Вплив глобалізації на трансформацію картини світу: культуротворчий аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вплив глобалізації на трансформацію картини світу:

культуротворчий аспект

Копієвська О.Р.

Початок XXI ст. характеризується пошуками нових механізмів, методів і форм забезпечення культурної ініціативи та практик. Наразі маємо справу зі світоглядним процесом культурних трансформацій, що містить у собі намагання відійти від шаблонів XX ст., глибше та більш всебічно пізнати людину й запропонувати їй нові культурні цінності, блага, послуги й продукти.

Саме глобалізація спричинила розвиток і трансформацію загальної культурної картини світу, у якій відчувається певне домінування більш економічно, політично, ідеологічно розвинутих країн. Водночас не слід забувати, що глобалізаційні трансформаційні процеси напряму пов'язані з парадигмою постмодернізму, з його відмовою від класичного дискурсу, проголошенням деконструкції, з іншим ставленням до комунікації, з відмовою розглядати історію як лінійний закономірний процес, як об'єктивну реальність. Сьогодні, у добу посткультури (визначення В. Суханцевої, В. Бичкова), коли світ розглядається як мозаїчний (за А. Молем), будь-яка культура одночасно усвідомлюється й «глобально», і локально, причому локальність сама по собі, теж згідно з позицією посткультури, є складним, мозаїчним феноменом, у якому подія, співбуття є однією з найголовніших категорій. глобалізація картина світу

Отже, розглядаємо глобалізацію як складний і суперечливий процес, у якому національні держави та їх суверенітет вплітаються в транснаціональне як процес «будівництва» світу шляхом створення глобальних інституціональних структур і глобальних культурних форм, включаючи в себе всю різноманітність (мозаїчність) локального.

Впливаючи практично на всі сторони й аспекти культурного життя сучасної людини, глобалізація спричиняє ряд негативних тенденцій, що викликає занепокоєння в науковців, практиків. Одним із таких негативів є культурний імперіалізм, розглядаючи який, науковці визначають його глобальну владу. Глобальність проблеми культурного імперіалізму визначається тим, що для більшості національних культур на сучасному етапі характерним є саме зіткнення традиційного національного базису та культурного імпорту, спричиненого інтеграційними тенденціями, стандартизацією та появою системи взаємовідносин і перехрещення інтересів, що варіюються від поширення технологій до поширення ідей. Як уже зазначалось у попередньому розділі, своєрідним засобом, так би мовити, боротьби з культурним імперіалізмом, постає культурна ідентифікація, яка є вразливою до глобаліза- ційних процесів.

Неоднозначним глобалізаційним процесом характеризується і стрімкий розвиток індустрії мас-медіа, який істотно змінює й систему інформації, й ієрархічні відносини між видами мистецтва. Так, традиційні види мистецтва під впливом існуючого комплексу аудіовізуальних масових комунікацій переживають певну трансформацію, чим самі дещо змінюють першоджерельну споживчу цінність .

Сучасні технології спонукають до створення нових жанрових структур, технологічного оновлення старих завдяки активному освоєнню та використанню прийомів «технічних» видів мистецтва , тим самим витісняючи традиційні види мистецтв, притаманні різним культурам. Доволі слушним у цьому контексті є зауваження дослідників (зокрема такого теоретика, як Т. Руда), котрі, досліджуючи художню культуру в умовах глобального розвитку засобів масової комунікації, наголошують на тому, що художня культура в глобалізованому світі коммодифікується. Можна погодитися з тим, що результати глобалізації ведуть до руйнації, пригнічення автентичних культур багатьох країн світу, неповторних, національних культур, які визначаються своєю оригінальністю [233]. Тож можна говорити про «забруднення» світового культурного середовища глобальною культурою, про її «шкід - ливі викиди» глобального характеру. Тому болючою проблемою є не просто експансія «глобальної культури», а її інтенція до знищення культурних ідентичностей багатьох народів світу.

Ці проблеми викликають занепокоєння не тільки наукового світу, а й стають предметом обговорення широкої громадськості. Так, відомий український блогер Філін Орест, аналізуючи закономірності та наслідки глобалізації, також визначає найбільш негативний наслідок глобалізації, як розмивання культурної ідентичності націй, нав'язування культури домінуючих держав, у чиїх руках перебувають засоби комунікації та мережа Інтернет. На думку Філіна Ореста, важливим є те, що процес глобалізації не оминає жодної країни, він стосується всіх тією чи іншою мірою. Різні країни посідають різні позиції в процесі глобалізації: одні її просувають, інші підлягають впливу, деякі намагаються протистояти, але існує певний парадокс - потужні держави часто противляться процесу глобалізації, коли закривають свої кордони або обмежують ввіз товарів, чи закривають свої ринки для збереження своїх інтересів. Такі дії, наприклад, часто застосовують в США, країнах ЄС щодо іммігрантів, різних конкуруючих товарів. Закономірним є те, що відповідно до процесу глобалізації відбувається процес регі- оналізації, який передбачає об'єднання кількох держав для захисту спільних інтересів, спільного розвитку та взаємодопомоги [270].

