"Священик науки": грані особистості І. Пулюя

Размещено на http://www.allbest.ru/

«СВЯЩЕНИК НАУКИ»: ГРАНІ ОСОБИСТОСТІ І. ПУЛЮЯ

Ткаченко Наталія

Ликова Анна

Ця стаття є спробою знайти «спільний знаменник», який окреслює різнобічну діяльність І. Пулюя як теолога і фізика, теоретика і експериментатора, громадського діяча, публіциста, винахідника, популяризатора науки. Вважаємо, що назріла потреба у створенні інтелектуальної біографії І. Пулюя, пролегоменами до якої можна вважати запропоновану статтю. Універсальність особистості І. Пулюя живилась передовсім народницьким, а в суті своїй ренесансним гуманістичним ідеалом. Ідеалізм його натури узгоджувався з європейською діловитістю.

Ключові слова: особистість, наука, публіцистика, Х-проміння, фізика, світогляд, народництво.

пулюй фізик теоретик особистість

This article is an attempt to find a «common denominator», which outlines the multifaceted activity of I. Puluj as a theologian and physicist, theorist and experimenter, public figure, publicist, inventor, popularizer of science. Despite the large number ofpublications about him, some episodes and aspects of his biography are insufficiently highlighted, for example, relations with prominent physicists of the time or attitude towards the Austrian authorities in connection with the Ukrainian problems. We believe that there is a need to create an intellectual biography of I. Puluj, the introduction to which can be considered the proposed article. It should be reminded once again that the inventor of X-rays was V.K. Rцntgen, however, and the contribution of I. Puluj in the radiology is very significant. In physics he was interested in more experimental and technical aspects of the case. The same pragmatic approach to the solution of problems can be traced in his journalism, in particular, in the extermination of Galician «yazichiya», in order to attract the masses in the processes of state formation. Strong features of the Machiavellian style politics appear in the geopolitical considerations of I. Puluj about the fate of Ukraine during the First World War. Again, with religious issues and translations of the Scriptures, he is not concerned with a purely cognitive purpose, such as I. Franko, but to strengthen the moral and spiritual principles of the nation. His logical and imaginative thinking in public lectures and scientific and popular works simultaneously worked to spread scientific knowledge among listeners and readers in order to improve the welfare of the common people. Consequently, the universality of the personality of I. Puluj was first and foremost nourished, and essentially a Renaissance humanistic ideal. The idealism of his nature coincided with European pragmatizm. In the person of I. Puluj, we have one of the brightest lights of the Faustian spirit in Europe which, according to O. Spengler, was on the verge of its decline.

Key words: personality, science, journalism, X-rays, physics, worldview, populism.

Эта статья - попытка найти «общий знаменатель», который описывает разностороннюю деятельность И. Пулюя как теолога и физика, теоретика и экспериментатора, общественного деятеля, публициста, изобретателя, популяризатора науки. Считаем, что назрела необходимость создания интеллектуальной биографии И. Пулюя, пролегоменами которой можно рассматривать предлагаемую статью. Универсальность личности И. Пулюя была невозможна без народнического, по сути, ренессансного гуманистического идеала. Идеализм его натуры согласовался с европейской деловитостью.

Ключевые слова: личность, наука, публицистика, Х-лучи, физика, мировоззрение, народничество.

Стіни наших кабінетів фізики у школі традиційно прикрашають портрети видатних фізиків і винахідників, зокрема українських. Серед цих портретів, надрукованих у сучасній Україні, з подивом знаходиш під рубрикою «український фізик» А. Іоффе, І. Курчатова та інших радянських і російських науковців, які народилися або вчилися в Україні, і, безумовно, вартих пошани. Однак ні І. Курчатов, ні І. Сікорський ні Г. Гамов, ні інші подібні їм діячі ніколи не вважали себе українцями у політичному сенсі й були людьми російської чи американської культури. Називати їх українськими фізиками - це все одно, що вважати М. Булгакова, автора українофобського роману «Біла гвардія», українським письменником тільки на тій підставі, що він виріс у Києві і його хрещеним батьком був дослідник давньої української літератури професор Київської духовної академії М. Петров. Натомість першим вітчизняним фізиком світового масштабу, свідомим українцем, став, безперечно, І. Пулюй.

