Відомі фізики України

Размещено на http://allbest.ru

Вступ

фізик нобелівська премія

Дана тема є досить актуальною повсякчас, адже знати наших найвидатніших співвітчизників у галузі фізики Ї обов'язок кожної небайдужої до науки, зокрема фізики, історії її розвитку та досягнень тих людей, які прославили нашу країну, особи.

Мета: дослідити біографію та наукові досягнення найвідоміших фізиків-українців та тих талановитих науковців, що народилися на території України; поглибити знання про наших відомих у галузі фізики співвітчизників; розглянути внесок вітчизняних фізиків у світовий розвиток науки.

Об'єкт дослідження: наука фізика .

Предмет дослідження: найвідоміші фізики-українці та фізики, які народилися на території України.

Методи досліджень: цільовий пошук в мережі Інтернет, бібліографічний огляд, аналіз інформації.

Взагалі саме слово «фізика» колись сталося від стародавнього грецького «фюзіс», що в перекладі зараз можна було б трактувати як «природа» або «навколишнє середовище».

Якщо зазирнути в історію даної науки, практично відразу можна отримати відповідь, що повідомляє, що вперше дане визначення з'явилося в літописах, належать Арістотелем, який по праву вважався і продовжує вважатися найбільшим мислителем давнини. А якщо врахувати, що жив філософ і вчений десь в IV ст. до нашої ери, то можна здогадатися, в яке приблизно час виникла на Землі дана сфера знань.

1. Микола Дмитрович Пильчиков

Народився в Полтаві. Закінчив Харківський університет (1880 р.). Працював там же, з 1889 р. -- професор. У 1894--1902 рр. -- професор Новоросійського університету. В 1902--1908 рр. -- професор Харківського технологічного інституту.

Наукові праці присвячені оптиці, земному магнетизму, електро- і радіотехніці, радіоактивності, рентгенівським променям, електрохімії та метеорології. 1883 р. здійснив геофізичні дослідження у районі Курської магнітної аномалії і вперше подав думку про те, що подальші дослідження зможуть привести до відкриття багатих родовищ залізних руд. Заснував у Харківському університеті магнітно-метеорологічне відділення та метеостанцію, в яких здійснював дослідження з поляризації світла та метеорології. Сконструював сейсмограф, рефрактометр.

На базі оригінальних експериментів відкрив низку незнаних властивостей рентгенівських променів. Відкрив і застосував на практиці явище фотогальванографії. Винайшов спосіб керування різними механізмами й пристроями по радіо, заклав початок радіотелемеханіки. Для захисту радіопередач від перехоплення сконструював так званий радіопротектор. Збудував у Харківському технологічному інституті першу в місті радіостанцію. Заснував журнал «Известия Харьковского технологического института». Ще навчаючись у Полтавській гімназії, М.Д.Пильчиков захоплено займався експериментами та винаходами у галузі техніки, фізики й хімії. 1878 р. студент-другокурсник Харківського університету винайшов електричний фон автограф, на кілька десятиріч випередивши зарубіжних дослідників, серед них і Т.Едісона, фонограф якого був механічним приладом.

Після завершення університетського курсу М.Д.Пильчикова було залишено на кафедрі фізики для підготовки до професорського звання. Його талант експериментатора й винахідника розкрилюється і міцніє. Тільки за 1881--1887 роки він створює 18 наукових праць, винаходить і будує дев'ять власних фізичних та фізично-хімічних приладів, з-поміж яких рефрактометр для рідин здобув визнання в Росії та за кордоном. У цi ж роки М.Д.Пильчиков здійснив піонерську за своїм значенням роботу: спеціально дослідив район магнітних аномалій у Курській губернії, відкрив нові пункти та встановив територіальні межі поширення аномалій. Ці досягнення молодого дослідника було відзначено срібною медаллю Російського географічного товариства.

На зібраному матеріалі Пильчиков захистив навесні 1888 р. у Петербурзькому університеті магістерську дисертацію, в якій заклав основи теорії аномалій геомагнетизму та вперше обгрунтував наявність «щонайбагатших покладів залізної руди» в межах Курської магнітної аномалії. Це його передбачення, як відомо, цілком справдилося.

У 1888--1889 рр. М.Д.Пильчиков перебував у науковому відрядженні за кордоном, де працював у лабораторіях видатних французьких фізиків Г.Ліппмана (згодом Нобелівського лауреата), А.Корню, Н.Маскара. Тут він здійснив немало важливих досліджень з електрохімії, зокрема розробив ефективний оптично-гальванічний засіб вивчення процесу електролізу, виступав з доповідями на II Міжнародному конгресі електриків та I Міжнародному метеорологічному з'їзді. Його було обрано членом Французького фізичного товариства та Міжнародного товариства електриків.

Після повернення на батьківщину М.Д.Пильчиков стає професором Харківського університету, читає курси з фізики й метеорології та провадить дослідження з поляризації світла й атмосферної оптики. 1891 р. він заснував магнітно-метеорологічне відділення фізичного кабінету та університетську метеорологічну станцію. Вчений обстоював потребу вивчення високих шарів атмосфери за допомогою спеціальних стратостатів і з цією метою запропонував конструкцію герметизованої кабіни -- провісника сучасних космічних скафандрів. Цей харківський період творчості позначений також низкою блискучих експериментів, створенням нових методів досліджень, конструюванням дотепних приладів -- інклінатора, однониткового сейсмографа та інших.

На 1896 р. припадає публікація здійсненого вченим відкриття: на основі застосування власного оптично-гальванічного засобу дослідження електролізу М.Д.Пильчиков встановив можливість фіксувати зображення предметів нарощуванням рельєфу на металевих пластинках. Так уперше у світі було відкрито та застосовано на практиці явище електрофотографування, назване вченим фотогальванографією.

