Видатні фізики

Видатні фізики

Лебедєв Петро Миколайович -- фізик-експериментатор, засновник великої фізичної школи в Росії, професор, член-кореспондент Петербурзької АН.

Народився в Москві. У 1884 р. після закінчення реального училища вступив до МВТУ. В архіві АН СРСР зберігаються товсті зошити юного Лебедєва, які свідчать про його виняткову винахідливість і велике захоплення наукою, зокрема фізикою. Палке бажання стати фізиком (а в російські університети без диплома про закінчення гімназії вступити було неможливо) примусило П. М. Лебедєва виїхати до Німеччини, де він спочатку працював в університетських фізичних лабораторіях А. Кундта в Страсбурзі (1887--1888) і Берліні (1889--1890), а потім знову у Страсбурзькому університеті в 1890--1891 рр. у Ф. Кольрауша. Тут він самостійно працював над обраними ним проблемами і в 1891 р. захистив дисертацію «Про вимірювання діелектричних сталих пари і про теорію діелектриків Моссотті -- Клаузіуса» на ступінь доктора філософії. В 1891 р. почав працювати асистентом Московського університету, а з 1900, після успішного захисту докторської дисертації «Експериментальне дослідження пондеромоторної дії хвиль на резонатори» -- професором цього університету. В університеті виконав основні наукові дослідження, організував велику школу фізиків, до якої входили П. П. Лазарєв, Т. П. Кравець, С. І. Вавилов, А. К. Тімірязєв, Б. В. Ільїн, В. К. Аркадьєв, А. Б. Млодзеєвський та ін.

Проблему світлового тиску П. М. Лебедєв почав досліджувати з початку 90-х років. У 1891 р. вийшла його праця «Про відштовхуючу силу - випромінюючих тіл», в якій показано універсальну ролі, механічної дії випромінювання як для космічних процесів, так і молекулярних взаємодій і, зокрема, вперше кількісно обґрунтовано ідею про вирішальне значення світлового тиску в утворенні кометних хвостів. У наступній праці «Експериментальне дослідження пондеромоторної дії хвиль не резонатори», яка вийшла у вигляді трьох статей (1894 р., 1896 і 1897 рр.), він описав дослідження електромагнітних, гідродинамічних і акустичних резонаторів і встановив загальні для коливань різної фізичної природи закони взаємодії осциляторів при відстанях, менших за довжину хвиль. У дослідам з акустичними резонаторами, розміщеними на відстані, більшій за довжину хвилі, П. М. Лебедєв дістав інший результат: при всіх різницях частот діяли тільки відштовхуючі сили, що досягали максимуму при резонансі. Встановивши аналогію відштовхувальних сил із силами світлового тиску, він обчислив силу тиску плоскої електромагнітної хвилі на осцилятор. Це відіграло важливу роль у підготовці дослідів з тиску світла на гази. Дослідивши тиск хвиль на моделях, П. М. Лебедєв приступив до найважливішого завдання своєї роботи -- експериментального доведення існування світлового тиску.

Глибоко і всебічно проаналізувавши явища конвекційних струмів і радіометричних сил, які були основними перешкодами при спробах фізиків експериментально довести існування світлового тиску, П. М. Лебедєв зумів як при побудові своїх моделей мініатюрних радіометрів, так і під час проведення самих експериментів усунути їх вплив і вперше в історії науки експериментально довести реальність світлового тиску на тверді тіла та виміряти його значення (0,41 мг/м2). Про це він доповів у травні 1899 р. в Росії, а в серпні 1900 р.-- на Першому інтернаціональному фізичному конгресі в Парижі. Результати цих досліджень були опубліковані в 1901 р. у «Журналі Російського фізико-хімічного товариства» і в багатьох зарубіжних фізичних журналах під назвою «Експериментальне дослідження світлового тиску».

Ці досліди П. М. Лебедєва принесли йому світову славу й навічно вписали його ім'я в історію експериментальної фізики. В 1904 р. Російська Академія наук одноголосно присудила йому свою премію за ці досліди. Їх дуже високо оцінили і видатні зарубіжні фізики У. Томсон, В. Він, Ф. Пашен; К. Шварцшільд та ін. Міжнародним визнанням заслуг було обрання П. М. Лебедєва почесним членом Лондонського королівського товариства (Англійська Академія наук). Проте П. М. Лебедєв не вважав свою роботу завершеною і кульмінаційним моментом його робіт стали дослідження, проведені на початку XX ст., які експериментально підтвердили існування світлового тиску на гази. І цього разу його велике експериментаторське мистецтво допомогло подолати всі труднощі. Понад 10 років він усебічно досліджував цю проблему, побудував понад 20 різних пристроїв, поки не примусив слабкі газові потоки приводити під дією сил світлового тиску в рух легенький поршень, підвішений до коромисла крутильних терезів. Його відхилення й давало змогу виміряти числове значення тиску світла на гази (яке, до речі, майже в сто раз менше за тиск світла на тверді тіла). У 1907 р. П. М. Лебедєв зробив повідомлення на Першому Менделєєвському з'їзді про відкриття ним тиску світла на гази, акцентувавши увагу на значенні цього відкриття для проблем астрофізики. В 1910 р. його праця «Сила тиску світла на гази» була одночасно опублікована в багатьох наукових журналах.

Розглядувані праці П. М. Лебедєва в галузі світлового тиску мали величезне значення як для ствердження електромагнітної теорії Максвелла, так і для термодинаміки випромінювання, оскільки вичерпали проблему експериментального обґрунтування цієї галузі термодинаміки. Досліди повністю підтвердили правильність основного положення діалектичного матеріалізму -- про матеріальність світу. Їх важливим науковим результатом було експериментальне доведення наявності механічного імпульсу в світлового променя, завдяки чому було встановлено спільність важливих властивостей двох форм існування матерії: речовини і світла.

