Особливості консерватизму як світової доктрини політичної ідеології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості консерватизму як світової доктрини політичної ідеології

Клімова Галина Павлівна Доктор філософських наук, професор

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Політична ідеологія є однією з найвпливовіших форм політичної свідомості, як суттєвого компонента політичної культури. Вона реалізується в різних політичних доктринах, які відображають прагнення певних соціальних сил до завоювання та використання політичної влади і підпорядкувають до цього громадську думку.

Політична ідеологія - це складне, неоднозначне соціальне явище. Вивчення проблем політичної ідеології, її класичних доктрин, насамперед консерватизму, належить до сфери наукових інтересів як українських, так і зарубіжних науковців. Серед сучасних вітчизняних дослідників слід відзначити таких вчених, як В. Андрущенко, Л. Губернський, Н. Дегтярьова, В. Денисенко, Д. Донцов, В. Заблоцький, Ф. Кирилюк, В. Корабльова, В. Лісовий, І. Мигул, М. Михальченко, О. Постол, А. Сухарина та ін. Вагомий внесок у теоретичну розробку проблем політичної ідеології загалом і особливо доктрини консерватизму внесли зарубіжнії науковці - Т. Адорно, Т. Бойд, Ю. Габермас, М. Горкгаймер, Д. Йост, П. Кісак, С. Краутхаммер, К. Мангайм, Д. Мартин, Н. Пуланцас, К. Федеріко, М. Фріден, М. Фуко, К. Харрісон та ін. політичний ідеологія філософський

З огляду на це метою статті є дослідження історичної еволюції концепту політичної ідеології у соціально-філософському дискурсі; розгляд методологічних підходів до аналізу даного феномену; виявлення структурних рівнів і компонентів політичної ідеології, розгдяд сутністних характеристик консерватизму та неоконсерватизму в сучасному світі.

У науковій літературі поняття "політична ідеологія" має безліч інтерпретацій. Тому для розкриття його сутності необхідно, насамперед, звернутися до аналізу поняття "ідеологія".

Варто зазначити, що поняття "ідеологія" (грец. і5єа - прообраз, ідея; Хоуо^ - слово, розум, вчення) ввів Антуан Луї Клод Дестют де Трасі у доповіді "Проект ідеології". У цій доповіді і пізніше в чотиритомному дослідженні "Елементи ідеології" дослідник прагнув розробити методологію систематизації ідей видатних мислителів Нового часу (Бекона, Локка, Кондильяка, Гельвеція) і створити загальну "теорію ідей". Він називав ідеологію наукою про ідеї, що формує етичні, політичні, економічні погляди. Ідеї, за де Трейсі, генеруються силами, які функціонують у матеріальному середовищі, і щоб зрозуміти прогресивні політичні ідеї, необхідно розібратися в джерелах самих ідей, які виступають у ролі ідеології. Ідеологія ж існує, аби підтвердити певну політичну точку зору, служити інтересам певних людей (спільнот) і виконувати функціональну роль відносно соціальних, економічних, політичних та правових інститутів [1].

Досі єдиного уявлення про ідеологію не існує. Разом з тим у науці все ж склався ряд стійких точок зору відносно її сутності. Так, принциповою позицією є безкомпромісне розведення ідеології і науки, заперечення за ідеологією пізнавальних функцій. Ще М. Вебер відносив ідеологію, як і інші світоглядні й релігійні утворення, до сфери віри, заперечуючи цим навіть постановку питання про її науковість [2].

Слідом за М. Вебером визнаний авторитет у галузі дослідження даного феномену К. Манхейм розглядав будь-яку ідеологію як "неадекватне" відображення дійсності, як сукупність недостовірних уявлень, обумовлених соціально-історичними обставинами, особливостями пізнання дійсності, інтересами пізнаючого суб'єкту. Одночасно К. Манхейм приділяв значну увагу функціям ідеології, особливо її можливості єднання людей, акумулювання їх політичної енергії [3].

Т. Парсонс трактує ідеологію як систему цінностей певного суспільства, функціональний елемент політичної системи, котрий визначає основні напрями розвитку соціуму, підтримує існуючий порядок [4].

