Поляки в етнополітичних процесах на землях України у ХХ столітті

Підрозділ 3.3. „Польсько-українська конфронтація в часи ЗУНР та її злуки з УНР” містить аналіз мотивів і причин польсько-української конфронтації 1918-1919 рр., яка залишила глибокий слід у пам'яті обох народів. Вона була зумовлена процесом національного самовизначення і творення самостійних держав, але в її епіцентрі опинився конфлікт навколо державної належності території Східної Галичини і Західної Волині. Поляки і українці, відновивши свої держави, не зуміли порозумітися щодо територіальних претензій, вдалися до силового їх розв'язання, що й призвело до великих втрат з обох боків. Утворення ЗУНР, об'єднання її з УНР на основі Акту Злуки були негативно сприйняті польськими керівними колами і більшістю місцевих поляків, які не могли пересилити історичні стереотипи на кшталт „українського замаху” на польські землі, „польськості Львова”, „одвічності східних кресів” Польщі та ін. Як засвідчив історичний досвід, воєнна перемога Польщі не мала перспективи, вона ще більше віддалила польське суспільство від розуміння прав і прагнень українського народу до самовизначення і створення національної держави, посилила шовіністичні настрої в середовищі поляків і викликала адекватний протест українців. Дослідники сходяться на тому, що головною причиною польсько-українського конфлікту 1918-1919 рр., жертвами якого стали близько 25 тис. поляків і українців, була відсутність доброї волі сторін та їх згоди на встановлення справедливих кордонів та налагодження рівноправних взаємин.

У підрозділі 3.4. „Польсько-українське порозуміння” наголошується, що перед реальною загрозою агресії з боку більшовиків, прагнень А. Денікіна відновити „Велику і неподільну Росію” політичні провідники Польщі й України дійшли усвідомлення необхідності спільних дій для захисту національних держав, укладення міждержавного договору і підписання у квітні 1920 р. військової конвенції. Наведені факти свідчать, що переважна більшість поляків Наддніпрянщини активно підтримували створення спільного антибільшовицького фронту, а звільнення Києва і повернення уряду УНР оцінювали як важливу умову польсько-української дружби. Однак ці потуги не були належно підтримані українськими повстанцями, деякими політичними силами Польщі та не знайшли розуміння з боку західних країн, що й призвело до відступу об'єднаних сил, укладання Ризького договору, а відтак до падіння УНР. Події 1917-1920 рр. засвідчили пріоритетне значення національно-етнічного чинника в державотворчих процесах України і Польщі, доцільність встановлення рівноправних і взаємовигідних міждержавних відносин, захисту інтересів і потреб національних меншин.

Четвертий розділ „Поляки на українських землях у міжвоєнний період” складається з п'яти підрозділів, присвячених суперечливим та драматичним процесам етнополітичного розвитку поляків в УСРР та в Західній Україні в період 1919-1939 рр.

У підрозділі 4.1. „Політика радянської влади щодо поляків” показано становлення нової етнополітичної ситуації в умовах утвердження більшовицького режиму та утворення УСРР. Особливо драматичною виявилася доля поляків після її включення до Союзу РСР. Утворені спеціальні органи, зокрема Польське бюро ЦК КП(б)У, польський відділ Центральної комісії у справах національних меншин при ВУЦВК, польське бюро Ради нацменшостей Наркомату освіти, їхні структури на місцях намагалися залучити польське населення до соціалістичних перетворень, діяльності комнезамів, кооперативного руху, сприяли створенню умов для часткового задоволення культурно-національних і соціальних потреб.

Конституція УСРР 1929 р., задекларувавши рівноправність громадян незалежно від національного походження, узаконила право вищих органів влади створювати окремі адміністративно-територіальні національні одиниці для забезпечення інтересів національних меншин, але, як показало життя, це був лише один з тактичних маневрів, спрямованих на їхню радянізацію. Проаналізовані документи партійних і державних органів, матеріали статистично-демографічного характеру дали змогу стверджувати, що виділення польських сільрад, кількість яких зросла з 15 в 1925 р. до 170 в 1934 р., як і польського Мархлевського району, не були продиктовані потребами самих поляків, а носили штучний, волюнтаристський характер і мали політико-ідеологічні та пропагандистські цілі. На їх прикладі радянські власті намагалися демонструвати „справедливе” вирішення національного питання в СРСР, його переваги порівняно з західними державами, особливо з Польщею. Коли плани радянізації провалилися, що переконливо засвідчив опір поляків колективізації, політика „коренізації” була оголошена вичерпаною, а створення національних шкіл, адміністративних одиниць помилковим.

Підрозділ 4.2. „Польська меншина в умовах політики „нового курсу” та соціально-економічних експериментів” містить незаперечні докази того, що українська полонія в 1929-1939 pp. опинилася у фокусі всіх політичних, соціально-економічних експериментів радянської влади. Її політика стосовно поляків зумовлювалася двома обставинами: специфічними підходами більшовиків до України, боротьбою з проявами українського полонофільства, а також політико-ідеологічною метою радянізації поляків. Польська людність була досить неоднорідною як за видами господарської діяльності, так і за соціальним складом, рівнем національної самосвідомості, ставленням до соціалістичних ідей. Простежено відмінності польських етнічних поселень в різних регіонах УСРР, підкреслено, що найбільшу групу полонії становили селяни, далі йшли робітники, ремісники, кустарі, торгівці. В місцях компактного проживання поляки характеризувалися більшою національною самосвідомістю, повніше зберігали етнічні традиції господарської діяльності, але в міру згасання нової економічної політики, розгортання індустріалізації країни, колективізації сільського господарства відбувалося їхнє розсіювання, на зміну національній самобутності приходила уніфікація суспільного життя.

Політика більшовиків щодо польської меншини у сфері державного і соціально-економічного будівництва носила класово-диференційований характер і була спрямована на нищення найбільш свідомої частини її національної еліти, заможних верств, особливо на селі, на перетворення поляків у так званих „радянських громадян”.

