Умови діяльності опозиції істотно погіршилися, нова влада, у своїй більшості, не сприймає моделі конкурентних відносин із опозицією, дедалі більше переходячи до моделі силового тиску на опозиційних політиків. Подальше обмеження можливостей опозиції неминуче призведе до радикалізації як її вимог, так і її дій. Водночас опозиція ще не сприймається суспільством як реальна альтернатива владі, ефективність її діяльності залишається низькою.

Нинішня політична структура Верховної Ради абсолютно не відбиває результатів парламентських виборів 2007 року. Після відновлення дії Конституції 1996 року було легалізовані процеси, які й так давно відбуваються латентно на парламентській арені.

Створення нових депутатських груп, перехід депутатів із фракції у фракцію, в основному в напрямі провладної більшості, набрали масового характеру.

Такі зміни політичного ландшафту Верховної Ради призвели до розмивання опозиційних фракцій, завдання яких полягало в тому, щоб утримати бодай рештки колишнього впливу і своє політичне обличчя.

За рік, який минув, Блоку Юлії Тимошенко вдалося зберегти статус найбільшої опозиційної сили. Правда, рівень її громадської підтримки (порівняно з результатами, отриманими Юлією Тимошенко в першому турі президентських виборів) знизився вдвічі -- до усереднених 13%.

З одного боку, такий постпрезидентський провал абсолютно закономірний. Він пов'язаний із загальною психологічною втомою електорату після проведення виборчої кампанії. Так, наприклад, згідно з дослідженнями Фонду «Демократичні ініціативи», у червні 2005 року рейтинг Партії регіонів становив близько 13%, що втричі менше від результату, показаного Віктором Януковичем у першому турі президентських виборів-2004 [25].

З іншого боку, електоральний обвал був зумовлений вибором неправильної політичної тактики. Юлія Володимирівна і в лютому, і в березні 2010 року діяла у звичному для неї режимі виборчої кампанії, хоча вона давно завершилася. Цього не могли зрозуміти ні її симпатики, ні її опоненти.

По цьому був досить тривалий період невизначеності. На інформаційній активності Юлії Тимошенко позначалася відсутність доступу до парламентської трибуни.

Проте влада, спрямувавши свої силові зусилля саме проти лідера БЮТ, свідомо чи мимоволі сама стала створювати постійні інформаційні приводи. Чим негайно скористалася Юлія Володимирівна. Сам факт політичних переслідувань Тимошенко широко використовує у своїй інформаційній діяльності. Лідер БЮТ може тільки подякувати владі за відмову у виїзді за кордон на запрошення представників Європейської народної партії (правда, слідчий випустив опозиціонерку на міжнародну конференцію «Найкращий досвід зміцнення демократії») або за широко розтиражовані Генпрокуратурою обвинувачення у виплаті пенсій за рахунок грошей Кіотського протоколу.

Серйозно зменшився кількісний склад фракції БЮТ -- зі 156 до 105 народних депутатів [17]. Надто мало виявилося серед депутатів «справжніх буйних», готових не на словах, а на ділі керуватися ідеологічними мотивами, а не інтересами бізнесу. Втім, як і у всіх інших парламентських фракціях.

Показав свою неефективність такий інструмент політичної діяльності, як опозиційний Кабінет міністрів. Скорочується партійний апарат і проекти, які реалізовувалися у БЮТ. Серйозним випробуванням для блоку -- втім, як і для інших опозиційних сил, -- стали місцеві вибори 2010 року.

Зрозуміло, що результати опозиціонерів необхідно розглядати, беручи до уваги скидку на закон про місцеві вибори, який передбачав створення переваг для провладних політичних сил.

Проте, навіть зважаючи на цю обставину, досить показовим є той факт, що жодного представника БЮТ так і не обрано головою обласної ради. Обрані у Запоріжжі і Кременчуці на посаду мера представники БЮТ невдовзі поспішили «відхреститися» від своєї партійної належності.

Той стиль політичної діяльності, який Юлія Володимирівна протягом останніх десяти років майже довела до досконалості, не так застарів, як набрид і став звичним для наших співвітчизників. Гучні обвинувачення опонентів у всіх можливих гріхах уже не спрацьовують так, як вони спрацьовували раніше.

