Еволюція ідей плюралізму в античній філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Еволюція ідей плюралізму в античній філософії

Омельчук І. В.,

кандидат філософських наук, незалежний дослідник (Україна, Хмельницький)

У статті показано, що плюралістична проблематика актуалізується в період античної філософії, в контексті проблеми єдиного і множинного. З'ясовано, що в межах античної філософської думки з'являються перші спроби концептуалізації плюралістичних уявлень. Також встановлено, що саме в античності виникають конструктивні тлумачення такого явища як «плюралізм філософських вчень» або, простіше, «плюралізм філософії».

Ключові слова: єдине, множинне, першооснова, плюралізм, релятивізм, софізм. плюралізм філософії релятивізм софізм

THE EVOLUTION OF THE IDEAS OF PLURALISM IN ANCIENT GREEK PHILOSOPHY

Omelchuk I. V.,

candidate of philosophical sciences, independent researcher (Ukraine, Khmelnytskyi)

This article represented that the pluralistic view originated in ancient Greek philosophy. It was in the context problem of the One and the Many. This research approved that the first attempts of conceptualization ideas of plurality had appeared in ancient philosophy. Also, it established that in ancient time had arisen constructive interpretation phenomenon such as «the pluralism of philosophy doctrine» or simpler meaning «the pluralism of philosophy».

Keywords: the One, the Many, pluralism, firstprin- ciple of being, relativism, sophism.

Постановка проблеми

Термін «плюралізм» уперше вжив німецький філософ Кріс- тіан Вольф у XVIII сторіччі. У філософській системі К. Вольфа плюралізм набуває метафізичного трактування, як підхід, котрий припускає існування більш ніж однієї сутності. Трохи згодом цей термін підхоплює Іммануїл Кант, у якого він здобуває антропологічного забарвлення та розкривається в понятті «логічного плюралізму» [4]. Надалі предметне поле плюралізму невимовно розширюється, він перестає бути суто філософським поняттям. Сьогодні плюралізм набув значного поширення в найважливіших сферах людської свідомості - політичній, економічній, правовій, культурній тощо.

Однак, невже історія походження ідеї плюралізму розпочинається лише із появою спеціального терміну? Цілком справедливо, що поява фахового терміну є надзвичайно важливою. Втім варто пам'ятати, що здебільшого спеціальні терміни з'являються вже тоді, коли сам предмет осмислення в основному сформувався. Плюралізм не є винятком. Дослідження Л. Апфел, М. Баґграміан, А. Інґрам, В. Огоро- днікова, Л. Столовича, В. Шкоди, К. Шрага прямо засвідчують той факт, що плюралістичні ідеї в філософії відомі ще з часів античності. Передусім ідея плюралізму виявляє себе в контексті античного вчення про буття, в рамках протиставлення єдиного та множинного, однієї з найдавніших проблем філософії. Вільям Джеймс назвав цю проблему найцен- тральнішою з усіх філософських проблем, а Ісайя Берлін охрестив її «древнім антагонізмом» - потребою в єдності й гомогенності та потребою в різноманітті й гетерогенності.

Із зазначеного вище випливає мета нашої розвідки - визначити якою мірою та в який спосіб ідеї плюралізму представлені в епоху античної філософської думки. З огляду на те, що в давньогрецьких текстах термін «плюралізм» був відсутній.

Виклад основного матеріалу

Автори енциклопедичного словника «Антична філософія» [1, с. 34] вбачають, що в контексті проблеми співвідношення єдиного і множинного, становлення філософії періоду ранньої античної класики умовно можна розділити на два етапи. До першого етапу зараховують насамперед представників мілетської школи, іонійців Піфагора і Ксенофана, елеатів Парменіда та Зенона. Їхні ідеї подібні тим, що відповідаючи на питання щодо першооснови речей, їх цікавили лише субстанціальні засади, тобто те, з чого ці речі виникли й з чого складається їхня сутність. Водночас питання руху, знищення і зміни цих речей, ще не стояло чітко перед ними. Згодом актуалізував цю проблематику Парменід, заперечуючи можливість цих процесів [9, с. 42]. Таким чином, на запитання з якої матерії складається світ і як вона виникає, «елейська філософія, виходячи з єдності світу, визнає - в особі Парменіда - сутністю речей буття як таке; рішуче усуваючи з поняття сутнього все не-сутнє, вона проголошує немислимими множинність речей і рух» [9, с. 42].

