Енергетична безпека

Енергетична безпека

Автор:

Олександр Чередниченко,

кандидат психологічних наук,

В статті на підставі аналізу геополітичної ситуації, що склалася в провідних державах в енергетичній сфері, визначаються основні напрямки і перспективи розвитку України як гравця на світовому ринку паливно-енергетичних ресурсів.

“Без енергії, - як зазначалося в одній із журнальних статей (ж. “Guten tag”), - охолоджуються печі, мовчать телефони, машини стоять у гаражі”. Сказано просто, але досить образно, щоб зрозуміти роль та місце енергетики у сучасному суспільстві.

Енергетика є основою української економіки, що забезпечує функціонування всіх галузей, формування значної частки доходної частини бюджету та надходження валютних коштів. Ефективне використання енергетичного потенціалу виступає основою подальшого економічного розвитку країни, що найбезпосереднішим чином впливає на рівень добробуту громадян, є запорукою її незалежності, суспільно-політичної стабільності, спроможне реально сприяти інтегруванню України до європейської та світової спільноти, слугувати захисту її національних інтересів. Тобто енергетична безпека є однією з найважливіших складових національної безпеки держави.

Недостатня кількість власних енергоресурсів сьогодні призводить до того, що приблизно третина ВВП витрачається на їхній імпорт.

Відомо, що для забезпечення енергетичної незалежності необхідно дотримуватися певних критеріїв (правил). Перший з них - полягає в тому, що коли енергетика країни ґрунтується на імпорті палива, то закупівля його не повинна здійснюватися з одного джерела (країни).

Другий - зводиться до того, що застосування кожного виду палива повинно мати свої обмеження. Енергетика не повинна розвиватися лише на одному виді палива. А сьогодні якраз спостерігається перекос у бік вуглеводнів, і дещо на задній план відійшли всі інші можливості постачання енергією. Таке становище небезпечне ще й тим, що сьогодні, на тлі боротьби із “світовим тероризмом”, найбільш потужні нафтогазові райони світу переважно знаходяться у зоні підвищеної напруги - Близькому Сході, - здатній у будь-який момент вийти з-під контролю. Окрім того, збільшення частки постачання цих енергоносіїв сприяє значному загостренню конкуренції між державами, що призводить до різкого коливання цін, і цей аспект нерідко стає фактом не стільки економіки, як політики.

Тому визріває необхідність кардинальної зміни стратегії енергозабезпечення, щоб позбутися можливого шантажу з боку будь-якої країни-постачальника. Тобто мова йде про формування багатовекторної, довгострокової енергетичної політики України, наріжним каменем якої повинні стати заходи з диверсифікації джерел не лише іззовні, а й всередині країни для забезпечення сталого її енергозабезпечення (відомо, що недоотримання одиниці умовного палива призводить до втрат ВВП, яка за ціною дорівнює приблизно п'яти його одиницям).

Тому під енергетичною безпекою слід розуміти здатність держави в особі її органів управління забезпечити кінцевих споживачів енергією в необхідному обсязі та належної якості у звичайних умовах, а також під час дії дестабілізуючих факторів (надзвичайних ситуацій) внутрішнього чи зовнішнього характеру у межах гарантованого покриття мінімального обсягу найважливіших потреб країни, окремих її районів, міст, селищ чи об'єктів у паливно-енергетичних ресурсах.

Конкретним виміром забезпечення енергетичної безпеки, прийнятим за стандарт у західних країнах, є створення тримісячного стратегічного резерву нафти та нафтопродуктів.

Природно, що енергетична безпека визначається й тим, яку частку власних паливно-енергетичних ресурсів має держава у загальному енергобалансі. Тобто чим ця частка більша, тим для країни краще. Але є одне “АЛЕ”. Полягає воно у факті розмаїтості паливно-енергетичних ресурсів (ПЕР). Виявляється що, коли країна повною мірою забезпечена якимось одним з його різновидів, цей факт ще не означає, що вона позбавлена вразливості. Якщо частка такого ресурсу у загальному енергоспоживанні долає відповідну межу, то це означає, що держава перейшла поріг енергетичної безпеки.