При цьому Юлія Володимирівна останнім часом намагається змінити більше форму, ніж суть своїх повідомлень. Активніше використовуються популярні соціальні мережі Інтернету (прямий репортаж допиту опозиціонерки). Юлія Тимошенко зробила кілька кроків, щоб змінити свій імідж: від «єдиного чоловіка» в українській політиці до більш людяного образу. Проте докорінно суть її діяльності залишилася незмінною.

Юлії Тимошенко вдалося утримати від розпаду електоральне ядро своєї підтримки. Розширення ж електорату лідера БЮТ значною мірою залежить від зміни тактики її політичної діяльності.

«Наша Україна -- Народна Самооборона» і в момент свого народження була досить аморфною й суперечливою силою. За рік, що минув, процес її розпаду лише дійшов логічного завершення. Зараз під однією фракційною вивіскою діють кілька різних партій, груп, депутатів із суперечливими політичними інтересами [17] .

Арсенію Яценюку на чолі «Фронту змін» вдалося навіть удвічі підвищити свій електоральний рейтинг. Хоча експерти схильні пояснювати таке підвищення не тільки діяльністю самого Арсенія Петровича, а й відпливом симпатиків від Сергія Тігіпка, який заробив негатив, працюючи у складі нинішнього уряду.

Організоване БЮТ, «Фронтом змін» і частиною НУНС збирання підписів за відставку Кабміну Миколи Азарова, швидше за все, не завершиться винесенням вотуму недовіри нинішньому Кабмінові. Проте воно сприятиме ситуативному об'єднанню та активізації опозиційних сил, які найближчим часом можуть використати сам процес як непоганий інформаційний привід для критики владної команди.

Арсенію Яценюку в найближчому майбутньому доведеться зробити серйозний вибір: або його опозиційна діяльність ставатиме дедалі виразнішою, жорсткішою та більш акцентованою, або він піде вже неодноразово перевіреним шляхом конструктивної опозиції (чим Арсенію Петровичу вже сьогодні попрікають колеги-опозиціонери).

Група «Народна Самооборона» навряд чи має чіткі політичні перспективи як самостійна сила. Що, втім, розуміють і депутати, обрані за її квотою.

Хоча «ховати» Юрія Луценка як досить харизматичного політика поки що рано. Говорять про якусь домовленість із Юлією Тимошенко про внесення депутатів-самбістів до списку БЮТ. Проте резерв вакансій у Юлії Володимирівни обмежений, тим більше що невідомо, за якою системою відбуватимуться парламентські вибори в 2012 році -- змішаною чи суто мажоритарною, а також чи відбудуться вони взагалі і чи зможуть у них брати участь Юлія Тимошенко і Юрій Луценко.

Ще більш невизначене майбутнє у колись впливової «Нашої України». Рейтинг партії -- близько одного відсотка електоральної підтримки. Проходження партії у наступний склад парламенту більш ніж проблематичне. Недавно «Наша Україна» знову порушила тему об'єднання постпомаранчевих сил. Проте ще торік восени з'ясувалося, що головною перешкодою для такого об'єднання, на думку колег із інших партій -- учасників об'єднавчого процесу, є постать Віктора Ющенка. Втім, як і для ребрендингу НУ та її подальшого розвитку. Чи готова «Наша Україна» розпрощатися зі своїм почесним лідером -- поки що невідомо.

При цьому багато постпомаранчевих політиків розуміють: це в демократичній країні опозиції може бути багато і різної, а в умовах біло-чорного протистояння влади та опозиціонерів набагато більше шансів протистояти тискові влади -- в об'єднаної опозиції. Поки що є перші, але правильні кроки в цьому напрямі: «Європейська партія» Миколи Катеринчука і «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка заявили про створення нової єдиної партії. Зараз таке об'єднання не дає якісної зміни ситуації, не приводить навіть до арифметичного додавання рейтингу цих політиків. Проте це точка кристалізації, навколо якої може розвиватися об'єднавчий процес. При цьому слід брати до уваги кілька обставин: такий процес у різних формах безуспішно триває вже не один рік і значною мірою дискредитований спробами об'єднання ще в часи президентства Віктора Ющенка, а влада використовує ці невдачі як своєрідну політтехнологію, щоб внести розкол у лави опозиціонерів [13, с. 7].

За рік, який минув, партія «Свобода» Олега Тягнибока наростила свої політичні, та й електоральні, м'язи, її представники очолюють три обласні ради (Львівську, Івано-Франківську і Тернопільську). Зараз партія проходить випробування місцевою владою, комунальними проблемами і земельними питаннями.

