Політична культура -- це специфічний, історично і класове зумовлений продукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, що відображає процес освоєння класами, націями, іншими соціальними спільностями й індивідами політичних відносин. Через відтворення, передачу з покоління в покоління та засвоєння попереднього політичного досвіду політична культура виступає у суспільстві як засіб діяльності людей у сфері політики для реалізації своїх класових, національних та групових інтересів. У загальному розумінні політична культура -- це культура політичного мислення і політичної діяльності, ступінь цивілізованості характеру і способів функціонування політичних інститутів, організації всього політичного життя у суспільстві. Термін “політична культура” має багато тлумачень: система переконань, вірувань та почуттів, які надають порядок і значущість політичному процесу і забезпечують прийняття основоположних правил, що спрямовують поведінку в політичній системі; система переконань про моделі політичної поведінки і політичні інститути; модель орієнтації і поведінки в політиці; сукупність позицій, цінностей і зразків поведінки, що торкаються взаємовідносин влади і громадян; ідеологічне, надбудовне явище, особливий різновид культури, якість, спосіб духовно-практичної діяльності і відносин, що забезпечують відбиття, закріплення й реалізацію докорінних класових і суспільних інтересів тощо. Ось чому політичну культуру можна визначити як зумовлений попереднім політичним досвідом певний рівень політичної свідомості людей у суспільстві, їхнє вміння використовувати набуті політичні знання в практичній діяльності, а також способи політичних дій і політичної поведінки індивідів або суспільних груп. Політична культура знаходить свій вияв у діяльності держави, політичних партій, політичних рухів, суспільних організацій, трудових колективів, окремих громадян, у демократії, конституції, в системі правових норм, у ставленні до них громадян держави.

4. Політичні субкультури

У кожному суспільстві поряд із різними типами політ. культури існують політ. субкультури. Субкультури-сукупність політ. орієнтацій і моделей політ. поведінки, що хар-на для певних соціальних груп та регіонів. Кожна політ. субкультура включає і те загальне, що характеризує домінуючу в суспільстві політ. культуру, і те специфічне, що відрізняє дану субкультуру. Її особливості зумовлені відмінностями становища різних суспільних груп, відмінностями через етнічні, расові, релігійні, освітні та інші риси. Так, певні особливості притаманні політ. субкультурі жінок-схильність до підтримки партій і організацій консервативного напрямку, що зумовлюється обмеженням соціальних контактів жінок, звичкою наслідувати традиційні шаблони поведінки. Дуже специфічною є молодіжна політ. субкультура: перевага таких цінностей, як можливість спілкування і якість життя. Водночас для старших поколінь найбільшою цінністю залишається матеріальний достаток. Підтипи політ. субкультур: 1)тоталітарно-авторитарна; 2)адаптаційна (ухилення від показань заради збереження комфорту); 3)активістсько-демократична; 4)радикальна (екстремістська)-антилегітимність мислення

5. Політична соціалізація. Основні етапи та посередники

Політ. соціалізація - процес, в ході якого людина засвоює цінності, нормі та зразки поведінки, які дозволяють їй відповідати вимогам та очікуванням, що пред'являються до неї суспільством. Це необхідний елемент відтворення та збереження політ. системи, оскільки вона готує громадян до виконання політ. ролей. По суті це процес включення індивіда в політ. систему. 3 етапи: 1) доконвенціальний (відрізняється егоцентричністю та індивідуалістичністю сприйняття світу; під дією сім'ї у дитини формується свідомість); 2) конвенціальний ( шкільний період життя): індивід усвідомлює свій зв'язок із суспільством та політикою, придбає політ. знання; 3) постконвенціальний: формування власної критичної позиції, яка лежить в основі політ. поведінки, формується політ. особистість. Посередники, через яких здійснюється включення індивіда в політику: сім'я, дошкільні дитячі заклади, школа, вузи, первинні групи, політ. інститути, молодіжні організації, релігійні та суспільні об'єднання, засоби масової інформації.

Політична соціалізація розглядається в політології як процес включення індивіда в політичну систему. Процес взаємодії особистості з політичною системою двоїстий. По-перше, політична система самовідтворюється, оновлюється від залучення громадян до участі в діяльності своїх організацій. У цьому процесі політична соціалізація стає механізмом акумуляції політичних цінностей та цілей системи, створює необхідні умови для збереження спадкоємності поколінь у політиці. По-друге, вимоги політичної системи організують структуру самої особи. Політична соціалізація активно впливає на формування політичної свідомості особи та її політичну поведінку, що сприяє становленню особистості громадянина.

7. Політична культура та національні політичні традиції

Політична культура -- це специфічний, історично і класово зумовлений продукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, що відображає процес освоєння класами, націями, іншими соціальними спільностями й індивідами політичних відносин. У загальному розумінні політична культура -- це культура політичного мислення і політичної діяльності, ступінь цивілізованості характеру і способів функціонування політичних інститутів, організації всього політичного життя у суспільстві.

Політичні традиції є способом передавання стереотипів політичної свідомості та політичної поведінки, які були сформовані під впливом соціальних факторів та особливостей історичного розвитку конкретного народу, наступним його поколінням.

Вносячи в політику значний елемент сталості, поміркованості та навіть статичності, традиції уможливлюють більш-менш успішне прогнозування в політиці. Традиції в суспільному житті є підґрунтям, на якому базуються різноманітні політичні дії значних мас людей у сфері політики. Традиції народу виявляються в певних рисах поведінки, що постійно відтворюються за різних історичних обставин.

