Український націоналізм: дослідження, інтерпретації, портрети

В Україні, як і в інших державах, проблематику здобуття, закріплення і розбудови державності ефективно розв'язувала ідеологія націоналізму, яка визнає націю найвищою органічною формою суспільної організації. Український націоналізм - це філософія буття нації, яка визначає співвідношення окремих стратумів і ролі та місця індивідумів у суспільстві. Український націоналізм - це також політично-програмовий рух, теорія і практика національно-визвольної боротьби, ідеологія державотворення та державного функціонування. Націоналізм не є результатом наукових узагальнень. Він - узагальнений досвід нації. Націоналізм - явище природне у свідомості кожної нації, а не ідейний витвір, привнесений з "чужого поля", силоміць накинутий нації, як у випадку комунізму.

Слід наголосити, що реалізація закладень ідеології українського націоналізму завжди буде зумовлена реальним станом нації. Це важливо усвідомити, оскільки є небезпека перетворити націоналізм із творчої ідеології в догму, не здатну розв'язувати нагальні проблеми державотворення.

Першогрудневе потвердження народом Акту про незалежність засвідчило, що діахронно нація зберегла "здорові" основи свого буття. Але на рівні синхронному ці "здорові" основи сильно уражені бацилами космополітизму, національного нігілізму та атеїзму. І це тільки один із чинників, який пояснює певну зневіру в державності й неготовність нації в екстрених умовах послідовно утверджувати національний ідеал. Безпосередній уплив на формування екзистенції нації має провідна верства. Саме провід, еліта нації несе велику відповідальність за наше майбутнє та суголосність політичної практики з національними імперативами. Під сучасну пору не можемо однозначно ствердити, що національні дороговкази вибрано вірно, а тактика боротьби є ефективною. Партійне розшарування, внутрішні чвари, роздробленість, самопожиранння - це ті ознаки, які значною мірою характеризують стан проводу, зумовлюють відчутне гальмування процесів державотворення і є прямим наслідком підміни орієнтирів. Адже очевидно, що коли б політичні лідери у своїй діяльності керувалися вищими інтересами нації, а не прагнули реалізувати свої власні ідейні концепції і особисті амбіції, то політична реальність сьогодні була б іншою.

Складність сучасного моменту якраз і полягає в тому, щоб у теперішніх умовах застосувати на практиці оптимальний принцип національного державотворення. Маємо на увазі передусім світоглядну й ідеологічну концепцію, на основі якої творяться певнім політичні схеми. Найефективніший спосіб залучити інтереси різних стратифікаційних прошарків суспільства - це узгодити їх із національним ідеалом, який є традиційним і легітимізованим стрижнем буття нації. Іншими словами, інтерес нації - найвища домінанта, всі інші інтереси - класові, релігійні, регіональні, партійні та ін. - є лише похідними від цієї домінанти і не можуть претендувати за наріжну засаду національного поступу. Парадигма національних інтересів є широкою, але ознака національної незалежності завжди залишається константною.

Національний інтерес не може лежати виключно в площині соціальної чи економічної політики. Під сучасну пору матеріальна і духовна стагнація суспільства спричинилася до появи різноманітних концепцій подолання кризи. Найпростіша схема така: головне - економіка, все решта почекає. Цю схему використовують не тільки демагоги-прагматики, а й велика кількість політиків національно-демократичного спрямування. Саме у простоті цієї схеми полягає її абсурдність. Національний організм - явище складне, і внутрішня конституція його буде повнокровно функціонувати тільки за умов врахування цієї складності. Соціальний і економічний добробут - проблема важлива, але це тільки один компонент проблеми державності нації. Звуження проблематики державотворення до соціальних чи економічних проблем загрожує переорієнтацією нашої боротьби не за національне, а за соціальне "визволення". Соціально-економічний фактор - це лише складова національного інтересу. Боротися за часткове (одну складову) - це втратити все. На зорі століття також стояла дилема: національне чи соціальне (Нація чи клас)? Вибір тоді відбувся на користь соціального. У висліді, коли поляки здобули Польщу, Угорці - Угорщину, фіни - Фінляндію, українці... соціалізм і, як писав поет, "довгу ніч бездержавності". Отже, послідовна, вперта реалізація національного ідеалу - єдина можливість вирватися із тенет економічної, політичної, соціальної кризи.