Потенційно «Свобода» на наступних парламентських виборах може пройти у Верховну Раду (за дужками поки що залишимо можливу допомогу нинішньої президентської команди). Проте головною перешкодою для її подальшого розвитку є гранично виражений регіональний характер партії.

Безперечно, нинішній владі вигідне посилення націоналістичних настроїв на Заході України. Адже таким чином дуже легко позиціюватися захисником Сходу України від «бандерівців», одночасно відвертаючи увагу наших співвітчизників від погіршення соціальної ситуації в країні, підвищення цін на продукти харчування та житлово-комунальні послуги.

Ситуація в опозиційному таборі суперечлива. У більшості опозиціонерів поки що немає чіткої стратегії дій, розуміння того, що, як і коли робити. Майбутнє основних опозиційних сил значною мірою залежатиме від того, наскільки вони зможуть потрапити в резонанс із суспільними настроями, подолати роз'єднаність, навчаться працювати в умовах нового політичного режиму.

ВИСНОВКИ

Зміни до Конституції 2004 року та вибори до Верховної Ради України на пропорційних засадах у березні 2006 року заклали нові підвалини для діяльності парламентської опозиції.

Існують два можливі варіанти функціонування опозиції: 1) президент і уряд репрезентують одну політичну силу; 2) президент і уряд є представниками різних політичних сил, тому утворюється президентсько-парламентська опозиція до парламентської більшості.

В українській Конституції права парламентської опозиції істотно обмежено й не виразно не окреслено, однак деякі з них визначено. Насамперед йдеться про право доступу до інформації.

Крім того, Конституція встановлює гарантії затвердження деяких рішень парламенту. За позитивного голосування третини депутатського корпусу можна сформувати слідчу комісію Верховної Ради. А для внесення до порядку денного питання про відповідальність уряду досить підтримки 150 народних депутатів.

Брак політичного та суспільного консенсусу щодо найважливіших питань політики, нехтування владної коаліції правами опозиції та бажання сконцентрувати владу в парламенті та уряді через створення парламентської більшості з 300 голосів зумовили гостру політичну кризу навесні 2007 року та намагання президента достроково припинити повноваження Верховної Ради України V скликання.

Однією з причин політичної кризи стала невизначеність статусу політичної опозиції. Тож для подолання електорального розколу країни належить посилити статус парламентської меншості та її можливості публічно висловлювати свою позицію, впливати на формування порядку денного парламентських засідань і брати участь у виробленні державної політики.

З політичної практики держав сталої демократії відомо чимало механізмів унормування правового статусу опозиції. Зокрема, йдеться про конституцію або спеціальні законодавчі акти; регламенти діяльності представницьких органів влади; правові або звичаєві норми, що їх санкціонувала держава; угоди між урядом та організаціями, які репрезентують опозиційні сили.

Водночас аналіз засвідчує, що наявність або брак формалізованих повноважень опозиції напряму не впливає на її роль та вагу в суспільстві. В будь-якій моделі опозиція може бути і слабкою, і сильною. Та чи та модель опозиційної діяльності є радше відповіддю на ті політичні та соціальні умови, які склалися в суспільстві.

В Україні після останніх президентських виборів відбулися важливі демократичні зміни: проведено вільні парламентські вибори, існують свобода слова, свобода зібрання, свобода політичної конкуренції, сильна опозиція, почало формуватися громадянське суспільство. Однак за два роки не створено основних демократичних інститутів, які захистили б і утвердили здобуті демократичні свободи. Державну машину використовують як адміністративний ресурс у політичній боротьбі. Конституційний Суд виявився недієздатним. Судова система не чинить правосуддя. Прав опозиції законодавчо не захищено. Організація політичних партій далека від стандартів демократії. Інструменти впливу громадянського суспільства на владу існують лише формально. Жодний уряд не здійснив потрібних суспільству реформ, не працював за стандартами публічної політики, не запровадив демократичної системи ухвалення рішень, завдяки якій опозиція та громадськість могли б впливати на урядову політику.

Коли немає таких інституцій, будь-яка влада відчуває свою безкарність, а опозиція, маргінальність. Тож радикалізуються методи політичної конкуренції. Ті засоби політичної боротьби чимраз більше віддаляються від принципів демократії та верховенства права: коаліція у неконституційний спосіб поповнює більшість; коаліція та опозиція ухвалюють закон про Кабінет Міністрів, низка норм якого суперечить Конституції; президент відмовляється виконувати рішення Верховного Суду щодо відновлення на посаді одного з голів обласних державних адміністрацій. Як наслідок, вільна політична конкуренція вийшла за правові рамки й призводить до ерозії демократії та верховенства права.

