«Закріплення кожного народного депутата за територіями» та «система звітності парламентаріїв перед виборцями» можливі й за пропорційної виборчої системи, а от «реальний механізм відкликання» означає запровадження імперативного мандата, якого немає в жодній демократичній державі.

3. Характеристика політичної системи Російської Федерації

3.1 Особливості розвитку посткомуністичної політичної системи в Росії

У підсумку не вийшло ні прямої демократії, тобто дійсної можливості безпосередньо брати участь у формуванні загальної волі і її реалізації при прийнятті законодавчих рішень, ні нормальної системи представницької демократії, тому що представник виявився, по суті, позбавленим самостійності. У сформованій політичній системі вони стали виступати всього лише в ролі посередників, що через накази на тому або іншому рівні влади передавали волю своїх виборців. Тому в політичній системі для подібного представника - делегата, не найшлося самостійного місця, а законодавча влада не перетворилася в сферу професійної діяльності. В умовах Росії законодавчі органи перетворилися у своєрідні "референдуми депутатів", а реальна влада виявилася в руках виконавчих органів, ніким не обираних і нікому не підзвітних. У таких умовах виразником інтересів і волі всіх виступала держава [10].

Звертає на себе увагу й наступна особливість становлення політичної системи радянського суспільства. В 1920- е роки, коли партія тримала курс на пожвавлення Рад, розширення демократії, партійне керівництво здійснювалося через членів партії, що працювали в тих або інших установах, через комуністичні фракції Рад, громадські організації. Партійні органи поступово засвоїли стиль прямого й безпосереднього командування Радами, профспілками, комсомолом, органами державного керування. Політично головне тут складалося в пануванні Комуністичної партії, що знайшло своє закріплення в Конституції СРСР. Конституція визначала Комуністичну партію як керівну й напрямну силу суспільства, як ядро його політичної системи. Практика командування й фактичної підміни державних органів доповнювалися практикою зрощування партійного й державного апарата з апаратом профспілок і громадських організацій. Зрощування громадських організацій з партійно-державним управлінським апаратом вело до їхньої бюрократизації, знижувало творчий потенціал і самодіяльний початок. Все це привело до того, що радянська політична система втратила гнучкість, здатність адекватно реагувати на суспільні процеси, що розвиваються.

Тому в другій половині 1950- х - початку 1960- х рр. керівництвом країни була почата спроба демократизації інституціональних елементів політичної системи, зокрема, підвищення ролі Рад, ліквідації надмірної централізації керування, активізації громадських організацій. Однак ці міри не носили комплексного характеру, але втягували в належній мері маси й справа політичної реформи.

Після жовтневого (1964 р.) Пленуму ЦК КПРС, що звільнив від керівництва партією Н.С.Хрущьова, коли до керівництва партією й країною прийшли нові сили на чолі з Л.И.Брежнєвим, процес бюрократизації політичних структур знову підсилився, хоча зовні цей процес прикривався парадними фразами про розвиток демократії. На ділі ж росло відчуження людей від політики, від влади, підсилювалося протиріччя між застиглою, бюрократичною політичною системою й соціально-політичним розвитком суспільства. Установився жорстко авторитарний режим з деякими елементами тоталітаризму [11].

У другій половині 1980- х рр. обстановка почала принципово мінятися. Початок змінам у всіх сферах громадського життя поклав квітневий (1985 р.) Пленум ЦК КПРС.

Спочатку процес, іменований перебудовою, замислювалося як загальне впорядкування, удосконалювання, прискорення, відновлення на базі мінімального зрушення політичного курсу вправо й такого ж помірного зрушення від авторитарно-тоталітарного до авторитарного-ліберального режиму. Однак і ця досить помірна програма, що казалася дуже сміливої й тому названою революційною, на ділі не здійснилася. Номенклатура делегувала владу й право персональних перестановок лідерові-реформаторові, зобов'язавши його провести модернізацію політичної системи, не міняючи її основних структур і зберігаючи основні прерогативи апарата. Так тривало три роки перебудови. Але з весни 1988 р. цей процес вирвався з-під контролю, почалося багато в чому його стихійний розвиток. Вираженням кризи офіційних структур влади став бурхливий процес формування самодіяльних громадських організацій. Там, де вони одержали масову підтримку (наприклад, народні фронти в прибалтійських і інших республіках), ці організації стали повноцінними учасниками політичних процесів.