У підрозділі 4.3. „Ідеологізація культурно-освітнього й атеїзація духовного життя поляків УРСР” простежено, як у ході утвердження радянської влади в Україні розгорнулася заміна „старої” польської культури новою, „пролетарською”, соціалістичною за змістом і польською за формою. Поляки, особливо інтелігенція, стали жертвою політичних маніпуляцій в контексті політики „коренізації”. З одного боку, відкривалися польські школи, видавалися польською мовою газети, книги, журнали, розгорнулася цільова підготовка кадрів, а з іншого боку, діяльність культурно-освітніх і наукових установ грубо адмініструвалася, йшов пошук ворогів, з шкіл виганялися колишні учителі, з програм і підручників вилучалися патріотичні твори польської класики, закривалися костьоли, арештовувалися ксьондзи і діячі національної культури, загальнодержавного характеру набирала антипольська пропаганда. З середини 1930-х рр. режим перейшов від заохочування національно-культурного відродження до його згортання та нищення пам'яток культури. На чільне місце в культурно-освітній роботі було поставлено боротьбу проти костьолу, яка супроводжувалася атеїзацією культурно-освітньої сфери і побуту. Провідники і активісти польського культурницького руху були звинувачені у націонал-ухильництві, буржуазному націоналізмі, в співробітництві з німецькими і польськими фашистами, їхніми спецслужбами, а відтак репресовані.

Підрозділ 4.4. „Сталінські репресії щодо поляків” ґрунтується на аналізі репресивної природи радянського тоталітаризму. Зміна національної політики збіглася з новим політичним курсом Сталіна і супроводжувалася розгортанням масових репресій, депортацій, голодомору, фабрикацією гучних судових процесів, згортанням мережі польських шкіл, видавничої діяльності, ліквідацією у 1935 р. Мархлевського польського району, а згодом і сільрад. Польська національна меншина поспіль за німецькою була віднесена до „шкідницьких націй”. Дорогою ціною заплатили поляки за своє бажання зберегти рідну мову, церкву, культуру, самобутність. У період голодомору, виселень, депортацій, масових репресій і зловісного великого терору польська людність зазнала непоправних втрат. Лише в 1936-1938 рр. було репресовано 44 тис. поляків. Якщо за переписом 1926 р. в УСРР проживало 476,4 тис. поляків, то навіть за заниженими даними сфальсифікованого перепису 1939 р. їхня кількість зменшилася на 118,7 тис. і становила 357,7 тис. осіб. Реальні ж втрати польського населення України сягають не менше 200 тис. осіб.

Підрозділ 4.5. „Польсько-українське протистояння на західноукраїнських землях у міжвоєнні роки” побудований на матеріалах, що віддзеркалюють причини і масштаби польсько-української конфронтації після інкорпорації Польщею Галичини і Західної Волині, докорінні зміни у статусі польської людності, яка долучилися до титульної нації, перетворення українців у меншину Другої Речіпосполитої. Це загострило міжетнічне польсько-українське протистояння, яке мало історичний та геополітичний контекст, пов'язаний з різним сприйняттям поляками та українцями реалій, породжених наслідками Першої світової війни та розпадом імперій. Наукове осмислення етнополітичного життя поляків західноукраїнських земель, аналіз причин і наслідків польсько-українських конфліктів засвідчує, що їх можна було уникнути шляхом порозуміння та пошуку компромісів, вирішення спірних питань на засадах права та взаємоповаги. Відсутність міжнаціональної злагоди, синдром шовінізму і великодержавності в свідомості та діях провідної частини польської політичної еліти, недолугість міжнародної політики спричинили відчуження, насилля і взаємопоборення представників сусідніх етносів.

Отже, міжвоєнний період у житті поляків українських земель виявився суперечливим і неоднозначним. На теренах УСРР за інерцією демократичних починань Української революції 1917-1920 рр. вони дістали статус національної меншини і в умовах НЕПу та політики „коренізації” долучилися до політичного і господарського життя та національно-культурного відродження, але по мірі насадження тоталітаризму національна політика більшовиків була підпорядкована асиміляції та злиттю націй. По-іншому складалося життя поляків на західноукраїнських землях, зокрема в Східній Галичині та Західній Волині, де вони представляли титульну націю Другої Речіпосполитої.

У п'ятому розділі „Українські поляки в роки Другої світової війни і повоєнних лихоліть” проаналізовано трагічні події у долі поляків України, їх етнополітичному житті, зумовлені війною та її наслідками.

Перший підрозділ „Польсько-українські відносини в геополітиці Гітлера та Сталіна“ містить з'ясування великодержавницьких планів Гітлера і Сталіна в польському та українському питаннях напередодні та на початку світової війни. Вказано, що вона мала багато спільних ознак, була просякнута духом імперського гегемонізму та шовінізму, що зближувало обох диктаторів і знайшло втілення у таємних протоколах до пакту Ріббентропа-Молотова. Ця політика загострила польсько-українське протистояння в Галичині та західній Волині, в основі якого було відстоювання Польщею ідеї мононаціональності і повне ігнорування національних прав і свобод українців. Курс на „зміцнення польськості” в цьому краї переріс у офіційну доктрину правлячого табору і був перерваний нападом гітлерівської Німеччини на Польщу, а відтак вступом Червоної армії на терени Західної України.

Підрозділ 5.2. „Новий статус поляків Західної України після її інкорпорації до складу СРСР та УРСР” містить аналітику етнополітичних процесів з осені 1939-го до червня 1941 р. Польща разом зі східною Галичиною і Західною Волинню була першою державою, котра зазнала віроломного нападу гітлерівської Німеччини, запровадження „нового порядку”, політики геноциду щодо „неповноцінних рас” і масштабних людських втрат. Уже на початку війни десятки тисяч поляків опинилися в статусі біженців на теренах інших країн, насамперед СРСР (УРСР), а наприкінці вересня 1939 р. більшість західноукраїнських земель були зайняті Червоною армією і невдовзі включені до складу СРСР (УРСР). Близько двох мільйонів поляків цих земель долучилися до польської меншини в УРСР і впродовж кількох років відчували на собі, з одного боку, весь спектр сталінських експериментів під промовистою назвою „соціалістичні перетворення”, а відтак тягар нацистської окупації. Поляки України брали активну участь в антигітлерівському та антирадянському русі опору, зазнали колосальних людських, моральних і матеріальних втрат.

