Параметри нового світу: премодерн-модерн-постмодерн

Сучасна українська культура на початку XXI ст. рефлексивно осмислює себе як культура постмодерну. Однак трансформаційні процеси в українському культурному полі мають іманетний характер і радікально відрізняються від західного варіанта культурної динаміки.

Сьогодні в Україні склалась і все більше поглиблюється ситуація, для якої характерне порушення цілісності системи ціннісних орієнтацій та збалансованості соціокультурної системи, що супроводжується інтенсивним пошуком нових змістових орієнтирів соціокультурного мислення. Український культурний простір наповнюється реставрацією старих культурних форм і створенням нових. У ньому злились в одне ціле культурні риси, властиві епохам премодерну, модерну, постмодерну. Зверну увагу на те, що модернізм в українській культурі не зазнав повної еволюції його розвиток був припинений соціалістичним реалізмом. У маргінальному стані в радянські часи опинилася й традиційна культура, а через обмеженість міжкультурних контактів у період “залізної завіси” не було також достатньо підстав для формування постмодернізму.

Такий ефект “нездійсненності можливостей” обумовив шляхи розвитку сучасної вітчизняної культури. Модернізм і постмодернізм у західному трактуванні стали стартовим майданчиком для побудови сучасної української думки, однак це не було кліше із західного варіанта філософствування. Намагаючись перенести їх основні ідеї на українське соціокультурне підґрунтя, вчені одночасно спираються на національні традиції. Зупинімося на проблемі плюральності українського культурного поля і проведемо паралель між моделями бачення світу модерну, постмодерну і традиційної культури.

Модернізм скинув із п'єдесталу Бога. В епоху індустріалізації його фігура вже не відповідала механістичному світогляду людини. Ґрунтуючись на логіко-раціональній критиці богословських доказів буття Бога, теїстичних моделей світопояснення й інституту церкви в цілому, ментально-світоглядна концепція модерну сфокусувалась на людині як творцеві “другої природи”. Зазначу, що, незважаючи на різну каузальність, позиція модернізму значною мірою збігалася з атеїстичною ідеологією, яка домінувала в радянській період. український культурний мислення постмодерн

Постмодерн надав нової семантики й аксіології атеїстичному мисленню: він відмовляється не лише від примусової каузальності, але й презумпції логоцентизму модерну. Якщо модернізм позбавив суб'єкта необхідності маскувати незнання причинно-наслідкового зв'язку між певними явищами шляхом посилання на вищу інстанцію (Бога), то в фокусі постмодернізму переосмислення самого феномена причинності. Ототожнюючи Бога зі зовнішньою каузальністю, постмодернізм відмовляється від нього як спрямовуючого начала. Введення метафори “Смерть Бога” у семантичний простір сучасної культури констатує переорієнтацію розуміння причинності як зовнішнього фактору на осмислення її з точки зору іманентності суб'єкта, його внутрішніх якостей і цінностей.

Одночасно постмодернізм відмовляється від лінійної моделі динамічних процесів, котра веде до уніфікації шляхів і форм історичного розвитку. Він пропонує ідею множинності як джерела новини. Універсальним принципом організації культурного простору стає плюральність, колажність, випадковість характеру динамічних процесів, існування іманентної логіки саморозвитку систем тощо. Поворот науки до осмислення динамічних процесів як нелінійних проявляється практично в усіх постмодерністських аналітиках.

Постмодернізм інтерпретує трансформаційні процеси як самоорганізаційні, а соціокультурну систему як відкриту, що саморозвивається. Такій підхід дозволив ввести у поле концептуальної аналітики феномен нестабільних систем і осмислити динаміку випадкових і біфуркаційних процесів. У контексті нелінійності алгоритм культурної динаміки описується чергуванням її стійких і нестійких (біля точок біфуркації) станів. У ракурсі постмодернізму дестабілізація культурної системи є основним джерелом варіативності її параметрів. Провідну роль у формуванні нових культурних конфігурацій постмодернізм віддає випадковості; процес розвитку детермінується як непередбачена зміна станів системи. На відміну від модернізму, постмодернізм акцентує увагу на непередбачуваності шляхів розвитку системи. Якщо фактор випадковості у межах модернізму сприймається як перешкода, якою можна знехтувати, то в постмодерністській філософії він набуває статусу фундаментального.

