Політологія

Доктрину суверенітету використовували і для захисту королівського абсолютизму. Наприклад, видатний французький мислитель Жан Воден (1530--1596) вважав, що суспільство формується під впливом природного середовища, а держава -- кровногосподарських союзів, тобто сімей. Сформував вчення про суверенітет, який не може бути «змішаним», бо належить або королю, або аристократії, або народу. Це вільна від підпорядкування законам влада над громадянами і підданими. Суверен-монарх не підлягає законам, які видає сам. Він зобовґязаний лише поважати божественні, природні закони, дотримуватись недоторканності приватної власності. Демократія для Бодена ненависна, але й тиранію він не приймав, визнаючи право народу на опір тиранові аж до його вбивства. Майнова нерівність людей таїть у собі загрозу державних переворотів, яким монарх-суверен повинен запобігати.

Політична думка Нового часу

За Нового часу сформувалися основні національні школи високорозвинутої політичної думки, вдосконалювалися актуальні й для сьогодення політичні ідеї.

Англійська політична думка найвищого злету сягнула у творчості філософа і природознавця Томаса Гоббса (1588--1679) -- автора знаменитого «Левіафану» й одного з головних фундаторів класичного лібералізму Джона Локка (1632--1704). На думку Гоббса, людина -- не суспільно-політична істота, а егоїстична тварина («людина людині вовк»). Рівна від природи, вона отримує «право на все», яке в умовах суцільного егоїзму, честолюбства перетворюється на «право ні на що», на війну всіх проти всіх. Для формування стану «людина людині бог» виникає штучна інституція -- держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя. Безмежні права держави зосереджуються в руках абсолютного монарха, а тому поділ влад на гілки неприпустимий, бо знову призведе до громадянської війни. Влада суверена-монарха не підлягає контролю, він -- над законом. За Гоббсом, держава -- це і є суспільство, а суспільство -- і є держава, які підносяться над людиною.

Локк був виразником ліберально-конституційного (ліберально-демократичного) напряму англійської політичної думки. У праці «Два трактати про державне правління» він першим серед мислителів на концептуальному рівні в ланцюжку «особа -- суспільство -- держава» поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге -- потреби й інтереси суспільства і лише на третє -- потреби й інтереси держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини класичного лібералізму.

Держава, за Локком, виникла не внаслідок «війни всіх проти всіх», а з первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей для забезпечення цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності. Люди, передавши державі права, не втрачають їх. Держава оберігає такі права. А найдосконалішою формою держави є не абсолютна, а конституційна монархія. Гарантом запобігання в ній політичної сваволі щодо особи повинен бути поділ влад на законодавчу, виконавчу (в т. ч. і судову) та союзну (займається зовнішньою політикою). Такий поділ слід здійснювати на засадах і принципах верховенства закону, якому підпорядковуються всі, в т. ч. й законодавці.

Внаслідок революційних подій в Англії та концептуальної діяльності політичних мислителів зґявилися два нормативних акти, які справили неабиякий вплив на політичну думку -- Хабеас корпус акт 1679 р. та Білль про права 1689 р. Разом з Великою хартією вольностей 1215 p. вони становили хоч і несистематизовану, але першу в світі юридичну конституцію держави і донині вважаються частинами сучасної неписаної Конституції Великобританії.

Вагомий внесок у розвиток політичної думки зробив французький правознавець, просвітник, один із засновників новітньої політичної науки Шарль Луї Монтескґє (1689--1755). У своїх працях -- «Персидські листи», «Роздуми про причини величі римлян і їх занепаду», «Про дух законів» -- він наголошує, що головне завдання держави -- забезпечити людині політичні свободи (можливість робити все, дозволене законами, і не робити того, що законами заборонено, бо тоді такої свободи не буде ні для кого), і громадянські свободи (спокій духу, відчуття громадянської безпеки, запобігання необгрунтованим приватним і публічним звинуваченням індивіда, гуманне кримінальне законодавство, неухильне дотримання правил судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб, суворе дотримання законів і непорушний режим законності).

Монтескґє стверджував, що таке забезпечення політичних і громадянських свобод можливе лише за існування в державі незалежних одна від одної гілок влади -- законодавчої, виконавчої та судової. Саме незалежність, а не розподіл функцій між ними, ставив Монтескґє на перше місце, розуміючи, однак, що реально в політичному житті може йтися лише про незалежність суду. Але судову владу в державі не уособлює ніхто, і тому вона начебто позбавлена владних функцій. Для досягнення справжньої незалежності суддів Монтескґє пропонує запровадити досвід Франції щодо купівлі-продажу суддівських посад, і «уособлення» цієї влади в присяжних (виборних народних представника, яких періодично скликають на спеціальні сесії). Незалежність законодавчої та виконавчої влади, за Монтескґє, має відносний характер, бо насправді в системі стримувань та противаг існує своєрідна «незалежна залежність», коли одна влада не дає змоги іншій зловживати своїми функціями, що і є гарантією забезпечення прав і свобод громадян. Законодавчу владу, на його думку, має уособлювати двопалатний парламент, який складався б з нижньої -- народної палати, депутати до якої обиралися б на основі всезагального виборчого права всім населенням, і верхньої -- аристократичної палати, палати перів, члени якої призначаються з представників пануючих верств і передають посади своїм спадкоємцям. Такій моделі властиві відносна незалежність палат, розподіл їх функцій і стримування, позаяк обидві палати наділені правом призупинення або скасування рішень одна одної. Ухвалені парламентом закони обовґязкові для виконання виконавчою і судовою гілками влади, тобто законодавці мають пріоритет, але в тому разі, якщо самі підпорядковуються законам.

Найважливішою рисою виконавчої влади Монтескґє вважав швидкість дій. А це можливо за умови, коли вона зосереджена в руках однієї особи -- монарха. Для врівноваження законодавчої і виконавчої влади парламент перебирає на себе фінансові, військові й інші управлінські функції, одноособово вирішує, затверджувати чи не затверджувати конкретний нормативний акт. Монтескґє припускає, що така система стримувань інколи паралізовуватиме діяльність парламенту і короля. Але обставини все одно змусять їх шукати узгоджені рішення.