У силовому полі проблематики державотворення несподівано опинилася інша дилема: націоналізм чи демократія? З неї випливає цілий комплекс похідних проблем: співіснування понять націоналізм і демократія, зумовленість цих понять, їхнє взаємовідношення тощо. При розгляді цього комплексу питань важливо відразу з'ясувати, що згадані поняття різняться між собою як за природою, так і за характером. А тому для аналізу потребують особливої методології, яка б враховувала цю специфіку. Саме відсутність такої методології зумовлює ототожнення цих понять або їх протиставлення. Ідеологія українського націоналізму має на меті забезпечити повний і гармонійний самовияв нації й індивідуума. Цього можна досягти тільки за умов витворення національної держави. У національній державі найоптимальнішим засобом гармонізації інтересів різних прошарків населення, без сумніву, є демократія. Але коли демократію роблять ідеологією (явище "демократизму") або механізмом для досягнення мети, то це може мати небезпечні наслідки. Принцип демократії не може абсолютизуватися і протиставлятися національному інтересові. Криза сучасного українського "демократизму" якраз і зумовлена тим, що конкретні, добре перевірені європейським досвідом засади демократії зазнали в Україні певних деформацій тільки через те, що не враховували реальної специфіки стану нації та її нагальних інтересів. Прикладів можна наводити чимало: від антиукраїнської істерії на шпальтах демократичних газет - до кадрової політики держави, яка з огляду на демократію не може позбутися антидержавного баласту. Однак це зовсім не означає, що демократичний устрій Української Держави суперечить ідейним засадам українського націоналізму. Саме український націоналізм і має стати тим механізмом, який би адаптував принципи демократії до української реальності, а це можливо лише за умови становлення Української Держави як держави української нації. Націоналізм не потрібно заміняти демократію, він повинен допомогти молодій українській демократії позбутися тих деформацій, які спричинилися недолугою політикою протиставлення демократії національним інтересам.

Зрозуміло, що утвердження української національної ідеї неминуче поставить проблему співіснування корінної нації і національних меншин, які складають чималий відсоток від загальної кількості населення в Україні. Зараз вже замало апелювати до твердження про свідому і добре продуману імперську політику Москви, яка провокує міжнаціональні конфлікти.

Проблема національних меншин потребує диференційованого підходу. Критерієм у минулому тут було ставлення національних меншин до національно-визвольної боротьби українців. Сьогодні критерієм має стати факт національної незалежності. Ставлення національних меншин до цього факту і буде визначати політику українців щодо національних меншин. Ті національні меншини, які допомагають нам у розбудові держави або принаймні не заважають, мають користуватися усіма правами громадян України. Корінна нація зобов'язана всіляко сприяти задоволенню культурних проблем цих національних меншин. А до тих національних меншин, які відкрито виступають проти нашої незалежності, наше ставлення має бути адекватним, як до кожного ворога нашої державності, без огляду на національність.

У стосунках з національними меншинами важливо позбутися комплексу "богообраності" і сліпої ототожнювальної ненависті на взірець: "Кожен чужинець - ворог". Варто нагадати, що нація - це спільність людей, об'єднаних передусім ідеєю національної свободи. Не забуваймо про "неукраїнське" походження таких велетів національного духу як Юрій Клен (Освальд Бургард), А. Кримський, В. Липинський та ін. Таке забуття - це зайвий козир в руках наших недругів та свідчення нашої власної ідейної убогості. Слід також зауважити, що у демократичному суспільстві національні меншини володіють не тільки правами, а й цілком конкретними обов'язками щодо держави, яка дала їм притулок і піклується про їхнє майбутнє.