2010 р. в Тернополі побачив світ бібліографічний покажчик, який містить понад 800 назв публікацій про І. Пулюя [2], що стосуються різних напрямів діяльності його різнобічної особистості. З нашого погляду, серед цих досліджень бракує синтетичних праць, на зразок кандидатської дисертації О. Рокіцького «Іван Пулюй у світовій науці й культурі», які б висвітлювали цю постать як цілісний феномен в історії світової культури і науки, простежили б його інтелектуальну біографію, відтворювали б психотип науковця і громадського діяча, стосунки з сучасниками тощо. Скажімо, на окрему розвідку (із залученням архівних документів і листування) заслуговують стосунки І. Пулюя з А. Ейнштейном. Крім того, частина публікацій, незважаючи на неодноразові спростування, тиражує неправдиву інформацію про цього вченого у ролі винахідника Х-випромінювання.

Тому мету нашого дослідження вбачаємо у частковому заповненні зазначених прогалин, передовсім слід описати контекст, у якому знаходять розуміння суперечливі, з погляду наших сучасників, риси його світогляду, а також цінності, що з особливою силою проявились в ході дискусій, зокрема з І. Франком.

За об'єкт вивчення беремо життя і творчість І. Пулюя, відтак предметом дослідження буде інтелектуальна біографія, світогляд і цінності видатного науковця.

У Європі І. Пулюй став відомим перш за все як винахідник і фізик- експериментатор. Розповсюдження отримали його прилад для вимірювання механічного еквіваленту теплоти, відзначений, між іншим, на технічній виставці в Парижі (1878 р.), ліхтар для шахтарів, удосконалена лампочка Едісона, знаменита «лампа Пулюя», тобто газорозрядна трубка, з якою він експериментував над катодним промінням, телетермометр тощо. Пулюй відомий також як засновник першої кафедри електротехніки у Празькому політехнічному інституті та провідний експерт з будівництва перших електростанцій на змінному струмі в Чехії. Однак найбільший здобуток нашого земляка у закладенні підвалин нової науки, Х-променелогії.

Незважаючи на те, що Р. Г айда і Р. Пляцко [1] у найкращій на сьогодні книзі (1998 р.) про І. Пулюя довели помилковість твердження про нього як першовідкривача Х-променів, в Україні й досі з'являються статті, телепрограми, різного роду інформація в Інтернеті, яка розходиться з історичними фактами. Як правило, поява значного відкриття чи винаходу зазвичай супроводжується боротьбою за пріоритет. Так було з диференціальним численням, таблицею хімічних елементів, винаходом телефона і радіо, парової машини чи телевізора. Наразі ж сам І. Пулюй ніколи не заперечував першості В.К. Рентгена. І не тому, що спізнився з публікацією результатів дослідження чи не наважився протистояти представникові науки потужної держави (про це писав, зокрема, Р. Іваничук в історичному романі «Четвертий вимір»), а тому що щасливий випадок був не на його боці. Автор першого повного перекладу Біблії українською мовою і українськомовного «Молитовника», затятий поборник галицького язичія, був не з тих людей, які складають зброю, коли впевнені у власній правоті. Утім, відразу після оголошення про відкриття загадкових променів І. Пулюй у двох власних статтях краще пояснив їх природу, ніж сам В.К. Рентген, Пулюєві «рентгенівські» знімки були якісніші, ніж у автора відкриття. Крім того, І. Пулюй чи не першим у світі передбачив використання Х-променів у медицині.

Цих результатів він досяг не в останню чергу завдяки універсальності обдарування та цілісності особистості. Талант фізика-теоретика, озброєного потужним математичним апаратом, поєднувався в ньому із «золотими руками» експериментатора і винахідника (скажімо, він самотужки видував скляні рурки). Хоча, напевно, практичний бік справи все-таки переважав. Фінансові клопоти і захоплення електротехнікою привело його на завод Й. Верндля у Штайрі, а згодом у Празьку політехніку. Тим часом заняття чистою наукою І. Пулюй залишив, чи змушений був залишити, буквально за крок від епохальних відкриттів, зокрема, електрона (1897 р.), а експерименти з катодним промінням, оперті почасти і на його результати, дали світові згодом двох нобелівських лауреатів (В.К. Рентген і Е.А. Ленард). Між іншим, Ленард вважав, що Рентген досяг успіху саме завдяки його рурці (наші публіцисти наполягають, що це була рурка Пулюя) і на цій підставі теж відмовляв колезі в пріоритеті.