Щодо України, то вона сьогодні знаходиться в умовах майже повної залежності від постачання енергоносіїв із Росії (приблизно на 75-80%. Власний видобуток покриває 10-12% потреби в нафті та 20-25% - у природному газі), яка й залишатиметься основним постачальником нафти та газу на довгострокову перспективу, з огляду на їхні величезні запаси та незначну відстань для транспортування. Водночас вирішення питання диверсифікації джерел надходження газу, нафти та ядерного палива (щодо останнього, то наша держава знаходиться майже у 100% залежності від поставок з РФ) для нас означає, зрештою, здобуття необхідної свободи політичного маневру та вибору. Тому заходи щодо диверсифікації джерел їхнього надходження мають розглядатися як визначальний елемент забезпечення національної безпеки держави, включаючи створення умов для сталої роботи і розвитку паливно-енергетичного комплексу (ПЕК).

Фактор геополітичний. Як ми зазначали, Україна належить до енергодефіцитних країн (за рахунок своїх джерел паливно-енергетичних ресурсів вона задовольняє свої потреби приблизно на 50%). І від того, як буде розвиватися світова геополітична ситуація в енергетичній сфері, значною мірою залежатимуть умови функціонування економіки та ПЕК України.

Центральноєвропейське розташування України, в принципі, дає можливість виступати нашій державі сполучною ланкою між нафтопереробними регіонами країн каспійського регіону та найважливішими ринками збуту в Європі, тобто сподіватися на організацію різноманітних джерел постачання нафти. Це у першу чергу наш спільник по ГУУАМу Азербайджан, Казахстан, а також країни Близького та Середнього Сходу.

Реалізація маршруту транспортування каспійської нафти Баку - Супса - термінал Південний (Одеса) - Броди (Західна Україна) - Європа, як гадають фахівці, зміг би вирішити не тільки проблему зменшення вантажопотоку нафти через протоки Босфор та Дарданелли, але й забезпечити вихід сировини на привабливі ринки Центральної та певною мірою Північної Європи. Слід враховувати й транзитний потенціал України, що виступає значним фактором зростання економіки та зміцнення незалежності України за рахунок інтеграції в економіку країн ближнього та дальнього зарубіжжя (Європу).

Але на сьогодні побудова власними силами нафтопроводу поки що не вирішила остаточно завдання зовнішньої диверсифікації, оскільки створення євразійського нафтотранспортного коридору не набуло реальних обрисів. Це обумовлено, по-перше, масштабністю проекту, що вимагає залучення значних коштів; по-друге, потребує копіткої узгодженої роботи між учасниками цього проекту та іншими зацікавленими сторонами; по-третє, його остаточна побудова вимагає враховування складної гри у каспійсько-середньоазіатському регіоні основних світових суб'єктів політичного процесу, у першу чергу США, Росії, ЄС тощо.

Окрім сказаного, здійснення цього проекту певною мірою ставить питання й економічної доцільності, оскільки потрібно зважати на транспортні видатки, глибину переробки нафти і т. ін., що, природно, формує ціну.

Хоча, на думку українських фахівців, вирішальним важелем впливу для залучення каспійської нафти до українського транзитного маршруту мають бути низькі транзитні тарифи та зберігання якості нафти. Сюди можна долучити й митні пільги, високий рівень обслуговування й, особливо, надійність партнерства. У комплексі, за умов наполегливої роботи, це надало б можливість заохотити інвестиційні програми. До сказаного слід додати й те, що українські НПЗ мають значний потенціал з переробки нафти (він становить близько 60 млн тонн на рік). Існуюча потреба в нафтопродуктах, безсумнівно, робить Україну досить привабливим ринком збуту для нових нафтовидобувних компаній.