На його думку, над політичними і громадянськими свободами індивіда нависає загроза не тільки тоді, коли різні види влад узурпує один державний орган або особа, а й коли різні влади очолюють представники одного стану, однієї партії. Жодна з влад не повинна володіти повноваженнями скасовувати рішення перших двох, але кожна може призупинити ухвалу, яка суперечить законові. Іншими словами, гілки влади стосовно одна одної виконують ще й контрольні функції. Монтескґє блискуче обґрунтував механізм забезпечення прав і свобод людини і громадянина, що інтегрувалися як з радикальними устремліннями молодої буржуазії, так і з консервативними прагненнями дворянства. Водночас він доводив, що скасування привілеїв панів, духовенства, дворянства, міщан призведе до деспотичної народної держави.

Монтескґє обґрунтовано вважають засновником теорії правової держави, яку він розглядав з позиції географічної школи. Згідно з нею, найбільший вплив на правову систему конкретної країни («дух її законів») справляє клімат. У південних широтах спекота знесилює людей, робить боязливими, лінивими, схильними до неволі, до невідповідного природним правам і здоровому глузду рабства, до сприйняття деспотичної влади, втрати власної свободи і незалежності. Тому тут необхідні суворі закони, які б змушували людей до продуктивної праці під страхом покарання. Крім того, сприятливе землеробство за теплого й вологого клімату, родючого ґрунту паралізує волю громадян, які занурюються в індивідуальні справи, не прагнуть до більшої свободи. Народи, які мешкають у суворих північних умовах, як правило, загартовані в битвах за життя, у холоді й голоді, тяжкій праці. Вони войовничі, сміливі, роботящі, не схильні до рабства, наполегливо відстоюють свою державну незалежність, особисті права й свободи.

Окрім географічного середовища, на «дух законів» впливає густота населення, економічний рівень країни, віросповідання. Скажімо, мусульманство тяжіє до деспотії, християнство -- до монархізму, католицтво -- до необмеженої монархії, протестантство -- до демократії. Ще відчутніше визначає «дух законів» форма політичного правління в державі («природа уряду»). Монтескґє при цьому виокремлює три справедливі (правильні) форми держави -- демократію, аристократію і монархію та одну несправедливу (неправильну) -- деспотію. Прихильно він ставиться до демократії, якій властиве тяжіння суспільства до чеснот і загального блага. Головним для аристократії мислитель вважає помірність (невибагливість), а монархії -- честь. Всім їм притаманні відповідні правові системи: для демократії важливо законодавче закріпити рівність прав дітей при успадкуванні, заборонити накопичення багатств в одних руках; для аристократії -- обмежити пишноти, щоб не викликати заздрощів у бідних; для монархії -- зберегти власність, підтримати багате дворянство як силу і велич держави. Деспотія ж тримається на страху, свавіллі, закони їй не потрібні, бо деспот руйнує суспільство і спотворює природні права людини. Форма держави визначає не лише «дух законів», а й характер зовнішньої політики: для республіки -- мир і поміркованість, для монархії -- войовничість. Неабияке значення для держави має розмір її території: малій республіці загрожують завойовники; велика монархія здатна протистояти їм, але схильна до загнивання зсередини, до деспотизму. Тому невеликим державам доцільно обґєднуватись у федеративні утворення, де можна буде використати переваги малих і великих країн.

У політичній думці Нового часу особливе місце належить німецьким мислителям Іммануїлу Канту (1724--1804) і Георгу-Вільгельму-Фрідріху Гегелю (1770--1831).

Кант у працях «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору», «До вічного миру», «Метафізичні начала вчення про право» та інших виклав основи німецької школи суспільного договору, природних прав людини, правової держави, нормативізму, громадянського суспільства, свободи особистості, співвідношення свободи, права і моралі, взаємовпливу моралі, права і держави, поділу влади, мистецтва політичного управління народом, зовнішньої політики. Пріоритетне місце в його політичному вченні посідає людина як істота емпірична (підпорядковується закону причинності й не може бути вільною) і як «річ у собі» (цілковито вільна і діє згідно з законами свободи, моралі). Кант формулює правила «категоричного імперативу» -- морального закону: «Поводься так, щоб максима твоєї поведінки могла бути водночас і принципом усезагального законодавства».

За Кантом, людина може бути засобом тільки для досягнення відносної мети, а сама по собі є абсолютною метою, втіленням гідності, чистої свободи волі, волі в собі й для себе, незалежно від походження, становища в суспільстві; втіленням чеснот (вічних правил моралі), правил, однакових для всіх часів і народів. Мета людства -- розвиток і здійснення свободи, громадянської рівності й справедливості, створення громадянського суспільства. Мета громадянського суспільства -- щастя громадян, втілення принципу самоцінності кожної особистості. Мета держави -- торжество ідеї права. Держава має бути правовою, де влада належить суверенному народу, але політичних прав у ній позбавлені «пасивні» громадяни (жінки, слуги, наймані робітники, підмайстри, матроси та ін.). Право не залежить від суспільних відносин, має у своїй основі природний усезагальний закон свободи, що є моральним законом, який повинні поважати всі, підпорядковуючись моральному обовґязку. Якщо ж особа керується іншими мотивами або нормами, такі дії будуть не моральними, а легальними -- підпорядкованими праву, яке поділяється на природне і позитивне, публічне і приватне.

Форми політичного правління Кант поділяє на деспотичні, автократичні, аристократичні, демократичні та республіканські, віддаючи перевагу автократії -- абсолютній монархії за наявності «короля з великим злетом душі, котрий вміє загнуздувати себе справедливістю». Демократія -- «дуже складна» форма політичного правління. Перехід від абсолютної до конституційної монархії бажаний, але тільки за мирного реформування і дарування народу основного закону монархом. Поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову слід здійснювати на основі вза-ємопідтримки і координації владних гілок, а не на основі стримувань і противаг. Мирне реформування державної влади має проводити виконавча влада. Однак жодна з них не може бути власником, бо захопить все майно. Найголовніший обовґязок державної влади -- охороняти приватну власність громадян.