10.Функції політичної культури

Політична культура виконує важливі функції в політичному житті суспільства. В науці під функцією розуміють роль, яку соціальний інститут або явище відіграють у житті суспільства. Пізнавальна функція політичної культури озброює людей знаннями, необхідними для успішної діяльності у сфері політики, для формування кожною людиною власної думки з питань політики й політичного життя. Важливого значення тут набувають знання політичних і правових норм, законів країни, політичних принципів, способів політичного управління суспільством, структури й функції політичної системи і т.п. Регулююча функція політичної культури виявляється в прямому або опосередкованому впливові на поведінку людей та організацій щодо сприйняття ними політичних подій, оцінки існуючих політичних систем та їх окремих елементів, політичних діячів, посадових осіб апарату управління, а також впливу на процес підготовки і прийняття політико-управлінських рішень і т.п. Виховна функція полягає в тому, що політична культура сприяє інтелектуальному розвитку особистості, розширенню його кругозору завдяки набутим політичним знанням Сутність комунікативної функції полягає в тому, що через політичні традиції, які домінують у суспільній свідомості і практиці, стереотипи політичної свідомості і поведінки передаються новим поколінням. Шляхом виховання й навчання, а також під впливом безпосередньої практики нові покоління сприймають існуючі еталони домінуючої політичної культури. Інтегративна функція полягає в тому, що політична культура стає опорою існуючої політичної системи, сприяє згуртованості всіх верств населення, створюючи таким чином широку соціальну базу системи влади правлячого класу, забезпечуючи підтримку функціонуючої політичної системи більшістю населення.

11. Політичні міфи та стереотипи

Мифы носители под средством который осуществляется переход от одной идеологии к другой. Стереотип - укоренелая схема восприятия общественых явлений, включающая скрытый или явный признак этих явлений.

Тема 8. Політичне лідерство

1. Політичне лідерство та його обґрунтування

Проблема лідерства стала предметом наукового дослідження дуже давно. Нею займалися ще Платон і Арістотель. Пізніше Макіавеллі описав образ лідера-государя, який будь-якими засобами досягає політ. цілей. Лідер (від англ. leader-вождь) - авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого дає йому змогу відігравати істотну роль у соціальних процесах. Лідер - особа, яка здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності. Проблеми лідерства вивчають різні науки: психологія, соціологія, соціальна психологія і т.д. Особистість, яка претендує на лідерство, повинна мати певні соціально значущі риси, які формуються в процесі її взаємодії з іншими людьми. Вебер виокремлює 3 типи лідерства: 1) традиційне лідерство - це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій. Воно базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада пов'язана з традиційними нормами, на які посилається правитель; 2) харизматичне лідерство хар-ся вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Широкі маси населення вірять у те, що такий лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, тому вони бувають навіть фанатично віддані такій людині; 3)раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політ. лідера через демократичні процедури виборів, що відповідають вимогам закону. Обраному лідеру надаються широкі повноваження, за будь-які зловживання він нестиме відповідальність перед виборцями. Роль лідерів є особливо значною в переломні періоди розвитку, коли від них вимагається швидке прийняття рішень, здатність правильно зрозуміти конкретні завдання.

2. Лідерство умови ,за яких можлива поява справжнього лідерства

Лідерство -- елемент структуралізації групи. Його існування й функціонування визначається об'єктивними потребами організації соціального життя. У цих потребах, в особливостях соціальної і політичної організації суспільства слід шукати пояснення характеру лідерства.

Особистість, що претендує на лідерство (відповідно до потреб групи), повинна мати певні соціальне значущі риси, які формуються в процесі її взаємодії з іншими людьми. Але при цьому не можна розглядати особистість статично. Уже те, що особистість стає лідером, бере на себе відповідальність, спричиняє певні зміни її поведінки, індивідуальних характеристик, хоч детермінованість поведінки лідера суспільними відносинами зовсім не позбавляє його індивідуальності та активності.

У політичному житті за характером і масштабами діяльності розрізняють лідерів трьох рівнів:

лідер першого рівня -- малої групи;

лідер другого рівня -- громадського руху (організації, партії);

лідер третього рівня -- політик, що діє в системі владних відносин у національному масштабі.

Лідера малої групи висуває невеликий колектив людей, які мають спільні інтереси. Характерною ознакою цього рівня лідерства є те, що воно формується на підставі особистих рис людини, які оцінюються групою безпосередньо в процесі спільної групової діяльності. Лідеру малої групи притаманні, як правило, організаторські здібності, уміння спілкуватися, діловитість, підприємливість, прагматизм Не претендуючи на вичерпність, назвемо такі: велика працездатність, висока аналітичність розуму, компетентність, яскраво виявлена схильність до суспільної та державної діяльності, міцність принципів і переконань за здатності до сприйняття альтернатив і пошуку нового, уміння переконувати і вести за собою людей, оптимізм, увага до людини тощо.

Зародження лідера громадського руху, починається, мабуть, тоді, коли його перший громадський досвід, помножений на неординарні особисті риси, дає йому можливість зробити для себе важливі й сміливі узагальнення типу: «Я знаю суть проблем, що постали перед нами, бачу шляхи їх вирішення; те, що я пропоную, сприймають! підтримують люди, які мене оточують, і я можу очолити. Будь-який лідер уже із самого початку намагається заявити про себе, мати якомога більше прибічників, формалізуватись, увійти в існуючу політичну систему. Лідерство в національному масштабі -- це:

* «дистанційне» лідерство (лідер і його прибічники не мають прямих контактів з населенням; їх відносини з народом опосередковуються масовими комунікаціями, організаціями, людьми, що обслуговують політичну машину);

* «багаторольове» лідерство (лідер орієнтується на бажання свого безпосереднього оточення, політичної партії, бюрократичної виконавчої машини, широкого загалу і його завдання -- підтримувати рівновагу між цими, часто дуже суперечливими, бажаннями);

фактична корпоративність, хоч і формальна індивідуальність лідерства

3. Принципи висування політичних лідерів в демократичному суспільстві

Принципи висування політичних лідерів в демократичному суспільстві визначає так звана антрепренерська система рекрутування лідерів.