Надалі, починаючи з Геракліта, в ранній античній філософії, формується нове натурфілософське мислення, так би мовити розпочинається другий етап досократівської філософії. Вважається, що після моністичної онтології елеатів «натурфілософська традиція відновлюється в плюралістичних системах наступного покоління досократиків, згідно з вченнями яких множина і рух приймалися як вихідні постулати» [1, с. 34]. Як справедливо зазначає

Іван Рожанський, радянський історик античної та елліністичної науки і філософії: «плюралізм матеріальних першооснов був характерною рисою філософських систем, що виникали в післяпарменідівську епоху» [8, с. 28].

Вчення Емпедокла та Анаксагора, які намагаються пояснити актуалізоване явище множинності та вказати на причину зміни та руху речей, характеризують як плюралістичні, позаяк вони стверджували, що існує безліч першооснов як засад буття. Зокрема Емпедокл приймає чотири якісно різних елементи світу, інакше кажучи, чотири види матерії. Ймовірно, що концепція Емпедокла була першою плюралістичною теорією матерії. Своєрідний плюралізм був притаманний і філософії Анаксагора. Він вважав, що всі речі в космосі виникають з нескінченного числа «насіння речей» (гомеомерій). Плюралістичною також називають концепцію атомізму. Автори цієї концепції, Левкіпп та Демокріт, зводили зміни у світі до поєднання та роз'єднання вічних і незмінних першооснов - атомів. Єдності буття, встановленій елеатами, атомісти протиставили його множинність.

Наступний етап розвитку давньогрецької філософії головним чином акцентував увагу на розв'язанні проблем практичного характеру людського життя. Мислителі ранньої класики античної філософії фактично вичерпали можливі варіанти розвитку філософії природи. Суперечності між їхніми натурфілософськими теоріями та критика якої вони зазнавали, сприяли формуванню недовіри до таких спроб наукового пояснення світу. Проте, ще більш нестримно вабило до зміни напрямку наукової діяльності загальний розвиток грецького народного життя. З покращенням рівня загальної освіти у всій Елладі, і, насамперед, в Афінах, відчувалася потреба в спеціальній підготовці до політичної діяльності. На вимогу часу з'являються люди, яких їхні сучасники називали мудрецями або софістами.

Для нашого дослідження звернення до філософії софістів актуальне передусім тим, що софісти одними із перших спробували концептуально виразити ідею філософського плюралізму. «Концептуальне опрацьовування принципу плюралізму найбільш яскраво представлено, - зазначає Марина Шестакова, в таких філософських напрямах, як софістика і постмодернізм» [10, с. 5].

Софісти вважали, що існування множини натурфілософських вчень, які конкурують між собою, свідчить про неможливість об'єктивного пізнання світоустрою. Відтак вони роблять висновок, що наше знання не виходить за межі суб'єктивних явищ. А теоретичним підґрунтям софістичного плюралізму слугує відомий вислів Протагора: «людина є мірою всіх речей».

Неабияке значення у розповсюдженні софістичної філософії відігравала критика Пла- тона та Арістотеля. Головне звинувачення на адресу Протагора полягало в релятивізмі, скептицизмі та запереченні об'єктивної істини. Так, у «Теететі», резюмуючи смисл прота- горових слів, Платон пише: «якою мені здається кожна річ, такою вона для мене і є, а якою тобі, така ж вона, своєю чергою, для тебе» [5, с. 244]. Або інакше: «для кожного істинним є те, що йому здається таким» [5, с. 257]. У такий спосіб Платон безпосередньо звинувачує Протагора у релятивізації знання та викриває відсутність наявної різниці між істиною і оманою.

Потрібно наголосити, що поряд із абсолютно релятивістськими оцінками філософії софізму, існують більш конструктивістські тлумачення протагорівської тези «людина є мірою всіх речей». Так, приміром, російський вчений Ігор Гарш, користуючись аргументацією Хосе Ортеґи-і-Ґассета, стверджує, що «у філософії «людини-міри» закладена глибока ідея: буття не є буття в собі, воно набуває сенсу як буття- для-іншого, і насамперед як буття-для-мене. Коментуючи Протагора, Ортеґа писав, що не слід визначати суб'єкт і об'єкт через їх взаємне заперечення; якщо ми навчимося розуміти під суб'єктом істоту, відкриту об'єктивному, якщо об'єктивність постане в тому вигляді, у якому вона існує для індивіда, тобто в його індивідуальній перспективі, якщо людина дивиться на світ не ззовні, як господар, а зсередини, як його частка, тоді всі парадокси відношення світ-людина зникають, і людина знаходить те місце, яке дійсно посідає у світі - міри всіх речей» [3, с. 201-202]. Напрочуд цікавим є те, що наведені вище аргументи Ортеґи-і-Ґассета перегукуються з міркуваннями І. Канта, а саме роздумами про плюралізм як спосіб мислення, щодо якого людина пізнає себе й поводиться не так, ніби вона охоплює в своєму Я весь світ, а тільки як громадянин світу.

З іншого боку, складність протагорової тези полягає в її прихованій амбівалентній природі. Цю проблему помічає М. Шестакова, коли говорить, що теза «людина є мірою всіх речей», крім позитивної рівності, коли кожен має право на власну істину, передбачає ще ідею негативної рівності. Це означає, що ніхто немає особливого права на істину. Твоя думка не ближча до істини, ніж думка іншого. Тому потрібно толерантно ставитись до чужої думки, оскільки вона має рівні з твоїми права. Втім, М. Шестакова визнає, що, насправді, реалізувати толерантне ставлення до чужої думки досить складно [10, с. 8].

Незважаючи на гостру критику та звинувачення софістів у крайньому релятивізмі, загалом їхня творчість створила передумови для зміни філософської парадигми. Філософія від рішення космологічних проблем звертається до пізнання людиною самої себе, власне людина стає об'єктом нових наукових пошуків, відбувається так званий «сократичний» антропологічний поворот.

Іншою важливою віхою становлення античного плюралізму була творчість Платона та Арістотеля. І нехай у філософських концепціях класиків античності плюралізм відіграє другорядну роль, все ж, вони не могли оминути досвід попередньої філософської думки та уникнути наслідків плюралізму. Зокрема, вважає Л. Столович, для Платона дуалізм еле- атів, за вченням яких існує, крім істинного світу нерухомого буття, видимий світ чуттєвого сприйняття, став одним із джерел його власного вчення, за яким все поділяється на світ істинного буття надчуттєвих ідей (ейдосів) і на примарний світ чуттєвих речей. Окрім цього, атомістичне вчення про буття, яке характеризується плюралізмом матеріальних атомів, у Платона отримує схвалення у вигляді плюралізму ідей, ейдосів [7, с. 141].

Однак, мусимо визнати, що поняття «єдине», в філософській доктрині Платона, охоплює як ідеальне, так і матеріальне, і, таким чином, долає дуалізм ідей та речей. Понад те, Л. Столович поряд із характеристикою плато- нової концепції як онтологічного плюралізму (буттєвий плюралізм), іменує її, за концептуальними ознаками, системним монізмом. Коли ми називаємо філософію Платона чи античного атомізму системним монізмом, - пише Л. Столович, - «потрібно нагадати, що в цьому випадку мова йде про концептуальний плюралізм, а не про онтологічний, буттєвий плюралізм, позаяк і філософія Платона стверджує множинність ідей-ейдосів, і атомісти розглядають космос, який складається з безлічі атомів» [7, с. 19].

Учень Платона, Арістотель, був одним із перших істориків античної філософії, у його творчому доробку ми знаходимо одну з перших спроб конструктивного пояснення плюралізму філософії. Оглядаючи попередню філософію, Арістотель виробляє основні методи організації та класифікації філософських думок. Один із найбільш важливих оглядів Аріс- тотеля ми знаходимо в його «Метафізиці». В якій крізь призму власного вчення про першопричини висвітлюються думки попередників. Інакше кажучи, Арістотель, «аналізує всі попередні вчення про першоначало і знаходить у них не тільки протиріччя та однобічність, але також елементи спадковості, яка виражає загальну спрямованість думки до істинного знання. Таким Арістотель вважав своє вчення, яке, як він намагається подати, завершує собою розвиток філософської думки» [6, с. 6].

Загалом доцільно подивитися на цей доксо- графічний огляд Арістотеля. В основі лежить класифікація думок згідно типу першопричин (спочатку матеріальна, потім причина руху і т. д.), але оскільки всі ранні натурфілософи, і частина пізніх, визнавали лише одну тілесну причину, виклад з самого початку набуває історичного характеру. Думки моністів об'єднані за подібністю їх першооснов: Фалес і Гіппон

- вода, Анаксимен і Діоген - повітря, Гіппас і Геракліт - вогонь. За моністами крокує Емпе- докл, який додав четверту першооснову, землю, й Анаксагор, який вважав, що першооснов нескінченно багато. Анаксагор і Емпедокл від тілесних причин звернулися до причин руху, проте слідом за ними названі Левкіпп і Демо- кріт, які визнавали лише тілесні причини; за атомістами слідують піфагорійці. Дійшовши у висвітленні плюралістів до передостанньої стадії свого огляду, Арістотель повертається до «метафізичних» моністів: Ксенофана, Пар- меніда та Меліса. Останнім йде Платон, який додав третю, формальну, причину до вже відомих, тоді як про четверту, цільову, ніхто нічого виразного не сказав [1, с. 345]. Однак, створена Арістотелем фундаментальна система, не звільнила філософію від плюралізму. Його досвід подолання плюралізму в філософії за допомогою критики засвідчує, що ця критика існує радше для протиставлення свого вчення усім іншим вченням, ніж для заперечення унікальності та самобутності останніх.

Окрім сказаного, існує цікава думка, Піами Гайденко, що плюралізм притаманний філософії Арістотеля, як невід'ємний принцип. Смисл цієї думки полягає у своєрідному розумінні Арістотелем наукового знання, як переконання в тому, «що всі сфери буття у відомому сенсі рівноправні та гідні бути об'єктами вивчення» [2, с. 282]. Себто, астрономія, наприклад, вивчає рух небесних тіл, тоді як біологія - життя тварин, у тому числі черв'яків, жаб і комах. Інакше кажучи, і світила, і комахи є в рівній мірі «первинними сутностями», адже природа відкривається вченому через тих і тих.

«Цей своєрідний плюралізм Арістотеля, що випливає з його розуміння «сутності»,

- пише П. Гайденко, - тягне за собою і плюралізм його методів: щодо кожного роду сут- ностей повинен бути свій метод їх вивчення, адже метод повинен узгоджуватися із специфікою об'єкта» [2, с. 282]. Такі аргументи, на думку П. Гайденко, чітко пояснюють чому у концепції Арістотеля існує низка принципів, які неможливо ні звести до єдиного початку, ні вивести з нього. Насамперед це чотири причини, матерія і форма, можливість і дійсність (які неможливо цілком ототожнити з матерією і формою) тощо.

Проте, як зазначає П. Гайденко, плюралізм арістотелівської філософії в жодній мірі не є її недоліком: «надати місце всьому різноманіттю природного, суспільного і духовного життя

- це продуманий і свідомо вкорінений Арісто- телем принцип його філософії» [2, с. 283]. І в цьому, вважає П. Гайденко, полягає своєрідний «демократизм» арістотелівської концепції розуміння науки.

Висновки

Резюмуючи сказане, потрібно наголосити, що присутність мотивів плюралізму в античній філософсько-науковій думці оче- видна, втім, розкривається по-різному. Поміж представників ранньої класики античної філософії були мудреці, які вважали, що в основу буття може бути покладений більш ніж один первень. Це так звані мислителі натурфілософської школи, і якими б наївними не здавалися сьогодні їхні міркування, ми повинні пам'ятати, що вони одними із перших порушують проблеми руху, зміни та різноманіття. Безумовно, притаманна їм аргументація явища множинності, у кращому випадку, лише наближено стосуватиметься концепції плюралізму, а у гіршому, не відповідатиме сучасним уявленням про цю концепцію взагалі. Однак антична натурфілософія зіграла свою надзвичайно важливу історичну роль у ґенезі філософського знання загалом, та ідеї плюралізму зокрема. Тому важливо звертати увагу не стільки на форму сказаного ними, скільки на змістовну сторону нового, філософського, мислення.

З іншого боку, в межах античної філософії, формуються перші спроби концептуалі- зації плюралістичного підходу. Насамперед такі потуги належать софістам, філософський зміст вчення яких розкривається в актуалізації суб'єктивного аспекту пізнання дійсності та рівнозначності наших оцінок. Звісно, філософію софізму нерідко іменують релятивістською, втім, існують помірковані інтерпретації софістичної філософії, які полишаючи крайнощі релятивізму, трактують її як плюралістичну.

Нарешті, в період античної класики, особливої уваги заслуговують доксографічні свідчення, у яких автори систематизували думки попередників. Зокрема у доксографії Арісто- теля ми зустрічаємо очевидні вказівки конструктивного пояснення явища плюралізму філософії, або, інакше - плюралізму філософських вчень. Природно, що передумовою до- ксографічних оглядів Арістотеля, як систематизації та класифікації творчих надбань його попередників, повинна була бути фактична різноманітність та множинність філософських концепцій.

Загалом, узагальнюючи значення витоків плюралізму в античний період розвитку філософії, ми повинні зробити одну ремарку. Необхідно зважати, що через високу селективність та випадковість, завдяки справедливому, а інколи й несправедливому рецензуванню, яке пройшла антична думка, перш ніж стати доступною для нас, існує постійна небезпека недооцінки її потуг і спотвореної інтерпретації її надбань. Через це, слушно зауважує Л. Ап- фел, «ми не можемо чітко бути впевненими, чи існував в античності систематичний або свідомий характер становлення плюралізму, однак, ми не повинні недооцінювати можливість такого явища» [11, р. 112]. Основні висновки, отримані в результаті нашої розвідки, засвідчують значний потенціал подальших досліджень проблеми плюралізму в античній філосфсько-науковій думці.

Список використаних джерел

1. Античнаяфилософия:Энциклопедический

словарь. / Акад. наук, Ин-т философии; Отв. ред. М. А. Солопова. - М.: Прогресс- Традиция, 2008. - 896 с.

2. Гайденко П. История греческой философии в ее связи с наукой: Учебное пособие для вузов. / П. Гайденко. - М.: ПЕР СЭ; СПб.: Университетская книга, 2000. - 319 с.

3. Гарин И. И. Что такое этика, культура, религия? / И. Гарин. - М.: ТЕРРА-Книжный клуб, 2002. - 848 с.

4. Омельчук І. Філософські витоки епістемного плюралізму (стаття перша) / І. Омельчук // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Випуск 756-757. Філософія. - Чернівці: Чернівецький нац. унт, 2015. - С. 30-35.