У сфері міжнародної політики Кант обґрунтовував принципи дотримання договорів, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи інших держав, правомірності оборонних війн, недопустимості застосування жорстоких засобів ведення бойових дій, поводження з військовополоненими, шпигунства, таємних вбивств, пограбування мирного населення тощо. Визнаючи право народів на вічний мир, він висунув ідеї нейтралітету, обґрунтував право коаліцій, право гарантій у міжнародних відносинах. Його думки про всесвітнє громадянство, всесвітню федерацію незалежних і вільних держав і нині мають прихильників.

У науковому доробку Гегеля найбільше значення для історії політичної думки мають праці «Філософія права», «Філософія історії», «Філософія духу», «Феноменологія духу», «Про виборчі реформи в Англії», «Звіт станового зібрання королівства Вюртемберг», «Компетенція Німеччини» та ін. Своє політичне вчення Гегель вибудовує за трьома аспектами діалектичного розвитку духу: субґєктивний дух -- обґєктивний дух -- абсолютний дух; розглядає проблеми політики, права, держави, суспільства в площині обґєктивного духу, який аналізує з позиції духу абсолютного.

Гегель, заперечуючи традиційні природно-правові схеми та концепції суспільного договору, висунув власне бачення особистості, громадянського суспільства, держави, міжнародних політичних відносин. Історія, за Гегелем, переслідує мету еволюції свободи особистості у громадянському суспільстві, внаслідок чого «світовий дух» починає уявляти себе абсолютно вільним, історія «стає прогресом» в усвідомленні свободи і поділяється на такі етапи: давньосхідний, коли народи знали, що свобода належить одному; давньогрецький і давноримський, коли народи знали, що свобода належить групі людей; сучасний німецький, коли народи знають, що свобода належить усім. Людство проходить ступінь розвитку, де його природну єдність втілює сімґя. Виникнення великої кількості сімей покликало до життя громадянське суспільство. Найвищу природну єдність індивідів, що примирює і знімає всі суперечності, втілює держава. Народ, який не створив власної держави, є позаісторичною людністю. Необхідна передумова її виникнення -- зародження «народного духу».

Громадянське суспільство, на думку Гегеля, -- це суспільство власників. До нього належать вільні індивіди, котрі взаємодіють між собою в процесі реалізації власних потреб та інтересів переважно в суспільно-економічній сфері. Громадянське суспільство поділяється на стани (корпорації), охоплює поліцію і судові установи. У ньому всі рівні юридичне, за національністю, віросповіданням, але нерівні від природи, у соціальних взаєминах, у настроях, думках, обдарованнях, знаннях тощо. Нерівними є чоловік і жінка, тварина і рослина. Держава -- вінець розвитку моральності. Як серцевина сімґї та громадянського суспільства, вона передує їм, втілює їх єдність, знімає суперечності. Як найцінніший продукт обґєктивного духу, а не суспільного договору, держава синтезує субґєктивне й обґєктивне в народному русі, стає носієм абсолютного духу і відповідає змістові абсолютної ідеї. Держава не може бути засобом служіння громадянам і суспільству, бо вона є засобом панування, найвищою з усіх цілей, її авторитет має безумовний божественний характер. Держава займається сферою політичної діяльності; загальнообовґязковими, обґєктивними і раціональними законами та власними інституціями забезпечує реалізацію прав і свобод громадян. Сутність держави -- суверенітет, поділений між монархом і народом. Саме суверенітет дає їй змогу безмежно панувати над собою і над громадянським суспільством. Державна влада поділяється на законодавчу (депутати представляють і захищають інтереси станів), виконавчу (здійснюється урядом) та правлячу (втілює єдність законодавчої і виконавчої влади в особі монарха, який спирається на закон і поважає права та свободи підданих).

Значне місце Гегель відводив «зовнішньому державному праву», відкидав кантівську ідею «вічного миру», бо він «розбещує націю», виправдовував війни, завдяки яким, на його думку, вирішують «суперечності суверенітетів», охороняють нації від «застоїв та загнивання». На цій підставі його вважають теоретиком німецької національної державності, апологетом прусського шовінізму, предтечею тоталітарних режимів XX ст., критикують за зверхнє ставлення до «нижчих» народів, у т. ч. словґян, тощо.

Ідеї Гегеля справили значний вплив на Карла Маркса (1818--1883) і Фрідріха Енгельса (1820--1895) -- німецьких політичних мислителів, основоположників однієї з найвпливовіших течій політичної думки в новітній історії людства -- марксизму.

Стрижневі політичні ідеї марксизму: 1) істинне народовладдя можливе за скасування приватної власності на основні засоби виробництва, їх усуспільнення та подолання всіх інших видів відчуження; 2) досягнення в суспільстві повної соціальної справедливості, побудова його на соціалістичних засадах можливі або мирними засобами, або шляхом збройного повстання народу; 3) визначальними в політичному розвитку людства є матеріальне виробництво, стан продуктивних сил і виробничих відносин, взаємодія базису і надбудови, соціальне буття, класова боротьба тощо; 4) головною умовою перемоги революції та переходу до соціалізму є диктатура пролетаріату; 5) авангардом робітничого класу має бути комуністична партія, мета якої -- завоювання політичної влади; 6) робітничий клас і його партія у своїй діяльності повинні керуватися гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», тобто принципом пролетарського інтернаціоналізму; не може бути вільним народ, який пригнічує інші народи; 7) державні й правові відносини можуть бути зрозумілими з матеріальних відносин, не закон -- фундамент для суспільства, а суспільство -- фундамент для закону; 8) громадянське суспільство -- це сама людина в її суспільних відносинах, воно складається не з окремих індивідів, а відображає сукупність звґязків і відносин, у яких індивіди перебувають один щодо одного; держава -- механізм економічно наймогутнішого класу, який панує і політичне, але вона не є силою, зовні навґязаною суспільству, а продуктом суспільства на певній стадії розвитку і прагне стати над суспільством; право -- возведена в закон воля правлячого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя такого класу; політична влада -- організоване насилля одного класу для пригнічення іншого; 9) буржуазний конституціоналізм, буржуазний парламентаризм, буржуазне все-загальне виборче право -- формальні, урізані, а часом і фіктивні, а тому непридатні для побудови нового суспільства; 10) одне з головних завдань революції -- зламати буржуазну державну машину й організувати її за типом Паризької комуни, поєднавши в одному органі функції законодавчої і виконавчої влади; 11) пролетаріат не задовольняється рівністю перед законом, бо потребує рівності громадянської, економічної, але не дрібнобуржуазної «зрівнялівки»; 12) центральне питання будь-якої революції -- питання влади, революція є локомотивом історії, вищою формою класової боротьби і повинна бути перманентною, повстання -- є революційне мистецтво, скидаючи будь-яку стару владу, революціонери не можуть спиратися на старі закони; 13) творцем історії є народ, а не герої, видатні особистості; 14) комуністична суспільно-економічна формація має дві фази -- соціалізм і комунізм; 15) у комуністичному суспільстві не буде приватної власності, експлуатації людини людиною, держава й право поступово відімруть, поступившись громадянському самоуправлінню, класи будуть знищені, згодом зникнуть національні відмінності, протилежність між розумовою та фізичною працею, містом і селом, праця стане першою потребою життя, запанує повна соціальна рівність і принцип «кожний -- за здібностями, кожному -- за потребами», людство здійснить стрибок з царства необхідності до царства справжньої свободи, де вільний розвиток кожного стане умовою вільного розвитку всіх.