Антрепренерська система характеризується відкритістю, широкими можливостями для представників будь-яких суспільних груп претендувати на заняття лідерських позицій; невеликою кількістю інституціональних фільтрів - формальних вимог до потенційних лідерів; широким колам селекторату до якого фактично належать усі виборці країни, високою конкурентістю добору, гостротою суперництва на заняття керівних позицій, першочерговою значимістю особистих якостей, індивідуальної активності, умінням знайти підтримку широкої аудиторії.

Антрепренерська система у західних демократіях панує. Політичну активність більшість лідерів проявляє тут уже в молоді роки. Висунення на виборні партійні, а пізніше на державні посади відбувається звичайно після отримання диплому про вищу політичну або юридичну освіту. Партійна кар'єра стає обов'язковою ланкою у політичній кар'єрі державного діяча.

Отже, за умов цивілізованого змагання за право управління політичною сферою суспільства під політичним маркетингом розуміють сукупність форм, методів і технологій дослідження, проектування, регулювання та впровадження в суспільно-політичну практику тих чи інших настанов суспільної свідомості з метою завоювання ринку влади та утримання контролю над ним.

Сутністю політичного маркетингу є вивчення існуючої та формування бажаної громадської думки щодо образу (іміджу) політика, політичної організації чи ідеї

4. Критерії оцінки популярності та ефективності діяльності лідера в сучасній Україні

Критеріями оцінки популярності та ефективності діяльності лідера в сучасній Україні є слідуючи питання: що конкретно той чи інший політик для економічного росту держави, для покращення благо почуття кожного конкретного громадянина та його вплив на імідж України на зовнішньому ринку.

5. Основні риси сучасного політика

Дуже важливим елементом ефективної політичної діяльності лідера є довіра, емоційна й практична підтримка лідера його прибічниками. Як свідчить політичний досвід, наявність довіри набагато збільшує можливості та ефективність діяльності політика. За таких умов люди охоче і без примусу беруть участь у реалізації запропонованої ним політичної лінії. За умов загальної довіри прорахунки лідера не дуже помічають, а помилки легко вибачають. Коли такий лідер раптом міняє політичний курс на інший, то це можуть розцінювати не як крах його попередніх задумів, а як гнучку політичну тактику та необхідний прагматизм.

Зовсім інша політична ситуація складається за браком або через утрату довіри до лідера з боку мас. Це часто відбувається через утрату лідером здатності гідно репрезентувати інтереси своїх прихильників і провал раніше проголошених намірів. За таких обставин політичний лідер стає об'єктом жорстокої критики і навіть глузування з боку різних політичних сил. У суспільному житті різні політичні угруповання вдаються до тактики протидії або й політичного виклику офіційній політиці. Це відбивається у виявах прихованої або відкритої ворожості як до самого лідера, так і до тієї політики, яку він проводить. У такій ситуації значно збільшується кількість порушень писаних та неписаних законів, виявів екстремізму та громадянської непокори, які можуть призвести до суспільних заворушень або навіть до громадянської війни.

Зазначимо також, що за тих самих соціальних умов, той самий клас або верства можуть висувати різних лідерів -- конформістів, що «пливуть за течією», і нонконформістів, тобто тих, хто йде «проти течії», долаючи інерцію та опір.

Роль лідерів є особливо значною в переломні періоди розвитку, коли від них вимагається швидке прийняття рішень, здатність правильно зрозуміти конкретні завдання. Дуже поширеною є думка, що «сильний лідер» може вирішити всі проблеми. Справді, на якомусь етапі жорсткий, вимогливий лідер може підвищити ефективність управління групою, партією або державою.

6. Сутність і типологія політичних лідерів

Лідер (англ. leader-- вождь) -- авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого дозволяє йому відігравати істотну роль у соціальних процесах, ситуаціях. Лідер -- особа, яка здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, що спрямована на задоволення інтересів даного суспільства. Багато дослідників лідерства спираються на типологію, яку розробив німецький соціолог і політолог М.Вебер. Він виокремлює три типи лідерства: 1) традиційне; 2) харизматичне; 3) раціонально-легальне. Традиційне лідерство -- це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій (характерно в основному для “доіндустріального суспільства”). Традиційне лідерство базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада зв'язана з традиційними нормами, на які посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Широкі маси населення свято вірять у те, що такий лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, а тому вони бувають навіть фанатично віддані такій людині. Раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, обумовлених законом. У цьому випадку демократичним шляхом обраному лідеру надаються широкі (згідно з законом) повноваження, за зловживання й порушення яких він несе відповідальність перед виборцями. За стилем розрізняють авторитарне лідерство, що передбачає одноосібний вплив і ґрунтується на погрозі силою, та демократичне лідерство, яке дозволяє членам групи брати участь в управлінні її діяльністю і визначенні цілей. За видами виділяють формальне й неформальне лідерство. Формальний лідер зв'язаний зі встановленими правилами призначення керівника і передбачає функціональні відносини. Неформальний -- виникає на основі особистих взаємин учасників.