Р. Пайпс і Л. Браун зводять поняття ідеології до визначення психології окремих соціальних груп і індивидів. Р. Арон, Е. Шілз та У. Матц розглядають ідеологію як регулятор суспільних відносин, а також як релігійно вмотивовану систему - ерзацрелігію, здатну конструювати картину світу, що складається в просторі екзистенційної кризи. Так, згідно з У. Матцом, ідеологія наділяє сенсом дію в межах екзистенції як релігійна сакрально-політична доктрина [5].

За допомогою панівної ідеології, за Л. Альтюссером, забезпечується "гармонія" (іноді не дуже струнка) функціонування репресивного державного апарату та ідеологічних апаратів держави, а також "гармонія" різних ідеологічних апаратів держави. Всі ідеологічні апарати держави, якими б вони не були, ведуть до одного й того самого результату: відтворення виробничих відносин, тобто відносин капіталістичної' експлуатації. Л. Альтюссер формулює дві тези про ідеологію: 1) практична діяльність існує лише у формі ідеології і залежить від неї; 2) ідеологія існує тільки в суб'єкті і для суб'єкта. Категорія суб'єкта є конститутивною для будь-якої ідеології, оскільки визначальна функція ідеології - "конституювати" конкретних індивідуумів у суб'єкти. На думку Л. Альтюссера, будь-яка ідеологія функціонує саме в цьому подвійному процесі конституювання [6].

У цілому ідеологія - це одна з форм суспільної свідомості. Вона є теоретично узагальненою системою поглядів і переконань стосовно суспільства, в якій теоретичне та емпіричне знання переплітається з віруваннями і ціннісними орієнтаціями. Ідеологія, по суті, є інтелектуальним вираженням діяльності різних класів і соціальних груп, які мають свої концептуальні та моральні системи цінностей [7, с. 168].

Ідеологія є функціональною характеристикою суспільної свідомості як елемента політичної культури, що відображає суспільне життя з позиції інтересів певних класів або соціальних груп [8, с. 60-61; 9, с. 20]. Задля захисту їхніх інтересів ідеологія повинна містити розроблену систему програмних цілей і засобів їх досягнення, що включає в свій зміст економічні, політичні та інші концепції.

Ідеологічна система має сформувати власну теорію історичного процесу, моральні цінності та ідеали. Проте існування в суспільстві різних класів і соціальних груп, інтереси яких часто не співпадають, припускає ідеологічну боротьбу, яку за допомогою засобів масової інформації, Інтернету, системи освіти веде правляча еліта за упровадження в свідомість народу потрібного їй світогляду і моральних цінностей. У разі успіху суспільство об'єднується задля реалізації загальних стратегічних національних інтересів, а правляча еліта створює широку соціальну основу для своєї влади. Ідеологічна система є міцною, якщо вона враховує основні інтереси різних класів і соціальних груп суспільства.

Основою ідеологічної системи суспільства є політична ідеологія. Будь-яка ідеологія носить політичний характер, але поняття "політична ідеологія" використовується у специфічному сенсі, а саме - для характеристики раціонально-ціннісного мотивування політичної поведінки та світоглядної основи політики [10].

Політична ідеологія є системою концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, настрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій. Вона покликана розкрити як особливості політичного й ідеологічного процесів, так і їхню взаємодію, взаємовплив у реальному житті. Тому в межах політичної ідеології ідеологічний процес розкривається з політичного боку, а політичний - з ідеологічного. Наслідком цього стає синтезоване знання про політичний та ідеологічний процеси [11; 12].

При цьому слід зазначити, що завдяки ідеології політика набуває низки дуже важливих для здійснення політичної влади якостей:

- діяльність великої маси людей зі скалярної, дифузної, нецілеспрямованої величини перетворюється на величину векторну, спрямовану, внаслідок чого ефективність у реалізації певного завдання або досягнення мети значно підвищується; відбувається об'єднання великої маси людей навколо єдиної мети чи цінності, тобто на раціональній основі;

- політична дія набуває якості послідовності, цілеспрямованості і відповідності не лише потребам суб'єкта політики, а й реальним умовам, у яких відбувається його діяльність;

- у межах ідеології формуються різноманітні засоби політичної комунікації, найважливіші елементи мови політики, діалогу влади та суспільства (загальнозначущі для політичної спільноти поняття, образи, символи тощо).