У підрозділі 5.3. „Поляки в русі опору гітлерівським окупантам та інспірація польсько-українського конфлікту на завершальному етапі війни” висвітлюється участь поляків України в підпільному Союзі збройної боротьби, в партизанських загонах, Армії Крайовій та Армії Людовій, показано переорієнтацію частини формацій на боротьбу з українським самостійницьким рухом. У роботі з'ясовується надзвичайно складне і контроверсійне питання про втягування в 1943-1944 рр. значної частини польського населення західноукраїнських земель до інспірованого третіми силами польсько-українського збройного конфлікту, Волинської трагедії, наслідком яких стали не лише численні людські жертви з обох боків, але й повоєнний „обмін” населенням між СРСР та Польщею.

Підрозділ 5.4. „Етнополітичні наслідки Люблінської угоди 1944 р. та „обміну” населенням” містить аналіз етнополітичних мотивів виселення поляків із західноукраїнських земель на підставі радянсько-польських домовленостей. У ході цієї акції, яка за офіційною версією була „добровільним” обміном населенням, частина поляків виїхала на історичну батьківщину, вважаючи польську владу, хоч і прокомуністичну, меншим злом, ніж радянський режим. Однак, більшість поляків були фактично примусово депортовані до Польщі, зазнали великих кривд, а чимало з них опинилися в сталінських концтаборах за так звану „контрреволюційну та антирадянську діяльність”. На долі українських поляків трагічно відбилися голод 1946-1947 рр., труднощі відбудовного періоду, збройна боротьба на західних землях, ідеологічні репресії. Суспільно-політичне і наукове осмислення драматичних сторінок воєнної та повоєнної історії поляків і українців, винесення уроків з польсько-українських міжетнічних взаємин застерігає від повторення помилок, доводить неперехідне значення порозуміння і співпраці обох народів.

У шостому розділі „Поляки України в добу хрущовської “відлиги”, наростання авторитаризму та його кризи” виділено чотири підрозділи, присвячених долі української полонії в другій половині 1950-1980-х рр. Підрозділ 6.1. „Амністії та реабілітація поляків - жертв політичних репресій” віддзеркалює одну з найболючіших гуманітарних проблем української полонії - зняття з неї ярлика „ворожої нації” та вибіркову амністію і реабілітацію окремих жертв політичних репресій. Під реабілітацію, здебільшого посмертно, потрапили лише одиниці репресованих поляків, до того ж у жодному партійному документі не засуджувався тоталітарний режим.

Поляки позитивно сприйняли критику культу особи Й. Сталіна, кроки щодо подолання негативних його наслідків, спроби М. Хрущова частково лібералізувати суспільне життя і національну політику, надати більше прав союзним республікам. Хрущовські реформи викликали деяке пожвавлення громадської активності і культурного життя поляків, легітимували польський національно-культурний рух. У 1958 р. було створено Українське відділення Товариства радянсько-польської дружби, проте життя поляків УРСР, їх проблеми практично залишалися поза полем його діяльності. Польська інтелігенція підтримала зародження в Україні руху шістдесятників, а згодом дисидентів і правозахисників. Намагання окремих поляків під різним приводом виїхати з СРСР на історичну батьківщину наштовхувались на відмови властей.

У підрозділі 6.2. „Асиміляційні процеси серед польського населення за умов тотальної русифікації й атеїзації” проаналізовано негативні наслідки для поляків України наростання авторитаризму, реалізації брежнєвської політики „інтернаціоналізації” суспільного життя, поглиблення асиміляційних та денаціоналізаційних процесів. Їхня чисельність продовжувала зменшуватись: якщо в 1959 р. проживало 363, 3 тис. осіб, які пов'язували себе з полонією, то станом на січень 1989 р. - 219,2 тис., тобто скоротилася на 144,1 тис. осіб. Кількість поляків, котрі визнавали рідною мовою польську, зменшилася за цей період з 18,5% до 12,5%.

В умовах авторитаризму змінювалися акценти в національній політиці КПРС. Українські поляки разом з іншими неросійськими групами зазнали великодержавницької дискримінації, ігнорування їхніх національно-культурних і релігійних потреб. Було згорнуто польське шкільництво, видання польськомовних преси і літератури, розгорнулося переслідування дисидентів і правозахисників, у боротьбі з ними влада вдавалася до психіатрії та звинувачень у кримінальних злочинах. Помітний вплив на рух опору в УРСР мали події в Польщі, посилення антирадянських настроїв, вихід з-під компартійного контролю робітничого, профспілкового і молодіжного рухів. Окремі поляки України виступили ретранслятором цих процесів в українському суспільстві.

Підрозділ 6.3. „Поляки в українському опозиційному та правозахисному рухах 1970-1980 рр.” висвітлює основні напрями опозиційного руху в Україні в часи „брежнєвщини” та кризи авторитаризму, участі в ньому представників польської меншини. Осмислення зрушень у системі етнополітологічних координат радянського суспільства і долі поляків УРСР в другій половині 1950-1980-х рр. дало підстави для висновку, що, навіть часткові зміни, пов'язані з дозованою критикою культу особи Сталіна, вибірковою реабілітацією жертв політичних репресій, з проведенням реформ, відкривали шанс до національного пробудження і руху за задоволення національно-культурних потреб українців і поляків. Аналізується вплив на свідомість польської громади опозиційного руху в Польщі, діяльності Комітету захисту робітників, профспілкового об'єднання „Солідарність”, долучення поляків до українського самвидаву, Української Гельсінської групи. В українській полонії утверджувалось розуміння необхідності спільних дій з місцевими дисидентами і правозахисниками як однієї з умов поборення тоталітарних режимів Україні і в Польщі.