Дивовижно, як І. Пулюй міг несуперечливо поєднував у собі абсолютно протилежні, з погляду сучасної людини, іпостасі теолога і фізика. Однак це не єдиний приклад в історії науки. Фанатично, аж хворобливо віруючими були Б. Паскаль та І. Ньютон, відомий містик Е. Сведенборг написав перший підручник з мінералогії в Європі, знаменитий хірург і професор В. Войно- Ясеницький мав церковний сан архієпископа, винахідник вертольота І. Сікорський був також автором богословських праць. На наше глибоке переконання (це одна з кантівських антиномій), ні довести, ні заперечити існування Бога наука принципово неспроможна. Такого роду явища перебувають поза її компетенцією, тому що знаходяться поза межами розуму і досвіду. Вірити в Бога чи заперечувати його - однаково антинауково. Це справа не стільки інтелекту, скільки цінностей і виховання.

Натомість І. Пулюй сповідував досить поширене, напевно, в ХІХ ст. уявлення (скажімо, Г. Флобер твердив, що наука і релігія розійшлися коло підніжжя гори пізнання, щоб зійтися на її вершині) про те, що наука досвіду, з одного боку, і філософування, теологія, з другого, однаково прямують до осягнення всесвітньої правди (істини), тільки різними шляхами. У нарисі «Нові і перемінні звізди» він зараховує Декарта до «священиків науки», яким вдалося цього досягти [4, с. 13]. Очевидно, І. Пулюй не був агностиком, сфера релігії уявлялась йому не ірраціональною, а надрозумною. Роль церкви і Біблії в суспільстві зводилась до морального впливу, до облагородження звичаїв. Ця роль підпорядковувалась позитивній науці у загальному річищі поступу, вказаному тим-таки християнством. Такі взаємини науки і релігії нагадували шанобливе ставлення освічених дітей до власних стареньких неписьменних батьків.

Не менш вражає наразі й досить рідкісне у представників технічних і точних наук художнє обдарування. Як популяризатор науки І. Пулюй був попередником С. Гокінґа («Найкоротша історія часу»), Г. Гамова («Містер Томпкінс в країні див») та ін. І. Фаріон вже звернула увагу на численні образні вислови в листах мислителя [5, с. 163-165]. Добірку її зразків можна би доповнити цитатами з науково-популярних праць «Непропаща сила», «Нові й перемінні звізди»: «Може єсть на сьвіті орґанізми, котрих слухи луччі, нїжнїйші від наших, і доносять їм найменше і найскорше дрожанє атомів. Коли у них ще й иньші чуття такі, як наші, то, де ми чуємо тепло або бачимо сьвітло, там грати ме для них ще й музика» [3, с. 8], «молєкули лїтають подібно як ті комарі, висипавшись роєм, тілько що молєкули далеко скорше лїтають» [3, с. 16], «иньше камінє падає на землю, а иньше летить дальше, заплативши землї подорожнє мито монетою тепла, відповідно до розміру свого руху» [3, с. 20], сила сонця у вугіллі «наче постать у фотографічно приготовленій пластинї, береглась на будучі віки для тих будучих родів, що не лінуючись у науковій працї пізнають, як користуватись сим багацтвом природної сили» [3, с. 36], пояснює, чому нам здається, коли ми перебуваємо всередині Чумацького Шляху, наче він далеко збоку, тим, що для спостерігача у лісі близькі дерева ніби розступаються, а здалеку їх немовбито більше [4, с. 35] і т. ін.

Особливе місце в світогляді І. Пулюя посідала національна ідея. Християнство являло собою далекий вселюдський ідеал (стратегічна мета), а проміжним тактичним етапом до цього ідеалу було творення національних культур і держав. У свою чергу наука слугувала інструментом реалізації цих ідей. Таким чином взаємодіяли національний і професійний аспекти діяльності вченого. З цього погляду, І. Пулюй - тип науковця-подвижника, пропагованого народницькою українською культурою другої половини ХІХ ст. За власними зізнаннями, неодноразово цитованими, національні проблеми важили для нього більше, ніж наукові. І. Пулюй аж ніяк не був кабінетним ученим, його публіцистичні праці засвідчують спосіб мислення жорсткого політика, котрий не зупиниться навіть перед непривабливими засобами задля втілення високої мети. Скажімо, опублікована під час Першої світової війни стаття «Польські русофіли і масові арешти вірних державі українців в Галичині» була, відверто кажучи, нічим іншим, як публічним доносом, хоч наведені в ній факти співпраці поляків з окупантами, можливо, й відповідали реальності.