В Одесі М.Д.Пильчиков провів немало віртуозних експериментів і з радіозв'язку. Він прийшов ще до одного видатного досягнення -- винайдення способу керування різними механізмами й пристроями по радіо. 5 квітня 1898 р. уперше продемонстрував це своє досягнення, почавши відлік подальшому розвитку радіотелемеханіки. У 1899 --1900 рр. М.Д.Пильчиков здійснив експериментальні й теоретичні дослідження з радіоактивності. В Одесі він заснував перший в Росії за часом спорудження фізичний інститут при університеті, а також вимірювальну лабораторію -- одну з найбагатших у тогочасних університетах.

1902 р. М.Д.Пильчиков повернувся до Харкова, де очолив кафедру фізики та фізичну лабораторію у Технологічному інституті. Він збудував першу в місті радіостанцію, де продовжив дослідження з радіозв'язку, зокрема створив модель радіокерованого протимінного захисту для військових кораблів, обладнав радіостанцію на автомобілі тощо. На цей час припадає й завершення його роботи над проблемою захисту радіопередач від перехоплення. Вчений сконструював для цього так званий радіопротектор, випробуваний на бойових кораблях Чорноморського флоту в серпні 1903 р.

Унаслідок енергійних зусиль М.Д.Пильчикова фізична лабораторія інституту за п'ять років перетворилася на найбагатшу і найкраще обладнану з-поміж інших вищих технічних закладів тогочасної Росії. Він мріяв перетворити її на фізичний інститут, сам навіть спланував триповерховий лабораторний корпус для нього. Одначе тим планам не судилося здійснитися: виснажений напруженою боротьбою за демократизацію інститутського життя у 1905--1907 рр. проти реакціонерів-чорносотенців, М.Д.Пильчиков 19 травня 1908 р. пострілом у серце обірвав своє життя.

Творча спадщина вченого -- це близько 100 праць, понад 25 оригінальних приладів та установок, кілька нових експериментальних методів досліджень.

2 Пулюй Іван Павлович

Серед українських вчених, що сягнули вершин європейської і світової науки, одне з почесних місць належить Іванові Пулюєві. Своєю науковою і технічною діяльністю він заслужив широке міжнародне визнання. Але до недавнього часу залишався майже невідомим в Україні, на рідній Батьківщині, для кращого майбутнього якої невтомно працював поза її межами впродовж усього життя. Пулюй Іван, визначний фізик і електротехнік, винахідник і громадський діяч. Його дослідження стосуються електричних розрядів у газах, молекулярної фізики та електротехніки змінних струмів. Працював над питаннями особливостей катодних променів та променів, які пізніше дістали назву рентгенівських. Автор близько 50 наукових праць українською, німецькою та англійською мовами. Видатний український фізик і електротехнік Іван Пулюй був дійсним і почесним членом Наукового Товариства імені Т. Шевченка, належав до когорти вчених світової слави, що формували світ двадцятого століття.

Іван Пулюй народився 2 лютого 1845, Гримайлів (тепер Гусятинського району Тернопільської області) в глибоко релігійній греко-католицькій родині. В 1864 роцi юнак з вiдзнакою закiнчив Тернопiльську гімназію і для продовження освiти пiшки вирушив до столицi Австро-Угорщини. Через п'ять рокiв він опановує курс богослов'я, а згодом закiнчує i фiлософський факультет Вiденського Унiверситету, який закынчив з выдзнакою. Оночасно відвідує лекції з математики, фізики та астрономії. Своїм творчим кредом у науцi Iван Пулюй обирає дослiдження фiзичних процесiв та явищ. Пізніше він вступив на фізико-математичне відділення філософського факультету того ж університету, де навчався до 1872 року. Був доцентом Віденського університету. В 1874 - 1875 роках Іван Павлович викладав фізику у Військово-морській академії в Фіуме (нині Рієка, Хорватія). У 1875 році Іван Пулюй, як стипендіат австрійського Міністерства освіти, підвищував свої професійні знання під керівництвом професора Августа Кундта в Стразбурзькому університеті. 1875 р. в Страсбурзькому університеті вивчає електротехніку, з відзнакою захищає дисертацію «Залежність внутрішнього тертя газів від температури», у якій опублікував результати досліджень температурної залежності в'язкості газів за що здобув ступінь доктора натурфілософії Страсбурзького університету. Здобувши у Вiднi звання доцента, вчений понад тридцять рокiв (1884-1916) працював професором нiмецького Празького полiтехнiчного iнституту, займав посади декана фiзичного факультету та ректора цього закладу. 1902 р. - перший декан першого в Європі електротехнічного факультету. Цісар Франц-Йосиф іменував Івана Пулюя Радником Двору, нагородив Лицарським Хрестом. В 1884 році Міністерство освіти Австро-Угорської імперії запропонувало Івану Павловичу, як професору експериментальної і технічної фізики, очолити кафедру фізики Німецької вищої технічної школи (нині Чеський технічний університет) в Празі, яку він в 1903 році перетворив в першу в Європі кафедру фізики та електротехніки. З 1888 з 1889 и Іван Павлович був ректором цієї школи, а створену ним кафедру очолював протягом 32 років. Крім того І. П. Пулюй був державним радником з електротехніки Чехії і Моравії. В 1916 році йому запропонували посаду міністра освіти Австрії, від якої він відмовився за станом здоров'я. Помер у 1918 році в Празі, де й похований.