П. М. Лебедєв зробив видатні відкриття також в інших галузях, він уперше дістав електромагнітні хвилі довжиною 6 мм, в 1905-- 1907 рр. брав участь у роботі міжнародної комісії по дослідженню Сонця, в 1909-- 1911 рр. досліджував природу земного магнетизму, запропонував нові методи добування високого вакууму та ін.

У 1911 р. П. М. Лебедєв разом з великою групою прогресивних учених покинув університет на знак протесту проти реакційних дій царського міністра освіти. У ті тяжкі часи, коли він разом із своїми учнями залишився без експериментальної бази, створеної ним в університеті, його запрошували на роботу деякі зарубіжні наукові установи. Зокрема, директор фізико-хімічної лабораторії Нобелівського інституту в Стокгольмі професор С. Арреніус писав П. М. Лебедєву, що для Нобелівського інституту було б великою честю, якби він погодився там працювати. Великий патріот своєї батьківщини, П. М. Лебедєв відмовився від усіх запрошень і залишився в Москві. В дуже важких умовах, на власні кошти, користуючись лише науковою і громадською підтримкою, він разом з учнями почав створювати нову фізичну лабораторію в кількох кімнатах підвального приміщення. Тут він закінчив свою останню працю, присвячену з'ясуванню природи земного магнетизму, результати якої опублікував у статті «Магнітометричне дослідження тіл» (1911).

Великий задум щодо нових наукових досліджень був перерваний його раптовою смертю, але сформульовані вченим ідеї знайшли свій плідний розвиток у працях його численних учнів, яких він вчив великій творчості й своїй неперевершеній винахідливості.

Іменем П. М. Лебедєва названо Фізичний інститут АН СРСР -- один з флагманів радянської фізичної науки. Перу П. М. Лебедєва належить ряд наукових праць, виданих у 1913 р. в його «Зібранні творів», а в 1949 р. у «Вибраних творах».

Ленц Емілій Христіанович-- російський фізик, академік. Народився в Дерпті (тепер м. Тарту). В 16 років вступив до Дерптського університету і після закінчення третього курсу був запрошений як фізик на корабель «Предприятие», який під командою О. Є. Коцебу здійснив кругосвітнє плавання. Під час цієї трирічної подорожі Е. X. Ленц експериментально встановив закономірності зміни солоності води в Атлантичному і Тихому океанах за допомогою сконструйованої ним апаратури -- батометра для взяття проб води і вимірюванні температур на різних глибинах і спеціального глибиноміра. За ці дослідження в 1828 р. був обраний ад'юнктом Петербурзької АН. За дорученням Академії в 1829--1830 рр. виконав ґрунтовні спостереження у високогірних районах Кавказу. З 1830 р. очолив (після В. В. Петрова) фізичний кабінет АН, значно поповнивши його новою апаратурою. Він розпочав тут свої славнозвісні дослідження з електрики та магнетизму. У 1834 р. обраний академіком Петербурзької Академії наук, з 1836р. очолював кафедру фізики Петербурзького університету, з 1840 р. був деканом фізико-математичного факультету, а з 1863 р. до кінця життя -- ректором університету. Одночасно в 1851--1859 рр. Завідувач кафедрою фізики Головного педагогічного інституту. З школи Е. X. Ленца вийшли М, П. Авенаріус, Ф. Ф. Петрушевський, М. І. Тализін та ін., які відіграли видатну роль у розвитку фізики в Росії.

Особливо великі заслуги Е. X. Ленца в дослідженні явищ електромагнетизму, у встановленні законів електромагнітної індукції. Розпочаті ним у фізичній лабораторії Академії дослідження з електрики та магнетизму привели його в 1833 р. до встановлення правила, що визначає напрям індукційних струмів. Це правило відіграло принципову роль при конструюванні перших електричних машин у кінці 30-х років минулого століття Е. X. Ленцом і Б. С. Якобі. Вони не лише створили кілька конструкцій діючих електродвигунів (один з яких був установлений на човні - «електроході» і випробуваний у вересні 1838 р. на р. Неві), а й уперше дали методи розрахунку електромагнітів в електричних машинах. Ці ґрунтовні дослідження були викладені в двох частинах спільної праці «Про закони електромагнітів» (1838 і 1844). Крім того, досліджуючи вплив швидкості обертання на величину індукційних струмів у магнітоелектричних машинах, Ленц установив існування явища «реакції якоря». У 1842 р. на основі численних експериментів встановив (одночасно з англійським фізиком Д. Джоулем) закон теплової дії електричного струму, згідно з яким кількість теплоти, що виділяється під час проходження струму в провіднику, пропорційна квадрату величини струму, опору провідника й часу проходження струму. Закон Джоуля -- Ленца відіграв істотну роль у встановленні закону збереження й перетворення енергії, і застосовується й нині в багатьох практичних розрахунках. Виконав важливі роботи з визначення залежності електричного опору металів від температури, здійснив серію кількісних вимірювань і знайшов формулу, яка є досить добрим наближенням до нині діючої формули, що встановлює цю залежність. Є. X. Ленцу також належать видатні дослідження з розробки балістичного методу для вимірювання магнітних потоків тощо. Перелічені відкриття є досить значним внеском у сучасне вчення про електромагнітні явища, а також в інші розділи сучасної електротехніки.

Перу Ленца належить багато наукових праць, виданих у «Вибраних творах» у Москві в 1950 р. Е. X. Ленц -- автор класичного підручника для середньої школи «Керівництво до фізики, складене... для російських гімназій» (1839), який перевидавався 11 раз.