У цьому контексті є потреба зайвий раз розтлумачити націоналістичний клич "Україна для українців", проголошений ще на зорі століття М. Міхновським і який постійно був і є предметом різноманітних спекуляцій. Розуміння природи цього гасла та його глибшої сутності висловив Юрій Пундик, ідеолог ОУН: "Клич "Україна для українців" в нашому розумінні означає тільки право для тієї української національної спільноти, без різниці кровного чи релігійного походження її членів, вільно господарити на її землі. Водночас, однак, він не заперечує права проживання на українській території й іншим національним меншостям, якщо вони засвідчать свою лояльність до української національної більшості й української держави. (Пундик Ю. До ідеологічних питань українського націоналізму. / У полум'ї дружнього слова. - Париж, 1983).

Чимало "етнічних" звинувачень націоналізму лежить у площині конкретних дефініцій, а простіше - у свідомій підміні деяких понять. Так, деякі українські й неукраїнські мас-медіа постійно ототожнюють поняття "націоналізм" і "шовінізм", щоб у такий спосіб дискредитувати перший, надавши йому ознак другого. Але український націоналізм - явище органічне, не привнесене ззовні, це ідеологія здобуття й закріплення державності на своїй етнічній території. Шовінізм - явище інтернаціональне, за своєю природою агресивне і прагне до закабалення інших народів чи держав. Сплутувати ці поняття неприпустимо.

Не можна обминути ще однієї важливої проблеми. Організаційна строкатість націоналістичного табору в Україні, його неоднорідність і неструктурованість породили безліч інтерпретацій націоналізму: від фашизації цього поняття - до підміни націоналізму лібералізмом чи демократизмом. Таке ідейне "бродіння" дискредитує націоналізм, а значить, стоїть на шляху поширення та пропаганди ідей націоналізму. За таких обставин саме ОУН, з огляду на її авторитет, і мала б стати тим орієнтиром, який давав би змогу скристалізувати ідейні засади, відділити зерно від полови, оцінити нове, вказати на промахи і хиби.

На початку століття українському націоналізмові судилося стати могутньою ідейною силою на шляху до свободи. Укінці століття наша воля, інтелект і праця мають зробити український націоналізм визначальним фактором державотворення, аби врешті сповнилася мрія наших великих попередників - відродилася могутня, велика й велична Українська Самостійна Соборна Держава!

"Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя..."

(З "Декалогу" українського націоналіста)

Геополітичні візії українського націоналізму

Правильний вибір геополітичних орієнтирів - це запорука гармонійного розвитку будь-якої держави. Проблеми геополітики не є простими, а їх розв'язання не може узалежнюватися виключно від сьогочасних політичних переконань. Скоріше навпаки: будь-які геополітичні моделі мають бути вислідом історіософських узагальнень базуватися на основі національно-традиційних вартостей.

У першій половині сторіччя (30-40 роки) теоретиками й ідеологами українського націоналізму була опрацьована оригінальна концепція геополітичного майбутнього Української Держави, основні елементи якої не втратили і нині своєї актуальності.

Державне оформлення національних устремлінь аж ніяк не є межею для подальшого самовираження нації. Нація - явище культурне і перебуває у постійному змаганні з іншими національними культурами; і це протистояння не визнає кордонів. Іншими словами, "імперіальний" дух - є неодмінною ознакою кожної здорової нації. "Нація, що залишається у своїх межах, не тужить за духовою і державною експансією, не знає імперіальної тенденції,- нація нежива" (О. Ольжич). Прикладом для нас тут може бути Київська Держава, коли український народ активно поширював на Схід, Південь та Північ свою власну цивілізацію, залишив у спадок майбутнім поколінням величні пам'ятки духовної і матеріальної культури, мав тісний зв'язок з європейським світом. Під сучасну пору саме не усвідомлення важливості імперіальної ознаки - з одного боку, та брак знань про геокультурні особливості розвитку української нації - з іншого, призвів до фактичної відсутності власної державної геополітики.