5. Платон Сочинения в четырех томах. Т. 2 / Под общ. ред. А. Ф. Лосева и В. Ф. Асмуса; Пер. с древнегреч. - СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та: «Изд-во Олега Абышко», 2007. - 626 с.

6. Погорєлов О. Природа філософського плюралізму / О. Погорєлов. // Філософська думка. - К.: Інститут філософії НАНУ, 2001. - №5 - С. 5-18.

7. Столович Л. Плюрализм в философии и философия плюрализма / Л. Столович. - Tallinn: Ingri, 2005. - 336 c.

8. Фрагменты ранних греческих философов. Ч. 1 От эпических теокосмогоний до возникновения атомистики / Отв. ред. И. Д. Рожанский. - М.: Наука, 1989. - 576 с.

9. Целлер Э. Очерк истории греческой философии / Э. Целлер. - Пер. с нем. С. Л. Франка, прим. М. А. Солоповой. - М.: Канон, 1996. - 336 с.

10. Шестакова М. А. Индивидуальное мышление в контексте принципа плюрализма / М. А. Шестакова. // Вестн. Моск. ун-та., Сер. 7. ФИЛОСОФИЯ. - 2005. - № 4 - С. 3-18.

11. Apfel J. L. The Advent of Pluralism Diversity and Conflict in the Age of Sophocles / Lauren J. Apfel. - Oxford; New York: Oxford University Press Inc., 2011. - 380 p.

References

1. Antichnaya filosofiya: Entsiklopedicheskii slovar. / Akad. nauk, In-t filosofii; Otv. red. M. A. Solopova. - M.: Progress-Traditsiya, 2008. - 896 s.

2. Gaidenko P. Istoriya grecheskoi filosofii v yee svyazi s naukoi: Uchebnoe posobie dlya vuzov. / P. Gaidenko. - M.: PER SE; SPb.: Universitets- kaya kniga, 2000. - 319 s.

3. Garin I. I. Chto takoe etika, kultura, religiya? / I. Garin. - M.: TERRA-Knizhnii klub, 2002. - 848 s.

4. Omelchuk I. Filosofski vytoky epistemno- ho pliuralizmu (stattia persha) / I. Omelchuk // Naukovyi visnyk Chernivetskoho universytetu: Zbirnyk naukovykh prats. Vypusk 756-757. Fi-

losofiia. - Chemivtsi: Chemivetskyi nats. un-t, 2015. - S. 30-35.

5. Platon Sochineniya v chetirekh tomakh. T. 2 / Pod obshch. red. A. F. Loseva i V. F. Asmusa; Per. s drevnegrech. - SPb.: Izd-vo S.-Peterb. un-ta: «Izd-vo Olega Abishko», 2007. - 626 s.

6. Pohorielov O. Pryroda filosofskoho pliural- izmu / O. Pohorielov. // Filosofska dumka. - K.: Instytut filosofii NANU, 2001. - №5 - S. 5-18.

7. Stolovich L. Plyuralizm v filosofii i filosofiya plyuralizma / L. Stolovich. - Tallinn: Ingri, 2005.

- 336 s.

8. Fragmenti rannikh grecheskikh filosofov. Ch. 1 Ot epicheskikh teokosmogonii do vozniknoveni- ya atomistiki / Otv. red. I. D. Rozhanskii. - M.: Nauka, 1989. - 576 s.

9. Tseller E. Ocherk istorii grecheskoi filosofii / E. Tseller. - Per. s nem. S. L. Franka, prim. M. A. Solopovoi. - M.: Kanon, 1996. - 336 s.

10. Shestakova M. A. Individualnoe mishlenie v kontekste printsipa plyuralizma / M. A. Shestakova. // Vestn. Mosk. un-ta., Ser. 7. FILOSOFIYa.

- 2005. - № 4 - S. 3-18.

11. Apfel J. L. The Advent of Pluralism Diversity and Conflict in the Age of Sophocles / Lauren J. Apfel. - Oxford; New York: Oxford University Press Inc., 2011. - 380 p.

Размещено на Allbest.ru