Ломоносов Михайло Васильович -- російський учений, мислитель-матеріаліст, академік. Народився у с. Денисовка Архангельської губ. (тепер с. Ломоносово Архангельської обл.). У 1731 -- 1735 рр. навчався в Слов'яно-греко-латинській академії в Москві, в 1735--1736 рр. -- в університеті при Петербурзькій АН, а в 1736-- 1741 рр,--у Марбурзькому університеті у X. Вольфа, а потім у Фрейберзі у німецького хіміка Генкеля. У січні 1742 р. був обраний ад'юнктом Петербурзької АН, а в 1745 р,-- академіком.

Наукова спадщина М. В. Ломонссова величезна й різноманітна. Як підкреслював С. І. Вавилов, він був природодослідником, філософом, поетом, засновником російської літературної мови, істориком, географом, політичним діячем. У галузі природничих наук він уперше запровадив російську фізичну термінологію, розробив основи молекулярно-кінетичної теорії, пояснив природу теплоти, вперше сформулював закон збереження руху і матерії, розробив основи хімії і фізичної хімії, досліджував природу атмосферної електрики і полярного сяйва, виконав важливі астрономічні дослідження, сконструював багато оптичних та інших приладів, які й до нашого часу зберегли своє значення. О. С. Пушкін називав М. В. Ломоносова «першим російським університетом».

М. В. Ломоносов -- один з основоположників наукового методу фізичних гіпотез. Цей метод, що лежить в основі побудови фізичних теорій, дав йому змогу встановити основні ідеї теорії теплоти й покласти початок вивченню кінетичної теорії газів.

Теорія теплоти, розроблена М. В. Ломоносовим, випливала безпосередньо із сформульованої ним теорії атомно-молекулярної будови речовини. Він висунув оригінальну гіпотезу про те що всі властивості тіл залежать винятково від властивостей і руху елементарних частинок («елементів» і «корпускул»), які утворюють ці тіла. У праці «Міркування про причину теплоти і холоду» (остаточний варіант написано в 1749 р.) піддав глибоко обґрунтованій критиці метафізичні уявлення про теплоту як про особливу речовину -- флогістон, або теплець, що було пережитком середньовічних поглядів, але повністю панувало в науці того часу. На простих і переконливих прикладах він показав повну неспроможність і хибність цього антинаукового вчення і тим самим розчистив шлях науковому прогресу в теорії теплоти. Розгромивши повністю псевдонаукову теорію теплецю, М. В. Ломоносов, виходячи з матеріалістичних позицій, створив струнку й логічно завершену теорію теплових явищ як проявів внутрішнього руху мікроскопічних частинок у макроскопічних тілах. Взявши за вихідний пункт у вченні про теплоту молекулярно-кінетичні погляди; він дав правильне й вичерпне в методологічному відношенні тлумачення температури як міри інтенсивності теплового руху. Користуючись цим означенням, він уперше в науці встановив, що існує найбільший ступінь холоду і в 1747 р. прийшов до висновку про існування абсолютного нуля температури. Заклавши основи кінетичної теорії газів у праці «Спроба теорії пружності повітря», написаній у 1748--1750 рр., Ломоносов дав правильне тлумачення пружності повітря як результату спільної дії багатьох частинок.

Названі праці М. В. Ломоносова створили передумови для побудови кінетичної теорії газів і всієї статистичної фізики, яка в наш час є найзагальнішою теорією теплових явищ. У § 18 праці «Міркування про причину теплоти і холоду» він уперше в науці формулює закон збереження матерії і руху. Цей загальний закон природи Ломоносов наводить і в листі до Л. Ейлера від 5 червня 1748 р.: «Усі зміни, що бувають у природі відбуваються так, що коли до чого-небудь дещо добавилося, то це віднімається від дечого іншого. Так, скільки матерії добавилося якому-небудь тілу, стільки ж віднімається від другого, скільки годин я використовую на сон, стільки ж віднімаю від неспання, і т. д. Оскільки це загальний закон природи, то він поширюється і на правила руху, тіло, яке своїм поштовхом приводить у рух інше, стільки ж втрачає від свого руху, скільки передає його штовхнутому».

М. В. Ломоносов у § 25 названої праці вперше в історії науки про теплоту встановив суть напряму теплопровідності і процесу теплообміну взагалі, тобто формулював ті вихідні положення, які стали відправною точкою в дослідженнях, виконаних майже через сторіччя С. Карно, Р. Клаузіусом, У. Томсоном, привели до встановлення другого закону термодинаміки.

Особливо яскраво новаторство М. В. Ломоносова виявилося у вивченні найменш дослідженої на той час галузі фізики -- електрики, де він рішуче виступив проти антинаукової теорії «електричної рідини» і вперше правильно пояснив, що центрична сила є дія.

Плідно продовживши дослідження американського фізика В. Франкліна в галузі вивчення природи атмосферної електрики, М.В. Ломоносов на основі своїх власних спостережень і спостережень, проведених разом з Г. Ріхманом за допомогою сконструйованих ними спеціальних вимірювальних пристроїв -- так званих «громових машин», розробив теорію виникнення атмосферної електрики. Основний зміст цієї теорії М. В. Ломоносов виклав у доповіді на засіданні Петербурзької Академії наук 25 листопада 1753 р. під назвою «Слово про явища повітряні, що від електричної сили походять...». За його теорією, електрика в атмосфері утворюється від дії зустрічних повітряних течій -- висхідної і низхідної -- внаслідок тертя атмосферних частинок. Тоді ж М. В. Ломоносов вперше запропонував використовувати громовідводи. Великі заслуги М. В. Ломоносова в розвитку оптики. Йому належать конструкції багатьох оптичних приладів: так звана «ночезорова труба», рефрактометр для вимірювання показника заломлення у рідин, відбивного телескопа. У 1756 р. він виготовив універсальний барометр для вивчення сил тяжіння.