Трагічні події 11 вересня і початок афганської кампанії США, що знаменували собою перший етап “всесвітньої боротьби проти тероризму”, а згодом і окупація Іраку, принципово змінили ситуацію у світі й, зокрема, в районі Близького Сходу та чорноморсько-каспійського регіону. У зовнішньополітичному плані Вашингтон нині має безпрецедентні можливості щодо зміцнення своєї ролі в регіоні, визначаючи перебіг основних міжнародних подій. Завдяки своїй присутності Сполучені Штати одержали шанси вирішити одразу кілька проблем. По-перше, отримали важелі впливу на одне з найбільших нафтогазових родовищ світу, розташованих у районі великого Каспію. По-друге, з'явилася реальна можливість тиску на Іран, віднесений до “осі зла”, який (як і Туреччина) претендує на роль лідера в регіоні. По-третє, відкривається можливість створення плацдарму поблизу Китаю з метою значного впливу на нього (через Синьцзянь-Уйгурський автономний округ), оскільки “Піднебесна” здатна у майбутньому скласти серйозну конкуренцію Сполученим Штатам у світі. По-четверте, з метою реалізації стратегічних завдань іде активне включення у свою орбіту країн Центральної Азії та Кавказу (Казахстану, Азербайджану, Туркменістану, Таджикистану, Киргизії, Узбекистану та Грузії). Тобто США розширюють свою присутність з метою більш надійного контролю над ситуацією в регіоні. По-п'яте, збільшується рівень контролю за поставками енергоносіїв до Європи, що знайде остаточне завершення з утворенням “лімітрофної зони” (Чорноморсько-Балтійської дуги), куди США мають намір переводити свої бази. По-шосте, США розуміють, що тільки диверсифікація маршрутів доставки енергоносіїв із місць їхнього видобутку до споживачів може, якщо не позбутися цілком, то істотно знизити рівень залежності США від традиційних постачальників нафти і газу.

Природно, що зміцнення Америки відбулося за рахунок послаблення традиційних гравців регіону, у першу чергу Росії, Китаю, Ірану, Індії. Таким чином, стратегічний регіон Закавказзя та Середньої Азії, що раніше входив у радянську, а згодом у російську сферу впливу, сьогодні виявився під американським прицілом. Американці в ході проведення “антитерористичної” операції вже закріпилися на колишніх радянських авіабазах Ханабад і Кокайди (Узбекистан), Душанбе і Куляб (Таджикистан), Манас (Киргизія - головний аеродром Бішкека, найкраща база, що може бути на межі з Китаєм). Володіння цими ключовими аеродромами, у разі потреби, дозволяє взяти під контроль весь центральноазіатський регіон. Таким чином, перебування американців у трьох колишніх республіках набуває геополітичного змісту. Він, звичайно, у тому, щоб бути поруч з каспійською нафтою та з туркменським і узбецьким газом й у той же час знаходитися під боком у Китаю та, певною мірою, Росії.

Ускладнення ситуації для США, зростання напруги на Близькому Сході, а також внутрішні політико-економічні проблеми всередині самої країни призвели до активізації й геополітичних амбіцій Росії у каспійсько-центральноазійському регіоні. Найбільша проблема - поділ Каспію на зони впливу, схоже, знаходить своє вирішення. Позиції Росії, Азербайджану та Казахстану співпали у вирішенні поділити дно Каспійського моря на національні сектори від так званої модифікованої серединної лінії, залишаючи акваторію у спільному користуванні. Підписання цими державами двосторонніх угод згодом вплинуло на Туркменію, яка почала схилятися до запропонованого варіанта. Іран також змушений міняти свою позицію.