Як уже зазначалося, розрізняють глобалізацію комунікаційну, екологічну, економічну тощо, однак, з огляду на предмет нашого дослідження, докладніше зупинимося на розгляді впливу глобалізації на трансформацію культурної картини світу.

Слід звернути увагу на те, що в нашій роботі під поняттям «культурна картина світу» ми розуміємо систему культурних світоуявлень того чи іншого суспільства, найбільш загальне, цілісне уявлення про світ і місце людини в ньому. Культурна картина світу складається на рівні окремого народу, спільноти та формується відповідно до елементів національної культури, традицій, а також засобів і механізмів її захисту, 71

збереження та популяризації. Культурна картина світу - це культуро- творчий конструкт, який вибудовується в процесі усвідомлення людиною, спільнотою, народом власної культуротворчої дійсності. Культурна картина світу супроводжується певною мірою інтенсивності, появою культурних трансформацій, які суттєво впливають на формування національної культури.

Слід зазначити, що в добу глобалізації культура, можливо, як ніколи до цього, відіграє центральну роль у міжнародних відносинах, спонукаючи до діалогу з іншими культурами, уникаючи передбаченого зіткнення цивілізацій. Період з кінця ХХ - початку ХХІ ст. позначився формуванням нової глобальної етики, що набуває сьогодні, на тлі загострення напруженості в різних регіонах світу, великого значення. Визначаючи реальність наявних загроз, слід наголосити на беззаперечній позитивній ролі культурного діалогу у вирішенні різноманітних конфліктів, зокрема міжетнічних і міжнаціональних. Культура як фе-номен духовності з її базовими цінностями - людяність, любов, совість - здійснює суттєвий вплив на вибір життєвої стратегії людини, і в цьому контексті актуалізується проблема гуманізму.

Поняття «гуманізм» сформувалося в добу Відродження й означало «визнання цінності людини як особи, її права на вільний розвиток і прояв своїх здібностей, затвердження блага людини як критерію оцінки суспільних відносин» [67, 354]. Як слушно відмічає Н. Жукова, «гуманізм назавжди змінив розуміння людиною своєї ролі в суспільстві. Він дав людині відчуття своєї унікальності, самоцінності та власної гідності. Можна стверджувати, що в цей період відбулася кардинальна зміна, так би мовити, перебудова суб'єкта культури» [88, 71]. Гуманістичні ідеї знайшли своє продовження в наступних століттях, зокрема у філософії позитивізму й екзистенціалізму. Слід зауважити, що наприкінці ХІХ - у першій половині ХХ ст. проблема нестачі гуманізму відчувається особливо гостро на тлі поширення ідеї «смерті Бога». Як відмітив французький теоретик Е. Левінас, «кінець гуманізму, кінець метафізики; смерть людини; смерть Бога (а то і смерть Богові!)...» [151, 221].

У другій половині ХХ - на початку ХХІ ст. проголошуються «Гуманістичні маніфести», з'являються такі поняття, як «сучасний гуманізм», «світський гуманізм», «релігійний гуманізм», «трансгума- нізм», «революція гуманізму», «новий гуманізм», «новий воєнний гуманізм» і т. ін. До того ж європейські й американські гуманістичні товариства, асоціації й етичні спілки, об'єднавшись, утворили Міжнародний гуманістичний і етичний союз (МГЕС), до складу якого, як стверджує російський теоретик А. Кудішина, у наші дні входить близько 5 млн осіб з 90 організацій близько 40 країн світу. Діяльність союзу сприяє розвитку нових гуманістичних організацій і представляє інтереси гуманістів в ООН і загальноєвропейських структурах.

Ідеям гуманізму присвячені роботи сучасних як зарубіжних, так і вітчизняних (Дж. Сантаяна, А. Айєр, Е. Нагель, К. Ламонт, П. Куртц, А. Печчеї, М. Мерло-Понті, Н. Хомський, У. Еко, Л. Балашов, І. Девіна, М. Кашуба, А. Колодний, В. Кувакін, А. Пашук, Ю. Сабадаш, Н. Жукова, А. Залужна, Л. Філіпович, Ю. Черний, А. Кудішина й ін.) теоретиків.