Фундаментальні дослідження виконав М. В. Ломоносов у галузі хімії. У 1756 р. він провів відомі досліди з обпалювання металів у закритій посудині, які вперше довели збереження речовини при хімічних реакціях і ролі повітря в процесі горіння. В 1748 р. заснував першу в світі хімічну лабораторію, в якій в 1752--1753 рр. прочитав курс «Вступ у фізичну хімію», чим поклав початок розвитку цієї науки.

У 1755 р. керував спорудженням скляного заводу в Росії. Багато зусиль доклав до налагодження й розвитку вітчизняної металургії та гірничої промисловості.

У галузі астрономії М. В. Ломоносов здійснив важливі відкриття. Зокрема, спостерігаючи 26 травня 1761 р. проходження Венери по диску Сонця, він відкрив існування атмосфери на Венері і описав про це в праці «Поява Венери на Сонці, що спостерігалося з С.-Петербурзькій імператорській Академії наук травня 26 дня 1761 року».

М. В. Ломоносов був великим просвітителем, полум'яним патріотом своєї батьківщини. Усе своє життя він боровся за виховання вітчизняних наукових кадрів і поповнення ними академії, був засновником і першим організатором Московського університету, якому тепер присвоєно його ім'я. Усе життя і діяльність М. В. Ломоносова -- визначної зірки російської науки і культури, великого патріота ї геніального вченого -- залишили глибокий слід в історії не тільки нашого народу, а й усього світу.

У 1760 р. М. В. Ломоносова було обрано членом Шведської академії наук, в 1764 р. -- почесним членом Болонської академії.

У 1950--1959 рр. Академія наук СРСР опублікувала повне зібрання творів М. В. Ломоносова в десяти томах і заснувала золоту медаль імені М. В. Ломоносова.

Вавилов Сергій Іванович -- академік, з 1945 р. був президентом АН СРСР. Народився у Москві. В 1914 р. закінчив Московський університет, до 1918 р. був на військовій службі. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції розпочав наукову діяльність у щойно створеному Інституті фізики і біофізики, очолюваному П. П. Лазарєвим, на посаді завідуючого відділом фізичної оптики. З 1932 р. очолив створений під його керівництвом Фізичний інститут ім. П. М. Лебедєва АМ СРСР, одночасно в 1932-- 1945 рр. очолював також Державний оптичний інститут у Ленінграді. У 1945 р. загальними зборами Академії наук СРСР був обраний президентом АН СРСР. Очолював Раду по координації діяльності академій наук союзних республік. У 1918-- 1932 рр. викладав фізику в Московському університеті, у 1920--1930 рр. був професором Московського вищого зоотехнічного інституту.

Виконав фундаментальні дослідження у галузі фізичної оптики. Перше наукове дослідження «Теплове вицвітання фарб», виконане в лабораторії П. М. Лебедєва) здобуло в 1915 р. золоту медаль Товариства аматорів природознавства, антропології і етнографії при Московському університеті. Під час військової служби виконав ряд важливих праць з питань радіо, зокрема запропонував новий оригінальний метод радіопеленгації. Близько 30 років присвятив вивченню природи фотолюмінесценції, особливо люмінесценції розчинів. Уперше запровадив поняття виходу люмінесценції, яке відіграло визначну роль у розвитку теорії люмінесценції. Дав нове загальне виведення і доповнив закон Стокса. Уперше довів, що в яскраво флуоресцентних речовинах у світло люмінесценції перетворюється понад 70% ввібраної енергії. Один з основоположників нового методу наукового аналізу речовин -- люмінесцентного аналізу. С. І. Вавилов разом із співробітниками успішно розробив різноманітні практичні застосування люмінесценції, зокрема запропонував нове економічне джерело світла -- лампи денного світла. Разом із співробітниками виконав класичні досліди, присвячені візуальному методу спостереження квантових флуктуацій світла, що вперше експериментально підтвердило квантову природу світла і мало принципове значення для теорії світла і фізіологічної оптики. В 1934 р. під його керівництвом П. О. Черенков здійснив видатне відкриття -- виявив особливе світіння чистих рідин під дією у-променів, яке дістало назву ефекту Вавилова--Черепкова. Теоретичне пояснення цього явища розробили у 1937 р. І. Є. Тамм і І. М. Франк. Відкритий ефект мав велике практичне значення, на його основі були створені так звані черенковські лічильники -- могутні інструменти для досліджень у галузі ядерної фізики. За відкриття і теоретичне пояснення цього явища П. О. Черенкову, І. Є. Тамму, І. М. Франку у 1958 р. присуджено Нобелівську премію.

С. І. Вавилов заклав основи нового напряму в оптиці -- мікрооптику. Цьому присвятив свою класичну працю «Мікроструктура світла» (1950), в якій з єдиного мікрооптичного погляду розглянув квантові властивості світла, природу елементарних випромінювачів, взаємодію випромінюючих і вбираючих молекул на відстанях, сумірних з довжиною світлової хвилі, тощо. Один з основоположників нелінійної оптики. Здійснив фундаментальні дослідження, присвячені питанням марксистсько-ленінської філософії природознавства та історії науки. Особливо важливі його праці; присвячені ролі В. І. Леніна в розвитку сучасної фізики, викладені в збірнику статей «Ленін і сучасна фізика» (1970). Як історик наук, С. 1. Вавилов широко відомий своїми працями, присвяченими І. Ньютону і М. В. Ломоносову, а саме: «М. В. Ломоносов і російська наука» (2-е видання, 1947), «Ісаак Ньютон» (2-е видання, 1945). Переклав на російську мову «Оптику» Ньютона, йому належать заслуги в розробці ї виданні наукової спадщини В. В. Петрова, Л. Ейлера, Лукреція, Галілея. Тривалий час очолював Комісію з історії фізико-математичних наук в АН СРСР, у 1934 р. заснував серію «Класики науки». Видатний популяризатор досягнень науки, автор книжок «Око і Сонце», «Про тепле і холодне світло», які увійшли до золотого фонду радянської науково-популярної літератури.