Росія, піклуючись про свою енергетичну безпеку, у плані запобігання шантажу, несанкціонованому відбору енергоносіїв та з метою політичного тиску (наприклад, з будівництвом Росією балтійської трубопровідної системи припинилися поставки російської нафти до латвійського нафтотерміналу у м.Вентспілс. Основна причина - відмова допустити росіян до управління латвійським портом) планує будівництво нафтогазової мережі й на інших напрямках. Так виник амбіційний проект північноєвропейського газопроводу довжиною 3000 км, вартістю $5,7 млрд. Він має напряму пов'язати газотранспортні мережі Росії та країн Балтії з загальноєвропейською газовою мережею. Траса газопроводу має пройти по дну Балтійського моря - від Виборга до узбережжя Німеччини, Нідерландів, Великобританії, а відводи для подачі газу - в Калінінградську область, а також Фінляндію, Данію, Швецію тощо. Здійснюються заходи щодо збільшення постачання нафти на ринок країн азіатсько-тихоокеанського регіону (АТР). Планується будівництво нафтопроводу Ангарськ-Дацин з метою постачання нафти до Китаю. Хоча Японія зацікавлена, щоб цей проект був відкладений на користь іншого маршруту - Ангарськ-Находка. Вона готова вже вкладати кошти.

США сьогодні демонструють досить активний підхід до енергетичного діалогу з Росією, обумовленого істотними змінами в оцінці США умов забезпечення своїх потреб у нафті з погляду інтересів національної безпеки. Тому роль російської нафти у світовій економіці і геополітиці останнім часом почала помітно змінюватися. Країна нині вийшла на перше місце у світі по видобутку нафти і, незважаючи на скромне зростання економічних показників, нарощує її експорт. Спроби налагодження потоку російської нафти в Америку тією чи іншою мірою відбулися (коли ЮКОС доставив нафту танкерами, існують плани ЛУКОЙЛу та інших компаній). Так, у квітні поточного року представник Міністерства енергетики США Л. Кобурн на слуханнях у сенаті заявив: “Одним із шляхів, за допомогою яких ми прагнемо поліпшувати нашу безпеку в плані енергозабезпечення, є сприяння освоєнню та експорту російських енергоресурсів”. Тобто, на думку експертів, Росія має перетворитися ледве не на основного постачальника нафти до США. Звичайно, на практиці реалізація цієї ідеї не є бездоганною. Співробітництво Сполучених Штатів з Росією у нафтовій галузі не варто сприймати буквально. Але те, що таким чином США дають зрозуміти нафтовому світу про наявність серйозних планів щодо диверсифікації джерел постачання, є очевидним фактом.

Розглядається й проект перекачування “великої нафти” Каспію на північ, у Росію і далі - у Східну та Західну Європу, до споживачів і в порти для подальшого транспортування. Зацікавленість виявляють і нафтовидобувні каспійські країни, оскільки це дозволить їм грати важливу роль на світовому енергетичному ринку й одержати істотні політичні вигоди. Нещодавно зустріч президента Путіна й Ніязова, за деякими свідченнями, була присвячена, окрім усього, також розгляду цієї проблеми. По суті, Росія, Казахстан, Азербайджан і Туркменія, на думку фахівців, можуть об'єднатися з країнами-виробниками нафти Північного моря, створити серйозну альтернативу ОПЕК. З європейським напрямком взаємодіє побудована гілка Каспійського трубопровідного консорціуму (КТК), хоча там є проблеми. Діє нафтопровід “Голубий потік”. Росією планується спрямування очікуваної великої нафти Каспію на Балтику. Вона активно будує нові термінали на своєму узбережжі, не виключається використання портів у прибалтійських країнах.

Транспортна залежність центральноазіатських виробників вуглеводнів від російського транзиту створює сприятливі умови для російських інвесторів. З середини минулого року по нинішній час ЮКОС увійшов у нафтовий проект у Казахстані, ЛУКОЙЛ та “Ітера” - у нафтогазові проекти в Узбекистані, “Ітера” та «Зарубежнефть» готуються почати освоєння вуглеводневих запасів у Туркменістані тощо.