Науковий внесок

Після повернення із Страсбурга до Відня доктор Пулюй працює у Віденському університеті на посаді приват-доцента, і, присвячуючи все більше часу проблемам електротехніки, продовжує займатися вивченням явищ в трубках. Успіх приходить досить швидко. Фізик винаходить так звану "лампу Пулюя" - прилад, в якій був встановлений антикатод. Антикатод був вмонтованою в трубку слюдяною пластинкою. Лампа створювала невидиме випромінювання, яке можна було зробити видимим за допомогою барієво-платиново-ціаністого екрану. Результати експериментів з лампою Пулюй публікує в "Віснику Віденської Академії наук" (1880-1882). Прилад виготовлявся в заводських умовах і протягом деякого часу випускався серійно. Багато хто стверджував, що Пулюй подарував декілька екземплярів приладу Рентгену, з яким спілкувався особисто і вів активне листування. На світовій електротехнічній виставці в Парижі (1881 р.) прилад Пулюя був нагороджений срібною медаллю.

Фотографія лампи Пулюя

Прилад для визначення значення механічного еквівалента теплоти конструкції І. Пулюя

В 1884 році 39-річний доктор наук одружився на своїй студентці Катерині Стозітській. В цьому ж році міністерство освіти Австро-Угорської імперії запропонувало Івану Пулюю очолити створювану кафедру фізики Німецької політехнічного інституту в Празі. Пропозиція була прийнята і наступні тридцять років Іван Павлович Пулюй мешкав в Празі, працюючи в політехнічному інституті на різних посадах, у тому числі і як ректор. Наукова діяльність ученого-фізика мала і велике практичне значення. Величезний внесок він зробив в проектування і будівництво в Австро-Угорщині електростанцій на постійному струмі, а в Празі - першій в Європі електростанції на змінному струмі. Запропоновану їм конструкцію телефонних станцій і абонентних апаратів, зокрема, розподільних трансформаторів успішно застосували багато країн. Крім того, Пулюй очолював розробку схеми будівництва електричного трамвая в Празі. За ці досягнення, а також за успішне створення і керівництво кафедрою Іван Пулюй отримав звання Радника Двору і Рицарський Хрест від імператора Австро-Угорщини Франца-Йосифа. В період роботи в Празі Іваном Пулюєм були написані багато наукових праць: підручники з геометрії, електрики, науково-популярна книга "Непропаща сила", монографія "Про тертя повітря і електричне свічення матерії". Результати своїх дослідів з лампою Пулюя вчений опублікував в статті "Сяюча матерія і четвертий стан речовини". Крім того, в 1890 - 1895 роках в декількох європейських часописах були опубліковані знімки, одержані Пулюєм під час експериментів з лампою: знімок миші, руки дочки вченого, під якою чітко була видна шпилька. 11 січня празька газета Воhеmiа публікує матеріал під назвою "Відкриття Рентгеном нових властивостей так званого катодного випромінювання". В публікації повідомлялося про те, що експериментуючи з газорозрядним приладом, що має дуте алюмінієве дзеркальце (катод) і пластину розташовану під кутом 45 градусів до траєкторії руху катодного випромінювання.

Знімок миші, виконаний за допомогою лампи Пулюя

Рентген звернув увагу на свічення флуоресцентного екрану, розташованого поблизу трубки навіть тоді, коли вона була обгорнута непрозорим для видимого світла папером. Реагували на невидиме випромінювання і фотопластини. Тобто, Рентген з'ясував, що назовні з трубки виходять якісь промені, названі ним унаслідок відсутності у першовідкривача ясного уявлення про їх природу Х-променями. Газетна публікація у Воhеmiа посилалася на статтю Рентгена під назвою "Про новий тип випромінювання" опубліковану 28-го грудня 1895 року в журналі Вюрцбургського фізико-медичного товариства. В подальшому про цей день (11 січня 1896 року) неодноразово згадував син Івана Павловича Пулюя: "...Батько прочитав звістку про відкриття Рентгена, лежачи ще в ліжку. Зірвавшись з ліжка і обхопивши голову руками, він раз від разу вигукував: "Моя лампа! Моя лампа!...". Незабаром, отримавши примірник статті Рентгена, Пулюй із здивуванням побачив, що його давнішній знайомий Рентген жодним словом не згадав про нього. Він написав Рентгену лист з питанням, чи використовував він в своїх дослідженнях над Х-променями його лампу, але це питання з підтекстом (якщо використовував, то чому він не послався на Пулюя?) залишилося без відповіді. Через декілька днів після цього Іван Павлович Пулюй зробив доповідь про випромінювання в Празькій політехніці. Потім видав другу свою працю про Х- випромінювання "Про виникнення рентгенівського випромінювання його фотографічний ефект", в якій глибоко проаналізував природу і механізм виникнення цього випромінювання. В своїй публікації Пулюй довів, що нове випромінювання утворюється в тих місцях твердих тіл, куди потрапляє катодне випромінювання. Цим він підтверджував вірність висновків Рентгена. Для удосконалення конструкцій апаратів, що генерують Х-випромінювання, стаття мала величезне значення. Проте ще більш важливим моментом було розуміння Пулюєм механізму виникнення випромінювання як мікроскопічного процесу, що відбувається внаслідок взаємодії вирваних з катода негативно заряджених частинок з молекулами або атомами речовин. В звітах Рентгена про це не сказано жодного слова. І це не випадково. Ось слова учня Рентгена академіка А.Ф. Іоффе: "Він надавав значення тільки фактам, а не їх поясненню і слово "електрон" не повинне було промовлятися у Фізичному інституті Мюнхенського університету, яким він керував". Альберт Ейнштейн, дізнавшись про історію з Х-променями сказав: "Не можу Вас нічим утішити: що відбулося - не змінити. Хай залишається при Вас сатисфакція, що і Ви вклали свою частинку в епохальне відкриття. Хіба цього мало? А якщо на тверезу голову, то все має логіку. Хто стоїть за Вами, русинами, - яка культура, які акції? Прикро Вам це слухати, але куди подінешся від своєї долі? А за Рентгеном - вся Європа". Відповідь Пулюя була така: "Що повинне відбутися - відбудеться обов'язково, і те, що відбудеться, буде якнайкращим, тому що така воля Господня!" Як не було це важко, але Пулюй визнав першість за Рентгеном і не став заперечувати навіть тоді, коли Рентгену вручили Нобелівську премію. Рентген же, за свідченням вчених того часу, всіляко ухилявся від пояснення природи свого відкриття і навіть не виступив з передбаченою протоколом промовою, на церемонії вручення Нобелівської премії. Він стверджував, що відкриття Х-променів здійснив 8 листопада 1895 року, затримавшись в лабораторії після того, як пішли всі асистенти. Відкриття відбулося випадково, коли він звернув увагу, що після включення струму в катодній трубці, закритій з усіх боків щільним чорним папером, кристали платиноціаністого барія, що лежали поруч, почали світитися зеленуватим світлом.