8. Політичне лідерство та його обґрунтування

Проблема лідерства стала предметом наукового дослідження дуже давно. Нею займалися ще Платон і Арістотель. Пізніше Макіавеллі описав образ лідера-государя, який будь-якими засобами досягає політ. цілей. Лідер (від англ. leader-вождь) - авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого дає йому змогу відігравати істотну роль у соціальних процесах. Лідер - особа, яка здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності. Проблеми лідерства вивчають різні науки: психологія, соціологія, соціальна психологія і т.д. Особистість, яка претендує на лідерство, повинна мати певні соціально значущі риси, які формуються в процесі її взаємодії з іншими людьми. Вебер виокремлює 3 типи лідерства: 1) традиційне лідерство - це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій. Воно базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада пов'язана з традиційними нормами, на які посилається правитель; 2) харизматичне лідерство хар-ся вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Широкі маси населення вірять у те, що такий лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, тому вони бувають навіть фанатично віддані такій людині; 3)раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політ. лідера через демократичні процедури виборів, що відповідають вимогам закону. Обраному лідеру надаються широкі повноваження, за будь-які зловживання він нестиме відповідальність перед виборцями. Роль лідерів є особливо значною в переломні періоди розвитку, коли від них вимагається швидке прийняття рішень, здатність правильно зрозуміти конкретні завдання

Тема 9.

1. Політична свідомість

Політична свідомість -- це духовне утворення, яке включає в себе політичні ідеї, погляди, уявлення, традиції, соціально-політичні почуття народу, що відбивають найбільш істотні економічні, соціальні, політичні та духовні інтереси людей, що мають бути реалізовані через інститути політичної системи. Політична свідомість завжди конкретно історична, вона відбиває інтереси конкретних людей в конкретній країні з певним рівнем економічного й духовного розвитку. Першим важливим компонентом політичної свідомості є політичні знання та сформовані на їхній основі типові політичні уявлення про різні аспекти політичного життя суспільства. Необхідно зауважити, що політичні знання та уявлення, як і політична свідомість в цілому, функціонують на двох рівнях: буденному та теоретичному. Буденна політична свідомість -- це сукупність ідей, уявлень та знань, які виникають безпосередньо з буденної практики того чи іншого класу, соціальної верстви або групи людей чи окремих індивідів. Буденна політична свідомість характеризується чітко вираженими соціально-психологічними рисами: соціальними почуттями, настроями, емоціями, імпульсивністю, гостротою сприйняття політичних процесів, подій та рішень. Більш високим рівнем політичної свідомості можна вважати політико-теоретичну свідомість. Вона являє собою сукупність ідей, уявлень, поглядів, знань та вчень, що виникають на основі наукового дослідження політичних відносин, процесів, інститутів, проникнення в їхню сутність, глибинні взаємозв'язки і суперечності, закономірності розвитку.

4. Місце і роль консерватизму та неоконсерватизму в пол. житті

за часів «класичного консерватизму» його прихильники виступали проти ідей технократії, неподільного панування ринку, що під такими гаслами буржуазія почала боротьбу з феодалізмом. Вони відкидали можливість установлення рівності людей, домагалися формування суспільства на засадах ієрархії, збереження станових привілеїв, спадкової влади. Консерватори закликали до відновлення монархії та відродження традиційних цінностей феодально-аристократичного устрою: «гармонії» і «порядку» середньовіччя, селянських громад, сім'ї, школи, церкви, тобто всього того, що, на їхній погляд, об'єднувало суспільство, забезпечувало його єдність та наступність у розвитку. Найбільш цікавим є вчення консерватизму про природу суспільства й суспільного життя. Консерватори-традиціоналісти не сприйняли основної ідеї просвітництва про потребу розглядати суспільство тільки з позицій розуму й природного права. На їхній погляд, суспільство не є результатом взаємодії людей, а держава виникла не через угоду між ними, як стверджували прихильники теорії суспільного договору. Зміцнення позицій неоконсерватизму в науці та ідеології відбувається одночасно з посиленням відповідних ідей та настроїв у політичному житті. Особливо яскраво це виявилося в США та Великобританії, де Р. Рейган і М. Тетчер, що виступали з позицій нового, жорсткого консерватизму, досить швидко завоювали лідируючі позиції у своїх партіях, а потім і перемогли на виборах. Уже сама тільки тривалість їх перебування при владі (8 років і 11,5 років) свідчить про силу нової течії та потенціал, котрий вона мала з самого початку. Про це говорять і поняття «рейганоміка» та «тетчеризм», що міцно увійшли в політичний словник 80-х років і стали загальновизнаними символами сучасного консерватизму.

5. Лібералізм та неолібералізм як пол. течі сучасності

З допомогою ліберальної ідеології «третій стан» боровся із захисниками феодальних порядків. Клас промисловців та торговців, що народжувався, мав велику потребу в економічній свободі, у представницьких установах, які не залежали б від свавілля монархів. Буржуазія намагалася захистити свої доходи від надмірно , високих податків та прямих конфіскацій. Ідеологія лібералізму була спрямована на створення необхідних соціально-політичних передумов для інтенсивного розвитку капіталізму. Соціальному лібералізму або неолібералізму, що прийшов на зміну класичному варіанту, були вже притаманні ідеї посилення ролі державних органів у суспільному житті, створення «держави загального добробуту». Така держава мала б запобігати соціальним конфліктам, допомагати найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручаючись в економічне життя через податки, бюджет, планування. У сфері економічної політики прихильники неолібералізму обстоювали необхідність збереження змішаної економіки, рівноправності різних форм власності, життєздатність яких мав визначити ринок. Розвиток ринку та його механізмів передбачалося, здійснювати під контролем держави, на яку покладалася відповідальність за підвищення ефективності економіки, а також основна відповідальність за вирішення завдань соціальної політики, здійснення демократичних перетворень у суспільстві. Основною ідеєю «соціального лібералізму» в політичній сфері була ідея «плюралістичної демократії», спрямованої на врахування інтересів усіх верств суспільства, їх участь у політичному житті, здійснення таких принципів, як поділ влади, прийняття рішень у всіх представницьких органах на підставі демократичних норм, в обстановці відкритості.