Англійські та французькі мислителі й революціонери XVII--XVIII ст. справили величезний вплив на політичні погляди Бенджаміна Франкліна (1706--1790), Томаса Пейна (1737--1809), Джорджа Вашингтона (1732--1799), Джонса Адамса (1735--1826), Томаса Джефферсона (1743--1826), Джеймса Медісона (1751--1836), Олександра Гамільтона (1757--1804) та інших американських просвітників, багато з яких були ідейними натхненниками першої американської революції 1775--1783 pp., засновниками США. Відчутним був і їх зворотний вплив на європейські процеси, зокрема на французьку революцію, завдяки участі у творенні видатних політичних документів -- юридичних конституцій окремих штатів, Декларації незалежності 1776 p., Статей конфедерації 1777 p., Конституції СІЛА 1787 р. та ін.

Республікансько-демократичну течію американської політичної думки представляли Б. Франклін, Т. Пейн і Т. Джефферсон, які сформували засади новітнього американського конституціоналізму, політичну доктрину незалежності північно-американських колоній, висловили розуміння процесу політичної історії, рішуче заперечували інститути рабовласництва й работоргівлі, обґрунтували американський конфедералізм і демократизм, своє бачення природних прав людини й суспільного договору, відстоювали принципи всенародного суверенітету, всеза-гального виборчого права, миролюбиво! зовнішньої політики, пріоритету людини над громадянським суспільством, а громадянського суспільства -- над державою, верховенства закону, правової держави, проголошували право народу на революцію. Саме Т. Джефферсон класичну ліберальну формулу прав людини, сформульовану Д. Локком, «життя, свобода і власність», замінив на «життя, свобода і право на щастя».

Дещо інших політичних поглядів дотримувались американські федералісти -- Дж. Адамс, Д. Медісон, О. Га-мільтон та ін. Демократичну республіку вони розглядали як етап на шляху до встановлення конституційної монархії, обґрунтували доктрини політичного ізоляціонізму, не завжди з належною шаною ставились до прав людини, віддаючи перевагу інтересам держави, проповідували ідеї цензового виборчого права. Але їх заслугою є боротьба зі становим поділом суспільства і становими привілеями, перенесення ідей Локка й Монтескґє про поділ влад на американський ґрунт, розробка форм і методів політичного збалансування владних гілок, їх структури і компетенції, шляхів зміцнення центрального федерального уряду, принципів судочинства, захист інтересів і свобод великих підприємців, пошуки засобів політичного компромісу. Завдяки майстерному володінню цим мистецтвом американська традиція вважає батьком Конституції США Д. Медісона, який знаходив компромісні варіанти не лише у її формулюваннях, а й у процесі її ратифікації штатами.

Отже, політичні вчення Нового часу, підсумувавши попередні досягнення громадсько-політичної думки та всебічно висвітливши проблему примирення через політику держави й суспільства, заклали основи формування й розвитку новітньої політології.

1.4 Зародження і розвиток політичної думки в Україні (X-початок XXст.)

Вона народилася й розвивалася в гущі загальнолюдських знань щодо форм і функцій політики і влади, політичних інститутів, політичної ідеології й культури, політичної стратегії і тактики, інших політичних явищ і цінностей. Обґєктивно особливий взаємозвґязок поєднує українських мислителів з російськими, білоруськими, а згодом польськими, єврейськими, австрійськими та іншими мислителями сусідніх націй і народів.

Зародження і розвиток української політичної думки є невідґємною частиною національної інтелектуальної скарбниці. Зґясування передумов цього феномена, аналіз провідних ідей, сформульованих визначними українськими мислителями на стадії еволюції національної суспільно-політичної, морально-етичної традиції у період з X до початку XX ст., має велике значення для зґясування поступу національної духовної культури, процесу формування сучасних державотворчих орієнтацій.

Еволюція політичних ідей від Київської Русі до козацько-гетьманської держави

Перші писані памґятки наших вітчизняних пращурів, що дійшли до сучасних поколінь українського народу, припадають на X--XI ст., тобто вони майже на 4 тисячоліття «молодші» від ранніх давньоєгипетських і шумерських текстів, на 2,5--3 тисячі років -- від індійських «Вед», китайських «Шуцзін» та «Шіцзін», вавилонських законів Хаммурапі, на 1,5--2 тис. -- «Іліади» й «Одіссеї», Біблії та «Авести», конфуціанської «Лунь юй» і каутільської «Артхашастри», платонівської «Держави» й аристотелівської «Політики», на тисячу років -- від політичних постулатів Цицерона і вчення Ісуса Христа.