Видатний державний і громадський діяч. Один з організаторів Всесоюзного товариства «Знання» і перший його голова. Очолюючи з 1945 р. редакційно-видавничу Раду АН СРСР, багато зробив для поліпшення наукового книговидання в нашій країні. Очолював редакційні колегії журналів: «Успехи физических наук», «Журнал зкспериментальной и теоретической физики», «Природа». З 1949 р. був головним редактором «Большой Советской Знциклопадии».

І. Вавилов -- основоположник великої школи фізиків-оптиків. Автор численних наукових праць, в 1951 -- 1956 рр. вийшли в трьох томах його «Зібрання творів». За наукові дослідження тричі (1943, 1946, 1951) удостоєний Державної премії СРСР. Не раз обирався депутатом Верховної Ради СРСР і РРФСР. Його ім'я присвоєно Інституту фізичних проблем АН СРСР і Державному оптичному інституту. У 1951 р. Президія АН СРСР встановила золоту медаль ім. С. І. Вавилова, яка щорічно присуджується за видатні роботи в галузі фізики. Нагороджений двома орденами Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора, медалями.

Корольов Сергій Павлович -- академік, головний конструктор ракетно-космічних систем. Народився в Житомирі. У 1924 р. закінчив першу Одеську будівельну профшколу і восени того самого року зарахований на перший курс механічного факультету Київського політехнічного інституту, а через два роки перейшов на навчання в МВТУ, яке закінчив у 1930 р. З цього часу почав працювати в ЦАДІ (Центральному аеродинамічному інституті) спочатку на посаді старшого інженера, потім керівника групи з вивчення реактивного руху. В цей час розробив ряд конструкцій оригінальних планерів.

Особисті контакти з К. Е. Ціолковським, вивчення його праць у галузі аеродинаміки, ракетної техніки і теорії міжпланетних сполучень, спільна праця з одним із основоположників і винахідників у галузі ракетної техніки Ф. А. Цандером сприяли початку фундаментальних наукових досліджень С. П. Корольова в галузі ракетної техніки. В очолюваній ним Групі вивчення реактивного руху в 1933 р. була побудована й запущена перша радянська рідинна ракета «ГИРД-09». У кінці 1933 р. після злиття Групи по вивченню реактивного руху і Газодинамічної лабораторії в Реактивний науково-дослідний інститут, був призначений на посаду заступника директора інституту по науковій роботі і керівника відділу ракетних літальних апаратів. У 1934 р. видав працю «Ракетний політ у стратосфері», яку К. Е. Ціолковський назвав розумною, змістовною, корисною. С. П. Корольов підкреслив: «Просто жити -- не можна; жити треба захоплено!». У цих словах виведена його життєва формула, яка багато що пояснює. Згадуючи свою зустріч з батьком теоретичної космонавтики К. Е. Ціолковським, Сергій Павлович говорив: «Я пішов від нього з однією думкою -- будувати ракети і літати на них. Усім сенсом мого життя стало одне -- пробитися до зір». С. П. Корольов розробив ряд проектів керованих ракет, ракетопланів, балістичних ракет, ракет-носіїв тощо. Протягом багатьох років спрямовував роботу провідних науково-дослідних конструкторських колективів на розв'язання грандіозних комплексних задач, насамперед у ракетній і космічній техніці. Найвидатніший конструктор ракетно-космічних систем, які забезпечили дослідження космічного простору, а саме: першого штучного супутника Землі, запущеного під його керівництвом 4 жовтня 1957 р., який поклав початок космічної ери; наступних супутників, що ознаменували початок нової епохи у вивченні фізичних властивостей космічного простору. Перший політ до Місяця, обліт Місяця і фотографування його зворотного боку. Це космічний корабель «Восток», на якому 12 квітня 1961 р. Ю. О. Гагарін уперше здійснив сміливу мрію людства - політ за межі атмосфери; це космічний корабель «Восход», на якому 18 березня 1965 р. О. А. Леонов здійснив перший вихід людини у відкритий космічний простір.

Створив велику наукову школу. За наукові дослідження в 1957 р. удостоєний Ленінської премії, йому двічі присвоєно звання Героя Соцілістичної Праці, нагороджено трьома орденами Леніна, орденом «Знак Пошани» і медалями. Був членом Президії АН СРСР. Його ім'ям названо одне з великих утворень (таласоїду) не зворотному боці Місяця. Похований на Красній площі в Кремлівській стіні.

Курчатов Ігор Васильович-- академік, організатор і керівник радянської атомної науки і техніки. Народився у с. Сим Челябінської області. У 1923 р. закінчив Кримський університет. У1924--1925 рр. -- асистент кафедри фізики Азербайджанського політехнічного інституту. З 1925 р. працював у Ленінградському ФТІ. У кінці 1942 р. очолив у нашій країні дослідження в галузі атомної енергії. На початку 1943 р. організував у Москві спеціальну Лабораторію АН СРСР під символічною назвою «Монтажні майстерні». Саме в цьому науковому закладі, який згодом переріс у великий науково-дослідний центр -- інститут атомної енергії, який Курчатов очолював до останніх днів свого життя і якому нині присвоєно його ім'я, і був запущений перший радянський реактор.