З огляду на проблему трансформаційних процесів у культурі в глобальному, глокальному та локальному контексті, питання гуманізму є наріжним, - питання сучасного гуманізму, - який є відкритою філософською, антропологічною, психолого-педагогічною та культурною парадигмою, світоглядною системою знань і методів, що вбирає в себе як нові, так і перевірені загальнолюдським досвідом найбільш життєздатні й реалістичні погляди на людину. Можна погодитися з думкою А. Кудішиної, що сучасний гуманізм допомагає формувати цілісне уявлення про особистість, зокрема й ідентифікувати людину із самою собою, знайти їй адекватне місце в соціумі та природі. Більшість теоретиків акцентують увагу на демократичності сучасного гуманізму, головною рисою якого є «прихильність всеохоплюючої етики, з її акцентом на суспільне життя та відповідальність індивіда за його дії» [134, 13].

У контексті досліджуваної проблеми, зокрема проблеми трансформації та моделей трансформації, що було виокремлено в першому розділі, на увагу заслуговує так званий «ноосферний гуманізм» , який ставить своїм завданням «загальнолюдську солідарність у справі гуманістичного преображення внутрішньої і навколишньої людини, природи в космічних масштабах з метою досягнення життєстійкості загальнолюдського будинку - Всесвіту і його волелюбного, відповідального, розумного і життєлюбного населення - землян» [134, 50]. На наш погляд, «ноосферний гуманізм» як глобальний проект, що має глокаль- ний контекст і локальні особливості, дозволить людству знайти спільну мову, універсальний засіб спілкування, завдяки якому можна не тільки описувати наявні світовідчуття та загальнолюдську систему цінностей, а й домовлятися, приходити до глобальної згоди.

На перший погляд, цей тип гуманізму може здатись утопічним, однак більшість сучасних науковців наголошують на тому, що «ноо- сферний гуманізм» не виключає можливостей катастрофічного резуль-тату людського існування, проте вважає його малоймовірним, особливо за умов утвердження принципів ненасильства, інтеграції цінностей світової культури й особливо освіти. У цьому контексті доволі слушною видається позиція італійського письменника, філософа, медієвіста У. Еко, котрий не проголошує себе прибічником «ноосферного гуманізму», однак його гуманістична теорія відноситься саме до цього типу. Так, у роботі «Розп'яття, інструкція для користувача» філософ, звертаючись до фундаменталістів та до країн, що приймають мігрантів, закликає їх: «розумійте і приймайте звичаї і звички приймаючої країни. Закликаю приймаючі країни: нехай ваші норови і звичаї не перетворюються на нав'язування ваших вірувань» [84, 435]. Задля встановлення терпимості в глобалізованому світі, зокрема релігійної толерантності, теоретик наголошує на необхідності «викладати в навчальних закладах історію релігій паралельно із Законом Божим (але не під час альтернативних уроків для не-католиків) - хоча б годину на тиждень, так щоб навіть і учням-католикам стало зрозуміло, про що йдеться в Корані, або про що там думають буддисти, і щоб всі вони разом - євреї, мусульмани, буддисти і католики - краще розуміли, звідки береться і що стверджує собою Біблія» [84, 435].

Ця вимога видатного письменника та гуманіста У. Еко є актуальною і для сучасної багатонаціональної та багатоконфесійної України.

Отже, «ноосферний гуманізм» пропонує шлях зміни орієнтації всієї людської цивілізації, заснованої на гуманістичному розширенні ціннісних пріоритетів глобалізації.

Слід зазначити, що концепція «ноосферного гуманізму» перегукується з концепцією «нового гуманізму», запропонованою відомим італійським громадським діячем, президентом Римського клубу А. Печчеї, на думку котрого аксіологічною основою постіндустріального суспільства повинна стати ідея вільної самореалізації, з'ясування ролі особистості, незалежності, креативності мислення. «Новий гуманізм повинен бути співзвучним не тільки новій владі людини в навколишній реальності, але і бути достатньо сильним і виявляти таку спроможність до са- мовідновлення, щоб бути в змозі регулювати процеси й управляти іншими революціями - промисловою, науковою, технологічною і соціально-політичною, - які повинні здійснюватися через нього» [235, 127]. Головною ж метою «революції гуманізму» (нового гуманізму - О. К.) повинна стати соціальна справедливість, прагнення до більш справедливого та рівноправного суспільства, а задля цього людина повинна перестати заглядати в майбутнє, а почати його (майбутнє) створювати.

У контексті культуротворення, з огляду на сучасні трансформаційні процеси, пов'язані з глобалізацією, глокалізацією та локальними особливостями, важливе значення мають також «теїстичний, або релігійний, гуманізм» , що декларує необхідність діалогу між усіма релігіями, і «світський гуманізм», який проголошує впевненість у здатності людини застосувати науку й технологію для поліпшення умов людського життя. Представники світського гуманізму (П. Куртц, Г. Блекхем, Х. Айзенк, Е. Флю, Р. Браун, Р. Докінс, Д. Копселл та ін.) вважають світський гуманізм сучасним утіленням освіченого атеїзму, однак не синонімом атеїзму як такого. Наприклад, для Г. Блекхема гуманізм - це відкритий світогляд, який передбачає відкриту свідомість і відкрите суспільство, а також гуманістичну рефлексію, тобто самовизначення людини в рамках гуманізму. У цьому сенсі для гуманіста особистість - це витвір мистецтва, автором якого є сама людина. За Г. Блекхемом, гуманізм - це практичний світогляд, формування якого передбачає вивчення гуманітарних дисциплін і вільних мистецтв, а також гуманістичної традиції у світовій культурі. «Світський гуманізм» (як практичний світогляд) також повинен містити в собі розуміння ролі інституційної структури гуманізму та форм його (інституту) соціальної активності, безумовно, не виключаючи особистої активності кожної людини.