Наші предки пройшли власний шлях стихійного та організованого кочівництва, матріархату, патріархату, племінної організації, язичницьких вірувань і первісної військової демократії. Знали сучасні українські землі найвищу державно-полісну еллінську культуру, римські традиції, «демократичні» царства скіфів, державні утворення протоукраїнських словґянських племен, вплив на первісні політичні процеси готів, гунів, аланів, аварів, хозарів, варягів, угрів, печенігів, половців та інших чужинців. Київське князівство, що виникло в середній течії Дніпра на межі VIII--XI ст., стало згодом політичним осередком величезної імперії -- Руської (Київської) держави.

На рубежі XII--XIII ст. естафету національного державотворення прийняла Галицько-Волинська земля, але в середині XIV ст., не витримавши ударів численних зовнішніх ворогів, вона на шість століть була відірвана від материзни і перетворилася на поневолену провінцію то Польщі, то Угорщини, то Австрії. Та й сама вітчизна була пошматована між татаро-монголами, Литвою, Польщею, Оттоманщиною, Кримським ханством і Московщиною. Новий етап державного будівництва започаткувало у XVI ст. козацтво, створивши за дніпровськими порогами Запорозьку Січ, яка згодом стала політичним осередком боротьби за національно-державницьку ідею, реалізовану в середині XVII ст. Б. Хмельницьким у формі Гетьманщини.

Українська думка еволюціонізувала протягом цих семи--восьми століть у руслі європейської традиції переважно як богословська думка, конкретніше -- як ідеологія православґя, бо вже через 66 років після Хрещення Русі (у 1054 р.) стався остаточний розрив між західною і східною християнськими церквами.

Джерелом світорозуміння духовних мислителів Київської Русі були Старий та Новий Заповіти, релігійні постулати отців церкви Афанасія Александрійського, Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста.

Завдяки священнослужителям-літописцям дійшла до сьогодення і давньоруська міфологія, відомості про найважливіші історичні події, тексти деяких політико-пра-вових документів світського характеру -- договори Русі з Візантією X ст., «Руська правда». Вони закріплювали характерні для тих часів політичні принципи панування сили в державі, станового поділу людей на повноправних, неповноправних і безправних, недоторканності приватної власності, божественного чи напівбожественного походження влади князя тощо. Чимало політико-право-вих норм «Руської правди», як і церковні устави Володимира Великого та Ярослава Мудрого, виходили з біблійного Пґятикнижжя Мойсея, Еклоги -- візантійського законодавчого зведення VIII ст., Закону Судного людям -- південнословґянської переробки Еклоги, Прохірону -- візантійського зведення законів IX ст. У церковних уставах князі добровільно йшли на деяке обмеження своєї влади, визнаючи зверхність Бога, тобто божественних, природних законів, хоч прямо про це й не йшлося.

В XI ст. жили і творили засновники чернецтва в Україні-Русі й Печерської лаври Антоній та Феодосій. їхні духовні надбання розвивали при переробці найдавніших літописних зведень ЗО--40 років XI ст. ігумен Ни-кон, диякон Нестор-літописець та ігумен Сильвестр у «Повісті минулих літ». Цей видатний твір охоплює найважливіші події від біблейського потопу до започатку-вання християнства на Наддніпрянщині апостолом Андрієм Первозванним, від розселення народів -- до політичного гуртування словґянських племен, їх перших політичних провідників, приходу варягів, виникнення власної державності тощо.

Найвидатнішим з тогочасних політичних мислителів був київський митрополит Іларіон (XI ст.), який у праці-проповіді «Про закон і благодать» виступив проти рабства, за мир, злагоду між народами, вважаючи їх рівними між собою, за політичну самостійність Київської Русі; відкинув закони іудеїв як такі, що порушують природну рівність і свободу людини, закріплюють богообраність лише одного народу, закликав підпорядкуватись не такому закону, а благодаті, тобто євангельським істинам, що скасовують рабство, славлять доброту людини, роблять церкву вірною служницею держави і князя.

У літописаннях духовенства збереглися й інші цікаві памґятки XI--XIII ст.: «Збірник Святослава», лист Володимира Мономаха до Олега Святославича, його «Повчання дітям», послання Митрополита Никифора Володимиру Мономаху, митрополита Клима Смолятича пресвітеру Фомі, «Слова» Кирила Туровського. Ці твори порушують проблеми політики, мистецтва державного управління, моралі, соціально-економічного становища людей. Автор «Слова про Ігорів похід» першим на Русі висловив думку про виникнення держави на ґрунті суспільного договору між князем і народом.

Обстоюваннями духовних цінностей сповнений Києво-Печерський патерик (1215--1230). Судити про людей не за багатством, а за розумом, наближаючи до себе мудрих і справедливих, закликає князів «Моління Данила Заточника» (кін. XII -- поч. XIII ст.). За впровадження високоморальних стосунків ратував у повчаннях архімандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон Володи-мирський.

Патріотичним прагненням єднання руських земель навколо Києва, закликом до сильної, централізованої політичної влади князів проникнутий Галицько-Волинський літопис (1201--1292). У ньому значну увагу приділено постаті Данила Галицького, настроям боярства, міжнародним політичним відносинам Галицько-Волинсь-кої землі з сусідніми державами.

Під час перебування більшої частини українського народу під зверхністю Литви і Польщі (XIV--XVII ст.) «шляхетська демократія» орієнтувалася на «Руську правду», приписи якої діяли до середини XV ст. Князівські та королівські привілеї, які поширювалися на сполыцену еліту, були закріплені в конституціях польського сейму, що діяв з 1446 p., y Судебнику Великого князя Казимира 1488 p., у Литовських статутах 1529 p., 1566 p., 1588 p., які разом із Саксонським зерцалом і деякими іншими джерелами німецького права були нормативною основою політико-правової системи і Великого князівства Литовського (до Люблінської унії 1569 p.), і Речі Посполитої, а у XVIII -- на початку XIX ст. зумовили кодифікацію українського права.

Незаперечним свідченням волевиявлення та демократичного політичного устрою стала поява в XVI ст. козацтва (вільних людей), яке вважало себе рівним як у політичних, так і в економічних правах, вирішувало всі питання, втілюючи у своє буття політичну демократію та первіснокомуністичні засади.