Однак постмодерністська парадигмальна матриця нелінійних динамік не є універсальною, це лише одна з теоретичних побудов у концептуальному полі динамічних процесів. Безумовно, вона стала важливим інструментом в осягненні багатьох сучасних наукових проблем (глобалізаційних процесів, синергетики, квантової механіки тощо), які неможливо осмислити у лінійному масштабі часу. Тобто, постмодернізм не заперечує лінійну версію детермінізму, а лише позбавляє її статусу домінуючої. Подібно до того, як поряд з мікросвітом існує макросвіт, а неевклідовою геометрією гіперболічна геометрія Н. Лобачевського, у сучасному культурному просторі разом із постмодерністською інтерпретацією часу паралельно існує феномен циклічності часу, характерний для традиційного суспільства. Справа в тому, що Україна, незважаючи на індустріальні процеси, значною мірою залишається аграрною країною, і природний часовий цикл подовжує грати велику роль у життєдіяльності українців.

Якщо модернізм характеризується центричними інтенціями, то постмодернізм розриває з логоцентризмом й універсально-раціональною моделлю світу, що в контексті постмодерну набувають негативного змісту як чинники примусових, репресивних, тоталітарних соціокультурних відносин. Основною парадигмою постмодернізму стає деконструкція всієї культурної системи, розпад центрованої форми єдності. Постмодернізм надає орієнтацію на культурний поліцентризм у всіх його проявах. Модель історичного процесу, що конституюється постмодернізмом, детермінує співіснування в єдиному соціокультурному полі альтернативних кодів і змістів. Як зазначає З. Сардер [32], у цьому контексті проявляється культурно-адаптаційний потенціал постмодерну, спрямований на діалог культур без будь-яких обмежень (політико-ідеологічних, етнічних, релігійних тощо).

Фундаментальною парадигмою культури епохи постмодерну стає поняття “хаос”, а основним постулатом “порядок із хаосу”. Модерністський ідеал необхідності, домінуючий в організованому світі, змінюється ідеалом випадковості в світі хаотичних реалій. Якщо в філософії модерну хаотичність ототожнюється з першопочатком буття, то у постмодерністському контексті інтерпретується в аспекті своєї креативності. Для постмодернізму характерна ідея цілеспрямованого створення хаотичності: феномен хаосу, нестабільності осмислюється постмодерністською рефлексією як фундаментальна основа для формування нових культурних конфігурацій, а позбавлений первинного змісту текст як відкрите поле для актуалізації плюральних змістів, що особливо проявляється в точках біфуркації. З позиції постмодернізму хаотичність пронизує усі рівні буття, а сучасна соціальна реальність являє собою “дезорганізований капіталізм” [30].

У цьому переплетінні світоглядних парадигм і плюральних аксіологій людині важко зафіксувати свою життєву позицію. Така ситуація спровокувала кризу ідентифікації, коли відбувається руйнування цілісного сприйняття суб'єктом себе як аутототожної особистості, коли людина виявляється нездатною чітко визначити свою позицію відносно існуючих реалій. Пояснюючи парадокс сучасності, Р. Лєнг висловив думку, що особистості не вистачає відчуття індивідуальності, автономності, власної цінності, вона переживає своє Я як частково відчужене від тіла [12].

Сьогодні на зміну деконструктивізму приходить нова версія постмодерністської філософії after-postmodernism, що орієнтована на подолання кризи ідентифікації. На протилежність модерністській філософській традиції, в межах якої людська свідомість позиціонувалась як спрямованість на об'єкт (бінарність суб'єктоб`єкт), а також постмодерністському деконструктивізму, актуалізованому через відношення суб'єкт-текст, after-postmodernism орієнтований на “воскресіння суб'єкта”. Він зміщує акцент із текстологічної реальності на комунікативну, центруючись навколо бінарності суб'єкт-суб'єкт. Стрижнем after-postmodernism є настанова на діалог.