Зважаючи на українські політичні реалії було б доцільно закріпити права і коаліції більшості, і опозиції в Регламенті Верховної Ради України, надавши цьому документові набагато більший юридичний статус, ніж він має тепер, статус закону. Моделюючи статус опозиції у Верховній Раді, потрібно сформулювати такі стратегічні завдання:

* подолання регіонального та соціального розколу країни. Вибори президента 2004 року та парламенту 2006 року поділили Україну навпіл. Політична система має функціонувати так, щоб не поглиблювати цього розколу, а навпаки, ліквідувати його задля майбутнього;

* дальша демократизація політичної системи. Визнаючи опозицію важливим інститутом влади в демократичній державі, належить законодавчо закріпити її права та обов'язки в такий самий спосіб, що й обов'язки та права владної коаліції. За умов нестабільності функціонування коаліційних урядів та парламентських коаліцій такий статус має відповідати інтересам усіх політичних сил, присутніх у парламенті.

Для врегулювання діяльності опозиції немає потреби ухвалювати окремий закон. Як вже зазначено раніше, права та обов.язки коаліції більшості й опозиції можна закріпити в Регламенті Верховної Ради, а сам Регламент підвищити до статусу закону, щоб унеможливити маніпулювання ним заходами більшості. Важливо, щоб такі зміни відбувалися з огляду на нинішній досвід діяльності опозиції.

Для визначення гарантій парламентської опозиції в тому розділі Регламенту, який би регулював її статус, потрібно закріпити низку норм.

Одним з варіантів «м'якого» визначення опозиції в Україні може стати її окреслення за допомогою якісного та кількісного критеріїв. Наприклад, опозиційною належить вважати фракцію або коаліцію фракцій, які:

* заявили, що провадитимуть опозиційну діяльність, з трибуни Верховної Ради;

* становлять не менш як чверть депутатів від конституційного складу парламенту.

Не маючи змоги впливати на формування порядку денного парламентських засідань, опозиція часто вдається до непарламентських методів діяльності, таких, наприклад, як блокування трибуни. Тому варто було б систематизувати й розширити права опозиційних фракцій щодо формування порядку денного. У такому разі було б реалізоване право створення слідчої комісії через можливість внести до порядку денного питання про її звіт. Тому потрібно законодавчо закріпити такі норми:

* право на створення слідчих комісій Верховної Ради, якщо за це проголосували не менше ніж третина від конституційного складу парламенту;

* право найбільшої опозиційної фракції тричі формувати порядок денний роботи Верховної Ради протягом однієї сесії;

* право інших депутатських фракцій визначати порядок денний одного робочого дня сесії;

* право членів опозиційних фракцій ставити менше ніж половину питань членам уряду під час проведення днів уряду в парламенті.

Головна рекомендація опозиційним партіям в Україні перехід від «негативної» діяльності до «позитивної». Щоб стати владою, опозиція має не тільки критикувати уряд, а й пропонувати власні варіанти політики. За умов свободи слова ті варіанти будуть донесені виборцям завдяки засобам масової інформації та експертам. І на підставі тієї інформації виборці робитимуть свій вибір на наступних з черги виборах.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України від 28.06.1996 р., зі змінами, внесеними Законом України “Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 р. № 2222'ІV Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 2. - Ст. 44.

2. Бірс Д. Права та обов'язки опозиційних партій в демократичних країнах [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.рdр.оrg.uа/ іndех.рhр?іd= tхІ&а=1429.

3. Гальчинський А. Помаранчева революція і нова влада. - К.: Либідь, 2005. - С. 6-11.

4. Гальчинський А. Фази революції// День. - 2005. - №7. - С. 4.

5. Діяльність парламентської опозиції: корисний досвід для України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://postup.brama.com/ usual.php?what=58150.

6. Дутчак Ж. Парламентська опозиція у новій системі координат [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://franuk.com/news/exclusive/ 2463-parlamentska-opozitsija-u-novij-sistemi-koordinat.

7. Жданов І. Рік опозиції: місце під холодним сонцем// Дзеркало тижня. Україна. - 2011. - №10 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://news.dt.ua/articles/77736.