Відомий поет, філософ і культуролог Євген Маланюк у відомій праці "Нариси з історії нашої культури" відзначав: "Наша бо земля протягом довгих століть належала до антично-грецького кругу, до кругу античної культури Еллади - родовища пізнішої культури і Риму, і Європейського Заходу. В цей факт варто вдумуватися частіше і глибше. Наша земля, отже, знаходилася в крузі великої, в своїм універсалізмі неперевершеної, властиво, єдиної культури, до якої належав старовинний світ, із якого частини, варіанту, витворилася геть пізніше вся західна культура, вся західна цивілізація сучасна і все те, що нині називаємо європейською культурою".

Приналежність до "антично-грецького" кругу зумовила наш пізніший "індивідуалізм", антроцентричну, або людяну, релігійність нашої свідомості, на відміну від колективістської та автократичної свідомості Півночі.

На зміну Греції, як зазначає Є. Маланюк, прийшов Рим, однак "Рим до нашої землі доходив, на окраїнах її перебував, але на нашій землі, як цілості, ніколи довше не зупинявся".

Як відомо, зміст поняття Риму, насамперед, визначається мілітарністю, войовничістю і законопослушництвом (римське право). Роль Риму в нашій історії виконали Готи, Варяги та Візантія. Зокрема Є. Маланюк як прихильник "норманської теорії" особливо підкреслював значення "варязтва", яке навчило наш народ міцно тримати в руках не лише хліборобський серп, а й меч.

Отже, вектор української геополітики так чи інакше завжди був спрямований на Європу, а християнство лише скріпило духовий зв'язок України із традицією Окциденту. Європейськість української нації протиставилася культурі Півночі, результатом чого роль України визначалася як форпост східної Європи. У цьому плані ідеолог українського націоналізму Юрій Бойко підкреслює разючий контраст, який на рівні расовості, ментальності, культури розділяє українців і московитів: "Дуже тривкими, постійними рисами нашого національного характеру є естетизм, емоціоналізм, чутливість, ліризм... Не те в Росії. Антиестетичність, бруд, нехлюйство характеризують побут російського селянина, багато цього є в пересічній російській робітничій чи інтелігентській родині".

Однак європейський напрям національної геополітики не є поодиноким. Ще у 1941 році геніальний український мислитель Юрій Липа у промовистій праці "Геополітичні ескізи нової України" відзначав важливість так званого південного напряму, який у майбутньому визначатиме обличчя нової України, "не козацької, не гетьманської, навіть не дрібноміщанської", а саме "модерної України". Плацдармом для експансії стануть чорноморські береги, які від кінця 18 ст. були колонізовані українськими селянськими масами, рівночасно як і праве доріччя Дону та простори від гирла Дунаю і Добруджі аж до гирла Дону. При цьому українці виявляли дивовижну наполегливість та активність у своєму прагненні освоїти Крим, Кубань, Дон, усю південну Україну, а також мали добрий контакт з усім близькосхідним тереном.

Такі історичні передумови мають сьогодні визначати стратегію геополітики України як самостійної держави. На сучасну пору мова має йти не стільки про "відкриття Європи" чи "прорив у Європу", скільки про повернення до Європи. Однак процес повернення буде складним, позаяк його динаміку визначатимуть наші реальні економічні, військові та інтелектуальні можливості. Але процес цей - незворотній з огляду на європейську сутність української нації. Через Європу Україна здійснюватиме свою торговельну та інтелектуальну експансію до Північної та Південної Америки.

Уже в короткому часі виявиться виключна перспективність південного напряму. Близький Схід - одна з альтернатив для України у разі припинення надходження енергоресурсів з Росії, а також прямий шлях до "завоювання" Азії та Африки.

Також слід наголосити, що всі геополітичні проблеми Україна здатна розв'язати лише за умови реальної державної незалежності. Україна як член СНГ або суб'єкт якоїсь іншої наддержавної структури (навіть із столицею в Києві) приречена виконувати у світі маргінальну роль, бо лише Українська Соборна Самостійна Держава як вислід споконвічних змагань українського народу спроможна забезпечити справжні умови для самовияву нації, виявити її здорові імперіальні можливості.