Оцінюючи українські реалії, можна констатувати, що сучасне українське соціокультурне поле гетерогенне: у єдиному просторі співіснують аксіологічні системи премодерну, модерну, постмодерну (у його двох модифікаціях постмодерністська класика деконструктивізму та after-postmodernism), що проявляється у неоднаковості змістових орієнтирів соціокультурного мислення різних верств українського суспільства. Вагома частина українського соціуму перебуває в стані модерну. Її ментально-світоглядна матриця ґрунтується на атеїстичній моделі світопояснення, лінійному тлумаченні розвитку суспільства, темпоральній логіці, логоцентризмі, презумпції побудови універсально-раціональної моделі світу та суб'єкт-об'єктному бінарізмі.

Постмодернізм, визначаючи світорозуміння певної верстви українського суспільства, орієнтує на модель бачення реальності, що ґрунтується на нелінійному детермінізмі. Відмовляючись від примусової каузальності й логоцентризму, він фокусується на іманентній логіці саморозвитку нестабільних систем, а також багатовекторності їх динамічних процесів. Зазначу, що сьогодні парадигма плюральності культурного розвитку стала методологічним орієнтиром при вивченні широкого кола питань, пов'язаних із динамікою локальних і регіональних явищ в українському соціокультурному просторі, подоланням міжрегіональних конфліктів тощо.

А втім, в аграрному секторі українського суспільства продовжує зберігатися парадигмальна орієнтація на національні традиції. Ця культура сформувалася внаслідок взаємодії побутових форм людської активності й релігійної практики українського народу, ввібравши у себе конструктивні елементи всіх аспектів його життєдіяльності. У соціально-психологічних настановах цієї верстви населення найбільш виявляється українська ментальність, що відбиває життєві й практичні настанови, стійки образи світу, емоційні переваги, що властиві українському народу та його культур ній традиції, завдяки яким здійснюється колективна й індивідуальна діяльність.

Крізь ментальну матрицю мислення відбувається сприйняття народом основних аспектів реального й трансцендентного світів. Зберігаючи саме типове у психології й поведінці народу, те, що закладалось у свідомості людей їх вихованням, культурою, мовою, релігією протягом історії, ментальність виконує роль механізму, що відповідає за психологічну адаптацію соціуму до оточуючого середовища. Це виявилось, зокрема, у часовому вимірі.

Повсякденній свідомості значної частини українців, з їх аграрним способом життя, найбільш відповідає циклічна модель часу, що була відпрацьована століттями й збереглася до наших днів. Будучи домінуючою у цьому суспільстві, циклічна часова модель сьогодні мирно співіснує з модерністською лінійною концепцією соціокультурного розвитку.

У межах традиційної культури значну роль відіграють релігія та релігійні інститути. Незважаючи на примусову атеїстичну політику з боку радянської держави, народна релігійна культура наполегливо намагалася зберегти власні традиційні патерни. Сьогодні у незалежній Україні усе більше місця у світогляді людини займає релігійний компонент як стабілізуючий фактор суспільного життя, як засіб вирішення моральної проблематики. Культурний простір наповнюється реставрацією релігійних засад суспільства, релігійні ідеї активно витискують марксистсько-ленінську доктрину й атеїстичну ідеологію. Саме у релігії переважна частина сучасного українського суспільства вбачає внутрішній резерв для мобілізації та відновлення структури своєї соціокультурної організації.

Однак цей процес відбувається на тлі суттєвих трансформацій релігійної свідомості суспільства, котрі обумовлені не лише загальносвітовими тенденціями, а й суто внутрішніми локальними особливостями. В радянський період був перекритий основний канал ретрансляції релігійного знання від старшого покоління до молодшого. Всередині сім'ї старше покоління блокувало передавання релігійної інформації наступному поколінню, свідомо уникаючи навчання християнському катехізису.

Це обумовило специфіку релігійної свідомості: протягом усього XX ст. відбувався поступовий перехід релігійної свідомості з книжної сфери в обрядову. Така ситуація призвела то того, що знання алгоритму поведінки при виконанні релігійних обрядів стали більш важливими, ніж їх богословська сутність. Виконуючи релігійні ритуали, сучасна молодь часто не розуміє їх сакрального змісту.

Таким чином, говорячи про сучасну українську культуру, ми розуміємо систему соціокультурних програм людської активності (діяльності, поведінки, комунікації), параметри якої детерміновані різними формами свідомості, властивими епохам премодерну, модерну та постмодерну.

Размещено на Allbest.ru