Стаття Пулюя "Про виникнення рентгенівського випромінювання його фотографічний ефект"

Сам Рентген спочатку скептично ставився до можливості широкого вживання Х-променів в медицині. Знімки, отримані ним, були невиразними, а через значне розсіювання променів час експонування розтягувався до 40-50 хвилин. Окрім зображення кисті руки дружини Рентгена Берти і зображення зламаного передпліччя, відісланого 15 лютого 1896 р. "Британському медичному журналу", знімків придатних для медичної діагностики Рентген не робив. В той же час Пулюй успішно розв'язав проблему концентрації променів в пучок і зміг скоротити час витримки до 2-5 секунд. Іван Павлович особисто зробив вперше в світовій практиці знімок скелета мертвонародженої дитини. Виконана ним серія знімків органів людини завдяки їх чіткості дозволила виявити патологічні зміни в тілах пацієнтів, що не тільки підняло на радикально новий рівень хірургію, але і дозволило значно полегшити працю терапевтів. Вже в 1896 році в клініці Київського університету була проведена операція із залученням засобів променевої діагностики. По суті, Пулюй стояв біля витоків медичної рентгенографії, яку, можливо, слід було б назвати "пулюєграфією". Паралельно з науковими дослідженнями, Іван Павлович Пулюй продовжував займатися культурною діяльністю. Разом з Пантелеймоном Кулішем і Іваном Нечуй-Левицьким Іван Пулюй зробив перший переклад українською Нового і Старого Завіту, виданих в 1903 році Британським біблійним товариством. Він активно підтримував відкриття українського університету в Львові і публікував статті, в підтримку української мови. На посаді професора І. П. Пулюй організував стипендії для українських студентів в Австро-Угорщині. Був дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка. Дотепер невідомо якими були стосунки Пулюя і Рентгена після 1896 року. Чи спілкувалися вони? За деякими джерелами всі особисті листи Івана Павловича після його смерті залишилося у його дочки Наталії, яка, опинившись в СРСР, безслідно зникла в сталінських таборах. Вільгельм Рентген в своєму заповіті розпорядився знищити всі свої записи, які стосувалися відкриття Х-променів, що і було зроблено. Серед учених-фізиків XIX століття, Пулюй користувався заслуженим авторитетом і визнанням, але чому наукова громадськість не "помітила" його відкриття, зробленого на 14 років раніше Рентгена - не зрозуміло.

3. Давидов Олександр Сергійович

Олександр Давидов народився в Євпаторії, в родині робітника. Закінчивши середню школу в 1930 році, він переїздить до Москви і працює на автозаводі шліфувальник, потім вчиться на робітфаку. У 1933 році Олександра Давидова приймають на фізичний факультет МГУ. Через п'ять років, отримавши диплом, він вступає до аспірантури до видатному радянському фізику-теоретику І.Є. Тамм і в подальшому по праву стає одним з найяскравіших представників школи Тамма.

Вітчизняна війна перервала успішну наукову роботу А. С. Давидова. Кандидатську дисертацію з теорії бета-розпаду і внутрішньої конверсії він захищає лише в 1943 році, через кілька років після того, як вона була завершена, а ще пізніше, коли відновилася наукова зв'язок з Америкою, дізнається, що виведені ним у дисертації релятивістські рівняння для частинок зі спіном 3 / 2 були отримані і в роботі Швінгера.

З 1945 року А.С. Давидов працює в Києві в Інституті фізики АН УРСР, де вперше формулює основні положення теорії молекулярних екситонів і, зокрема, передбачає розщеплення невироджених молекулярних термів в кристалах, що містять кілька молекул в елементарній комірці. Цей ефект отримав згодом назву "Давидівське розщеплення" і був внесений до Державного реєстру наукових відкриттів СРСР за № 50 з пріоритетом від 19 червня 1948.

За час роботи Інституті фізики АН УРСР А.С. Давидов будує теорію спектрів поглинання, люмінесценції, розсіювання та дисперсії світла в молекулярних кристалах, що стимулювали велику кількість теоретичних і експериментальних робіт у СРСР і за кордоном. Теорія Давидова орієнтує експериментаторів в їх дослідженнях і служить основою для інтерпретації численних робіт по спектроскопії молекулярних кристалів і складних молекул. Вона знаходить широке застосування при дослідженні енергетичної структури твердих тіл, використовується в квантовій хімії та біофізики в зв'язку з вивченням міграції енергії. У 1966 році за праці з молекулярним екситона А.С. Давидов удостоюється Ленінської премії.