Націоналізм і військо

Сьогодні військовій тематиці присвячується чимало статей. Проблема розбудови Української Армії є актуальною і зачіпає не лише військовиків, а значно ширший загал суспільства. Для України проблема розбудови власних збройних сил - це і гіркий досвід історії, особливо часів УНР, коли нехтування політиками військового фактору призвело до втрати державності.

З виходом на політичну арену Націоналістичного Руху, нехай поки що добре не зорганізованого, неминуче буде викристалізовуватися система поглядів, ідеологічних засад у площині застосування їх до військової політики і практики.

Для націоналістів питання військового вишколу, плекання духу нації, практична праця над розбудовою українських військових формацій були завжди основними, а в різні історичні проміжки - пріоритетними. Одразу після поразки УНР, у добу становлення модерного українського націоналізму, саме члени ОУН - колишні військовики виступили з різкою критикою соціал-демократичного проводу УНР, який у справі творення українського війська практично нічого не зробив. Офіціоз ОУН "Розбудова Нації" відзначав, що верхівка УНР - "виправдовувала свої дії, спрямовані на демілітаризацію, а фактично розвал молодої держави, драгоманівським наївним розрахунком на "єдиний фронт" з московською революційною демократією".

З того часу питанням військової політики ОУН приділяла багато уваги. Вже на першому Конгресі Українських Націоналістів (1929) окремим розділом постанови Конгресу було визначено ставлення Організації до військового питання. Так, передбачалося, що організація української військової сили буде розвиватися відповідно до трьох етапів політичного стану в Україні: ворожої окупації, національної революції та державного закріплення. Як бачимо, націоналізм - це не лише фактор боротьби, а й ідеологія державного закріплення. За умов підневільного стану нації ОУН, скеровуючи суспільство на боротьбу, водночас дивилася й на перспективу. В подальшому уступі постанови читаємо: "Оборону упорядкованої держави перебере єдина, регулярна, надкласова національна Армія і флот, що враз із територіальними козачими частинами будуть збудовані на підставі загальної військової повинності". Визначався національний характер майбутньої армії, її понадпартійна і понадкласова сутність. Ці принципи, сформульовані Конгресом Українських Націоналістів, і сьогодні мають залишатися засадничими.

У подальшому націоналістичний рух, згідно з ідеологічними засадами українського націоналізму, розробленої методології і поточного політичного моменту, реалізував постанови Конгресу. Так постала Карпатська Січ на Закарпатті, так підчас другої світової війни зродилася легендарна УПА. Саме український націоналізм виплекав цілу плеяду талановитих військовиків: Є. Коновальця, А. Мельника, М. Капустянського, В. Курмановича, Р. Шухевича, - чий досвід, теоретичні напрацювання можуть стати у великій пригоді військовикам України.

Виходячи із основних ідейних засад ідеології українського націоналізму, його методології й традицій, важливо вже сьогодні сформулювати основні принципи структурного оформлення нації в ділянці національної безпеки, яку гарантують Збройні Сили України.

В основу такого підходу має лягти принцип народності, що за умов розбудови національної держави ідентифікується з поняттям нації. Українська армія - це частина української нації, державна інституція, що гарантує нації її розвиток і самореалізацію. Лише національна армія може бути надійною захисницею прав, свобод і добробуту громадян України. Недотримання принципу народності - це шлях до легкої переорієнтації збройних сил проти свого народу.

Принцип легітимності

Волею долі склалося так, що розбудова Української Армії відбувається на основі трьох військових округів колишньої російської імперської армії. Це негативний момент, бо дуже уповільнює темпи зростання українського війська,- з другого боку, це фактор стабілізуючий. Не оголосивши наявні військові округи окупаційними, як цього домагалися деякі політичні сили, ми не тільки не зробили в одночасні цю страшну військову потугу своїм ворогом, а заклали надію на її нейтралізацію, переструктуризацію, врешті - якісне оновлення. І все ж, щоб мати надійну армію, маємо дотримуватися історичного принципу легітимності. Спадкоємність із військовими формуваннями часів ЗУНР, УНР, ОУН, УПА - це не стільки данина історії, це, скоріше збереження у війську героїчного національного духу, без якого будь-яке військо вже не військо.