У XIV ст. значний вплив на українську думку справила офіційна доктрина Константинопольської церкви, автором якої був візантійський церковний діяч Григорій Палама, пропагуючи аполітичність, досягнення свободи в аскетизмі, послупіанні. Його послідовники в Україні -- Кипріян Святитель, Григорій Самалат та інші -- оспівували зверхність божественної влади над світською, церкви над державою, неприпустимість втручання князів і королів у церковні справи, підносили роль ченців у суспільно-політичному житті, готували основу для єднання Грецької та Римської церков. Такої позиції дотримувався митрополит Мисаїл -- автор «Послання» до папи Сік-ста IV, а також львівський канонік-єзуїт Петро Скарга, православні духовні служителі Михайло Рогоза, Кирило Терлецький, Іпатій Потій, зосереджуючись на обґрунтуванні Брестської унії.

У цей час на захист православґя виступили князь Кирило Острозький, єпископи Георгій Балабан, Михайло Копистенський та інші політичні церковні діячі, які надали нового дихання полемічній літературі. Одним з найяскравіших представників цього напряму літературно-політичної творчості був Іван Вишенський (1545--50 -- після 1620). Полемізуючи з П. Скаргою, він обстоював суспільство як засновану на принципах первісного християнства соборну громаду, гостро критикував тогочасний політичний лад, закликав до боротьби з тиранією, пропагував природну рівність людей, колективізм, виступав за усуспільнення майна, вбачав головне призначення влади, яке належить Богові, а не царям і королям, в утвердженні законності й справедливості.

Богослов Христофор Філалет (р. н. і см. невід.) ратував за скасування станового поділу суспільства, налагодження стосунків між володарем і підданими на засадах природних прав і суспільного договору, визнання шляхтою політичних прав людей, а не хизування удаваною демократією. Численні православні братства і братські школи у XVI--XVIII ст. дали світові практичні зразки організації громад на засадах рівності, свободи і справжнього братства. Згодом вони розвинулися в колегії, академії -- центри розвитку національної культури, освіти і науки. Братські школи виховали для української суспільної думки нову плеяду мислителів. Йов Борецький -- автор «Апполеї апології», Захарій Копистенський -- автор «Палінодії», «Книги про віру», «Книги про правдиву єдність» одними з перших почали осмислювати категорію етнічної свободи українства, шукати шляхів звільнення з-під польського гніту. Брати Степан та Лаврентій Зизанії виступали за природну рівність людей, відокремлення церкви від держави, за свободу совісті тощо. Кирило Транквіліон-Ставровецький у «Зерцалі Богословія» змалював «золотий вік» ще до того часу, як диявол посіяв гординю і позбавив людей природної та божественної рівності.

У 1620 р. зусиллями гетьмана Петра Сагайдачного було відновлено київську православну митрополію. Один з перших київських митрополитів Петро Могила (1596-- 1647) у політичних творах «Анфологіон», «Літос, або камінь» та інших закликав світських можновладців до турботи про підданих, підпорядкування законам і чеснотам, рівноправґя православґя і католицизму. Найважливішою ж його заслугою стало заснування Лаврської школи, Київської колегії, що згодом перетворилася на Києво-Могилянську колегію (академію) -- кузню українських мислителів і державних діячів.

Якщо один з перших ректорів Києво-Могилянської колегії Сильвестр Косів був противником політичної орієнтації на Москву, що простежується в його творі «Патерікон», то його наступники Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Феод осій Сафонович були послідовними політичними прихильниками зближення з Росією, обґрунтовували єднання східно-словґянських народів.

І. Гізель у праці «Мир з Богом людині» обумовлював такий союз вимогами до російського царя надати політичні права і свободи людові, церковну автономію Україні. Л. Баранович («Меч духовний», «Труби словес проповідних») виправдовував становий політичний устрій і соціальну нерівність у суспільстві. І. Галятовський («Ключ розуміння», «Небо нове», «Скарбниця потрібна») засуджував уніатство, іслам, іудаїзм та інші релігії. Ф. Сафонович («Хроніки з літописів стародавніх», що й лягла в основу «Синопсису») обстоював ідеї договірного походження держави, пріоритет природних прав людини.

За 200 років до скасування кріпацтва за повне звільнення селян від панщини, заборону смертної кари, мир між народами, свободу совісті, свободу творчості виступав А. Вишоватий. Ігумен Афанасій Берестейський з трибуни польського сейму вимагав у короля Володислава IV повернення прав православній церкві, свободи православґя. Права людини відстоювали київські митрополити Й. Нелюбович-Тукальський, екзарх царгородського патріарха в Україні А. Винницький, один із засновників вітчизняної політичної філософії Й. Кроковський та інші.

Довго сидів за ґратами за пропаганду ідеї воззґєднання Закарпаття з усіма українськими землями священик-полеміст Михайло Андрелла. Соціальну рівність пропагував засновник Чернігівської колегії єпископ Іоанн Святитель. Високу моральність, скромність, доброзичливість відстоював автор понад 20 праць, найвідомішою з яких є «Книга житій святих (Четьї Мінеї)», Данило Туптало.

Митрополит Стефан Яворський (1658--1722) у творах «Камінь віри», «Знаменіє пришестя антихриста та кінця світу» активно проповідував промосковські настрої, заперечував ідею державності України, протестантизм, пропагував станову нерівність, поділяючи суспільство на чотири колеса: колесо князів, бояр, вельмож і царських радників; колесо військових; колесо священнослужителів; колесо селян-землеробів, міщан, купців, художників та ремісників. Самодержавна влада, прибічником якої він був, тримається на перших трьох колесах, а четверте -- «скрипляче, ледаче і скигляче». Цар покликаний панувати над тілом людини, а церква -- контролювати душу. В останні роки життя С. Яворський почав відходити від авторитаризму, схиляючись до етико-гуманістичних поглядів.

Глашатаєм високої моралі, людських чеснот, захисником бідних і знедолених увійшов в історію намісник Троїцько-Сергієвської лаври, а згодом єпископ Білгородський Іосааф Святитель. Оборонцем суспільних і релігійних прав православної меншості на Правобережжі України був Матвій Значко-Яворський.