Результати виборів народних депутатів СРСР в 1989 р., коли вперше були виставлені альтернативні кандидатури, показали, що правляча партія перебуває в кризі й що передбачаються істотні політичні зміни. Скасування 6 статті Конституції СРСР про керівну роль КПРС означали відсторонення її від монопольного управління державними й суспільними справами. Серпень 1991 р. привів до припинення діяльності КПРС у країні. Відновлена згодом Комуністична партія Російської Федерації стала лише однієї з діючих політичних партій.

Після розпаду Радянського Союзу в грудні 1991 р. починається новий період історії російської держави в якості самостійного, незалежного, із встановленням принципу поділу влади.

Центр ваги в політичному протистоянні перемістився з боротьби проти КПРС до питання вибору конкретної моделі модернізації російського суспільства. Політична опозиція й в нових умовах як і раніше являла собою досить неоднорідну політичну силу, представлену декількома напрямками.

Перше - демократична опозиція, партії й рухи якої, як і "партія влади", робили ставку на західну модель модернізації Росії, маючи на увазі під нею розвиток ринкових структур і відносин, здатних замінити колишню бюрократичну модель економічного розвитку з нормованим розподілом і споживанням. Однак, на відміну від "партії влади", ліберально-демократичні опозиційні сили являли собою прихильників соціал-орієнтованих ринкових реформ. Звідси й політика "консервативного опонування" цієї частини опозиції стосовно влади.

Але були в демократичній опозиції й більш радикально настроєні до нової влади ліберальні партії й рухи. Їх "більша" радикальність проявлялася в критиці основних позицій курсу уряду Гайдара, що, на їх думку був не тільки позбавлений соціального компонента, але й неприпустимо ігнорував національно-державні інтереси всього російського суспільства.

Інша група партій колишнього блоку "Народна згода" у той же період часу створила об'єднання "Російські народні збори". Цей блок, представляючи державницьке крило праволіберальних партій, прагнув знайти компроміс між необхідною, на їхню думку, твердою централізованою владою й захистом прав і свобод громадян.

Інша група партій і організацій об'єдналася в лівоцентристський блок "Співдружність лівих демократичних сил". Дотримуючись соціалістичних цінностей, блок розробив власну антикризову економічну програму, засновану на визнанні необхідності розвивати ринкову економіку, залишаючи пріоритетної колективну форму власності й стимулюючи розвиток дрібного й середнього підприємництва [20].

Таким чином, після серпня 1991 г. і розвалу СРСР російська влада в спадщину від союзного уряду одержала не тільки вантаж невирішених соціально-економічних і політичних проблем, але й значну політичну опозицію.

Це були партії й рухи помірної користі, що пропонують коректування вибраної урядом тактики реформ, доповнюючи її заходами щодо стабілізації вітчизняної економіки, відновленню окремих елементів директивного адміністративного управління, соціального захисту населення. Деякі з них робили ставку на зміцнення національно-орієнтованої демократичної держави.

Усього протягом 1990-2000 років було об'єднано на ґрунті етатизму й націоналізму близько 40 партій, рухів громадських організацій і парламентських фракцій. Найбільш великими з них були об'єднання блоку парламентських фракцій "Російська єдність", РХДД, РКРП, КДП (ПНС), РНС, РОНС, Союз офіцерів, рух "Трудова Москва" і ряд інших. Об'єднана Російська опозиція згуртувалася навколо законодавчої гілки влади. Парламентарії у своїй більшості, як і ФНС, були прихильниками сильної централізованої влади, єдності й цілісності Росії, розквіту російського етносу й регулюючої ролі держави в розвитку ринкових відносин.

Більшого успіху в справі єднання на наступному етапі політичного протиборства в країні досягли політичні сили, що дотримуються лівоцентристських позицій. Так, починаючи з виборів у Державну Думу в 1995 р., пошуком як можна більшого числа союзників була наполегливо зайнята КПРФ. Ця, найбільш масова в країні, Комуністична партія, рішуче відмежовуючись як від сталінських догматичних, так і від праволиберальных підходів при рішенні завдань сучасного суспільного розвитку, була на виборах у Державну Думу в 1995 р. - першою по числу поданих за неї голосів. Це дозволило їй значно збільшити свою фракцію в Нижній палаті парламенту з 47 чоловік до 158. Всі ці факти, що свідчать про зрослий вплив найбільшої політичної партії Росії, стали можливі багато в чому завдяки досить своєрідній тактиці з даної системної опозиції [12].