7. Концепція екологічного соціалізму

впливова соціально-політична течія, що сформувалася на Заході на початку 80-х років. Конкретно-історичною основою його виникнення стали негативні наслідки НТР, глобальні проблеми сучасної екології. Загроза ядерної катастрофи, екологічна криза, голод мільйонів людей у країнах, що розвиваються, енергетична криза, масове безробіття породили протести широкої громадськості, сприяли розвиткові масових демократичних рухів, спрямованих на вирішення глобальних проблем екології.

8. Фашизм та неофашизм

фашизм -- це войовничий антидемократизм, расизм і шовінізм, що доведені до істерії, звеличення тоталітарної держави. Характерною рисою ідеології фашизму було «вчення» про арійську вищу расу й концепція нації як вищої й вічної реальності, яка базується на спільності крові. Фашисти всі нації ділили на вищі й нижчі, уважаючи, що вищі нації повинні панувати над нижчими й нещадно подавляти будь-які спроби їхнього опору. Уся економічна і соціальна система фашизму базувалася на пануванні монополістичного капіталу під жорстким контролем держави. Фашизм виступав за інтеграцію всіх верств населення в расове або корпоративне суспільство, в якому трудящим належала роль «виробничого капіталу». Під час панування фашистів було заборонено страйки, а створені ними «профспілки» стали засобом контролю над робітниками.

9. Правий і лівий екстремізм як сучасна ідеологія і політика

Екстремізм -- це схильність у політиці та ідеології до крайніх поглядів і дій. Як свідчить сус-на практика, екстремізм можуть породжувати різноманітні чинники: соці-но-ек-ні кризи, різкий спад життєвого рівня основної маси населення, тоталітарний та авторитарний хар-р існуючих режимів, жорстоке придушення владою опозиції, переслідування інакомислячих, нац-ний гніт. Слід зазначити, що в політичному плані екстремізм намагається підірвати дієвість сус-них структур та інститутів, що функціонують, за допомогою силових методів. З цією метою екстремісти організовують заворушення, провокують страйки, вдаються до терористичних актів. Представники цієї політичної течії виступають проти будь-яких компромісів, переговорів та угод, пов'язаних із взаємними поступками.

У політичній течії екстремізм традиційно поділяється на лівий та правий. Як свідчить політична практика, ліві екстремісти у своїх поглядах звертаються, як правило, до ідей марксизму-ленінізму та інших лівих течій (анархізм, лівий радикалізм), проголошуючи себе найпослідовнішими борцями «за справу пролетаріату», «трудящих мас» і т.п. Представники лівого екстремізму таврують капіталізм за соц-ну нерівність, пригнічення особистості, експлуатацію, а соціалістичне сус-во вони піддають критиці за бюрократизацію, за зраду принципів класової боротьби.

На противагу лівим, праві екстремісти викривають вади буржуазного сус-ва з украй консервативних позицій, тавруючи його за «занепад» моралі, наркоманію, егоїзм, споживацькі настрої, засилля «масової культури», відсутність «порядку». Найбільш послідовним правоекстремістським політичним рухом є фашизм, що виник в обстановці революційних процесів, які охопили країни Західної Європи після Першої світової війни і перемоги революції в Росії.

Масовою базою правого та лівого екстремізму, як раніше, так і зараз, слугують дрібнобуржуазні й маргінальні верстви, а також частина інтелігенції, окремі групи військових, частина студентства, націоналістичні й релігійні рухи, які конфліктують з владою.

Екстремізм і основна форма його вияву -- тероризм, у тому числі й міжнародний, набув останнім часом значного поширення на території багатьох країн світу. Деструктивні сили правого та лівого ґатунку й націоналістичного хар-ру, використовуючи помилки та прорахунки, здійсненні демократизації сус-ва, виступають проти існуючих державних інститутів, сус-но-політичного устрою, нормальних міжнацних відносин, роздмухують і провокують конфлікти на політичному, нац-ому та релігійному ґрунті, висувають ультимативні вимоги, які взагалі не можна виконати. Правий та лівий екстремізм у будь-яких формах, як свідчить політична практика, несе горе й страждання народам, робить їх заручниками вузькогрупових інтересів певних політичних сил.

11. Ідеалогія: анархизм

Він виник майже два століття тому. Для нього характерні два провідні напрямки: анархо-індивідуалізм і анархо-комунізм. Основні ідеї анархо-індивідуалізму були сформульовані в XIX ст. французьким філософом П. Ж. Прудоном. Ці ідеї зводилися до того, що нове суспільство має базуватися на пріоритеті особистості, на егоїзмі. Оскільки держава й особистість несумісні, анархо-індивідуалізм виступав проти держави, проти. будь-якої централізованої влади. Майбутнє суспільство уявлялося анархо-індивідуалістам як суспільство обміну послугами, між дрібними власниками, в якому немає антагонізму класів та насильства, досягнуто «взаємної угоди». Це вчення, яке Прудон назвав «теорією взаємності», розцінювалося марксизмом як одна з форм дрібнобуржуазного утопізму, оскільки в новому суспільстві робітничий клас повинен укласти з буржуазією «взаємну угоду».