У 1958-1964 роках А. С. Давидов завідує кафедрою квантової механіки в Московському університеті. У цей період він звертається до дослідження структури атомних ядер і разом зі своїми співробітниками розвиває теорію колективних збуджень, що отримала популярність у світовій літературі під назвою теорії коаксіальних ядер. Потім він розробляє метод обліку (без використання теорії збурень) зв'язку між обертанням ядра і коливаннями його поверхні і розвиває уявлення про деформованості ядра при переході в збуджений стан. Пізніше А.С. Давидов будує теорію електромагнітних переходів в атомних ядрах з урахуванням поздовжньої і поперечної деформованості їх поверхні.

У 1964 році, повернувшись до Києва, А.С. Давидов очолює теоретичний відділ Інституту фізики і відділ теорії багаточасткових систем Інституту теоретичної фізики АН УРСР. Він продовжує свої роботи по теорії ядра та теорії твердого тіла. У 1966 році виходить в світ монографія "Збуджені стану атомних ядер", а в 1968 - "Теорія молекулярних екситонів". У 1969 році за роботи з теорії ядра А.С. Давидову присуджується Державна премія УРСР.

Основні наукові праці -- у галузі теорії твердого тіла, атомного ядра, теоретичної біофізики.

Першим розповсюдив (1948) поняття екситону на молекулярні кристали складної структури та вказав їх вирішальну ролю, яку вони відіграють в процесах поглинання світла, люмінісценсії та фотопровідності. Довів, що навіть незначна молекулярна взаємодія у більшості випадків суттєво змінює енергетичний спектр реального кристалу, та приводить до розщеплення невироджених молекулярних термів в кристалах («Давидівське розщеплення»).

Першим увів в 1951 поняття деформуючих екситонів. Вивчав явище домішкового поглинання світла кристалами і розробив в 1952 теорію цього явища. В 1966 за теоретичні дослідження екситонів в кристалах був вдостоєний (спільно з іншими) Ленінської премії.

· 1958 -- разом з Г. Ф. Філіповим сформулював та розвинув основні положення моделі жорсткого неаксіального ротатора, яка дозволила пояснити багато закономірностей в спектрах низьких збуджень великої групи несферичних ядер.

· 1960 -- разом з О. О. Чабаном розробив модель колективних збуджень із врахуванням деформованості форми ядра при його обертанні. В результаті Давидовим була розвинута (1958-1960) теорія колективних збуджених станів несферичних ядер, яка враховувала порушення аксиальної симетрії ядер (Теорія неаксиальних ядер Давидова, Державна премія України в галузі науки і техніки, 1969).

· 1973-1976 -- розробив теорію солітонів, на основі якої розвинув модель скорочення м'язів.

4.Анатичук Лук'ян Іванович

Анатичук Лук'ян Іванович (нар. 15 липня 1937 року на Буковині, в с. Колінківці Хотинського району) -- український вчений-сучасник у галузі термоелектрики та технології матеріалів для перетворювачів енергії, академік Національної академії наук України.

Після закінчення середньої школи він вступив на фізико-математичний факультет Чернівецького державного університету, де вже з третього курсу поринув у світ наукових досліджень. На четвертому курсі він публікує свою першу наукову працю, а на п'ятому -- доповідає про результати наукових досліджень на конференції у Ленінграді. Там він зустрівся з академіком А. Ф. Іоффе. Ця зустріч відіграла вирішальну роль у виборі Лук'яном Івановичем термоелектрики як наукового напряму, якому він присвятив майже 50 років свого творчого життя.

Після закінчення у 1960 р. Чернівецького державного університету Л. І. Анатичук розпочинає в ньому свою трудову діяльність. У 1964 р. захищає кандидатську, а в 1974-му - докторську дисертації. У його наукових дослідженнях вже тоді були закладені нові принципи для термоелектрики, які дали можливість сформулювати закон термоелектричної індукції та створити на його основі узагальнену теорію термоелектрики. Це відкрило нові масштабні можливості для практичних застосувань термоелектрики. Тоді ж Лук'ян Іванович очолив кафедру термоелектрики, завідувачем якої він є і нині. На кафедрі інтенсивно велися роботи з практичного використання термоелектрики. Вони були настільки успішними, що у 1978 р. для їх розвитку було створено конструкторсько-технологічне бюро «Фонон» (КБ «Фонон»), науковим керівником, а з 1980 р. і директором якого став Л. І. Анатичук.

Діяльність КБ «Фонон» була виключно госпрозрахунковою. Тут Лук'ян Іванович проявив себе як талановитий організатор. На зароблені кошти було побудовано біля 20 000 м2 лабораторних і виробничих приміщень, оснащених новітньою апаратурою; кількість співробітників сягала близько тисячі чоловік. КБ «Фонон» було залучено до виконання важливих державних замовлень, в першу чергу, для оборонної і космічної техніки. Очолюване Л. І. Анатичуком КБ стало провідною науково-технічною організацією з термоелектрики в країні.

У 1991 р. КБ «Фонон» реорганізовано у науково-дослідний Інститут термоелектрики подвійного підпорядкування -- Національній академії наук та Міністерству освіти і науки України. Незмінним керівником інституту залишається Л. І. Анатичук. Під його науковим керівництвом було розширено фундаментальні роботи з термоелектрики: розвинута теорія функціонально-градієнтних матеріалів, динамічна теорія термоелектричного охолодження, теорія надійності термоелектричних приладів та систем, також знайшла подальший розвиток узагальнена теорія термоелектричного перетворення енергії. На її основі винайдено низку нових типів термоелементів.