Політична ідеологія являє собою духовне утворення, спеціально призначене для цільової та ідейної орієнтації політичної поведінки. Тому необхідно розрізняти такі рівні її функціонування:

- теоретико-концептуальний (елітарний), на якому формулюються головні положення, що розкривають інтереси і ідеали того чи іншого класу, соціальної верстви, нації, держави;

- програмно-політичний (пропагандистський), де соціально- філософські принципи й ідеали переводяться у програми, гасла й вимоги політичної еліти і являють собою ідейну основу для прийняття управлінських рішень та стимулювання політичної поведінки мас. Даний рівень функціонування ідеології безпосередньо пов'язаний з діяльністю політичних партій, союзів, об'єднань, створених для трансляції політичних вимог прибічників даної ідеології. Враховуючи політичну вагу пов'язаних з ідеологією інститутів влади, її трактують як "констатуючий елемент політики";

- актуалізований (життєвий), який характеризує ступінь засвоєння громадянами мети та принципів даної ідеології і характер їх втілення в тих чи інших формах політичної участі. Цей рівень може характеризувати досить широкий спектр варіантів інтеріоризації цієї ідеології: від легкої зміни ідеологічних позицій до сприйняття людьми своїх політичних нахилів як глибинних світоглядних орієнтирів. Ідеології, що мають велике світоглядне значення і здатні упорядкувати у свідомості людей хід історії, визначити принципи їх соціального мислення, є "тотальними" (К. Манхейм) або "парадигматичними" (Н. Пуланзас).

Суб'єкти й носії політичних відносин, що взаємодіють і керуються ідеологічними цінностями, створюють так званий комунікативний простір політики. Безперервний обмін політичними суб'єктами тими чи іншими підходами, оцінками й судженнями про одні й ті самі або різні політичні події, дебати з політичного "порядку денного" та інші аспекти взаємодії держави і громадян сприяють народженню і розпаду ідеологій, новому синтезу ідейних течій, постійному ускладненню мотиваційної сфери політичної поведінки.

Визначають наступні моделі розробки політичної ідеології.

Перша модель - ревіталізація ідеологій, унаслідок якої йде процес звернення до попередніх ідей та їх відродження у реформованому варіанті.

Друга модель - модель конденсації ідеологій. Її зміст полягає у тому, що внаслідок своєрідної зміни масової свідомості притаманні їй ознаки трансформуються в ідеологічні форми.

Третя модель - інтегративна, у цьому варіанті йде процес синтезу різних ідей та уявлень існуючих ідейно-політичних концепцій.

Четверта модель - дивергентна, коли проходить дезінтеграція існуючої ідеології та формується/створюється нова політична ідеологія [13, с. 128].

Слід зауважити, що у реальному політичному процесі моделі ґенези ідеологій доповнюють одна одну та не зустрічаються у чистій формі, але розуміння цих моделей допомагає при комплексному аналізі попередніх і виникненні нових ідейно-політичних теорій.

Для аналізу ідеології як чинника політичного процесу важливим є розуміння її структури, адже структурні елементи ідеології мають різний ступінь впливу на політичний процес. На думку низки українських вчених (М. Михальченка, М. Остапенко, О. Воронянського, Т. Кулішенко, І. Скубій та ін.) політична ідеологія, крім таких структурних компонентів, як політичні ідеї, політичні гіпотези і теорії, політичні ідеали, цінності, гасла, політичні міфи, політичні утопі і політичні програми, включає в себе також політичні доктрини.

Цей компонент політичної ідеології є розвиненої системої ідей, поглядів, концепцій, що виражають сутність та зміст організації політичної влади в державі, функціонування влади, провідні тенденції її розвитку. Кожна держава опрацьовує власну політичну доктрину, в якій розкривається стратегія і тактика політичної діяльності на певний історичний період. Політична доктрина визначає межі політичної влади в суспільстві, характер політичного режиму, основні методи реалізації влади в державі, постулати національної безпеки, а також розкриває зміст політичних та ідеологічних цінностей. Кожна з політичних доктрин намагається пропагувати свої цілі та ідеали, вимагає цілеспрямованих дій громадян щодо досягнення певної мети.