Культуру, освіту, науку, техніку як націєтвірні чинники І. Пулюй ставив вище, ніж наявність армії. І в довгостроковій перспективі це справді так, що відповідало уявленням Пулюєвого друга П. Куліша, і тим більше українцям в тих умовах нічого іншого не залишалось, як реалізовувати власні зусилля у більш - менш легальному напрямі. Тут слід звернути увагу на спорідненість міркувань І. Пулюя з думкою його сучасника Я. Окуневського («Листи з чужини»). Обидва мислителі виходили із засад європейської геополітики, нової на той час науки. Зокрема вважалося (Ф. Ретцель), що збройній експансії має передувати експансія культурна. А культурна експансія буде продуктивною лише тоді, коли українство модернізується на європейський лад.

І. Пулюй складав враження щирої людини, адже слово у нього не розходилося з ділом, а громадське і особисте були міцно злютовані. У цьому сенсі вельми характерна для нього заява про те, що причиною занепаду української мови є не так сумнозвісні царські укази та циркуляри, як те, що українська інтелігенція не розмовляє рідною мовою вдома, «де укази царські безсильні» [цит. за: 5, с. 46]. Справді, у справах занепаду мови ми звикли покликатися на тяжкі історичні обставини, заборони і т. ін., не помічаючи, що одним з найголовніших чинників тут є наше пристосовництво, кар'єрний ріст, байдужість чи завуальоване презирство, лінива стадна звичка, турботи про майбутній добробут дітей тощо. І все це існує цілком окремо як тверда реальність на відміну від патріотичної ритуальної риторики на свята. У світлі цих спостережень по-новому оцінюєш критику деякими радянськими класиками, наприклад, М. Бажаном, праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Її автор не врахував феномену «русифікації знизу», коли не стільки «рука Москви», скільки самі ж таки українці докладали зусиль до поширення російської мови, щоб не відстати від собі подібних у гонитві за посадами і статусом.

Показовою для характеристики особистості І. Пулюя стала відома дискусія з І. Франком з приводу перекладу Біблії українською мовою і перекладів П. Куліша, що ніби у вузол зібрала попередньо розглянуті якості вченого. Попри спільні риси у переконаннях, вони належали до різних політичних таборів народовців і радикалів. Це виявилось важливішим за виступ єдиним фронтом проти москвофілів, за однаково високий статус, який вони надавали українській мові щодо націєтвірних процесів у суспільстві, важливішим за волю до істини - правди, якою б жорсткою чи жорстокою вона не була.

Найцікавіше у цьому інтелектуальному двобої те, як видатні науковці постають без звичної для нас забронзовілості, зі своїми перевагами й вадами, і не завжди на рівні тієї геніальності, яку їм приписують. У цьому зв'язку пригадується також досить жорстка, проте конструктивна рецензія А. Кримського на Франкову дисертацію про І. Вишенського. І тоді з'ясовується, що Франко міг покликатися на ненадійні джерела, не знати елементарних відомостей з фізики чи суперечити собі ж в оцінці літературних класиків. У свою чергу Пулюй некоректно вдається до цитувань відомої статті автора «Мойсея» «Дещо про себе самого» на доказ нібито зрадницьких і українофобських настроїв письменника, не усвідомлює потреби досліджень з давньої української літератури і взагалі дещо зверхньо ставиться до гуманітарних наук, прямолінійно проектує закони природи на закони суспільства. Суперечка ця тим більш дивна, що Пулюєве уявлення про місце старослов'янізмів в українській мові, за які критиковано переклад Біблії, в основному збігається з Франковим, а Каменяреве «Не люблю Русі» так суголосне з Кулішевим звертанням до земляків «Народе без пуття, без чести і поваги... »