Ідеї ученого покладені в основу створення нових комутацій, технологій і конструкцій низки термоелектричних модулів для термогенераторів з рівнем температури джерел тепла 250--350 °С. За своїми характеристиками модулі істотно перевищили відомі світові аналоги і стали основою для створення різноманітних термоелектричних генераторів. Здійснено прогрес і у створенні ефективних та високонадійних систем охолодження і кондиціонування. Розроблено теплові насоси у системах регенерації води для космонавтів на орбітальних станціях. Під науковим керівництвом Л.І. Анатичука Інститут термоелектрики взяв участь у розробці потужних кондиціонерів для підводних човнів Франції. Створено особливо надійні модулі охолодження для європейської космічної системи мікрогравітації та модулі для охолодження чутливих сенсорів для систем орієнтації європейських супутників Землі. Розроблено ефективні блоки для побутових холодильників як заміну фреоновим компресорним агрегатам.

На посаді директора Інституту термоелектрики Лук'ян Іванович успішно займається науково-організаційною роботою. У 1993 р. він організував видавництво міжнародного наукового журналу"Термоелектрика", став його головним редактором. Часопис видається трьома мовами - українською, російською та англійською, розповсюджується у 43 країнах світу і до цього часу є єдиним фаховим виданням з термоелектрики.

Л. І. Анатичук -- організатор міжнародних форумів з термоелектрики, які проводяться один раз на два роки. За його ініціативою у 1994 р. створено Міжнародну термоелектричну академію, до складу якої увійшли провідні спеціалісти з 20 країн світу - США, Англії, Франції, Японії, Італії, Росії, України та інших держав. Учений є незмінним президентом цієї академії.

Перу Лук'яна Івановича належать 6 монографій, зокрема 2 -- англійською мовою, більше як 300 наукових праць та біля 100 авторських свідоцтв і патентів.

Л. І. Анатичук -- голова Спеціалізованої вченої ради Інституту термоелектрики із захисту кандидатських і докторських дисертацій за спеціальністю «Фізика приладів, елементів і систем», голова науковокоординаційної ради Західного наукового центру НАН та МОН України в Чернівецькій області, завідувач кафедри термоелектрики Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича.

Багаторічна творча праця вченого відзначена численними урядовими нагородами, серед яких ордени «Жовтневої революції» та «За заслуги» І, II і III ступенів, срібна медаль «10 років незалежності України».

5.Ігор Рафаїлович Юхновський

Ігор Рафаїлович Юхновський

( 1 вересня 1925, Княгинине, Рівненська область) -- український фізик-теоретик, народний депутат України кількох скликань. Колишній в. о. Голови Українського інституту національної пам'яті. Доктор фізико-математичних наук, професор, академік НАН України, народний депутат України І -- IV скликань.

Вчений, фізик-теоретик, державний, політичний і громадський діяч. І. Р. Юхновський створив добре знану у світі Львівську наукову школу статистичної фізики. Він розробив оригінальні і потужні методи теоретичних досліджень систем взаємодіючих частинок: метод колективних змінних та метод зміщень і колективних змінних, які дозволили розв'язати серію принципових проблем фізики конденсованої речовини. Він і його учні зробили суттєвий внесок у розвиток теорії рідин і розчинів електролітів, металів і сплавів, невпорядкованих систем, фазових переходів та критичних явищ. Останнім часом у полі наукових інтересів І. Р. Юхновського є математичні методи в економіці та в розвитку суспільства, проблеми енергетики, проблеми безпеки об'єкта «Укриття» на Чорнобильській АЕС, теорія гетерогенного каталізу і ряд інших стратегічно важливих проблем для держави. Автор близько 500 наукових статей, 7 монографій та підручників.

1969 року у Львові І. Р. Юхновським створено Відділ статистичної теорії конденсованих станів Інституту теоретичної фізики АН УРСР. На його основі у 1990 році засновано Інститут фізики конденсованих систем НАН України. Протягом 1990-1998 років І. Р. Юхновський очолював Західний науковий центр НАН України. Для підтримки проведення наукових досліджень в Україні І. Р. Юхновський у 1996 році заснував Фонд підтримки науки.

1990 року І. Р. Юхновського обрано депутатом Верховної Ради України. У парламенті очолював опозицію як Голова Народної Ради.

1991 року був кандидатом у Президенти України, але набрав 554 719 голосів або 1,74 %.

У 1990-1993 роках був Головою Комісії Верховної Ради з питань науки та освіти, членом Президії Верховної Ради. У 1992 р. працював Державним радником України та очолював Колегію з питань науково-технічної політики Державної Думи України. З жовтня 1992 до 1993 року працював на посаді Першого віце-прем'єр міністра України. 1994 р. вдруге обраний депутатом Верховної Ради України. У 1994-1996 роках був лідером депутатської групи «Державність». 1996 р. за його ініціативою створена Міжвідомча аналітична консультативна рада при Кабінеті Міністрів України. 1998 р. втретє обраний народним депутатом України, належав до фракції Українського народного руху. Протягом грудня 1999 -- березня 2002 р. був Головою Комітету з питань науки і освіти Верховної Ради України. 2002 року вчетверте обраний до Верховної Ради України за єдиним списком від блоку Віктора Ющенка «Наша Україна», входив до складу фракції «Наша Україна» і був першим заступником, а згодом Головою Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти та Головою спеціальної тимчасової комісії Верховної Ради України з питань майбутнього, Голова Всеукраїнського об'єднання ветеранів, член ради НС «Наша Україна».

Разом з Г. К. Крючковим очолював ТСК з питань моніторингу виборчого законодавства (2006).

У червні 2006 року Постановою Кабінету Міністрів України І. Р. Юхновського призначено в. о. Голови Українського інституту національної пам'яті -- центрального органу виконавчої влади із спеціальним статусом.