Принцип формування збройних сил. Йдеться не про ту ділянку роботи, що нею мають займатися фахівці, передусім мова йде про загальний методологічний підхід до організації такої інституції, як армія. Основою такого підходу має стати українська національна ідея - цементуюче духовне начало, що впродовж усього історичного розвитку нації робило її самобутньою і неповторною. Принцип національної ідеї має лягти в основу ідейного та виховного вишколу військовиків. Це не означає, що армія буде мононаціональною, але маємо домогтися такого стану, щоб армія, як одна із державних структур, відповідала національному характеру держави. Не є нормальним стан речей, коли офіцери-українці в українській армії є фактично національною меншиною. Зрозуміло, що утвердження української нації як господаря на своїй землі призведе до утвердження українства у війську. Однак уже сьогодні слід визначитися щодо політики стосовно національних меншин у війську, щоб у такій спосіб відкинути всі спекуляції про ксенофобію чи український шовінізм. В Українській Армії можуть і мають служити громадяни України всіх національностей, які визнають національний характер української державності.

Зараз багато говорять про національну еліту, особливо, коли йдеться про українську культуру. Не менш нагальною є проблема плекання військової еліти. Військова еліта - це носії національної ідеї в Армії. Не в значенні старшинська верхівка, а в значенні - українські патріоти, для яких поняття Бог і Україна - нероздільні.

Важливим чинником військової потуги, її розбудови є позаармійські суспільно-громадські структури. Ми не будемо мати сильної і надійної Армії, коли у суспільстві будуть домінувати пацифістські настрої, зневага або просто неувага до власної Армії. Культ ідейної мілітарності, ідейний антипацифізм - це те, що має інтенсивно пропагуватися у суспільстві, створюючи атмосферу любові до власної Армії.

Тут має відіграти свою роль і Церква. Однак слід пам'ятати, що тільки українські національні церкви були, є і будуть зацікавлені як у своїй державі, так і у власній армії. Ігнорування цього моменту може призвести до морального розкладу у війську, його духовного знекровлення.

Знову пригадується заповіт Симона Петлюри, Головного Отамана Військ УНР: "Отже, не забуваймо про меч, учімося міцно тримати його в руках, а одночасно дбаймо про підживлення національних елементів її буття - творчої любові до Батьківщини, сторожкості до ворога та помсти за кривди, заподіяні ним, в симбіозі яких знайдемо вірний шлях до звільнення і програму будівництва". Власне, Петлюра постійно наголошував на тому, що "тримати меч" - це не лише завдання військовиків, це відповідний стан суспільства, це певне дозрівання нації, усвідомлення того, що тільки та нація, яка добре володіє мечем, може бути гарантована за свої рала, сподіватися щасливого майбутнього.

Під сучасну пору суспільство не цілком осягнуло заповіт Отамана. Є певне упередження до діяльності в Україні різноманітних українських парамілітарних структур. Замість того, щоб посилити їхній ідейний вишкіл, з них роблять мало не ворогів державності. Цікаво, яким чином можна виплекати "дух козацької шаблі", боячись дати шаблю в руки українця? В суспільстві не склалася загальна опінія щодо необхідності підняття престижу української військової сили. Легко йде збір коштів на будівництво Церкви, і як важко знайти спонсора для видання, скажімо, словника українських військових термінів. Хоч здається, що це так очевидно: будемо мати справжню армію, будуть і церкви.

Тут мають зіграти свою роль культура і мистецтво, особливо театр і кіно. Замість пропаганди так званого космополітичного авангарду й засилля "гопако-шароварщини", слід уже негайно, враховуючи вікові особливості, творити різножанрові, високохудожні мистецькі роботи, які б відображали історію українського війська, проблеми розбудови Армії, просто були цікавими й ідейно змістовними художніми творами.

Міцна держава - це не тільки сильна Армія, це насамперед здоровий дух її громадян, які знають, як і в який спосіб боронити свою державу, які повсякчасно готові до того і не потребують ніяких додаткових аргументів. Ми стали на шлях національного державотворення, яке без творення потужної військової сили є приреченим.