Після президентських виборів 2000 р. об'єднана опозиція будувала свої взаємини із владою, не тільки обновивши свій ідеологічний багаж - розроблена так звана "нова теорія державного патріотизму", але й істотно відкоригувавши, убік більшої лояльності до влади, свою політичну тактику.

Однак останнім часом, протягом 10 років більшість партій сформували нову провладну партію "Єдина Росія", яка на сьогодні фактично є уособленням правлячої партії Росії, як свого часу КПРС.

політичний система україна росія

3.2 Модель суспільно-політичного устрою в сучасній Росії

У відповідності зі статтею 1 Конституції Російська Федерація - є демократичною федеративною правовою державою з республіканською формою правління.

Визначення Російської Федерації як демократичної держави розкривається, насамперед , у положенні про те, що єдиним джерелом влади в Росії є народ, крім того, у положенні про те, що цю владу сам народ і здійснює як безпосередньо, так і через органи державної влади й органи місцевого самоврядування.

Демократичність російської держави проявляється й у тім, що її громадяни рівноправні й мають широкі права й свободи, у тому числі право брати участь в управлінні справами держави. У російській державі встановлена виборність органів законодавчої влади й представницьких органів місцевого самоврядування, ряду керівних посадових осіб - Президента Російської Федерації, глав регіональних й місцевих адміністрацій і т.д..

Характеристика російської держави в якості федеративного вказує на форму його устрою. Федерація - це держава, що складається у свою чергу з держав і (або) державно-подібних утворень, близьких по статусу до держави. У складі Російської Федерації перебувають республіки, краї, області, міста федерального значення, автономна область і автономні округи.

У Російській Федерації поряд з федеральними органами державної влади, що здійснюють свої повноваження на всій її території, є органи державної влади відповідних суб'єктів Федерації. Вони здійснюють всю повноту державної влади на своїй території в межах своїх повноважень. Суб'єкти Російської Федерації мають своє законодавство; їх статус закріплений не тільки у федеральному законодавстві, але й у конституціях республік, статутах країв, областей, округів, міст федерального значення.

Для Росії з її величезними територіями, з безліччю її регіонів, що значно відрізняються один від одного по своїх природних і економічних умовах, з великою розмаїтістю історичних і національно-культурних особливостей проживаючих у ній народів саме послідовний федералізм є оптимальною політико-юридичною формою сполучення головних інтересів Російської Федерації в цілому та її суб'єктів [12].

Характеристика Російської Федерації як правової держави означає, що в організації й діяльності держави превалюють принципи права, а не мотиви політичної доцільності. Правова держава "зв'язана" правом, виходить із визнання невідчужуваних (природжених) прав і свобод людини й покладання на державу обов'язку дотримувати й захищати права й свободи людини й громадянина. Владу здійснюють тільки ті, хто на це вповноважено Конституцією й законами, причому в рамках передбачених ними предметів ведення й повноважень.

Глава держави - президент, який обирається громадянами Російської Федерації на основі загального рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування на чотири роки не більше ніж на два строки поспіль. Президентом може бути обраний громадянин Російської Федерації, не молодший 35 років, який постійно проживає у Російській Федерації не менше 10 років. При вступі на посаду Президент складає народові присягу. Він є гарантом Конституції Російської Федерації, прав і свобод людини і громадянина, вживає заходів з охорони суверенітету Російської Федерації, її незалежності та державної цілісності, забезпечує узгоджене функціонування і взаємодію органів державної влади. Згідно з Конституцією Російської Федерації і федеральними законами визначає основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави, представляє Російську Федерацію всередині країни і в міжнародних відносинах. Президент призначає із згоди Державної Думи Голову уряду, має право головувати на засіданнях уряду, приймає рішення про відставку уряду, представляє Державній Думі кандидатуру для призначення на посаду голови Центрального банку, порушує перед Державною Думою питання про звільнення з посади голови Центрального банку. Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил Російської Федерації.

Парламент Російської Федерації є представницьким і законодавчим органом. Постійно діючий орган. Складається з двох палат - Ради Федерації (Верхня палата) і Державної Думи (Нижня палата).

До Ради Федерації входять по 2 представника від кожного суб'єкта Російської Федерації: по одному від представницького і виконавчого органів державної влади терміном на 4 роки.