Гуманізм сприяє міжкультурному діалогу, тобто комунікативному процесу, що складається з відкритого та ввічливого обміну між особами й групами осіб з різними етнічними, культурними, релігійними та мовними походженнями культурною спадщиною на основі взаєморозуміння та поваги. Міжкультурний діалог - це потужний засіб посередництва та примирення. Керівними принципами в цьому контексті служать свобода вибору, свобода самовираження, рівність, толерантність і взаємоповага до людської гідності. Навички, які потрібні для між- культурного діалогу, не можна набувати автоматично, їх треба здобувати на практиці та використовувати протягом усього життя.

Саме освіта як важлива складова розвитку особистості спрямована на формування в людині демократичного світогляду, вироблення навичок дотримання громадянських прав і свобод. Сутність змісту сучасної освіти виражається в інтеграції її компонентів, які відповідають підструктурам особистості: знання про людину, природу, суспільство, мислення, способи діяльності, які забезпечують формування картини світу як основи світогляду. Кожний із зазначених компонентів має формувати в людині почуття поваги до іншої людини, її традицій, культури, віросповідання та мови. Особливого значення освіта набуває в процесі виховання молодого покоління, формуючи в кожній віковій категорії почуття толерантності, взаємоповаги. Звертаючись до вищезазначеного, визначаємо беззаперечну роль освіти в міжкультур- ному діалозі.

Важливою складовою міжкультурного діалогу є мова. Аналізуючи в контексті глобалізаційних процесів мову та культуру, вітчизняний науковець О. Чередниченко наголошує на участі інформаційних трансформацій у посиленні процесів мовної й культурної взаємодії. На думку вченого, саме глобалізація сприяє утвердженню потужних цивілізаційних систем, які поступово відтісняють на задній план слабші системи, нав'язуючи їм власні цінності та закони розвитку. Важливою передумовою транскордонної комунікації є вибір мови, якою вона здійснюється, і мов, які претендують на останню (транскордонну комунікацію), - це кілька так званих світових мов, передусім англійська. Учений зауважує, що англійською користуються від 400 до 800 мільйонів людей - ті, для кого англійська є першою (рідною) мовою, і ті, хто постійно вживає англійську у сферах інформації, освіти та міжнародного спілкування, оскільки англійська асоціюється з англомовним світом, де панують свобода та демократія. Усе це забезпечує англійській мові високий престиж в очах мовців, спонукаючи їх до її вивчення [287].

Водночас не можна не погодитись і з думкою Е. Савруцької, котра наголошує на тому, що мовна картина світу змінюється не стільки завдяки поширенню так званої «транскультурної мови» (англійської), скільки від проникнення та сталого поширення в повсякденній мові ненормативної лексики, а також запозичень із професійних жаргонів. Оскільки, як слушно зауважує Е. Савруцька, прийняті норми вживання слів визначають деякі форми мислення й поведінки, необхідно зрозуміти згубний вплив цих явищ на комунікативні процеси та конструювання сучасного комунікативного простору. Інакше кажучи, со- 77

ціалізація особистості відбувається, насамперед, у мовному середовищі. Тим самим формується складна мовна картина світу, відбувається поповнення словникового запасу, включеного в повсякденний життєвий світ людини. Збагачення тезауруса сьогодні відбуваються здебільшого за рахунок слів (понять), що використовують для означення образів неіснуючої, симулятивної реальності. Вигадка, опосередкована комп'ютерними технологіями, створює нікнейми, гіпертексти, агресивні інтерфейси. Цей процес є об'єктивним, однак інтенсивний розвиток інформаційно-комунікативних технологій призведе до розширення кола проблем, серед яких загострення питань культури взаємодії, зокрема мовні проблеми, що постають перед людством. Очевидно, що їх розв'язання в позитивному плані можливе лише при збереженні накопиченого людством соціального досвіду, різноманіття культур і традицій, збагачення яких пов'язане з новими цивілізаційними здобутками, насамперед у сфері інформаційно-комунікативних систем, які вже сьогодні посідають чільне місце в повсякденності людського буття [236].

З огляду на ці проблеми, освіті належить не остання роль, тому що мова, як зазначають експерти, часто виступає перешкодою для між- культурного діалогу. Саме міжкультурний підхід визначає цінність мов, що їх використовують представники меншин. У такому контексті, з одного боку, важливим є вивчення та знання мови, яка панує в державі, аби мати можливість діяти як повноправні громадяни цієї країни, з іншого - вивчення мови допомагає побачити, що спілкування з тими, хто має іншу соціальну та культурну ідентичність, збагачує [37, 35].

Одним з яскравих прикладів налагодження й підтримки міжкуль- турного діалогу є відкриття в Одеському національному університеті імені І. І. Мечникова, при підтримці Інституту італійської культури в Києві, Центру історії і культури Італії імені Джузеппе Гарібальді. Італійський центр пропонує знайомство з культурою, традиціями, мистецтвом Італії, пропонує вивчення італійської мови, участь у виставкових, мистецьких заходах, тематичних вечорах. Так, у рамках міжкуль- турного діалогу в університеті щорічно проходять Тижні італійської мови у світі, які Міністерство закордонних справ Італії організовує під патронатом президента Італійської Республіки. На запрошення Італійського інституту культури регулярно читають лекції та проводять семінари професори, науковці, громадські діячі з Італії [193]. Таким чином, використовуючи освітні міждисциплінарні підходи поєднання набутих знань, навичок, професорсько-викладацький склад забезпечує майбутніх фахівців не тільки професійними знаннями, а й, відповідно, їх практичним застосуванням у багатокультурному суспільстві.

Актуальність освітнього потенціалу у вимірі міжкультурного діалогу беззаперечна. Зміни, які відбуваються в культурному житті українців, продиктовані часом, тому освіта має використовувати весь свій потенціал задля виховання громадянина світу, людини освіченої, відповідальної, толерантної, моральні принципи якої мають відповідати викликам сучасності.

Вищезазначене надає право зробити такі висновки, а саме: наслідки глобалізації в культурній картині світу мають як позитивні, так і негативні сторони. Позитивним є те, що держави допомагають одна одній, сприяють розвитку відсталих держав, активно співпрацюють при вирішенні нагальних проблем, ведуть продуктивний між- культурний діалог. Але до негативів можна віднести те, що чимало країн, що є менш розвинутими, катастрофічно відстають у розвитку й у їхні справи активно втручаються сильніші держави, різними методами перетворюючи їх на майданчик для просування і, відповідно, споживання масового культурного продукту, як-то американського, російського.

Також важливо зазначити, що різні держави світу по-різному використовують культуротворчі ресурси, які є основою їх національної ідентичності. Це зумовлюється тим, що в основу мислення сучасної людини покладений економічний зиск, у сучасному світі цінують силу, багатство і вплив. Саме такі цінності ведуть до нівелювання свободи та рівності людей, прав людей, цінності людського життя.

У контексті означених проблем неабиякої значущості набуває проблема забезпечення та реалізація культурних потреб людини. У сучасній парадигмі розвитку суспільства культурні потреби, їх забезпе-чення, реалізація і захист утілені у формі культурних прав. Зростає усвідомлення того, що раціональне забезпечення культурних потреб сприяє формуванню високої духовності, задоволенню інтересів людей у спілкуванні, творчому розвитку, що правильна організація культурного відпочинку може змінити соціальне напруження, навіть перевести його в безпечніше русло, що питома вага культури зростає в системі цінностей людей, їхньої життєдіяльності.

У вітчизняній науці проблема культурних потреб людини в її правовому аспекті, незважаючи на її актуальність, залишається мало- дослідженою. Одна з найзначущих праць з цього питання належить українському досліднику О. Гриценку, котрий у роботі «Культура і влада. Теорія і практика культурної політики в сучасному світі» зауважує, що «поняття культурних прав виникло як продовження та поглиблення загальної концепції прав людини й широко дебатується та пропагується сьогодні не лише світовою культурно-мистецькою громадськістю, а й такими авторитетними міжнародними організаціями, як ЮНЕСКО. Під культурними правами, як правило, розуміють права, передбачені “Загальною декларацією прав людини” у статті 27: “Кожен має право вільно брати участь у культурному житті своєї спільноти, користуватися здобутками мистецтва та науковими досягненнями. Кожен має право на захист своїх моральних і матеріальних інтересів, які випливають із його авторства наукових, літературних чи мистецьких творів”» [64, 14]. Крім того, теоретик відмічає, що «ширшого поняття про культурні права, ... а тим більше - кодифікації поки що не існує» [64, 14]. Автор також наголошує на тому, що на загальноописовому рівні сформовано консенсус стосовно того, що входить у культурні права, а саме: вільна творчість і вільне право творців на можливості задумувати, творити, продукувати й поширювати свої твори; рівне право громадськості на можливість участі в культурному процесі та духовного збагачення як творами сучасного мистецтва, так і всією культурною спадщиною власного й інших народів. Безумовно, одним з культурних прав є й мовно-культурні права етнічних меншин, малозахищених расових, соціальних, вікових груп, права у сфері мас-медіа (тут маються на увазі право свободи слова із захистом моральних прав) [64, 17].

Українська дослідниця О. Ф. Скакун визначає культурні права як можливості збереження та розвитку національної самобутності людини, доступ до духовних досягнень людства, їх засвоєння, використання й участь у подальшому їх розвитку [241, 182]. П. М. Рабінович зазначає, що серед класифікації людських прав, яка була в свій час запропонована, на рівні з фізичними, особистісними правами стоять і культурні права, реалізація яких задовольняє потреби людини в доступі до культурних надбань свого народу й інших народів у її самореалі- зації шляхом створення різноманітних цінностей культури [223, 5]. Ю. Соколенко до культурних прав і свобод людини відносить право на освіту (дошкільну, загальну середню, позашкільну освіта, професійно-технічну та вищу) [244, 30].

Отже, як бачимо, вітчизняні дослідження з проблеми культурних прав обмежуються тільки визначенням поняття та стали фрагментарним об'єктом науковців-правників. Функціональна сутність, можливість реалізації цих прав вивчені недостатньо. На нашу думку, наведені визначення не розкривають усю функціональну сутність поняття «культурні потреби», адже вони не обмежується тільки доступом людини до культурних надбань та освітою, а мають більш широке тлумачення й розуміння та взаємообумовлені з поняттям «культурні права». На наш погляд, законодавче забезпечення культурних прав має бути нормою для демократичної держави, тим більше, що забезпечення та до-тримання цих прав потребує лише державної волі, а саме законів, які гарантують культурні права.

Питання захисту та реалізації культурних прав є вельми актуальним в Україні, механізм забезпечення яких має лягти в основу культурної функції держави, значення якої як основного чинника культуротвор- чості та засобу визначення сутності й культурного призначення сучасної держави - беззаперечне.

Розкриття культурної функції держави в її культурологічному вимірі охоплює таке коло питань:

* ступінь, форму, рівень, зміст і способи державного регулювання галузі культури;

* сутність і типологію основних форм культурного життя суспільства;

* загальнотеоретичні проблеми у використанні управлінських і правових засобів щодо реалізації напрямів, принципів і пріоритетних цілей культурної функції держави;

* поняття та складові державного механізму забезпечення культурної функції в Україні;

* компаративний аналіз вітчизняного та зарубіжного досвіду щодо особливостей практичної реалізації культурної функції;

* теоретичні і практичні рекомендації щодо вдосконалення управлінського, нормативного забезпечення галузі культури.

Природа функцій держави, ефективність їх реалізації, правові механізми їх трансформації є об'єктом уваги як вітчизняних, так зарубіжних науковців, переважно юристів (В. Бабкін, О. Гриценко, М. Козюбра, A. Колодій, К. Копейчиков, Л. Луць, В. Нерсесянц, Н. Оніщенко, В. По-орілко, А. Поляков, П. Рабінович, Ю. Римаренко, В. Сіренко, О. Скакун, B. Шаповал, Ю. Шемшученко). Однак, незважаючи на значну кількість наукових досліджень з питань реалізації функцій держави, можна зазначити, що культурну функцію держави наукова спільнота розглядала лише фрагментарно.

Так, В. Ф. Погорілко як один із засновників класифікації функцій держави в працях визначає культурну функцію як основний об'єкт діяльності держави. За радянських часів майже в усій науковій літературі цю функцію визначали як культурно-виховну. Вона охоплювала діяльність держави: у галузі виховання (політичного, трудового, естетичного, етичного правового) як молодого покоління, так і дорослого населення в дусі свідомих будівників комунізму; у галузі освіти (загальної, професійно-технічної, вищої, середньої спеціальної тощо); у галузі науки, літератури, мистецтва, видавничої та бібліотечної справи, преси, радіо, кіно, телебачення, культурно-освітньої роботи [212, 48]. Культурно- виховну функцію Радянська держава здійснювала через розгалужену систему державних органів і організацій, закладів і установ (школи, виші, науково-дослідні установи, бібліотеки, палаци культури та спорту клуби, театри, студії, видавництва тощо).

Часи незалежності держави дозволили значною мірою розширити фактичний зміст культурної функції, зокрема питання реалізації культурних прав і свобод людини та громадянина, повноваження органів влади в галузі культури, діяльність ряду сучасних соціокультурних інститутів тощо. В. Ф. Погорілко зазначав, що культурна (духовна, ідеологічна) функція називалась культурно-виховною, чим спрощувався зміст відповідного напряму діяльності держави, принижувалась роль держави в духовній, ідеологічній сфері [221, 16].

Сучасна наукова думка по-різному характеризує цю функцію. Так, ряд теоретиків визначають приналежність сфери культури до ідеологічної функції, зокрема підтримку певної ідеології, організації освіти, підтримку науки, культури тощо. За визначенням О. Скакун, культурна функція держави, спрямована на розвиток національної самосвідомості, сприяння розвитку самобутності всіх корінних народів і національних меншин; організацію освіти; сприяння розвитку культури, науки; охорону культурної спадщини, а також підтримку та розвиток культурних і наукових зв'язків з іншими державами; забезпечення збереження історичних пам'ятників та інших об'єктів, що мають всесвітню культурну цінність; вжиття заходів щодо повернення культурних цінностей свого народу, які знаходяться за кордоном [241, 230].

До головних внутрішніх функцій держави відносять культурно- освітню, яка спрямована на піднесення культурного й освітнього рівня громадян, на створення найсприятливіших умов для задоволення їхніх інтелектуальних потреб та участі в культурному житті суспільства [153, 432].

Отже, вищеокреслені визначення дають підставу зробити висновок, що в сучасному науковому світі не сформована єдина теоретична думка щодо культурної функції держави, а у вітчизняному культуро-логічному знанні представлена доволі строкато. Водночас слід наголосити, що глобальний, глокальний і локальний контекст культурної функції не є об'єктом фундаментальних досліджень культурологів.

На наш погляд, культурна функція держави як один із найважливіших компонентів цивілізаційного розвитку в рамках існуючої системи повинна застосовуватися в єдиному комплексі з іншими функціями на основі інтегрованого підходу. Для більш чіткого уявлення щодо змістової сутності культурної функції держави звернемося до питання історії її розвитку.

Так, радянські часи позначилися особливою активізацією та підйомом діяльності у сфері освіти, науки та культури - так звана «культурна революція» 20-х років, коли вкрай необхідно було подолати неосвіченість. У марксистсько-ленінській теорії держави і права такий напрям діяльності держави визначали як культурно-виховну функцію держави. Держава повинна була послідовно впроваджувати принцип соціалістичного способу життя, виховувати нового громадянина - людину комуністичного суспільства, боротися з іншодумством, стверджувати комуністичну ідеологію, пояснюючи всі суспільні явища з класових позицій [148, 73].

Зауважимо, що радянська влада в УРСР відкривала державні театри, музеї, видавництва, бібліотеки, наукові й освітні установи, підтримувала український митців матеріально. Усе це було, як пише О. Гриценко, у масштабах для України небачених. Проте навзамін вона (державна влада) вимагала не просто лояльності, а всілякої, беззаперечної підтримки. Зрозуміло, що опозиційних митців піддавали репресіям.

Наприкінці 30-х років починається насильне впровадження та поширення так званої народної творчості, так би мовити «соціалістичного фольклору», метою чого було надати пропагандистського кліше фольклорній формі. Після Великої Вітчизняної війни в культурній політиці почалися часи (в усьому СРСР) так званої «ждановщи- ни», після чого почався період боротьби з «безродними космополітами», далі - з «українськими буржуазними націоналістичними помилками», які, зокрема, «накоїли» поет В. Сосюра віршем «Любіть Україну» та композитор К. Данькевич (котрий, до речі, народився в м. Одеса) своєю оперою «Богдан Хмельницький»; з часів хрущовської «відлиги», незважаючи на початок панування «соціалістичного реалізму», з'являється український «культурний продукт»: естрадні пісні, література, кіно тощо. У 70-х роках ситуація щодо української національної культури знову ускладнюється, а з «перебудови» почалося активне введення до культурного обігу раніше забороненої чи не опублікованої української художньої, наукової, публіцистичної літератури, а також доробку діаспори. 90-ті роки стали для України часом буреломних трансформацій, які тривають і сьогодні, водночас можна констатувати зміну системи цінностей, культурну трансформацію, що відбулася за цей час. На наш погляд, О. Гриценко пропонує доволі слушний перелік чинників, що характеризують цю культурну трансформацію: ідеологічна трансформація, економічна трансформація культурної галузі, а саме: поступове запровадження ринкових засад у деяких секторах культурної сфери, що відбувається паралельно зі скороченням бюджетного фінансування; правова й адміністративна трансформація, у рамках якої механізми державної підтримки культури перебувають досі в стані розробки; технологічні зміни в культурних індустріях.

Успішне ж здійснення функцій сучасної держави передбачає духовне відновлення суспільства, повну відмову від ідеологічних функцій, які тяжіли над нами в минулому, освоєння нового політичного мислення. На сучасному етапі цивілізаційного розвитку культурна функція держави повинна гнучко реагувати на надскладні й нові культурні потреби [207, 5]. Функціональне регулювання культурної сфери сучасної держави є науково-теоретичною та практичною спроможністю державних органів, діяльність яких впливатиме на відносини між суспільством і культурою, між суб'єктами розвитку культури, забезпечуючи реалізацію прав, інтересів і потреб людей у сфері культури в її локальній реалізації. Ефективне державно-правове забезпечення культурного розвитку суспільства є особливо важливим в умовах глобалізації та цивілізаційного розвитку взагалі. У такому контексті критерієм ефективності культурної функції держави є здатність протидіяти негативним процесам руйнування культури, захищати єдиний культурний простір. Ефективність такої протидії залежить від ступеня соціальної підтримки як елітарної, так і масової культури. Держава повинна підтримувати творчість у всіх її формах, забезпечуючи доступ до культурної діяльності всіх громадян незалежно від національності, расової належності, соціального стану, збагачувати почуття культурної самосвідомості й належності до культурної спільності. Реалізація культурної функції повинна бути вільною від будь-якої дискримінації та спрямованою на поліпшення соціальної інтеграції і якості життя всіх громадян, а саме: на розвиток і зміцнення шляхів і способів надання більш широкого доступу до культури різних соціально-вікових категорій населення без вилучення й обмеження, а також на посилення всіх процесів культурної демократизації. Рівноправність є особливою умовою розвитку демократичного суспільства.

Культурна функція обов'язково повинна враховувати всі елементи, що визначають культурне життя: процес творення й творчості, завдання збереження культурної спадщини, поширення культури. Щоб реалізація культурної функції відповідала сучасним вимогам цивілізаційного розвитку, між цими елементами повинна існувати рівновага. Але варто пам'ятати, що доступ до культури і її поширення неможливі без підтримки динамічного творчого початку, що розвивається під захистом закону. Саме держава в системі відносин у сфері культури є тією інстанцією, що покликана інтегрувати, забезпечувати інтереси всіх суб'єктів культурного життя. Її особливість полягає в тому, що більшість повноважень з управління справами суспільства виконують державні інститути. Отже, специфічна роль держави як утримувача суспільних ресурсів полягає в тому, щоб система органів управління культурним життям забезпечувала максимально можливе задоволення культурних інтересів населення щодо політичних і соціально-економічних умов. Одним із факторів забезпечення задоволення та реалізації культурних потреб громадян є фінансування державою або органами самоврядування культурно-мистецьких установ (наприклад ДМШ, студій, бібліотек, музеїв тощо), а також державне замовлення на культурно-мистецьку продукцію (фільми, вистави, заходи тощо). Безумовно, державна підтримка, як її обов'язок забезпечення задоволення та реалізації культурних потреб громадян, не заперечує створення правових та економічних стимулів для залучення недержавних коштів і засобів для підтримки культури й мистецтва.

Зауважимо, що дотично цієї проблеми торкається український теоретик С. Волков у своєму дослідженні «Соціокультурна динаміка інституалізаційних, інтеграційних та регіоналізаційних процесів в мистецькій освіті України: культурологічний аспект». Автор зауважує, що однією з «вад» радянської системи мистецької освіти «була значна фінансова обтяжливість бюджету, у зв'язку з чим ... у неї був недостатній коефіцієнт корисної дії». Далі автор відмічає, що з переходом до ринкової економіки ця проблема стала актуальною і для незалежної України, і «в галузі освіти вона полягає в ступені впливу державних органів управління на навчально-виховний процес, що відбувається в закладах освіти. Приклад країн Західної Європи показує, що державне регулювання функціонування системи освіти в умовах демократичного, динамічного, сучасного суспільства повинно поступово зменшуватися. Але освіта не може стати неконтрольованою» [54, 300].

Погоджуючись з тезою автора щодо «неконтрольованості освіти», не можна обійти увагою міркування щодо фінансової спроможності мистецької освіти. Дійсно, очікувати фінансовий коефіцієнт корисної дії від мистецької освіти, особливо початкової, не варто, адже ніколи загальнодоступна мистецька освіта не буде фінансово самоокупною - це можливо лише для приватних закладів, високозабезпечених одиниць населення, ККД яких не прогнозоване. Тоді як ККД загальнодоступної мистецької освіти має культуротворчий потенціал. У зв'язку з цим держава, яка прагне динамічно розвиватись, повинна не просто підтримувати такі заклади, а на рівні державної програми стимулювати їх розвиток як розподілом коштів з держбюджету, так і за рахунок пільгового оподаткування комерційних організацій, що перераховують певні відсотки прибутку на рахунок загальнодоступних мистецьких, зокрема й освітніх, закладів.

На нашу думку, з огляду на питання, що ми вивчаємо, сьогодні наріжною є проблема державної культурної політики, у рамках якої необхідно закріпити на законодавчому рівні гарантії культурних прав громадян, чітко, конкретно прописати функції, обов'язки державних органів, що діють у сфері культури та мистецтв як щодо державних закладів та установ, так і недержавних.

Размещено на Allbest.ru