І. В. Курчатов здійснив фундаментальні дослідження в галузі фізики атомного ядра, фізики плазми і керованого термоядерного синтезу. Перші наукові праці виконав у 1924 р. під час тимчасової роботи спостерігачем у Гідрометеорологічному центрі у Феодосії. Ці результати він опублікував у статтях: «Спроба застосування гармонічного аналізу для дослідження припливів і відпливів Чорного моря» і «Сейші в Чорному та Азовському морях». З приїздом у Баку зацікавився фізикою діелектриків, дослідження з якій у той час проводив там його близький друг К. Д. Синельников. Після переїзду К. Д. Синельникова в Ленінградський фізико-технічний інститут туди ж переїхав і І. В. Курчатов, і 1 вересня 1925 р. його зараховують співробітником цього інституту. У ЛФТІ І. В. Курчатов разом з К. Д. Синельниковим і П. П. Кобеко провів важливі дослідження в галузі фізики діелектриків, зокрема вивчав електропровідність твердих тіл, механізм пробою твердих діелектриків тощо, інтерес до цих проблем диктувався потребами електротехнічної промисловості, потребами Ленінського плану ГОЕЛРО. Вивчаючи властивості сегнетової солі, заклав основи нового наукового напряму -- вчення про сегнетоелектрику. В 1931--1932 рр. разом з К. Д. Синельниковим провів ряд досліджень в галузі фізики напівпровідників, зокрема дослідив фотоелменти із запірним шаром і встановив зв'язок їх дії з внутрішнім фотоефектом. З кінця 1932 р. наукові інтереси І. В. Курчатова повністю зосередилися на ядерній фізиці. Першочергову увагу приділяв створенню прискорювачів елементарних частинок у Ленінградському, Харківському фізико-технічних інститутах з метою вивчення будови ї властивостей атомного ядра. Під його керівництвом вводиться у дію перший на Європейському континенті циклотрон у Ленінградському радієвому інституті. Він очолив Оргкомітет першої Всесоюзної конференції з атомного ядра, яка відбулася 24--30 вересня 1933 р. у Ленінграді. У 1934 р. розпочинає ряд досліджень з нейтронної фізики і в наступному році спільно з Б. В. Курчатовим, Л. В. Мисовським та Л. І. Русиновим зробив фундаментальне відкриття у фізиці ядра -- відкрив явище ядерної ізометрії, яке збагатило наукові знання про процеси, що відбуваються в атомних ядрах. У 1935 р. публікує книжку «Розщеплення атомного ядра», в якій широко висвітлив досліди по розщепленню ядер. Один з ініціаторів скликання 20--25 вересня 1937 р. в Москві другої Всесоюзної конференції з питань фізики атомного ядра. За чотири роки після першої конференції було зроблено багато -- відкрито штучну радіоактивність, ядерні перетворення під дією нейтронів. На конференцію прибули видатні фізики -- швейцарець В. Паулі, француз П. Оже та ін. І. В. Курчатов виступив на конференції з доповіддю про досліди з вбирання повільних нейтронів і виявлене ним із співробітниками селективне резонансне вбирання нейтронів. У 1940 р. під його керівництвом Г. М. Фльоров і К. А. Петржак відкрили спонтанний поділ ядер урану. Про це фундаментальне відкриття І. В. Курчатов розповів у своїй доповіді на 5-й конференції з фізики атомного ядра, яка відбулася 20--26 листопада 1940 р. У цій доповіді зробив ґрунтовний аналіз різних способів утворення ланцюгової ядерної реакції і намітив плани їх реалізації. Але плани були зірвані війною, В 1941--1942 рр. разом з А. П. Александровим та іншими дуже успішно розв'язав проблему протимінного захисту кораблів Радянського Військово-Морського Флоту в Севастополі, Новоросійську, Мурманську.

З березня 1943 р. І. В. Курчатов очолив дослідження по оволодінню ядерною енергією. Це максимально напружене, величезне завдання було успішно розв'язане, і 25 грудня 1946 р. І. В. Курчатов і його співробітники І. С. Панасюк, Б. Г. Дубовський, Є. М. Бабулевич і О. К. Кондратьєв запустили перший радянський уран-графітовий реактор, тобто вперше на континенті Європи і Азії була здійснена керована ланцюгова реакція поділу ядер урану. Те, до чого прагнув І. В. Курчатов ще до війни, було здійснено. 3 цього часу почала зароджуватися могутня атомна промисловість нашої країни. Під керівництвом І. В. Курчатова була випробувана атомна (серпень 1949 р.) і перша в світі воднева (серпень 1953 р.) бомби. У подальшому І. В. Курчатов напружено працює над застосуванням атомної енергії в мирних цілях. Під його керівництвом розроблявся проект першої в світі атомної електростанції в Обнінську, яка почала свою роботу 27 червня 1954 р. Він керував будівництвом Сибірської АЕС, Бєлоярської АЕС, яка названа його ім'ям, та ін.

З початку 50-х років очолював розпочаті в нашій країні дослідження однієї з найважливіших проблем сучасної фізики -- фізики плазми і керованого термоядерного синтезу. За його ініціативою і безпосередній участі створено унікальну апаратуру для досліджень фізики плазми, зокрема «Огра-І», «Огра-ІІ», «ПР-5» і особливо серії досконалих установок «Токамак» і «Ураган». Про надзвичайну важливість розв'язання проблеми керування термоядерним синтезом писала газета «Правда» 10 травня 1956 р,: «Розв'язання цього завдання назавжди зняло б з людства турботу про запаси енергії, необхідні для існування на Землі». Цій проблемі вчений присвятив свої сили і енергію є останні роки життя.

Основоположник радянської атомної науки і техніки, великий патріот своєї Батьківщини, І. В. Курчатов в останньому виступі на сесії Верховної Ради СРСР 15 січня 1960 р. сказав: «Я щасливий, що народився в Росії і присвятив своє життя атомній науці великої Країни Рад... Я глибоко вірю ї твердо знаю, що наш народ, наш уряд тільки на благо людства віддадуть досягнення цієї науки».