ТЕМА № 10

1. Політичні погляди Платона і Аристотеля

Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього світу є політична філософія Стародавньої Греції. Різні соціально-політичні вчення, що виникли тут, містять у собі, як у зародку, майже всі пізніші теорії. Цьому сприяв особливий устрій Греції. Йдеться про поліси -- держави, що являли собою общини вільних громадян. В цих полісах йде класова диференціація, виникають багаті та бідні прошарки. Йде шалена боротьба за владу, з'являються реалістичні концепції влади.

Погляди рабовласницької аристократії виражав Платон (427--347 рр. до н.е.). Платон мріяв про ідеальну державу. Він написав спеціальний твір - «Держава». Політичний ідеал Платона -- аристократичний державний устрій, «влада кращих». Він виступає з різкою критикою рабовласницької демократії, з ненавистю ставиться до тиранії, олігархії (влади багатих), тимократії (влади військових). Усім цим формам організації влади протиставляє власний проект досконалої держави й правління.

Основна суть платонівської держави -- справедливість, що полягає у ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов'язків. Останні визначаються природними нахилами людини. На чолі такої держави стоять філософи, які на основі вічних ідей мудро керують суспільством.

Величезну роль в історії політичної думки відіграв інший античний мислитель Аристотель (384--322 рр. до н.е.). Аристотель розглядав державу як форму спілкування громадян. Людина, на його думку, є істотою політичною, і вона може себе реалізувати тільки в суспільстві і через суспільство. Держава, стверджував Аристотель, виникла не через угоду між людьми, а природним шляхом -- із сім'ї. Мета створення держави полягає не тільки в тому, щоб вирішувати економічні та політичні питання, а й у тому, щоб не дозволяти людям чинити несправедливість, допомагати їм задовольняти потреби. Служіння спільному благу було для Аристотеля критерієм правильності державної форми, а найкращою формою держави він вважав політею (правління більшості в інтересах усіх).

12. Політична думка в Україні кінця 19 - початку 20 ст.

Цей етап розвитку соціально-політичної думки в Україні пов'язаний з постаттю відомого вченого та політичного діяча М. Драгоманова. М.Драгоманов звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської науки, до ідеї суспільно-культурного прогресу і діалектики, що посідала центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно-політичних програмах і соціально-філософських теоріях. Драгоманов поділяв марксистські ідеї про соціалізм як більш прогресивний лад і позитивно ставився до спенсерівської теорії еволюції. Політична програма М.Драгоманова була побудована в основному на п'яти провідних принципах:

1. визнання за державою можливості координації соціально-економічного життя

2. ідея щодо еволюції існуючої політичної системи

3.визнання вирішального значення ідеї культурництва

4.європоцентризм

5.ідея федерації

Провідну роль в розвитку укр. політ. думки належить М.С.Грушевському (1866-- 1934), видатному вченому-історику, політологу, публіцисту і політичному діячу. Він проголошував ідею пріоритетів інтересів народу, суспільства над інтересами держави. Досліджуючи історію України вчений дійшов висновку, що основа укр. народу - селяни, а головна його мета - земля і воля. Проте Грушевський стояв на засадах федирації, розглядаючи її не як втрату волі, а як шлях до нових можливостей розвитку.

Відомим українським політичним мислителем і політичним діячем консервативного напрямку був В.Липинський (1882--1931). Українська держава у майбутньому, на думку Липинського, має бути незалежною монархією спадкового характеру з обов'язковою передачею успадкованої гетьманської влади. Політична програма В.Липинського базувалася на: 1) гарантія недоторканості особи; 2) забезпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграрної реформи; 4) об'єднання всіх українських земель, а в зовнішній політиці -- союз із Росією і Білорусією.

Особливу роль у розвитку української політичної думки відіграли націоналістичні ідеї Д. Ткачука, Д. Донцова та М. Міхновського. Політичні погляди Макіавеллі. Макіавелізм як політична доктрина

Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469--1527). Він залишив цілий ряд творів, які дуже високо піднесли його в історії політичної думки. Серед цих творів найбільш значні «Монарх», «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції» тощо. Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Н.Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі й закони, які не залежать не лише від релігії, а й від моралі. На його думку політика має:

1.пояснити минуле

2.керувати сучасним

3.прогнозувати майбутнє

Він також вважав, що історія залежить від двох факторів:

1.фортуна (доля)

2.фірті (енергія).

Макіавеллі відстоював людину борця, людину, яка творить себе, навколишнє середовище. Політика у своїй діяльності має опиратися на знання людської природи, а людська природа не завжди позитивна їй притаманні і негативні риси. Головним критерієм політичної діяльності, метою якої е зміцнення держави, виступає користь і успішність у досягненні поставлених завдань. Тому добре все те, що сприяє зміцненню держави, політичного результату можна досягати будь-якими засобами, в тому числі обманом і відкритим насиллям. Така політика згодом дістала назву макіавеллізму.

Найкращою формою правління вважав республіку, коли на чолі стоїть особа обрана на невизначений строк. Диктатура допоскається лише при надзвичайному стані. Найгіршою формою правління вважав тиранію. Багато уваги Макіавеллі приділяв релігії, яка, на його думку, має грати певну роль в політиці.Надавав перевагу язичеству над християнством.

3. Політичні погляди Д. Локка

Дещо іншу позицію займав Д.Локк, який виражав потреби більш зрілого буржуазного суспільства. Він автор твору «Нарис про людський розум». Для ефективного функціонування держави Д.Локк пропонує систему стримувань і противаг -- поділ влади на законодавчу, виконавчу й федеративну (союзну). Законодавча влада має бути у парламента, виконавча -- належати суду й армії, а федеративна влада, що відає відносинами з іншими державами, -- в руках короля. Влада короля, вважав Локк, повинна бути обмежена конституцією.