Водночас із богословською еволюціонізувала і світська політична думка, хоч такий поділ є умовний, позаяк більшість духовних служителів впливала на політичне життя суспільства, а представники світської влади були глибоко віруючими людьми, сповідували богословські традиції, біблійні заповіді. До того цілковито світські погляди на політичні процеси висловлювали і деякі релігійні сановники.

Духом італійського Ренесансу пройняті твори Юрія Дрогобича (бл. 1450--1494), котрий глибоко вивчав політичне життя Італії. Його сповідували учасники львівського «двору гуманістів» -- першого українського політичного клубу, який підтримував активні стосунки із вченими Італії, Німеччини, Угорщини, Польщі та Литви.

Майже за 100 років до Г. Греція та Т. Гоббса на основі еллінських філософських уявлень, вчення Аристотеля вдався до дослідження політичних інститутів і політичних процесів священик-гуманіст Станіслав Оріховський (1513--1566). У його працях «Про природне право», «Настанови польському королю Сигизмунду Августу», «Польські діалоги політичні» проглядаються елементи розподілу влади. Держава, на думку С. Оріховського, це рівні між собою король, рада і народ. Людина як духовно-тілесна істота втілює в собі єднання начал двох світів -- тобто матеріального і духовного, тіла й душі. У суспільстві народ є тілом, рада -- душею, а король -- розумом. Суспільство повґязане правом і привілеями, а його елементи взаємопереплетені й відокремлено існувати не можуть: тіло без душі мертве, душа без розуму недієздатна, розум без душі бездиханний, тіло без розуму -- порожнеча, душа без тіла спустошена, розум без тіла знедолений. Стабільна й вільна держава можлива лише за дотримання права, шляхетство має бути наділене привілеями, а монарх як верхівка піраміди влади повинен спрямовувати діяльність законодавчої та судової її гілок. Незадовго до смерті С. Оріховський висловився, щоб на верхівці була духовна влада (апостольська церква), підпорядкувавши монарха, священнослужителів, привілейоване шляхетство і підлеглий йому простолюд.

Значний внесок у вітчизняну політико-правову думку зробили наукові, громадські діячі, обґєднані навколо Острозької академії, її засновник князь Кирило Острозький неодноразово подавав до польського короля і польського сенату супліки (прохання) про надання українцям прав і свобод. А перший її ректор письменник-гуманіст Герасим Смотрицький (перша пол. XVI ст. -- 1594) (трактат «Ключ царства небесного» -- передмова до «Острозької біблії») відомий як один із засновників світської полемічної літератури. Його син Мелетій Смотрицький (бл. 1572--1633) у політичному творі «Тренос, або плач» визнавав зверхність світської влади над церковною, закликав аристократію припинити зловживання владою. Вихованець академії -- автор віршової «Хронології» Андрій Римша активно працював у галузі національної історії, описуючи найважливіші події з позиції патріотизму, національної самосвідомості, людинолюбства і навіть вільнодумства.

Проблеми політичної філософії і моралі порушував у віршах, присвячених П. Сагайдачному і запорозьким козакам, вихованець замостської єзуїтської академії Касіян Сакович. Позаяк людське життя швидкоплинне, потрібно поспішати творити добрі справи в політиці, науці, просвітництві. Звертаючись до сутності особистості, він акцентував на природній рівності людей, обстоював їх зольності, гуманістичні традиції, ідеалізував мужність, готовність політичних керівників боротися за інтереси народу.

Загалом українська думка доби Середньовіччя не набула цілісного, розвинутого концептуального характеру. Успішно подолавши етап міфічності, використавши біблійні сюжети, постулати християнства, переважно православного спрямування, на початку XVIII ст. вона мов би «завмерла» на порозі формування філософського аналізу політичних процесів. Попри те, що українські мислителі XI--XVII ст. добре знали давньогрецькі політико-теоретичні конструкції, особливо вчення Платона й Аристотеля, західноєвропейську гуманістичну думку, вони все ж не змогли піднятися до логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і політичних процесів, емпірико-теоретичного їх вивчення. Передусім це зумовлено обґєктивними причинами, найголовніші з яких -- розшмату-вання етнічних українських земель, багатовікова бездержавність.

Однак український народ виявився сприйнятливим до демократичних традицій державності, звичаєвого права предків, ототожнюючи його з правдою; до народовладдя у формі віча, соборності, громадської солідарності, що втілювалися в общинному землеволодінні, суспільній власності на землю; до свободолюбства, потягу до рівності людей, братерства, справедливості, общинно-громадського життя. Державність знаходила свій вияв у принципі виборності владних органів (десятські, сотські, тисяцькі, старости, земельні суди тощо), децентралізації політичної влади, що виявилося в розгалуженій системі місцевого самоврядування, автономізації, федералізації і навіть конфедералізації окремих громад і регіонів; поєднанні монархічних і аристократичних форм правління (великий князь, місцеві князі, княжі ради з «кращих людей», «думців», бояри, воєводи, дружинники) тощо.

Руські князі реалізували ідею Полібія в політичній практиці, створивши «найліпшу», за його визначенням, форму держави з відповідним поділом влад -- поєднання елементів царства (княжа влада), аристократії (боярська влада) та демократії (віче).

Традиції такого державотворення передавалися з покоління в покоління, залягали в політичній самосвідомості мас, свідченням чого була військово-старшинська система організації суспільно-політичного життя подніпровського козацтва, що мала всі ознаки державного управління. У ній простежувалася «полібіївська» форма владування, де місце царя посідав кошовий отаман (гетьман), аристократії -- Рада генеральної старшини, демократії -- Січова рада (генеральна військова рада).

Водночас у козачому самоврядуванні майже за два століття до появи концепції Монтескґє помітні були й елементи розвинутої демократії та класичного розподілу влади: законодавчої (загальне зібрання або військова рада), виконавчої (кошовий отаман або гетьман, січова або генеральна старшина) та судової (військовий або генеральний суддя). Вірогідно, опосередковано впливали на козаче народоправство, їх первісно-комуністичний побут демократичні традиції причорноморських еллінських полісів, польська та литовська «шляхетська демократія».

