Шляхи легітимації політичної еліти

Чому маємо так багато проблем з формуванням національної української еліти нового гатунку? У цьому сенсі є слушною думка відомого українського вченого-управлінця Г.Щокіна, який зазначає, що після руйнування тоталітарної системи кадрову роботу в Україні залишили напризволяще, кинули у вир нерозвинутого політичного ринку, коли на хвилі популізму, використовуючи демократичні процедури, до влади подекуди прийшли демагоги, які виявилися спритнішими за минулих представників компартійної еліти.

Великі надії в Україні з перших років незалежності покладалися на «нову» українську еліту. І саме тому, що вона почала було формуватися переважно як носій національно-культурних ідей і цінностей. За таких обставин потенційно наріжним каменем творення новітньої Української держави мала стати тисячоліттями незреалізована національна ідея. Одначе так не сталося. Поступово на ключові посади, зокрема й президентську (Л. Кучма) прийшли лідери господарського, економічного типу, підприємці, власники, банкіри.

Хоч би про яку еліту -- загальнонаціональну, регіональну -- в Україні йшлося, висхідними були й залишаються дві проблеми. Перша -- основоположна -- формування конче національної еліти, забезпечення її спроможності не просто самореалізуватися, а й максимально прислужитися власному народові, державі, а вже затим самій собі. Поки що українська еліта об'єктивно такого прагнення і реальних дій не демонструє, корпоративні, власницькі інтереси у її діях були і є домінуючими. Друга проблема пов'язана з неузгодженістю дій еліти -- загальнонацюнальної і регіональної, що суттєвим чином посилює федералістські настрої, тенденції, а відтак ставить під загрозу національну єдність унітарної Держави України.

Хиби української, особливо загальнонаціональної еліти багато в чому криються у її гіпертрофованому прагматизмі, одномірності. Для досить багатьох представників еліти «дорватися» до влади -- лише самоціль, та, здобувши її, вони задають собі доленосне запитання -- навіщо вона мені? Отож серйозні невдачі, прорахунки, помилки стають закономірним результатом майже тотальної неспроможності розпорядитися владою найперше в інтересах народу, до якого представники української еліти майже суцільно апелюють.

Для сучасної української еліти будь-якого рівня характерний києво-центризм з ледь помітним поділом на київську, донецьку, дніпропетровську і якоюсь мірою харківську еліти, суттєвої різниці між якими визначити майже неможливо. Якщо колишній компартійній еліті (України, СРСР) були притаманні такі головні риси, як комчванство, самовпевненість, відірваність від народу, невміння спілкуватися з ним, то в цьому сенсі сучасна українська еліта мало чим відрізняється від своєї попередниці.

У житті кожного суспільства є відповідні фундаментальні цінності, співвідношення яких, власне, має визначати і розв'язувати його еліта. З-поміж них особливо виділяються такі діалектично суперечливі цінності, як свобода і необхідність; держава і ринок. Образно кажучи, що більше держави, державного (регулювання, втручання), то менше ринку і свободи. Це аксіома, хоча стовідсотково відкидати державне регулювання аж ніяк не слід. Для нинішньої ситуації в Україні принципово важливо, що тут і загальнонаціональна, і регіональна еліти -- це еліти не так політичні, як економічні, це еліти ділових кіл. Це не важко усвідомити, бодай поглянувши на останній склад Верховної Ради України та місцевих органів влади і Рад.

Означена вище ситуація є реальною, закономірною, однак небажаною. Справа в тому, що перші романтики-інтелігенти, які представляли фактично молоду еліту України, на жаль, поступово від політики не просто відійшли -- їх було відтиснуто. Найяскравішими підтвердженнями цього є фактичний розпад Руху, розпорошеність націонал-демократичних сил. І це тоді, коли ще у 90-ті роки XX століття нова українська еліта починала формуватися найперше з представників гуманітарної інтелігенції, яку «відтерли» від реальної влади прагматики-господарники, бізнесмени, люди, які ще зовсім недавно не мали фактично жодного стосунку до практичної політики, політичної діяльності.

Усій українській еліті нині передусім бракує державницької відповідальності за свої практичні дії і політичної культури. Ще В.Липинський наголошував, що політична культура -- це глибоке усвідомлення елітою свого не просто класового, а національного інтересу, що активна творча діяльність з його реалізації полягає в служінні своїй державі та здобутті політичної влади. Для багатьох представників нинішньої української еліти здобуття влади є самоціллю, егоїстичним, а не державницько-національним прагненням. Держава постала б своїм громадянам і світу в принципово іншому вимірі, якби українська еліта мала відповідний рівень політичної культури.