У підрозділі 6.4. „Пробудження національно-культурного життя української полонії на тлі горбачовської перебудови та руху за суверенітет України“ показано взаємозв'язок перемін у радянському суспільстві, започаткованих курсом М.Горбачова на перебудову і гласність, та етнонаціональної мобілізації польської громади в Україні. У суспільній свідомості поляків часткова лібералізація національної політики, повернення кримських татар на історичну батьківщину сприймалися через призму власної трагедії й оцінювалися як пролог до реабілітації репресованих народів. Національне пробудження поляків супроводжувалось їхнею підтримкою українського національно-демократичного руху за правдиву історію України, за її суверенітет і започаткувало відродження національно-культурного життя польської меншини. Плекаючи ознаки етнонаціональної самобутності, українські поляки взялися за створення культурних та національних товариств, стали долучатися через них до перемін у суспільно-політичному розвитку України, до загальноукраїнського руху за її державну незалежність. Поляки західних областей України активно підтримали усунення від влади комуністів, що знайшло продовження в „протипартноменклатурних революціях” у Житомирі, Черкасах, Чернігові та інших містах, у виборах представників Народного Руху України депутатами місцевих і Верховної Ради.

Сьомий розділ „Поляки в незалежній Україні” стосується нової доби життєдіяльності польської меншини, зумовленої проголошенням суверенітету і державної незалежності України. У ньому виокремлено три підрозділи, перший з яких „Українсько-польський діалог на тлі відновлення незалежності України й етнічної мобілізації поляків” пронизаний положенням про те, що унезалежнення України і повалення тоталітарного режиму в Польщі стали поворотним рубежем у житті народів обох держав загалом і української полонії, зокрема. Тестом для українських поляків стала участь у Всеукраїнському референдумі на підтримку незалежності України. Розпочалося вироблення і реалізація принципово нової національної політики Української держави, а на її основі розгорнулося національно-культурне і духовне відродження польської меншини, зросла її роль у трансформації України на шляхах розвитку ринкової економіки, утвердження демократії, становлення громадянського суспільства, правової держави, її інтеграції в європейські та трансатлантичні структури.

Аналізуються різні рівні українсько-польського діалогу щодо подолання наслідків тоталітаризму і створення сприятливих умов для життєдіяльності полонії: між громадськими об'єднаннями поляків та органами центральної і місцевої влади; між польською громадою і новоствореними політичними партіями; між польськими релігійними та владними структурами, а також іншими конфесіями; між урядовими чинниками, політичними та інтелектуальними елітами України і Польщі як у центрі, так і на місцях. Все це сприяло українсько-польському порозумінню, відродженню національної самосвідомості поляків, дедалі повнішому залученню їх до суспільно-політичного життя.

Підрозділ 7.2. „Правовий статус і національно-культурне життя українських поляків у 1990-х роках” присвячений аналізу юридично-правових засад національно-культурного відродження польської меншини. Знаковими подіями в її житті стало статуювання польських національно-культурних товариств, участь їхніх представників у формуванні демократичних органів влади, в опрацюванні закону України „Про національні меншини в Україні”, інших законів та нової Конституції України. Спілка поляків України (С. Костецький), Федерація польських організацій України (Є. Хмельова), їх численні осередки на місцях, спираючись на законодавчу базу та підтримку органів державної влади і управління, розгорнули масштабну діяльність щодо національно-культурного відродження, розвитку польського шкільництва, аматорського мистецтва, релігійного життя.

У підрозділі 7.3. „Українсько-польське міждержавне партнерство як чинник гармонізації життєдіяльності польської меншини в Україні” показано благотворний вплив добросусідських і партнерських відносин між Україною та Польщею на українську полонію, яка в нових умовах виступає не тільки їх суб'єктом, але й об'єктом. Польська меншина, перебуваючи під опікою і захистом української держави, відчуває дедалі більше уваги до себе з боку польських властей. Йдеться про розширення можливостей для польських підлітків і молоді здобути освіту на історичній батьківщині, опанувати рідну мову, про прикомандирування з Польщі учителів, викладачів, служителів культу, надсилання навчальної і художньої літератури, періодики тощо. Показано вплив польських національно-культурних товариств і обєднань на подолання негативних стереотипів минулого в суспільній свідомості тієї частини „радянських поляків”, які асимілювалися, втратили національне „Я”, не знають своєї історії, мови, культури. Вказано на слабкість полонізаційної роботи серед українських поляків, на брак згуртованості, духовної та організаційної єдності, недостатню координацію діяльності між Спілкою поляків та Федерацією польських організацій, їх місцевими осередками. Названо низку проблем, які, на жаль, не вирішуються і не знаходять належного розуміння ані з української, ані з польської сторін, що може стимулювати окремих громадян скористатися „Картою поляка”. Українське суспільство, дипломатичні служби Польщі в Україні покликані активніше допомагати польській спільноті в національно-культурному відродженні, в задоволенні її потреб, сприяти подальшому укоріненню поляків в українському соціумі.

У висновках підведені загальні підсумки дослідження, викладені основні результати, сформульовані теоретичні положення та рекомендації, що виносяться на захист.

Етнополітичний розвиток польської людності на землях України впродовж ХХ ст. підтверджує найважливіші теоретичні положення етнополітології щодо загальних закономірностей життєдіяльності національних груп в іноетнічному середовищі, її залежність від державного устрою, правових засад національної політики правлячих режимів, рівня її демократизму і спрямованості на гармонізацію міжетнічних взаємин та захист прав і свобод національних меншин.