Нагороди:

· Звання Герой України з врученням ордена Держави

· Орден князя Ярослава Мудрого IV ст.

· Орден князя Ярослава Мудрого V ст.

· Орден «За заслуги» I ст.

· Почесна відзнака Президента України

· «Знак пошани» (1975), Трудового Червоного Прапора (1985), Вітчизняної війни I ст.

· Лауреат премії АН УРСР ім. М. М. Крилова.

6.Кондратюк Юрій Васильович

Юрій Васильович Кондратюк (справжнє ім'я Шаргей Олександр Гнатович; 1897-1941) -- український, радянський вчений-винахідник, один із піонерів ракетної техніки й теорії космічних польотів. Автор так званої «траси Кондратюка», якою подорожували на Місяць космічні кораблі «Аполлон».

Від 1910 до 1916 року Олександр навчався у Другій полтавській чоловічій гімназії і закінчив її зі срібною медаллю.

1916 року вступив до механічного відділення політехнічного інституту у Петрограді, але в листопаді того ж року був призваний в армію і зарахований до школи прапорщиків при одному з петербурзьких юнкерських училищ. До демобілізації в березні 1918року воював на турецькому фронті. Після жовтневого перевороту, як офіцер царської армії, був мобілізований в Білу армію, аледезертирував з неї. Побоюючись репресій за своє офіцерське минуле, за допомогою своєї мачухи Олени Петрівни Карєєвої роздобув документи на ім'я Ю. В. Кондратюка -- і під цим іменем прожив до кінця життя.

Незалежно від Костянтина Ціолковського вивчав основні проблеми космонавтики, космічних польотів і конструювання міжпланетних кораблів. У праці «Завоювання міжпланетних просторів» (1929 рік) вивів основне рівняння польоту ракети, розглянув енергетично найвигідніші траєкторії космічних польотів, виклав теорію багатоступеневих ракет. Першим сформулював теорію багатоступеневих ракет, запропонував використовувати для ракетного палива деякі метали і неметали та їхні водневі сполуки. Розглянув проблеми створення проміжних міжпланетних баз, ідею використання гравітаційного поля небесних тіл для розв'язання цих проблем.

Багато ідей Юрія Кондратюка (про створення космічних систем, про розрахунки траєкторій польотів для висадки на місячну поверхню) використано у практичній космонавтиці. Зокрема, результати його наукової праці «Про завоювання міжпланетних просторів» були використані при плануванні висадки американських астронавтів на Місяць (1969 рік), на зворотному боці якого іменем Кондратюка названо кратер.

З початком Другої світової війни вступив добровольцем до народного ополчення.

Загинув 25 лютого 1942 року під містом Кіров Калузької області.

Юрій Кондратюк увійшов до історії науки і техніки як автор багатьох оригінальних ідей (і не лише для космосу), реалізованих його послідовниками в практиці розвитку ракетно-космічної галузі. Зокрема, він вперше обґрунтував економічну доцільність вертикального злету ракет, створення проміжних баз під час польотів, гальмування у верхніх шарах атмосфери, використання сонячної енергії космічними апаратами тощо. Очевидно, найбільшим його досягненням є проект розрахунків польоту людини на Місяць, який використали американці, реалізовуючи запуск астронавтів на природний супутник Землі. Наприкінці 1960-х років журнал «Лайф» познайомив читачів з деякими деталями підготовки американської програми «Аполлон». У Головному управлінні пілотованих польотів при Національному управлінні з аеронавтики та дослідження космосу (NASA) під час обговорення варіантів польоту на Місяць виникла суперечка між групою Вернера фон Брауна і групою Джона Хуболта, яка пропонувала вивести корабель на навколомісячну орбіту, потім відокремити й спустити на Місяць спеціальну кабіну. Цю ідею, з котрою пізніше погодилися всі керівники американської програми, взяли з книги Юрія Кондратюка «Завоювання міжпланетних просторів».

7.Олександр Теодорович Смакула

Олександр Теодорович Смакула -- український фізик, відомий передусім як винахідник антирефлексійного покриття лінз.

Народився український учений 1900 року в селі Доброводи неподалік від Збаража на Тернопільщині в селянській родині.

Закінчив початкову школу у свому рідному селі, вчився в Збаразькій, а пізніше -- Тернопільській гімназії. Коли він навчався в Тернопільській класичній гімназії, яку закінчив 1922 року, то професором математики і фізики в нього був Мирон Зарицький. Саме Зарицький був опікуном випускного гімназіального класу Смакули, саме він порадив юнакові продовжити навчання у Ґетінґенському університеті. Уже в юнацькі роки Олександр виявив успадковану від батьків любов до рідного краю і до його історичного минулого. Війна 1914 р. та події 1918 р. спонукали його до безпосередньої участі у встановленні національної влади у Доброводах. Як свідомий юнак-гімназист, Олександр Смакула вступив до лавУкраїнської галицької армії.

Згодом, у 1922 р., О. Смакула успішно закінчив навчання в Тернопільській гімназії і того ж року склав іспити до Геттінгенського університету -- відомого європейського наукового центру в Німеччині.

1927 р. Олександр здобув наукову ступінь доктора філософії, успішно склавши докторський іспит, та став працювати асистентом у фізичному інституті під керівництвом професора Роберта Поля. Олександр Смакула мав добру наукову перспективу в Німеччині, та все-таки прагнув повернутися на рідну землю. 1928 року він, на запрошення колишнього вчителя і земляка професора А. Музички, приїхав до Одеси працювати в університеті. Проте, беручи до уваги винятково тяжкі часи для України й особисто для О. Смакули, професор Поль відкликав його до Німеччини. І вже 1930 року молодий учений почав працювати у Гайдельберзі в Інституті медичних досліджень керівником оптичної лабораторії, а з 1934 р. -- керівником дослідної лабораторії всесвітньо відомої фірми Карла Цайсса в Єні.