8. Задорожна Д. Помаранчева Революція. Причина і результат [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://h.ua/story/159870/.

9. Золотухін Г. Влада - опозиція: боротьба проти себе?// Віче. - 2003. - №10. - С. 72-74.

10. Ковриженко Д. Правовий статус парламентської опозиції: доцільність і механізми правового врегулювання [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.parlament.org.ua/index.php?action=draft_art&dtopic &ar_id=1147&as=0.

11. Когут І. Проблеми та перспективи законодавчого визначення статусу опозиції в Україні// Вісник Школи політичної аналітики. - № 7 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.spa.ukma.kiev.ua/visnyk/ index.php?op=view&t=76.

12. Колодяжний М. Чи була революція революцією? [Електронний ресурс]. Режим доступу: www.pravda.com.ua від 12.01.2005.

13. Конончук С.Г. Парламентська опозиція в Україні: модель та провадження: Дослідження проблеми/ С.Г. Конончук, О.А. Ярош. - К.: Український незалежний центр політичних досліджень, 2006. - С. 7.

14. Кульчицький С. Визрівання помаранчевої революції// День. - 2005. - №54. - С. 56-58.

15. Кульчицький С. Помаранчева революція: розщеплення адміністративного ресурсу День. - 2005. - №88. - С. 2.

16. Лага В.А. Феномен „опозиційної ідеології” та „ідеології опозиції”// Політичний менеджмент. - 2004. - Вип. №2 (5). - С. 91-100.

17. Лагутов Ю.Е. «Опозиційний уряд» в сучасних умовах [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://sd.net.ua/2009/09/09/ opozicjjnijj urjad_v_suchasnikh_umovakh.html.

18. Матвеев С.А. Политология: Учеб. пособ./ Под ред. С.А. Матвеева. - Х.: Одиссей, 2004. - 316 с.

19. Михальченко М. Позиції опозиції: Хто є хто в України// Віче. - 2002. - №7. - С. 3-11.

20. Мустафин А. Оппозиция ее Величества// Зеркало недели. - 2007. - № 2 (631). - 20 янв.

21. Павленко Р. Опозиція: права і повноваження// Людина і політика. - 2002. №4. - С. 6-9.

22. Пархоменко Т. Опозиція і опозиційність: сутність і політичний імідж// Сучасна українська політика. - 2008. - № 4. - С. 81.

23. Петренко О. Парламентська опозиція: європейський досвід і Україна// Ефективність державного управління: Зб. наук. пр. - Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2007. - Вип. № 12. - С. 146-152.

24. Петренко О. Політична опозиція як елемент публічного управління/ О. Петренко, В. Баштанник// Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. - Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2006. - Вип. 4. - С. 65-73.

25. Підлуська І. Статус і права опозиції - порівняльний аналіз [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.spa.ukma.kiev.ua/ visnyk/index.php?op=view&t=79.

26. Побокін М. Помаранчева революція: погляд через п'ять років [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://novynar.com.ua/analytics/ government/91732.

27. Пономарев К.Н. Политическая оппозиция как атрибут демократии. - Казань: Изд-во Казан. ун-та, 2004. - 139 с.

28. Правове внормування статусу опозиції, її прав і гарантій діяльності// Національна безпека і оборона. - 2002. - № 7. - С. 34.

29. Рябов С. Опозиція як джерело альтернативної політики// Вибори та демократія. - 2005. - № 4 (6). - С. 8-16.

30. Совгиря О.В. Правовий статус парламентської опозиції (порівняльно-правовий аналіз): автореф. дис. ... канд. юрид. наук/ Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. - К., 2005. - 21 с.

31. Статус опозиції: вітчизняний та зарубіжний досвід, рекомендації: Інформаційно-аналітичне дослідження [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// www.parl.gc.ca/information/library/PRBrubs/bp47-e.htm# OPPOSITION.

32. Степаненко В. Українське громадянське суспільство. «Помаранчева» стадія становлення// Віче. - 2005. - №2. - С. 49-55.

33. Француз А.Й. Політична опозиція у демократичній державі (правові аспекти аналізу)// Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2004. - №5. - С. 35-45.

34. Червона Л.М. Феномен опозиції в Україні: соціально-філософський аналіз: автореф. дис. ... канд. філос. наук/ Ін-т вищої освіти; Акад. пед. наук України. - К., 2004. - 17 с.

Размещено на Allbest.ru