Польська спільнота на українських землях формувалася історично як продовжувач родоводу польського етносу, представники якого з давніх часів поселялися на польсько-українському порубіжжі, тісно пов'язуючи себе з корінним населенням України. Вона виросла не з емігрантів, а в процесі природної і штучної міграції, організованого або спорадичного переселення, своєрідної землеробської і військово-політичної колонізації окремих українських місцевостей, насамперед Галичини, Волині, Полісся, Поділля, Наддніпрянщини. Пригноблювальна політика царизму і цісаризму, хоч і мала деяку специфіку щодо поляків та українців, була спрямована на асиміляцію, що викликало в них опір і непокору, зближувало їх у боротьбі за національне визволення. З поваленням монархій і розпадом імперій обидва народи, їхні ідейно-політичні провідники пов'язували свої надії з відновленням самостійних держав і утвердженням демократичних прав українців у Польщі та поляків в Україні.

Рубіжне значення для долі поляків і українців мали, з одного боку, утворення Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки, їх Злука, а з іншого боку, відновлення державної незалежності Польщі. Однак прихід більшовиків до влади в Росії та ескалація радянського режиму в Україні, спроба поширити його на Польщу, польсько-український збройний конфлікт у період Західно-Української Народної Республіки, радянсько-польська і радянсько-українська війна 1920 р., втрата Україною незалежності, загострення протистояння і ворожнечі між СРСР і Польщею надовго змінили становище польського населення на українських землях. Частина його емігрувала на історичну батьківщину, інша набула статусу національної меншини в УСРР, натомість поляки Галичини і західної Волині долучилися до польської політичної нації в Другій Речіпосполитій, поляки Буковини і Бессарабії консолідувалися в етнічну групу Румунії, а польське населення Закарпаття опинилося у складі Чехословаччини.

У процесі закріплення влади більшовиків на більшості території України, формування тоталітарного режиму, виділення в його структурі органів з роботи серед національних меншин, підштовхування „світової пролетарської революції” реалізовувалася суперечлива, здебільшого кон'юнктурна політика щодо польського населення під гаслами „пролетарського інтернаціоналізму”, „рівних прав і свобод усіх націй і народностей”. Курс на „коренізацію” стосовно польської меншини мав сприяти відродженню її національного життя, розвитку мови, національної освіти, преси, книговидавництва, залученню до політичного життя. Однак, національна політика більшовиків набула деформованого, заполітизованого та класово-ідеологічного характеру, а реальні результати політики „коренізації” виявилися однобічними, короткочасними і торкнулися лише невеликої частини польського населення, хоча й призвели до певних позитивних зрушень, особливо у сфері освіти і культури. Польська людність, як і корінне населення, інші меншини УСРР у міжвоєнний період відчула на собі весь тягар експериментів політики воєнного комунізму, націоналізації землі та підприємств, форсованої індустріалізації та спотвореної урбанізації, насильницької колективізації, „культурної революції”, що вело до стандартизації всього суспільного життя, побуту, втрати деяких національних рис, духовних цінностей. Незважаючи на переслідування, жорстокі репресії, депортації, голодомор, значна частина українських поляків не скорилася, чинила опір владі, відстоювала національну гідність.

Важким випробуванням для поляків, як і всього населення України, стали Друга світова війна і повоєнне лихоліття. Включення західноукраїнських земель до складу СРСР призвело до значного поповнення української полонії. Її представників у Галичині і Волині, а відтак й на Буковині теж спіткали сталінські репресії, депортації, розстріли. Значних втрат зазнала польська людність і від рук нацистських окупантів. Частина поляків брала участь у антигітлерівському русі опору, чинила спротив сталінському режиму, стала заручниками третіх сил, які спровокували польсько-український збройний конфлікт на завершальному етапі війни. Великі кривди, фізичні, моральні і матеріальні втрати спіткали польську людність у ході так званого „обміну” населенням 1944-1946 рр.

З аналізу національної і міграційної політики радянського режиму в часи хрущовської „відлиги” і брежнєвського авторитаризму, її асиміляційної спрямованості стають зрозумілішими динаміка кількісних і якісних змін та поселенських характеристик польської меншини в УРСР, причини зменшення на третину її чисельності, спад репродуктивності, посилення акультурації й асиміляції. Польська спільнота помітно інтегрувалася в український культурний простір. За переписом 1989 р. майже 85% поляків визнавали рідною українську мову, насамперед в ареалах традиційного поселення. За загальним рівнем освіти, поляки займали шосте місце серед найчисельніших етнічних спільнот (після євреїв, росіян, українців, білорусів та болгар). Порівняно високим був показник їхньої трудової зайнятості.

Знаковою подією в національно-культурному і громадському житті польської меншини, задоволенні національних потреб, розвитку її політичної активності стало відновлення державної незалежності України, подолання наслідків тоталітаризму, формування і реалізація нової концепції національної політики, створення правової бази функціонування національних меншин та їхніх організаційних структур. Демократизація країни та трансформація суспільного життя, євроінтеграційні процеси дали поштовх національній мобілізації і культурному відродженню української полонії, заклали правові підвалини дедалі ширшої участі її представників у політичному та соціально-економічному житті, в культурно-духовній сфері. Конституція України, Закон „Про національні меншини в Україні”, ратифікація міжнародно-правових актів склали юридичну базу для державного захисту і підтримки поляків. За участю Спілки поляків і Федерації польських оргнізацій в Україні розширились мережа польського шкільництва, підготовка учителів і викладачів, видання польських газет, книг, підручників. Усунуті обмеження діяльності Римо-католицької церкви, якій повернуто чимало храмів, ведеться будівництво нових і реконструкція давніх молитовних будівель. Все це закладає надійний фундамент для подальшого духовного і національно-культурного відродження української полонії, для ширшого міждержавного співробітництва, для адекватних кроків польських властей щодо української діаспори у Польщі.

Польська меншина належить до числа найменш конфліктогенних спільнот, вона займає важливе місце і відіграє дедалі активнішу роль в українському соціумі, виступає дієвим чинником українсько-польського співробітництва і партнерства. Поляки однозначно зорієнтовані на європейський і трансатлантичний вибір України, активно підтримують і беруть участь у його реалізації.

На основі аналізу життєдіяльності польської меншини в контексті етнополітичних процесів на землях України у ХХ ст., узагальнення досвіду виокремлено низку важливих і повчальних уроків для сучасної етнополітики Української держави.