Політична культура загалом (за Г.Алмондом, С.Вербою) виявляється у трьох основних типах (видах): активістська (вклад людини, громади у політичні процеси); підданська (коли люди беруть участь у суспільному житті, однак позбавлені можливості реально впливати на політичне життя); патріархальна (низький рівень зацікавленості у політичних процесах). Який тип політичної культури з наведених домінуючий для політичної еліти України? Хоча для демократичного поступу держави особливий сенс має саме активістський, для значної частини української еліти характерні підданські настрої й орієнтації, навіть патріархальні. Щодо останнього, то багатьом представникам української еліти вигідніше позірно «гратися» в політику, ніж займатися нею не в своїх інтересах, а в інтересах власної держави.

Багато проблемних питань стосовно української еліти виникають у контексті демократії загалом та очікуваної демократизації українського суспільства зокрема. Історичний досвід наочно засвідчує: будь-які розмови про якусь ідилічну, «безмежну» демократію як особливу форму народовладдя -- не що інше, як ідеалізована конструкція у головах егалітаристів. Свого часу видатний філософ М. Бердяев писав: «Влада не може належати всім, не може бути механічно рівною. Влада має належати найкращим, обраним особистостям, на яких лягає велика відповідальність і які покладають на себе великі обов'язки. Однак ця влада має бути іманентною народу, його власною потенцією, а не чимось нав'язаним йому зовні, поставленою над ним». Безумовно, влада не може належати усім. Це марксистсько-ленінський утопізм, який себе майже за століття повністю не лише дискредитував, а й спричинив величезну шкоду: людям втовкмачували, що влада меншості -- то велика біда, то -- нереальність, хоча в демократичних країнах владу має і нею розпоряджається в інтересах більшості найкраща меншість.

На завершення розгляду проблеми доходимо таких висновків.

1. Політична еліта сучасної України не є, як потрібно для забезпечення суспільного розвитку країни, позакласовою соціальною групою, що виражає інтерес нації, суспільства загалом. Це -- верхівка пануючого класу, що здійснює керівництво суспільством в ім'я підтримки соціальної системи, яка ставить цей клас у привілейований стан.

2. Нинішня українська еліта своїми рисами, якостями, формами, багато в чому антинародною діяльністю потужно спричиняє народження відповідної української бюрократії, яка, за висловом К.Маркса вважає себе за кінцеву мету держави і виражає спіль ний інтерес владарюючого класу, тобто тієї ж еліти. Коло замикається.

3. Глибокий і вразливий суспільний парадокс України, як і більшості нових (на пострадянському просторі) держав, полягає в тому, що нова еліта так і не з'явилася -- ринковими трансформаціями, соціальними змінами керують здебільшого ті самі колишні компартійні лідери, що завели величезну і найбагатшу у світі країну в глухий кут. Тож на які прогресивні зміни, особливо в сенсі реалізації на-ціональних ідей та інтересів, сподіваємося?

4. Коли ми акцентуємо увагу на досить низькому рівні української політичної еліти, то згадується цікавий вислів Платона, який застерігав: «Ні для держави, ні для громадян не буде кінця нещастям, доки володарем держави не стане плем'я філософів». Якого рівня «філософи» керують Українською державою -- неважко усвідомити.

5. Проблема турботи про загальні блага -- довічна проблема суспільного розвитку, коли громадськість не лише відповідно апелює до своєї правлячої еліти, а й коли еліта відповідає чи не відповідає такій потребі. Для України стосовно її еліти це найгостріша проблема. Чудово сформулював цю думку видатний філософ М.Бердяев, який писав: «Питання в реальній дійсності полягає лише в одному: торжествуватиме хороша меншість -- аристократія чи погана меншість -- охлократія». Коли замислитися про сутнісні параметри і характеристики сучасної української еліти як цілісного феномену, що радикально впливає на життя і долю України, то, на жаль, назвати її меншістю першого гатунку досить складно і проблематично.