За наукові дослідження І. В. Курчатову присуджено Ленінську премію (1957). Він чотири рази (1942, 1949, 1951, 1954) удостоєний Державної премії СРСР. Виховав велику школу фізиків. Автор численних наукових праць, іменем І. В. Курчатова названо 104-й елемент таблиці Менделєєва, затверджено медаль ім. І. В. Курчатова АН СРСР за видатні дослідження в галузі ядерної фізики. І В. Курчатов обирався депутатом Верховної Ради СРСР 3-- 5-го скликань, тричі удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці, нагороджений п'ятьма орденами Леніна, орденами й медалями. Похований на Красній площі в Кремлівській стіні.

Ампер Андре Марі -- французький фізик, член Паризької Академії наук, один з основоположників сучасної електродинаміки. Народився в м. Ліоні, сім'ї комерсанта. Під керівництвом батька здобув добру і всебічну освіту. Уже в 14 років прочитав усі 20 томів «Енциклопедії» Дідро і Д'Аламбера, особливо зацікавившись природничими науками, математикою і філософією. У 1801 р. очолив кафедру фізики в Центральній школі м. Бурга, в 1803 р. був призначений викладачем математики в Ліонський ліцей, у наступному році став репетитором у Політехнічній школі в Парижі, а в 1807--1824 рр,-- професор цієї школи. З 1824 р. був професором Нормальної школи в Парижі (Коллеж де Франс).

Перші наукові праці Ампера були присвячені теорії ймовірностей, застосуванням варіаційного числення до задач механіки і дослідженню ряду задач з окремих розділів математичного аналізу. Але найбільших наукових успіхів досяг у галузі фізики, зокрема в створенні електродинаміки. Після відкриття в 1819 р. X. Ерстедом дії електричного струму на магнітну стрілку Ампер повторив ці досліди і протягом дуже короткого часу зробив фундаментальні відкриття в галузі електромагнетизму. В 1820 р. він установив так зване «правило плавця» для визначення напряму відхилення магнітної стрілки магнітним полем електричного струму, вперше запровадив такі поняття, як електричний струм, електричне поле, встановив напрям струму в замкнутому колі. На основі ґрунтовних експериментальних і теоретичних досліджень уперше встановив наявність механічних взаємодій струмів, які можуть бути (залежно від напряму) як притягальними, так і відштовхувальними, тобто сформулював правила взаємодії електричних струмів. Розробив першу теорію магнетизму, в основу якої поклав гіпотезу, згідно з якою магнітні взаємодії -- це взаємодії колових електричних струмів, чим установив тісний взаємозв'язок між електрикою і магнетизмом. У 1820 р. довів, що магнітну дію електрики можна використати для вимірювання сили струму, запровадив термін «гальванометр» для приладу, дія якого ґрунтується на відхиленні магнітної стрілки. Відкривши явище взаємодії струмів, Ампер установив у 1823 р. основний закон електродинаміки -- так званий закон Ампера, який математично записується так:

dF = IBdl sin(dl, B),

де dF -- приріст сили, яка діє на прямолінійний провідник із струмом; I -- сила струму; B -- магнітна індукція; dl-- елемент довжини провідника; (dl, B)-- кут між напрямом струму і вектором В. Виведення цього закону він опублікував у 1826 р. в своїй основній праці «Теорія електродинамічних явищ, виведена з досліду». У цій праці виклав свої електродинамічні дослідження, запропонував поділити вчення про електромагнетизм на електростатику і електродинаміку. Багато уваги приділив дослідженню властивостей соленоїда, вперше прийшов до висновку, що соленоїд, по якому проходить струм, є еквівалентом постійного магніту, і запропонував поміщати всередину соленоїда залізне осердя для підсилення магнітного поля соленоїда. Йому також належить ідея використання електромагнітних явищ для передавання сигналів, яку успішно реалізував у 1832 р. видатний російський електротехнік П. Л. Шіллінг -- винахідник першого електромагнітного телеграфу. Пізніше Ампер досліджував інші наукові проблеми, зокрема проблему класифікації наук. Результатом цих досліджень стала праця «Спроба філософії наук, або аналітичний виклад природної класифікації всіх людських знань». Перший том її вийшов у 1834 р., а другий, трохи незакінчений том (посмертно) у 1843 р.

Іменем Ампера названа одиниця електричного струму. За видатні наукові заслуги був обраний членом багатьох академій наук.

Архімед -- фізик, механік і математик стародавньої Греції. Народився в м. Сіракузах (острів Сіцілія), в сім'ї астронома. Наукову діяльність розпочав в Александрії, де працювали його друзі -- математик Єратосфен, астроном Конон та інші, з якими він підтримував наукове листування й після повернення на Сіцілію.

Перші наукові дослідження Архімед виконав у галузі механіки. У працях «Про важелі», «Про рівновагу площин» розробив основи статики, сформулював поняття про центр ваги, математичну теорію важеля. У дослідженнях із статики подав чудові зразки застосування математики до розв'язання технічних і природознавчих задач. Геніальність Архімеда виявилась у тому, що він з успіхом розвинув деякі елементи вищої математики і розв'язав найважливіші математичні проблеми свого часу, обчисливши площі криволінійних фігур, площі поверхні та об'єми циліндра і інших тіл. Одним з перших його математичних творів був твір «Про квадратуру параболи», в якому він застосував так званий «механічний» метод обчислення площі і знайшов суму геометричної прогресії. В одній з наступних праць -- «Про кулю і циліндр» -- дав методи обчислення поверхні та об'єму кулі, кульового сегмента і циліндра, запропонував геометричне розв'язання кубічного рівняння. У праці «Про спіралі» розглянув так звану «Архімедову спіраль» і дав її кінематичне означення; у цьому самому творі знайшов суму квадратів послідовних натуральних чисел. Важливою віхою була його праця «Про вимірювання круга», в якій він довів зіставленням периметрів описаного і вписаного 96-кутників, що відношення кола будь-якого круга до його діаметра, тобто число р, менше від 3-- і більше від 3--, чим установив досить точні межі для цього числа і вперше в науці дав оцінку похибки й визначення ступеня точності результату. Ґрунтовні дослідження здійснив у галузі астрономії. Згідно з його вимірюваннями, верхня межа видимого діаметра Сонця дорівнює 33', що дуже близько до сучасної величини -- 31 '59". Він побудував свою славнозвісну «сферу», тобто небесний глобус (з водяним двигуном), на якому можна було спостерігати фази Місяця, рух планет тощо.