По-перше, будь-які проблеми національних меншин, у т.ч. й польської, можуть вирішуватися лише на засадах права і демократії, за участю інститутів громадянського суспільства та юридичних гарантій з боку держави щодо захисту прав, свобод й інтересів усіх етносів, всебічного сприяння розвитку їхніх мов, традицій, релігій, цілеспрямованого виховання толерантності і культури міжнаціональних відносин.

По-друге, регулятором міжнаціональних відносин, гарантом прав і свобод національних меншин виступає правова, демократична держава, яка через систему представницької, виконавчої та судової влади на основі Конституції та відповідних законодавчих актів, з урахуванням міжнародних зобов'язань виробляє і реалізує таку національну політику, що забезпечує персональну і колективну культурно-національну автономію громадян, участь у політичному і громадському житті, гармонізацію, оптимізацію та гуманізацію міжнаціональних взаємин.

По-третє, ключовою передумовою створення сприятливої атмосфери для життєдіяльності національних меншин є встановлення відносин довір'я, партнерства, взаємоповаги і співпраці з державами - їхніми історичними батьківщинами. Однак домінантою виступає внутрішній клімат, повага і захист інтересів меншин, що, в свою чергу, благотворно впливає на міждержавні стосунки, рівень співробітництва. Світовий досвід навчає, що підтримка співвітчизників не повинна набувати силових форм, різного роду погроз і ультиматумів, втручання у внутрішні справи, вона має носити цивілізований, гуманістичний характер, провадитися на основі міждержавних договорів з країнами, в яких вони живуть. Головним методом вирішення конфліктних проблем є переговорний процес на засадах рівності і взаємоповаги.

По-четверте, ефективним засобом уникнення кризових явищ і недопущення міжнаціональних конфліктів є постійний діалог щодо цивілізаційного вибору суспільства, орієнтація на таку модель його розвитку, яка забезпечила б консолідацію української нації в органічній єдності із збереженням самобутності всіх етнічних спільнот на засадах українського громадянства. При цьому недопустимі будь-які прояви рудиментів антисемітизму, ксенофобії, вульгарного інтернаціоналізму, ідеології „старшого” брата. Попередженню конфліктних ситуацій мають служити постійний моніторинг національних меншин, конкретно-соціологічні дослідження, вивчення й аналіз громадської думки, настроїв кожної з етнічних груп, своєчасне інформування про це вищі органи державної влади для відповідного реагування.

По-п'яте, етнонаціональна політика держави, забезпечуючи рівне ставлення до всіх національних груп на основі Конституції України, законів про громадянство і національні меншини, може бути дієвою лише в тому разі, коли вона не нівелює національні відмінності, не допускає зіткнень етнічних інтересів, а упереджує їх, зважує на історичні, ментальні, психологічні, культурні, релігійні та інші особливості кожної з них. Це має важливе значення в роботі з польською меншиною, оскільки українсько-польські відносини переобтяжені успадкованими від минулого стереотипами взаємних претензій і кривд. Водночас, історія і культура польського та українського народів сповнені багатьма сторінками добросусідства, взаємодопомоги, тісної співпраці і солідарності, спільної боротьби проти поневолювачів, а сучасна Польща є стратегічним партнером України.

Наукове осмислення історичного досвіду життєдіяльності української полонії (позитивного і негативного) та критичний аналіз уроків минулого дозволили висловити низку пропозицій, рекомендацій і побажань, які охоплюють три основні напрями:

1. Подальша наукова розробка етнополітологічних проблем життєдіяльності української полонії.

Назріла потреба і є сприятливі умови для підготовки зусиллями українських і польських учених узагальнюючих досліджень етнонаціонального розвитку української полонії з найдавніших часів до наших днів, а також для розширення спільних етнополітологічних студій шляхів модернізації національної політики з урахуванням сучасних глобалізаційних та інформаційних процесів, правового регулювання міжнаціональних відносин у контексті нової європейської архітектури. Слід активізувати реалізацію домовленостей, викладених у Спільному комюніке зустрічі польських і українських дослідників (червень 1994 р., Подкова Лесна) щодо подальшого узгодження принципових оцінок найважливіших подій українсько-польських взаємин, підготовки мартирологу втрат з числа польського населення України 1920-1950-х рр.

Спираючись на вже наявні праці та досвід, доцільно повніше висвітлювати етнополітичні процеси на землях України, особливості розвитку українського народу та етнонаціональних спільнот у навчальних курсах, в експозиціях музеїв, насамперед у регіонах з поліетнічним складом населення.

Враховуючи, що джерельна база з історії української полонії розпорошена в різних державних і відомчих архівах, у фондах музеїв, бібліотек, у приватних колекціях, а значна частина документів і матеріалів знаходиться за рубежем, зокрема в Росії, Польщі, Австрії, Німеччині, США, необхідно продовжити пошук і видання корпусу документів „Українська полонія в документах, матеріалах і спогадах”, укласти і видати „Книгу пам'яті репресованих поляків України”.

2. Подальше вдосконалення політико-правових засад міжнаціональних відносин в Україні.

На тлі сучасного конституційного процесу, впровадження на практиці європейських стандартів забезпечення прав меншин і демократичних принципів управління етнополітичною сферою актуалізується вдосконалення законодавчо-нормативної бази регулювання прав національних меншин. Потребує уточнення низка статей Конституції України, зокрема ст. 11 стосовно корінних народів, ряд положень ст. 3 Закону „Про національні меншини в Україні” щодо визначення національних меншин. Існуюча її редакція нівелює все неукраїнське етнічне населення. Необхідно усунути розбіжності між цим законом та законами про мови, про об'єднання громадян, основами законодавства про освіту, культуру та ін., привести національне законодавство у відповідність до міжнародних норм, до Європейської рамкової угоди про захист національних меншин, створити своєрідний кодекс національних прав і свобод. Суспільство очікує уточненого перекладу Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, ратифікованої Верховною Радою України.