Державна Дума складається з 450 депутатів, які обираються терміном на 4 роки. Одна й та ж сама особа не може бути одночасно членом Ради Федерації і депутатом Державної Думи.

Депутати Державної Думи працюють на професійній постійній основі і не можуть перебувати на державній службі, займатися іншою оплачуваною діяльністю, крім викладацької, наукової та іншої творчої діяльності. Половина депутатів Державної Думи (225 осіб) входять до парламенту від територіальних одномандатних округів і 225 обираються за партійними списками. Депутатом Державної Думи і Ради Федерації може бути обраний громадянин Російської Федерації, якому виповнився 21 рік і який має право брати участь у виборах. Рада Федерації обирає зі свого складу Голову Ради Федерації та його заступників. Державна Дума обирає зі свого складу Голову Державної Думи і його заступників.

До відання Ради Федерації входять: затвердження зміни кордонів між суб'єктами Російської Федерації, підтвердження Указу Президента про введення надзвичайного або воєнного стану, вирішення питання про можливість використання Збройних сил Російської Федерації за межами її території, призначення виборів президента, призначення на посаду суддів Конституційного Суду, Вищого Арбітражного Суду, Генерального прокурора та інші важливі питання державного життя [11].

До відання Державної Думи належать: згода президентові на призначення голови уряду; вирішення питання про довіру урядові; призначення на посаду і звільнення з посади, за поданням президента, голови Центрального банку, голови Розрахункової палати і половини складу її аудиторів, уповноваженого з прав людини; оголошення амністії та ряд інших питань. Рада Федерації і Державна Дума засідають окремо.

Виконавчу владу здійснює уряд Російської Федерації. Уряд складається з голови, його заступників і федеральних міністрів. Голова уряду призначається президентом із згоди Державної Думи. Перед новообраним президентом уряд складає свої повноваження. Уряд розробляє і подає Державній Думі федеральний бюджет і забезпечує його виконання, подає Державній Думі звіт про виконання федерального бюджету; забезпечує проведення єдиної фінансової, кредитної і грошової політики, забезпечує проведення єдиної державної політики в галузях культури, науки, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, екології; управління федеральною власністю, вжиття заходів щодо забезпечення оборони країни, державної безпеки, реалізації зовнішньої політики, прав і свобод громадян, охорони власності і громадського порядку, боротьби зі злочинністю. Уряд може подати у відставку, яка приймається або відхиляється президентом.

Правосуддя в Російській Федерації здійснюється тільки судом. Судова влада здійснюється через конституційне, цивільне, адміністративне і кримінальне судочинство.

Конституційний Суд складається з 19 суддів. На запит президента, Ради Федерації або депутатів Державної Думи, Уряду, Верховної Ради і Вищого Арбітражного Суду, органів законодавчої і виконавчої влади суб'єктів Російської Федерації вирішує справи у відповідності з Конституцією Російської Федерації [20].

Верховний Суд - вищий судовий орган у цивільних, кримінальних, адміністративних та інших справах по підсудних судах загальної юрисдикції, здійснює у передбачених федеральним законом процесуальних формах судовий нагляд за їх діяльністю і дає роз'яснення з питань судової практики.

Вищий Арбітражний Суд Російської Федерації є вищим судовим органом з вирішення економічних суперечок та інших справ, які розглядаються арбітражними судами, здійснює у передбачених федеральним законом процесуальних формах судовий нагляд за їх діяльністю.

Прокуратура Російської Федерації становить єдину централізовану систему з підпорядкуванням нижчестоячих прокурорів вищестоячим і Генеральному Прокуророві Російської Федерації.

Місцеве самоврядування в РФ забезпечує самостійне вирішення населенням питань місцевого значення, володіння, користування і розпорядження муніципальною власністю.

Місцеве самоврядування здійснюється громадянами шляхом референдуму, виборів, інших форм прямого волевиявлення, через виборні та інші органи місцевого самоврядування. Структура органів місцевого самоврядування визначається населенням самостійно.

Висновки

Політична система -- впорядкована сукупність державних, політичних, громадських організацій та інститутів, сфера політичного життя суспільства. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним ладом, формою правління, типом держави, характером політичного режиму, політико-ідеологічними та культурними відносинами у суспільстві, політико-правовим статусом держави, історичними та національними традиціями політичного устрою.