Отже, у XVI--XVII ст. в Україні окреслилося значне відставання політичної теорії від рівня політичної свідомості народу, що засвідчила практична державотворча діяльність. Тогочасні богословські та світські мислителі приділяли увагу проблемам людини не як політичної особи, а як найвищого творіння Бога. Проблеми держави і права рідко потрапляли в їх поле зору, внаслідок чого національна державницька ідея протягом тривалого часу, навіть у період визвольної війни 1648--1654 pp., визрівала стихійно -- від боротьби еліти за власні привілеї, «суверенітет» і велич особистої булави до гасел автономії або «незалежності» України обовґязково під чиїмось протекторатом. Практично ніхто з українських політичних проводирів не ставив за мету досягнення справжніх суверенітету, самостійності. Чвари, постійні зрадництва, підступні доноси, принизлива метушня між польськими королями, російськими царями, шведськими монархами, турецькими султанами і татарськими ханами, фізичне нищення опонентів домінували в тодішніх взаєминах у середовищі української політичної верхівки. Внаслідок цього відбувалося суттєве гальмування національно-визвольного руху українського народу, найпомітнішою ознакою якого була лише постійна зміна одних гнобителів іншими.

Б. Хмельницький першим почав усвідомлювати необхідність свободи українства з орієнтацією спочатку на створення козацької територіально-політичної автономії у складі Речі Посполитої, а згодом (після перемог у 1648--1649 pp.) -- на політичну самовизначеність України у межах Давньоруської держави на чолі з єдиновладним, самодержавним гетьманом-монархом. Та наступні поразки змусили вождя першої української національно-визвольної революції повернутися до ідеї автономії, але вже під протекторатом Росії.

Наприкінці життя Б. Хмельницький, уклавши договір з Росією, Туреччиною, Кримом, Семигородщиною, Швецією, продемонстрував наступникам приклад «політичного маневрування» між сусідами, наслідуваний більшістю гетьманів аж до І. Мазепи і П. Орлика. Однак вони не були підкріплені політичною майстерністю гетьманів, мудрістю, далекоглядністю оточуючої їх політичної еліти, нерідко межували з невиваженістю, політичною бездарністю, політичним авантюризмом. Така політична еквілібристика призводила до подальшого знесилення української автономії, поглиблення бідувань народу, особливо селянства, братовбивчих війн, самознищення політичної еліти, поділів і перерозподілів української землі, безперервних спустошливих іноземних навал.

Власне політична думка цього періоду дещо збагатила арсенал українського уявного конституціоналізму, започаткованого першими офіційними документами конституційного характеру -- Зборівським договором 1969 р. та Білоцерківським 1651 р. Наступні статті-конституції (Березневі 1654 p., Переяславські 1659 p., Батуринські 1663 p., Московські 1665 p., Глухівські 1669 p., Конотопські 1672 p., Переяславські 1674 р. та Коломацькі 1687 р.) унормовували факт української автономії й визначали порядок утворення та компетенцію органів політичного управління Україною, права й обовґязки гетьмана та старшини.

Своєрідним явищем у національній політичній думці були Пакти і конституції прав і вольностей Війська Запорозького 1710 p., які нині часто іменуються «Конституцією Пилипа Орлика». Було здійснено спробу узагальнити суспільно-політичний устрій козаччини на основі державницьких традицій пращурів українства та політичного досвіду Запорозької Січі, досягнень західноєвропейської політико-правової науки. Але задуми П. Орлика підтримані не були. Завершили перший етап українського конституціоналізму Решетилівські 1709 р. та Петербурзькі 1728 р. конституції, які зводили нанівець політичні права Гетьманщини, ухвалені за доби Б. Хмельницького. Крапку на праві українського народу на політичне самовизначення поставила Катерина II та створена нею II Малоросійська колегія, скасувавши у 1764 р. Гетьманство, а залишки автономії -- протягом наступних двох десятиліть.

Суспільно-політична думка доби українського національного відродження

Політичній думці українського національного відродження передували вчення визначних вітчизняних мислителів: Якова Ковельського (1726--28 -- після 1725) -- автора знаменитих «Філософічних пропозицій», послідовника французького сенсуалізму, прихильника ідей соціального договору та природного права, палкого проповідника демократії; Григорія Сковороди (1722--1794) -- співця величі людини, її прагнення до щастя, самопізнання, рівності і свободи, автора унікальних творів, зібраних у «Саді божественних пісень»; Семена Десницького (бл. 1740--1789) -- першого на Наддніпрянщині вітчизняного доктора і професора права, що започаткував українську і російську юриспруденцію, палкого прихильника природних прав людини та ідеї договірного походження держави. Безпосередніми провісниками національних політичних ідей означеної доби можна вважати невідомих авторів «Історії русів» та видатного письменника Івана Котляревського (1769--1838).

«Історію русів» не без підстав називали Декларацією прав української нації, але насправді вона є гімном природних, божественних, історичних, моральних прав кожного народу на державну незалежність, права на боротьбу з гнобителями. Трактат підготовлено з уже відомої з часів Д. Локка на Заході платформи «рівноваги влад» -- інтелектуальної й моральної течії, яка визнає насамперед політичні й економічні права особистості, її абсолютну цінність, свободу привілейованих верств, рівність серед рівних того ж кола громадян, існування невідґємних природних прав індивіда, суспільнодоговірний характер держави, зверхність законів у суспільних відносинах тощо. На думку автора «Історії русів», створивши власну Київську державу, український народ згодом втратив державну самостійність, обґєднавшись на добровільних засадах з рівними Україні Польщею та Литвою у федеративній Речі Посполитій. І лише тому, що польські королі почали позбавляти українців прав і вольностей, переслідувати православну віру, козаки підняли повстання. Політичний трактат переконливо доводить, що тиранське, насильницьке правління в Україні ніколи не було тривким і довгочасним, бо народ умів боронити свою свободу. Він виходить з платформи рівності народів, гостро виступає проти національної зверхності. В «Історії русів» засуджується багатство, набуте за рахунок власного народу, зрадництво української шляхти. Твір сповнений поваги до простолюддя, кріпаків, рядового козацтва.