Видається необхідним опрацювати механізми реалізації ряду положень Закону „Про національні меншини в Україні” шляхом внесення змін, підготовки й прийняття відповідних нормативних актів про діяльність дорадчих і виконавчих органів влади, зокрема, про Раду представників громадських об'єднань національних меншин при Державному комітеті у справах національностей та релігій. Доцільно передбачити створення дорадчого органу Комітету Верховної Ради з питань національних меншин у формі консультативної групи з представників усіх національних меншин, яка б ініціювала розгляд назрілих питань правового захисту їхніх інтересів. Нормативного забезпечення потребує і ст. 16 про виділення у державному бюджеті спеціальних асигнувань для розвитку національних меншин.

Негативно відбиваються на роботі з національними меншинами постійні функціональні реорганізації та зміни статусу спеціального державного органу управління цією ділянкою, змінювання його назви, неукомплектованість місцевих служб. Висловлено сподівання, що затверджене постановою Кабінету Міністрів нове Положення про Державний комітет у справах національностей та релігій (лютий 2007 р.) сприятиме підвищенню ролі цієї інституції у виробленні та реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, захисту прав національних меншин і гармонійного поєднання їх інтересів.

3. Доопрацювання, узаконення і реалізація Концепції державної етнополітики та управління міжнаціональними відносинами в Україні.

Подальшому національно-культурному розвитку національних меншин могли б сприяти доопрацьована і схвалена Верховною Радою України Концепція державної політики і управління міжнаціональними відносинами, а також урядова цільова програма її реалізації, проекти яких підготовлені науковими установами, у т.ч. Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України за участю автора, управлінських структур та національно-культурних товариств.

Для української полонії пріоритетне значення має відродження національної мови, розвиток освіти, розширення підготовки і перепідготовки вчителів та викладачів. Видається доцільним заснування на базі Київського національного університету імені Тараса Шевченка навчально-методичного і дослідницького осередку наукових студій етнічних проблем та цільової підготовки кадрів з поміж осіб, які представляють національні меншини.

До вузьких місць національно-культурного розвитку української полонії належить недостатня координація діяльності Федерації польських організацій, Спілки поляків України та інших об'єднань. Її основою могла б стати спільно опрацьована Комплексна програма національно-культурного відродження поляків України з наданням їй статусу міждержавної, з максимальним залученням інтелектуальних сил і матеріальних ресурсів Республіки Польща та паралельне опрацювання адекватної Програми життєдіяльності українців у Польщі. З огляду на це необхідно активізувати діяльність Комісії у справах національних меншин у складі Консультативного комітету Президентів України та Республіки Польща.

Отже, своїми висновками, винесеними уроками, висловленими пропозиціями і рекомендаціями дослідження націлене на критичне і творче врахування досвіду минулого в сучасних умовах національно-державного будівництва в Україні, уникнення етноконфліктності, вироблення раціональної і ефективної національної політики на перспективу, поглиблення українсько-польського співробітництва.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Індивідуальна монографія

1. Калакура О. Поляки в етнополітичних процесах на землях України у ХХ столітті. - К.: Знання України, 2007. - 508 с.

(Рецензії: Гусєв В.І. Історія української полонії очима етнополітолога // Історичний журнал. - 2008. - № 2. - С. 110-112; Капелюшний В.П. ХХ століття в долі поляків України // Українознавство. - 2008. - № 1. - С. 302-304; Klapczuk S. Tragedie i wzloty ukraiсskiej Polonii // Dziennik Kijowski. - 2008, marzes. - № 6 (325). - S. 6; Нeіej S. Gruntowne badanie na temat Polakуw Ukrainy // Kurier Galicyjski. - 2008. - № 6 (58). - S. 15.)

Колективні монографії:

2. Національні меншини України у ХХ столітті: політико-правовий аспект. - К.: ІПіЕНД, 2000. - 356 с. (автор. текст - С. 5-9, 296-329, 341-356, співавтори: М.І. Панчук, О.О. Рафальський).

3. Крим в етнополітичному вимірі. - К.: Світогляд, 2005. - 568 с. (автор. текст - розд. VІ, §4, с. 476-497).

Статті у фахових виданнях:

4. Калакура О. Польська меншина в Україні на тлі політики войовничого атеїзму 20-30-х рр. ХХ ст. // Наукові записки. - К.: ІПіЕНД, 1997. - Вип. 2. - С. 64-70.

5. Калакура О. Акт Злуки в контексті українсько-польських відносин // Українська соборність: ідея, досвід, проблеми. - К.: ІПіЕНД, 1999. - С. 264-270.

6. Калакура О. Польський чинник у діяльності Центральної Ради // Наукові записки. - К.: ІПіЕНД, 1999. - Вип. 8. - С.103-109.

7. Калакура О., Рафальський О. Питання національних меншин в процесі міжнародного визнання України // Наукові записки. - К.: ІПіЕНД, 1999. - Вип. 9. - С. 261-268.

8. Калакура О. Правовий статус етнічних меншин України // Етнічна історія народів Європи. - К., 2000. - Вип. 4. - С. 109-113.

9. Калакура О. Польська етнічна група в процесі становлення громадянського суспільства в Україні // Наукові записки. - К.: ІПіЕНД, 2000. - Вип. 14. - С. 175-185.

10. Калакура О. Українська полонія в контексті українсько-польських відносин очима сучасної центральної та місцевої преси // Наукові записки. - К.: ІПіЕНД, 2001. - Вип. 15. - С. 250-258.

11. Калакура О.Я. Новітня історіографія української полонії // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2001. - Вип. 54. - С. 48-52.

12. Калакура О., Панчук М. Національні меншини як об`єкт етнополітичних досліджень // Етнополітологія в Україні. Становлення. Що далі? - К.: ІПіЕНД, 2002. - С. 239-252.

13. Калакура О. Етнокультурне життя регіонів України: тенденції розвитку // Наукові записки. - К.: ІПіЕНД, 2002. - Вип. 19. - С. 140-169.