Американці, виявляючи значну зацікавленість до каспійського регіону, певний час вважали, що їм немає особливого сенсу брати участь у розвитку нафтових і газових проектів у цьому районі світу. Існуюча експортна інфраструктура дозволяє експортувати вуглеводні головним чином через Росію і в невеликих обсягах через Іран та Кавказ. А зростання видобутку за таких умов буде підвищувати залежність американських компаній від Росії. Нині США мають намір змінити конфігурацію трубопровідної інфраструктури й експортної політики Центральної Азії. Існують плани здійснення будівництва центральноазіатського газопроводу (ЦАГ) із пропускною спроможністю 60 млрд кубометрів та центральноазіатського нафтопроводу (ЦАН) на 50 млн т нафти на рік. ЦАН передбачається як альтернатива проекту “Транснефти” і “КазТрансОйл”, що припускає експорт російської, казахстанської, узбецької й туркменської нафти по існуючому трубопроводу Омськ - Туркменабад і далі через Іран до Перської затоки. ЦАН повинен бути побудований від Туркменабада через Афганістан та Пакистан. Здійснення цього задуму може ускладнити для Росії експлорацію її компаній у центральноазіатські проекти.

З труднощами, але продовжується будівництво нафтопроводу в обхід Росії - Баку-Тбілісі-Джейхан. Причому ряд російських фахівців наполягають на тому, що Росія повинна з'єднати свої нафтопроводи з трубопроводом Баку-Джейхан (такі плани вже існують. Зокрема компанія ЛУКОЙЛ заявила про свою участь у цьому проекті). Це дозволить спрямувати в Середземне море величезні потоки каспійської нафти, інакше російську економіку чекає колапс. Каспійська нафта може витіснити російську з традиційних ринків через вищу якість. Ще однією пересторогою є те, що нині майже вся російська нафта йде на Захід через Босфор. А його пропускна спроможність на межі, і Туреччина всіляко намагається не допустити збільшення через нього вантажопотоку, у першу чергу нафтового. Росія ж, плануючи додати до свого нафтового потоку ще 67 млн тонн тенгизької нафти, що йде по КТК (трубопроводи Каспійського трубопровідного консорціуму з Казахстану), зіткнеться з проблемою Босфору. Для Росії програш боротьби за вибір маршруту транспортування каспійської нафти означає не тільки економічні втрати, але і втрату контролю над центральноазіатським та закавказьким регіонами.

Тобто сутність конкуренції зазначених глобальних сил у каспійському регіоні є зрозумілою. Лінія розподілу йде між прийняттям рішень про транспортні коридори, а, отже, це може стати “каменем спотикання” для них. Проте економічна та військова могутність США не є настільки переважаючим фактором для розвитку каспійського регіону, ніж відсталіша від них Росія. Принаймні територіальна близькість останньої з її збройними силами виглядають більш суттєвим аргументом у цьому плані.

Що робити Україні? Вище ми більш детально зупинилися на геополітичних аспектах цієї проблеми з огляду на те, щоб більш-менш виразно показати ту надскладну ситуацію, в якій доводиться діяти Україні з метою забезпечення своєї енергетичної безпеки. Як відомо, наша держава, на прохання США, відправила спочатку до Кувейту, а згодом і до Іраку своїх військових, природно, розраховуючи взяти активну участь у відновленні нафтового сектора країни. У перспективі це дає сподівання на диверсифікацію джерел стратегічно важливої сировини. Принаймні такий варіант розглядається. Пересторога - нерозвиненість інфраструктури (наприклад, відсутність трубопровідних комунікацій з Іраком, проблеми безпеки транспортних мереж), барель нафти, що пройшов би через територію України, за розрахунками спеціалістів, буде дещо дорожчим за каспійську, а тим паче - російську.