Згідно з загальною теорією систем політичної системи елементами системи вважаються її невід'ємні і взаємозв'язані складові. Наявність кожної з них необхідна для існування і функціонування системи, досягнення її цілей. Такі елементи системи називаються підсистемами, кожна з яких водночас є й окремою системою. Оскільки кожна підсистема, у свою чергу, має складні внутрішні зв'язки й будову, то стосовно її власних складових використовується термін «елементи системи».

У політичній системі суспільства зазвичай розрізняють чотири основних групи елементів: політичні інститути; політичні відносини; політичні норми; політичну свідомість і політичну культуру. Відповідно до цих елементів виокремлюються інституціональна (або організаційно-інституціональна), регулятивна, функціональна і комунікативна підсистеми політичної системи.

Функції політичної структури і функціонування політичної системи суспільства підпорядковані її цільовому призначенню, вирішенню тих завдань, заради розв'язання яких вона створена і діє. Основні напрями діяльності політичної системи утворюють у своїй сукупності її функції, які визначають структуру, інститути та процес дії системи.

Функції політичної, як і будь-якої іншої, системи не зводяться до простої суми функцій її компонентів. Держава, партії та інші інститути виконують притаманні їм функції. Сама ж політична система має власні функції, які можуть диференціюватись і деталізуватись у діяльності її підсистем та їхніх елементів. Усі функції системи тісно пов'язані між собою і певною мірою накладаються одна на одну.

Порівнюючи політичну систему України та Росії, можна виокремити наступні схожі риси:

1. Формування політичної системи обумовлено історично схожими процесами та умовами розвитку (СРСР, лідируюча роль КПРС).

2. Процес формування політичної системи характеризувався був сполучений з кризовими явищами в суспільстві та економіці.

3. Становлення багатопартійної системи відбувалося на основі формалізації національних рухів.

4. Падіння ролі та значимості комуністичної партії.

Порівнюючи політичну систему України та Росії, можна виокремити наступні відмінні риси:

1. Українська політична система характеризується більшою кількістю політичних партій (понад 100).

2. Російська політична система є більш усталеною, в той час як Україна знаходиться а шляху оптимізації власно політичної системи.

3. Інституціональне забезпечення політичних процесів країн відображає особливості державного устрою та політичного режиму.

4. Вітчизняна політична система характеризується більшою мірою демократизації ніж російська.

Список використаної літератури

1. Закон України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради. -- 2001. -- № 23.

2. Абетка українського політика. - К., 2008. - 344 с.

3. Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. - К., 2009. - 370 с.

4. Брегеда А.Ю. - Основи політології- К., КНЕУ 2008.

5. В.М. Піча. Політологія: навчальний посібник. - К.: Каравела. - 2003. - 576 с.

6. Визначення і вимірювання демократії. Ред. Д. Бітем. - Львів: Літопис, 2008. - 317 с.

7. Жук Н. Роль політичних партій у здійсненні принципу поділу влади // Вісник Академії правових наук України. -- 2009. -- № 2(37). - С. 27.

8. Кретов Б.И. Современная российская политическая система: Учебное пособие. М., 2008.

9. Майборода С.О. Політичний простір України - Вітчизна - №1-2 - 2008.

10. Мухаев Р.Т. Теория политики: учебник для студентов вузов, обучающихся по гуманитарно-социальным дисциплинам и специальности «Международные отношения». - М., 2008.

11. Никонов В. Конституционный дизайн // Современная российская политика: Курс лекций / Под ред. В.Никонова. М., 2008.

12. Политология: учеб. / А.Ю.Мельвиль. М., 2009.

13. Політичні партії в Україні. Інформа ційно-довідкове видання. Київ: Центральна ви борча комісія, видавництво «Атіка», 2009. - 440 с.

14. Політологія: Академічний курс. - К., Освіта, 2007. - 640 с.

15. Пуфлер Е. Партійна система незалежної України//Нова політика. - 2008. - №1.

16. Романюк А., Шведа Ю. Партії та електоральна політика. Львів: ЦПД-Астролябія, 2005. - 366 с.

17. Томенко М. Українська перспектива. - К., 2007.

18. Хімченко О. Г. Політичні партії і виборчий процес в умовах розбудови демократичного суспільства: Навчальний посібник. -- К.: ВД «Професіонал», 2006. - 280 с.

19. Шаповал В.М. Сучасний конституціоналізм. - Київ: Юрінком Інтер, 2008. - 560 с.

20. Шнайдер Э. Политическая система Российской Федерации / Пер. с нем. М., 2009.

Размещено на Allbest.ru