У 1935 році О. Смакула робить відкриття, на яке отримав перший у світі патент, -- спосіб поліпшення оптичних приладів, що отримав назву «просвітлення оптики». Суть відкриття в тому, що поверхню скляної лінзи покривають спеціальним шаром певного матеріалу…, що значно зменшує відбивання світла від поверхні лінзи й одночасно збільшує контрастність зображення. Оскільки оптичні лінзи є основним елементом різних приладів -- фотоапаратів, мікроскопів, телескопів, перископів, стереотруб,біноклів, різних оптичних пристроїв до стрілецької зброї тощо -- це відкриття стало великим здобутком, яким користується все людство до сьогодні, як на Землі, так і в космосі для фотографування Землі та інших планет.

Важкою була доля ученого у період Другої світової війни; в той час також помирає його син. А наприкінці війни американська окупаційна влада вивезла ученого разом з іншими видатними фізиками й інженерами до США, де його змусили працювати у військовому форті-лабораторії (штат Вірджинія) на потреби військово-промислового комплексу, досліджуючи матеріали для інфрачервоної техніки.

1951 р. українського вченого запросили на посаду професора Массачусетського технологічного інституту (МТІ), при якому згодом він заснував і очолив лабораторіюфізики кристалів. Цей науковий заклад вважається найкращою вищою технічною науковою інституцією в Америці. У той час в цьому інституті працювало багато значних світових учених: творець кібернетики Вінер, засновник математичної теорії пересилання інформації К. Шеннон, фахівці з теорії інформації Д. Віснер та квантової механіки Д. Слейтер та багато інших. Серед цієї наукової еліти професора О. Смакулу вважали одним із найкращих. Він здобув пошану за енциклопедичні знання з різних технічних ділянок науки, зареєстрував багато патентів, написав чимало наукових праць.

Попри те, що Олександр Смакула був далеко від батьківщини, він завжди залишався патріотом України, підтримував тісні зв'язки з українцями американської діаспори, був дійсним членом наукового товариства Тараса Шевченка, почесним членом товариства Українських Інженерів в Америці та інших наукових товариств. Він багато допомагав своїм землякам-науковцям. Протягом довгих років життя за кордоном учений мріяв побачити Україну.

У 1972 р. він взяв участь у Міжнародній конференції з кристалографії, що відбулася у Вірменії, після якої йому дозволили відвідати рідних на батьківщині. Це були перші й останні після Другої світової війни відвідини ним України, рідного села Доброводи, Тернополя і Києва.

Олександр Смакула помер 17 травня 1983 р., у місті Обурн у США, де його і поховали.

Олександр Смакула увійшов в історію науки як один із найвидатніших українських фізиків ХХ століття. Він є гордістю не лише українського народу, а й світової науки. Понад 40 років свого життя Олександр Смакула віддав науці за межами України. «Але своєї Батьківщини не забув і повік не забуду», -- писав він у 1964 році.

Смакула винайшов і запровадив оригінальні технології вирощування, очищення й дослідження кристалів, дослідив неоднорідності у мішаних кристалах та дефектахгерманію й кисню в монокристалах кремнію, дослідив зміни властивостей кристалів внаслідок впливу радіації та дефектів.

Олександр Смакула досліджував і органічні кристали, що згодом дало змогу синтезувати вітаміни А, В₂ та D. Долучився до розвитку квантової теорії, мав чимало ґрунтовних ідей про багаторівневість структури навчального процесу у вишах, про гуманізацію й екологізацію освіти, про наукову термінологію, про гармоніюфундаментальних і прикладних досліджень, теорії й експерименту.

8.Нобелівські лауреати, що народилися в Україні

Ісидор Рабі (1898--1988) -- американський вчений-фізик, що народився на Лемківщині, у місті Риманеві (тепер -- Польща). Одержав Нобелівську премію 1944року «за резонансний метод вимірювання магнітних властивостей атомних ядер».

Георгій Харпак (1 серпня 1924, Дубровиця -- 29 вересня 2010, Париж) --французький фізик єврейського походження, родом із Волині. Лауреат Нобелівської премії з фізики (1992) -- за розвиток нових детекторів елементарних частинок, винахід так званих «камер Шарпака».

Петро Леонідович Капиця (9 липня 1894, Кронштадт, Санкт-Петербург -- 8 квітня 1984, Москва) -- фізик, лауреат Нобелівської премії (1978), мав українське коріння.

Висновок

Під час виконання даної роботи нам вдалося виділити найвідоміших українських вчених-фізиків, дослідити їхню біографію та виділити унікальні, корисні винаходи та дослідження, відшукати фізиків, що стали Нобелівськими лауреатами і народилися на території нашої держави, більшість з яких походили з Поліського краю. Також ми підготували декілька презентацій та відео сюжет про видатних фізиків.

Список використаної літератури

1) І.Чекман. «Україно, обітована земле мого серця!». Нобелівські лауреати -- вихідці з України // Вісник НАН України, 2006, №10.-- С. 44-53.;

2) Енциклопедичний довідник «Лауреати Нобелівської премії. 1901-2001» / Ред. С.О.Довгий, В.М.Литвин, В.Б.Солоїденко. -- К.: ДІА, 2001. -- 768 с.;

3) Левченко Олександр Степанович. Нобелівська інтелектуальна еліта й Україна. -- Лілея, 2000. -- 280 с;

4) І.Чекман. Американський учений із Золочева. -- Вісник НАН України, 2007, №7.-- С. 48-50;

5) Інтернет джерела.

Размещено на Allbest.ru