4. Політичні погляди П. Гобса

Розвинули теорію природного права та суспільного договору англійські мислителі Томас Гоббс (1588--1679) і Джон Локк (1632--1704). Т.Гоббс був сучасником англійської буржуазної революції та захисником монархії. У своїй головній праці «Левіафан» він розкриває свою концепцію влади і держави. Гоббс проводить аналогію між політичними реаліями та функціонуванням людського організму: верховна влада -- душа держави, посадові особи -- суглоби, нерви -- це нагороди й покарання, справедливість і закони -- це розум і воля, громадянський мир -- здоров'я, непокора -- хвороба, громадянська війна -- смерть держави. Людина як біологічна істота -- природне тіло, держава -- твір мистецтва. Сама держава була створена за суспільним договором.

5. Політичні погляди Ш. Монтескє. Політичні погляди Ж. Ж. Руссо та Вольтера

Особлива роль у розвитку соціально-політичної думки XVII--XVIII ст. належала французьким просвітителям. Видатний французький мислитель Шарль Монтеск'є (1689--1775) написав цілий ряд творів, серед яких особливо треба виділити його фундаментальну працю «Про дух законів». Монтеск'є виявив себе як активний борець проти деспотизму за політичну й громадську свободу, за правову державу, в якій би панувало «правління законів».

Монтеск'є надав ідеї Локка про розподіл влади більш чіткої форми. Поділивши владу на законодавчу, виконавчу та судову, Монтеск'є вбачав у пропонованому поділі гарантію безпеки громадян від беззаконня та свавілля. Однак такі гарантії, за Монтеск'є, можуть стати реальними лише в тому випадку, коли влада поділена між різними політичними силами, які взаємно стримують одна одну. Монтеск'є висловлювався також і за доповнення конституційної монархії народним представництвом.

Письменник, філософ і публіцист Франсуа Марі Аруе, що взяв собі псевдонім Вольтер (1694--1778), також написав цілий ряд творів, де критикував вади феодального устрою, виступав проти панування церкви та релігійного фанатизму. В центрі його роздумів -- обгрунтування принципу політичної свободи, яка водночас зв'язувалася із суворим дотримуванням законів. Невід'ємною рисою мислячого та справедливого суспільства Вольтер вважав свободу думки й слова, свободу совісті. Письменник засуджував всілякі прояви нетерпимості стосовно інакомислячих: інквізицію, релігійні війни, переслідування єретиків. Він гаряче симпатизував республіканській формі правління, оскільки вона більше за інших наближає людей до природної рівності.

Демократичні тенденції найбільш яскраво виявилися у Жан-Жака Руссо (1712--1778). Твір Руссо, який здобув йому велику популярність, -- «Про суспільний договір, або Принципи політичного права». У «Суспільному договорі...» Руссо наполягає на прямому та безумовному управлінні народу без будь-якого поділу влади.

6. Політичні погляди К. Маркса і Ф. Енгельса

Учення К.Маркса (1818--1883) і Ф.Енгельса (1820--1895) виникло в кінці 40-х років XIX ст. в Європі. Це був період революцій, національних війн, бурхливого промислового розвитку та загострення класової боротьби.

Основна ідея соціально-політичних поглядів Маркса та Енгельса полягала в тому, що в результаті внутрішнього розвитку капіталізму будуть зруйновані вузькі рамки класових та національних відносин, створяться умови для розкріпачення людини. Свобода та всебічний розвиток людини, з погляду засновників марксизму, можливі тільки в асоціації та через асоціацію. Але просування до звільнення людини здійснюється через класову боротьбу і революцію, знищення одного класу іншим, через установлення влади робітничого класу, котра остаточно усуне поділ суспільства на соціальні класи і приведе до однорідного, соціальне справедливого суспільства.

Проблема визволення людини, формування цілісної, гармонійної, всебічно розвиненої людини -- головна ідея Маркса та Енгельса. Уже в своїх ранніх працях Маркс писав про необхідність установлення принципово нового суспільного устрою, який би зробив вихідним моментом розвитку саме людину. Енгельс також у своїх перших творах виступав як послідовний прихильник гуманізму.

У творах періоду формування марксизму, особливо в «Маніфесті Комуністичної партії», Маркс та Енгельс формулюють розуміння історичного процесу як суспільно-політичної діяльності . народних мас, обґрунтовують необхідність заміни капіталізму та переходу до комуністичного суспільства. Тут же дається аналіз шляхів розвитку робітничого класу, його ролі в історії, робиться висновок про необхідність пролетарської революції для соціалістичних перетворень суспільства. У «Маніфесті» сформульовано одне з центральних положень соціально-політичної теорії марксизму -- ідея диктатури пролетаріату, намічено контури майбутнього суспільства.

7. Політичні погляди М. Вебера

Політична думка сучасного світу продовжує перебувати під значним впливом теоретичних розробок видатних вчених, що жили на стику XIX--XX ст., таких як М.Вебер, В. Парето, Г.Моска, Р.Міхельс та інші.

Німецький соціолог та політолог Макс Вебер (1864--1920) здобув широке визнання у західних країнах як розробник теорії державної бюрократії. Аналізуючи таке суспільне явище, як «державна бюрократія». Вебер дійшов висновку, що бюрократія -- це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм -- це «концентрований вираз раціональності». Якщо в державі функціонує розвинений бюрократичний механізм, відзначав він, то такий механізм має вигляд машини у порівнянні з немеханічними видами виробництва.

Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М.Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище, Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна.