4.1 Проблеми встановлення українського політичного елітаризму

Політична еліта України: чи спроможна вона виконати свою суспільну місію? І чи здатен хтось із політичних лідерів - потенційних кандидатів у Президенти - здійснити прорив до європейських цінностей? Про політичну еліту дискутували учасники “круглого столу”, організованого Центром імені Разумкова. Тон “елітарній” дискусії задав представник фонду Фрідріха Еберта в Україні Гельмут Курт. Виявляється, в його рідній Німеччині, та й у всій Західній Європі від вживаня слова “еліта” давно відмовились. Некоректно. Тимчасом в Україні слово є, а от політичної еліти… Принаймні якщо судити з результатів експертного опитування, проведеного Центром Разумкова, то переважна більшість опитаних каже: «за формальною ознакою еліта існує, а за рівнем суспільного авторитету й довіри - її нема». “Еліта” з французької перекладається як “краще”, “добірне”, “цвіт”. Учасники дискусії характеризували вітчизняну політичну еліту в інших термінах. За визначенням президента центру Разумкова Анатолія Гриценка, “нинішня політична еліта - це ті, хто обікрав свій народ”. Комуніст Георгій Крючков згадує про бійки в парламенті, невиїзних депутатів і цитує Шевченкове: “раби, підніжки, грязь Москви, Варшавське сміття ваші пани”. Борець з корупцією “нашоукраїнець” Володимир Стретович нагадує про декотрих народних обранців, представників еліти, які стали такими протизаконно, купивши свій мандат. Голова опозиційної партії “Собор” Анатолій Матвієнко назвав нинішню політичну еліту “чорною” - як каже він, це чорна еліта вчорашніх керівників складів і двічі судимих. За словами Левка Лук'яненка, відсутність національної еліти не дивина, адже з 13-го століття, відколи Україна втратила державність, нація, як каже він, була без голови. Інший радянський дисидент Іван Дзюба каже, що не приймає такої еліти і слідом за Генріхом Гайне повторює: “Я - плебей”. А БЮТівець Юрій Луценко іронізує з приводу тих сподівань на якісну зміну еліт, які багато хто пов'язує з приходом до влади найпопулярнішого сьогодні в Україні політика Віктора Ющенка.

Юрій Луценко: «Народ чекає месію. А отримає, між іншим, зайця в овечій шкірі, між іншим, я вже так казав. Того зайця, який не посмів підтримати Україну без Кучми в найрішучіший момент».

Із жодним з нинішніх лідерів експерти не пов'язують «якісний прорив України на основі європейський цінностей», хоча на Віктора Ющенка експерти покладають більше надій. Це засвідчили дані експертного опитування Центру Разумкова, в якому команди всіх потенційних кандидатів у президенти оцінювались за критеріями, яким мусить відповідати еліта: чесність та порядність, компетентність і професіоналізм, пріоритет суспільних інтересів над особистими, патріотизм, відповідальність. Результати прокоментував на круглому столі керівник центру Разумкова Анатолій Гриценко:

«Жодна з команд, за жодним з критеріїв не отримала навіть четвірки. Від двох з копійками до трьох з копійками. Тобто на оцінку добре експерти не оцінюють жодну з потенційних президентських команд. Результати опитувань показують, що не лише нинішня влада не користується високим рівнем довіри і очікувань з боку населення, але й ті люди, які вважають себе опозицією і які також налаштовані на вибори, жодний з потенційних кандидатів не має переваг, значимих переваг. Якби вибори відбувалися наступної неділі, жоден з кандидатів не переміг би в першому турі, це зрозуміло, але також зрозуміло, що жоден з них не набрав би 50 відсотків і в другому турі».

Отже, думка експертів - в країні сьогодні нема політичних лідерів, які мали б підтримку абсолютної більшості населення. Коли ж такі лідери з'являться і до влади в Україні прийде якісно нова політична еліта, назва якої елітою не викликатиме саркастичної усмішки? Відповідаючи на це запитання, переважна більшість опитаних експертів назвала термін: 10 років і більше.

Нинішня політична еліта України -- це еліта за формальною ознакою -- переважно, якщо не винятково. Суспільним визнанням, авторитетом та відчутною підтримкою з боку суспільства вона не користується.

Рівень повної підтримки дій влади (як інститутів, так і персоналій) не перевищує 8-11%; лише 6% громадян засвідчують позитивне ставлення до нинішньої правлячої еліти України, більшість (53%) дотримуються протилежної думки, а майже кожен третій (30%) до правлячої еліти абсолютно байдужий.