Обидва мислителі сповідували культ правди і виповіли у вічі українцям не одне гірке спостереження. По суті, обидві науково -популярні книги І. Пулюя «Непропаща сила», «Нові і перемінні звізди» присвячені закону збереження енергії і матерії, що тлумачиться також у сенсі соціологічного закону збереження правди. Однак Франковому правдошукацтву, зокрема у сфері релігії, Пулюй чомусь відмовляє у шляхетних мотивах і суперечить самому собі, бо виходить, що не всяка правда для всіх і всюди однаково прийнятна, а відтак залишається півправда, чверть правди і т. д.: «Моя покійна мати була дуже релігійна, і я від серця шанував те її релїгійне почуттє, хоч воно не таке було, як моє. Коли б вона тепер ще жила, то хиба б я поважив ся подавати їй «науку» п-а Франка? Нїколи! Яке ж мав би я право, подавати тую науку і доптати релїгійне почуттє чужої матери, або батька, або чужих дїтей?» [4, с. 101]. А як же тоді бути із твердженням, що «чоловік правдивої науки любить більше правду як свої, нічим не доказані, упередження» [4, с. 117]? І чи можлива остаточна правда фактів поза будь-якими «упередженнями», тобто цінностями?

Прагнення «іти за віком і бути цілим чоловіком», отой універсалізм був властивий як Франку, так і Пулюєві. Це загалом відповідало гуманістичному ідеалу людини, уявленням про різнобічний розвиток особистості. Однак баланс якостей міг порушуватись залежно від індивідуальної шкали цінностей.

Попри те, що Франка зараховують до народників, конфлікт з Пулюєм засвідчує, що наразі Франко тяжів до модернізму, а Пулюй до народництва. Адже фізик дотримувався принципів позитивної науки, спрямованої на практичний результат у громадській і національній сфері. Франків підхід до релігійної царини більш динамічний. Для нього це насамперед текуча неусталена сфера духу, «вічний революцьонер». Релігія і зокрема церква для Пулюя - споконвічні усталені основи буття.

Чи не та сама риса характеру чи вада світогляду, що не дозволила Пулюєві правильно оцінити масштаб діяльності Франка, також зупинила його за крок від відкриття Х-проміння?

Цікаво зазначити, що той самий Пулюй, який любив проводити аналогії між природою і соціумом, не помітив, що його онтологічний підхід до релігії і нації як чогось споконвічного, усталеного скидається на теплецево-флогістонну псевдотеорією, яка панувала у фізиці до початку ХІХ ст., згідно з якою тепло і вогонь - особливі різновиди матерії, поки не з'ясувалося, що це явища не субстанціональні, а процесуальні. Залишками цих уявлень вважаємо викладену на останніх сторінках книги «Нові і перемінні звізди» розповідь про ефір, особливу надтонку матерію, за допомогою якої поширюються електромагнітні хвилі і сила тяжіння. З появою загальної і спеціальної теорій відносності знаного Пулюєвого співрозмовника у Празі протягом 1911-1912 рр. А. Ейнштейна потреба у пояснювальних можливостях поняття ефіру зникла. У підсумку слід говорити про зміну загальної наукової картини світу: від класичної до квантової механіки, від таксономічної мовознавчої парадигми до комунікативно - функціональної, загалом від лінійної до нелінійної науки.

У Франка під час цієї дискусії переважали цінності загальнолюдські і особисті, у Пулюя - громадські та національні. Дальша історія України ХХ ст. тривала у річищі індивідуалізації і десакралізації, однак ті, хто безоглядно покладався на модерні цінності не раз зазнавав поразки, недооцінивши інерцію традиціоналізму.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Гайда Р. Іван Пулюй (1848-1918). Житєписно-бібліографічний нарис / Р. Гайда, Р. Пляцко. - Львів : НТШ у Львові, 1998. - 278 с.

Іван Пулюй: життя в ім'я науки і України. Бібліографічний покажчик / Укладач Оленич Л. - Тернопіль : ТНТУ ім. І. Пулюя, 2010. - 84 с.

Пулюй І. Непропаща сила / І. Пулюй. - Львів : НТШ, 1901. - 53 с.

Пулюй І. Нові і перемінні звізди / І. Пулюй. - Відень, 1905. - 121 с.

Фаріон І. Мовний портрет Івана Пулюя (за листами мислителя) / І. Фаріон. - Львів : Видавництво Львівської політехніки, 2017. - 216 с.

Размещено на Allbest.ru