14. Калакура О.Я. Сучасна етнокультурна та освітня ситуація в АРК як об'єкт наукового дослідження // Наукові записки. - К.: ІПіЕНД, 2003. - Вип. 23. - С. 203-215.

15. Калакура О., Гуцало Л. Історіографія національно-адміністративного районування України 20-30-х років ХХ ст. // Наукові записки. - К.: ІПіЕНД, 2003. - Вип. 23. - С. 277-292.

16. Калакура О. Поляки України у повоєнний період (друга половина 40-х років ХХ ст.) // Історичний журнал. - 2004. - № 6-7. - С. 32-41.

17. Калакура О. Поляки УРСР у добу хрущовської „відлиги” // Наукові записки. - К.: Національний університет „Києво-Могилянська академія”, 2004. - Том 27. - С. 46-55.

18. Калакура О. Інспірація польсько-українського міжетнічного конфлікту на завершальному етапі Другої світової війни // Над Дніпром і Віслою. Україна і Польща в європейському вимірі - минуле і сучасність. - Київ-Торунь, 2003-2004. - № 2-3. - С. 280-289.

19. Калакура О. Поляки - жертви асиміляційних процесів доби брежнєвщини (друга половина 60-х - перша половина 80-х рр. ХХ ст.) // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. - Харків, 2004. - Вип. 7. - С. 137-151.

20. Калакура О.Я. Українсько-польська дипломатія ХХ століття // Україна дипломатична. - К., 2005. - Вип. 5. - С. 684-708.

21. Калакура О. Новий статус поляків західноукраїнських земель після їх включення до УРСР (1939-1941 рр.) // Історичний журнал. - 2005. - № 5. - С. 36-49.

22. Калакура О. Гармонізація життєдіяльності польської меншини в Україні як чинник українсько-польського партнерства // Наукові записки. - К.: ІПіЕНД, 2006. - Вип. 29. - С. 288-299.

23. Калакура О. Люблінська угода 1944 р. та її етнополітичні наслідки // Наук. вісн. Дипломатичної академії України. - 2005. - Вип. 11. - С. 158-170.

24. Калакура О. Поляки на землях України: ментально-етнографічний портрет ХХ століття // Наукові записки. - К.: ІПіЕНД, 2006. - Вип. 30, кн. 1. - С. 173-186.

25. Калакура О. Теоретико-методологічні засади історико-етнополітологічного дослідження польської меншини в Україні ХХ століття // Етнічна історія народів Європи. - К., 2006. - Вип. 21. - С. 59-64.

26. Калакура О. Польсько-українське порозуміння на тлі небезпеки більшовизму (1919-1921 рр.) // Україна дипломатична. - К., 2006. - Вип. 7. - С. 443-462.

27. Калакура О. Мовно-культурний розвиток сучасної польської меншини в Україні // Наукові записки. - К.: ІПіЕНД, 2007. - Вип. 34. - С. 238-253.

Статті в інших наукових виданнях

28. Калакура О.Я. Культурно-духовне відродження поляків України: історичні паралелі 20-х і 90-х років ХХ ст. // Україна: ретроспектива і перспектива. - К., 1999. - С. 111-114.

29. Калакура О.Я., Рафальський О.О. Етнополітичні проблеми Автономної Республіки Крим // Исторический опыт межнационального и межконфессионального согласия в Крыму. - Симферополь, 1999. - С. 83-92.

30. Калакура О.Я. Німецька етнічна група в Україні на порозі ХХІ століття // Наук. праці Кам'янець-Подільського державно-педагогічного університету. - Кам'янець-Подільський, 1999. - Т. 3 (5). - С. 358-365.

31. Калакура О. До етнополітичної ситуації в місті Києві напередодні президентських виборів // Молодь і вибори Президента України. - К., 1999. - С. 21- 25.

32. Калакура О.Я. Ставлення польської меншини до УНР // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К., 1999. - Вип. 5. - С. 126-135.

33. Калакура О.Я. Архівні матеріали як джерело дослідження української полонії в 1917-1939 роках // Спеціальні галузі історичної науки: - К., 1999. - С. 175-180.

34. Калакура О., Гуцало Л. Російська автономія в Україні: перший історичний досвід // Діалог. Історія, політика, економіка. - 2002. - № 3. - С. 170-173.

35. Калакура О. Польський фактор у репресіях радянського тоталітаризму 20-30-х років ХХ століття // Міжнаціональна злагода: спільне минуле - спільне майбутнє. - К., 2002. - С. 84-93.

36. Калакура О.Я. Поляки України в антигітлерівському русі опору (1941-1945 рр.) // Вісн. Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2004. - № 3. - C. 152-164.

37. Калакура О. Поляки - сусіди українців і давні жителі на їх етнічних землях // Українознавство. - 2005. - № 3. - C. 80-88.

38. Калакура О. Польсько-українська конфронтація в умовах утворення ЗУНР та її злуки з УНР (1918-1919) // Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. - К., 2006. - Вип. 3.- С. 131-144.

39. Калакура О.Поляки на землях України в лещатах імперій (1900-1917 рр.) // Пам'ять століть. - 2006. - № 5. - С. 129-140.

40. Калакура О.Я. Політика Центральної ради, Гетьманату, Директорії та ЗУНР щодо польської меншини (1917-1920 рр.) // Збірн. наук. праць Науково-дослідного інституту українознавства. - К., 2007. - Том ХVІ. - С. 383-390.

41. Калакура О. Польська меншина УРСР під пресом політики тотальної русифікації та атеїзації (друга половина 60-х - перша половина 80-х рр. ХХ ст.) // Nad Wisі№ i Dnieprem. Polska i Ukraina w przestrzeni europejskiej - przeszіoњж i teraџniejszoњж. - Тоruс - Кijуw, 2007. - № 4-5. - S. 183-195.

42. Калакура О. Відродження польського руху в Україні в умовах її унезалежнення // Університет. - 2007. - № 2. - С. 23-31.

Размещено на Allbest.ru