Відповідно до особливостей аналізу й оцінки конкретними доктринами політичних процесів вони поділяються на мегадоктрини, які досліджують і пояснюють глобальні та політичні процеси, і регіональні, які аналізують окремі аспекти політичного життя суспільства та громадянина. До першого типу належать, наприклад, консерватизм, лібералізм тощо, а до другого - націоналізм, фашизм, анархізм, фемінізм, екологізм, релігійно-політична ідеологія та ін. Зауважимо, що з розвитком суспільства, державотворення й еволюції політичних ідей, регіональні доктрини можуть трансформуватись у глобальні, тобто мегадоктрини.

У світовому політичному ареалі серед класичних ідейно-політичних доктрин одне з провідних місць займає консерватизм (від лат. "conservare" - зберігати, охороняти). Як ідеологія консерватизм почав складатись у XVIII ст. В подальшому розвивався завдяки працям Е. Берка, Ж. де Местра, Л. де Бональда, Г. Гегеля, Б. Дізраелі. В Україні його розвитку сприяли Ф. Прокопович, В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський та інші. Термін "консерватизм" вперше вжив французький письменник Ф. Шатобріан, який в 1818 р. почав видавати журнал "Консерватор".

Консерватизм як ідейно-політична доктрина була реакцією на епоху Просвітництва та Французьку буржуазну революцію (1789-1794). Це був ідеологічний протест проти радикальних буржуазних змін, застереження щодо ліберальних новацій.

Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них [14, с.95].

Свою здатність до цього він продемонстрував на поворотних етапах історії. Так, за вільно підприємницького капіталізму консерватизм обстоював ідеї вільної конкуренції, вільного ринку, а після великої економічної кризи і особливо після Другої світової війни - кейнсіанські ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ, "держави добробуту".

Помітне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають проблеми свободи, рівності, влади, держави, демократії. Більшість консерваторів вважає себе захисниками прав людини і головних принципів демократії. Не заперечуючи плюралістичної демократії, вони висловлюються за критичний підхід до неї, визначаючи взаємозв'язок між капіталізмом і демократією.

Значна частина консерваторів ставить на перше місце суспільство, яке, на їхню думку, значно ширше від уряду, історично, етично й логічно вище за конкретного індивіда.

Консерватизм також зазнавав змін. Якщо на початку він захищав інтереси феодально-аристократичних кіл, то вже після революцій 18481849 pp. почав наповнюватись буржуазним змістом. Консервативні ідеї слугували захистом від домагань робітництва, відстоюючи інтереси великого капіталу.

В середині 70-х pp. XX століття консервативні ідеї знов набули актуальності й популярності в США та Європі, особливо після економічної кризи 1973-1974 pp. Це відродження дістало назву "неоконсерватизму" і уособлювалось з тривалим перебуванням Р. Рейгана та М. Тетчер на вищих державних посадах в США та Англії ("рейганоміка", "тетчеризм"). Його провідними ідеологами виступили Д. Белл, Ф. Гаєк, М. Фрідман. В неоконсерватизмі помітні тенденції поєднання ідей лібералізму і консерватизму в період структурних змін і переходу до постіндустріалізму. Влучно схоплено сутність синтезу цих ідей в гаслі: "Розчистити місце від усього, що було в суспільстві штучно створено, і створити таке, що варте збереження".

Для неоконсерватизму останніх десятиліть характерні:

- в економіці - заміна реформістської моделі розвитку монетаристською моделлю, орієнтованою на звільнення приватного бізнесу від надмірного державного втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватне підприємництво;

- у соціальній сфері - більш гнучкий ліберально-реформістський курс поступився місцем жорсткій економії, "економічному реалізму", скороченню соціальних витрат.

- у політичній сфері спостерігається переорієнтація щодо проблем політичної влади, демократії, політичної участі, функцій і прерогатив держави і бюрократії в напрямі посилення елітарних тенденцій і антибюрократичних настроїв. Він ставить завдання функціонально посилити політичну систему, пошуку ідей і підходів у створенні більш гнучких структур влади.

В різних країнах неоконсерватизм має свою специфіку. Можна виділити такі його різновиди: ліберально-консервативний (США, Великобританія) як єдність ринку, ндивідуальних свобод і влади закону; християнсько-демократичний (ФРН) з акцентом на державному регулюванні поведінки людей; авторитарний (Франція - голлісти, Ірландія - партія Фіана Файл), де державі пропонується більше втручання в економіку, ринок, поведінку людей для приборкання стихії.