Що ж робити нам у ситуації, коли у каспійсько-чорноморському регіоні зіткнулися дві таких потуги? Включитися на правах третьої сторони у цю боротьбу ми не маємо ресурсів, а отже, й шансів на виживання. Ми у першу чергу повинні використати географічне розташування України, яке надає їй суттєвих перспектив як сполучної ланки між нафтовидобувними регіонами країн каспійського регіону і найважливішими ринками збуту в Європі. У тактичному плані нашій державі слід діяти в межах відомої теорії “малих справ”, послідовно і неухильно вирішуючи нагальні для життєдіяльності країни проблеми. Звичайно, що у першу чергу потрібно здійснити запуск нафтопроводу Одеса-Броди. Реальна можливість зробити це існує, і в цьому погляди ряду наших фахівців збігаються. Щоб вона мала закінчений вигляд, конче необхідно довершити будівництво нафтотерміналу “Південний” з проектною потужністю у 40 млн т на рік та мати можливість транспортувати її від грузинських терміналів до Одеси, для чого потрібні танкери. Як відомо, реалізація проекту “Дружба-Адрія” також здатний прискорити запуск нашого нафтопроводу, що зробить можливим постачання легкої каспійської нафти до Брод, а потім по “Дружбі-Адрії” до НПЗ країн Європи і далі у хорватський порт Омішаль, в обхід Босфору. Цей порт може приймати танкери дедвейтом1 до 500 тис. т (тобто у 3-4 рази більше, ніж порти Балтії та Чорного моря). Не виключається й поставка вуглеводневих від терміналів, що знаходяться на чорноморському узбережжі Туреччини.

Як відомо, на наступний рік десять країн мають бути прийняті до ЄС. Ця обставина ставить проблему якнайшвидшого будівництва трубопроводів із Каспійського басейну в західному напрямку. Україна має повною мірою використати такий шанс, зробивши все можливе для того, щоб заохотити Європейський Союз до вироблення стратегії інвестицій для диверсифікації джерел постачання енергоресурсів новобраним країнам. Звичайно, розгортання Україною такої активності навряд чи сподобається нашому північному сусіду. Але поняття енергетичної безпеки, як однієї з найважливіших складових національної безпеки, є поняттям неподільним, а тому пошуки варіантів вирішення цієї проблеми повинні бути реалізовані у практичній площині за всяких умов, якщо країна не хоче втратити своєї незалежності. Окрім того, багато російських політиків усвідомлюють, що курс Росії щодо України має будуватися на основі безумовної поваги її суверенітету і повинен бути націленим не на поглинання однією державою іншої, а на максимально можливе їхнє зближення на рівні стратегічного партнерства. Нам не потрібно боятися побудови російських трубопроводів в обхід України. Росія сьогодні значно нарощує видобуток нафти і газу, які випереджають розвиток транспортної інфраструктури.

Загальний висновок, який можна зробити, - це той, що національна енергетична безпека України повинна бути спрямована на розвиток співробітництва в галузі енергетичної безпеки як з країнами ближнього (у першу чергу Росією), так і далекого зарубіжжя. Ми повинні передбачити свою участь в енергопостачанні цих країн у розробці їхньої сировинної бази (включаючи й каспійські родовища), забезпеченні свободи транзиту енергоресурсів по їхніх територіях тощо. Ми маємо виступити активним учасником розробки концепції та стратегії колективної енергетичної безпеки у найширшому розумінні цього слова. Такого роду система збільшує взаємозалежність країн, а отже, підвищує передбачуваність та знижує ризики в галузі міжнародних відносин. Країни транзиту та країни-споживачі мають створити потужне міжнародне співтовариство (лоббі) для забезпечення як економічної, так і політичної його підтримки. Україна має по-новому позиціонувати себе, щоб реально зайняти помітне місце у європейському контексті. Вирішення питання диверсифікації енергоресурсів з каспійського регіону допоможе цим країнам “вмонтувати” свої економіки в економіку об'єднаної Європи. З огляду на сказане і як перший етап у реалізації цього проекту, хаотичні та непродумані дії України в межах ГУУАМу повинні поступитися наполегливій методичній роботі, здатній посилити економічну і політичну присутність Києва в районі Середньої Азії та Закавказзя. ГУУАМ спроможний виступати інструментом захисту інтересів України. Слід серйозно замислитися й над розширенням членів цієї організації, наприклад, за рахунок Польщі та Казахстану. Однак наша держава конкретними діями повинна підтверджувати своє лідерство в об'єднанні. Україна мусить поступово переходити із стану об'єкта світового політичного процесу в його суб'єкт і навчитися ставити “великі цілі” як запоруку її майбутніх успіхів та стабільності.

Щодо окремих питань забезпечення енергоносіями України, то не варто на них детально зупинятися. Лише евентуально окреслимо ряд напрямків, які вимагають свого вирішення або, принаймні, потребують прискіпливої державної уваги та прискореного темпу.

По-перше, для диверсифікації джерел постачання необхідно зробити серйозну обсервацію внутрішніх ресурсів забезпечення держави енергоносіями. У першу чергу це стосується енергозбереження, яке повинно стати основним пріоритетом енергетичної політики України. Впродовж року держава споживає газу удвічі більше, ніж, наприклад, Франція. А енергоємність одиниці валового продукту у багато разів (у 30-40 раз) перевищує аналогічний показник Німеч-чини. Західні експерти упевнені, що енергоспоживання можна значно скоротити за рахунок впровадження в Україні єдиної системи збору інформації про витрати усіх видів енергоресурсів: газу, електроенергії, тепла і води (подібна система діє в багатьох високорозвинених країнах).

Свого часу французька компанія «Шлюмберже індастріз» запропонувала налагодити прозору систему обліку споживання енергоносіїв та організацію їхньої оплати. За підрахунками, впровадження системи обліку газу дозволило б скоротити його річне використання на шість мільярдів кубометрів. А це означає, що Україна могла б заощадити 500 млн доларів на рік.

По-друге, лунають голоси, що ми повинні максимально нарощувати потужності з видобутку власної нафти та газу. Тут можна погодитися, але частково. У цьому сенсі нам необхідно замислитися над тим, щоб залишити якусь дещицю й наступним поколінням українців. Допоки є можливість, потрібно користуватися енергоресурсами тих країн, де вони ще є у достатній кількості.

По-третє, надзвичайно важливою складовою енергоекономічної ситуації в країні є ступінь забезпечення країни власними вугільними ресурсами, які Україна має у достатній кількості. Pозмови про збитковість наших шахт, очевидно, не завжди мають під собою основу. Принаймні факти “дикого” видобутку вугілля і їхня кількість свідчать про високу прибутковість цього бізнесу.

По-четверте, слід більш інтенсивно розвивати одержання енергії за рахунок нетрадиційних джерел її надходження, що певною мірою скоротить поставки пального. Україна, гадаю, має для цього необхідні природно-кліматичні умови. Це геліоенергетика, вітроенергетика, біоенергетика, шахтний газ-метан (приблизно 8 млрд куб. м), відходи деревини (її можна, як це робиться у скандинавських країнах, імпортувати), торф і т. ін. Не слід забувати й про гідроенергетику, особливо розвиток її малих форм.

Зазначений напрямок особливо важливий й тому, що геологічні умови видобутку вуглеводневих ресурсів погіршуються, а їхні запаси вичерпуються, що вже призводить до їхнього подорожчання. Тому сьогодні потрібно готувати необхідну базу на кілька десятиліть уперед, оскільки ми стоїмо на порозі чергової енергетичної кризи. Тому ми маємо говорити про розвиток передових технологій, здатних забезпечити країну новими різновидами енергоносіїв. Нині енергетично залежні країни (ті ж США) створюють не лише нафтові резерви, а водневу енергетику, альтернативну нафтовій і основану на біотехнологіях. Україна, як ми зазначали, має потужне енергоспоживання. Тому хотілося б звернути особливу увагу на згадані альтернативні способи виробництва енергії разом з альтернативними енерготранспортними мережами. Вітчизняні вчені мають ряд перспективних розробок у цьому напрямку, котрі в 1990-і рр. були згорнуті через брак фінансування, але тепер можуть бути відновлені, зокрема, із залученням іноземних коштів, з виконанням робіт як спільно, так і в інтересах замовника.

Гадаю, що цей аспект знайде свій відбиток у документах, що торкатимуться основ енергетичної стратегії України на тривалу перспективу.