Жоден із державних діячів вищого рівня, жоден із політичних лідерів -- як провладних, так і опозиційних -- не має шансу, «якби вибори відбувалися наступної неділі», бути обраним президентом у першому турі, а відтак -- не користується довірою і підтримкою більшості громадян.

В Україні, на відміну від Польщі, Чехії та країн Балтії, дотепер не відбулася зміна «критичної маси» політичної еліти. За нашими підрахунками, серед осіб, які протягом 1991-2003 рр. призначалися на найбільш впливові посади в системі влади (прем'єр, віце-прем'єр, секретар Ради національної безпеки і оборони, глава адміністрації Президента), вихідці з партійної, радянської, господарської, комсомольської номенклатури радянських часів становлять 73%; серед осіб, які з 1995 р. займали (або займають) посади голів обласних державних адміністрацій -- майже 80%. Що стосується її бюрократичної складової, то, за даними Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД), 52 та 46% керівного складу місцевих і центральних органів влади України, відповідно, перебували на державній службі ще за радянських часів.

Ще однією складовою політичної еліти України стали представники «нової буржуазії». Для них головним завданням було знайти «спільну мову» з представниками влади з метою конвертації влади у власність, а власності -- у ще більшу владу. Принциповий збіг мотивації і завдань створив передумови для симбіозу номенклатурної та «ново-буржуазної» еліт.

Така політична еліта виявила себе надзвичайно ефективною в досягненні власної мети, формулюванні і захисті власного інтересу. Про це виразно свідчить, наприклад, реалізований в Україні механізм приватизації. За експертними оцінками, за приватизаційні сертифікати було продано 47% великих і середніх підприємств, власниками яких на папері стали 18 млн. громадян. Вартість одного сертифікату коливалася в межах 2-10 долл. Реально сьогодні підприємства належать невеликій купці олігархів. Тобто майже половина промислового потенціалу п'ятдесятимільйонної європейської країни, що створювався протягом життя кількох поколінь, була через посередників продана «своїм людям» за вартість одного, правда, великого літака (до 180 млн. дол.).

Тому навряд чи варто перебільшувати неготовність української політичної еліти до управління державою та проведення ринкових реформ. «Неготові» давно, як на нашу коротку новітню історію, зійшли з політичної дистанції. Ті, що залишилися при владі, або прийшли до влади, оперативно й напрочуд успішно зорієнтувалися в хитросплетіннях бізнесу та тіньового сектора економіки й політики.

Не варто також влаштовувати для цієї еліти початкові курси з вироблення стратегій: для власного бізнесу вона їх виробляє відмінно. Про це свідчить така результуюча її діяльності, як нинішній розрив у доходах невеликої групи наближених до влади олігархів, що контролює найбільш прибуткові підприємства, і більшості громадян. За офіційними даними, співвідношення рівнів добробуту 10% найбагатших і 10% найменш забезпечених громадян становить 7,1, тоді як прийнятним з точки зору суспільної стабільності є розрив у два з половиною рази менший.

Не варто вчити цю еліту і піднімати народ на «виконання та досягнення». Для неї організувати «всенародне» схвалення -- жодного зусилля, аби пролунала команда. Але -- вигідно і безпечно для цієї еліти не мати нічого реально всенародного, бо всенародними бувають і акції протесту, і страйки, і голосування, врешті, -- не за призначеного владою кандидата.

Причина суспільної неефективності сучасної української політичної еліти -- не у відсутності знань і вмінь, а в тому, що вона не має потреби брати до уваги інтереси суспільства. Така потреба може диктуватися або моральними засадами еліти, або дієвими механізмами її політичної відповідальності, або тиском громадянського суспільства. Двох останніх чинників в Україні поки що немає. А мораль колишньої номенклатури та нової буржуазії такої чесноти, як служіння суспільству, не передбачає. Номенклатури -- тому що вона колишня, буржуазії -- тому що вона нова.

Ті ж дані НІСД свідчать -- дві третини української еліти (в т.ч. політичної) становлять особи, старші 50 років. Майже 87% походять із сільської місцевості або невеликих міст, що за укладом життя мало відрізняються від сіл. Таке походження властиве фактично переважній більшості сучасного українського суспільства, що пережило як фізичне винищення династичної інтелігенції, так і стрімку урбанізацію останніх десятиліть.

Термін «маргінальність» набув у нас негативного забарвлення. Проте, первісно він не містив (і не містить) жодної оцінки, він лише констатує ту ситуацію, що людина або спільнота перебувають на межі будь-яких двох культур, і це спричиняє наявність у неї (людини, спільноти) певних рис, зокрема -- поєднання протилежних комплексів: меншовартості і зверхності, агресивності і боягузтва, легковірності і недовірливості і т.ін.

Крім того, будучи вихідцями із сіл і невеликих міст, ми є носіями традиційної культури, яка, поряд із безумовно позитивними і для сучасного урбанізованого суспільства рисами, містить і трайбалізм -- «схильність до культурної і суспільно-політичної племінної відокремленості», простіше -- містечковості, клановості та кумівства.

Як і суспільству, політичній еліті притаманні ці маргінальні риси. Проте, оскільки вона є, попри всі намагання закритості, публічною елітою, то її трайбалізм і комплекси, по-перше, добре бачить суспільство, по-друге, внаслідок обмеженості кола правлячої еліти, ці її риси є особливо виразними.

Тому не є дивним, що наша політична еліта потребує компенсації суспільного невизнання (і власних комплексів) через набуття зовнішніх, формальних ознак елітарності: відзнак, нагород, наукових ступенів і звань, видання багатотисячними накладами «власних» творів, демонстративне споживання, купівлю «шляхетних» титулів.

Ознакою респектабельності сучасної політичної еліти стала її показова релігійність. Цілком звичним явищем серед політиків є отримання церковних нагород, патронаж будівництва храмів на батьківщині, членство в церковних комітетах. Однак зрозуміло, що позірне піднесення релігійності не призводить до піднесення моралі. Найгірше те, що така зовнішня релігійність фактично підтримується Церквою.

Прагматизм «нової старої» еліти сягає цинізму, честолюбство -- марнославства, дієвість -- агресивності. Вона приречена відтворювати доступні їй зразки і способи поведінки, сформовані за часів КПРС, обтяжені маргінальними комплексами та привнесеними «поняттями» нової буржуазії.

Така еліта не могла не створити політичний устрій за власною міркою -- і створила його.

Кожен наступний політичний режим вміє бути більш жорстким, ніж його попередник. Він знає слабкі місця останнього. Наступна еліта може бути благородною -- «ми не такі, як вони». А може -- не бути.

Українська пострадянська еліта обрала друге. Період «демократичної ейфорії» в Україні тривав недовго. Вже з кінця 1990-х років у діяльності частини політичної еліти, яка групується навколо Президента Л.Кучми, стали посилюватися авторитарні тенденції. Парламентські вибори 1998 р. і 2002 р. та президентські 1999 р. мали щоразу більш недемократичний характер внаслідок застосування владою адміністративного ресурсу та «брудних» політичних технологій. Метою цих дій було поповнення чи часткове «оновлення» правлячої еліти за рахунок лояльних до неї осіб і запобігання посиленню політичної ваги контреліти -- опозиції.

У результаті, характерними рисами нинішньої політичної системи, її «національними особливостями» стали наступні.

Неадекватне представництво суспільних інтересів. Новостворені політичні інститути виявилися демократичними лише за формою, їх зміст не відповідає критеріям сучасної демократії. Внаслідок цього, сьогодні жоден із владних або суспільно-політичних інститутів України не представляє адекватно інтереси її громадян.

Так, дедалі більш деформованого характеру набуває представництво суспільних інтересів у парламенті. По-перше, фракційна структура Верховної Ради, зокрема, співвідношення в ній представників правлячої та опозиційної еліт, внаслідок дії чинників нелегітимного характеру, не відповідає політичному вибору громадян. По-друге, потрапивши до парламенту, значна частина депутатів втрачають зв'язок зі своїми виборцями і вважають себе вільними від проголошуваних під час виборчої кампанії гасел і запевнень.

Неадекватно представляють інтереси громадян і політичні партії -- осередки формування політичної еліти. Якщо протягом перших років незалежності партії створювалися переважно у відповідь на суспільний запит, представляли та відстоювали певну політичну ідеологію, то починаючи з середини 1990-х років -- дедалі більше для легалізації, захисту та просування інтересів різних груп самої еліти.

Відсутність механізмів відповідальності політичної еліти перед суспільством за проголошені чи прийняті нею документи програмного характеру. Конституцією не передбачений звіт Президента за виконання передвиборної програми наприкінці терміну його повноважень (що є особливо актуальним, коли діючий Президент збирається балотуватися на наступний термін). Притягнення Президента до відповідальності в порядку імпічменту на підставах, визначених Конституцією, є практично неможливим через відсутність необхідних законодавчих актів.

Головною умовою переобрання депутата парламенту в Україні є не виконання ним своєї попередньої передвиборної програми, а в більшості випадків -- кількість витрачених ним на виборчу кампанію коштів або сила адміністративного ресурсу, задіяного на його підтримку. Що стосується партійної частини виборів, то система політичної відповідальності партій і блоків за виконання своїх програм лише формується. Поки ж пропрезидентський виборчий блок «За Єдину Україну!» дозволив собі без будь-яких наслідків «розчинитися» в парламентській більшості, залишивши своїх виборців гадати: коли і ким будуть створені обіцяні ним півтора мільйона робочих місць?

Жоден з урядів, ідучи у відставку, не звітував про виконання власної програми; програма дій Кабінету В.Пустовойтенка, що пропрацював два роки, взагалі не була затверджена; програма «Україна-2010», як і більшість інших, так і залишилися на папері, як пам'ятник нереалізованим амбіціям і невиконаним обіцянкам політичної еліти.

Програми політичних партій за практикою, що склалася, не передбачають відповідальності перед виборцями чи навіть членами партій за їх виконання. Передвиборні програми партій мають переважно кон'юнктурний характер і не розраховані на довгострокову перспективу та копітку роботу з їх виконання.

Утиски свободи ЗМІ з метою обмеження поширення критичної (незаангажованої) інформації про дії правлячої еліти. Масового характеру набуло використання засобів політичного, економічного, адміністративного, силового тиску на засоби масової інформації та окремих журналістів. У такий спосіб правляча еліта позбавляє суспільство можливості контролювати її діяльність, оскільки за умови відсутності незаангажованих ЗМІ, громадяни втрачають можливість знати, як і в чиїх інтересах вирішуються ті чи інші питання та хто впливає на прийняття політичних рішень.

Організація правлячою елітою штучної підтримки (легітимації) громадянами її політичних рішень. Наочні приклади останніх років -- «всеукраїнський референдум» 2000 р. та «всенародне обговорення» президентського проекту політичної реформи у 2003 р. На жаль, правляча еліта використовує засоби прямої демократії для досягнення своїх власних цілей, а не тих, що є дійсно важливими для країни.

Водночас ці приклади підтверджують неготовність суспільства до активної протидії подібним намаганням. Більшість громадян засвідчують, що не братимуть участі в акціях протесту не лише з приводу порушення владою демократичних принципів, але й у випадку значного погіршення власного соціально-економічного становища. Тому політична еліта може не остерігатися громадського тиску, який спонукав би її до активних дій в інтересах суспільства.

Несприйняття правлячою елітою опозиції (у т.ч. парламентської) як політичного опонента, необхідного для конструктивного коригування власних дій. Нинішня правляча еліта розглядає опозицію як загрозу власному статусу, владі і власності. Про це свідчить застосування до політичних лідерів опозиції методів адміністративного та силового тиску, обмеження її доступу до ЗМІ. Так, після парламентських виборів 2002 р. із загальнонаціональних каналів практично зникли прямі ефіри з відомими політиками, в яких опозиція мала шанс висловити свою думку. Адміністративні та силові методи тиску застосовуються також до бізнесменів, які підтримують, або яких представляє політична опозиція.

Переважно патронально-клієнтальний принцип кадрової політики. Кадрова політика є непрозорою. Численні звільнення та призначення керівників центральних і місцевих органів влади здійснюються Президентом, як правило, без пояснення мотивів. Непоодинокими є приклади призначення чиновників, звільнених за незадовільне виконання службових обов'язків, радниками глави держави. Усе це дає підстави до припущення, що головним критерієм зайняття посади є не професійна компетентність, а особиста відданість тому, хто здійснює призначення.

Таким чином, найбільш виразними рисами політичного устрою, створеного новою старою політичною елітою є нехтування суспільними інтересами, безконтрольність, безвідповідальність, непрозорість. У результаті, між владою і суспільством шириться глибоке провалля; влада звертається до суспільства винятково тоді, коли виникає потреба в черговій суспільній легітимації подовження її повноважень або підтримки її політичних рішень.

Чи здатні взагалі опортунізм, цинізм і аморалізм, що супроводжували руйнацію старого тоталітарного ладу -- не кажучи вже про відкритий розгул злочинності -- породити ту етику високої відповідальності, що є невід'ємною умовою існування ефективної індустріальної економіки?

Сьогодні по-новому звучить старий... жарт: що гірше від соціалізму?
Відповідь: те, що буде після нього. (Ернест Геллнер)

Політична еліта є публічною за визначенням і як така -- взірцем для суспільства. Суспільство, навіть критично оцінюючи свою політичну еліту, у власній поведінці все одно певним чином орієнтується на неї.

Політична еліта України змогла запропонувати суспільству лише ту систему цінностей, що була і є близькою їй самій. Основу вітчизняної політичної еліти складає колишня номенклатура, але з усуненням однопартійної системи для неї зникли навіть ті обмеження, що існували в колишньому номенклатурному середовищі: неприпустимість демонстративного споживання, вимога глибоко ховати від широкого загалу все, що має префікс «спец-», невідворотність покарання у випадку, якщо факт зловживання став широко відомим, особливо -- якщо потрапив до ЗМІ.

Для більшості представників «нової буржуазії», які інтегрувалися до політичної еліти, українська державність була винятково бізнес-проектом, можливістю участі в приватизації національного надбання, про патріотизм не йшлося. Відчутним був у формуванні нової еліти і кримінальний чинник.

У результаті склалася «гримуча суміш», симбіоз двох моралей: старої, компартійної, з її принципом схиляння перед вищими і зневагою до нижчих, та авантюрної моралі «нової буржуазії» з її зневагою до закону. Звідси -- пріоритет егоїстичних (корпоративних, групових) інтересів (передусім, економічних) над національними інтересами. Звідси -- надвисокий рівень корумпованості влади.

За даними міжнародної організації Transparency International, за рівнем корумпованості Україна перебуває зараз на 106-му місці зі 133 країн, що аналізувалися. Саме «боротьбу з корупцією та злочинністю», за даними наших опитувань, громадяни України вважають одним із першочергових завдань, від вирішення яких залежить її майбутнє. У 2001р. кожен десятий державний службовець був притягнутий до відповідальності за корупцію. Корупція пронизує усю владну вертикаль згори донизу, а «зразки» такої поведінки встановлюються на найвищих щаблях державного управління. Розгублене, значною мірою позбавлене моральних орієнтирів суспільство отримало «взірець» у вигляді поведінки вищих представників еліти, головними рисами якої є орієнтація на цінності особистого споживання, зневага до тих, хто не є елітою і кому пропонується керуватися законом, встановленим для всіх, і загальними нормами моралі. Внаслідок цього в суспільстві встановлена подвійна мораль. Одна існує для того, щоб проголошуватися з трибун, інша -- щоб досягати своїх цілей.

Своєю поведінкою -- проголошуючи високоморальні цінності і одночасно їх порушуючи -- правляча політична еліта України розбещує суспільство, що призводить до корозії моральних цінностей. Люди, особливо молоді, починають думати, що досягти «елітарних» позицій в суспільстві можна, лише не обмежуючи себе нормами моралі.

За даними опитувань, вже зараз 11% молоді визнають, що на них норми моралі не поширюються, 21% -- ігнорують закон, 25% -- вважають, що рівень і якість освіти в житті не має значення, головне -- мати багатих батьків, родичів чи «своїх людей» у владі чи комерційних структурах. Отже, серед молоді існує стійка тенденція до зниження морального порогу, і якщо вона збережеться, то жити в аморальній державі -- може стати нормою.

На роль дійсно нової еліти претендує опозиційна політична еліта. Безумовно, сам факт наявності політичної опозиції, оформленої структурно та представленої у парламенті, є позитивним. Існування опозиції активізує суспільно-політичний процес у країні, засвідчує наявність серед політичної еліти альтернативних поглядів, створює можливості контролю над діями влади через парламентську діяльність, опозиційні ЗМІ, громадські форуми. Це робить владу більш прозорою і певною мірою слугує запобіжником проти її зловживань.

Водночас українська опозиція має переважно те ж саме коріння, що й правляча еліта, а тому їй значною мірою притаманні риси останньої. У складі депутатських фракцій опозиційних партій і блоків так само є представники великого і середнього бізнесу, для яких так само головний сенс депутатського мандату -- захист цього бізнесу політичними методами, прагнення уникнути переділу власності чи мінімізувати втрати від нього.

Так само, як і влада, опозиція схильна надавати перевагу кулуарним засобам політичної діяльності. Прикладами цього можуть слугувати підтримка окремими опозиційними фракціями програми політично та ідеологічно чужого їм уряду В.Януковича, а також підтвердження aposteriori лідерами КПУ та СПУ факту їх кулуарних переговорів з главою адміністрації Президента про підтримку фракціями лівих партій законопроекту про зміни до Конституції, підготовленого у президентській адміністрації.

Так само, як і влада, опозиція схильна до агресивності стосовно опонента і навряд чи відмовиться від методів силового тиску на нього. Так, у своїх ЗМІ (передусім, пресі) опозиційна еліта демонструє ті ж самі агресивну лексику, відсутність готовності до компромісу. Практично неможливо зустріти в опозиційних виданнях неупереджені, нейтральні виклади інформації про події за участю, скажімо, Президента країни або глави президентської адміністрації. Тобто, між владою і опозицією іде «війна на знищення». І на сьогодні немає підстав сподіватися, що ситуація зміниться зі зміною місць сторін навпаки.

Так само, як і правляча еліта, представники опозиції не навчилися домовлятися між собою, про що свідчать численні розбіжності між опозиційними фракціями при голосуваннях у парламенті, не кажучи вже про питання спільної участі у президентських виборах чи навіть простих акціях протесту.

Опозиція, як і владна еліта, не може створити системних, внутрішньо узгоджених і прорахованих до найдрібнішого кроку стратегій досягнення стратегічних цілей розвитку держави; дати в передвиборних програмах зрозумілі, детальні відповіді на питання, що хвилюють громадян.

Висновки

політична еліта рекрутування лiдерство

Політична еліта -- це найвпливовіша частина правлячої соціальної верстви (класу), яка активно впливає на реалізацію її інтересів у владі, в політиці та взагалі у суспільному житті.

На підставі численних теоретичних трактувань еліти можна дати таке узагальнююче визначення правлячої політичної еліти -- це соціально-політичні групи, які посіли найвищі позиції в суспільстві та володіють всією повнотою влади і можливостями впливу на суспільство.

На думку певної частини політологів, характер функцій політичних еліт такий, що він не завжди потребує соціальної легітимації, більше того, навіть деякою мірою суперечить їй.

Сучасна процедура легітимації, до якої доцільно звертатися суб'єктам політичних еліт, являє собою звернення до будь-якої ідеальної чи предметної галузі: абсолютних чи найвищих цінностей; загальних законів історії; емоцій та почуттів, настрою суспільства; дійсної чи вигаданої волі народу; інтересів нації до практичної корисної політики в економічній, соціальній, екологічній, зовнішній та інших галузях.

Політична елітарність народних депутатів -- це їх особлива спроможність, на відміну від інших громадян, брати участь у вирішенні політичних питань, істотно впливати на політичне життя суспільства і держави.

В Україні сьогодні нема політичних лідерів, які мали б підтримку абсолютної більшості населення. Коли ж такі лідери з'являться і до влади в Україні прийде якісно нова політична еліта, назва якої елітою не викликатиме саркастичної усмішки. Відповідаючи на це запитання, переважна більшість опитаних експертів назвала термін: 10 років і більше.

Нинішня політична еліта України -- це еліта за формальною ознакою -- переважно, якщо не винятково. Суспільним визнанням, авторитетом та відчутною підтримкою з боку суспільства вона не користується.

Список використаної літератури

В.М. Піча, К.М. Левківський, Н.М. Хома - Політологія навчальний посібник - Київ «Каравела» 2002 р.

О.В. Бабкіна, В.П. Горбатенко - Політологія - Київ «Академія» 2000 р.

О.І. Семків, А.І. Пашук - Політологія - Львів 1994 р.

В.М. Піча, Н.М. Хома - Політологія конспект лекцій - Київ «Каравела» 1999 р.

Політологія. За ред. Семківа. «Світоч». Львов. 1994.

Політологія. Курс лекцій. Під ред. І.С.Дзюбко. - К., «Вища школа», 1993.

Основи политологии. А.Бондар - К., 1991.

Основи політології. Вид. «Либідь». - К., 1995.

Двуликий Янус. Введение в политологию. - М., 1994.

Джордж Г, С. Томас Історія політичної думки К. - Основа, 1997 - 838 с

Історія і теорія політичної науки. Б. Кухта

П.П. Шляхтун. Політологія. - К., Либідь, 2002

1. Размещено на www.allbest.ru