Сьогодні західні консерватори є охоронцями суспільних інститутів, виступають за зміцнення морального порядку, проти будь-яких спроб пом'якшити соціально-економічну нерівність, за свободу приватного підприємництва, активну участь аристократії в державному управлінні [15].

У багатьох західних країнах ідеологія консерватизму є досить популярною, на її основі створено політичні партії, які успішно функціонують в США, Великій Британії, Франції, ФРН і в низці інших країн.

Висновки

Політична ідеологія є конкретно-історичним системним відображенням сутнісних сторін політичної дійсності і виступає формою політичної свідомості і самосвідомості певної спільноти людей. Консерватизм як одна з найважливіших доктрин політичної ідеології пройшов значний еволюційний шлях від домінуючого авторитарного підходу на початку ХХ століття до поступової абсорбції цілого ряду положень лібералізму наприкінці ХХ ст. - на початку ХХІ ст. Чітко простежується постійне звернення різних напрямів консерватизму до головних положень: традиціоналізм; право та порядок; органіцизм; ієрархія влади та власності. Спеціфика концепцій сучасного консерватизму досить часто обумовлена особливостями політичних сил конкретних країн.

Джерела

1. Антуан де Трасі. Елементи ідеології / Філософія політики: Хрестоматія: у 4-х т. Т.3 / Авт.- упоряд.: В.П. Андрущенко та ін. Київ: Знання України, 2008. 350 с.

2. Вебер М. Хозяйственная этика мировых религий. Москва: Наука, 1998. 72 с.

3. Манхейм К. Идеология и утопия. Диагноз нашего времени / пер. с нем. и англ. М. Левиной и др. Москва: Юристъ, 1994. С. 7-276.

4. Парсонс Т. Система современных обществ. Москва: Аспект-Пресс, 1997. 270 с.

5. Матц У. Идеологии как детерминанта политики в эпоху модерна. Полис (Политические исследования). 1992. № 1-2. С. 130-142.

6. Альтюссер Л. Идеология и идеологические аппараты государства (заметки для исследования); пер. с фр. С.Б. Рындина / Неприкосновенный запас. 2011. № 3(77). URL: http://magazines.russ.ru/nz/2011/3/al3. Html

7. Клімова Г.П. Політична ідеологія: соціально-філософська концептуалізація. Вісник Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. СеріяФілософія, філософія права, політологія, соціологія. 2022. № 2(53). С. 166-181.

8. Клімова Г.П. Феномен політичної культури: теоретико-методологичний дискурс. Вісник Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Серія: Політологія. 2020. № 2. С. 56-71.

9. Клімова Г.П. Теоретико - методологічний контекст дослідження політичної культури. Всеукраїнська науково-теоретична конференція "Політична система України за умов глобальних викликів і локальних проблем". XXXIV Харківські політологічні читання (21 квітня 2021 р., м Харків). Харків: Право.2021. C. 19-23.

10. Правова і політична культура українського соціуму за умов модернізації політико-правового життя: монографія / О.О. Безрук, Л.М. Герасіна, І. В. Головко та ін.; за ред. М.П. Требіна. Харків: Право, 2016. 560 с.

11. Політико-правова ментальність українського соціуму в умовах європейської інтеграції: монографія / О.О. Безрук, В.С. Бліхар, Л.М. Герасіна та ін.; за ред. М.П. Требіна. Харків: Право, 2019. 744 с.

12. Політологічний енциклопедичний словник / уклад.: Л.М. Герасіна, В.Л. Погрібна, І. О. Поліщук та ін.; за ред. М.П. Требіна. Харків: Право, 2015. 816 с.

13. Колісниченко А. Політична ідеологія: сутність, функції та чинник міжнародної політики. Емінак. 2018. № 4(2). С. 126-131. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/eminak_2018_4%282%29__21

14. Куц Г.М. Консерватизм як класична політична ідеологія: домінантні ідеї та евристичний потенціал. Politology bulletin. 2018. Iss. 81. С. 91-97. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pv_2018_81_13

15. Кукуруз О.В. Консерватизм і геополітичні стратегії у Центральній і Східній Європі. Держава і право Юридичні і політичні науки. 2014. Вип. 65. С. 403-405. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/dip_2014_65_58

Размещено на Allbest.ru