8. Михайло Драгоманов - представник українського лібералізму

М.Драгоманов, намагаючись перенести ідею прогресу на український політичний грунт, ототожнює її з ідеєю духовно-морального, економічного та політичного розвитку суспільства. На думку вченого, чим більше розвинена суспільна організація, тим вищий щабель соціального прогресу може бути досягнутий. Незважаючи на те, що Драгоманов поділяв марксистські ідеї про соціалізм як більш прогресивний лад, що може виникнути лише у промислове розвинутих країнах, а також визнавав твердження Маркса про політику і державу як надбудову над економічним базисом, він позитивно ставився до спенсерівської теорії еволюції як різнобічної диференціації й розвитку людського суспільства.

Політична програма М.Драгоманова була побудована в основному на п'яти провідних принципах. Це, по-перше, визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості координації соціально-економічного життя, створення конституційно-репрезентативної системи;

по-друге, ідея щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ; по-третє, визнання вирішального значення ідеї культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами і культура може стати основною для функціонування майбутньої республіканської держави; по-четверте, європоцентризм, тобто переконання, що історичний процес у Росії має пройти той самий політичний шлях, як і в країнах Західної Європи (вчений називав його парламентсько-земським варіантом, що замінить абсолютистську монархію); по-п'яте, ідея федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальної умови перебудови царської імперії на автономічних засадах.

9. Політичні погляди Михайла Грушевського

Розгляд цього питання треба розпочати з діяльності М.С.Грушевського (1866-- 1934), видатного вченого-історика, політолога, публіциста і політичного діяча. Багато своїх праць Грушевський присвятив громадсько-політичній тематиці, охопивши майже всі сторони української політики, суспільного життя й культурного розвитку.

Витоки своїх політичних поглядів сам М.Грушевський визначав у праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання». У цій праці розкривається сутність народницького світогляду вченого -- ідея пріоритетів інтересів народу, суспільства над інтересами держави. Цю ідею він відстоював протягом усієї своєї наукової та громадської діяльності. Виходячи із пріоритету ідеї народності, Грушевський звертається до дослідження історії українського народу як окремої етнокультурної одиниці, чому він присвятив десятки років наполегливої праці. Саме дослідження історії українського народу привели вченого до обґрунтування історико-юридичних прав цього народу на самостійність і власну державність.

Досліджуючи проблему, вчений дійшов висновку, що селянство є основою української нації і самим історичним процесом воно навчено дивитися на себе як на єдиного справжнього представника нації, охоронця її традицій та ідеології, що воно є сильним, активним і національне відмінним від селянства Московщини, що Україна взагалі є країна землеробська, мужицька, з мужицькою культурою.

Не тільки ідея народності, але й ідея слов'янської федерації були тими підвалинами, на яких базувалася вся наукова і громадська діяльність М.Грушевського.

10. Фундаментальні політичні ідеї Нового часу

Політична думка Нового часу формувалася під знаком ідеології Просвітництва, ідеології буржуазії -- молодого прогресивного класу, який рвався до влади. Виникнувши в XVII ст. в Англії, ідеї Просвітництва поширилися у Франції XVIII ст. та в інших країнах.

Просвітителі (Д.Локк, Ш.Монтеск'є, Вольтер, Дідро, Ж.-Ж.Руссо та інші) заперечували феодальну експлуатацію, політичний деспотизм, станові привілеї, відстоювали інтереси широких народних мас. Вихідною для розвитку соціально-політичної думки XVII--XVIII ст. стала ідея «природного права», що була сповнена новим змістом. Під «природними правами» в XVII--XVIII ст. малися на увазі права бути вільними в переконаннях та діях, володіти та розпоряджатися власністю, бути рівними, мати гарантії від свавілля можновладців. Розвинули теорію природного права та суспільного договору англійські мислителі Томас Гоббс (1588--1679) і Джон Локк (1632--1704). В своїх вченнях ці мислителі ставлять приватну власність на перше місце. Приватна власність - це початковий вимір моделі свободи з якої повинна брати початок уся система природного права.

На стику XVIII--XIX ст. спостерігається бурхливе піднесення політичної думки в Німеччині, найбільш яскравими представниками якої були І. Кант (1724--1804) та Г. Гегель (1770--1831). І.Кант найбільш повно обгрунтував політичну доктрину лібералізму.

Виникають ідеї соціалізму(Т.Морр, Т.Кампанелло, М. Мореллі). Представниками утопічного соціалізму є Фур'є, Оуе, Сімон. Із утопічного соціалізму виходить марксизм. (Маркс і Енгельс).

11. Особливості політичної думки в Україні в 16-17 ст.

В історії суспільно-політичного життя в Україні XVI-XVII ст. характеризується розвитком прогресивного ідейно-політичного руху, пов'язаного з визвольною боротьбою українського народу. Це був період, коли на зміну бурхливому розквіту прийшов етап занепаду й розпаду, тривалого іноземного поневолення багатьох українських земель.

Велику роль у формуванні політичної свідомості українського народу відігравали освіта, наука, мистецтво. Поширенню освіти сприяли братські школи. Саме вони стали основою створення Києво-Могилянської академії. Ця установа стала першим вищим закладом на східнослов'янських землях.

Надзвичайно велика роль у житті українського народу, в його боротьбі за волю, за незалежну й суверенну державу належить козацтву. Саме в його контексті стало можливе створення Конституції Пилипа Орлика 1710 року. Незважаючи на те, що ця Конституція в життя не була втілена, вона має велике значення як документ, котрий вперше в історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в основу державно-політичного устрою. Вперше українська державна ідея знайшла втілення в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. Важливе місце в Конституції Пилипа Орлика посіла проблема взаємин між гетьманом і народом.

Размещено на Allbest.ru