Визначною працею Архімеда був його твір «Про плаваючі тіла», в якому описав відкритий ним основний закон гідростатики -- закон Архімеда, який сформулював так: а) тверді тіла, легші від рідини, будучи занурені в рідину, виштовхуються вгору із силою, яка дорівнює перевищенню ваги рідини, взятої в об'ємі цих тіл, над вагою самих тіл; б) тіла, важчі від рідини, опущені в рідину, занурюються дедалі глибше, поки не досягають дна, і, перебуваючи в рідині, втрачають у своїй вазі стільки, скільки важить рідина, взята в об'ємі цих тіл. У цій самій праці розглянув умови рівноваги тіл, що плавають у рідині. Його численні відкриття і винаходи, зокрема гвинт, система важелів, блоків, поліспастів для підняття великих вантажів, різні метальні та інші військові машини, були предметом особливого подиву людства. Збереглися легенди, що Архімед під час оборони рідного міста Сіракуз від нападу римлян використовував не тільки сконструйовані ним військові машини, а й застосував проти римського флоту угнуті дзеркала, запалюючи кораблі сфокусованими сонячними променями.

Архімед -- вершина наукової думки стародавнього світу, видатний інженерний геній, чиє ім'я навічно занесене в історію фізики.

Больцман Людвіг -- австрійський фізик, один із засновників класичної статистичної фізики, член Віденської Академії наук. Народився у Відні. У 1867 р. закінчив Віденський університет, продовжував навчання в Гейдельберзькому і Берлінському університетах. З 1869 р. почав працювати професором у Грецькому університеті, згодом був професором Мюнхенського і Віденського університетів.

Ще студентом у Відні Больцман опублікував перші праці «Про рух електрики в кривих поверхнях» (1865) і «Про механічне трактування другого начала теорії теплоти» (1866). Другою працею розпочався великий цикл його досліджень, із з'ясування зв'язку між термодинамікою і механікою, із створення статистичної механіки і статистичного обгрунтування другого начала термодинаміки. У 24 роки опублікував працю «Дослідження рівноваги живих сил рухомих матеріальних точок» (1868), в якій відкрив закон розподілу, що названо тепер його ім'ям. Як відомо, цей закон є узагальненням розподілу Дж. Максвелла і математично записується так:

n = noе

де n і no -- кількості молекул в одиниці об'сму відповідно на нульовому рівні і на висоті h; Т -- температура; k -- стала Больцмана; П -- потенціальна енергія. Ця формула рівноважного больцманівського розподілу є основою класичної статистичної фізики.

У 1872 р., застосовуючи статистичні методи до кінетичної теорії ідеальних газів, Больцман вивів основне кінетичне рівняння газів. І У цей самий період сформулював відому теорему про рівномірний розподіл кінетичної енергії за ступенями вільності молекули, що лежить в основі класичної теорії теплоємностей. Протягом багатьох років велику увагу приділяв статистичному обгрунтуванню другого начала термодинаміки, розв'язку однієї з фундаментальних проблем про зв'язок ентропії фізичної системи з імовірністю її стану. Основна праця, в якій Больцман сформулював свою славнозвісну «Н-теорему», що виражає зв'язок між ентропією і ймовірністю даного стану системи, була опублікована під назвою «Дальше дослідження теплової рівноваги газових молекул» (1872). Згодом у статті «Про зв'язки другого начала механічної теорії теплоти з обчисленням імовірностей» детально розвинув свій статистичний метод і сказав, що зв'язок між другим началом термодинаміки і обчисленням імовірності проявляється насамперед у тому, що аналітичне доведення другого начала неможливе ніякими іншими засобами, крім тих, які запозичуються з теорії ймовірностей. Нині співвідношення Больцмана між ентропією і ймовірністю в математичному запису М. Планка має вигляд: S = kInw, де S -- ентропія; w -- термодинамічна ймовірність, а k -- стала, яку Планк запропонував назвати на честь Больцмана сталою Больцмана, фігурує в усіх підручниках фізики. Класичними дослідженнями з кінетичної теорії газів і статистичного обґрунтування другого начала термодинаміки, своєю «Н-теоремою» вперше в історії довів псевдонауковий характер гіпотези про так звану «теплову смерть» Всесвіту. Ґрунтовні дослідження Больцман виконав у галузі термодинаміки випромінювання. На основі гіпотези Дж. Максвелла про світловий тиск, у 1884 р, теоретично відкрив закон, який увійшов у науку під назвою закону Стефана--Больцмана: E =уT, де Е -- енергія випромінювання абсолютно чорного тіла; Т -- абсолютна температура; у -- стала Стефана -- Больцмана. Цей закон, установлений також експериментально у 1879 р. австрійським фізиком Й. Стефаном, відіграв важливу роль у розвитку термодинаміки випромінювання, а зрештою, і квантової фізики. Больцман здійснив також дослідження в галузі механіки, оптики, теорії електромагнітного поля. Вів активну боротьбу з енергетизмом, з махізмом. Його філософські погляди позитивно оцінював В. І. Ленін у праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм». . Був обраний членом багатьох академій наук, у тому числі членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук.