Від повної зайнятості до самозайнятості: ринкові прояви суспільної трансформації

* Дані статистичних збірників 1999-2018 «Економічна активність населення України» та онлайн-ресурсу Держкомстату України.

Обираючи такий спосіб «працевлаштування», вітчизняні само- зайняті для отримання доходу спершу переважно використовували свою власність: земельну ділянку, автомобіль, домашню худобу, комп'ютер тощо, хоча більше третини опитаних самозайнятих при цьому нічого не мали з цього переліку власності. За даними моніторингу, групу самозайнятих становлять переважно мешканці малих міст і сіл, основних мотивуюючих чинників такої зайнятості - прагнення подолати важкий матеріальний стан. За умов пролонгації незадоволення матеріальним становищем, якщо практика поєднання основної й додаткової роботи стає неефективною чи неможливою, самозайнятість невідворотно зростає.

Взагалі масове «підпраттьовування» за наявності основної роботи характерне для «бідних» працюючих, коли трудовими практиками додаткової діяльності переважно стають сезонні сільгоспроботи, будівельно-ремонтні, охоронні або вантажні роботи, продаж і перепродаж товарів, послуги перевезення власним транспортом, ремонт автомобілів і побутової техніки. Зазначимо, що «стихійна» комерційна діяльність на кшталт продажу й перепродажу товарів, наявна у цьому переліку і свідками масового розмаху якої донедавна були майже всі українці, поступово зменшилась у масштабах, а економічний туризм або «човникарство» 1990-х навіть перейшло до розряду найменш поширених додаткових видів трудової активності. Тенденція до поєднання основної і додаткової робіт як прийнятної моделі трудової поведінки за сучасних соціально-економічних умов зберігається, і таких працюючих стабільно 10-12%.

На зміну довготривалій вітчизняній практиці невиплати зарплатні прийшла проблема її низького рівня не лише в державному, а й у приватному секторах, яка й понині є найвагомішою причиною пошуку додаткової роботи й заробітку, а також взагалі переходу до самозайнятості. З року в рік моніторингове опитування показує, що майже половині опитаних не вистачає можливостей додаткової роботи, при цьому половина з них згодні братися за будь-яку роботу, аби тільки гарно платили. Важливо, що задля більшої платні навіть чверть опитаних здатна пожертвувати улюбленою професією й роботою, яка не дає достатнього заробітку. В країні склалася доволі неоднозначна ситуація з відповідністю фахової освіти працюючих характеру праці. Якщо професійно-освітній рівень майже половини найманих робітників затребуваний і реалізується відповідно до місця роботи й тільки третина найманих робітників не працює за фахом, то серед роботодавців - власників, що використовують найману працю, та самозайнятих ця відповідність простежується у зворотному вимірі. Лише третина роботодавців і самозайнятих працюють відповідно до своєї професійної підготовки, а фах половини роботодавців і самозайнятих взагалі виявляється не задіяним у роботі. Такий стан речей у структурі зайнятості віддзеркалює ситуацію, що склалася на ринку праці, коли вибір сфери й конкретного місця прикладання набутих професійних знань у більшості випадків диктується не освітнім і кваліфікаційним рівнем пошукача, а радше пропозицією на ринку праці та розміром пропонованої оплати чи ймовірного прибутку, якщо це приватний сектор і сфера підприємництва. З соціологічної точки зору неоднозначність такої ситуації полягає в тому, що професійно-освітня структура, покладена в основу соціальної структури, завдяки таким тенденціям розмивається і втрачає свої засадничі функції За таких обставин саме економічна стратифікація, побудована на рівні доходу, заможності й ступеня доступності до матеріальних ресурсів убачається найбільш прийнятною у структуруванні сучасного українського суспільства.

Низький рівень заробітної плати перетворив її на різновид соціальної допомоги за місцем роботи, нівелюючи певні функції зарплатні, а головне - її стимулюючу роль, що, безперечно, руйнівно впливає на ставлення не тільки до своєї роботи, а й до праці взагалі. Респонденти у своїх відповідях постійно вказують на наявну величезну відмінність між бажаною чи необхідною для прожиття та реальною заробітною платою, яка лише частково становить суму середньодушового доходу, першочергову роль у формуванні якого відіграють присадибне господарство/дачна ділянка, комерція, випадкові, сезонні чи додаткові заробітки. Проблема вартості й ціни праці, заробітної плати з 1990-х набула найгострішого соціально- економічного виразу, коли часті марні пошуки робочого місця із задовільною платнею негативно позначались на стані громадської думки щодо економічних і суспільних перетворень, зростання цін і загрози безробіття, а також на загальну оцінку соціального самопочуття. Дійсно, рівень особистого і середньодушового доходу як показників рівня життя тісно корелюють майже з усіма складовими інтегрального індексу соціального самопочуття людини (ІСС), розробленого за методикою Є. Головахи і Н. Паніної, який лише 2020 року дістався нейтрального рівня, значення якого всі роки спостереження перебували в негативній площині.

Саме ситуація у сфері зайнятості та рівня заробітної плати, що склалася за часів суспільно-економічної трансформації, привела до структурних зрушень у бік формування сектору нестандартної зайнятості, коли самозайнятість і додаткова незареєстрована зайнятість для багатьох співгромадян вже не вбачалась ймовірною, а радше як найбільш прийнятна можливість трудової практики, будучи іноді чи не єдиним способом заробітку. Самозайнятість історично існувала в усіх розвинених країнах за часів економічних спадів і піднесень, її динаміка відстежувалася закладами статистики й вивчалася науковими організаціями, які, окрім означення її як моделі економічної поведінки, акцентували на ролі набутого економічного і соціального досвіду у процесі суспільного формування ринкової ментальності. Поява й зростання самозайнятості в Україні загалом свідчить про економічну активність населення, і характеризується, з одного боку, як стратегія виживання, а з другого - як стратегія підприємництва, яка за умов економічного поступу після проходження кризової відмітки може проявитися в тому, що одна частина самозайнятих продовжить свою діяльність у секторі малого й середнього підприємництва, а інша - в секторі найманої праці.

Сьогодні в Україні чітко простежується тенденція зростання самостійної зайнятості як в офіційній статистиці, так і у матеріалах соціального моніторингу. Починаючи з 1999 року, самозайнятість фіксується Держкомстатом України у термінах статусної категорії зайнятості як реєстрована індивідуальна трудова діяльність, що здійснюється на самостійній основі на свій власний кошт з або без найманих працівників, а 2002 року категорія самозайнятих увійшла до соціального моніторингу Інституту соціології НАН України. Враховуючи переваги соціологічного обстеження за умови само- ідентифікації, цю категорію можуть складати як реєстровані, так і нереєстровані індивідуально працюючі особи.

Отже, масова самозайнятість на кшталт нетрадиційних трудових практик постала на теренах пострадянських країн у 1990-і роки як нове соціально-економічне явище, хоча серед дослідницької та уповноваженої громадськості тривалий час було поширеним ставлення до самозайнятості як до тимчасового явища, яке з подоланням кризових процесів в економіці зникне безслідно разом із горезвісними ятками, МАФами та базарами на спортивних аренах. Однак за тридцять років феномен самозайнятості, хоч і втратив характер масового стихійного явища, але не тільки не зник, а й навпаки, набув усталених і регламентованих рис. Насамперед це пов'язано з появою чітко визначених правил і норм оподаткування для самозайнятості як певного виду трудової діяльності. Запровадження єдиного податку на індивідуальну трудову діяльність і спрощеного оподаткування згідно з Указом Президента України від 3 липня 1998 року «Про спрощену систему оподаткування, обліку і звітності суб'єктів малого підприємництва» вплинуло на зміну ставлення до питання реєстрації з боку неформальних самозай- нятих, що підтверджується різким статистично фіксованим проявом.

Дійсно, з запровадженням спрощеної системи оподаткування значно зросла кількість фізичних осіб суб'єктів підприємництва, з одного боку, внаслідок майже масової перереєстрації вже існуючих підприємницьких осередків, які без вагань вирішили скористатися нагодою спрощеної системи задля уникнення оподаткування й приховування отриманих прибутків, а з другого - ця статистично фіксована група поповнилась за рахунок самозайнятих професіоналів, ремісників та осіб, що надають різноманітні послуги населенню. Відтак постає питання, чи можна вважати, що всі офіційно зареєстровані самозайняті є саме тими, про яких йдеться в методологічних матеріалах МОП і яких прийнято вважати такими в країнах з ринковою економікою. Проте вже сьогодні можна стверджувати, що тенденції до зростання прошарку самозайнятих зберігаються, чітко проявляючись у відповідях респондентів на запитання «Чи хотіли б Ви відкрити свою справу?», введеного до моніторингового опитування 2004 року. Сьогодні в Україні респонлентів, налаштованих на таку трудову й економічну діяльність, налічується до 40% (50% 2014), що, безумовно, свідчить про прийняття українцями моделі самозайнятості та підприємництва не лише для соціально-економічної адаптації, а й інтеграції в ринкове середовище, причому такі дані є унікальними не лише для пострадянських країн, а й для країн Східної та Центральної Європи загалом (табл. 5).

Таблиця 5Динаміка відповідей на запитання «Чи хотіли б Ви відкрити свою справу?», 2004-2020 роки, %