авторитет і можливості країн у геополітичній сфері, можна віднести:

геополітичне становище, що враховує територіальний простір (розміщення, компактність, рельєф, клімат) країни;

природні ресурси, технічний і екологічний рівні їх використання;

рівень економічного розвитку, військової могутності;

наявність і рівень розвитку комунікацій (транспортних та інформаційних зв'язків);

населення, його кількість, структуру, освітній та професійний рівні;

соціально-культурний рівень, національні особливості, імідж країни у світовому співтоваристві;

політичний режим, можливості його трансформації;

рівень розвитку дипломатії.

Оскільки, як бачимо, таких факторів багато, їх співвідношення у кожній конкретній ситуації, у кожному регіоні є різним, то і сила кожної країни, можливості її впливу є величиною змінною. А це диктує і необхідність внесення постійних коректив у міжнародну політику і врахування особливостей кожної конкретної країни.

Суб'єктами міжнародних (геополітичних) інтересів виступають окремі держави, їх союзи, коаліції, блоки, а також наддержавні утворення (ООН та її інститути) і недержавні організації - транснаціональні корпорації, релігійні об'єднання, партії, громадські об'єднання.

Міжнародні відносини бувають: політичними, економічними, дипломатичними, ідеологічними, культурними. Проявлятись міжнародні відносини можуть у різних формах: співробітництва, стратегічного партнерства, суперництва, конфлікту.

Співробітництво передбачає регулярну координацію учасниками міжнародного процесу власних дій на основі взаєморозуміння і взаємодовіри для створення сприятливих умов для розвитку кожної держави і реалізації як інтересів окремих держав, так і досягнення спільних цілей. Відносини співробітництва встановлюються, як правило, між приблизно рівними за силою, впливом та потенціалом партнерами і спираються на усвідомлення спільності основних інтересів і кінцевих цілей.

Стратегічне партнерство передбачає відносини між двома країнами (або країною і блоком країн, як, наприклад, Україна і НАТО), одна з яких є більш могутньою і впливовою, але не може в повній мірі вирішити певні проблеми без участі, допомоги і підтримки іншої сторони.

Суперництво в міжнародних відносинах ґрунтується на повазі основних принципів співіснування держав і передбачає реалізацію ними власних інтересів. Це насамперед ситуації, коли при існуванні цілої низки протиріч між державами чи іншими суб'єктами міжнародних відносин існують і не менш важливі і масштабні спільні інтереси, реалізація яких потребує і спільних зусиль. Суперництво може в певних умовах переростати як у співробітництво, так і у конфлікт.

Конфлікт являє собою таку форму міжнародний відносин, коли одна чи обидві сторони недостатньо співпрацюють або ж намагаються завдати шкоди іншій стороні. Найчастіше конфлікт визначають як стан відкритого або прихованого протиборства об'єктивно протилежних інтересів. У сфері міжнародної політики конфлікти є досить поширеною формою взаємовідносин, і головна проблема полягає у тому, щоб не допускати руйнівних, воєнних шляхів їх прояву та розв'язання, які зажди ведуть до значних жертв. Варто зазначити, що геополітичні відносини ґрунтуються найчастіше на принципах сили і права. Принцип сили означає, що держава або група держав здатні нав'язати іншим (і демонструють це різними засобами) свої інтереси, використовуючи перевагу у військовій силі, техніці, економічній могутності, дипломатиці тощо. Такою переважно була геополітика часів “холодної війни”. Принцип права - це опора на існуючі і загальновизнані міжнародно-правові документи, які фіксують існуючий стан і суверенну рівність держав, права кожної у цій сфері, виключаючи дискримінацію. Повага цього принципу передбачає певну солідарність країн, застосування різного роду санкцій до тих, хто його порушує. Саме на цих прідвалинах грунтуються принципи міжнародної політики - норми, що визначають цивілізований характер політичних відносин між державами на міжнародній арені. Ці принципи зафіксовані в статуті ООН, документах Хельсінської наради, Паризької хартії для нової Європи. До них відносять:

суверенну рівність держав, повагу до державного суверенітету;

незастосування сили чи загрози сили у міждержавних відносинах;

невтручання у внутрішні справи країни;

непорушність кордонів та територіальної цілісності держав;

мирне врегулювання проблем у міждержавних відносинах, відмову від війни як засобу вирішення конфліктів;

поважання прав і свобод людини;

право націй на самовизначення;

сумлінне виконання міжнародних зобов'язань.

Варто зазначити, що політика держави на міжнародній арені завжди співвідноситься з її внутрішньою політикою і визначається цілою низкою чинників (економічних, географічних, соціальних тощо) і може проявлятися у різноманітних формах. І кожен період у розвитку людства демонструє характерні особливості і форми реалізації такої політики. У процесі самостійної роботи над темою доцільно звернути увагу на ті чинники, які зумовлюють особливості сучасного етапу міжнародних відносин. Зверніть увагу на те, що держави та інші суб'єкти використовують нові форми впливу на політичних суперників - від використання міждержавних об'єднань до тероризму та «енергетичного» тиску.

Размещено на Allbest.ru